Філософія історії про суб'єкт, рушійні сили, умови та чинники історичного процесу

Філософія історії про суб'єкт, рушійні сили, умови та чинники історичного процесу

У наш час майже безсумнівним постає твердження, що історія є результатом діяльності людей. Але й при тому досить поширеним є уявлення, що за поверхнею історичних дій лежать деякі невидимі рушійні сили, приховані чинники, які виконують свою «роботу» щодо здійснення деяких вищих задумів або програм. Людину в даному випадку розглядають лише як виконавця цих задумів або програм, як «дійову особу» у драмі історії.

Якщо ж ми звернемося до історії філософії та суспільної думки, то побачимо, що найчастіше історію розглядали саме в аспекті підпорядкованості дій людини законам долі, фатуму, божественному промислу або так званим «субстанційним» чинникам історичного процесу, як-от — розвитку світового розуму, абсолютної ідеї, волі й т.ін. В усіх подібних випадках справжнім суб'єктом історії (тобто самодіяльним носієм активності) поставала не людина, а перелічені основи історичних звершень.

Не викликає сумніву те, що поза життям та діями реальних людей ми не можемо вести розмову про людську історію. Звідси випливає, що в історії реально відбувається тільки те, що проходить через людські дії або вступає з ними в певний зв’язок. Наприклад, виверження вулканів, землетруси не є людськими діями, але вони можуть суттєво впливати на результати людської діяльності та її спрямованість. Тож, розглядаючи проблему суб'єкта історії, ми повинні уважно придивитися до умов, чинників та мотивів людської діяльності.

Найпершою умовою людської діяльності постає природа. Саме у взаємодії з природою людина забезпечує собі життя, задовольняє найперші життєві потреби, нарощує свої знання, уміння, формує мету подальшого просування шляхом прогресу або розширення меж своїх дійових можливостей. Але чи можна вважати природні умови найпершим (або переважальним) чинником історії? В історії людської думки виникали і такі концепції. Так, французький філософ і соціолог Ш. Л. Монтеск'є (1689 — 1755) вважав, що географічне середовище, а точніше клімат, визначає хід історії. Надто суворі умови та надто сприятливі не активізують людину, а от помірні дають поштовх до дій. Російський географ Л. І. Мечников звертав увагу на те, що в історії поступово виходять на перший план спочатку річкові, потім — морські, а потім океанічні цивілізації.

Немає сенсу заперечувати вплив природних факторів на розвиток історії, але слід звернути увагу й на те, що навряд чи можна їх назвати факторами прямої дії, тобто їх вплив є, він досить відчутний, але не безпосередній і вирішальний. Таму його мірою може слугувати саме людська діяльність: наскільки людина здатна використати природні умови та в якому спрямуванні.

Отже, розглядаючи далі питання про суб'єкт та чинники історії, ми повинні поставити запитання: а від чого ще залежить розвиток людської діяльності, якщо все, що відбувається в історії, проходить через діяльність та постає її результатами? Досить очевидною є залежність діяльності від форм людського спілкування, а в ширшому розумінні — від характеру соціальних відносин. Якщо норми суспільного життя, державні установи, закони не гальмують людську активність, ініціативу, винахідливість, а тим паче, якщо вони створюють сприятливі умови для останніх, людська діяльність розгортається, набуває різноманітності та вдосконалюється.

В передніх розділах неодноразово йшла мова про те, що людська діяльність може розгортатися, відтворюватися та нарощуватися лише у соціально-культурному середовищі. Як звичайно, тоді, коли люди починають усвідомлювати свій зв’язок із розвитком історичних подій, вони віднаходять певний наявний рівень культури, соціальних стосунків, історичних надбань. У сучасному суспільстві цей момент постає вже аксіомою: кожна людина, кожне покоління входить у процеси життєдіяльності за умов наявності певного стану та рівня соціальної культури. Чи можна цей чинник вважати також вирішальним для розвитку історії4? Думається, що не варто їх недооцінювати, бо, врешті, вони відіграють важливу, а інколи-вирішальну роль у процесах соціалізації людини, набуття нею навичок соціальної діяльності. Проте, навряд чиїх варто вважати фатальними, тобто однозначно програмуючими як людину, так і її можливості. Оскільки діяльність людини більше визначається внутрішніми мотивами, остільки і дія соціально-культурної спадщини також ніби трансформується даними мотивами. Тобто її вплив значною мірою опосередковується усвідомленням значення культури, соціальних традицій та надбань. А внутрішні чинники людської діяльності при цьому виходять на перший план.

