Держслужба як соціально-правовий інститут і сфера професійної діяльності

Доклад

Держслужба як соціально-правовий інститут і сфера професійної діяльності

План

1. Професійна діяльність

2. Поняття «Державна служба»

3. Принципи державної служби

4. Державна посада та державній службовець

5. Види державних службовців

6. Обов’язки і права державних службовців

1. Професійна діяльність

Праця — цілеспрямована діяльність людини, в процесі якої вона за допомогою знарядь праці впливає на природу і використовує її з метою створення предметів, необхідних для задоволення своїх потреб [18 с. .696]

Як зазначає В. Д. Шадриков, трудова діяльність виступає в єдності трьох аспектів:

— предметно-дієвому (як процес, в якому «людина за допомогою засобів праці викликає заздалегідь намічене зміна предмета праці»);

— фізіологічному (як «функції людського організму»);

— психологічному (як здійснення свідомої мети, прояв волі, уваги, інтелектуальних властивостей працівника і т.д.).

При вивченні конкретної трудової діяльності головна увага має приділятися специфіці механізмів відображення дійсності, розкриття того, як зовнішні впливи в конкретному випадку переломлюються через внутрішні умови і як впливає діяльність на зміну її внутрішніх умов. Трудова діяльність людини є професійною, якщо виконуються принаймні ще дві умови.

По-перше, професія характеризується наявністю певного рівня кваліфікації, майстерності, вміння, професійної підготовки, спеціально отриманих знань і навичок, які часто підтверджуються спеціальними документами про професійну освіту: дипломами, свідоцтвами, атестатами, сертифікатами.

По-друге, професія є свого роду товаром, який людина може продавати на ринку праці. Причому, товаром, який користується попитом, за який інші люди готові платити. Тобто професійна діяльність може служити джерелом доходів людини.

Таким чином, професійна діяльність — рід праці, наслідок його диференціації [2, 285].

Це визначення можна доповнити тим, що людина «перетворює і самого себе» (О. М. Леонтьєв, В. Д. Шадриков, К. А. Абульханова-Славська та ін.) Здійснення професійної діяльності вимагає оволодіння людиною тією чи іншою професією.

Професійна діяльність — специфічна людська форма ставлення до навколишнього світу, зміст якої складає його доцільна зміна і перетворення в інтересах людей; умова існування суспільства [18 з 382].

У ній розрізняють як мінімум дві сторони: суспільство (як роботодавець) і людина (як працівник). Суспільство виступає в цих відносинах як:

— замовник виконання суспільно значущих видів діяльності;

— організатор умов такої діяльності;

— джерело її матеріального фінансування;

— регулятор правових відносин між учасниками професійної діяльності;

— експерт якості діяльності, здійснюваної працівником;

— джерело формування соціального відношення до професії (її значимість, престиж і т.п.).

Професія — це форми діяльності, необхідні суспільству, для виконання яких людина повинна володіти сумою знань і навичок, мати відповідні здібності і професійно важливі якості.

Зеєр Е.Ф. визначає професію як «соціально цінну область програми фізичних і духовних сил людини, що дозволяє йому отримувати замість витраченого праці необхідні кошти для існування і розвитку».

На думку А.К. Маркової, професія — це «соціально цінна і обмежена внаслідок поділу праці область програми фізичних і духовних сил людини, що дає йому можливість одержувати замість витраченого праці необхідні засоби його існування і розвитку».

Професія характеризується такими найважливішими ознаками:

— приналежність її конкретної людини;

— щодо тривале виконання певних функцій;

— наявність спеціальних технічних та інтелектуальних знань (освіти), умінь і навичок, досвіду, придбаних в ході роботи;

— отримання плати за свою працю, доходу, що забезпечує підтримку існування працівника і його сім'ї;

— формування об'єднань і професійних груп, створюваних на грунті однорідних близьких інтересів, їх контроль над припливом нових кадрів, забезпечення гарантованого перебування на посаді; створення певного суспільного статусу, способу життя працівника, його поведінки як на роботі, так і поза нею, що призводить до ототожнення, ідентифікації людини та її професії, самовираженню працівника, задоволенню потреб;

— влада над непрофесіоналами в ході взаємодії з ними в процесі реалізації професії в сенсі визначення потреб і способу дій клієнтів і т.д.

