Інноваційна політика підприємства

Тема 1. Інновації: становлення та сучасні тенденції розвитку

План

1. Основні тенденції розвитку економіки

2. Еволюція технологічних укладів

3. Характеристика інноваційної діяльності

1.Основні тенденції розвитку економіки

За сучасних умов орієнтації економіки України на підвищення конкурентоспроможності надзвичайно важливого значення набуває активізація інноваційної діяльності, оскільки без цього неможливим є здійснення прогресивних структурних зрушень у країні, суттєве оновлення реального сектора й загалом забезпечення сталого соціально — економічного розвитку держави.

Новий тип відносин України із зовнішнім діловим світом за часом свого розвитку співпав із кардинальними змінами міжнародного характеру. Йдеться про глобалізацію, під якою розуміють передусім зростаючу взаємозалежність економік різних країн через зростання транскордонних переміщень товарів, послуг і капіталу, а також інтенсивного обміну інформацією й технологіями. Вплив глобалізації на економіку відбувається під дією швидко зростаючого міжнародного руху:

капіталу;

робочої сили;

товарів і послуг;

технологій;

* інформації.

Сучасна глобалізація, що вже досягла високого ступеня взаємозалежності, уявляється процесом перетворення регіональних соціально-економічних систем на єдину всесвітню систему, котра розвивається на базі уніфікованих закономірностей. Використовуючи терміни, введені в науковий обіг Фернаном Броделем, можна сказати, що глобалізація являє собою перетворення ряду відособлених світо-господарств (l’economie monde) на світову економіку (l'economie mondiale).

Та водночас процеси глобалізації, які в основному розвиваються стихійно, без колективного впливу світового співтовариства, збільшують цілий ряд застарілих економічних проблем, породжують нові ризики й виклики.

Різко підвищується роль зовнішніх факторів у розвитку держав. При цьому через розходження у фінансово-економічній міцності взаємозалежність між країнами набуває усе більш асиметричного характеру. Якщо вузька група провідних індустріальних держав відіграє в основному роль суб'єктів глобалізації, то величезна більшість інших перетворюється на її об'єкти, котрі «дрейфують» на хвилях фінансово-економічної кон’юнктури. Через це збільшується нерівномірність соціально-економічного розвитку світу. Очевидним є розшарування світової економіки на «зони зростання» і «зони застою». Так, у 1998 р. на десять провідних держав — одержувачів іноземних інвестицій припадало 70% їхнього загального обсягу, а для країн із низьким рівнем розвитку цей показник становив менше 7%. Якщо в I960 р. доходи найбагатших 20% населення світу в 30 разів перевищували доходи 20% найбідніших, то до 2002;го цей розрив збільшився ще втричі. Нині доход половини населення Землі — менше двох доларів на день. Близько мільярда людей не мають роботи, а серед працюючих майже 89% позбавлені соціальних гарантій.

Однією з найважливіших тенденцій розвитку світової економіки є, як відзначає М. Делягін, монополізація технологій формування свідомості (т. зв. high-hume) і, головне, метатехнологій.

Метатехнологія — якісно новий тип технологій, що в принципі виключає можливість конкуренції. Останні в явній або неявній формі роблять користувача ліцензіатом. Найбільш наочні приклади метатехнологій:

* мережний комп’ютер. Розосередження комп’ютерної пам’яті в мережі надає розроблювачу всю інформацію користувача і робить можливим втручання у його діяльність або навіть керування нею (принцип зовнішнього управління під'єднаного до мережі комп’ютера вже реалізований — так, за чинним законодавством США усе вироблене в країні програмне забезпечення має лазівки, за допомогою яких американські спецслужби, здійснюють несанкціонований доступ до інформації, що зберігається в них, і. навіть змінюють її, якщо це визнано необхідним для захисту національних інтересів);

сучасні технології зв’язку, що надають змогу перехоплювати всі телефонні повідомлення на земній кулі й комплексно аналізувати їх практично в «онлайновому» режимі. Найближчим часом стануть можливими перехоплення і повне комп’ютерне опрацювання всього обсягу повідомлень в Інтернеті;

різні організаційні технології: технології управління, котрі, впливаючи на культуру й систему цінностей того чи іншого суспільства, але не інтегруючись з ним, послаблюють його конкурентноздатність; технології формування масової свідомості, адаптація якої до впливу викликає необхідність регулярного їх оновлення. Без одержання оновлених версій таких технологій (вони з’являються спочатку у лідера, а вже потім тиражуються в інших країнах) масова свідомість суспільства, що використовують їх, почне виходити з — під контролю держави.

Безпосередня основа глобалізації — формування світового ринку товарів, послуг, технологій, капіталу і робочої сили, що надає кожній фірмі можливість знайти найбільш вигідних постачальників і покупців у будь-якій точці земної кулі, організувати кооперування на базі оцінки конкурентних переваг усіх регіонів планети. Базову інфраструктуру глобалізації утворить всесвітня інформаційна мережа Інтернет, розроблена у 1991 р.

Незалежно від того, суб'єктивно чи об'єктивно протікатимуть усі процеси глобалізації, показники екосистеми нашої планети неухильно погіршуються. За інших рівних умов екологічність товарів стає вирішальним чинником їхньої конкурентноздатності на світовому ринку. Тимчасом в Україні цей чинник і дотепер практично не враховується. За даними Всесвітнього банку, у 1997 р. питома енергоємність ВВП України у 3,5 раза перевищувала середньосвітову, була у 4,5 раза вищою, ніж у промислово розвинених країнах. Фактично відсутня державна екологічна політика, котра б ураховувала сучасні реалії.

