Облік та аналіз фінансових інвестицій комерційного банку

Зміст Вступ

1. Теоретичні основи здійснення фінансових інвестицій банками

1.1 Сутність та види фінансових інвестицій комерційного банку

1.2 Основні завдання, джерела інформації та основні підходи до аналізу інвестиційних операцій банків

1.3 Використання концепції вартості грошей у часі та їх дисконтування в процесі аналізу фінансових інвестицій банку

2. Облік фінансових інвестицій комерційного банку

2.1 Характеристика ПАТ «Мегабанк»

2.2 Облік цінних паперів у торговому портфелі банку

2.3 Облік операцій цінних паперів у портфелі банку на продаж

2.4 Особливості обліку цінних паперів у портфелі до погашення та інвестицій в асоційовані і дочірні компанії

3. Аналіз фінансових інвестицій комерційного банку

3.1 Аналіз динаміки і структури операцій банку з цінними паперами

3.2 Аналіз прибутку від операцій з цінними паперами ПАТ «Мегабанк»

3.3 Проблемні аспекти функціонування ринку цінних паперів в Україні та перспективи його розвитку

4. Охорона праці і навколишнього середовища

4.1 Загальні питання охорони праці

4.2 Управління охороною праці на підприємстві

4.3 Перелік небезпечних і шкідливих виробничих факторів

4.4 Промислова санітарія

4.5 Електробезпека

4.6 Пожежна безпека

4.7 Охорона навколишнього середовища Висновки Список джерел інформації

Додатки

ВСТУП Ринок цінних паперів виступає складовою частиною фінансової системи держави, що характеризується індустріальною й організаційно-функціональною специфікою. У більшості країн банки грають на ринку цінних паперів найважливішу ключову роль.

Ринок цінних паперів можна визначити як сукупність відносин, зв’язаних з купівлею, продажем і обігом цінних паперів. Таким чином, ринок цінних паперів — досить широке поняття. Банки, будучи кредитними організаціями, що здійснюють залучення і розміщення засобів, також можуть бути учасниками ринку цінних паперів. Вони виступають у ролі емітентів, інвесторів, посередників. Для здійснення інвестиційної і посередницької діяльності на ринку цінних паперів, банкам необхідна крім основної ліцензії, ліцензія професійного учасника ринку цінних паперів, яку для банків видає Національний банк України. В даний час банки мають величезні залучені вільні грошові кошти, але на них необхідно нараховувати і виплачувати відсотки. Тому, ринок цінних паперів є найбільш конкурентною альтернативою кредитному ринкові для розміщення засобів.

Проте у сучасних умовах вони відіграють незначну роль. Це пояснюється тим, що стан розвитку фондового ринку в Україні недостатньо високий. Але банки все ж залишаються одними з основних учасників фондового ринку. До того ж, у найближчому часі можна очікувати на продовження розвитку ринку цінних паперів. Саме тому вивчення методів аналізу операцій банків з цінними паперами є надзвичайно важливим.

Метою дипломної роботи є узагальнення теоретичних основ та розвиток методичних підходів до обліку і аналізу фінансових інвестицій банків.

Об'єктом дослідження у даній роботі є фінансово-інвестиційна діяльність банків.

Предметом дослідження — методичне забезпечення процесу обліку і аналізу фінансово-інвестиційних операцій банку.

Предмет і об'єкт роботи досліджувалися на базі ПАТ «Мегабанк» .

Для досягнення поставленої мети були сформульовані наступні задачі:

— розглянути сутність та види фінансових інвестицій комерційного банку;

— визначити основні завдання, джерела інформації та основні підходи до аналізу операцій банків з цінними паперами;

— обґрунтувати доцільність використання концепції вартості грошей у часі та їх дисконтування в процесі аналізу цінних паперів;

— охарактеризувати ПАТ «Мегабанк» ;

— дослідити порядок обліку фінансово-інвестиційних операцій банку;

— проаналізувати динаміку і структуру операцій банку з цінними паперами;

— розробити напрями удосконалення аналізу прибутку від операцій з цінними паперами ПАТ «Мегабанк» з застосуванням методів багатовимірного статистичного аналізу;

— виявити проблематичні аспекти функціонування ринку цінних паперів в Україні та перспективи його розвитку.

При написанні роботи були використані матеріали періодичних видань, підручники зарубіжних і вітчизняних авторів, законодавства України.

При виконанні роботи були використані такі загальнонаукові методи, як аналіз і синтез, індукція і дедукція, аналогія і моделювання, абстрагування і конкретизація. У роботі застосовані елементи економіко-статистичних методів збору та обробки інформації: вибіркових досліджень, угрупувань, середніх величин, відносних величин; економіко-математичні методи, економіко-математичне моделювання.

інвестиція облік цінний папір

1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ЗДІЙСНЕННЯ ФІНАНСОВИХ ІНВЕСТИЦІЙ БАНКАМИ

1.1 Сутність та види фінансових інвестицій комерційного банку

Банки мають право надавати банківські та інші фінансові послуги в національній валюті на підставі банківської ліцензії, яка надіється банкам НБУ, а також здійснювати іншу діяльність, визначену статтею 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» :

1) інвестиції;

2) випуск власних цінних паперів;

3) випуск, розповсюдження та проведення лотерей;

4) зберігання цінностей або надання в майновий найм (оренду) індивідуального банківського сейфа;

5) інкасація коштів та перевезення валютних цінностей;

6) ведення реєстрів власників іменних цінних паперів (крім власних акцій);

7) надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських та інших фінансових послуг.

Отже, згідно із Положенням про порядок реєстрації та ліцензування банків, відкриття відокремлених підрозділів, затвердженим постановою НБУ від 08.09.2011 N 306 банкам тепер не потрібно більш отримувати від НБУ ніяких письмових дозволів на операції з цінними паперами, проте професійна діяльність на ринку цінних паперів вимагає отримання відповідної ліцензії, яка надається Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України.

