Держава як суб"єкт міжнародного права

Курсова робота На тему: Держава як суб'єкт міжнародного права Підготовила Студентка групи ІП- 52

Конухова Уляна Дрогобич 2013р.

Зміст Вступ Розділ 1. Юридичні принципи та норми регулювання відносин між державами

1.1 Поняття міжнародної правосуб'єктності держави

1.2 Реалізація норм права у міжнародних відносинах Розділ 2. Нові тенденції в розвитку міждержавних відносин

2.1 Роль Організації Об'єднаних Націй в демократизації та гуманізації міжнародних відносин

2.2 Україна у світовому співтоваристві

Висновки Список використаних джерел та літератури Вступ Актуальність дослідження. Держави відіграють основну роль на міжнародній арені, оскільки вони мають територію, населення, апарат влади і управління (публічна влада), мають суверенітет, який заперечує наявність над ними якогось іншого суб'єкта політичної влади і робить їх юридично рівними між собою при взаємовідносинах на міжнародній арені. Державний суверенітет означає повну самостійність і незалежність держави при розв’язанні питань внутрішнього і зовнішнього життя.

Актуальність даного дослідження полягає в тому, що роль держави в міжнародних відносинах зростає, це ми можемо спостерігати за останніми подіями в Україні, де головною проблемою є зовнішня політика країни.

Важливим є вивчення нормативно-правової бази міжнародного права в складних міжнародних процесах, тому що саме там визначається статус та місце держави. Дану тему актуально вивчати в школах, ліцеях, університетах і т.д., задля того, щоб вірно дати правову оцінку державам, які вступили в міжнародні відносини. Отже, єдиним універсальним суб'єктом міжнародного права є держава, тому, що практично не існує таких міжнародних відносин, учасником яких не могла бути держава. У цих правовідносинах вона має певні права та обов`язки, механізм реалізації яких на відміно від внутрішньодержавних суттєво відрізняється.

Таким чином, викладене вище мною зумовлює актуальність дослідження даної курсової. Об`єктом дослідження курсової роботи виступає нормативно-правова база міжнародного права, яка визначає права, обов’язки та роль держави у міжнародних відносинах.

Предмет дослідження — роль та місце держави в міжнародних відносинах.

Метою курсової роботи є всебічне дослідження держави як суб`єкта міжнародних відносин.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

— розкрити юридичні принципи та норми регулювання відносин між державами;

— визначити поняття міжнародної правосуб'єктності держави;

— дати загальну характеристику реалізації норм права у міжнародних відносинах;

— охарактеризувати нові тенденції в розвитку міждержавних відносин;

— узагальнити роль Організації Об'єднаних Націй в демократизації та гуманізації міжнародних відносин;

— проаналізувати місце України у світовому співтоваристві.

Для розв`язання поставленої мети використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, конкретизація, спостереження, абстрагування.

Джерельну базу курсової роботи утворюють закони та підзаконні нормативно-правові акти, декларації в тому числі законодавство України.

Теоретичну основу курсової роботи складають підручники та посібники з міжнародного права України, монографії вітчизняних й зарубіжних вчених. На сучасному етапі цим питанням займаються такі вчені, як Анцелевич Г. О., Покрещук О. О., Дмитрієв А. І., Дмитрієва Ю. А., Задорожній О. В., Кошеваров В. П., Баймуратов М. О, Тимченко Л. Д, Черкес М. Ю. Український і російський юрист-міжнародник Лукашук І. І. один з перших почав вивчати роль міжнародного права, держава і міжнародні відносини, право та участь у міжнародних договорах. Великий внесок вніс французький науковець Жан Тускоз, який охарактеризував поняття міжнародної правосуб'єктності держави. Вказані та інші праці використані при написанні курсової роботи. На сьогоднішній день триває пошук оптимальної моделі організації та здійснення міжнародних відносин. У зв’язку з цим теоретичні дослідження міжнародних відносин не втрачають своєї актуальності.

Розділ 1. Юридичні принципи та норми регулювання відносин між державами

1.1 Поняття міжнародної правосуб'єктності держави Суб'єкт міжнародного права — це носій міжнародних прав і обов’язків, що виникають відповідно до загальних норм міжнародного права або розпорядженнями міжнародно-правових актів; чи обличчя (у збірному змісті), поводження якого прямо регулюється міжнародним правом і яке вступає (може вступати) у міжнародні публічні відносини [5, ст. 18]. Відповідно, міжнародна правосуб'єктність — юридична здатність особи бути суб'єктом міжнародного права. Як відомо, суб'єктом міжнародного права є учасник міжнародних відносин, який має права та обов’язки, передбачені міжнародним правом [2, ст. 26]. Протягом тривалого часу міжнародну правоздатність деякі науковці виводили на основі суверенітету, що суттєво звужує коло суб'єктів міжнародного права. Це твердження є виключно доктринальне, оскільки не існує жодного міжнародного-правового акту, який би закріплював місце і роль суверенітету міжнародно-правовій правосуб'єктності. Більше того сучасна практика йде шляхом визнання міжнародної правосуб'єктності за дедалі більшим колом осіб.

Єдиним універсальним суб'єктом міжнародного права є держава, тому, що практично не існує таких міжнародних відносин, учасником яких не могла бути держава. Згідно зі ст. 1 Міжамериканської конвенції про права та обов’язки держав від 26 грудня 1933 р., держава як особа міжнародного права повинна мати: постійне населення; визначену територію; уряд; спроможність вступати у зносини з іншими державами [4, ст. 22]. Крім того, міжнародна правосуб'єктність держави ніким не створюється (її ще називають фактичною), оскільки вона міжнародному праві у результаті визнання як такої. А ось держави можуть створювати інших суб'єктів міжнародного права через укладення міжнародних договорів, тому її правоздатність ще називають первинною. Держава є історично першим і основним суб'єктом міжнародного права. З точки зору міжнародної правосуб'єктності держава розглядається як сукупність трьох елементів — населення, суверенної влади та території. Держави є суверенними, тобто володіють верховенством влади в межах власних кордонів та самостійністю в міжнародних відносинах.