Безперечно, досить очевидною постає залежність людської діяльності від психічних характеристик як окремих людей, так і людських спільностей. В останні роки особливо активно обговорюють такі чинники людської історії, як національний характер, менталітет народу і т. ін. Порівнюють між собою стереотипи поведінки людини східних та західних цивілізаційних типів, колективістських та індивідуалістських схильностей, раціоналістів та людей почуття.

Навряд чи ми можемо сьогодні однозначно стверджувати, які з наведених характеристик людської ментальності є взірцевими; радше треба вести мову про необхідність широкого та активнішого спілкування між різними народами, країнами та державами, оскільки розмаїтість збагачує діяльність (і людину), одноманітність гальмує, консервує (і вбиває).

Якщо ми говоримо про роль інтелектуальних чинників у розвитку діяльності людини, то на перший план тут виходять знання, освіта та виховання. Саме тому багато філософів вважало розвиток науки вирішальним у прогресі історії (Дж. Бруно, Ф. Бекон, І. Франко, К. Ясперс, Ж. Еллюль, Ж.-П. Кантен).

Нарешті, дуже важливим чинником людської діяльності постає волевиявлення, здатність до самоорганізації, уміння сконцентрувати людські зусилля на вирішенні основних завдань життя. Воно ж, своєю чергою, залежить від світоглядних і смислових орієнтирів людини. Ніщо так не руйнує людську активність, як відчуття безнадійності та безглуздості того, що відбувається, або того, що має відбутися.

Поставимо, нарешті, запитання: кого ж треба вважати суб'єктом історії? Здавалося б, звідси випливає визнання суб'єктом того, хто здійснює цю діяльність, тобто людину. Але подібна відповідь може бути зовсім не переконливою. По-перше, тому, що історія постає результатом дій багатьох людей; окрема людина інколи губиться і майже зникає у виру історичних подій. По-друге, якщо людьми керують певні інтереси та мотиви дій, може, це саме вони (або те, що їх викликає) постають історичними суб'єктами?

На основі викладеного можна зробити висновок, що суб'єктом історії є людська особистість, бо лише особистість постає реальним творцем усієї сукупності складників історичного процесу: вона має реальні почуття, потяги, мотиви, бажання; вона продукує знання, культурні цінності, смисли; вона нагромаджує та використовує інформацію; вона проявляє волю, здійснює психічну та розумову самоорганізацію; нарешті, саме вона постає споживачем історичних здобутків та виміром для справжніх завоювань історії.

Але, сказавши це, ми повинні врахувати, що людина постає особистістю лише в межах культури та людського спілкування. Тому суб'єкт історії - це особистість в єдності її загальнолюдських та індивідуально-неповторних виявлень. Унаслідок того суб'єкт історії набуває не лише особистих, а й особливих виявлень: це особистість як представник певних соціальних спільностей — верств, станів, народу, держави, етносу й т. ін.

В останньому випадку філософія історії вживає термін «колективний суб'єкт історії»: ним може бути народ, нація, етнос, клас та ін. Але коли ми ставимо питання: на що в кінцевому підсумку орієнтуються запити, потреби, програми історичних дій — на людину як особистість чи на певну спільність людей? — то відповідь буде все ж на користь особистості (хоч особистості немає без людської спільності).

Отже, особистість є виразом того, наскільки реальні якості людини перейшли в дійову реалізацію і, водночас, наскільки форми та ситуації соціальних відносин стали можливостями, масштабами, вимірами дій особистості. Особистість як суб'єкт історії постає ніби «перехрестям» (поєднанням) індивідуальних якостей людини та якостей і простору соціальних відносин.