Узагальнено операції банків з цінними паперами (далі - ЦП) поділяються на такі напрямки [1]:

— інвестиційні;

— торговельні;

— комісійні та довірчі;

— кредитні (з використанням ЦП як боргового інструменту або як предмета застави);

— підтримання ліквідності та рефінансування комерційних банків;

— зберігання ЦП, депозитарна діяльність та ведення реєстрів власників іменних ЦП;

— пасивні операції, у тому числі випуск власних ЦП.

Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р. під інвестиціями розуміє всі види майнових і інтелектуальних цінностей, які вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, внаслідок якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект.

Згідно з законодавством інвестиції поділяються на:

1) капітальні (придбання будівель, споруд, інших об'єктів нерухомості, інших основних фондів та нематеріальних активів);

2) фінансові (придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та інших фінансових інструментів).

Усі фінансові інвестиції поділяються на дві групи: поточні та довгострокові.

Поточні фінансові інвестиції - це інвестиції, що легко реалізуються та призначаються для утримання протягом терміну, що не перевищує одного року. При цьому визначальним є намір банку щодо їх подальшого використання та його спроможність дотримуватись первісних намірів. Як правило, поточні інвестиції обліковуються в портфелі ЦП банку на продаж.

Довгострокові фінансові інвестиції - це інвестиції, які не можуть бути класифіковані як поточні. Як правило, це інвестиції з терміном утримання банком понад один рік. Класифікуючи фінансові інвестиції на поточні чи довгострокові, слід мати на увазі один суттєвий момент, який особливо характерний для сучасного стану української економіки. Досить типовою є ситуація, коли фінансову інвестицію передбачається утримувати протягом терміну, що не перевищує 12 місяців, бо її не можна легко реалізувати. Банки вирішують цю дилему по-різному, хоча згідно з Положенням (стандартами) бухгалтерського обліку (далі - П (С)БО) таку інвестицію слід класифікувати як довгострокову.

Участь банків в інвестиційному процесі може здійснюватися за двома напрямами:

— за допомогою механізмів фондового ринку;

— за допомогою механізмів середнього та довгострокового кредитування.

Ринок цінних паперів відіграє життєво важливу роль в економічному розвитку як окремих господарюючих суб'єктів, так і суспільства в цілому, забезпечуючи ліквідність та ринковий механізм ціноутворення, сприяючи обігу капіталу і його раціональному розміщенню. Основним завданням фондового ринку виступає мобілізація та вкладання фінансових ресурсів у найбільш привабливі з точки зору ринкової ефективності види підприємницької діяльності. Вільний оборот капіталу на фондовому ринку забезпечується через обіг цінних паперів, які поділяються на три групи [2]:

— пайові цінні папери, за якими емітент не несе зобов’язання повернути кошти, інвестовані в його діяльність, але які надають їх власникам право на участь в управлінні діяльністю емітента (акції);

— боргові цінні папери, за якими емітент несе зобов’язання повернути у визначений термін кошти, але які не дають їх власникам права на участь в управлінні діяльністю емітента (державні боргові зобов’язання, облігації підприємств, ощадні сертифікати та векселі банків);

— похідні цінні папери (фінансові ф’ючерси, опціони, свопи тощо).

Цінні папери випускаються як з метою створення нових та розвитку існуючих виробництв, так і для покриття тимчасових потреб в обігових коштах. Вони можуть бути іменними чи на пред’явника, з вільним чи обмеженим колом обігу. На сьогодні цінні папери в Україні можуть випускатись як у власне паперовій формі у вигляді відповідних бланків, так і у формі записів на рахунках у системі електронного обігу цінних паперів. Прямими комерційними учасниками фондового ринку як окремого сектора економіки, на якому здійснюється підприємницька діяльність, є [3]:

фінансові компанії, які спеціалізуються на комерційній та комісійній діяльності з цінними паперами, а також на операціях за дорученням емітента в процесі первинного розміщення випусків цінних паперів та надання інших послуг (інвестиційне консультування, управління портфелями цінних паперів тощо);

комерційні банки, які отримали ліцензію на ведення професійної діяльності на фондовому ринку та здійснюють визначені чинним законодавством операції з цінними паперами;

інвестиційні компанії, які поєднують в одній особі функції фінансового посередника (брокера, ділера) й інституційного інвестора. Взаємні фонди інвестиційної компанії акумулюють кошти дрібних інвесторів для спільного інвестування в цінні папери, діючи за рахунок і в інтересах осіб, які їх купують. Інвестиційні компанії виступають для інших інституційних інвесторів інституційними менеджерами і консультантами, формують їх активи в цінних паперах, організують нарахування та сплату доходів по цінних паперах.

Побічними (непрямими) комерційними учасниками фондового ринку, які зобов’язані діяти на ринку лише через посередництво прямих учасників, є:

1) інвестиційні фонди, які організують спільне інвестування в цінні папери через емісію власних неголосуючих цінних паперів;

2) довірчі товариства, що здійснюють операції на фондовому ринку від імені, за рахунок, в інтересах та на ім'я довірителів;

3) пенсійні фонди та страхові компанії, які мають можливість через послуги фінансових посередників здійснювати операції на фондовому ринку з метою формування власних портфелів цінних паперів і отримання доходу по них.

Структура фондового ринку включає біржовий та позабіржовий ринок цінних паперів. В основу біржового ринку покладено діяльність фондових бірж, що сприяє формуванню максимально справедливої ціни на цінні папери через механізм біржових торгів. Фондові біржі забезпечують покупців і продавців цінних паперів місцем для зустрічі з метою проведення торгівлі цінними паперами, утворюючи ефективний механізм визначення ринкової ціни шляхом зіставлення інтересів покупців та продавців. Біржові торги проводяться як у режимі фіксації котировок цінних паперев, так і шляхом підтримання безпосередньо аукціону, шляхом торгів «з голосу», з використанням засобів електронного зв’язку. Членом фондової біржі може стати будь-який прямий учасник фондового ринку, який повинен зареєструвати на біржі свою брокерську контору і брати участь у торгах відповідно до правил біржової торгівлі.

Позабіржовий ринок цінних паперів створюється і функціонує з метою забезпечення максимального зв’язку механізмів фондового ринку з інтересами інвесторів та емітентів окремих регіонів, сприяння залученню капіталів у середні та малі підприємства створення сприятливих умов для розвитку новітніх технологій та виробництв, диверсифікації напрямків підприємницької діяльності в регіонах, створення потужної фондової інфраструктури спроможної у короткий термін реформувати власність за допомогою залучення широких верств дрібних та інституційних інвесторів. Саме на позабіржовому ринку здійснюються такі операції, як інвестиційне консультування, управління портфелем цінних паперів. Комерційні банки в сучасних умовах активно проводять фондові операції як на біржовому, так і на позабіржовому ринку цінних паперів.

У загальному вигляді операція з цінними паперами — це юридично оформлена та закінчена дія або послідовність дій на фондовому ринку, об'єктом яких є цінні папери та грошові засоби.

Усі банківські операції з цінними паперами можуть бути розподілені на три основні групи, як наведено на рисунок 1.1.

Рисунок 1.1 — Банківські операції з цінними паперами.

Емісійні операції — пасивні операції, які здійснюються через випуск цінних паперів власного боргу.

Інвестиційні операції — активні операції із вкладення власних та залучених фінансових ресурсів у фондові активи шляхом придбання відповідних цінних паперів на фондовому ринку від свого імені.

Клієнтські операції — посередницькі операції з цінними паперами, які здійснюються банками від імені, за рахунок та на користь клієнтів.

Комерційний банк проводить ту чи іншу операцію на фондовому ринку залежно від конкретно визначеної мети банківської діяльності. Так, для формування і збільшення власного капіталу та залучення ресурсів для використання в активних операціях банк здійснюватиме емісійні операції [5]:

1) випуск акцій і облігацій;

2) емісію векселів;

3) випуск депозитних та ощадних сертифікатів.

З метою одержання прибутків від діяльності з цінними паперами, для забезпечення участі у статутному капіталі інших підприємств та контролю над їх власністю банк здійснюватиме інвестиційні операції:

1) арбітражну дилерську діяльність, тобто виконання угод купівлі-продажу цінних паперів від свого імені та за свій рахунок шляхом виставлення власних цін купівлі-продажу із зобов’язанням їх купівлі та (або) продажу за заявленими цінами;

2) купівлю акцій з метою утримування їх у своєму розпорядженні терміном більше ніж 1 рік.

Якщо метою банківської діяльності на фондовому ринку виступає одержання доходу у вигляді комісійних винагород від операцій з цінними паперами, то банк буде проводити клієнтські операції:

1) андеррайтинг, тобто гарантоване розміщення на ринку випусків цінних паперів клієнтів-емітентів;

2) брокерську діяльність, тобто здійснення угод з цінними паперами як повірений чи комісіонер, що діє на підставі договору доручення або комісії;

3) діяльність з управління цінними паперами, тобто здійснення від свого імені та за винагороду протягом певного строку довірчого управління цінними паперами, що належать іншій особі, в інтересах цієї або інших осіб;

4) клірингову діяльність: послуги з визначення взаємних зобов’язань (збирання, звірка, коригування інформації щодо угод з цінними паперами і підготовка бухгалтерських документів) та їх заліку з поставок цінних паперів і розрахунків за ними;

5) депозитарну діяльність: надання послуг зі збирання сертифікатів цінних паперів та (або) обліку переходу прав на цінні папери;

6) реєстраторську діяльність: операції зі збирання, фіксації, обробки, зберігання та надання інформації, що складає систему ведення реєстру власників цінних паперів;

7) діяльність з обслуговування клієнтських операцій з цінними паперами: надання консультаційно-інформаційних послуг, що безпосередньо сприяють укладанню цивільно-правових угод з цінними паперами між учасниками фондового ринку.

Серед найбільш важливих завдань, для вирішення яких комерційні банки, власне, здійснюють формування та управління портфелем цінних паперів у складі своїх активів, можна виділити такі [6]:

— зменшення вагомої частки кредитного ризику (за рахунок його урівноважування високоякісними цінними паперами);

— стабілізація доходу банку (за рахунок можливого зростання доходів від фондових операцій в той час, коли доходи від кредитів падають);

— забезпечення географічної диверсифікації (за допомогою вторинного фондового ринку цінні папери, на відміну від банківських кредитів, можуть вільно обертатися в різних регіонах);

— послідовне підтримання ліквідності (за рахунок можливості динамічної трансформації ресурсного портфеля в частині цінних паперів);

— забезпечення високої гнучкості банківського портфеля активів (за рахунок його ефективної реструктуризації на базі купівлі-продажу цінних паперів);

— страхування ризику змін процентних ставок;

— створення високоякісних видів застави (для забезпечення особливо важливих депозитів);

— підвищення фінансових показників стійкості банківського балансу за рахунок володіння пакетами цінних паперів достатньо високої якості.

Банківський портфель цінних паперів — це сукупність усіх придбаних банком цінних паперів, паїв та вкладень в інші компанії, які здійснені за рахунок коштів, що перебувають у розпорядженні банку, з метою отримання доходів у вигляді відсотків, дивідендів, прибутків від перепродажу та інших прямих і непрямих доходів.

Портфель цінних паперів виконує ряд важливих функцій, що й спонукає менеджерів до перегляду структури активів на його користь. Функції портфеля цінних паперів:

генерування доходів;

диверсифікація портфеля активів з метою зниження ризиків;

зниження податкових виплат;

можливість використання як застави;

поліпшення фінансових показників діяльності банку, оскільки цінні папери в цілому мають вищу якість порівняно з іншими активами;

забезпечення гнучкості портфелю активів, так як за рахунок цінних паперів можлива швидка реструктуризація балансу банку;

стабілізація доходів банку незалежно від фаз ділового циклу; коли відсоткові ставки на ринку знижуються, дохідність цінних паперів зростає, і навпаки.

Отже, портфель цінних паперів допомагає менеджменту банку досягти певних цілей і результатів, які неможливо одержати інакше. Останнім часом банки все більше уваги приділяють пошуку шляхів оптимізації структури портфелю цінних паперів та вибору стратегії його формування.

До складу банківського портфеля цінних паперів входить значна кількість фінансових інструментів, які мають різні характеристики щодо ризику, інфляції, системи оподаткування, правил обігу тощо. Перелік цінних паперів, що перебувають в обігу на конкретному ринку, регламентується чинним законодавством кожної країни.

Згідно із Законом України «Про цінні папери та фондовий ринок» в нашій державі можуть випускатися та обертатися такі види цінних паперів [7]:

— акції;

— облігації внутрішніх позик уряду;

— облігації внутрішніх позик органів місцевої влади;

— казначейські зобов’язання;

— облігації підприємств (банків);

— ощадні сертифікати;

— векселі;

— приватизаційні папери;

— похідні цінні папери (деривативи) — форвардні та ф’ючерсні контракти, опціони тощо;

— цінні папери іноземних інвесторів, які допущені до обігу на території України.

На ринку цінні папери можуть функціонувати в двох формах: документарній (паперовій) та бездокументарній, тобто у вигляді електронних записів на рахунках.

Поняття банківського портфеля цінних паперів тісно пов’язане з поняттям інвестиційного портфеля, хоча вони не ідентичні. Між цими портфелями існують суттєві відмінності як за видами активів, що їх формують, так і за виконуваними функціями.

Інвестиційний портфель банку формується в результаті проведення інвестиційних операцій, під якими розуміють діяльність із вкладення грошових коштів банку на відносно тривалий період часу в цінні папери, нерухомість, статутні фонди підприємств, колекції, дорогоцінні метали та інші об'єкти інвестування, ринкова вартість яких має здатність зростати і приносити власнику дохід у вигляді процентів, дивідендів, прибутків від перепродажу та інших прямих і непрямих доходів.

Отже, до складу інвестиційного портфеля банку входять як фінансові, так і реальні інвестиції. Фінансові інвестиції - це вкладення коштів у різноманітні фінансові інструменти, такі як цінні папери, депозити, цільові банківські вклади, паї, частки, вкладення в статутні фонди компанії тощо. Реальні інвестиції - це вкладення коштів у матеріальні і нематеріальні активи. До матеріальних об'єктів інвестування відносять: будинки, споруди, обладнання, дорогоцінні метали, колекції, інші товарно-матеріальні цінності. До цієї групи включаються інвестиції у відтворення й приріст основних та оборотних фондів, які здійснюються у формі капітальних вкладень.

Інвестиції в нематеріальні активи включають вкладення в патенти; ліцензії; «ноу-хау»; технічну, науково-практичну, технологічну та проектно-кошторисну документацію; майнові права, що випливають з авторського права; досвід та інші інтелектуальні цінності; права користування землею, водою, ресурсами, спорудами, обладнанням (оренда); інші майнові права. Із цієї групи інвестицій іноді виділяють інновації - вкладення у нововведення та інтелектуальну форму інвестування — вкладення у творчий потенціал суспільства. У загальному випадку під інвестиціями розуміють довгострокове вкладення коштів, звичайно на період понад 1 рік.

Отже, значна частина портфеля цінних паперів банку входить до складу інвестиційного портфеля, формуючи фінансові інвестиції. Водночас з огляду на довгостроковий характер інвестування не всі цінні папери, які перебувають у банківському портфелі, можуть бути класифіковані як інвестиції. Так, боргові зобов’язання у формі цінних паперів — векселі, казначейські зобов’язання з періодом обігу до року, деривативи не правомірно відносити до інвестиційних вкладень.

З огляду на сказане, усі цінні папери доцільно поділити з погляду тривалості періоду обігу на два основні класи:

— інструменти грошового ринку, до яких відносяться цінні папери з періодом обігу до року і які характеризуються низькою дохідністю, низьким ризиком і високою ліквідністю;

— інструменти ринку капіталів, які мають строк погашення понад рік і в цілому характеризуються вищою дохідністю та підвищеною ризиковістю, ліквідність залежить від особливостей ринку.

Отже, лише вкладення в інструменти ринку капіталів можуть бути віднесені до інвестицій. Інвестиційна діяльність комерційних банків регламентується чинним законодавством, згідно з яким у більшості країн банки можуть здійснювати як фінансові, так і реальні інвестиції. За Законом України «Про банки і банківську діяльність» інвестиційні операції комерційних банків пов’язуються як з придбанням цінних паперів, так і з іншими непрямими вкладеннями коштів, такими як вкладення в нерухомість, інтелектуальні цінності, науково-технічну продукцію, майнові права і т. ін.

З огляду на сказане, в поняття портфеля цінних паперів банку вкладається ширший зміст щодо фінансових інвестицій, оскільки до нього включаються як інвестиційні цінні папери, так і інструменти короткострокового характеру (векселі, деривативи, короткострокові казначейські зобов’язання). Крім того, перелік функцій портфеля цінних паперів набагато ширший за функції, що їх виконує інвестиційний портфель.

Основною метою здійснення інвестиційної діяльності банку з одержанням доходів у майбутньому в будь-якій формі: дивідендів, прибутків від зростання вартості придбаних активів, відсоткових виплат тощо. Портфель цінних паперів банку, крім генерування доходів, виконує ряд інших важливих функцій, таких як підтримка ліквідності, зниження ризику, стабілізація загальних доходів банку, забезпечення гнучкості всього портфелю активів. Портфель інвестицій, особливо реальних, навпаки, характеризується підвищеною ризиковістю, зменшує ліквідність та можливості швидкої реструктуризації активів.

Далі йтиметься про банківський портфель цінних паперів, а під інвестиціями розумітимемо лише фінансову форму інвестування, тобто вкладення в довгострокові цінні папери, паї, частки, статутні фонди тощо.

Національним банком України запропоновано наступну класифікацію вкладень комерційних банків у цінні папери:

— торговий портфель цінних паперів;

— портфель цінних паперів на продаж;

— портфель цінних паперів до погашення;

— портфель пайової участі (вкладення в асоційовані компанії);

— портфель вкладень у дочірні компанії.

Перелік цінних паперів, що входять до цих портфелів наведено у таблиці 1.1.

Таблиця 1.1 — Класифікація вкладень комерційних банків у цінні папери

Віднесення цінного паперу до певного портфеля залежить від таких чинників:

— наміри інвестора під час придбання: тривалість періоду та мета придбання;

— характеристики цінного паперу, такі як ліквідність, дохідність та наявність активно діючого ринку для даного паперу;

— фактичний період зберігання у портфелі банку: цінні папери після календарного року зберігання у портфелі банку на продаж переводяться до портфеля інвестицій.

При віднесенні цінного паперу до того чи іншого портфеля менеджмент банку має обґрунтувати своє рішення, для чого за кожним видом придбаних паперів заводиться справа, в якій передбачається відображення такої інформації:

— сума та обсяг емісії цінного паперу за номінальною, або ринковою вартістю;

— оцінка фінансового стану емітента;

— наявність та кількість брокерів, банків або інших установ, що забезпечують постійне (майже постійне) котирування;

— рішення менеджменту щодо рівня ліквідності ринку для даного цінного паперу.

У разі зміни намірів банку щодо придбаних цінних паперів, або їх характеристик (зміна в фінансовому стані емітента, рівні ліквідності ринку тощо) цінні папери можуть переводитись з одного портфелю до іншого. За результатами щомісячного обов’язкового перегляду портфеля цінних паперів на продаж, а також після закінчення річного строку з дати їх придбання, цінні папери цього портфеля переводяться до портфеля цінних паперів на інвестиції. Переведення цінних паперів з портфеля на інвестиції у портфель на продаж також можливе, але за рекомендаціями НБУ «має здійснюватись дуже рідко і бути обґрунтованим та проводитись лише за відповідним наказом керівництва банку». Це означає, що цінні папери довгострокового характеру повинні зберігатись банком до настання терміну їх погашення. Звичайно, така регламентація обмежує можливості банку з проведення деяких вигідних операцій з цінними паперами, але має на меті зменшення обсягів спекулятивних операцій.

З погляду наведеної раніше термінології та класифікації інвестицій, портфелі цінних паперів на інвестиції, пайової участі та вкладень у дочірні компанії належать до фінансових інвестицій банку. Портфель цінних паперів на продаж може бути сформований з короткострокових цінних паперів (з періодом обігу до 1 року), боргових цінних паперів (векселів), облігацій, акцій та інших цінних паперів з нефіксованим прибутком, які придбані з метою подальшого продажу. Отже, до складу цього портфеля можуть входити як інструменти грошового ринку, так і інструменти ринку капіталів, тобто інструменти фінансового інвестування.

Як бачимо, велика кількість цінних паперів, різноманітність їх характеристик, таких як дохідність і ризик, правила обігу і оподаткування, багатофункціональність портфеля цінних паперів значно ускладнюють процес його формування і управління, а також завдання, що постають перед інвестиційним менеджментом кожного банку.

Комерційні банки формують свої портфелі цінних паперів, виходячи з обраної керівництвом інвестиційної політики та головної мети, якої прагне досягти банк у процесі вкладення коштів у цінні папери. Після вивчення характеристик усіх цінних паперів, які обертаються на ринку, інвестиційний менеджмент аналізує їх з погляду того, чи підходять вони до портфеля банку. Наступним етапом є прийняття рішення щодо купівлі чи продажу певних фінансових інструментів.

У банківській практиці виділяють два основні підходи до управління портфелем цінних паперів, які називають активною та пасивною інвестиційною політикою.

Для активної інвестиційної політики є характерним [10]:

— активна гра на підвищення з недооціненими цінними паперами;

— активна гра на зниження з цінними паперами із завищеною ціною;

— великі обороти за операціями купівлі-продажу цінних паперів;

— в основному короткостроковий характер інвестицій;

— низький рівень диверсифікації;

— висока концентрація окремих ризикових цінних паперів;

— спекулятивний характер і високий рівень ризиковості;

Головні характеристики пасивної інвестиційної політики:

— інвестиції мають більш довгостроковий характер;

— відсутність значних оборотів за операціями купівлі-продажу цінних паперів;

— високий рівень диверсифікації, частка окремих цінних паперів мала, ризик збалансований;

Відповідно до обраної інвестиційної політики банківські портфелі цінних паперів поділяються на два основних типи — активні та пасивні.

Пасивні портфелі цінних паперів є добре диверсифікованими, а їх ліквідність, ризик і дохідність відповідають середньоринковим. При формуванні таких портфелів менеджмент не включає до їх складу різко недооцінених або високоризикових (спекулятивних) цінних паперів, тобто банк ніби пливе за течією. Прикладом може бути формування індексних портфелів, до яких входять ті самі цінні папери, на основі яких розраховується певний фондовий індекс. Ринкова вартість такого портфеля прямує за рухом фондового індексу. Перевагами є мінімізація витрат на аналітичну підтримку індексного портфеля та витрат, пов’язаних з виходом на ринок (комісійні, біржові, гарантійні внески тощо).

Активні портфелі включають цінні папери, курси яких нині (або у перспективі) різко відхиляються від цін, визначених середньоринковими умовами і можуть зазнавати сильних коливань. Склад такого портфеля активно регулюється, спираючись на постійний докладний аналіз кон’юнктури ринку. Характерною рисою активного портфелю є наявність значних оборотів з операцій купівлі-продажу фінансових інструментів з метою відновлення його складу. Активні портфелі формуються значною мірою «проти ринку», тому інвестиційний менеджер постійно приймає рішення, намагаючись «побити ринок», а не пливти за його течією. Виграш досягається завдяки купівлі цінних паперів на нижніх точках поточних коливань курсової вартості та продажу їх на ринку на верхніх точках.

Інший варіант формування активного портфеля — це пошук та придбання недооцінених паперів, наприклад, у розрахунку на одиницю переробленої емітентом нафти, газу і т. ін., порівняно з цінними паперами аналогічних підприємств. У цьому разі активний портфель забезпечує підвищену дохідність за рахунок тривалого росту курсової вартості цінних паперів при тих самих значеннях ліквідності і ризику, що і в пасивному портфелі. При формуванні активного портфеля інвестиції не мають довгострокового характеру, а рівень диверсифікації незначний.

У цілому активний підхід до управління портфелем цінних паперів містить велику спекулятивну складову і характеризується не лише грою (спекуляцією) на майбутніх цінах та відсоткових ставках, а й наданням дилерських послуг та постійних котирувань цін покупця та продавця. Органи банківського нагляду в більшості країн несхвально ставляться до спекулятивної торгівлі цінними паперами в банку, через що багато інвестиційних менеджерів, особливо в невеликих банківських установах, віддають перевагу пасивному портфелю. Але втручання регулюючих органів — це не єдина перешкода для застосування активної інвестиційної політики. Багато банків, у тому числі в розвинених країнах, стикаються з проблемами недостатньої кількості досвідчених менеджерів та відсутності налагоджених ринків цінних паперів. У результаті для більшості невеликих банків пасивна інвестиційна політика стає єдино доступною. Великі міжнародні та регіональні банки, навпаки, дотримуються активної політики і, незважаючи на регулятивні обмеження, час від часу грають на майбутніх змінах ставок та курсів цінних паперів.

Склад та характер портфеля цінних паперів банку визначається не тільки інвестиційною політикою, а й метою, яку поставлено у процесі його формування та управління. Головна мета процесу управління портфелем цінних паперів може бути по-різному визначена менеджментом банку. Здебільшого банк формує портфель цінних паперів з метою [11]:

а) максимізації прибутків;

б) підтримки ліквідності

в) зниження ризику активів.

При виборі мети необхідно визначити пріоритети, оскільки одночасне досягнення всіх цілей на практиці неможливе. Але менеджмент банку може прийняти рішення про розподіл портфеля на кілька складових частин, кожна з яких слугуватиме досягненню певної мети.

З погляду завдань, що постають перед менеджментом у процесі формування банківського портфеля цінних паперів, виділяють кілька типів портфелів.

1 Портфель росту орієнтований на придбання цінних паперів, ринкова вартість яких швидко зростає. Мета створення портфеля росту полягає в нарощуванні капіталу інвесторів. Тому значна частина прибутків спрямовується на поповнення капіталу, а відсотки, доходи, дивіденди виплачуються власникам у невеликому розмірі, або взагалі не виплачуються. До складу такого портфеля включають насамперед акції; приватизаційні папери; папери, що засвідчують право власності на паї; інші цінні папери з невизначеним прибутком.

2 Портфель доходу слугує для отримання високих поточних надходжень: рентних платежів, відсоткових виплат, дивідендів. Для такого портфеля відношення стабільно отримуваного доходу до ринкової вартості цінних паперів, що входять до його складу, вище за середньоринкове значення. Відповідно ринкова вартість такого портфеля зростає повільно. Портфель доходу формується здебільшого з ощадних сертифікатів, облігацій, привілейованих акцій, казначейських зобов’язань.

3 Портфель ринкового капіталу складається переважно з цінних паперів та паїв молодих компаній, що проводять на ринку агресивну стратегію швидкого розширення. Формування такого портфеля має на меті отримання надприбутків за рахунок придбання акцій, приватизаційних паперів, векселів у момент, коли вони різко недооцінені на ринку. До складу такого портфеля можуть входити деривативи, операції з якими проводяться з метою одержання спекулятивних прибутків за рахунок сприятливих змін у їх ціні. По суті, це спекулятивний портфель, який формується з метою перепродажу цінних паперів, тільки-но ринкові ціни на них почнуть зростати. Такий портфель характеризується високим рівнем ризику і може приносити значні збитки, оскільки за статистикою близько 80% молодих компаній банкрутують, а проведення спекулятивних операцій на фондових та ф’ючерсних біржах призводило до банкрутства навіть великі банки.

4 Збалансований портфель має на меті досягнення кількох цілей: нарощування капіталу, отримання високого доходу, підтримка ліквідності. До складу такого портфеля можуть входити цінні папери зі швидко зростаючою ринковою вартістю, високоприбуткові цінні папери. Висока ризиковість таких вкладень знижується шляхом придбання безризикових та високоліквідних цінних паперів, завдяки чому ризики портфеля в цілому стають збалансованими. Фактично при формуванні збалансованого портфеля застосовується метод диверсифікації. Розмір вкладень розраховується так, що в разі реалізації ризику — затримки виплат, необхідності реінвестування тощо, втрати не носитимуть доленосного характеру (банкрутство, різке погіршення фінансового стану) для інвестора.

5 Спеціалізований портфель формується з огляду не на загальний цільовий критерій, а за окремими критеріями, такими як вид цінних паперів, галузева чи регіональна належність, вид ризику, період обігу тощо. Наприклад, залежно від певного критерію банк може сформувати такі спеціалізовані портфелі цінних паперів:

— портфель короткострокових цінних паперів;

— портфель середньоі довгострокових паперів з фіксованим доходом, сформований з облігацій;

— галузевий портфель, який складається із цінних паперів емітентів однієї галузі, наприклад, енергетики чи нафтової промисловості;

— портфель іноземних цінних паперів;

— портфель державних цінних паперів — облігації уряду та місцевих органів влади, казначейські зобов’язання.

Таким чином, інвестиційна діяльність комерційних банків є дуже розгалуженою і різноплановою, що передбачає наявність специфічних підходів до обліку та аналізу інвестиційних операцій.

