Особливості формування професіоналізму державних службовців

ВСТУП Актуальність теми. Побудова демократичного суспільства в Україні відбувається складно й суперечливо у зв’язку з тим, що Українська держава проходить період зламу старої управлінської системи та потребує нових кадрів-професіоналів, здатних компетентно, відповідально виконувати свої функціональні обов’язки.

Реформування системи державного управління та державної служби супроводжується не лише складними колізіями соціального характеру, радикальними перетвореннями у сфері державотворення, але й зміною норм та цінностей у свідомості людей, їх настроями, баченням власної перспективи.

У суспільстві вирішальним стає усунення суперечності, яка існує між потребою залучення до виконання поставлених завдань професійно підготовлених державних службовців та недостатньо якісним забезпеченням їх професійного розвитку, що знижує ефективність державної служби та суттєво впливає на темпи розпочатих у країні перетворень.

Усе це актуалізує необхідність розкриття сутності професіоналізму державних службовців, виявлення факторів, які стримують і, які стимулюють процес розвитку дієздатності управлінських кадрів в контексті реформування державної служби.

Аналіз вітчизняної та зарубіжної літератури свідчить. що стан розроблення зазначеної проблеми має певну обмеженість, яка зумовлює необхідність системних досліджень щодо формування професіоналізму державних службовців та визначення на цій основі органами виконавчої влади, особисто кожним державним службовцем сукупних послідовних дій, спрямованих на професійне розв’язання конкретних ситуацій, які виникають в процесі надання державних послуг населенню.

Методологічні засади дослідження професіоналізму закладено в Україні школою теорії державотворення під керівництвом доктора юридичних наук, професора Н. Р. Нижник [60; 64; 65; 157; 158] та її послідовниками (С.Д. Дубенко [60; 75; 76], В. М. Олуйком [65; 171] та іншими).

Комплексний підхід до розв’язання проблем активізації професійного розвитку службовців притаманний роботам С. Д. Дубенко [75; 76], В. К. Майбороди [136], В.І. Мельниченка [146; 147], Н. Р. Нижник [60; 64; 65; 157; 158], В. М. Олуйка [65; 171], О. Ю. Оболенського [165; 166; 167].

На відміну від світового досвіду, в Україні професіоналізм державних службовців ще не повною мірою розглядається як принцип державної служби, як найважливіший чинник ефективності управління державними органами, як основа надання високоякісних послуг населенню.

Залишається невирішеним завдання щодо осмислення ролі загальнолюдської культури у формуванні професіоналізму службовців, в подоланні службових аномалій, зростанні престижу професійної державної служби, підвищенні її соціальної ефективності, що в кінцевому результаті стимулюватиме розвиток громадянського суспільства та сприятиме формуванню позитивного іміджу державних службовців.

Мета і завдання дослідження. Метою наукового дослідження є теоретичне обгрунтування сутності, стану та особливостей формування професіоналізму державних службовців, визначення факторів, засобів і шляхів його розвитку.

Досягнення визначеної мети передбачає виконання наступних завдань:

— здійснити системний огляд українських і зарубіжних науково-теоретичних джерел та розкрити ступінь розроблення теми у науковій літературі;

— розкрити сутність професіоналізму державних службовців як наукового поняття й соціального явища;

- розглянути взаємозв'язок понять: професія, професіоналізм, професійна компетентність, професіоналізація, професійна гідність та професійна честь;

— виділити, уточнити та систематизувати основні фактори, що стимулюють процес формування професіоналізму державних службовців, обгрунтувати можливості їх впливу на ефективність державної служби та результативність державного управління;

Об'єкт дослідження — проблема становлення професіоналізму державних службовців в Україні.

Предмет дослідження — особливості формування професіоналізму державних службовців в Україні.

Методи дослідження. Відповідно до мети та характеру поставлених завдань у дослідженні використовувалися наступні методи :

а) теоретичні: вивчення педагогічної, психологічної, історичної, філософської, соціологічної, економічної, культурологічної літератури та інших джерел з досліджуваної проблеми; порівняння та узагальнення передового педагогічного досвіду; б) емпіричні: діагностичні (інтерв'ювання, бесіди); обсерваційні (пряме і непряме спостереження); прогностичні (моделювання, експертні оцінки).

Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що:

— здійснено комплексне дослідження сутності професіоналізму державних службовців як основи ефективності управлінських рішень та успішності соціальних перетворень, обгрунтовано його роль у забезпеченні довіри громадян до влади, що виникають в процесі службових відносин;

- визначено, що поняття «професіоналізм державних службовців» — якісно-ціннісний комплекс поєднання глибоких різносторонніх знань, умінь, професійних управлінських навиків, практичного досвіду, загальнолюдської культури, що відображає ступінь самоорганізації особи, рівень її професійної діяльності, забезпечує ефективність державної служби та сприяє зростанню її авторитету;

- доведено залежність рівня професіоналізму від внутрішніх факторів, детермінованих специфікою державної служби, і зовнішніх чинників, спричинених політичними, економічними, соціальними й культурними умовами розвитку суспільства;

Практичне значення дослідження полягає в тому, що:

— розроблені й науково обгрунтовані теоретичні положення, висновки і рекомендації можуть бути використані у викладацькій та науково-дослідній роботі, у практичній діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, в процесі подальшої розробки моделі державного службовця-професіонала.

Апробація основних положень дослідження здійснювалась на вузівській науковій конференції для магістрантів «Від творчого пошуку — до професійного становлення: Збірник матеріалів вузівської науково-практичної конференції. — Суми: СОІППО, 2009. — 292 с.

Структура та обсяг дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, загальних висновків, списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи — 98 сторінок.

