Поняття вини

Зміст

• Вступ
• 1. Поняття вини
• 1.1 Визначення вини
• 1.2 Історія розвитку інституту вини
• 1.3 Вина і свобода волі
• 1.4 Елементи вини
• 2. Умисел як форма вини
• 3. Поняття і характеристика необережності та її видів
• Висновок
• Список літератури

Вступ

Поняття вини, провини як таких та встановлення ступеня винності особи у скоєнні злочину дуже важливе для відправлення правосуддя.

В с. 62 Конституції України і ст. 23 КК закріплений один із важливіших принципів карного права — принцип кримінальної відповідальності тільки за наявності вини. Кримінальній відповідальності підлягає тільки особа, винна у скоєнні злочину, тобто яка навмисно або з необережності вчинила передбачений кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (ч.1 ст. 23 КК). Чітке законодавче закріплення даного положення є важливою гарантією дотримання законності в діяльності правоохоронних органів. Це положення знаходить своє конкретне вираження у ст. 24 КК, де надано поняття навмисної вини, і у ст. 25 КК, що визначає поняття необережної вини. Більш детально ознаки суб'єктивної стороні конкретизовані у нормах Особливої частини КК. Все це свідчить про недопустимість у нашому праві об'єктивного зароку, тобто відповідальності без встановлення вини особи у скоєнні суспільно небезпечного діяння і наслідків його. Таким чином, чинне законодавство закріплює форми вини і вказує на те, що їх конкретний прояв можливий лише у скоєнні особою суспільно небезпечного діяння. Отже, вина є не тільки обов’язковою ознакою суб'єктивної сторони, але і передумовою кримінальної відповідальності.

У колишньому кримінальному кодексі було відсутнє визначення поняття вини, його формулювання вироблялось наукою кримінального права. У новому КК 2001 року надається визначення поняття вини у ст. 23.

Поняттю вини та її форм присвячено розділ 5 у КК.

Нове трактування вини в Основах карного законодавства відбиває певні успіхи правової науки. Разом з тим робота над кримінальним кодексом, зміни в поведінці людей, об'єктах і цілях кримінально-правового регулювання, відмовлення від догм і стереотипів настійно вимагають подальшого розвитку теорії вини в карному праві. Ця теорія повинна спиратися на сучасні уявлення суспільства про дійсну цінність етичних норм, прав особистості, значимість правових інститутів. Особливо важливо розробити середній рівень теорії вини, дати оцінку суспільної небезпеки тих чи інших її видів, із правових позицій простежити механізм їх виникнення і регулятивної дії, досліджувати зв’язану з виною проблему кримінально-правової помилки, поглибити знання про обставини, що виключають злочинність діяння.

З поняттям вини зв’язана концепція (принцип) презумпції невинуватості, який скасовується лише доведенням вини.

Об'єкт нашого дослідження — вина як ознака злочину.

Предмет — поняття, елементи та соціальна сутність вини.

Мета дослідження — встановити особливості та тонкощі у визначенні вини як суб'єктивної сторони злочину, її зв’язок з неосудністю та осудністю, її функції та елементи, порівняти особливості визначення вини в інших правових системах.

Методами дослідження оберемо:

історико-концептуальний аналіз, за допомогою якого простежимо історію становлення та розвитку інституту вини у законодавстві;

порівняльно-правовий, за допомогою якого виявимо схожість і розходження у предметі аналізу — вини у законодавствах різних країн (за приклад візьмемо українське, радянське і німецьке законодавства);

спеціально-юридичний метод дослідження, сутність якого полягає в опису правової практики, юридичних норм, а його завдання — аналіз змісту чинного законодавства і практики застосування його державними органами.

1. Поняття вини

1.1 Визначення вини

Вина — це проступок, відповідальність за скоєний проступок. У старослов’янській мові вина означало ще злочин, гріх, обвинувачення. Зараз це слово звузило своє значення. По-латинські вина — vaїna.

Вина є обов’язковою ознакою суб'єктивної сторони злочину, що дозволяє відмежовувати злочинне діяння від незлочинного. Без вини не може бути складу злочину. Мотив, мета й емоційний стан вважаються факультативними, необов’язковими ознаками складу злочину. Ознаки суб'єктивної сторони складів злочинів установлюються з назви статті Особливої частини КК чи аналізу тексту диспозиції кримінально-правової норми. Суб'єктивна сторона виступає підставою кримінальної відповідальності, слугує завданням правильної кваліфікації злочинів, з її допомогою відмежовуються один від одного подібні склади злочинів, і індивідуалізується відповідальність.

З точки зору Х. Ідрісова «вина — це багатопланове, багатоаспектне явище, що характеризується багатосторонністю підходів її визначення. З точки зору психології вина — це такий психологічний стан людини, що виникає в ситуаціях, коли він відчуває особисту відповідальність, негативно оцінює свої дії, внаслідок порушення встановлених імперативів, що виступає, як регулятор відносин на внутрішньому і міжособистісному рівні». [20]

Вина у філософії розуміється як категорія етики та моральності, що відображає особливе соціальне і морально-етичне ставлення суспільства до результату негуманного поводження людини, внаслідок чого він знаходиться в боргу перед богом і суспільством.

З точки зору права, вина — особисте ставлення правопорушника до результатів своєї дії, яка має юридичне наслідок. Інтегрування даних формулювань провини, і виділення головних її елементів дозволяє вивести найбільш комплексне, всеосяжне визначення провини. Вина — це такий психологічний стан людини, в якому він перебуває або повинен знаходитися внаслідок недозволеного поведінки, і припускає передбачену законом — юридичну, і суспільством — морально-етичну відповідальність.

Ч.1 ст. 11 Кримінального кодексу України 2001 р. дає визначення злочину як «передбаченого цим Кодексом суспільно небезпечного винного діяння (дія або бездіяльність), вчиненого суб'єктом злочину». При цьому, згідно з ч.2 ст. 11, не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі. вина умисел злочинний недбалість

Визначають три головні ознаки злочину — протизаконність, суспільну небезпеку і винність.