Сучасний етап світового розвитку також підвищує вимоги до якості управління. Так, у 2000 p. OECP (Організація економічного співробітництва і розвитку) запропонувала такі принципи забезпечення якості корпоративного управління:

захист прав акціонерів;

забезпечення залучення капіталу та прозорості його структури, а також механізму корпоративного управління;

гарантії рівного ставлення до акціонерів;

забезпечення припливу зовнішнього капіталу в компанію, заохочення інвестицій у її основний і людський капітал, у підвищення конкурентноздатності компанії;

інформаційна відкритість;

достовірна звітність;

співробітництво з аудиторами;

сумлінність і чесність правління;

наявність незалежних членів правління;

* планування стратегії розвитку компанії

Україна при визначенні міжнародної інноваційної політики не може робити ставку і на поведінку малих країн (Фінляндія, Норвегія, Данія), які досить комфортно почуваються, визначившись у якійсь одній вузькій, але такій, що активно розширюється, сфері ринку. Нашій країні, по-перше, цього недостатньо, щоб забезпечити достатній власний добробут; по-друге, це означало б подальше розпорошення, а в перспективі — і зведення до мінімальної величини її науково-технічного потенціалу; по-третє — перетворення країни на таку, що її було б легко потіснити на ринку.

Експерти вбачають два головних підходи, які б зрушили Україну з нинішньої невизначеної ситуації. Перший полягає в обранні стратегії присутності на світовому ринку за невеликою кількістю технологічних напрямів. Надалі, на основі активних маркетингових досліджень кон’юнктури технологічного ринку, можливе поступове піднесення до конкурентоспроможного рівня власних технологічних розробок на обраних напрямах. За такої стратегії вітчизняний науково-технічний потенціал буде задіяний максимально, і його роль в інноваційному розвитку економіки виявиться вирішальною.

Одним із напрямів міжнародного науково-технічного співробітництва є міжакадемічне. Тут Україна вже має досить напрацьовану й розгалужену нормативно-правову базу, Важливу роль у міжакадемічному науково-технічному співробітництві відіграє створена у вересні 1993 р. на установчих зборах у Києві Міжнародна асоціація; академій наук країн СНД (МААН). Базовою академією асоціації є НАН України.

Заслуговує на окрему увагу міжнародне науково-технічне співробітництво України в космічній галузі. Україна має високий космічний потенціал, набутий нею протягом десятиліть. За оцінками західних експертів, в Україні у 60−80 роки XX ст. наукові дослідження, розробки і виробництво становили близько 28% обсягів робіт усього ракетно-космічного комплексу СРСР. У країні накопичився великий досвід у галузі систем управління ракетними комплексами й космічними апаратами різного призначення, що може стати вирішальним у створенні конкурентоспроможної продукції для реалізації на внутрішньому і світовому ринках.

Нині діє «Загальнодержавна (Національна) космічна програма України на 2003;2007 роки», прийнята Верховною Радою України 24 жовтня 2002 р. як Закон України, вже як третьої Програми, є забезпечення умов комерціалізації, сприяння інноваційному розвитку економіки.

Україна увійшла до престижних міжнародних організацій, діяльність яких пов’язана з освоєнням космічного простору. Серед них — Комітет ООН із мирного використання космосу (COPUOS), Всесвітній комітет із космічних досліджень (COSPAR), Всесвітня організація з супутникових досліджень Землі (CEOS), Міжнародна астронавтична федерація (IAF). Окрім Росії, підписано масштабні угоди про співробітництво в галузі космічних досліджень зі СІНА, Китаєм, Бразилією, Індією та іншими країнами, меморандуми з 23 державами.

За оцінками експертів, Україні належить близько 10% космічних послуг у світі, вона бере активну участь у міжнародних проектах за всіма основними напрямами розвитку космічних технологій. Насамперед це стосується транспортних космічних систем, а саме — виробництва сучасних ракетно-космічних комплексів «Циклон», «Зеніт» та «Дніпро». Окрім Росії, Україна тут співпрацює зі США, Італією та Бразилією.

Зважаючи на європейський вимір зовнішньої політики України та необхідність активнішого залучення українських науковців до міжнародного розподілу праці в науковій сфері через участь в міжнародних програмах, великого значення нині набуває розвиток співпраці України в галузі науки і технологій з НАТО.

Нормативно-правовою базою співробітництва України з НАТО у науково-технічній сфері є Хартія про особливе партнерство між Україною та НАТО (від 09.07.97) та Державна програма співробітництва України з НАТО на 2001;2004 pp. (затверджена Указом Президента України від 27.01.2001 № 58/2001).

2.Еволюція технологічних укладів

Вивчення та впровадження в практику положень інноваційних теорій при переході на інноваційну модель розвитку зумовлюється декількома причинами.

По-перше, необхідно виходити з того, що інноваційний шлях розвитку економіки є невід'ємною частиною загальносвітового науково-технічного прогресу. І в цьому розумінні було б неправомірним відривати економічні процеси, які проходять в Україні, від світової практики й твердити, що в нашій країні визначено свій, неповторний шлях розвитку науки і техніки, пов’язаний із застосуванням унікальних форм організації та управління інноваціями.

По-друге, перехід від командно-адміністративного управління до ринкової економіки мусить супроводжуватися й відповідними змінами у сфері управління інноваційною діяльністю. Аби уникнути помилок, слід визначити й застосовувати на практиці теоретичні й практичні підходи до використання інновацій в умовах ринкової економіки.

Отже, економісти Заходу інноваційною економікою називали таку, яка динамічно розвивається, у якій освоюють якісно нові види продукції, нові технології, методи виробництва тощо — все те, що забезпечує державі економічне зростання.

Нерівномірність розвитку ринкової економіки пов’язана передусім із якісними змінами в капіталі та зміною поколінь техніки (технічні цикли). При цьому необхідно підкреслити, що процес заміщення старих виробництв здатний сформувати нову технологічну базу та нову якість економічного зростання, для чого необхідні одночасні якісні зміни в робочій силі (утворювальні цикли).