Розділ 1. ПРОБЛЕМА ПРОФЕСІОНАЛІЗМУ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ В ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИЦІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

1.1 Професіоналізм державних службовців як наукова категорія: сутність та понятійний зміст

Нинішній етап розвитку суспільства, його стратегічний курс в Європейський Союз вимагають постійного зростання ефективності управління в усіх сферах діяльності держави, удосконалення нових підходів до формування професійної державної служби.

Теорія управління і світовий досвід свідчать, що в кризові ситуації періодично потрапляють усі країни, але вихід з них здійснюється тільки на основі корінних змін у самій системі управління, за умов використання передових наукових технологій, включення до процесу управління інтелектуальної власності, стратегічного мислення кадрів-професіоналів, що потребує суттєвих перетворень у кадровій політиці та у системі добору, підготовки, мотивації насамперед державних службовців [54, с. 3].

У зв’язку з цим, вирішальним є усунення суперечності, яка існує між потребою залучення до виконання поставлених завдань професійно підготовлених державних службовців та недостатньо якісним забезпеченням їх професійного розвитку, що знижує ефективність державної служби та суттєво впливає на темпи розпочатих у країні перетворень.

За цих обставин до державних службовців з одного боку пред’являють нові вимоги для здійснення управлінської діяльності, а з іншого — вони частіше за все позбавлені такої кваліфікаційної бази, яка б відповідала б вимогам надання державних послуг на рівні європейських стандартів.

В нинішніх умовах важливим фактором підвищення ефективності державної служби стає розвиток людського потенціалу, наповнення її професійно підготовленими кадрами, здатних:

- своєчасно позбавлятись успадкованих малопродуктивних стереотипів професійної діяльності та кваліфіковано відповідати на соціально — орієнтовані вимоги, які ставляться до державних службовців стосовно їх професіоналізму;

- чітко та якісно виконувати функціональні обов’язки в ситуації постійних змін, неузгодженості нормативно-правового забезпечення;

- глибоко осмислювати свої упущення та професійні надбання, оцінюючи ефективність їх використання в процесі управлінської діяльності, приділяючи при цьому особливу увагу безперервному професійному розвитку.

Проблемам професійної діяльності на державній службі присвячено немало робіт із позицій різних наук, зокрема історії, соціології, соціальної психології, професіології, етики, державного управління.

Для визначення сутності професіоналізму як способу включення в соціальний процес сучасних українських службовців необхідно:

- врахувати загальнотеоретичний досвід вивчення сутності професії та професіоналізму;

— визначити специфіку професіоналізму державних службовців як соціальної, так і професійної групи в контексті перехідного періоду в Україні;

— використати набуті здобутки у вивченні професійних проблем державної служби як у нашій, так і в інших країнах насамперед в управлінському аспекті.

Питання сучасного менеджменту у взаємозв'язку з професіоналізмом розглядаються в роботах В. Вуда [31], Т. Геретта [37], А. Кредісова [119], Г. Кунца та ін., які створюють важливі засади пошуку сучасної моделі службовця-професіонала.

У сучасній західній літературі розширюється тематика досліджень професіоналізму службовця й складається система міжпредметних зв’язків у їх вивченні, комплексно аналізується процес від професійної оцінки до професійної дії.

Професіоналізм — це оволодіння основами і глибинами якої-небудь професії, зазначено в тлумачному словнику української мови [24,с.62]. Цікавими, на наш погляд, є визначення щодо інших термінів, які стосуються професійної діяльності людини, це:

професійна кваліфікація — як ступінь придатності, підготовки до певного виду праці;

професійна придатність — як уміння здійснювати, виконувати що-небудь;

спеціалізація — як набуття певних знань, навичок у будь-якій галузі;

ефективність — як досягнення потрібних результатів, що дають найбільший ефект;

компетенція — як добра обізнаність з чим-небудь, першооснова, базис професіоналізму;

конструктивність — як основа чого-небудь, в тому числі будь-якої дії [24;44].

У цьому напрямку цікавим є висновок Д.І. Дзвінчука про те, що розвиток особистості, зокрема державних службовців, може бути реалізований двома шляхами: довільно (через становлення) та цілеспрямовано (через формування). Становлення відбувається за допомогою регуляції, тобто впливу на суб'єкт з метою стабілізації його властивостей, оптимізації функціонування, спрямування розвитку за певною програмою; а формування — за допомогою управління як координації зусиль для досягнення мети формування: збагачення змістовності суб'єкта під впливом спрямованих дій [69, с. 195].

Підсумовуючи наведене, можна константувати, що загальне трактування поняття «розвитку» як ходу, руху та конкретне — як елементу научіння, не суперечать одне одному у словосполученні «професійний розвиток державних службовців», а інтегруються в ньому як зовнішній та внутрішній процес по відношенню до особистості.

Друге складове слово означеного поняття «професійний» пов’язане з низкою однокорінних понять: «професія», «професіонал» та «професіоналізм». Вони мають пряме відношення до результату розглянутого вище процесу.

Стисло розглянемо тлумачення цих термінів у науковій вітчизняній та зарубіжній літературі.

Зазначимо, що визначення в більшості наукових джерел подібні до таких, як за соціологічним енциклопедичним словником: «Професія — вид трудової діяльності, що потребує певної підготовки, отримання спеціальних знань, практичних навичок, досвіду роботи, що визначається характером та метою трудових функцій» [172]; «професіонал то є індивід, основне заняття якого стало його професією, фахівець своєї справи, що має відповідну підготовку та кваліфікацію (на відміну від дилетанта)» [172]; «професіоналізм — це ступінь оволодіння індивідом професійними навичками».