Винність є структурним елементом або складовою частиною суспільної небезпечності, яка її характеризує. Вона є однією з найважливіших ознак злочину, однак не самостійною, а в складі суспільної небезпечності діяння.

Злочин — винне діяння. Особа вважається винною у скоєнні злочину, якщо вона його зробила навмисне чи з необережності.

За ст. 23 КК, виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Це загальне поняття вини, що є науковим узагальненням найбільш характерних ознак, властивих будь-якій формі вини.

Вина як обов’язкова ознака суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину нерозривно зв’язана з його об'єктивними ознаками. Вона найбільш акумулює в собі ознаки об'єкта й об'єктивної сторони, як у дзеркалі, відбиває те, як ці ознаки проходять через призму свідомості і волі злочинця. Тому в природі не існує провини абстрактної вини, відірваної від конкретного суспільного небезпечного діяння. Про неї мова може йти лише у разі встановлення психічного відношення осудної особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння, а в матеріальному складі злочину — і до його наслідків. Саме вони і складають предметний зміст вини, її матеріальне наповнення. Нині практично одностайно вказується, що психологічне визначення вини пішло в минуле разом з так званим класичним вченням про злочин. Його замінило нормативне поняття вини.

Якщо психологічне визначення вини бачило її природу в суб'єктивно-духовному (психологічному) ставленні злочинця до діяння, ідентифікувало вину з психічними явищами («знати — не знати»; «хотіти — не хотіти») і розглядало зміст вини тільки як намір і необережність, то обґрунтоване ще на початку століття проф. Франком (1907 р.) нормативне вчення про вину бачить її природу у волевиявленні, тобто нормативній оцінці психічних елементів [21, s.107].

Причини переходу до нормативного визначення не були випадковими. Це була спроба відмовитися від формального визначення вини і дати матеріальне визначення за рахунок насичення вини тим, що в теорії карного права утворить зміст суспільної небезпеки.

Якщо нормативне поняття вини не спотворювати, а розглядати як єдине із суспільною небезпекою, воно буде апеляцією до закону, прагненням піти від правової невизначеності.

Строго кажучи, поза сумним досвідом історії зрозуміти причини заперечень проти нормативної теорії вини неможливо. Вина нормативна, як нормативним є і злочин у цілому, уже тому, що її дефініція, види, умови фіксації дані в карному законі. Заперечуючи проти нормативного розуміння вини, варто було б заперечувати і нормативне визначення злочину як більш загального феномена, що включає в себе вину. Заперечення нормативної природи вини було лише даниною умовності.

Теорія вини в карному праві повинна спиратися на сучасні уявлення суспільства про дійсну цінність етичних норм, прав особистості, значимість правових інститутів. Особливо важливо розробити середній рівень теорії вини, дати оцінку суспільної небезпеки тих чи інших її видів, із правових позицій простежити механізм їх виникнення і регулятивної дії, досліджувати зв’язану з виною проблему кримінально-правової помилки, поглибити знання про обставини, що виключають злочинність діяння.

Поняття і принцип вини визначаються по-різному в різних національних правових системах, навіть і приналежних до однієї групи. Наприклад, у німецькому праві (приналежному, як і українське, до континентального кодифікованого права), на відміну від українського, не розкриваються ні поняття вини, ні поняття її видів. У літературі пояснюють це спірністю проблеми і відсутністю такої дефініції, що могла б розглядатися як загальновизнана.

Зміст вини і є перша найбільш важлива складова (елемент) у понятті вини. Однак саме по собі предметний зміст вини не дає повної характеристики її поняття. Для цього необхідно виділити і проаналізувати інші її елементи. Серед них важливе значення має її соціальна сутність. Вина — категорія соціальна. Ця властивість виявляється в негативному чи зневажливому ставленні особи, що скоює суспільно небезпечне діяння, до тих інтересів, соціальних благ, цінностей (суспільних відносин), що охороняються карним законом. Тому вина особи в скоєнні суспільно небезпечного діяння засуджується правом. Важливе значення в понятті вини мають такі її складові.

1. Психологічний зміст вини займає центральне місце серед основних категорій, що характеризують вину. Складеними елементами психічного відношення, виявленого в конкретному злочині, є свідомість і воля. Зміна в співвідношенні свідомості і волі утворюють форми вини. Зміст вини обумовлений сукупністю інтелекту, волі і їх співвідношенням.

Вчинюючи злочин, особа охоплює своєю свідомістю об'єкт злочину, характер чинених дій (бездіяльності), передбачає (або має можливість передбачати) наслідки — у матеріальних злочинах. Якщо законодавець включає в число ознак злочину, наприклад, місце, час, обстановку і т.п., то усвідомлення цих додаткових ознак також входить у зміст інтелектуального елемента вини. Якщо законодавець знижує чи підвищує кримінальну відповідальність за який-небудь злочин, з огляду на зм’якшуючі чи обтяжуючі відповідальність обставини, то при скоєнні даного злочину ці обставини повинні усвідомлюватися винним. Інтелектуальне відношення суб'єкта може бути неоднаковим щодо різних обставин. Одні обставини можуть бути усвідомлені виразно, інші - приблизно; одні відбиваються у свідомості правильно, адекватно, інші - помилково.

2. Воля — це практична сторона свідомості, що полягає в регулюванні практичної діяльності людини. Вольове регулювання поведінки — це свідомий напрямок розумових і фізичних зусиль на досягнення мети чи утримання від активності.

Дія чи бездіяльність особи повинна бути вольовою, вони є засобом досягнення його мети. У деяких випадках причиною скоєння злочини є слабкі вольові зусилля, виявлені суб'єктом. Наприклад, розгубившись, лікар не зробив допомоги хворому, не поставив правильний діагноз, що спричинило чи свідомо могло спричинити смерть хворого. Подібні випадки можуть спричинити кримінальну відповідальність лише за умови, що суб'єкт мав можливість виявити необхідні вольові зусилля.

У випадках, коли вольовий акт відсутній (проспав, забув, утратив), людина відповідає за те, що вона не використовувала свої здібності для запобігання шкідливих наслідків.