Отже, специфікою ринкової економіки є циклічний характер її розвитку. Кризові ситуації, які виникають внаслідок нерівномірного розвитку економіки та окремих її частин, коливання обсягів виробництва та збуту, значні спади виробництва слід розглядати не як збіг несприятливих ситуацій, а як загальну закономірність, притаманну ринковій економіці.

Вчені, що вивчають проблеми соціально-економічного розвитку країн, доходили висновку, що, як уже відзначалося, по-перше, розвиток відбувається хвилеподібно, відповідно до теорії «довгих хвиль» М. Кондратьєва; по-друге, рівень соціально-економічного розвитку визначається впливом значного числа чинників: технологічних, соціальних, політичних, культурних та інших; по-третє, рушійною силою розвитку країни є рівень технологічного та інформаційного розвитку.

Наприклад, І. Ліпсиць і А. Нещадін відзначають, що згідно з теорією «довгих хвиль» М. Кондратьєва науково-технічна революція розвивається хвилеподібно, з циклами протяжністю приблизно в 50 років. Відомо шість технологічних укладів (хвиль). Так, перша хвиля (1780−1844−1851 pp.) сформувала технологічний уклад, заснований на нових технологіях у текстильній промисловості, використанні енергії води.

Друга хвиля (1844−1851−1890−1896 pp.) пов’язана з розвитком залізничного транспорту та механічного виробництва в усіх галузях на основі парового двигуна.

Третя (1890−1914;1920 pp.) базується на використанні у промисловому виробництві електричної енергії, розвитку важкого машинобудування та електротехнічної промисловості на базі використання сталевого прокату, нових відкриттів у галузі хімії. Були впроваджені радіозв'язок, телеграф, автомобілі, літаки, почали застосовуватися кольорові метали, алюміній, пластичні маси тощо. З’явилися великі фірми, картелі, трести. На ринку панували монополії та олігополії. Почалася концентрація банківського й фінансового капіталів.

Рис. 1.2. Еволюція технічних укладів

Поняття «технологічний уклад» (у сучасному розумінні цього терміна) введено в науковий оборот С. Глазьєвим. Воно має деяку спільність з розглянутим вище поняттям технологічної системи, але досить повно досліджене стосовно національного стану економіки. Технологічний уклад — це групи технологічних сукупностей, які пов’язані одна з одною однотипними технологічними ланцюгами і утворюють відтворювальні цілісності. Технологічний уклад характеризується ядром, ключовим чинником, організаційно-економічним механізмом регулювання. У економічно розвинених країнах триває інтенсивний перерозподіл ресурсів з четвертого до п’ятого технологічного укладу. В Україні п’ятий технологічний уклад існує в основному в оборонних галузях промисловості. Передача оборонних технологій до цивільного сектора здійснюється вкрай повільно через цілий ряд об'єктивних та суб'єктивних причин.

Інноваційний процес слід пов’язувати з різними факторами кон’юнктури:

з рівновагою першого порядку — попит і пропозиція;

з рівновагою другого порядку — переливання капіталу в нові машини, обладнання, модернізацію виробництва;

з рівновагою третього порядку — стосується всіх основних суспільних благ: виробничої структури, сировинної бази, джерел енергії тощо.

Відхилення від першого типу рівноваги призводить до «коротких хвиль», другого типу — до «середніх», третього типу — до «довгих» .

З погляду рівня розвитку країн міжнародної кооперації й інтеграції російські вчені І.Ліпсиц і А. Нещадін поділяють світове співтовариство на такі групи країн:

Технологічне ядро: США. Японія, Німеччина, Велика Британія, Франція.

Країни 1-го технологічного кола: Італія, Канада, Швеція, Голландія, Австралія, Південна Корея.

Країни 2-го технологічного кола: країни, що найбільше просунулися в розвитку.

Постсоціалістичні країни Східної Європи.

Країни СНД і близького зарубіжжя.

Найменш розвинені з числа країн, що розвиваються.

С. Глазьєв, Д. Львов, Г. Фетісов до технологічного ядра п'ятого технологічного укладу включають Японію, США, Німеччину, Швецію, країни ЄЕС, Канаду, Південну Корею, Австралію. До елементів п’ятого технологічного укладу належать:

Ядро технологічного укладу — електронна промисловість, обчислювальна техніка, програмне забезпечення, авіаційна промисловість, телекомунікації, оптичне волокно, роботобудування, інформаційні послуги, виробництво і споживання газу.

Ключовий чинник укладу — мікроелектронні компоненти. Ядро нового технологічного укладу, що формується — біотехнології, космічна техніка, тонка хімія.

Основні переваги в порівнянні з попереднім, 4-м технологічним укладом: індивідуалізація виробництва і споживання, підвищення гнучкості и розширення розмаїтості, подолання екологічних обмежень на енергота матеріалоспоживання на основі автоматизації виробництва, деурбанізація — розміщення виробництва і населення в малих містах на основі нових транспортних та телекомунікаційних технологій тощо.

Режими економічного регулювання в країнах-лідерах: зниження ролі державного регулювання, державне регулювання стратегічних видів інформаційних та комунікаційних інфраструктур.

Міжнародні режими економічного регулювання: поліцентричність світової економічної системи, створення регіональних блоків, становлення нових інститутів глобального регулювання економічної активності.

Основні економічні інститути: міжнародна інтеграція дрібних та середніх фірм на основі інформаційних технологій, інтеграція виробництва і збуту.

Організація інноваційної діяльності в країнах-лідерах: горизонтальна інтеграція НДДКР, проектування і навчання, створення обчислювальних мереж, проведення спільних досліджень, державна підтримка нових технологій.

3.Характеристика інноваційної діяльності

Слово innovation (англ.) утворене з латинського «новація» (новизна, нововведення) і англійського префікса «ін», що означає «в», «введення». Отже, у перекладі з англійської «інновація» означає «введення нового, відновлення» .