Важливим елементом міжнародної правосуб'єктності держави є її імунітет, тобто непідсудність суду іноземної держави. Імунітет держави витікає з відомого правового принципу «рівний над рівним влади не має» (par in parem imperium non habet) [18, ст. 15]. Виникнення імунітету держави ще в стародавні часи було зумовлено необхідністю забезпечувати діяльність посольства однієї держави на території іншою. Тому імунітет держави був абсолютним, поширюючись на будь-яку діяльність та будь-яку власність держави. Розширення приватноправової діяльності держави (зовнішньої торгівлі, придбання робіт та послуг, нерухомості тощо) призвело до виникнення концепції обмеженого імунітету держави. Відповідно до цієї концепції імунітет держави обмежується лише тими відносинами, в яких держава виступає як суверенний носій публічної влади (jure imperii). У правовідносинах комерційного характеру (jure gestionis) вона не наділяється імунітетом, оскільки контрагенти держави, в т. ч. юридичні та фізичні особи не можуть бути позбавлені правового захисту.

Після другої світової війни значна кількість держав (Великобританія, США, Канада, ПАР, Сінгапур та ін.) повною мірою закріпили основні положення концепції обмеженого імунітету у своєму законодавстві. У ФРН та деяких інших державах ці положення були зафіксовані судовими рішеннями. Довгий час концепцію абсолютного імунітету відстоювали СРСР, КНР та інші соціалістичні країни. Проте в 1991 р. в Основах цивільного законодавства СРСР також було закріплено положення про обмежений імунітет держави. Відповідні норми містяться і деяких міжнародно-правових актах, зокрема, Європейській конвенції про імунітет держав 1972 р. Ця Конвенція містить досить широкий перелік випадків, в яких імунітет держави не забезпечується. До них, наприклад, відносяться спори, пов’язані з трудовими угодами, участю у діяльності комерційних компаній, нерухомістю, патентами на винаходи, промислові моделі, виробничі та товарні знаки чи інші аналогічні права. Починаючи з 30-х років XX ст. у міжнародному праві виникає і розвивається концепція прав і обов’язків держав. Згідно з цією концепцією при розгляді міжнародної правосуб'єктності основна увага приділяється саме комплексу прав та обов’язків держави. При цьому найважливіші права та обов’язки держави знаходяться в нерозривній єдності і виводяться з основних принципів міжнародного права [18, ст. 17].

Усі держави, незалежно від їх розміру, економічної чи військової потужності, мають однакові міжнародні права та обов’язки. Не зважаючи на те, що подібне положення повністю відповідає основним принципам міжнародного права, перш за все принципу суверенної рівності держав, воно і досі остаточно не реалізоване. Так, найважливіші рішення в системі ООН приймаються Радою Безпеки, до складу якої входять п’ять постійних членів з правом вето (США, Росія, Великобританія, Франція, Китай) та десять непостійних членів без права вето. Інші держави практично усунуті від процесу прийняття рішень Радою Безпеки ООН [14, ст. 19].

Загальновизнаного вичерпного переліку прав та обов’язків держави в сучасному міжнародному праві не існує. Ще наприкінці 40-х років Генеральна Асамблея ООН доручила Комісії міжнародного права розробити проект декларації про права та обов’язки держав, однак ця декларація так і не була прийнята через спротив найбільших держав, зокрема, США, Великобританії, Франції. Певною мірою ця проблема була пом’якшена у зв’язку з прийняттям у Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р. та Хартії економічних прав та обов’язків держав 1974 р., однак питання про основні політичні та оборонні права і обов’язки держав і досі міжнародним правом регламентується недостатньо.

Не зважаючи на це, можна виділити такі основні права держав: право на суверенну рівність з іншими державами, на незалежність, на здійснення юрисдикції над своєю територією та всіма особами, котрі на ній знаходяться (з додержанням визнаних міжнародних імунітетів), на індивідуальну і колективну самооборону проти збройного нападу, право створювати разом з іншими державами міжнародні організації, вступати до вже створених, мати відносини з іншими державами, підтримувати дипломатичні стосунки, укладати міжнародні угоди, захищати свою правосуб'єктність тощо [4, ст. 46]. До основних обов’язків можна віднести такі: поважати суверенітет інших держав, утримуватися від втручання в їх внутрішні справи, поважати права людини та права народів на самовизначення, вирішувати міжнародні спори та конфлікти мирним шляхом, виконувати взяті на собі міжнародні зобов’язання і т. ін.

З позицій міжнародної правосуб'єктності держав важливе значення має питання про їхній територіальний устрій. Унітарна держава вважається суб'єктом міжнародного права в цілому. Інколи унітарні держави можуть надавати своїм адміністративно-територіальним одиницям окремі елементи міжнародної правосуб'єктності (наприклад, у розвитку зв’язків між містами-побратимами, між органами самоврядування і т.д.). Але в будь-якому разі, для того, щоб адміністративно-територіальна одиниця могла виступити в міжнародних відносинах, потрібен спеціальний закон самої держави або спеціальний міжнародний договір. Подібні відносини між адміністративно-територіальними одиницями мають характер транскордонного співробітництва місцевих органів державної влади та (або) місцевого самоврядування, а не міжнародних відносин між державами чи їх частинами.

В Європі основоположним документом, який стосується транскордонного співробітництва, є Європейська конвенція про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними общинами або органами влади 1980 р. (Україна приєдналася до цієї Конвенції у 1993 р.). В Україні питання транскордонного співробітництва регулюються також Законом України від 24.06.2004 р. «Про транскордонне співробітництво». Відповідно до цього Закону транскордонним співробітництвом вважаються спільні дії, спрямовані на встановлення і поглиблення економічних, соціальних, науково-технічних, екологічних, культурних та інших відносин між територіальними громадами, їх представницькими органами, місцевими органами виконавчої влади України та територіальними громадами, відповідними органами влади інших держав у межах компетенції, визначеної їх національним законодавством. Ці суб'єкти можуть укладати угоди про транскордонне співробітництво, однак ці угоди в жодному випадку не визнаються міжнародними договорами і не призводять до виникнення міжнародних прав та обов’язків відповідних держав.