На наш погляд, системний аналіз В.Г. Ігнатова та В.К. Бєлоліпецького [95], надає достатньо повний науковий матеріал з цього питання:

- професія «тривалий і безперервний процес удосконалення індивідом обраного виду діяльності, якою він займається, як правило, все своє життя і за яку отримує грошову винагороду»;

- професіоналізм «міру та якість діяльності людини у визначеній, строго обмеженій сфері діяльності, додамо, для нас — у сфері державної служби;

- професіоналом, на їх думку, є той, хто має знання, насамперед зі своєї професії, своєї справи, спеціальності. При цьому професіонал — це не тільки знання, в першу чергу — це вихід, точніше перехід за межі тих знань, вторгнення в ту сферу, що знаходиться за звичайним та повсякденним. Чинник «знання», їх рівень та якість, на думку авторів, слугують первинною та найважливішою ознакою професіоналізму та професіонала.

Отже, конкретизуємо поняття «професіоналізм» державного службовця — здатність визначати найпринятніші напрями та способи реалізації поставлених державних цілей, завдань, покладених на нього відповідальності та повноважень з урахуванням реальних можливостей і умов та подальшим перетворенням їх у необхідні дії.

Зауважимо, що для більш системного розуміння професіоналізму доречно розглянути такий його критерій як компетентність. Визначення і трактування поняття «компетентність», зокрема «компетентність державного службовця», подано у наведеному вище переліку наукових джерел, проте часто — суперечливо. Все залежить від того, що покладено авторами в основу «компетентності»: досвід, знання, повноваження, інтелект, культура особистості чи інше.

За словником латинське слово «competentis» означає «відповідний», «здібний», тобто «той, що знає, володіє відповідними знаннями, знається у визначеній галузі». Майже всі науковці, які досліджували ці поняття, дійшли висновку, що компетентність це не стільки знання, навички, вміння, скільки здатність особистості їх задіяти доречно в необхідний час, у необхідному обсязі, адекватно ситуації.

Отже, як зазначалось вище, компетенція — це межі ведення, обов’язок виконання певних завдань і функцій органу державної влади, що включає в себе владні повноваження, обумовлені займаною посадою, що реалізує державний службовець. Ю. Старілов розглядає компетенцію як практичну реалізацію професійних здібностей та ділових якостей працівника.

В зарубіжній науковій літературі дослідники виділяють три рівні компетентності:

- інтегративна компетентність — властивість до інтеграції знань і навиків та їх використання в умовах швидкозмінюючих вимог зовнішнього середовища;

- психологічна компетентність — в емоційній сфері, в поведінці людей;

- компетентність в конкретних сферах діяльності, вміння працювати з людьми, нахил до лідерства, вміння надавати допомогу і делегувати повноваження, вміння реалізовувати намічені плани.

Цікавим, на наш погляд, є аналіз співвідношення понять компетенції і компетентності, завдяки чому авторам вдалось виділити їх логічні аспекти:

— компетенція і компетентність знаходяться в тісному взаємозв'язку;

— компетентність є похідна компетенції, проте проявляє індивідуальну специфіку кожного окремого суб'єкта як носія компетенції;

— рівень розвитку особистості суб'єкта може сприяти або стримувати реалізацію компетенції;

— рівень професійних, спеціальних знань, які відповідають компетенції, є передумовою її успішної реалізації;

— оптимальне співвідношення рівня професійних і спеціальних знань повинно визначатись конкретною компетенцією певної установи або посадової особи.

Проте, як зазначає В. Ігнатов [95], компетенція і компетентність знаходяться в діалектичному взаємозв'язку, і в той же час кожна з них має свою специфіку розвитку.

Для державної служби професіоналізм та компетентність взаємопов'язані безпосередньо, як дві нерозривні сторони особистості професіонала. Професійну компетентність на державній службі вважають проявом сутності, змістом і мірою професіоналізму фахівців [90,с. 10]. Акмеологічне визначення «професійної компетентності» — це сфера професійного відання, коло розв’язуваних питань, система знань, що постійно розширюється, які й дозволяють виконувати професійну діяльність з високою продуктивністю.

На наш погляд, до названого процесу має відношення також поняття «кар'єра», яке трактується в усіх словниках майже однаково — успішне професійне просування, професійне зростання, етапи сходження службовця до професіоналізму та посадове просування, досягнення певного соціального статусу в професійній діяльності, зайняття посади. Державний службовець, як правило, усвідомлено обирає й будує кар'єру як у професійному, так і посадовому плані.

Проте зауважимо, є випадки, коли справжній професіонал не займає гідної посади або посадова особа немає необхідного рівня професіоналізму. І це вже реальні проблеми системи державної служби, зокрема професійного розвитку персоналу органів державної влади.

Підсумовуючи термінологічний аналіз усіх окремих складових і синонімів поняття «професіоналізм державних службовців» та пов’язаних з ним додаткових термінів та категорій. Наведемо власне визначення поняття як найвищого рівня професійного розвитку, досконалості у виконанні нових практичних функцій, розв’язання нових завдань шляхом розвитку нових професійних компетенцій. Складається він з особистого професійного зростання кожного державного службовця і становить собою набуття або удосконалення працівником нових професійних знань, умінь, навичок, компетенцій, які він або використовує, або буде використовувати у своїй професійній діяльності.

На наш погляд, всі ці визначення повною мірою відображають зміст та суть значення, яке покладаємо в основу поняття «професіоналізм», та є типовими, без винятку, для всіх професій, які відомі людині, в тому числі і професії державного службовця.

Варто зауважити, що стосовно державних службовців, то їх професіоналізм передбачає перш за все наявність вищої освіти (кваліфікації спеціаліста чи магістра), за спеціальністю відповідно до сфери управління. Державні службовці повинні отримати певну професійну підготовку в галузі державного управління, державної служби, економіки, конституційного, адміністративного та інших галузей права [167, с. 138].