1.2 Основні завдання, джерела інформації та основні підходи до аналізу інвестиційних операцій банків

Далі мову будемо вести лише про активні операції комерційних банків, і насамперед ті, до здійснення яких залучаються ресурси комерційного банку.

Оцінити, яке значення комерційний банк надає операціям з ЦП, можна через аналіз частки ЦП у кредитно-інвестиційному портфелі (далі - КІП) банку. Аналіз інвестиційних операцій комерційного банку доцільно починати з контролю за дотриманням комерційним банком вимог закону «Про банки і банківську діяльність» та обов’язкових нормативів інвестування, які встановлені Інструкцією про порядок регулювання діяльності банків в Україні (Постанова Правління НБУ № 368 від 28.08.2001 р.). Банки повинні дотримуватися двох нормативів інвестування — нормативу інвестування в ЦП окремо за кожним емітентом (Н 11) та нормативу загальної суми інвестування (Н12). Базою для розрахунку економічних нормативів є регулятивний капітал банку. Серед інших обмежень — заборона банкам інвестувати кошти в господарські товариства з повною відповідальністю.

Норматив інвестування в ЦП окремо за кожним емітентом (Н11) установлюється для обмеження ризику па одного емітента. Контролюючи дотримання банком цього нормативу, слід враховувати акції та інші ЦП з нефіксованим прибутком, які перебувають у власності банку, а також вкладення в асоційовані та дочірні компанії (у тому числі пайову участь, не оформлену ЦП).

Сума коштів, які інвестовані в акції (паї, частки) будь-якого емітента, не повинна перевищувати 15% регулятивного капіталу банку, збільшеного на суму фінансових вкладень, які зменшують регулятивний капітал банку. Нагадаємо, що регулятивний капітал зменшують, по-перше, фінансові вкладення в статутні фонди інших банків, а по-друге, фінансові вкладення, які становлять 10% і більше статутного фонду емітента.

Норматив загальної суми інвестування (НІ2) встановлює обмеження на частку капіталу банку, яка може бути використана банком для фінансових інвестицій до статутних фондів будь-яких юридичних осіб. Загальна сума коштів, інвестованих банком в акції (паї, частки) всіх емітентів, не повинна перевищувати 60% регулятивного капіталу банку, збільшеного на суму фінансових вкладень, які зменшують регулятивний капітал банку.

Слід зазначити, що у випадку своєчасного інформування НБУ, до розрахунку нормативів інвестування комерційний банк не включає такі ЦП (якщо він не планує утримувати їх більше одного року):

— придбані банком ЦП у зв’язку з реалізацією права заставодержателя;

— придбані банком ЦП у результаті андеррайтингу.

Якщо фінансова інвестиція здійснена в акції іншого банку з метою створення фінансової холдингової групи, зазначені вкладення також не включаються до розрахунку нормативів інвестування.

Аналізуючи актив дочірнього банку, слід враховувати, що останній не має права володіти акціями материнського банку. У разі, якщо дочірній банк за будь-яких обставин набув право власності на акції материнського банку, він зобов’язаний відчужити їх у місячний термін.

Комерційні банки використовують визначені НБУ поняття «ЦП на продаж» та «ЦП на інвестиції» як аналоги короткострокових та довгострокових ЦП. Різниця між портфелем ЦП на продаж та портфелем ЦП на інвестиції полягає у намірі інвестора під час їх придбання (тобто на який період та з якою метою вони придбані), в характеристиці самого ЦП (чи обертається він на активному ринку) та фактичного періоду зберігання у портфелі банку (ЦП, що зберігаються більше, ніж календарний рік, повинні належати до портфеля ЦП на інвестиції). Більше того, в кінці кожного місяця банк повинен аналізувати можливість дотримання своїх первісних намірів щодо зазначених ЦП на продаж і здійснювати за необхідності перегляд їх класифікації, за результатом якого ЦП можуть за рішенням банку переводитись у портфель ЦП на інвестиції.

Для розгляду питань, пов’язаних з аналізом та оцінкою фінансових інвестицій комерційного банку, наведемо ряд визначень, якими користуватимемось надалі (з посиланням на джерела, зокрема Положення (стандарти) бухгалтерського обліку та нормативні акти НБУ:

— активний ринок — ринок для певного ЦП, на якому існує можливість у будь-який час продати ЦП за ціною, що переважає на ньому під час виставлення ЦП на продаж (Інструкція з бухгалтерського обліку операцій з цінними паперами установ комерційних банків України);

— асоційоване підприємство — підприємство, в якому інвестору належить блокувальний (понад 25%) пакет акцій (голосів) і яке не є дочірнім або спільним підприємством інвестора (пункт 4 П (С)БО 3). Слід зауважити, що термін «асоційована компанія» НБУ використовує для компаній, в якій інвестор має значний вплив (прямо або через дочірні компанії володіє 20% або більшою часткою капіталу компанії), тому комерційні банки змушені користуватись саме визначенням НБУ, а не П (С)БО 12;

— ефективна ставка процента — ставка процента, що визначається діленням суми річного процента та дисконту (або різниці річного процента та премії) на середню величину собівартості інвестиції (або зобов’язання) та вартості її погашення (пункт З П (С)БО 12);

— метод ефективної ставки процента — метод нарахування амортизації дисконту або премії, за яким сума амортизації визначається як різниця між доходом за фіксованою ставкою процента і добутком ефективної ставки та амортизованої вартості на початок періоду, за який нараховується процент (пункт З П (С)БО 12);

— метод участі в капіталі - метод обліку інвестицій, згідно з яким балансова вартість інвестицій відповідно збільшується або зменшується на суму збільшення або зменшення частки інвестора у власному капіталі об'єкта інвестування (пункт 4 П (С)БО 3).

Процедури оцінки та відображення у звітності фінансових інвестицій викладено в єдиному національному стандарті - П (С)БО 12 «Фінансові інвестиції». У Міжнародних стандартах бухгалтерського обліку (далі - МСБО), на базі яких розроблялися національні, ці процедури викладено в кількох документах: МСБО 27 «Консолідовані фінансові звіти та облік інвестицій у дочірні підприємства», МСБО 28 «Облік інвестицій в асоційовані підприємства», МСБО 31 «Фінансова звітність про частки у спільних підприємствах» .