Федерація також розглядається як єдиний суб'єкт міжнародного права. Ступінь політико-правової самостійності суб'єктів федерації визначається федеративним договором і законодавством федерації, у першу чергу її конституцією. Як суб'єкти міжнародного права члени федерації можуть виступати тільки в тому випадку, якщо законодавство визнає за ними таку здатність (право від власного імені укладати міжнародні угоди, обмінюватися делегаціями, представництвами і т.д.) [11, ст. 102].

У більшості випадків суб'єкти федерації самостійно на зовнішній арені не виступають. Наприклад, Панамериканська конвенція про права та обов’язки держав 1933 р. зазначає, що «перед міжнародним правом федеративна держава складає тільки одну особу». З іншого боку, деякі федерації (ФРН, Австрія, Швейцарія) надають свої членам право укладати міжнародні договори, але щодо дуже обмеженого кола питань (прикордонні, поліцейські, економічні, культурні зв’язки) і завжди під контролем федерального уряду.

До складних держав зовнішньо подібна і конфедерація, тобто міжнародно-правове об'єднання держав, що припускає тісну координацію їхніх дій насамперед у зовнішньополітичній і військовій областях. Класична конфедерація не є суб'єктом міжнародного права. Міжнародної правосуб'єктність володіють лише її члени. Історія показує, що конфедерація, як правило, порівняно недовговічна та є перехідною моделлю міжнародно-правового утворення. Вона або розпадається, або поступово трансформується у федерацію з єдиною міжнародною правосуб'єктністю, прикладом чого можуть бути США 1776−1787 pp., Німеччина 1815−1866 pp., Швейцарія 1818−1848 pp. [2, ст. 86].

Можна зазначити, що міжнародна правосуб'єктність — властивість суб'єкта міжнародних відносин, визнана і визначена нормами міжнародного права. Вона складається з трьох елементів: міжнародної правоздатності, міжнародної дієздатності та міжнародної деліктоздатності.

Міжнародну правосуб'єктність класифікують на первинну і вторинну.

Правосуб'єктність являє собою сукупність правоздатності та дієздатності. Це поняття відображає ті ситуації, коли правоздатність і дієздатність нероздільні у часі, органічно об'єднані, наприклад, у організацій чи дорослих осіб, коли вони одночасно і правоздатні, і дієздатні. Не існує правоздатних, але недієздатних колективних суб'єктів [12, ст. 48].

Багато із прав, що належать громадянам, не можуть передаватися, їх не може здійснити за недієздатну інша особа (наприклад, укласти шлюб, одержати освіту тощо). На відміну від майнових прав їх повинен реалізовувати сам носій права.

Правосуб'єктність — об'єднувальна категорія. На думку деяких вчених, вона включає в себе чотири елемента: 1) правоздатність; 2) дієздатність; 3) деліктоздатність, тобто здатність відповідати за цивільні правопорушення (делікти); 4) осудність — умова кримінальної відповідальності.

У цілому правосуб'єктність є однією з обов’язкових юридичних передумов правовідносин. Правосуб'єктність — це можливість чи здатність особи бути суб'єктом права з усіма відповідними наслідками.

нація демократизація гуманізація об'єднаний

1.2 Реалізація норм права у міжнародних відносинах Реалізація норм міжнародного права є втіленням у життя норм міжнародного права через поведінку (дії або утримання від дій) суб'єктів міжнародного права, їхню діяльність щодо практичного здійснення міжнародно-правових розпоряджень. Суть реалізації полягає у втіленні узгоджених правил поведінки (норми права) індивідуальними діями суб'єктів міжнародного права.

У механізмі міжнародно-правового регулювання реалізація норм міжнародного права є окремою стадією втілення прав та обов’язків суб'єкта в його поведінку. Саме на цій стадії можна дати найповнішу відповідь на те, чи досяг міжнародний правотворець бажаного результату під кутом зору структури реалізації норм міжнародного права, бо більшість фахівців вважають, що на сьогодні вона склалася в головний компонент — у підсистему системи механізму міжнародно-правового регулювання.

Реалізація норм міжнародного права є втіленням у життя норм міжнародного права через поведінку (дії або утримання від дій) суб'єктів міжнародного права, їхню діяльність щодо практичного здійснення міжнародно-правових розпоряджень. Суть реалізації полягає у втіленні узгоджених правил поведінки (норми права) індивідуальними діями суб'єктів міжнародного права.

Сучасній системі міжнародного права властиві дві форми реалізації норм права: а) через правовідносини і б) поза правовідносинами [4, ст. 422]. Така реалізація здійснюється двома шляхами: через дію або утриманням від дії суб'єкта права.

Існує чотири способи втілення розпоряджень міжнародно-правових норм у суспільно бажані результати, тобто чотири головні способи реалізації: виконання, використання, дотримання і застосування [4, ст. 423].

Не всі суб'єкти міжнародного права можуть скористатися різними способами реалізації норм міжнародного права, і не завжди — в той спосіб, який захочуть. Є певні юридично необхідні обмеження. В силу того місця, яке посідає держава серед суб'єктів міжнародного права, лише вона може скористатися різними способами реалізації норм міжнародного права або наділити такими повноваженнями (правами) інших суб'єктів. Інші суб'єкти міжнародного права не можуть скористатися можливістю застосувати право. Застосування права — це державно-владна реалізація. За волею держави або уповноваженого на те органу держави цей спосіб реалізації норми міжнародного права може бути застосовано навіть до виникнення міжнародних правовідносин. Застосування норм міжнародного права не має свого постійного місця в механізмі міжнародно-правового регулювання.