Якщо розглядати професіоналізм як принцип державної служби, то суть його полягає в тому, що він є провідною засадою при організації та функціонуванні державної служби. Слід зазначити, що це не тільки одна з провідних вимог, яка визначає формування та практичну діяльність персоналу, але й необхідна правова вимога, без якої неможливе отримання права на здійснення посадових повноважень.

Як зазначалось вище, суть професіоналізму в системі державної служби полягає в тому, що управлінські функції повинні виконуватись спеціально підготовленими фахівцями, спроможними досягти високої ефективності керівництва установами.

Проте в основі професіоналізації державної служби, як і будь-якої іншої сфери людської діяльності, знаходяться соціальні явища, що потребують активізації професійного розвитку, де особлива роль належить процесу оволодіння професією як своїм постійним заняттям.

Стан і розуміння професіоналізму державних службовців не залишаються постійними, тому теорія і практика вимушені реагувати на реальні проблеми кадрового забезпечення державної служби.

Ще однією особливістю професіоналізму державних службовців є забезпечення переходу від зовнішньої поведінки в управлінській діяльності до поведінки за совістю, яка трансформує теоретичні засади управління у свідому раціоналізовану поведінку за виробничими потребами та державницькими переконаннями. Формування такого типу професіонала дозволить забезпечити цілісність діяльності державного службовця, в цілому всієї державної служби на основі державницької ідеї, загальнолюдської культури, несуперечливості дій державних чиновників.

Отже, професіоналізм — це оволодіння насамперед глибинами професії, які в своїй основі є результатом цілеспрямованого, цілісного розвитку особистості, де поєднана ефективність виховного впливу, природні задатки, освіта, гармонія культури почуттів, волі та вчинків, єдність яких надзвичайно важлива у зв’язку з пріоритетом практичного мислення в діяльності службовця.

Проблема визначення людиною свого життєвого шляху, вибору професії є однією із найскладніших, і все ще повною мірою невирішеною в педагогіці, психології, соціології, державному управлінні та інших науках. Встановити чіткий критерій вибору людиною свого, найчастіше довічного заняття, важко і складно, тому що в цій справі занадто багато особистого, суб'єктивного і навіть підсвідомого.

У зв’язку з цим ми визнали за необхідне приділити в роботі особливу увагу насамперед поняттю, що таке професія, чому вона має таку велику цінність.

Цікавим є визначення професії як поєднання навиків і якостей у тому чи іншому самостійному, конкретно-історичному, спеціалізованому виді діяльності, який виник під впливом суспільного поділу праці. На наш погляд, до важливих ознак професії як виду діяльності слід віднести:

- виконання відповідних функцій;

- наявність спеціальних знань, умінь і навиків, здобутих в процесі роботи;

- отримання заробітної плати за свою працю, що забезпечує існування працівника і його сім'ї;

- створення об'єднань і професійних груп на основі близьких, споріднених інтересів;

- формування відповідного соціального статусу, способу життя, поведінки як на роботі, так і поза нею, що приводить до ототожнення, ідентифікації людини з її професією.

Звичайно, якщо державну службу розглядати з позицій діяльнісного підходу, то її основна функція — це управління, яке за своїм характером та специфікою, має бути професійним. Слід зазначити, що саме цим пояснюється потреба в державній службі як професійній діяльності.

Отже, виходячи з цього, слід зазначити, що професіоналізм є соціальним феноменом, де компетентність виступає як його першооснова, яка здійснює цілеспрямований вплив на суспільні структури для упорядкування, збереження, удосконалення і розвитку їхньої якісної специфіки. Це за своєю суттю свідома, розумна діяльність, інтегруючими елементами якої виступають інтереси і влада, де основна роль належить державному службовцю, який на професійному рівні повинен виконувати свої функціональні обов’язки, досягати мети в своїх діях, задовольняючи при цьому суспільні інтереси та потреби держави.

Отже, сутність професіоналізму не була б до кінця зрозумілою, якби процес його розвитку не розглядавсь з позицій сумісності професійної державної служби з принципами та інститутами демократії, які постійно знаходяться у фокусі наукової уваги спеціалістів різних галузей суспільствознавства.

Отже, головна функція державної служби, яка розкриває сутність професіоналізму державної служби, — це ефективно служити суспільству (заради цього вона і створюється), забезпечувати стійкість держави і суспільства, держави і громадян, у своїй діяльності реалізовувати демократичні принципи, розширювати умови для створення громадянського суспільства, мотивувати розвиток його самоуправлінської діяльності засобами професійної управлінської роботи.

Проблеми взаємовідносин державних службовців і суспільства з позицій професіоналізму у різних системах державного управління розглядали М. Іодл, П. Шаран, Й. Шумпетер, які вважали, що управляти суспільством і займати відповідні посади мають право ті, хто володіє талантом управлінця і постійно працює над удосконаленням своєї компетентності. Виходячи з цього, слід зазначити, що відповідно кожна категорія управлінців потребує спеціальних навиків, освіти, тобто належної професійної підготовки.

Отже, професіоналізм як принцип державної служби — це якісне служіння державі, на основі професійної гідності та професійної честі, її органам і структурам, служіння суспільству групи осіб (державних службовців) за плату, ангажованих (найнятих) для реалізації волі держави, захисту її інтересів з метою забезпечення ефективності управління.

Вивчення професіоналізму державних службовців передбачає визначення суб'єкта, осмислення специфіки його соціальної позиції, становища та ролі в суспільстві.