3. Емоційний (почуттєвий) компонент людської психіки є обов’язковим елементом кожного вчинку людини, у тому числі і злочину. Законодавець не включає емоції у визначення форм вини, однак вони входять у зміст психічного відношення, що складає провину.

Емоції (почуття, афекти) виявляються як реакції, викликані раптовими обставинами, як емоційний стан. Емоції - це психічне відображення у формі безпосереднього упередженого переживання життєвого змісту явищ і ситуацій.

У злочинній поведінці емоції відіграють роль мотиву (ненависть, страх, жорстокість і т.д.); тла, на якому протікають інтелектуальні і вольові процеси; афекту — сильного і щодо короткочасного емоційного стану, зв’язаного з різкою зміною важливих для суб'єкта життєвих обставин, здатного породити злочин.

Кожен злочин має свої особливості, свій психологічний механізм, у якому відіграють різну роль інтелектуальний, вольовий і емоційний компоненти. Психологічний механізм злочину, як і будь-якої поведінки людини, можна представити у вигляді наступної схеми.

Потреба людини є початковим етапом у будь-якій діяльності. Брак чогось (у їжі, теплі, у спілкуванні, в алкоголі, наркотиках і т.д.) обумовлює виникнення інтересу до чого-небудь. Усвідомлення цього інтересу, а також предмета, здатного його задовольнити, породжує мотив і мету діяльності.

4. Форми вини — це окреслені в карному законі сполучення певних ознак (елементів) свідомості і волі особи, що скоює суспільно небезпечне діяння. У сполученні таких ознак знаходить своє вираження психічне ставлення особи до діяння і його наслідків. Чинне законодавство виділяє дві форми вини — намір і необережність. Це узагальнені законодавцем поняття, що лише загалом характеризують ставлення особи до чиненого нею діяння і його наслідків. Намір і необережність мають свої види. Намір може бути прямим чи непрямим, а необережність виявляється в самовпевненості чи недбалості. Поза цими конкретними видами не існує вини. На практиці найчастіше зустрічаються змішані форми вини, тобто поєднання різних форм вини щодо різних ознак одного і того самого злочину.

5. Ступінь вини — це оцінна, кількісна категорія, що багато в чому визначає вагу скоєного діяння і небезпеку особистості винного. Це кількісна характеристика соціальної сутності провини, що визначається сукупністю форми і змісту вини з урахуванням всіх особливостей психічного ставлення особи до об'єктивних обставин злочину і його суб'єктивних, психологічних причин. У законодавстві не розкривається поняття ступеня вини, однак у карному праві йому приділяється достатня увага. Ступінь вини визначається ступенем негативного ставлення особи до інтересів особистості, суспільства, виявленого в скоєному злочині.

Ступінь вини конкретної особи в скоєнні певного злочину є безпосереднім вираженням міри перекручування ціннісних орієнтацій винного. З огляду на те, що ступінь вини є кількісним вираженням негативного ставлення особи до інтересів особистості і суспільства, а також показником перекручування ціннісних орієнтацій винного, установлення її обумовлює різну міру осудження особи, міру її відповідальності. Визначення наявності і ступеня вини сприяє об'єктивному вирішенню питання про відповідальність і караність винного.

Таким чином, вина особи — не тільки обов’язкова суб'єктивна ознака, але і важлива соціальна категорія, зміст якої визначає як характер і вагу злочинного діяння, так і його наявність як такого. Відомо, що свідомість і воля деякою мірою обумовлені зовнішнім середовищем, об'єктивними умовами середовища, у якому проживає і працює людина. Однак ця залежність не є фатальною. Вона не визначає асоціальну поведінку особи. У цьому головну роль виконують її свідомість і воля. Саме вони — основні важелі, що визначають характер і норму поведінки людини в кожнім конкретному випадку.

При вирішенні питання про вину, її наявність і зміст в кожнім випадку, необхідно виходити з її об'єктивного існування в реальній дійсності. Тому вона підлягає доведенню на попередньому слідстві й у процесі судового розгляду на основі аналізу всіх зібраних у справі доказів. Принцип презумпції невинуватості якраз і передбачає необхідність доведення вини. Без цього вина вважається не встановленою, а особа — невинною. Вина входить у зміст предмета доведення по кожній справі. Суд пізнає вину так, як він встановлює і пізнає інші факти і явища об'єктивної дійсності, що існують чи відбуваються в зовнішньому світі поза свідомістю окремої людини чи свідомості суддів. Вина визначає ступінь винності особи і міру її покарання.

Тому правильне з’ясування змісту вини, її форм і видів — необхідна умова правильної кваліфікації злочинів.

" Важливе значення вини полягає й у тім, що наше карне право виходить із принципу суб'єктивного зобов’язання, тобто можливості головної відповідальності особи тільки при наявності її вини в скоєнні конкретного суспільно небезпечного діяння: Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону, а тим самим — склад злочину і підставу кримінальної відповідальності. Значення вини полягає й у тім, що вона виступає важливим критерієм відмежування суміжних складів злочинів і впливає на визначення міри покарання за вчинене" [11, c.129].

1.2 Історія розвитку інституту вини

Звичайно, національна правова наука повинна враховувати і зарубіжний досвід, тому зупинимось на тому, як поняття вини відображено у німецькому праві порівняно з вітчизняним.

Контекст порівняльного кримінально-правового аналізу вини виявляється в ряді значимих для правової теорії і практики моментів. Насамперед українське і німецьке карне право належать, як відомо, до однієї правової родини — до континентального кодифікованого права. У теорії німецького карного права активно розробляються вчення про злочин, принципи карного права, теорія складу злочину й ін. Величезна увага приділяється принципу вини чи винній відповідальності і поняттю вини. Можна сказати, що українська і німецька кримінально-правові теорії можуть спиратися на деяку загальну систему понять, деяку загальну мову, якою користаються не тільки теоретики, але і практики. У принципі, однопорядкові явища визнаються підставою кримінальної відповідальності, обставинами, що виключають протиправність і винність діяння, й ін. При цьому цілий ряд підходів і понять, використовуваних вітчизняною і німецькою наукою і практикою, мають загальне наукове походження. Далі, процес порівняльного аналізу вини полегшується відмовленням кримінально-правової науки в нашій країні від позиції безглуздого протистояння, її орієнтацією на тверезий пошук розумних способів регулювання нових економічних відносин, урахування нових реалій. Нарешті, у контекст порівняльного аналізу входить і фактичне взаємне розширення європейських, україно-німецьких зв’язків, що переводить суто теоретичні проблеми в площину практичних, особливо коли мова йде про екологічні, економічні, та й інші відносини і зазіхання на них.