Впровадження нового у господарську практику визначається як нововведення, тобто з моменту прийняття до поширення новація здобуває нову якість і стає інновацією.

Таким чином, інновація — це нововведення, яке пов’язане з науково-технічним прогресом (НТП) і полягає у відновленні основних фондів і технологій, в удосконалюванні управління й покращенні економічних показників підприємства.

У ринкових умовах інновації охоплюють усю економіку, включаючи продуктивні сили (засоби виробництва, навчання працівників) і виробничі відносини (форми і методи управління, поділу, спеціалізації й кооперації праці).

Відповідно до міжнародних стандартів інновація визначається як кінцевий результат інноваційної діяльності, що втілюється у вигляді нового або удосконаленого продукту, впровадженого на ринку, нового або ж удосконаленого технологічного процесу, що використовується в практичній діяльності або в новому підході до соціальних послуг.

Є різниця між поняттями «нововведення» й «інновація». Нововведення — оформлений результат фундаментальних, прикладних досліджень, розробок або експериментальних робіт у певній сфері діяльності з підвищення її ефективності.

Інновація — кінцевий результат упровадження нововведення з метою зміни об'єкта управління та одержання економічного, соціального, екологічного, науково-технічного або іншого виду ефекту.

Процеси стратегічного маркетингу, НДДКР, організаційно-технологічної підготовки виробництва, виробництва та оформлення нововведень, їхнього впровадження (або перетворення на інновацію) й поширення в інші сфери (дифузія) називаються інноваційною діяльністю.

Можна виділити такі структурні джерела економічного розвитку країни:

на основі чинників виробництва;

на основі інвестицій;

на основі інноваційної діяльності

Пріоритет слід віддавати розвиткові країни не на основі чинників виробництва та інвестицій, а на основі активізації інноваційної діяльності в базових наукомістких галузях народного господарства, що є двигунами розвитку економіки. Чинники виробництва й інвестиції є лише засобами науково обґрунтованої інноваційної діяльності, а не її метою.

Якщо уряд України і законодавча влада не вживуть уже найближчим часом дієвих заходів з орієнтації розвитку економіки на активізацію інноваційної діяльності із застосуванням наукових підходів і методів управління, час входу нашої держави до числа промислово розвинених країн стане абсолютно невизначеним.

Було б невірним стверджувати, що відповідних законів у нашій країні не існує. Законодавство України у сфері інноваційної діяльності базується на Конституції України і складається із законів України «Про інвестиційну діяльність», «Про науку і науково-технічну діяльність». «Про наукову і науково-технічну експертизу», «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків» та інших законодавчих актів, що регулюють суспільні відносини у цій сфері. Згідно із Законом України «Про інноваційну діяльність», інновації — це новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентноздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери.

інноваційна діяльність — діяльність, що спрямована на використання й комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентноздатних товарів і послуг;

інноваційний продукт — результат науково — дослідної і (або) дослідно — конструкторської розробки, що відповідає вимогам, встановленим законом;

інноваційна продукція — нові конкурентноздатні товари чи послуги, що відповідають вимогам, встановленим законом;

інноваційний проект — комплект документів, що визначає процедуру й комплекс усіх необхідних заходів (у т.ч. інвестиційних) щодо створення й реалізації інноваційного продукту і (або) інноваційної продукції;

пріоритетний інноваційний проект — інноваційний проект, що належить до одного з пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, затверджених Верховною Радою України;

інноваційне підприємство (інноваційний центр, технопарк, технополіс, інноваційний бізнес-інкубатор тощо) — підприємство (об'єднання підприємства), що розробляє, виробляє й реалізує інноваційні продукти і (або) продукцію чи послуги, обсяг яких у грошовому вимірі перевищує 70% від загального обсягу продукції і (або) послуг;

інноваційна інфраструктура — сукупність підприємств, організацій, установ, їх об'єднань, асоціацій будь — якої форми власності, що надають послуги із забезпечення інноваційної діяльності (фінансові, консалтингові, маркетингові, інформаційно — комунікативні, юридичні, освітні тощо).

Тема 2: Сутнісна характеристика інноваційних процесів

План

1. Інновації: сутність та класифікація

2. Основні етапи інноваційного процесу

1.Інновації: сутність та класифікація

Таблиця 1.1

Класифікація нововведень

Класифікація інновацій:

1. З точки зору циклічного розвитку:

· найкрупніші;

· крупні;

· середні;

· дрібні.

2. З точки зору інтенсивності:

· нульового порядку;

· першого;

· другого;

· третього;

· четвертого;

· п’ятого;

· шостого;

· сьомого.

3. Залежно від ступеня використання наукових знань засновані:

· на фундаментальних наукових знаннях;

· на наукових дослідах з обмеженою областю застосування;

· на існуючих наукових знаннях;

· на комбінації різних типів знань;

· на використанні одного продукту в різних областях;

· на побічних результатах великих програм;

· на вже відомій технології.

4. За можливістю планування життєвого циклу:

· нововведення, що втілюють наукові ідеї, які революціонізують виробничі сили й закріплюються у їхньому складі, як новий невід'ємний елемент (об'єкт прогнозу);

· якісні зрушення в окремих елементах виробничих сил, що означають зміну поколінь техніки за зберігання початкового фундаментального принципу (об'єкт довгострокового характеру);

· кількісні зміни, покращення окремих параметрів (об'єктів поточного й перспективного планування).

5. З точки зору структурної характеристики:

· на вході;

· на виході;

· інновації структури підприємства.

6. За способом:

· експериментальні;

· прямі.

7. З точки зору прив’язування до окремих сфер діяльності:

· технологічні;

· виробничі.

8. За рівнем управління:

· народногосподарські;

· галузеві;

· територіальні;

· первинної ланки управління.