Застосування норм міжнародного права можуть здійснювати міжнародні органи (Міжнародний Суд ООН, інші міжнародні суди та арбітражі, Рада Безпеки ООН) в силу повноважень, наданих їм державами [17, ст. 14]. Отже, застосування норми міжнародного права вимагає з’ясування фактичних обставин правопорушення, їх оцінки, встановлення норм, які можуть бути застосовані, визначення сфери дії таких норм і порівняння їх із конкретною поведінкою (або її відсутності) суб'єкта міжнародного права, вияснення змісту відповідної норми, можливості і способу її застосування до встановлених обставин, забезпечення відповідного рішення тощо.

Дотримання норм міжнародного права полягає в утриманні від дій, заборонених міжнародно-правовим актом. Це — виконання нормативних розпоряджень заборонного характеру, реалізація норм-заборон. Міжнародно-правові норми можуть реалізовуватися шляхом дотримання тільки в юридично передбачених випадках, інакше суб'єкт правовідносин своїм утриманням від певних дій може порушити норму, її правове розпорядження.

Часто реалізація норм міжнародного права способом дотримання відбувається зовні непомітно. Відсутність дії з боку суб'єктів міжнародного права свідчить, що вони втілюють норму в життя. Прикладом дотримання норм міжнародного права є невтручання у внутрішні справи держави, непоширення ядерної зброї, відмова від виробництва ядерних компонентів, припинення певного співробітництва з державою-порушницею за умови оголошення блокади тощо.

Суб'єктами дотримання норм міжнародного права є всі суб'єкти міжнародного права без винятку. Це однаковою мірою стосується й таких способів реалізації норм міжнародного права, як виконання та використання. Виконання норм міжнародного права передбачає активну дію суб'єкта щодо реалізації зобов’язань, які випливають із неї [6, ст. 107]. Суб'єкти міжнародних правовідносин зобов’язані своїми діями цілеспрямовано здійснювати нормативно-юридичне розпорядження і тим самим сприяти добровільній, добросовісній реалізації права. Зважаючи на те, що виконання завжди супроводжується активними діями суб'єкта міжнародних правовідносин, нормативно-правове розпорядження в подібних випадках, як правило, ретельніше регламентує поведінку суб'єктів, аніж у разі дотримання міжнародно-правових заборон. Тому й говорять, що виконання характеризується конкретними нормами, конкретними зобов’язаннями і конкретно визначеними діями. Такі норми переважають у міжнародному гуманітарному праві, міжнародно-правовій сфері визначення прав людини, співробітництва в боротьбі зі злочинністю, визначення статусу території тощо. Часто вони формулюються в досить категоричній формі. Наприклад, ст. 2 Конвенції про оповіщення про ядерну аварію вимагає від держав у разі ядерної аварії, яка б могла привести до трансграничного викиду радіоактивних речовин, негайно оповістити про це інші держави, які підпали або можуть підпасти під їхній фізичний вплив.

Активна дія суб'єкта правовідносин характерна й для реалізації норм міжнародного права способом використання [10, ст. 76]. В цьому випадку йдеться про реалізацію суб'єктивних юридичних прав, наданих нормою міжнародного права можливостей. Суб'єкт міжнародних правовідносин сам вибирає варіант поведінки (а їх йому надає норма права значно більше, ніж при виконанні зобов’язань) у реалізації юридично визначених йому можливостей.

Використання є характерним для норм, які встановлюють правомочність суб'єкта міжнародного права. Це, як правило, диспозитивні норми міжнародного права.

Дуже рідко норми міжнародного права реалізуються шляхом простих, разових дій або утримання від дій. У кожному з названих способів є свої труднощі та перепони. Наприклад, при виконанні й дотриманні норм міжнародного права не завжди добросовісно діють суб'єкти, часто буває складно норм суб'єкти переходять за межі й без того широко передбачених варіантів встановити міру відповідальності, не спрацьовують санкції. При використанні поведінки, діють всупереч цілям договору тощо.

Ці та інші наслідки знижують ефективність реалізації норм, а тому потребують додаткових організаційно-правових заходів. З часом процес реалізації перетворився на складну систему втілення норм міжнародного права в життя. Сьогодні вона охоплює як безпосередні дії та утримання від дій, так і їх організаційно-правове забезпечення. А через те що норми міжнародного права у своїй реалізації потребували відповідного організаційно-правового забезпечення на міжнародному і внутрішньодержавному рівні, відтак і склалися два механізми реалізації, які взаємодіють і доповнюють один одного: а) міжнародно-правовий механізм реалізації і б) внутрішньодержавний механізм реалізації норм міжнародного права [4, ст. 424].

Важливою умовою забезпечення реалізації норм міжнародного права є міжнародний контроль. Суть його полягає у збиранні та оцінці інформації, з’ясуванні фактичних обставин діяльності суб'єктів міжнародного права щодо реалізації міжнародно-правових норм. Контроль може бути локальним (партикулярним), регіональним та універсальним. Міжнародний контроль здійснюється як індивідуально, так і колективними зусиллями держав. Він може бути спеціальним, тобто стосовно певної конвенції, і загальним. Результати контролю оформлюються в доповіді, повідомленні, резолюції, які можуть мати певні правові наслідки.

Правозастосовче сприяння реалізації норм міжнародного права є власне індивідуальною або колективною діяльністю суб'єктів міжнародного права щодо втілення норм у життя. До неї вдаються в разі порушення передбаченого процесу реалізації норми міжнародного права. Повноваження здійснювати правозастосовче сприяння реалізації норм міжнародного права мають Рада Безпеки ООН, Міжнародний Суд ООН, інші міжнародні судові та арбітражні установи [10, ст. 154]. Здійснюють вони ці повноваження через вияснення фактичних обставин (отримання інформації), юридичну кваліфікацію та прийняття рішення. Таке рішення може бути ухваленням конкретного правозастосовчого акта рекомендаційного або обов’язкового характеру (рішення Ради Безпеки, міжнародних судових установ тощо).