Вина як ознака злочину досліджується в німецькому карному праві зі своєрідних позицій, виступаючи як один із двох основних ознак злочину, причому другою є так званий «унрехт» — правова неправда, протиправність, що розуміється як саме протиправно оцінене діяння і його кількісне вираження — ступінь неправди. Цій ознаці, на думку німецьких теоретиків карного права, підлеглі більш конкретні ознаки відповідності складу злочину і протиправності в змісті невідповідності конкретним правовим нормам [19, c.54−62].

В другому розділі КК, присвяченому діянню, уперше з’являються терміни, що відносяться до вини (§ 11(2) — визначення осіб і матеріальні визначення). Тут зазначено на те, що навмисним у змісті дійсного закону злочин є тоді, коли ним здійснюється склад, що міститься в законі, злочину, що передбачає намір щодо дії чи бездіяльності, щодо ж обумовлених ними наслідків досить необережності. Так регламентується те, що в радянській літературі іменувалось «подвійною провиною». Але, що таке намір і необережність, закон надає вирішувати теорії і практиці. Більш того, тут немає і самого терміна «вина» .

Уперше «вина» як термін, слово використовується для законодавчого опису неосудності і це, знаходячи своє наступне відображення в теорії, розглядається як не термінологічна, але сутнісна характеристика. Параграфи 19, 20, 21 регламентують нездатність бути винним (неосудність) відповідно дітей, що не досягли 14-літнього віку; далі — неосудність унаслідок психічних захворювань, нарешті, зменшену осудність. Тут-то і вживається вираження, у якому термін «Schuld» — вина виявляється словотворчою частиною. Але про вину власне знову мови немає.

Уперше термін «вина» як самостійний з’являється в § 29, де говориться про те, що кожен співучасник відповідає за свою вину, незважаючи на вину іншого. У § 35 «Пробачлива крайня необхідність» у заголовку, власне кажучи, вина також виступає в словотворчому змісті, але в тексті норми вже говориться про те, що діє безвинно той, хто діє в стані небезпеки для власного життя, здоров’я і волі, який не може бути усунений в інший спосіб. І тут презюмується деякий зміст, вкладений у поняття вини.

Власне кажучи єдина вказівка на зміст поняття вини є в § 46 «Принципи визначення розміру покарання». Його текст починається з визнання того, що вина злочинця є підставою, вихідним положенням для визначення розміру (виміру) покарання. Цим визначенням, як підкреслюється в німецькій кримінально-правовій літературі, розкривається одна зі специфічних функцій вини — функція виміру покарання, визначення пропорцій між злочином і відповідальністю. Вина не є єдиною підставою виміру покарання, але для вини ця функція є однією з найважливіших.

Таким чином, стан законодавчої регламентації вини в КК ФРН неоднозначний. Тут відсутні загальнотеоретичні дефініції вини, що є в нашому карному законодавстві, і навпаки, дані приписи (помилка, складна вина й ін.).

У німецькій кримінально-правовій науці вина власне кажучи розглядається в зв’язку з її функціями як кримінально-правовий принцип, що виступає як передумова відповідальності і покарання, як елемент вчення про злочин і, нарешті, досліджується як самостійний феномен у зв’язку з аналізом злочину або без цього. Між підходами до вини в українській і німецькій кримінально-правовій науці формально немає особливих розходжень. Особиста і винна відповідальність — принцип українського карного законодавства. Вина і в українській літературі визнається ознакою чи елементом злочину. Фактично, однак, можна затверджувати, що поки при дослідженні вини вітчизняні автори зосереджуються в основному на її ролі як ознаці суб'єктивної сторони складу злочину, характеризуючи більше не саму вину, а її види. Це особливо типово для існуючих підручників з карного права.

1.3 Вина і свобода волі

Принцип винності має фундаментальне значення, конституційний ранг.

У зв’язку з аналізом принципу вини проф. Ленкнер ставить вічну проблему співвідношення вини, відповідальності, свободи волі. Ця проблема, будучи зв’язана з біологічними і соціальними підставами вини, постійно одержує новий зміст в умовах життя, що змінюються, людей, а її дослідження приводить до перегляду співвідношення юридичної і моральної вини, що вже склались у теорії співвідношення вини і суспільної небезпеки.

Більшість юристів стоять на позиціях наявності свободи волі, що розглядається як індетермінізм. Так, проф. Хохенлайтнер писав: «Як тільки ми робимо докір особі за її поведінку, ми стаємо неминуче індетерміністами» [22, s.207] При цьому, однак, індетермінізм розуміється аж ніяк не прямолінійно й однозначно. Представники цієї позиції змушені враховувати численні критичні зауваження як з боку тих, хто вважає свободу волі мнимою проблемою, так і з боку тих, хто розглядає себе як детерміністів. Тому індетерміністи лише підкреслюють, що людина може вибирати між правдою і неправдою, законом і антизаконом, діючи у певному полі можливостей. Проф. Ешек, наприклад, говорить про сферу свободи волі, про здатність людей контролювати внутрішні і зовнішні спонукальні сили, приймати рішення відповідно до їх змісту, оцінок і норм. Треба відзначити, що в сутності аналогічна думка висловлювалася ще в радянській кримінології при аналізі процесу ухвалення рішення в механізмі злочинної поведінки досить давно. Рішення про скоєння злочину розумілося як функція впливу системи факторів у поле можливостей людини (див. [6]).