Розуміння суб'єкта історії як особистості, що концентрує у собі людські властивості та соціальні відносини, дає можливість досить послідовно і несуперечливо розв’язувати деякі фундаментальні проблеми філософії історії: про співвідношення людини та історії, особи та історії, історії та свідомих намірів людини. Так, стає досить очевидним, що історичне пізнання є формою людського самовиявлення та самоусвідомлення.

Оскільки особистість постає суб'єктом історії, то й людські маси ми повинні розглядати крізь призму їх особистісних виявлень: що являють собою ці маси за складом, рівнем знань, настроями, хто і як їх організовує та ін. У зв’язку з останнім окреслюється роль видатних осіб в історії: вони постають, з одного боку, виразниками актуальних запитів соціальних відносин, а з іншого виявленням непересічних здібностей та можливостей людини. Тому навряд чи виправданою є теза: якщо історія чогось вимагає, завжди з’явиться людина, яка це реалізує. Людина може з’явитися, але з якими здібностями, характером, волею?

Розуміючи особистість як суб'єкт історії, ми можемо стверджувати, що оцінка ходу історії та її звершень замикається на особистості: якою мірою в умовах реальних здійснень, певних соціальних режимів, держав, законодавства, соціальних стосунків людина здатна бути особистістю, реалізувати себе в особистих виявленнях. А оскільки умовами виявлення особистості постають рівень її свідомості, ступені свободи, то ми можемо правильно оцінити тлумачення історичного процесу як міри проявів людської свободи (І. Г. Гердер, Ж.-П. Сартр) або як збільшення питомої ваги розумного початку буття (К. Ясперс). Усе це справді є показником ходу історії, але лише щодо особистості.

Щодо рушійних сил історії, то до них варто віднести, передусім, сукупність протиріч, що їх неминуче повинна розв’язувати особа процесі історичної діяльності.

На першому плані тут протиріччя між прагненнями, можливостями особистості та наявними (реальними) історичними умовами їх реалізації.

У розв’язання цього протиріччя втягуються усі сутнісні сили людини, її знання, ідеали, риси характеру та ін.

До факторів історичного процесу можна віднести все те, що впливає на активність особистості в позитивному або негативному напрямі стимулює її або навпаки — гальмує). В загальнотеоретичному плані прийнято розрізняти умови, чинники та фактори певних (в даному випадку — соціально-історичних) процесів.

Умови — це пасивна сторона їх здійснення; це їх простір, грунт, межі. Чинниками постають ті елементи самих процесів чи умов, які діють або від яких передається певна дія, що Має важливе значення для протікання даних процесів. Нарешті, факторами називають такі елементи умов, які вступають у взаємодію із чинниками, стимулюють, гальмують або певним чином коригують їх дію.

Всі наші розвідки в галузі філософії історії виправдані, врешті, основною темою — темою місця людини в історії. І ця тема виглядає досить суперечливою.

Людини немає поза суспільством та суспільною історією, Т але історія також неможлива без людини або тоді, коли вона діє проти людини.

Ясно, що людину та історію не можна відірвати одне від одного, але їх протиставлення не є надуманим. В певні часи та за певних обставин люди повинні жертвувати собою задля збереження певних історичних надбань або задля того, щоби історія мала продовження. Тобто, бувають ситуації, коли історія виявляє себе вищою за окрему людину та її долю. Інколи питання стоїть інакше: або людині буде належати те, що здобуте історією, або історія буде деградувати разом із деградуванням людини. Таке взаємне дистанціювання людини та історії засвідчує, що в межах їх зв’язку вони несуть на собі різне змістове та смислове навантаження.

Людина постає реальним та єдино можливим чинником історії, бо саме вона продукує певні дії та зумовлює існування тих чи інших сфер суспільного життя та історичної діяльності. В цьому плані історія постає як розгортання внутрішніх можливостей людини. Все, що відбувається в історії, насичене людськими прагненнями, інтересами, зусиллями, стражданнями та ін. З іншого боку, історія спеціалізує людину, і остання постає завжди як людина певної епохи, певного історичного типу суспільства; навіть у фаховому відношенні людина історично зумовлена.