2. Поняття «Державна служба»

державний службовець управлінський професійний Розглядаючи поняття державної служби як професійну діяльність, насамперед слід розглянути визначення служби в загальному розумінні.

Професійна служба — професійна діяльність осіб, що обіймають посади в державних органах та їх апараті, об'єднаннях громадян, органах місцевого самоврядування, недержавних структурах за призначенням, обранням, конкурсом, контрактом, що має своїм змістом реалізацію управлінських функцій.

Професійна служба за ознакою її організації і порядком проходження може бути поділена на такі види:

— державна служба;

— служба в органах місцевого самоврядування;

— служба в комерційних організаціях.

Законом України «Про державну службу» (ст. 1) державна служба визначається як професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті з практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Державна служба може бути поділена на два види:

Завдання державної службі зумовлюються функціями держави і полягають у забезпеченні внутрішньої і зовнішньої безпеки, ефективного функціонування інфраструктури економіки, національної сфери та ін. На державну службу покладено відповідальність за збереження стабільності та принципів правової держави, забезпечення свобод окремих громадян, тобто цілей, закріплених Конституцією України.

Службовими особами є службовці державних органів, організацій, органів управління державними підприємствами, органів місцевого самоврядування, комерційних організацій, що своїми діями створюють юридичні акти або спроможні породжувати, змінювати чи припиняти конкретні правовідносини.

3. Принципи державної служби

Державна служба будується відповідно до визначених принципів тобто за основними началами, що визначають її характер. Стаття 3 Закону «Про державну службу» визначає наступні принципи :

— верховенство Конституції і Законів над іншими нормативними правовими актами, посадовими інструкціями (принцип законності);

— пріоритет прав і волі людини і громадянина й обов’язок державного службовця дотримувати і захищати їх (служіння народу України);

— єдність системи державної влади, принцип поділу влади на виконавчу, законодавчу і судову, обов’язковість державних рішень для органів і керівників (демократизм і соціальна справедливість);

— рівний доступ до служби (тобто незалежно від національності, соціальної приналежності, переконань і так далі);

— принцип єдності основних вимог до державної служби:

1. професіоналізм, компетентність, чесність, відданість справі, гласність у її здійсненні;

2. персональна відповідальність за виконання службових обов’язків і дисципліни, дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування;

3. дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян.

Державна служба зобов’язана своїм виникненням державі. З її виникненням і розвитком стала розвиватися і служба, маючи своїм призначенням реалізацію задач і функцій держави в різноманітних областях життєдіяльності суспільства, будучи необхідним елементом управління. Організуюча діяльність держави охоплює різноманітні сфери діяльності суспільства, тому державна служба регулюється нормами не тільки адміністративного права, але і нормами інших галузей права. Наприклад, на державних службовців поширюється дія законодавства про працю. У такий спосіб державна служба регулюється частково нормами трудового права. Спрямованість діяльності службовців на обслуговування населення породжують не тільки адміністративні, але і цивільні правовідносини. Крім установлюваних спеціальних соціальних гарантій для державних службовців, у зв’язку зі специфічністю їхньої діяльності, на них поширюються і соціальні гарантії передбачені для всього населення. Тому на державну службу поширюються і норми соціального права. У такий спосіб державна служба є комплексним правовим інститутом і регулюється не тільки нормами адміністративного права, але і нормами ряду інших галузей (трудового, фінансового, соціального й ін.).

4. Державна посада та державній службовець

Для виконання визначених, потребуючих спеціальної кваліфікації функцій, суспільство виділяє відносно стійку категорію працівників, зайнятих цією справою не в якості суспільного, а професійного управління.