Детерміністський підхід, у свою чергу, вважає поведінку людини обумовленою низкою законів моралі, етики, положеннями релігії й ін. Однак принципова різниця між детермінізмом і індетермінізмом зникає чи щонайменше зменшується, коли автори конкретизують свої позиції. Труднощі вибору між детермінізмом і індетермінізмом на основі задовільно верифікованих природничо-наукових знань, прагнення підсилити нормативність розуміння вини приводять до тези про те, що передумови вини, а отже стан вини, її онтологічність, не можуть бути перевірені в рамках наукового аналізу.

Передумови вини, на думку проф. Ленкнера, повинні спиратися на ціннісні рішення суспільства, що не може захистити себе від зазіхань, створити порядок спільного життя, не прибігаючи до поняття вини, не оголошуючи ту чи іншу поведінку винною. Очевидно, практичний зміст цієї позиції полягає в захисті карного права від постійних спроб замінити юридичне покарання, кримінально-правові міри мірами виховно-профілактичного характеру, що виходять не з вини (раз її немає, оскільки немає і свободи волі), а з неконтрольованими, обумовленими ситуаціями вибору мір соціального самозахисту.

1.4 Елементи вини

Звертання до елементів вини (а їх іноді називають і ознаками) поглиблює і розширює нормативний аналіз вини, переводить його в площину практичних рішень. У теорії приділяється найсерйозніше значення аналізу вини саме як самостійного явища, що зводиться не до наміру і необережності. Тому висунуте твердження про подвійну функцію чи подвійну природу наміру.

З погляду німецьких фахівців, приміром, намір виступає як ознака складу злочину й одночасно утворює вину. Вина тут не зводиться до ознаки складу злочину, а спочатку розглядається як одна з двох рівноправних ознак злочинів, нарівні з так званою «несправедливістю» (Unrecht). Склад же злочину чи відповідність діяння складу злочину, його «складоподібність» розглядається як ознака менш високого рангу. Це відкриває теоретичну можливість перевірки відповідності діяння не тільки карному, але конституційній і іншій галузям права.

Визнаним у літературі є поняття суб'єктивного складу злочину, тобто сукупності ознак вини (яка може виявлятися й в об'єктивному складі злочину, виражаючись в поведінці особи), а також поняття навмисного складу злочину, що відбиває в даному випадку прояв наміру. Не оцінюючи значимість таких побудов, можна припустити, що вони розвивають нормативний підхід, тому що прагнуть виразити, схопити не тільки власне психологічні, але і нормативні характеристики провини, передати складність, суперечливість, неоднозначність цього феномена.

Хоча описані підходи реалізуються в підручниках по карному праву й у коментарях до кримінального кодексу, тобто не є винятково теоретичними, все-таки і тут немає повної єдності. У різних роботах дається неоднаковий набір елементів (ознак) вини. Однак розбіжності між авторами не спростовують визнання нормативної природи вини і її незвідності до наміру або необережності. З цих позицій, наприклад, в одному з підручників карного права у вину включаються: осудність; форма вини (намір чи необережність); усвідомлення протиправності як ознаки злочину, а також негативна ознака — відсутність вибачаючих обставин.

Найбільш широкий і послідовний підхід до елементів вини розвиває проф. Ленкнер. Він перелічує наступні елементи: осудність; намір і необережність; потенційне усвідомлення неправди, протиправності в змісті ознаки злочину; можливість докору порушнику, що утворює ситуацію відсутності обставин, що виключають або усувають провину.

На думку ряду авторів, ці ознаки повинні використовуватися як етапи перевірки юридичної оцінки діянь, тобто кваліфікації злочину в розумінні, розвиненому ще в радянському карному праві. Причому тут повинні постійно і неухильно використовуватися саме юридичні, нормативні критерії поряд із психологічними. У цьому плані вирішення питання про осудність чи зменшену осудність, хоча і спирається на думку експерта, усе-таки лежить на плечах судді. І суддя повинен прибігати тут до правових обґрунтувань. Це ж відноситься і до проблеми афекту. Важко судити, наскільки теоретична орієнтація на рішення суду реалізується на ділі. Юристи і психіатри дотримуються тут різних поглядів на взаємні можливості. Але теоретична правова орієнтація очевидна.

Значний інтерес у плані розгляду елементів вини становить потенційне усвідомлення неправди, протиправності. Ця проблема викликає суперечки в кримінально-правовій літературі. Закон вимагає усвідомлення не протиправності, а суспільної небезпеки, але це — різні речі. При усвідомленні суспільної небезпеки злочину мова йде скоріше про знання й усвідомлення нормативів моралі, етичних постулатів.

Наприклад, за німецькою теорією, потрібно усвідомлення обставин злочину, що, з одного боку, позитивно охоплюється поняттям «знати» про намір, а з іншого — знання обставин справи повинно виключати наявність помилки в кримінально-правовому змісті. Саме помилка щодо обставин злочину, так само як і помилка щодо заборони, утворить як би негативне обмеження даного елемента вини, формує вимогу, відповідно до якої порушник повинен усвідомлювати протиправність діяння. Наслідки ж відсутності цього елемента можуть або виключати намір, зберігаючи у відповідних ситуаціях необережність, або усувати вину остаточно.

Питання про функції вини піднімається в багатьох роботах. Досить представницька їх характеристика дана в монографії проф. Ленкнера. Він, зокрема, пише про функції вини як ідеї, правового принципу, що обмежує саме поняття кримінально-правового, державного примусу, про функцію обґрунтування відповідальності і покарання, про функцію виміру покарання [23, s.45]. Ця теоретична постановка питання відбиває чинність карного закону і має серйозне практичне значення. Зрозуміло, за умови послідовного її проведення в життя.

Функція вини, що обґрунтовує, може бути реалізована на рівні законодавства — при установленні відповідальності за те чи інше діяння, на рівні правозастосування, — коли проводиться процедура встановлення підстав відповідальності за конкретне діяння. При цьому особливо підкреслюється, що мова йде лише про вину за діяння, але не про вину діяча. У цьому змісті вина не може виконувати і функцію, що вимірює і виходить за межі скоєного діяння, його рамки. Очевидно, є певний зміст із подібної точки зору досліджувати інститут особливо небезпечних рецидивістів, з’ясовуючи, за що ж, за яку провину повинна відповідати особа, визнана особливо небезпечним рецидивістом, особливо у випадках, коли судимість не знята, а покарання відбуте. Отже, виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої Кримінальним Кодексом, та її наслідків.