Неоднозначність і суперечливість становища державного службовця виявляється в тому, що державний службовець у суспільстві виступає:

- як посадова особа;

- як представник соціальної групи інтелігенції;

- як керівник, управлінець і член колегіальних органів;

- як роботодавець і найманий робітник.

Ці різні соціальні позиції суперечливо поєднуються і створюють систему зв’язків. Із них слід виділити базові, де, на наш розсуд, найважливіше для нашої мети — визначити залежність професіоналізму від поєднання соціального становища і професії, що є основою, теоретично і практично визначити суть, структуру і етапи професійного розвитку управлінських кадрів, загалом державних службовців.

Отже, професіоналізм державних службовців слід розглядати, як професіоналізм своєрідної соціально-професійної групи, що має особливий соціальний і професійний статус, специфічну систему норм і цінностей, свої соціально-психологічні особливості.

Слід зазначити, що державні службовці як соціальна підгрупа інтелігенції, яка формується за спеціальним відбором із представників усіх класів і соціальних груп суспільства, об'єднана професійним виконанням державних функцій, представники якої характеризуються певними соціальними й організаційними здібностями, особливостями способу життя (психології, спілкування, поведінки), специфічною системою потреб, норм і цінностей, особливою номенклатурною ієрархічністю, значно формалізованою підпорядкованістю й урегульованістю своєї діяльності, доволі широким і значною мірою універсальним характером впливу цієї діяльності на суспільство.

Особливістю соціального і професійного становища державного службовця, як зазначалось вище, є його опосередкована роль між державою і суспільством, у якій він виступає і як слуга, і як господар, його немовби особливий статус визначається (уособленням в ньому влади держави) делегуванням йому функцій суспільства та спрямованістю професійної діяльності на служіння людям.

Проте певна розбіжність між визначеною роллю державного службовця та її виконанням, незадоволені сподівання громадян ставлять його в суперечливе становище особистої відповідальності, тому що за цю невідповідність вину на себе повинен взяти службовець.

Отже, професіоналізм державних службовців визначається поєднанням загальнолюдських, професійних, державних цінностей тієї соціальної групи, до якої він входить, адже осмислений перехід до нової «філософії управління», як визначено у «Концепції адміністративної реформи в Україні», потребує не часткових змін, а системного оновлення професійного змісту діяльності службовця.

Отже, на основі вищевикладеного, ми прийшли до висновку, що поняття професіоналізм державних службовців — це якісно-ціннісний комплекс поєднання глибоких знань, умінь, практичного досвіду, загальнолюдської культури, що відображає ступінь самоорганізації особи, ефективність її професійної діяльності, сприяє розвитку авторитету службовця та формує позитивний імідж державної служби на основі професійної гідності та професійної честі.

Таким чином, професіонал державної служби — це службовець, що володіє високими знаннями професійної діяльності, свідомо змінює і розвиває себе в процесі праці, вносить свій індивідуальний, творчий вклад у розвиток професії, стимулює інтерес громадськості до результатів своєї діяльності, підвищує престиж своєї професії, забезпечує стабільність державної служби, якісно виконує свої функціональні обов’язки, постійно готовий до виконання складних завдань шляхом підвищення свого кваліфікаційного рівня.

1.2 Стан професіоналізму державних службовців України Одним з головних завдань українського державотворення є невідкладне й кардинальне реформування державного управління, створення в Україні дійсно стабільної, політично незалежної професійної державної служби, яка спроможна ефективно формувати політику суспільного розвитку та надавати гарантовані державою послуги населенню, користуватися його довірою і повагою.

Цей вид діяльності стає не тільки складним і відповідальним, з яким навряд чи можуть зрівнятися інші види діяльності, а й суттєво значимим для суспільства. Його цінність можна визначити словами одного із теоретиків менеджменту П. Друкера, який вважає, що історичні успіхи нації на 80% визначаються ефективністю управління.

На нашу думку, зміни в структурних компонентах управлінської праці проявляються в самому процесі діяльності державних структур, у його змісті, характері та умовах праці державних службовців.

У зв’язку з цим дедалі більшого значення набуває роль особистісного фактора, наукових знань, компетентності, професійної культури і загалом професіоналізму державних службовців.

Сучасні вимоги до апарату державного управління — це передусім вимоги до його кадрів, від яких очікують високої громадянської зрілості, глибоких спеціальних знань, здатності забезпечити предметність, конкретність і оперативність в управлінському процесі.

Практика показує, що реальні прогресивні зміни в суспільстві наступають лише тоді, коли воно створює надійні механізми включення професіоналів у сферу управління, цінує їх професійний досвід, забезпечує надійний захист від дилетантів, коли дійсно існує не декларована, а реальна потреба у професіоналізмі.

Безперечно, проведення адміністративної реформи в Україні створює всі передумови для підвищення ролі та значення державної служби як ефективного інструменту, що забезпечує реалізацію завдань і функцій державного управління в демократичній, правовій, соціальній державі.

Слід зазначити, що у змістовому плані державна стратегія кадрового забезпечення значною мірою спрямована на ефективне використання людських ресурсів України на основі всебічного розвитку особи, ефективної реалізації її здібностей у трудовій діяльності, посиленням мотивації до її роботи.

Розвиток державної служби і відповідно кадрового потенціалу в Україні, як зазначалось вище, здійснюється на основі законодавчо визначених принципів, серед яких провідне місце займає принцип професіоналізму.

В Конституції України [112], правових нормах Закону України «Про державну службу» [90], інших законах України, що регулюють проходження державної служби, тим чи іншим чином розглядаються різні аспекти принципу професіоналізму.

Як показує аналіз наукових джерел, нормативно-правових актів, статистичних матеріалів, сьогодні в цілому намітилися позитивні зрушення в організації, змісті роботи з кадрами.