Державна служба здійснюється на державних посадах. Тому посада необхідний елемент державної служби. Посада — первинний осередок апарата, передбачений для одного працівника, утворена в розпорядницькому порядку. Правовими актами відповідного органа визначається її назва, місце в службовій ієрархії (тобто визначення тих, кому підлегла, хто їй підлеглий), порядок заміщення. Вона включається в штатний розклад і єдину номенклатуру посад. У такий спосіб посада є формалізованою соціальною позицією, вона має основне значення в правовому статусі державного службовця. Посада характеризує організаційний статус, тобто коло повноважень (прав і обов’язків), основні форми їхнього здійснення, відповідальність за їхнє виконання. Отже, державна посада це частина організаційної структури державного органа, відособлена і закріплена в офіційних документах (штатний розпис, схема посадових окладів і ін.) з відповідною частиною компенсації державного органа, наданої особі - державному службовцю з метою її практичного здійснення. Як встановлює ст. 2 Закону України «Про державну службу», посада — це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.

Специфіка діяльності службовця в державних органах полягає в тому, що він не створює безпосередньо матеріальних цінностей, але забезпечує умови для матеріального виробництва. У нього особливий предмет праці, — це інформація, що і є засобом впливу, що він збирає, обробляє, зберігає та створює. Він впливає на людей, обслуговує їх, робить це за визначену винагороду й обіймає посаду (має власний статус). У зв’язку з цим можна виділити і риси самої державної служби, як правового інституту.

Посадовими особами відповідно до цього Закону вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій" у органах державної влади, в інших державних органах, утворених відповідно до Конституції, із встановленим колом обов’язків по виконанню і забезпеченню повноважень даного державного органа і відповідальністю за виконання цих обов’язків.

Інтерес представляє класифікація державних посад у зазначених законах. Так, Закон класифікує посади на: конституційні (головні, вищі (Президент, прем'єр-міністр…) і адміністративні (вищі), посади головних, провідних спеціалістів. Одні посади встановлені для безпосереднього виконання повноважень державних органів і встановлюються конституцією (конституційні), інші встановлюються в державних органах для забезпечення виконання їхніх повноважень (адміністративні).

Особливості праці державного службовця, а саме те, що він не робить матеріальних цінностей безпосередньо, але допомагає державі реалізовувати власні функції і задачі ставить за обов’язок державі забезпечувати службовця матеріально. Тому покладені на нього обов’язки державний службовець виконує на оплатній основі. У такий спосіб рисами державної служби, які відрізняють її від роботи в будь-яких інших сферах матеріального виробництва чи громадських організаціях є: здійснення її на професійній основі за винагороду від держави (тобто оплатно), спеціально підготовленими для цього працівниками — державними службовцями, урегульованість нормами цілого комплексу галузей права. Державна служба є однією зі сторін організаційної діяльності держави і зміст її складає практична реалізація функцій і задач держави.

5. Види державних службовців

Основними критеріями класифікації посад державних службовців, згідно ст. 25 Закону «Про державну службу», є організаційно-правовий рівень органу, який приймає їх на роботу, обсяг і характер компетенції на конкретній посаді, роль і місце посади в структурі державного органу. Посади державних службовців зазвичай розділяють на сім категорій згідно частини другой статті 25 у редакції Закону України від 07.10.2010 р. N 2592-VI).

Перша категорія — посади голів державних комітетів, що не є членами Уряду України, голів інших центральних органів державної виконавчої влади при Кабінеті Міністрів України, Постійного Представника Президента України в Республіці Крим, представників Президента України в областях, містах Києві та Севастополі, перших заступників міністрів, перших заступників голів державних комітетів, що входять до складу Уряду, керівників Адміністрації Президента України, Секретаріату Верховної Ради України та інші прирівняні до них посади.