Виною визнається тільки таке психологічне ставлення особи до вчинюваної нею дії, яке спричиняє злочинні, тобто суспільно небезпечні наслідки, що визнаються такими Кримінальним кодексом. Особа може відчувати себе винною у скоєнні якихось дій, але якщо ці дії не є за Кримінальним кодексом злочинними і не становлять суспільної небезпеки, ця вина не становить предмет кримінальної відповідальності, а є удаваною, суто моральною чи адміністративною. Наприклад, до таких видів вини можна віднести образу людини, невиконання обов’язків, заливання водою квартири сусідів тощо.

Елементами вини є: осудність; намір і необережність; потенційне усвідомлення неправди, протиправності в змісті ознаки злочину; можливість докору порушнику, що утворює ситуацію відсутності обставин, що виключають або усувають провину. Вина особи — обов’язкова ознака суб'єктивної сторони злочину чи іншого протиправного діяння.

2. Умисел як форма вини

Вина за своїми формами поділяється на намір (умисел) і необережність.

При цьому український законодавець вперше обмовляє, що діяння, вчинені з необережності, визнаються злочином тільки у разі, коли це спеціально передбачено тією чи іншою статтею Особливої частини КК. Тим самим обмежується можливість залучення до кримінальної відповідальності за діяння, скоєні з необережності (ч. 2 ст. 24).

1. Більш небезпечною формою вини є умисел. У відповідності зі ст. 23 КК злочин визнається скоєним навмисно, якщо особа, що його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх свідомо чи допускало настання цих наслідків.

Аналіз законодавчого визначення навмисної вини дозволяє виділити як її складові три відмінні риси (ознаки), що характеризують психічне ставлення особи до скоєного нею діянню і його наслідків. Це свідомість особою суспільної небезпеки (суспільної шкідливості) свого діяння; передбачення його суспільно небезпечних наслідків; бажання настання таких наслідків чи свідоме їх допущення. Перші дві особливості (свідомість і передбачення) складають інтелектуальну ознаку психологічної діяльності особи, а третя (бажання чи свідоме допущення наслідків) — його вольова ознака (момент).

При скоєнні конкретних злочинів можливо різне сполучення інтелектуальних і вольових ознак. Це співвідношення і лежить в основі розмежування в теорії і на практиці наміру на прямий і непрямий.

2. Прямий умисел — це таке психічне відношення особи до діяння і його наслідків, при якому вона усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає можливість чи неминучість його суспільно небезпечних наслідків і бажає їхнього настання.

Інтелектуальну ознаку тут утворює свідомість суспільної небезпеки своєї поведінки і передбачення його суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків. Ці поняття відносяться до одній і тій самій інтелектуальній сфері психічної діяльності, але вони різні за своїм змістом.

Свідомість містить у собі не тільки чітке розуміння фактичної сторони чиненого, його змісту, характеру і всіх інших об'єктивних ознак, але і певне розуміння соціальної значимості чиненого діяння, його соціальної шкідливості.

Передбачення означає, що у свідомості даної особи склалося певне уявлення про можливі чи неминучі наслідки свого діяння. При цьому передбачення тут носить конкретний характер. Особа чітке усвідомлює, що саме від її конкретного діяння настануть чи можуть настати суспільно небезпечні наслідки.

Вольова ознака прямого наміру складає бажання настання наслідків своєї дії, що передбачаються, чи бездіяльності.

Так буває, наприклад, коли людина в запалі сварки готова вбити свого ворога і свідомо наносить удари ножем у найвразливіші місця (живіт, грудну клітку), розуміючи, що це може заподіяти смерть.

Найчастіше ж особа прагне в цьому разі досягти якоїсь мети, задовольнити ту чи іншу потребу.

В.А. Ломако наводить такий приклад: з метою заволодіння квартирою батьків і одержання спадщини З. умовив свого знайомого В. за винагороду убити батьків і сестру. Для реалізації злочинного задуму 3. розробив план здійснення убивства, приготував і сховав у квартирі ніж і повідомив В., де знаходяться гроші, якими він може заволодіти після убивства. В. після убивства матері С. не став чекати повернення з роботи інших членів родини, заволодів грошима і сховався. У даному випадку 3. і В. діяли з прямим наміром. Обидва усвідомлювали суспільну небезпеку своїх дій: З. — організацію убивства, розробки плану реалізації злочину, підготовки ножа і т.д.; В. — нанесення смертельних ударів ножем у життєво важливі органи потерпілої і заволодіння грошима. Вони усвідомлювали також, що діють спільно і мають на меті свою користь: 3. — одержання спадщини і вирішення для себе житлової проблеми; В. — одержання грошової винагороди. 3. і В. передбачали неминучість настання смерті потерпілих за умови, що намічений план буде реалізований, і обидва бажали настання саме цих наслідків, переслідуючи при цьому кожний свої корисливі цілі.

3. Непрямий умисел — це таке психічне відношення особи до діяння і його наслідків, при якому вона усвідомлює суспільну небезпеку свого діяння, передбачає можливість настання його суспільно небезпечних наслідків і свідомо їх допускає. Тобто їй їхнє настання байдужне. Іншими словами, злочинні наслідки є не мета злочину, а побічний результат — та ціна, яку особа готова заплатити за досягнення інших цілей.

Зміст свідомості при непрямому намірі аналогічно змісту свідомості в намірі прямому. І в цьому разі свідомість особи містить у собі розуміння усіх фактичних обставин, що характеризують об'єктивні ознаки конкретного складу злочину, у тому числі характеру і значення об'єкта і предмета зазіхання, характеру дії чи бездіяльності, а також місця, часу, способу їх скоєння й ін. Воно включає також розуміння суспільної небезпеки, шкідливості свого діяння, його наслідків.