Міжнародний інституційний механізм реалізації норм міжнародного права складають: держави, міжнародні органи, міждержавні організації (регіональні та універсальні), комісії (слідчі та узгоджувальні), міжнародні судові інститути га установи.

Внутрішньодержавний (або національний) механізм реалізації норм міжнародного права складається з національного нормативно-правового забезпечення та інституційного (організаційно-правового) механізму.

Нормативно-правове забезпечення розпочинається із законодавчого визначення ставлення держави до норм міжнародного права. Це може проявитись у проголошенні переваги (примату) норм міжнародного права перед нормами національного законодавства, визнанні міжнародних договорів та звичаїв частиною національного законодавства, невизнанні можливостей дії норм міжнародного права у внутрішньодержавній сфері, а відтак виробленні спеціальних правових механізмів переведення міжнародних зобов’язань у національно-правові та ін.

Незалежно від того, яке ставлення до норм міжнародного права проголошують держави, на практиці вони прагнуть розробити додаткові правові механізми національно-правового забезпечення ефективності реалізації міжнародно-правових актів.

До внутрішньодержавного організаційно-правового (інституційного) механізму реалізації норм міжнародного права належать державні органи, покликані здійснювати правову діяльність для розроблення та прийняття юридичних актів з метою забезпечення виконання міжнародно-правових зобов’язань [4, ст. 425].

В Україні такими основними органами є:

Президент України, який як глава держави за Конституцією України представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України, видає укази і розпорядження, що є обов’язковими до виконання на території України. Президент України вживає заходів щодо забезпечення виконання з метою гарантування дії міжнародно-правових актів, вживає заходів до забезпечення виконання міжнародних пактів з прав і свобод людини, розробляє загальнодержавні програми забезпечення виконання міжнародних зобов’язань, організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України та ін.

Уряд України видає акти про визнання міжнародних зобов’язань, створює в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень щодо забезпечення виконання міжнародних зобов’язань України консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби.

Верховна Рада України є законодавчим органом, уповноваженим у галузі реалізації норм міжнародного права: розробляти і приймати законодавчі акти — як спеціального характеру, стосовно прийняття зобов’язань і реалізації конкретних міжнародних договорів, так і загального характеру.

Верховна Рада України вносить зміни до Конституції України, призначає всеукраїнський референдум на випадок укладення міжнародних договорів щодо територіальних питань, визначає засади зовнішньої політики держави, здійснює інші повноваження, які є важливими для реалізації норм міжнародного права (надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів України, денонсація міжнародних договорів України, здійснення парламентського контролю за виконанням міжнародних зобов’язань та ін.).

Кабінет Міністрів України забезпечує здійснення зовнішньої політики держави, виконання законів України і актів Президента України, прийнятих постанови і розпорядження, які покликані гарантувати виконання міжнародних зобов’язань держави, створення матеріальної бази реалізації норм міжнародного права тощо.

Міністерство закордонних справ України є органом виконавчої влади, на який покладено обов’язок здійснення управління зовнішніми зносинами України з іншими державами та міждержавними організаціями.

Згідно з Положенням про МЗС України воно повинно готувати пропозиції (проекти) укладення, виконання, припинення (або призупинення) дії міжнародних угод, здійснювати контроль за виконанням міжнародних договорів України, брати участь у підготовці проектів нормативно-правових актів, покликаних привести законодавство України у відповідність до взятих нею міжнародних зобов’язань, забезпечувати участь України в діяльності міжнародних міжурядових організацій тощо [4, ст. 427].

Крім зазначених органів, суттєвими повноваженнями щодо забезпечення реалізації норм міжнародного права наділені спеціалізовані органи зовнішніх зносин, зокрема Міністерство економіки, інші міністерства, комітети та відомства України [12, ст. 193].

Важливий обов’язок стежити за належною реалізацією Україною норм міжнародного права покладено на зарубіжні органи зовнішніх зносин України (дипломатичні представництва — посольства і місії, консульські представництва, представництва при міжнародних організаціях тощо).

Отже, механізм реалізації норм міжнародного права має бути чітко закріплений в нормативно-правових актах учасників міжнародних відносин.

Розділ 2. Нові тенденції в розвитку міждержавних відносин

2.1 Роль Організації Об'єднаних Націй в демократизації та гуманізації міжнародних відносин Характеристика основних груп країн сучасного світового співтовариства не вичерпує всіх особливостей сучасного світу, але дає можливість побачити його основні сторони.

З одного боку, сучасний світ багатоманітний, складний, динамічний, суперечливий. З іншого, він характеризується єдністю, цілісністю. Тому необхідно враховувати дві групи тенденцій розвитку сучасного світу:

1) зростання багатоманітності;

2) зростання цілісності.

В сучасному світі існують суперечки між групами країн, всередині груп країн, в кожній країні. Не пішли в минуле суперечки між працею і капіталом, багатими і бідними країнами, транснаціональними корпораціями і національно-державною формою організації суспільства.

Сучасний міжнародний стан країн відрізняється від того, яким він був декілька десятиліть тому. Варто зазначити, що ніколи світ не змінювався так рішуче, як за останні роки. Зміни торкнулися майже всіх глобальних процесів в світі: розпад СРСР і поява на його території 15 нових держав, розвал Югославії і виникнення нових країн і конфліктів в Європі (питання Косово, рішення якого мало великий резонанс), напруження ядерної безпеки, які торкнулися майже всього світу. Активізувалися етнічні групи, які прагнуть державної самостійності і ставлять складні зовнішньополітичні завдання. З’явилися невирішені проблеми, пов’язані з найщільніше населеним континентом — Азією, ескалацією міжнародного тероризму, фінансові труднощі у зв’язку з активною економічної інтеграцією країн Азії, Африки, Латинської Америки. Серія ядерних випробовувань, проведених Індією і Пакистаном, ядерна програма Ірану порушили міцність міжнародних відносин, що склалися.