9. У галузі управління:

· продукції;

· процесів (технологічних);

· робочої сили;

· управлінської діяльності.

10. За термінами виконання:

· 20 і більше років;

· 15 — 20 років;

· 5 — 10 років;

· до 5 років.

11. За ступенем охоплення життєвого циклу:

· НДДКР, освоєння й застосування;

· НДДКР, теоретичні розробки.

12. За обсягом:

· точечні;

· системні;

· стратегічні.

13. Стосовно попереднього стану процесу (системи):

· замінюючи;

· відмінюючі;

· відкриваючі;

· ретроінновації.

14. За призначенням, спрямовані на:

· ефективність реалізації;

· ефективність виробництва;

· покращення умов праці;

· підвищення якості продукції.

15. За джерелом планування:

· центральні;

· локальні;

· спонтанні.

16. За результативністю:

· впровадженні й повністю використанні;

· впровадженні й мало використанні;

· не впровадженні.

17. За рівнем новизни:

· радикальні, змінюючі або такі, що створюють нові галузі;

· системні;

· модифіковані.

18. Залежно від розміру:

· виявлення нових областей застосування (підвищує ефективність у 10 — 100 і більше разів);

· використання нових принципів функціонування (підвищує ефективність у 2 — 10 разів);

· створення нових конструктивних рішень (підвищує ефективність на 5 — 10%);

· розрахунок оптимізації параметрів (підвищує ефективність на 2 — 10%);

2.Основні етапи інноваційного процесу

Інноваційний процес може бути розглянутий із різних позицій і з різним ступенем деталізації.

По-перше, як паралельно-послідовне здійснення науково-дослідної, науково-технічної, інноваційної, виробничої діяльності й маркетингу.

По-друге, як тимчасові етапи життєвого циклу нововведення від виникнення ідеї до її розробки й поширення.

По-третє, як процес фінансування й інвестування розробки і поширення нового виду продукту або послуги. Тут він виступає як окремий випадок поширеного в господарській практиці інвестиційного проекту.

Зародження інноваційної ідеї і можливість використання нових наукових результатів відбуваються на етапі фундаментальних та пошукових досліджень, прикладних досліджень і розробок.

І етап — процес створення й освоєння нової техніки починається з фундаментальних досліджень (ФД), спрямованих на одержання нових наукових знань і виявлення найбільш істотних закономірностей. Мета ФД — розкрити нові зв’язки між явищами, пізнати закономірності розвитку природи і суспільства стосовно їх конкретного використання. ФД поділяють на теоретичні й пошукові.

Результати теоретичних досліджень виявляються в наукових відкриттях, обґрунтуванні нових понять і уявлень, створенні нових теорій. До пошукових належать дослідження, завданням яких є відкриття нових принципів створення ідеї і технологій. Завершуються пошукові ФД обґрунтуванням й експериментальною перевіркою нових методів задоволення суспільних потреб. Усі пошукові ФД проводяться як в академічних установах і ВНЗ, так і у великих науково-технічних організаціях промисловості й лише персоналом високої наукової кваліфікації. Пріоритетне значення фундаментальної науки в розвитку інноваційних процесів визначається тим, що вона виступає генератором ідей, відкриває шляхи в нові області знання.

ІІ етап інноваційного процесу — прикладні науково-дослідні роботи (ПД). Їхнє виконання пов’язане з високою імовірністю одержання негативних результатів. Виникає ризик втрат при вкладанні засобів у проведення прикладних НДР. Інвестиції в інновації, що мають ризиковий характер, називаються ризикоінвестиціями.

ІІІ етап дослідно-конструкторських і проектно-конструкторських робіт пов’язаний з розробкою нового виду продукції. Він включає: ескізно-технічне проектування, випуск робочої конструкторської документації, виготовлення й випробування дослідних зразків.

Під дослідно-конструкторськими роботами (ДКР) мається на увазі застосування результатів ПД для створення (або модернізації, удосконалення) зразків нової техніки, матеріалу, технології. ДКР — це завершальна стадія наукових досліджень, своєрідний перехід від лабораторних умов і експериментального виготовлення до промислового виробництва. До ДКР належать: розробка визначеної конструкції інженерного об'єкта або технічної системи (конструкторської роботи); розробка ідей і варіантів нового об'єкта; розробка технологічних процесів, тобто способів об'єднання фізичних, хімічних, технологічних та інших процесів із трудовими в цілісну систему.

Залежно від складності інноваційного проекту (розробки й освоєння нового виду продукції) завдання, розв’язуванні на попередньому етапі інноваційної діяльності, можуть бути досить різними. Зокрема, при розробці й освоєнні великих інноваційних проектів здійснюється системна інтеграція результатів НДР, проведених у різний час іншими колективами, налагодження й доробка як окремих підсистем, так і технологій в цілому.

Виконавцями робіт на попередньому етапі є творчі колективи вчених та інженерно-технічних працівників вузів, університетів, інститутів НАН України, державних та недержавних науково-технічних центрів (НТЦ).

IV етап. Результати інноваційної діяльності практично реалізуються на ринковому етапі, який включає упровадження на ринок, розширення ринку, зрілість продукту і спад.

V етап. На стадії передсерійного виробництва проводяться дослідні й експериментальні роботи. Експериментальні спрямовані на виготовлення, ремонт і обслуговування спеціального устаткування, необхідного для проведення наукових досліджень і розробок.

VI етап. Стадії промислового виробництва включають два етапи: власне, виробництво нової продукції та її реалізацію споживачам. Перший — це безпосереднє суспільне виробництво матеріалізованих досягнень науково-технічних розробок у масштабах, зумовлених попитом споживачів. Другий — доведення нової продукції до споживача.

За виробництвом інновацій настає їхнє використання кінцевим споживачем з рівнобіжними наданнями послуг, забезпечення безаварійної економічної роботи, а також необхідна ліквідація застарілого і створення замість нього нового виробництва.