Передбачення при непрямому намірі має свою відмінну рису. Як і при прямому намірі, воно носить конкретний характер. Особа в даному разі ясно усвідомлює, що саме її конкретна дія чи бездіяльність може спричинити суспільно небезпечний наслідок.

Однак цей наслідок особа передбачає лише як можливий результат свого діяння. Передбачення неминучості настання наслідку при непрямому намірі виключається в силу особливостей вольової сфери психічної діяльності, що тісно зв’язана з її інтелектуальною сферою. Воля особи в цьому разі не спрямована на досягнення загальнебезпечного наслідку. Саме в цьому і полягає відмінна риса передбачення наслідків при непрямому намірі.

Але основна сутність непрямого наміру — у його вольовій ознаці. Особливість вольової сфери діяльності тут полягає у відсутності бажання настання суспільно небезпечного наслідку. Незважаючи на передбачення такого наслідку, особа не випробує потреби в його досягненні, воно не потрібно їй ні як основний, ні як проміжний наслідок. Тут має місце ситуація, при якій особа, не направляючи свою волю на досягнення наслідку, усе-таки свідомо допускає його настання. Найчастіше таке свідоме допущення виражається в байдужному відношенні до наслідків. Інакше кажучи, особа, не будучи зацікавленою у настанні суспільно небезпечного наслідку свого діяння, усе-таки допускає таку можливість.

Так, Т., постійно пиячачи, часто сварився з дружиною і її двома синами, загрожував підпалити свій будинок. Під час чергової сварки він запропонував усім залишити будинок, а коли вони відмовилися, узяв цебро бензину і виплеснув його на підлогу кухні. Від грубки, що топилася, бензин запалився і вогонь охопив усе приміщення, де знаходилися люди. Дружина і син Юрій вмерли в лікарні від сильних опіків, а другий син і сам винний одержали незначні опіки. Суд дійшов висновку про відсутність у Т. наміру на убивство і про його винність лише в навмисному підпалі будинку, що спричинив людські жертви. Однак вищестояща судова інстанція вказала, що небажання в даному випадку смерті потерпілих не виключає навмисної провини підсудного. Всі обставини в справі свідчать про те, що Т. усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій і передбачав настання їх суспільно небезпечних наслідків. Вихлюпуючи біля грубки, що топилася, бензин, Т. створив обстановку, яка призвела до загибелі двох людей, свідомо допустивши можливість таких наслідків. А саме свідоме допущення наслідків проявилося в його байдужному ставленні до людських життів. Т. вчинив убивство з непрямим наміром [11, c.132].

В окремих випадках свідоме допущення суспільно небезпечних наслідків може проявитися в безпідставному розрахунку на їх ненастання. Воля особи тут як би спрямована на недопущення наслідків свого діяння, однак розрахунок і надії його абстрактні і ні на чому конкретному не засновані. У подібних випадках прийнято казати про розрахунок «на либонь» .

Викладене дозволяє виділити ознаки, що відрізняють непрямий намір від прямого. Багато авторів схильні бачити розходження між ними тільки за вольовою ознакою — при прямому намірі особа бажає настання суспільно небезпечного наслідку як основного чи проміжного результату (мети), а при непрямому — воля особи, не спрямована на досягнення такого результату, вона його не бажає, але усе-таки свідомо допускає його настання. Ця відмітна ознака істотна, але цим не можна обмежуватися.

Друга відмітна ознака полягає в характері наслідків. Якщо при прямому намірі особа передбачає наслідки як можливий чи як неминучий результат свого суспільно небезпечного діяння, то при непрямому намірі особа передбачає тільки можливість (імовірність) настання таких наслідків.

Мають особливості наміри в злочинах з формальним складом.

Відомо, що злочини з формальним складом визнаються закінченими з моменту скоєння діяння і не вимагають настання і встановлення яких-небудь наслідків такого діяння (спекуляція, образа, наклеп, погроза убивством і ін.). Структура цих складів злочинів така, що наслідки лежать тут за межами необхідних ознак об'єктивної сторони, а отже, і складу злочину. Однак ця обставина не виключає навмисної вини. Інтелектуальна сфера в цих випадках містить у собі лише усвідомлення, розуміння суспільної небезпеки чиненого діяння. Відношення до наслідків тут не виникає, та й не може виникнути. А вольова сфера обмежується бажанням скоєння конкретної дії чи бездіяльності.

У літературі немає єдності думок з цього питання. Одні автори вважають, що в злочинах з формальним складом зміст вини містить у собі психічне відношення не тільки до діяння, але і до його суспільно небезпечних наслідків. Інші думають, що така позиція має істотні недоліки. Вона ігнорує існуючу в законі конструктивну відмінність між матеріальними і формальними складами злочинів. Більш того, висновки про можливість непрямого наміру в злочинах з формальним складом не відповідають законодавчому опису наміру і роблять предметом бажання не наслідки, а саме діяння. До цього варто додати, що прихильники даної позиції, відстоюючи наявність у таких злочинах психічного відношення до наслідків, не конкретизують їх ні за характером, ні за якими-небудь іншими ознаками. Тому більш правильно вважати, що воля особи в цих випадках спрямована на саме діяння, тобто вольовий момент при скоєнні злочину з формальним складом переноситься з наслідків на діяння. Інакше кажучи, вольова ознака наміру повинна визначатися тут відношенням суб'єкта до суспільно небезпечної дії чи бездіяльності.

Психічне відношення особи до чиненого суспільно небезпечного діяння виявляється не тільки в усвідомленні об'єктивних ознак діяння, але й у бажанні вчинити це діяння. Тому в таких злочинах можливий лише прямий намір. Непрямий же намір тут виключається, оскільки свідоме допущення відноситься винятково до наслідків суспільно небезпечної дії чи бездіяльності, що у злочинах з формальним складом лежать за межами об'єктивної сторони даних злочинів. Саме тому відсутня необхідність визначення психічного відношення суб'єкта до цих наслідків. Воно тут переноситься на саме діяння [11, c.133].

3. Поняття і характеристика необережності та її видів

1. Необережність поряд з умислом — це основна форма вини в карному праві. Необережна форма вини характерна для порушень правил безпеки руху й експлуатації транспорту, порушень правил охорони праці і безпеки виробництва, окремих господарських і посадових злочинів. Наприклад, водій, розуміючи, що це небезпечно, перевищує швидкість в умовах ожеледі, і це призводить до дорожньо-транспортного випадку з людськими жертвами.

Не можна недооцінювати небезпеку необережних злочинів. За спостереженнями вчених, питома вага необережних діянь у загальній масі скоєних злочинів останнім часом помітно зріс. Особливу небезпеку для суспільства становлять наслідки необережних злочинів. Як свідчить практика, основна частина матеріального збитку наноситься не навмисними, а необережними злочинами, що до того ж часто залишаються безкарними.

У ст. 25 КК, де дане визначення необережної форми провини, сказано, що злочин визнається скоєним з необережності, якщо особа, його що вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх запобігання або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачати. Це визначення охоплює два види необережності: злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.

З наведеного визначення необережності випливає, що законодавець у ст. 23 КК сформулював відношення суб'єкта до наслідків свого діяння, тобто дав визначення щодо матеріальних складів злочинів. Стаття ж 25 і окремі статті Особливої частини КК передбачають можливість відповідальності за самі дії (бездіяльність), скоєні з необережності. Ці норми сконструйовані за ознаками формального складу злочину. При визначенні ознак такого складу необхідно встановлювати вину і її вид щодо самого діяння (дії, бездіяльності).

2. Злочинна самовпевненість має місце тоді, коли особа, що вчинила злочин, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх запобігання.

Злочинна самовпевненість характеризується двома ознаками — інтелектуальною і вольовою.

Інтелектуальна ознака злочинної самовпевненості відображена у законі вказівкою на відношення суб'єкта до суспільно небезпечних наслідків. На відміну від визначення наміру закон не містить характеристики психічного відношення особи до чиненого нею діяння (дії, бездіяльності).

У теорії карного права з цього питання висловлене розходження думки. Одні автори вважають, що особа при злочинній самовпевненості усвідомлює суспільну небезпеку своєї дії чи бездіяльності. Інші, навпаки, думають, що при самовпевненості в об'єкта відсутня свідомість суспільної небезпеки чиненого діяння, що ознака самовпевненості — це не позитивна свідомість суспільної небезпеки діяння, а обов’язок і можливість такої свідомості. Остання позиція здається більш обґрунтованою. Особа, діючи (бездіючи) певним чином і усвідомлюючи фактичну сторону свого діяння, не оцінює свою поведінку як суспільно небезпечну, оскільки нейтралізує небезпеку (у своїй свідомості) обставинами, які здатні, на її думку, попередити можливість настання суспільно небезпечних наслідків [11, c.137].

Можна навести такі приклади.

Водій повинен наполягти на тому, щоб пасажир на передньому сидінні пристебнув себе ременями задля дотримання безпеки проїзду, проте він це робить далеко не завжди, покладаючись, що аварії трапляються рідко, а він — гарний майстер своєї справи. Але ж у разі аварії пасажир може через це загинути, це — типово злочинна самовпевненість.

Інший приклад наводить В. А. Ломако. Майстер виробничої ділянки направляє на роботу робітника, що прибув до нього, не провівши з ним відповідного інструктажу з правил техніки безпеки. При цьому він просить інших досвідчених робітників, ознайомлених з вимогами правил техніки безпеки, контролювати поведінку новачка і допомагати йому. У даному разі майстер, розуміючи, що інструктаж необхідний, прагне нейтралізувати можливу небезпеку свого рішення обставинами, що, на його думку, не спричинять наслідків. Орієнтуючись на вжиті заходи, майстер не оцінює своє діяння як суспільно небезпечне, він цілком усвідомлено знімає таку оцінку. Разом з тим, діючи самовпевнено, особа знає фактичну сторону діяння, що відповідає об'єктивним ознакам складу злочину, передбаченого законом, у такій мірі, у якій це необхідно, щоб передбачати можливість настання суспільно небезпечних наслідків. У наведеному прикладі особа усвідомлює, що порушує відповідні правила техніки безпеки і це може призвести до суспільно небезпечних наслідків [11, c.137].

Передбачення особою можливості настання суспільно наслідків. Говорячи про цю сферу інтелектуальної діяльності суб'єкта, необхідно відзначити, що особа, діючи самовпевнено, передбачає як фактичні ознаки можливих наслідків своєї дії (бездіяльності), так і його суспільно небезпечний характер. Деяку складність являє собою питання про характер передбачення наслідків. Багато хто з юристів вважають, що передбачення при самовпевненості носить абстрактний характер. Інші говорять про абстрактний характер самого передбачення. Деякі автори вважають, що при злочинній самовпевненості має місце передбачення абстрактної можливості настання наслідків. Останнє твердження здається більш удалим. Діючи (бездіючи) злочинно самовпевнено, суб'єкт передбачає, що діяння, подібні скоєним ним, взагалі приводять до суспільно небезпечних наслідків, однак вчинена саме ним дія (бездіяльність) не повинна привести до таких наслідків. Тому, діючи у відповідній конкретній обстановці, особа не усвідомлює реального розвитку причинного зв’язку між своєю поведінкою і наслідками, хоча могла б це зробити при більшій напрузі своїх психічних можливостей.

Вольова ознака злочинної самовпевненості полягає в тому, що особа легковажно розраховує на запобігання суспільно небезпечних наслідків. При злочинній самовпевненості особа розраховує на цілком реальні обставини, що за своїми властивостями мають здатність запобігти настання наслідків. Це його власні, особисті якості (швидкість, уміння, досвідченість, майстерність), дії інших осіб, фізичні чи хімічні закони, вплив обстановки, сили природи і т.д. Розрахунок же на втручання обставин, що на момент скоєння діяння були відсутні, а їх прояв — не є закономірним, виключає самовпевненість.

Незважаючи на впевненість суб'єкта в ненастанні наслідків, розрахунок його виявляється невірним (легковажним), тому що обрані ним обставини або частина таких не змогли запобігти суспільно небезпечних наслідків.