Низка держав (як правило, знов створених) висловлюють серйозні територіальні претензії одна іншій. Це стосується півдня і сходу Європи, особливо на прикладі Косова. Це, також, Африка, де немає практично місця, де б не існувало територіальних претензій.

Враховуючи особливості розвитку сучасного світу, посилюється роль міжнародної політики. Міжнародні відносини — це специфічний вид суспільних відносин. З останніми їх пов’язує не лише те, що вони є відносинами між соціальними спільнотами, а й те, що в них чітко виділяються економічні, соціальні, політичні, духовно-культурні аспекти.

Суб'єктами міжнародних відносин виступають держави, групи держав і союзи, урядові і неурядові організації.

Держава є єдиним загальнонаціональним інститутом, що має легітимні повноваження брати участь у відносинах з іншими державами (підписувати угоди, оголошувати війни, вирішувати завдання, пов’язані із забезпеченням суверенітету, безпеки, територіальної цілісності).

Щодо світового порядку, то його суть полягає в тому, що він повинен забезпечити потреби самого людства, його виживання, добробут і справедливість. Свій вплив на світовий порядок сучасні міжнародні політичні відносини здійснюють за рахунок надзвичайно великих можливостей — дипломатичних, організаційно-правових, матеріально-технічних і інформаційно-пропагандистських для втілення в практику міждержавних і міжнародних відносин таких принципів:

1) збереження і зміцнення загальнолюдських політичних і моральних цінностей;

2) мирне розв’язання суперечливих міжнародних питань і конфліктів;

3) повага до територіальної цілісності і суверенітету;

4) невтручання у внутрішні справи один одного;

5) абсолютна перевага прав народів над правами політичних і державних спільнот.

Міжнародні політичні відносини на сучасному етапі розвитку мають тенденцію до демократизації, демілітаризації і гуманізації:

1) демократизація знаходить вираз у бажанні і діяльності народів і держав, спрямованих на знищення авторитарно-бюрократичних і тоталітарних режимів, побудові громадянського суспільства і правової держави;

2) демілітаризація в своїй основі спрямована на всезагальне роззброєння, ліквідацію військово-політичних союзів; корінну перебудову промисловості, що виконує військові замовлення;

3) гуманізація міжнародних політичних відносин означає, що політика і держава стають знаряддям і засобом задоволення потреб людей, захисту їх прав і свобод, інтересів. З гуманізацією міжнародних політичних відносин пов’язане підвищення ролі і значення в системі цих відносин недержавних суб'єктів і учасників, особливо представників народної дипломатії (діячів науки, культури і мистецтва, господарських, релігійних і інших організацій).

За останні роки на міжнародному рівні розроблено чимало важливих соціальних програм, договорів і угод у галузі економічного, політичного співробітництва та у гуманітарній сфері. З процесом демократизації й гуманізації міжнародних відносин пов? язаний процес демілітаризації, який перебудовує свідомості людей (особливо політичних лідерів) на засадах гуманності й миролюбності. У світовій політиці почали формуватись якісно нові принципи міжнародних відносин: суверенну рівність держав, незастосування сили або погрози силою, непорушність кордонів, територіальну цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи, повагу прав людини і основних свобод, співробітництво між державами, сумлінне виконання обов? язків з міжнародного права.

Значну роль на міжнародній арені відіграють міжнародні урядові й неурядові організації. Найбільш представницькою з них є Організація Об?єднаних Націй (утворена в 1945 p., після Другої світової війни, з метою збереження миру і розвитку міжнародного співробітництва). ООН відіграє помітну роль у врегулюванні конфліктних ситуацій. За деякими підрахунками з 1945 p. y світі відбулося понад 300 конфліктів, у врегулюванні майже 200 з них брала участь ООН.

Вона виступає координуючим механізмом взаємодії різних держав в підтримці миру і безпеки, сприяє економічному і соціальному прогресу всіх народів. ООН стала невід'ємною складовою міжнародної політики. Жодна велика подія в світі не залишається поза увагою ООН. У її рамках був, наприклад, підготовлений такий важливий договір загального значення, як Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Комісія ООН з прав людини підготувала цілий комплекс загальних конвенцій з прав людини [14, ст. 18].

Головним міжнародно-правовим документом сучасності, в якому визначені основні принципи міжнародного права, передбачені заходи щодо їх дотримання, є Статут Організації Об'єднаних Націй, прийнятий 1945 p. 50 державами-засновниками ООН. Статут визначає цілі ООН:

1. Підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою застосовувати ефективні колективні заходи для запобігання й усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру. 2. Розвивати дружні відносини між націями на основі рівноправності й самовизначення народів.

3. Здійснювати міжнародне співробітництво щодо розв’язання міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру і в заохоченні розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії. 4. Бути центром узгодження дій націй у досягненні цих загальних цілей. Найважливіші принципи сучасної міжнародної політики викладено також у «Декларації про принципи міжнародного права «(1970), «Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам «(1960), «Декларації про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав «(1981), Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі (1975) та ін.

Важлива діяльність комісії міжнародного права по підготовці проектів конвенцій, що кодифікують і розвивають норми загального міжнародного права. Проекти низки конвенцій готувалися Секретаріатом ООН. Помітно зростає кількість угод, підготовлених і прийнятих організаціями в спеціальних областях співпраці.

Нині ООН зосереджує свої зусилля на забезпеченні узгодженої та надійної системи міжнародного миру і безпеки. Найважливішим її органом є Рада Безпеки, яка концентрує у своїх руках всю політичну владу. Згідно зі ст. 39 Статуту Рада Безпеки визначає існування загрози мирові, порушення миру або акту агресії і дає рекомендації або вирішує, яких заходів слід вжити для підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки.

Останнім часом обговорюється доцільність реформування ООН, демократизації діяльності її закладів. Піддається сумніву правомірність збереження положення, згідно з яким п’ять ядерних держав зберігають статус постійних членів Ради Безпеки, володіють правом «вето «з питань, які мають всесвітнє значення, а Генеральна Асамблея, членами якої є майже всі держави світу, не має жодних контрольних функцій щодо Ради Безпеки.