Аналіз операцій банку з ЦП — це ретельний розгляд та вивчення фактичного матеріалу з метою виявлення причин, формулювання висновків та прийняття рішень. Виявлення і перевірка факторів, які мали місце в минулому і які є чинними сьогодні та впливатимуть на найближче майбутнє, неминуче супроводять невизначеність і суб'єктивність вибору. Тому на результати аналізу, незважаючи на наявність певних формалізованих процедур, завжди впливатимуть суб'єктивні судження аналітика або групи аналітиків. Зменшенню такого впливу слугує облікова політика банку, яка формулює додаткові або уточнює існуючі вимоги щодо відображення у фінансовому обліку подій, які мали місце в минулому. Аналіз майбутніх подій, у тому числі можливість дотримання намірів банку щодо фінансових інвестицій, отримання запланованих доходів, досягнення бажаного співвідношення «ризик-дохідність» залишається значною мірою суб'єктивним і залежить не лише від використовуваних методів та процедур, а й від особистих здібностей аналітика. Загальновизнано, що можливості будь-якого аналізу є обмеженими, оскільки обмеженою є доступна для аналізу інформація.

Інформаційні джерела для аналізу діяльності комерційного банку поділяють-ся на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх відносять сформовані на певні звітні дати:

— баланс комерційного банку;

— звіт про фінансові результати;

— інформацію про дотримання банком нормативів, визначених НБУ, а також:

— інвестиційну політику банку;

— облікову політику банку;

— інші внутрішні документи банку щодо здійснення операцій з ЦП;

— дані рахунків аналітичного обліку, на яких відображаються операції банку.

До зовнішніх інформаційних джерел для аналізу діяльності комерційного банку на ринку цінних паперів можна віднести:

— законодавство України;

— нормативні акти органів державного управління, включаючи нормативні акти НБУ;

— аналітичні дані державних, інформаційних, рейтингових та інших установ щодо стану та прогнозів розвитку економіки в цілому та окремих галузей;

— інформацію щодо стану фінансового ринку, і зокрема ринку цінних паперів;

— інформацію щодо фінансового стану емітентів цінних паперів.

Для аналізу використовується в доступних межах інформація щодо фінансового ринку та ринку ЦП, як від організаторів торгівлі ЦП (бірж, торговельно-інформаційних майданчиків) та суб'єктів цього ринку, так і з інших джерел, яка зазвичай включає:

— процентні, облікові, дисконтні ставки в національній та іноземних валютах;

— ставки дохідності альтернативних вкладень, у тому числі ставки міжбанківського кредитування та дохідність за державними борговими ЦП;

— фондові індекси загальні, галузеві, організаторів торгівлі та деяких учасників ринку ЦП;

— інформацію щодо внесення ЦП до лістингу організатора торгівлі;

— інформацію щодо пропозицій з купівлі-продажу ЦП;

— інформацію щодо обсягів, цін та періодичності укладання угод з певними ЦП на організованому ринку ЦП;

— умови випуску та розміщення ЦП (оголошена дохідність, термін обігу, періодичність виплат, наявність забезпечення, гарантування викупу емітентом тощо);

— показники резервування, які впливають на оцінку ефективності діяльності банку з ЦП.

Достовірна інформація щодо емітента ЦП, отримана з різних джерел, дає змогу банку здійснити більш повний аналіз вкладень у ЦП такого емітента, у тому числі віднести його до одного з п’яти класів за ступенем надійності (ризику вкладень) та, як правило, включає:

— регулярну фінансову звітність емітента;

— інформацію про форму власності, власників, менеджмент емітента;

— інформацію щодо стану та перспектив виробничої діяльності, наявність бізнес-планів;

— кредитну історію, у тому числі випадки невиконання своїх зобов’язань.

Однією з основних проблем аналізу й оцінювання вартості інвестицій банку є відповідність таких вартісних оцінок і балансової вартості та ринкової (справедливої) вартості ЦП емітента; ринкової вартості та внутрішньої вартості ЦП емітента.

Наявність активного ринку не забезпечує уникнення помилок в аналізі та оцінці вартості ЦП. Навіть розвинутий фондовий ринок США був нездатним передбачити як крах банку Penn Central в 1970;х роках, так і падіння енергетичного гіганта Enr? n вже на початку нового тисячоліття. І коли порівняння балансової вартості активів банку з ринковими цінами можливе в багатьох випадках, то оцінка відповідності ринкової та внутрішньої ціни можлива лише за відкритості інформації щодо емітента та наявності певних стандартів корпоративного управління. У США підвищенню якості й кількості даних, що публікуються про фінансову діяльність корпорацій, сприяли прийняття ряду документів Комісією з цінних паперів і бірж, Радою з принципів бухгалтерського обліку (АРВ) та її наступницею — Радою зі стандартів фінансового обліку (FASB), а також Комітетом з політики фінансового обліку Федерації фінансових аналітиків. Низку документів у Російській Федерації з цього приводу прийнято ФКЦБФР, асоціацією учасників фондового ринку (НАУФОР), професійною асоціацією реєстраторів та депозитаріїв. В Україні питанням корпоративного управління значну увагу приділяють Українська асоціація інвестиційного бізнесу, професійна асоціація реєстраторів та депозитаріїв, FМІ та ряд інших організацій.

Аналіз відповідності балансової вартості фінансових інвестицій їх ринковій (справедливій) вартості за відсутності активного ринку вимагає виконання оцінних процедур. Для вкладень в асоційовані та дочірні компанії ці процедури є визначальними, оскільки частка в статутному фонді, якою володіє банк, є значною, і в разі її продажу на ринку цей продаж може суттєво вплинути на ціну, отже, ринок за цим вкладенням не можна визнати активним.