Станом на 1 січня 2008 року в Україні налічувалось понад 240 тисяч державних службовців, серед них 26,02% - займають керівні посади, 73,98% -спеціалісти органів виконавчої влади.

Цікавим, на наш погляд, є склад державних службовців за статевими ознаками, що становить 25,19% чоловіків та 74,81% жінок, які працюють в органах виконавчої влади, та їх співвідношення щодо перебування на керівних посадах, де чоловіки становлять 38,91%, а жінки — 61,09% [151, с. 5].

Аналізуючи освітній рівень державних службовців, варто сказати, що 94% мають повну або базову вищу освіту, серед керівників — 98% осіб з повною та базовою вищою і 2% - із середньою освітою. За світовими стандартами — це досить високий освітній рівень.

Слід зазначити, що це «середньостатистичні дані», адже якщо проаналізувати, які саме спеціальності мають державні службовці, насамперед керівники, то виявиться не дуже втішна картина. Наприклад, серед керівників з юридичною підготовкою нараховується до 4% осіб, з економічною — близько 15%, а майже дві третини керівних працівників мають інженерну й аграрну освіту [151, с. 5].

У процесі власного дослідження ми переконалися в тому, що й самі державні службовці, які працюють на регіональному та місцевому рівнях, оцінили відповідність наявної освіти вимогам виконуваної роботи таким чином: повністю відповідає - 64%; не повністю — 31%; не відповідає - 3%; не відповіли — 3%.

А на запитання, яких знань і умінь не вистачає їм для успішної роботи на посаді, 34% респондентів вважає, що правових, 18% - економічних, 11% - управлінських, 13% - соціально-психологічних.

Що стосується необхідності в продовженні професійної освіти, то ситуація має такий вигляд:

вважають необхідним продовжувати свою освіту — 77%;

немає необхідності - 20%;

не відповіли — 3% (додаток А).

Це дозволяє нам зробити висновок про те, що в державі прослідковується, з одного боку, системний підхід до роботи з кадрами, а з другого — незабезпеченість державної влади кваліфікованим складом виконавців, відсутністю у державних службовців необхідних професійних знань, навичок і вмінь, високої відповідальності за доручену справу, державницької позиції при вирішенні поставлених завдань.

Усе це не що інше, як невідповідність значної частини кадрового корпусу державної служби, його керівного ядра діловим, політичним і морально-етичним якостям, які сьогодні від них вимагаються.

Підтвердженням цьому, як зазначалось вище, є результати опитування державних службовців Сумської області. У відповідях на запитання, яким якостям вони віддають перевагу у своїй діяльності, респонденти поставили на перше місце професіоналізм, компетентність (62,5% опитаних), далі в порядку зниження організаторські здібності (41,5%), ділове спілкування (26,3%), сміливість і рішучість (22,4%).

Однак слід зауважити, що в цій ієрархії професійних якостей відображені внутрішні установки державних службовців.

Що ж стосується їх оцінки — потреби в цих якостях для займання тієї чи іншої посади — то ситуація трохи інша. У відповідь на запитання, які фактори визначають стабільність перебування на займаній посаді, респонденти виділили такі: «неформальні відносини з потрібними людьми» (52,7%), «професіоналізм» (44,1%), «лояльність до влади» (36,9%) (додаток А).

Наведені дані свідчать про те, що:

по-перше, сьогодні підбір і просування державних службовців здійснюється досить часто не на підставі професійних досягнень, а на основі особистої відданості керівникові;

по-друге, розроблені критерії, норми і стандарти в системі відбору кадрів для державної служби мають в своїй більшості формальний характер;

по-третє, на функціонування системи управління можуть негативно впливати різноманітні фактори зовнішнього і внутрішнього середовища.

Незаперечним є той факт, що управлінська діяльність сьогодні характеризується ускладненням свого змісту, якісними змінами у трудових функціях, а відповідно і в обов’язках та вимогах, які висуваються до державних службовців.

На наш погляд, на умови праці державного службовця активно впливають соціально-політичні та економічні форми відносин між людьми, державою і недержавними структурами, перш за все комерційними фірмами, політичними партіями, рухами, засобами масової інформації та іншими, які зазнають постійних змін. Крім того, державна служба здійснюється сьогодні в умовах ще недостатньої правової бази.

Отже, спільно з об'єктом державного управління найважливіші характеристики управлінської діяльності обумовлюють ті трудові функції, які визначають професійні вимоги до державних службовців.

Аналіз структурних компонентів управлінської діяльності дає можливість зробити висновок про те, що у ній, як і в інших видах суспільної діяльності, відбуваються якісні зміни і процеси, у тому числі - розвиток праці і її розподіл.

Адміністративна форма управлінської діяльності державних службовців представлена в основному діями по виконанню різноманітних функцій планування, організації, координації, мотивації, регулювання, аналізу і контролю за станом справ в організації, за діяльністю державних службовців.

Операторна форма управлінської діяльності представлена діями, спрямованими на технічне забезпечення управлінської діяльності, роботу спеціалістів державної служби. До неї можна віднести різноманітні види діяльності з обробки документів, збору, обліку та зберігання інформаційних баз даних, роботу з ними, а також виконання інших видів діяльності виконавчого і обслуговуючого характеру.

Отже, рівень складності управлінської діяльності є одним з перших у суспільстві, який вимагає від людини професійної спеціалізації і кваліфікації, тобто набуття нею спеціальних знань, умінь і навичок.