Абсолютно новим напрямом є діяльність ООН з профілактики суперечок і врегулювання конфліктних ситуацій, названа превентивною дипломатією. Вона включає заохочення різних форм переговорів між зацікавленими державами, спонукає до демократизації та гуманізації міжнародних відносин.

Отже, в системі сучасних міжнародних відносин ООН займає одне з центральних місць і відіграє найважливішу роль практично у всіх сферах глобального порядку денного. Всесвітня організація є єдиним універсальним механізмом з підтримання міжнародного миру та безпеки, колективного регулювання міжнародних відносин і забезпечення сталого розвитку і стабільності.

На основі Статуту ООН будується вся міжнародно-правова система сучасного світопорядку. Ключова роль ООН — це координація зусиль всього світового співтовариства в боротьбі у підтриманні миру та безпеки, боротьбі з тероризмом, дотриманні демократизації та гуманізації міжнародних відносин.

2.2 Україна у світовому співтоваристві

У статті 18 Конституції України зазначено: «Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права» [1, ст. 78] .

На сьогодні Україна — повноцінний член світової спільноти, чого не можна сказати про не таке вже й далеке минуле. Здобуття Україною державної незалежності поряд з багатьма іншими питаннями висунуло цілу низку проблем у сфері міжнародних відносин. Це і вироблення власної позиції, стилю та навичок у відносинах із зовнішнім світом, це і новий, самостійний тип взаємин з державами колишнього СРСР, так званим «близьким зарубіжжям «, це, з рештою включення України в інтеграційні процеси, які розгорнулися серед розвинутих країн Європи.

Суверенність держави, окрім іншого, означає самостійність її зовнішньої політики. Набуття Україною ознак повноцінно розвиненої держави, суб'єкта міжнародних відносин відбувається за досить складних, суперечливих і певною мірою унікальних умов. Після тривалого періоду монополії правлячих кіл у визначенні зовнішньополітичного курсу до його формування тепер причетні сили з різними, часто протилежними соціально-політичними позиціями, і це ускладнює вироблення загальнодержавного курсу у міжнародних відносинах нашої країни.

Основні правові норми становлення України як суб'єкта міжнародних відносин закладені в Декларації про державний суверенітет України, де є спеціальний десятий розділ «Міжнародні відносини «, в якому зазначено, що «вона як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торгівельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для забезпечення національних інтересів у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, технічній та спортивній сферах. Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, бере участь у загальноєвропейському процесі та в європейських структурах «.

Нині Україна є членом більш ніж 40 як міжурядових, так і неурядових міжнародних організацій [10, ст. 74].

Відтоді, як досягнута незалежність, зростає авторитет України як члена багатьох універсальних міжнародних організацій, у фундації яких вона брала участь (ООН та ін.). Нашу державу прийнято до складу престижних міжнародних організацій, зокрема до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку. Українська держава стала повноправною учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), підписала документи про співробітництво та партнерство з Європейським Союзом (ЄС), НАТО, Західноєвропейським Союзом (ЗЄС). Багато зусиль було докладено, щоб стати повноправним членом такої впливової міжнародної регіональної інституції як Рада Європи (РЄ). Особливе і визначне місце в зовнішній політиці України належить співробітництву з Організацією Об'єднаних Націй [10, ст. 83]. Український народ може пишатися тим, що його країна була однією з держав-засновниць цієї глобальної міжнародної організації. Свого часу, в перші 45 років існування ООН, Україна виявила чимало ініціатив у розробці міжнародних питань, перебуваючи в рамках ООН. Але, як стверджує багато українських вчених, дипломатів, в тому числі постійний представник України при ООН Віктор Батюк, присутність нашої держави в ООН була в дуже обмеженому і спотвореному вигляді. Делегація України могла захищати власні інтереси під пильним наглядом «старшого брата «, бо завдяки англійській абетці делегація СРСР завжди розміщалася відразу праворуч української. Про місце і роль України в ООН до проголошення незалежності колишній міністр закордонних справ А. Зленко заявив: «Про нас знають в ООН як про країну, яка протягом усієї історії ООН робила вагомий внесок у сприяння процесу роззброєння, розгляду широкого комплексу економічних, соціальних, гуманітарних проблем, питань боротьби з колоніалізмом, расизмом, апартеїдом, підтримувала боротьбу поневолених народів за своє визволення «[17, ст. 16]. Проголошення незалежності України співпало з ренесансом ООН, що дало їй змогу в новій якості самостійно виступати на міжнародній арені, влитися в міжнародне співтовариство. Для України, яка прагне твердо закріпитися у світових міжнародних організаціях та проводити власний зовнішньополітичний курс, членство в ООН є однією з умов міжнародних гарантів її національної безпеки. Якщо до розпаду СРСР безпека України гарантувалася військовою могутністю Радянського Союзу, ОВД, то з проголошенням незалежності саме ООН залишається чи не єдиною структурою, спроможною у разі необхідності надати Україні конкретну допомогу в справі забезпечення її територіальної цілісності [13, ст. 107].

Вагому позицію України в ООН можна визначити тим, що вона (третя за ядерним потенціалом держава) першою в історії людства добровільно відмовилися від ядерної зброї, приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), ратифікувала угоду про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1). Це дало змогу Президентові України Л. Кучмі, виступаючі на спеціальному урочистому засіданні Генеральної Асамблеї ООН з нагоди 50-ї річниці ООН 22 жовтня 1995 р., запропонувати встановлення особливого статусу з міжнародними гарантіями безпеки, консолідованою фінансовою і технічною допомогою, моральними стимулами для країн, які відмовилися від ядерної зброї, через реалізацію нової програми ООН «Світ ХХІ сторіччя без ядерної зброї «.

З 12 травня 1954 р. Україна член ЮНЕСКО. Обрання Міністра закордонних справ України Г. Удовенка головою 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН свідчить про постійно зростаючий авторитет України на міжнародній арені [15, ст. 129].