Друга категорія — посади заступників керівника Адміністрації Президента України, заступників керівника Секретаріату Верховної Ради України, заступників керівника апарату Кабінету Міністрів України, керівників структурних підрозділів Секретаріату Верховної Ради України, секретаріатів постійних комісій Верховної Ради України, Адміністрації Президента України, апарату Кабінету Міністрів України, радників та помічників Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем'єр-міністра України, заступників міністрів, заступників голів державних комітетів, які входять до складу Уряду, перших заступників, заступників голів комітетів та інших центральних органів державної виконавчої влади при Кабінеті Міністрів України, першого заступника Постійного Представника Президента України в Республіці Крим, перших заступників глав обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та інші прирівняні до них посади; третя категорія — посади заступників керівників структурних підрозділів, завідуючих секторами, головних спеціалістів, експертів, консультантів Адміністрації Президента України, Секретаріату Верховної Ради України і апарату Кабінету Міністрів України, заступників Постійного Представника Президента України в Республіці Крим, заступників глав обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, представників Президента України в районах, районах міст Києва та Севастополя, начальників управлінь, самостійних відділів у складі міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади та інші прирівняні до них посади.

Третя категорія — посади заступників керівників структурних підрозділів, завідувачів секторів, головних спеціалістів, експертів, консультантів Адміністрації Президента України, Апарату Верховної Ради України і Секретаріату Кабінету Міністрів України, заступників Постійного Представника Президента України в Автономній Республіці Крим, заступників голів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а також голів районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, начальників управлінь, самостійних відділів у складі міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, інші прирівняні до них посади.

Четверта категорія — посади спеціалістів Адміністрації Президента України, Секретаріату Верховної Ради України і апарату Кабінету Міністрів України, заступників начальників управлінь, самостійних відділів (підвідділів) міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади, керівників управлінь, відділів, служб обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та інші прирівняні до них посади.

П’ята категорія — посади спеціалістів міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, заступників представників Президента України в районах, районах міст Києва та Севастополя, заступників керівників управлінь, відділів, служб обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, спеціалістів апарату цих адміністрацій та інші прирівняні до них посади.

Шоста категорія — посади керівників управлінь, відділів, служб районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, спеціалісти управлінь, відділів, служб обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та інші прирівняні до них посади.

Сьома категорія — посади спеціалістів районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, їх управлінь і відділів та інші прирівняні до них посади.

Віднесення існуючих посад державних службовців, не перелічених у цій статті, а також віднесення до відповідної категорії нових посад державних службовців проводиться Кабінетом Міністрів України за погодженням з відповідним державним органом. [4]

Право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які здобули відповідну освіту і професійну підготовку.

Державні службовці користуються всіма правами і свободами, крім деяких правових обмежень, безпосередньо пов’язаних з етикою їх поведінки. Органом управління державної службі в державних органах та їх апараті є Головне управління державної служби України.

Правовою основою державної служби є Закон України «Про державну службу»^.

Головне управління державної служби України (Головдержслужба України, ГУДС) — центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра Кабінету Міністрів України для проведення єдиної державної політики та функціонального управління державною службою.

У складі Головдержслужби України є 6 структурних підрозділів, де працює 121 державний службовець, 24 територіальні підрозділи, Центр адаптації державної служби до стандартів Європейського Союзу та Школа вищого корпусу державної служби.

6. Обов’язки і права державних службовців

Згідно ст. 10 Закону «Про державну службу» основними обов’язками державних службовців є: додержання Конституції України та інших актів законодавства України; забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції; недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина; безпосереднє виконання покладених на них службових обов’язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників; збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов’язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню; постійне вдосконалення організації своєї роботи і підвищення професійної кваліфікації; сумлінне виконання своїх службових обов’язків, ініціатива і творчість в роботі.

Державний службовець повинен діяти в межах своїх повноважень. У разі одержання доручення, яке суперечить чинному законодавству, державний службовець зобов’язаний невідкладно в письмовій формі доповісти про це посадовій особі, яка дала доручення, а у разі наполягання на його виконанні - повідомити вищу за посадою особу.

Державні службовці мають право: користуватися правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України; брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх повноважень рішень; одержувати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції; на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян; вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця; на оплату праці залежно від посади, яку він займає, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи; безперешкодно ознайомлюватись з матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення; на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов’язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії; вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри; на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці; на соціальний і правовий захист відповідно до його статусу; захищати свої законні права та інтереси у вищестоящих державних органах та у судовому порядку. Конкретні обов’язки та права державних службовців визначаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються у посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних державних органів у межах закону та їх компетенції.