Отже, історія постає як конкретна дійсність людини, і в цьому плані вона людину обмежує, вводить в конкретні форми життєдіяльності та в конкретний простір своїх можливих реалізацій. А якщо історія обмежує людину, то це значить, що вона не вживає всіх її можливостей, а тому постає у своїй конкретності чимсь вужчим від людини, перспективно націленою на можливу повноту людини.

Проте в певному плані історія і суспільство завжди більше, ніж окрема людина, бо вони: а) надають простір для самореалізацій великій кількості людей, а не лише окремим індивідам; б) зберігають та фіксують своїми структурами досвід попередніх поколінь; в) прищеплюють окремим індивідам різноманітні інтереси, що виходять за межі їх суто індивідуальних життєвих потреб; г) нарешті, формують цілі та смисли, які перевершують окремі людські життєві горизонти і приводять до того, що досить часто людина бачить своє основне завдання в служінні історії та суспільству.

Все це значить, що людина входить в історію в тих своїх можливостях і проявах, які виявлені та від фіксовані механізмами соціальної діяльності (або технологіями соціальної діяльності). Але те ж саме можна сказати і про природно-космічні сили та властивості, тому соціальна діяльність являє собою перехід, взаємне прирівнювання людської екзистенції та космосу. Через це стає зрозумілим, чому людське буття вимагає засвоєння досвіду соціальної діяльності: поза цим людина навіть не може дізнатися про те, чому вона є людиною; проте стає зрозумілим і інше — чому ми все ж маємо підстави говорити про історичну долю, про самовладність історії; адже виявленні та засвідчені технології соціальної діяльності, що є сплавом екзистенції та космосу, мають свої власні закони функціонування, і ці закони не збігаються ні із діями окремого індивіда, ні із законами космосу і природи.

Конкретна єдність суб'єктивних та об'єктивних чинників та факторів людської соціальної діяльності, взята із урахуванням її історичних здобутків та тенденцій, постає перед нами як історична доля (або як самовладність історії). історія філософія інтелектуальний психічний Тому, наприклад, ті ж самі вчинки та дії людей в різні історичні часи можуть мати зовсім відмінні наслідки. Звичайно, ми не повинні при цьому забувати того, що історична діяльність має своїм джерелом людину та космос у їх взаємодії, а тому не можна відривати історію ні від природи, ні від людини. Але так само ми не повинні їх ототожнювати; фактично, історія—це сфера людського самовипробовування. Осмислюючи її, людина, скоріше за все, повинна погодитись із тезою І. Г. Фіхте про те, що діяння є наше призначення. Історія вимагає дій і відгукується на них. Але із розглянутої проблеми співвідношення людини та історії варто зробити ще один висновок:

Історія має дійову (процесуальну) та консервативну сторони, і лише обидві вони можуть забезпечити нормальний хід історичного процесу та історичного самовиявлення людини.

При тому з’являється сенс говорити про такі тенденції історії:

тенденція до збільшення ролі свідомого (розумного) початку у здійсненні історичного процесу;

тенденція до зростання інформаційної насиченості поля людського дійового самовиявлення;

тенденція до урізноманітнення форм людського історичного активізму та збільшення ролі індивідуальної ініціативи в історичному процесуванні.

Історія як реальність людини та її виявлень виглядає різнорідним, складним і парадоксальним процесом. Філософія історії покликана дати людині загальні орієнтації в історії, допомогти їй оцінити можливості та умови свого соціально-історичного життєвого самоутвердження.

Як особливий напрям філософських досліджень філософія історії виникла у XVIII — XIX ст. Але її проблематика пронизує собою усі основні етапи розвитку історії філософії.

Серед найважливіших проблем філософії історії на першому плані є: визначення особливої якості соціально-історичного процесу, його спрямованості, характеру здійснення, вирішення питання про скінченність або нескінченність історії.

Переконливим варіантом розв’язання проблеми суб'єкта історії постає окреслення його як людської особи, що концентрує у собі унікальні якості індивіда та характеристики соціальних відносин. Через віднесення до особи як самодіяльної активної одиниці історичного процесу вихідних умов та чинників людської діяльності можна окреслити зміст найболючіших питань у дослідженні історії.