Україна і надалі намагається забезпечити політичний, ідеологічний та організаційний вплив на діяльність ООН шляхом розробки й висунення ініціатив та пропозицій, які б, з одного боку, відповідали національним інтересам нашої держави, а з другого боку, відбивали тенденції діяльності ООН на сучасному етапі. Прикладом таких пропозицій стала підготовка і прийняття за ініціативою України Конвенції із захисту Миротворчого персоналу ООН. Україна підтримує колективні зусилля по збереженню міжнародного миру та безпеки, бере активну участь в операціях сил ООН з початку кризи у колишній Югославії, де перебуває понад 1200 українських військовослужбовців.

Україна є учасницею, членом «нового Радянського Союзу «, тобто Співдружності незалежних держав, яка була створена в грудні 1991 року. [20, ст. 132]. Україна виступає проти перетворення СНД на державне утворення зі своїми органами влади і управління, надання їй статусу суб'єкту міжнародного права. Тому Україна уникатиме і в подальшому участі в інституціоналізації форм міждержавного співробітництва, здатній перетворити СНД у наддержавну структуру. У разі набуття подібною тенденцією домінуючого характеру вона залишає за собою право переглянути своє ставлення до участі в співдружності.

У сфері економіки Україна обрала і відстоює лінію створення власної відкритої економічної системи, участі в міжрегіональних ринках, серед яких чільне місце має займати спільний ринок Співдружності, незалежних держав, як рівноправне економічне інтеграційне об'єднання. Україна стоїть на позиції, яка передбачає збалансовану господарську діяльність всіх без винятку держав-учасниць СНД, що вимагає перегляду старих і переходу до нових форм інтеграції.

У військово-політичній сфері Україна стоїть на позиції неучасті в угодах військово-політичного характеру на геополітичному просторі колишнього СРСР [15, ст. 135]. Такі угоди суперечили б проголошеному Верховною Радою прагненню набути в майбутньому нейтрального статусу.

Україна не має ніяких територіальних претензій до всіх сусідніх держав, у тому числі держав-учасниць СНД. Водночас свої державні кордони, що склалися на період розпаду СРСР, вона вважає непорушними.

Українське керівництво очікує, що важливу роль в розширенні й диверсифікації міжнародних торговельно-економічних зв’язків відіграватиме Всесвітня організація торгівлі (ВОТ), до якої Україна приєдналася у 2008р. Окремо йдеться про бажаність посилити інформаційне забезпечення зовнішньополітичної діяльності України за допомогою механізмів та можливостей, що існують у рамках ООН. Треба заповнити той інформаційний вакуум, який існує стосовно подій що відбувається в Україні.

Визначною подією в політичному житті України стало прийняття до Ради Європи. Наша держава стала 37-м членом цієї авторитетної організації і п’ятою серед колишніх республік СРСР (після Латвії, Литви, Естонії та Молдови) [15, ст. 232].

Рада Європи функціонує за трьома ключовими напрямами: розвиток демократії, захист прав людини, забезпечення верховенства закону. Ступивши на шлях входження до РЄ, Україна докладає чимало зусиль, щоб дотримуватися цих напрямів. Отже, вступ України до Ради Європи означає розширення демократичного простору на схід.

Крім того, Україна, яка володіє величезним науково-технічним, інтелектуальним виробничим потенціалом, відкриває нові можливості для збагачення загальноєвропейської культури.

Важливим напрямком інтеграції в Європейські структури, безумовно, є співробітництво України з Європейським Союзом, що утворилося на основі Маастрихтських угод шляхом об'єднання Європейського економічного союзу (ЄЕС) та Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) в 1993 р.

Це могутнє політичне та валютно-фінансове об'єднання передбачає не тільки спільну зовнішню політику в галузі оборони, а й спільні зусилля щодо захисту навколишнього середовища, боротьби із злочинністю, інтеграції торговельних зв’язків 3 1 січня 1993 р. в рамках «єдиного європейського простору», де проживає 380 млн. чоловік, почали вільно переміщуватися люди і без будь-яких податків та обмежень — товари і капітали На цей гігантський «суперринок «припадає 42% світової торгівлі [20,ст. 203 ].

У червні 1995 р. Україна підписала з Європейським Союзом двосторонню тимчасову угоду про торгівлю та питання, що до неї відносяться. Цей документ став першою угодою такого типу, укладеного з новою незалежною державою. Сторони надали одна одній сприятливі умови для здійснення торгівлі Угода відкриває можливість торгувати з усіма країнами Європи без будь-яких обмежень, зокрема текстилем, сільськогосподарською продукцією тощо.

Довгострокова мета України — стати рівноправним членом ЄС, як і інших європейських структур У середньостроковому плані - це створення зони вільної торгівлі з ЄС і набуття асоційованого членства в цьому Союзі. На 1998 рік заплановані переговори про створення такої зони.

У середині 90-х рр. спостерігалася позитивна динаміка у відносинах України і Європейського Союзу. Регулярними стали зустрічі з «трійкою» ЄС Відбулися перші застанови Ради співробітництва Відкрилося постійне представництво України при ЄС у Брюсселі Створено Комітет по зв’язках з ЄС. У широкій геополітичній орієнтації України в останні роки найбільшим прогресом відзначаються відносини з Організацією Північноатлантичного договору. або, як її скорочено називають, НАТО [15, ст. 198].

Прямі відносини України з НАТО розпочалися з візиту Генерального секретаря цієї організації М. Вернера до Києва 22−23 лютого 1992 року. 8 липня 1992 року відбулося відвідання штаб-квартири Альянсу Президентом України Л.Кравчуком. Наша держава почала брати активну участь в діяльності РПАС. У лютому 1994 р. міністр закордонних справ А. Зленко підписав Рамковий документ угоди про «Партнерство заради миру «, а з 25 травня 1994 р., після передачі до НАТО презентаційного документа України про участь у цій угоді, почалося практичне співробітництво з її виконання.