Визначаючи стан професіоналізму, на нашу думку, необхідно звернутись до досліджень С. Д. Дубенко [75], О. Ю. Оболенського [165], що дає можливість виділити два рівні якостей, якими повинен володіти державний службовець: перший — первинні, вихідні якості, властиві людині, що претендує на державну посаду, і другий — набуті, що формуються в процесі виконання посадових обов’язків, нагромадження досвіду і просування по службі.

Первинні (вихідні) якості:

а) у загальнокультурному аспекті:

— загальна підготовка;

- цільові і ціннісні життєві орієнтації;

— досвід спілкування з людьми;

- певні етичні і естетичні навички;

- культура мови;

б) у діловому (професійному):

- компетентність у питаннях управління у відповідній сфері громадського життя;

- трудова активність, перевірена практикою;

- досвід суспільної і державної діяльності;

- дисциплінованість;

- сформоване почуття відповідальності за результати праці;

- уміння підвищувати свою кваліфікацію;

в) в особистісному:

- моральна стійкість;

- чесність;

- самостійність;

- розвинута воля;

- рішучість;

- ініціативність;

- комунікабельність;

- професійна доброчинність;

- надійність.

Таким чином, варто глибше розкрити принципове значення якостей, що набуваються і свідчать як про здатність людини самоудосконалюватися, так і про позитивний діловий і соціально-психологічний мікроклімат у колективах державних органів.

З числа загальнокультурних — знання історії країни й основних інтелектуальних цінностей сучасності, досконале володіння рідною мовою, ораторська майстерність, навички проведення масових заходів, почуття лідерства і відповідальності за нього, здатність масштабно мислити.

З ділових — організованість, уміння направляти і контролювати діяльність інших, наполегливість і послідовність у реалізації поставлених завдань, уміння розбиратися в досягненнях соціального й науково-технічного прогресу та знаходити способи їхнього використання на практиці, особистісних — мужність, принциповість, здатність протистояти кон’юнктурі й особистій вигоді, уміння переконувати, зразкове поводження в будь-яких ситуаціях. Важливо підкреслити також необхідність розвитку і розширення цих якостей у міру просування по службі. [11, с. 262].

Отже, як наголошує О. Ю Оболенський, стосовно стану професіоналізму державних службовців, то, перш за все, він визначається наявністю вищої освіти (кваліфікації спеціаліста чи магістра) за спеціальністю, відповідною керованій сфері. На рівні потреб держави службовці повинні мати певну професійну підготовку в галузі державного управління, державної служби, конституційного, адміністративного та інших галузей права.

Оскільки функціональні обов’язки посад державних службовців мають певну фахову спрямованість, тому державний службовець повинен мати вищу освіту, яка відповідає вимогам професійно-кваліфікаційної характеристики. І лише якісне виконання посадових обов’язків, забезпечення стабільності державної служби, постійна готовність до підготовки та реалізації рішень із складних завдань, прагнення постійно підвищувати свою кваліфікацію є характеристикою ефективності професійної діяльності державного службовця.

професійно-кваліфікаційними характеристиками державних службовців.

Отже, розуміння принципу професіоналізму полягає в тому, що державний службовець виконує свої обов’язки на професійній основі, є компетентним співробітником, якісно виконує свої повноваження, тобто володіє певним рівнем професіоналізму.

Стан та особливості професіоналізму державних службовців, як визначає доктор юридичних наук, професор Г. Атаманчук, обумовлюються специфікою державної служби як професії, а саме:

— ними виконується праця, що проявляється в обґрунтуванні цілей і напрямків суспільного розвитку, конкретній організації і регулюванні суспільної життєдіяльності (публічних відносин), свідомості, поводженні і діяльності мільйонів людей (упорядкування приватних взаємозв'язків);

— їх праця інтелектуальна, психологічно насичена, дуже відповідальна, тому що складається в основному з осмислення і продукування складної управлінської інформації і впливу на людей;

— у всіх їх зусиллях імпліцитно (внутрішньо присутня) проявляється державна влада, що додає їм авторитет і належну гарантію;

— наукові знання, мистецтво і досвід таких людей не створюють безпосередньо матеріальні цінності і не задовольняють індивідуально-особистісні потреби, але формують особливий духовно-матеріальний «продукт», що забезпечує раціональність, гармонійність і ефективність суспільних відносин, явищ і процесів;

— праця персоналу державного управління повинна бути високопрофесійною і пред’являти до кожного з його суб'єктів (виконавців) чіткі вимоги щодо змісту підготовки, особистісних якостей, поведінки і спілкування з людьми [11, 261].

Професіоналізм у цьому контексті поєднує в собі високу ступінь оволодіння людиною професійними знаннями, уміннями, навичками, наявністю у неї професійного психологічного досвіду — що є найвищим ступенем професійного розвитку та професійного досвіду людини.

На основі цього стає очевидним, що поняття професіоналізм тісно пов’язане поняттям компетентність, де компетентність — це міра прояву властивого державному службовцю професійного досвіду в рамках компетенції конкретної посади.

Отже, професійна компетентність є якісною та змістовою характеристикою професіоналізму державних службовців, де професійна компетентність і компетенція співвідносяться як частина з цілим.

Оскільки професіоналізму абстрактного не буває, то відповідно якість діяльності державного службовця варто розглядати тільки у взаємозв'язку з предметною галуззю праці, зі змістом посади — її компетенцією.

Отже, професіоналізм і компетентність — дві сторони, дві нерозривні, взаємопов'язані характеристики людини як особистості, так і професіонала. Звичайно, для прояву професіоналізму людині необхідні певні умови.

Таким чином, суть цього принципу полягає в тому, щоб зміст професіоналізму співвідносився із структурою компетенції, тільки в цьому випадку можна очікувати найвищого прояву професіоналізму — професійної компетентності державного службовця.