Тема 3: Особливості процесу створення та стимулювання попиту на інновації

План

1. Специфіка аналізу попиту на інновації та мотивації суб'єктів інноваційного процесу

2. Основні підходи до створення й стимулювання попиту на інновації та особливості застосування цих підходів

3. Основні фактори мотивації споживання інновації

1. Специфіка аналізу попиту на інновації та мотивації суб'єктів інноваційного процесу

Основою конкурентного успіху підприємства-інноватора є його спроможність виявити реально існуючі чи потенційні потреби й попит споживачів щодо інновацій (або ж сформувати їх) і задовольнити їх ефективнішим, ніж конкуренти, способом.

Розглянемо основні проблеми, що виникають у взаєминах суб'єктів інноваційного процесу: інвесторів, розробників інновацій, виробників, постачальників, працівників збуту, споживачів, суспільства в цілому. Насамперед проаналізуємо проблеми, пов’язані з інноваціями, які базуються на нових продуктах (виробах чи послугах), нових технологіях, нових матеріалах і т. ін. оскільки інвестування в нові технології, матеріали, устаткування тощо прямо чи опосередковано пов’язане з новою продукцією.

Інвестори. Джерелом проблем є те, що інвесторів передусім цікавить високий доход при мінімальному ризикові. І якщо в інноваційному проекті йдеться про принципово нові вироби, то це може стати перешкодою до здійснення інвестицій. Високий ризик вимагає відповідної компенсації, оцінку якої на стадіях попереднього аналізу виконати дуже непросто.

Розробники інновацій. У більшості випадків виробники й розробники інновацій є одними й тими самими особами. Проте для успіху на ринку розробникам необхідно орієнтуватися не стільки на можливості підприємства-виробника, скільки на потреби й попит споживачів.

Розробка інновації виконується заради одержання прибутку за рахунок кращого, ніж традиційні товари, задоволення потреб і попиту споживачів, виявлених у результаті маркетингових досліджень. Найчастіше розробники занадто скуті в рамках своїх знань і досвіду,; набутих у результаті минулої діяльності, й важко пристосовуються до змін, а в ряді випадків узагалі не здатні працювати в нових умовах. У цьому разі нові якісні й технічно досконалі продукти (з погляду їхніх розробників) можуть не відповідати вимогам ринку, і спроби їх реалізації можуть закінчитися провалом. Особливо це характерно для принципово нових виробів чи послуг. Та якщо інновації зводити лише до невеликих модифікацій існуючих продуктів, це може призвести до втрати конкурентноздатності.

Виробники. Проблеми полягають у тому, що зміни базового продукту, а тим паче нові розробки можуть істотно збільшити витрати виробництва, що на етапі розробки інновацій дуже важко спрогнозувати (до розробки технології їхнього виробництва). Точні багатоваріантні прогнози найчастіше дуже трудомісткі й дорого коштують. По суті, для визначення собівартості виготовлення нових виробів (особливо принципово нових) необхідно провести практично весь комплекс робіт з технічної підготовки виробництва (конструкторської і технологічної). Тому опір виробничників упровадженню нововведень пояснюється не їхньою відсталістю, а саме відсутністю точних вартісних оцінок, які характеризують нововведення.

Постачальники. Основною проблемою є те, що існуючі сировина, матеріали і комплектуючі можуть бути непридатними для виробництва нових продуктів. Для зміни їхніх характеристик постачальники, яких цікавлять лише обсяги замовлень і їхня регулярність, мусять мати дуже вагомі причини, їх слід належним чином стимулювати, переконуючи в корисності змін.

Працівники збуту. Нова продукція зазвичай вимагає перебудови існуючої системи збуту, а для принципово нових товарів — навіть її формування. Такого роду зміни можуть зустрічати опір працівників збуту. З одного боку, безпосередньо відчуваючи реакцію споживачів, вони самі можуть підштовхувати виробників до модифікації продукції. З іншого, найчастіше, вони не можуть оцінити кардинальні нововведення, оскільки реакція споживачів ще не відома. Саме тому вони можуть чинити інноваціям опір.

Споживачі. Проблема полягає в тому, що споживачі, у більшості випадків, виявляють певну осторогу щодо нових виробів, особливо якщо ступінь наслідування стосовно традиційних виробів невисокий. Тому чим радикальнішими є зміни, тим більшу увагу доводиться приділяти ринковим дослідженням з оцінки перспектив визнання нової продукції споживачами, створенню попиту, стимулюванню споживання. На консерватизм споживачів треба зважати при розробці модифікованих чи нових продуктів на базі результатів опитувань споживачів. їх слід уточнювати шляхом проведення додаткових незалежних досліджень і випробувань.

Суспільство. Нині інновації впливають практично на всі аспекти життєдіяльності суспільства. У свою чергу суспільство та його окремі інституції можуть впливати і впливають на інноваційні процеси за допомогою механізмів економічного, політичного, правового, соціального регулювання.

Звичайно, у загальному випадку інтереси різних суб'єктів ринку не є однаковими, вони можуть істотно відрізнятися. На рисунку показано схему взаємодії інтересів суб'єктів ринку.

Рис. 1. Відповідність нових товарів інтересам суб'єктів ринку.

Товари, які відповідають області 1, сприйматимуться ринком, у першу чергу, відповідно, їхні шанси на успіх будуть найвищими. У виробництві таких товарів зацікавлені виробники, у їх купівлі та споживанні — споживачі, у підтримці виробництва та споживання — суспільні й державні інституції. Тобто у цій області співпадають інтереси всіх по іменованих суб'єктів ринку. Так, наприклад, інтересам всіх суб'єктів ринку відповідає новий екологічно орієнтований товар — добриво «Райдуга», одержане з осадів стічних вод. Споживач за низькими цінами одержує добриво, що надає йому змогу вирощувати якісні рослини — від трави та квітів до дерев. Суспільство отримує загальне поліпшення екологічного становища, озеленення земель, намивних пісків, державні інституції — надходження коштів до бюджету, виробники та споживачі — прибутки (собівартість виробництва добрива «Райдуга» достатньо низька).

Товари, що відповідають області 2 інтересів, у принципі можуть сприйматися ринком. Виробники зацікавлені в їхньому виробництві, тобто формують пропозицію. Споживачі формують попит. Та виробництво таких товарів лежить поза межами інтересів державних і суспільних інституцій. Тому вони можуть припинити їхній випуск, якщо, звісно, виробниками та (або) споживачами не буде зроблено певних виплат коштів до державного бюджет}' та (або) іншим чином не буде враховано інтереси державних і суспільних інституцій. У цьому разі доходи споживачів та виробників мають перевищувати їхні витрати, пов’язані з урахуванням інтересів державних і суспільних інституцій.

У виробництві нових товарів, які відповідають області 3, не зацікавлені виробники. Наприклад, такі товари тривалого користування можуть швидко заповнити ринок, що невигідно виробникові. Або ж із певних причин (наприклад, через низьку платоспроможність споживачів) виробники не можуть сподіватися на достатні прибутки, або ж їх отримання пов’язане з високим рівнем ризику тощо.

У цьому разі споживачі і (або) суспільні та державні інституції повинні стимулювати виробників. А робитимуть вони це лише тоді, коли їхні доходи перевищуватимуть витрати на стимулювання товаровиробників.

У виробництві нових товарів, які відповідають області 4 інтересів, не зацікавлені споживачі. Тому для просування на ринок товарів цієї групи необхідне державне чи регіональне стимулювання споживачів, а для цього витрати на стимулювання споживачів мають компенсуватися додатковими доходами державних чи регіональних інституцій.

Оцінка відповідності інтересам кожного з суб'єктів ринку обраними групами експертів проводиться у такій послідовності:

1. Кожним експертом визначаються характеристики товарів, за якими оцінюватиметься група товарів.

2. Ініціаторами оцінки аналізуються виділенні кожним експертом характеристики. Визначається перелік характеристик, за якими проводитиметься оцінка. Для нейтралізації впливу кількості характеристик, що відповідають інтересам суб'єктів ринку однієї групи, такі характеристики слід об'єднувати у групи.

3. На основі обраних характеристик ініціаторами оцінки будуються оціночні таблиці - окремо для оцінки відповідності нових товарів інтересам кожного з суб'єктів ринку: споживачів, виробників, державних та суспільних інституцій. Такі таблиці будуються двох типів. Оціночна таблиця першого типу — для попарного порівняння груп характеристик. Оціночна таблиця другого типу — для оцінки відповідності груп характеристик товарів, які аналізуються, інтересам конкретного суб'єкта ринку. Розробляється також лист-рекомендація щодо заповнення оціночних таблиць.

Таблиця 1.

Попарне порівняння груп характеристик нових товарів (приклад умовний)

У таблицях першого типу слід виконувати попарне порівняння груп характеристик. Таке порівняння необхідне для оцінки вагомості характеристик. Переваги цього підходу особливо значні за значної кількості характеристик, які беруться до уваги, коли їх неможливо інтуїтивно розподілити за рангами, тим більше визначити їхню вагомість. Експерти оцінюють кожний з критеріїв за такою шкалою: 0 — характеристика в даному стовпчику важливіша за характеристику в даному рядку, 1 — характеристика в даному рядку важливіша за характеристику в даному стовпчику. Числа підсумовують за рядками. Більшій сумі відповідає більш високий ранг характеристики.

Таблиця 2.

Оцінка відповідності нового товару інтересам конкретного суб'єкта ринку

Усі групи характеристик можна поділити на окремі характеристики. Проте це рідко буває доцільним.

Таким чином формується комплекс із трьох (якщо оцінювати відповідність інтересам лише трьох перелічених суб'єктів ринку, див.рис.1) таблиць типу 1 і трьох — типу 2. для оцінки кожного з нових товарів.

4. Ініціатори оцінки обробляють отриманні експертні дані окремо за кожним суб'єктом ринку.

4.1. Вагомість кожної з груп оціночних характеристик Vs_t для оцінки відповідності інтересам 5-го суб'єкта ринку (табл. 3.1.1.) визначається за формулою:

де R_ij — кількість позначок 1 в рядку табл.3.1.2., який відповідає і-й групі характеристик для оцінки відповідності інтересам _S-го суб'єкту ринку, проставлених j-м експертом; i — номер за порядком групи характеристик; п — кількість груп характеристик, за якими проводиться оцінка; j — номер за порядком експерта, який провів оцінку; k — кількість експертів, які проводили оцінку.

4.2. Оцінка відповідності товару інтересам s-го суб'єкта ринку, виконана j-м експертом у табл. 3.1.2. Os_j виконується за формулою:

де Os_ij — кількісна оцінка відповідності i-ї групи характеристик товару інтересам s-го суб'єкта ринку, виконана j-м експертом.

4.3. Сукупна оцінка відповідності товару інтересам s-го суб'єкту ринка Os визначається як середнє арифметичне оцінок, виконаних кожним з експертів, за формулою:

Оцінка відповідності товару інтересам s-го суб'єкта ринку, виконані окремими експертами, у більшості випадків відрізняються від сукупної оцінки. Така відмінність свідчить про те, що ринок, на який передбачається виводити новий товар, дещо різнорідний. А тому цей товар відповідатиме інтересам суб'єктів конкретних сегментів ринку різною мірою. Тобто чим більшим є розкид оцінок, тим меншою є кількість суб'єктів ринку, на підтримку якої можна розраховувати при орієнтуванні на виробництво нового товару. Розкид оцінок може також свідчити про можливість того, що інтереси були інтерпретовані не зовсім вірно, про можливість зміни інтересів під час реалізації проекту у бік інтересів меншості суб'єктів ринку, оцінка яких відхилилася від сукупної. А як наслідок цього можливе зменшення обсягів збуту, втрата ринку збуту, недоотримання прибутків, недостатність запланованих обсягів матеріальних та фінансових ресурсів для реалізації проекту, припинення діяльності внаслідок опору державних і суспільних інституцій тощо.

Тому слід враховувати також ступінь достовірності оцінок відповідності нового товару інтересам суб'єктів ринку. Вимірювати ступінь достовірності оцінок відповідності товару інтересам s-го суб'єкта ринку можна за допомогою стандартного відхилення рs за формулою:

Таким чином, достовірна оцінка відповідності товару інтересам s-го суб'єкту ринку ОsД обчислюється за формулою:

ОsД = Оs

4.4. Аналогічним чином виконується оцінка кожного товару з ряду альтернативних. Теоретично оцінки можуть приймати значення від 0 до 4.

Товари, для яких хоча б одна оцінка відповідності інтересам, суб'єкта ринку, хоча б однієї з груп характеристик нижча від 2, виключаються з подальшого розгляду. Для товарів, що залишилися знаходиться інтегральна оцінка їхньої відповідності інтересам усіх зацікавлених суб'єктів ринку:

де т — кількість суб'єктів ринку, відповідність інтересам яких оцінюється.

Для отримання більшої точності інтегральну оцінку слід знаходити як середньозважене оцінок O_s.

При використанні запропонованої методики інтегральна оцінка відповідності інтересам суб'єктів ринку теоретично може змінюватись від 2 до 4. Максимальна оцінка відповідатиме кращому товару з погляду задоволення інтересів усіх суб'єктів. Саме на виробництво товарів з максимальною та близькою до максимальної оцінкою треба орієнтуватися. Рішення щодо відбору прийнятних варіантів слід приймати, користуючись табл. 3.1.3.

У табл. 3.1.3. показано залежність рівня сукупних очікуваних витрат, пов’язаних із просуванням на ринок нових товарів, від ступеня відповідності останніх інтересам суб'єктів ринку. Так, за повної відповідності суб'єкти ринку не несуть витрат, пов’язаних із впливом на інших суб'єктів ринку (їхнім стимулюванням). Відповідно, й сукупні очікувані доходи в цьому разі більші, ніж при неповній відповідності.

Таблиця № 3.

Оцінка рішень для відбору прийнятих варіантів.

2. Основні підходи до створення й стимулювання попиту на інновації та особливості застосування цих підходів

Розробка ефективних засобів впливу на споживачів задля формування й стимулювання попиту на конкретні види товарів передбачає попередній аналіз поведінки споживачів на ринку і факторів, що впливають на неї (рис. 3.2.1.).

Рис. 1. Модель аналізу поведінки споживачів на ринку Застосування цієї моделі дає змогу визначити фактори, що впливають на поведінку споживачів на ринку, вплив на неї стимулюючих заходів, визначити можливі варіанти дій товаровиробника (продавця) стосовно кожного елемента поведінки споживачів та фактору впливу.

Так, вивчення відчуття споживачами впливу стимулюючих за ходів надає можливість оцінити їхню дієвість та скоригувати їхній; вплив, аби сформувати бажаний імідж продукту.

Аналіз сприйняття допомагає виявити комунікативну ефективність стимулюючих заходів, наприклад реклами, тобто визначити, чи доходить вона до потенційних споживачів.

Вивчаючи поведінку споживачів, виробник може визначити, як вони реагують на заходи з просування товару на ринку й доопрацювати їх відповідним чином.

Аналіз стимулів надає змогу встановити, як вони враховуються і чи взагалі враховуються в конструкції, дизайні, упаковці виробу.

Аналізуючи попит споживачів, можна визначити найважливіші з них і зосередити основну увагу на їх задоволенні.

Вивчення мотивів проводиться задля виявлення внутрішніх спонукальних мотивів поведінки споживачів, тобто чим вони керуються, наприклад, при купівлі товару.

Аналіз цільових орієнтацій споживачів дає можливість доопрацювати відповідним чином зміст стимулюючих, наприклад рекламних, звернень, сформулювати їх таким чином, щоб пояснити споживачам вигоди, які вони отримають від придбання й споживання (використання) продукції.

Для формування й стимулювання попиту на інновації застосовують різні типи спонукальних мотивів (табл. 3.5).

Найдієвішими, зазвичай, є раціональні мотиви, особливо зважаючи на низьку платоспроможність українського споживача. Тому перевагу слід віддавати саме їм. Однак емоційні й моральні мотиви також не слід ігнорувати (хоча останні, в основному, є дієвими у тих країнах, де основні економічні потреби споживачів уже задоволені).

Таблиця № 1.

Мотиви споживання нових товарів (виробів і послуг).

Для стимулювання (формування) попиту на нові товари застосовують рекламу, пропаганду (паблісіті, паблік рілейшнз), стимулювання збуту, особистий продаж, тобто традиційні заходи (складові) комплексу маркетингового стимулювання. Розглянемо особливості їхнього застосування стосовно специфіки нових товарів.

Реклама. До неї відносять всі платні форми неособистого представлення й просування товарів на ринку від імені відомого підприємства чи організації. На етапі виведення інновації на ринок її завданням є інформування споживачів про новинку, стимулювання пробних продаж і створення початкового попиту, на етапі зростання обсягів збуту — стимулювання вибіркового попиту на інновацію, позиціювання новинки у свідомості споживачів.

Рекламу нових товарів доцільно подавати у вигляді порівняльної, зіставляючи звичайні товари й нові. При цьому слід загострювати увагу споживачів не тільки на прямій економічній доцільності, споживання нової продукції, а й на побічних її ефектах.