Отже, в процесі відбору на державну службу, професіоналізм і компетентність забезпечують єдність професійних можливостей людини і умов їх реалізації - відповідну компетенцію посади, що сприяти мотивації людини у її професійному рості.

На сьогодні, стверджує О. Ю Оболенський, посада державного службовця І-IV категорій вимагає наявності наукових ступенів або, щонайменше, кваліфікації магістра державного управління, що в нашій державі поки залишається невирішеною проблемою.

У другому випадку передбачається якісне виконання спеціальних завдань і функцій, що характерні для конкретного виду державної управлінської діяльності, галузі чи сфери управління [167, с. 139].

При визначенні стану професіоналізму часто мають на увазі, що діяльність спеціаліста відповідає певним зовні індивідуальним вимогам, що ставляться до професійної діяльності державного службовця на основі кваліфікаційних вимог за посадою.

Отже, сьогодні лише формується професіоналізація державної служби, що потребує створення моделі професії державного службовця. Її розробка, пристосована до державного службовця сучасної Української держави, до конкретної гілки влади та рівня управління, відображення в моделі всього комплексу професійних та особистісних якостей — вкрай складне наукове завдання.

На сучасному етапі у світовій і вітчизняній практиці для визначення стану професіоналізму враховують:

- рівень загальної і спеціальної культури; стиль мислення (пасивно-виконавський, активно-творчий, інноваційний);

- ставлення до загальнолюдських цінностей;

- мотивацію до державної служби та до професійного росту (прагнення до самореалізації, задоволення матеріальних і духовних потреб, забезпечення нормальної кар'єри).

Отже, у цьому плані особливої уваги заслуговує система критеріїв, які поєднують у собі цілий ряд компонентів, завдяки яким можна оцінити стан професіоналізму:

— критерії наявного рівня професійної освіти, готовність державного службовця до оновлення і збагачення своїх професійних знань власними зусиллями; бачення і пошук перспективи службового зростання;

— критерії оцінки професіоналізму в параметрах його якості (теоретичні знання, досвід у роботі) і кількості (ранг, рейтинг та імідж державного службовця);

— критерії, що безпосередньо пов’язані з процесом організації праці державного службовця і встановлюють певні нормативи для його професії; процедури і технології виконання завдань; бажані результати, яких слід досягти у своїй діяльності;

— критерії, які враховують відповідність професії самій людині, її схильність займатися відповідною службовою діяльністю, задоволення виконуваною роботою.

Серед загальних підходів до визначення стану професіоналізму державного службовця в сучасних дослідженнях доцільно звернути увагу на критерії, розроблені В. А. Мальцевим [138], які включають:

- професійні управлінські здібності;

- управлінські (знання) вміння та навики;

- ціннісні орієнтації і соціальні установки особистості.

Професійні здібності в загальному — це індивідуально своєрідна структура психологічних властивостей суб'єкта професійної діяльності, що склалася в процесі професійного навчання і діяльності на основі існуючих задатків, загальних й соціальних здібностей та включення їх у свою структуру. Вони відображають успішність професійного навчання в оволодінні складними елементами професійної діяльності.

У контексті цього процесу, визначаючи професійні здібності державного службовця, слід розрізняти перш за все управлінські здібності, управлінські знання, уміння та навички.

Отже, професійні управлінські здібності - це індивідуальні особливості управлінця, які є суб'єктивною умовою успішного здійснення й удосконалення управлінської діяльності, що набуваються як у процесі навчання, так і в процесі трудової діяльності.

При цьому, на наш погляд, досить важливими є якості особистості державного службовця — найбільш узагальнені і стійкі параметри, які так чи інакше присутні у всіх видах його діяльності.

Таким чином, управлінські знання — це те, що державний службовець отримує на основі осмислення власного досвіду й досвіду інших, а також літератури з проблем державного управління та державної служби. Мова йде не про всі знання, а лише про ті, які відображають процес реальної діяльності та несуть відповідальність за успішність вирішення справ.

Управлінські уміння можна визначити як конструктивні знання, трансформовані в ті або інші управлінські процедури, що забезпечують ефективність управлінської діяльності.

Отже, уміння — це знання, які реалізуються під час вирішення конкретних управлінських проблем, наприклад, уміння проводити наради, улагоджувати конфлікти. Уміння є відносно стійкими характеристиками особистості державного службовця і залежать як від об'єктивної структури діяльності, у яку він був включений тривалий час, так і від здібностей людини.

Управлінські навички можна визначити як уміння, доведені до рівня автоматизму й існуючі частково на несвідомому рівні, їх можна назвати «управлінські штампи», що забезпечують ефективність типових, часто повторюваних дій.

Запропонована методологія аналізу стану професіоналізму державних службовців показує, що державні службовці не в повній мірі володіють такими професійними управлінськими уміннями:

- створювати команду управління;

- визначати стратегічні ідеальні орієнтири, мету організації;

- пропонувати кілька варіантів вирішення проблем;

- визначати ймовірність реального втілення програми з урахуванням наявних ресурсів і соціальних наслідків;

- швидко вникати в сутність змін;

- реагувати на нові умови;

- розробляти інноваційні проекти вирішення проблеми, а також стратегію і тактику її реалізації;

- керувати в умовах стресових ситуацій;

- доводити управлінські навички до рівня автоматизму, швидко і точно орієнтуватися в психології і здібностях людей, їх придатності до тієї або іншої діяльності;

- послідовно і наполегливо проводити в життя курс, що відповідає інтересам населення, вимогам демократії і соціальної справедливості.

Серед загальних підходів визначення стану професіоналізму державного службовця заслуговує на особливу увагу модель, розроблена вченими Російської академії державної служби, яка поєднує в собі: