Історія дошкільної педагогіки в Росії

План.

• 1. Огляд розвитку дошкільної педагогіки в Росії
• 2. Досвід про педагогічні спроби В.Ф. Одоєвського
• 3. Казки для дітей В.Г. Бєлінського
• 4. Добролюбов М. О. про значення авторитету у вихованні
• 1. Огляд розвитку дошкільної педагогіки в Росії. Проблема розвитку і виховання дітей молодшого віку була предметом роздумів багатьох учених, філософів, педагогів Росії на різних етапах її історичного розвитку, починаючи від найдавніших часів. Уже в перших педагогічних пам’ятках («Громадянство звичаїв дитячих» Є. Славинецького, «Обід душевний», «Вечеря душевна» С. Полоцького та ін.) велика увага приділяється ролі сім'ї у вихованні дітей, залученні їх до праці, розвитку розумових здібностей, формуванні моральних якостей, організації ігор тощо.

Важливого значення сімейному вихованню дітей надавав видатний російський учений, філософ, педагог Михайло Васильович Ломоносов (1711—1765). У своїх творах, зокрема у трактаті «Про збереження та розмноження російською народу», він з матеріалістичних позицій сформулював вимоги щодо дбайливого ставлення до фізичного розвитку зростаючого покоління, його патріотичного виховання, формування в дітей прагнення служити своєму народові, виховання і навчання дітей рідною мовою.

Перші положення щодо громадського початкового виховання в Росії сформулював організатор виховних будинків для дітей раннього віку Іван Іванович Бецькой (1704—1795), який у праці «Коротка настанова про виховання дітей… від народження їх до юнацтва» (1774) виступив прихильником гуманного ставлення до дітей, які не мали батьків і виховувались у дитячих будинках. Однак умови життя в цих закладах не давали можливості реалізувати наміри педагога, який прагнув виховати в дітях працьовитість, дружні стосунки з оточенням, розвинути їхній розум, зміцнити фізичне здоров’я.

Російські революційні демократи Віссаріон Григорович Бєлінський, Микола Олександрович Добролюбов, Олександр Іванович Герцен виступали з критикою кріпосницького ладу в Росії та системи виховання, яка в ній існувала. У своїх працях вони порушували питання необхідності виховання дітей з раннього віку, всебічного розвитку їх пізнавальних здібностей, виховання громадянських якостей, забезпечення права трудящих на освіту своїх дітей. Велику увагу вони приділяли жінці-матері, яка має бути самостійною особистістю, здобути необхідну освіту, оволодіти знаннями про психолого-педагогічні закономірності розвитку дітей, стати активною учасницею життя суспільства та виховання своїх дітей.

Для другої половини XIX ст. в Росії характерні зміна суспільного ладу, розвиток капіталістичного виробництва і поява на цьому ґрунті нового громадсько-педагогічного руху, в якому беруть участь прогресивні діячі, письменники, вчені (М.І. Пирогов, Л. М. Толстой, К. Д. Ушинський, В.І. Водовозов, П. Ф. Лесгафт та ін.). Створюються перші педагогічні товариства, видаються перші педагогічні журнали («Учитель», «Журнал для воспитания», «Яснополянская школа» та ін.).

Велику роль у розвитку педагогічної думки в Росії відіграла діяльність Льва Миколайовича Толстого, який створив своєрідну «педагогічну лабораторію» — Яснополянську школу для дітей селян, в основу роботи якої було покладено ідеї вільного виховання дітей, розвитку їхніх творчих здібностей, урахування індивідуальних особливостей тощо.

У 60-ті роки XIX ст. під впливом ідей К. Д. Ушинського, Л. М. Толстого, П. Ф. Лесгафта та інших педагогів-демократів в умовах залучення жінки-трудівниці до виробництва в Росії починають створюватися перші дитячі садки. Цьому сприяло також те, що багато освічених жінок Росії прагнули докласти зусиль до розвитку освіти, медицини, культури тощо. Поштовхом до відкриття дошкільних закладів стає також поширення в Росії ідей німецького педагога Ф. Фребеля.

Група діячів дошкільного виховання 60-х років XIX ст. (А.С. Симонович, Є.М. Водовозова, Є.І. Конраді) відіграла визначну роль у розвитку як теорії, так і практики дошкільного виховання. Так, Аделаїда Семенівна Симонович є першим організатором дитячого садкау Санкт-Петербурзі (1866), в якому було апробовано заняття та вправи Ф. Фребеля, а також розроблено самостійну систему ігор та занять із дітьми дошкільного віку. Книга А. С. Симонович «Дитячий садок» є першим практичним посібником для дитячих садків.

Учениця та послідовниця К. Д. Ушинського Єлизавета Миколаївна Водовозова розробила теоретичні положення дошкільного виховання на засадах ідей народності. її праця «Розумове і моральне виховання дітей від першого вияву свідомості до шкільного віку» (1871) перевидавалася 7 разів (востаннє у 1913 р.). Можна з упевненістю стверджувати, що саме ця її праця є першим підручником з дошкільної педагогіки.

Демократичне спрямування мали погляди Євгенії Іванівни Конраді (1838—1898), яка виступала з критикою дитячих садків, створених у той час за системою Ф. Фребеля. У своїй праці «Сповідь матері» (1886) вона закликає батьків, насамперед матерів, сприяти гармонійному розвитку дітей, залучати їх до праці, до спостережень за навколишнім життям та природою. Роль перших діячів дошкільного виховання у розвитку дошкільної педагогіки як науки загалом дуже значна, оскільки вони заклали підвалини гуманістичного виховання, обґрунтували основні наукові принципи діяльності дитячих садків та виховання дітей у них.

Початок XX ст. характеризується пошуком подальших шляхів розвитку теорії та практики дошкільного виховання в Росії. У цей час створюються нові педагогічні товариства (Санкт-Петербурзьке товариство сприяння дошкільному вихованню, товариство «Дитяча праця та відпочинок» у Москві, батьківський гурток у Ростові-на-Дону тощо), відкриваються дошкільні заклади, організаторами яких виступають видатні педагоги Є.І. Тихєєва, Л. К. Шлегер, М.X. Свєнтицька, К. М. Вентцель та ін.

Визначна роль у створенні оригінальної системи дошкільного виховання, так званого методу Тихєєвої, побудованого на тісному поєднанні основних видів дитячої діяльності — гри та праці, належить послідовниці К. Д. Ушинського Єлизаветі Іванівні Тихєєвій, яка зробила неабиякий внесок у розробку методики розвитку рідної мови визнання здобув створений С.І. Тихєєвою дидактичний матеріал, використання якого вона поєднувала із застосуванням предметів реального життя.

Засновники теорії вільного виховання Костянтин Миколайович Вентцель (1857—1947) і Луїза Карлівна Шлегер уперше обґрунтували необхідність надання дітям повної свободи розвитку та реалізували ці засади на практиці у створених ними виховних закладах. У 1910 р. К. М. Вентцель організував «Ідеальний дитячий садок», в якому за його вимогою панував «максимум свободи» та «мінімум регламентації». На цій самій основі було створено «будинки вільної дитини» Л. К. Шлегер упроваджувала ідею вільного виховання в заснованому нею у Москві дитячому садку. Головним методом організації цього зду було створення оточення, яке мало виконувати навчальні та ви-і функції. Велику роль відводила Л. К. Шлегер організації дитячої яка за своїм характером має бути для дитини вільною. Свій досвід ги вона виклала у праці «Практична робота в дитячому садку».

За радянських часів продовжувала активно працювати. На освітянській діяльності її експериментально-дослідного дошкільного закладу Наркомосі було розроблено перші нормативні та програмні документи.

1910 р. педагог-демократ Марія Хрисанфівна Свєнтицька вчинила спробу створення єдиного навчально-виховного комплексу школа—дитячий садок". її навчальний заклад було побудовано на ;ах наступності у вихованні та навчанні дітей дошкільного та молодшого шкільного віку. Велику увагу в навчальному процесі приділяє створенню дидактичних матеріалів, забезпеченню самостійної дитячої діяльності. Досвід своєї роботи, яка тривала і за радянських часів, Свєнтицька виклала у книзі «Наш дитячий садок» (1913). оряд із розвитком теорії дошкільного виховання та розширенням «і дитячих садків на початку XX ст. в Росії здійснювалась і підготовка фахівців у галузі дошкільного виховання. Різні педагогічні шства (Фребелівське товариство дитячих садків, Товариство їння дошкільному вихованню та ін.) організовували курси, на готували педагогічні кадри для дитячих садків, зокрема Фребелівські курси готували вихователів, так званих фребелічок, а курси, реалізовані відомим ученим П. Ф. Лесгафтом, — керівниць із фізичного розвитку дітей («лесгафтичок»). Це були перші дипломовані педагоги з дошкільного виховання. У їх підготовці брали участь відомі педагоги — прихильники дошкільної справи: Є.І. Тихєєва, Л. К. Шлегер, М.Х. Свєнтицька, В. М. Шацька, С. Т. Шацький, К. М. Вента багато інших учених.

Фактична діяльність та педагогічні ідеї, відображені в друкованих працях педагогів-класиків і діячів дошкільного виховання, значною вплинули на подальший розвиток дошкільної педагогіки в та країнах, які за радянських часів увійшли до складу СРСР.

2. Видатний громадський діяч і мислитель першої половини XIX ст. В.Ф. Одоєвський багато уваги приділяв справі народної освіти, вихованню й навчанню дітей. У 30—40-х роках XIX ст. він був широковідомий як організатор і теоретик дошкільного виховання. В Петербурзі та в інших містах Росії організував дитячі притулки, які були прообразом перших російських дитячих садків, створив низку посібників і керівництв з навчально-виховної роботи в них. Найцінніші з них: «Наука до науки. Книжка дідуся Іринея», «Положення про дитячі притулки», «Наказ особам, які безпосередньо завідують дитячими притулками» та ін. У цих посібниках В.Ф. Одоєвський розробив конкретні положення щодо змісту і методів роботи в дитячих притулках, висунув основні вимоги до роботи виховательок, визначив шляхи всебічного розвитку дітей. Досвід про педагогічні спроби при початковій освіті дітей Говорити тут про значення педагогії взагалі було б зайвим. Знання — сила), говорять німці: важливість науки, що має своїм предметом вказати на засоби, якими можна здобути знання, в поширеному значенні цього слова, зрозуміла всякому освіченому читачеві, але я вважаю за потрібне дещо ширше сказати про ту частину цієї науки, що стосується дитячого або взагалі первісного виховання, яке донині не досить розуміють.

Довго увага педагогів була звернена на вищі ступені навчання, і лише тепер помітили, що вони недосяжні для людини, з ранніх літ, можливо, з чотирирічного віку, розумно не підготовленої… Досі ще багато хто думає, що справжнє виховання починається з дванадцятирічного віку, — це одна з найнебезпечніших помилок, і займайтеся чи не займайтеся дитиною, навчайте її чи не навчайте, але з чотирьох років вона вже виховується — якщо не вами, то сама собою й усім, що її оточує: словами, які ви промовляєте, не думаючи, що вони нею були помічені, вашими вчинками, навіть неживими предметами, які випадково знаходяться навколо неї.

Поступово дійшли до таких, очевидно, досить простих переконань: що в педагогії багато прекрасних теорій, але мало таких, що застосовуються; що успіх педагогії, як і будь-якої іншої науки, залежить від багаторічних раціональних, практичних спостережень; що найдосконалішою метою педагогії є та, котра подає найбільше засобів для спостережень за розвитком духовного процесу в дитині й навчає користуватися цими спостереженнями…

З чого ж почати, запитають у мене, інакше кажучи, в чому полягає головне завдання розвитку духовного заряду в людині? Відповідаю: змусити говорити ті стихії духовні, з якими ми народжуємося, які навіть у немовляти виявляються у вигляді несвідомих спонук, незв’язаних думок і з яких зрештою утворюється те, що досить неточно називається вродженими поняттями, але котрих значно більше, ніж зазвичай гадають; навести учня на той шлях, яким він від несвідомих понять може поступово дійти до свідомих; те, що неясно уявляється його душі, висловити певним словом і пов’язати те, що дитячому розуму уявляється розрізненим, таким, що не має між собою ніяких відносин…

Проте не слід думати, що ці вроджені поняття можуть розвиватися самі собою без сприяння навколишніх обставин. Те, що ми називаємо вродженими поняттями, за відсутності кращого слова, є, власне кажучи, живий продукт нашого духовно-тілесного організму і помічається навіть у нижчих тварин. Кюв'є, якщо не помиляюсь, говорив, що перед бджолою повинен носитися фантом геометричної п’ятигранної форми чашечки; здійснити цей фантом є жива потреба організму бджоли; але бджола може і не здійснити його; її крила, ноги, хоботок можуть бути погано створені, не розвинені; вона може не знайти навколо себе того матеріалу, який їй потрібен для побудови чашечки; готова геометрична форма залишиться безплідною. Навіть у рослин, хоч кожна насінина містить у собі можливість розвинутися в рослину, проте не кожна насінина виростає, а виростає лише та, що поставлена в умови росту, якими є волога, ґрунт тощо. Навіть у мінералах магніт виявляє свою дію лише при зустрічі із залізом або з іншим магнітом. Те саме явище повторюється і в людині, лише, певна річ, на кілька ступенів вище й частіше, наскільки людина вища від тварини, рослини, мінералу. Так, наприклад, поняття про число, міру, мову, витонченість існує в душі людини, проте це поняття може й не розвинутися, якщо потреба здійснити це поняття не буде задоволена навколишніми обставинами. Тому визначення числа недоступне для того, хто ще не привів у рух свою обчислювальну здібність на досвіді. Безглуздо говорити дитині про дієслово, починаючи з відомого визначення: «Дієслово є частина мови, що виражає дію чи страждання».

3. Віссаріон Григорович Бєлінський (1811−1848) — громадський діяч, демократ, піддав різкій критиці станово-кріпосницький характер сучасної йому виховної системи, протиставляючи їй ідею однакового для всіх виховання. Обгрунтував принцип народності у вихованні, під яким розумів урахування у виховному процесі особливостей свого народу і того місця, яке він посідає у «великому сімействі людського роду». Закликав виховувати всебічно розвинених людей — полум’яних патріотів, активних борців проти суспільного зла.

У його працях знайшли відображення також питання виховання дітей раннього віку. Він наголошував на необхідності орієнтуватися на характерні риси дітей — безпосередність, близькість до природи, потяг до гри, схильність до фантазії, наголошував на провідній ролі виховання у розвитку дошкільників. У розумовому, моральному та естетичному вихованні підростаючого покоління провідну роль відводив художній літературі. Рішуче засуджував фізичні покарання.

Очевидно, найпростіші й найзвичайніші предмети часто бувають за своєю суттю найважливішими і найвизначнішими. Всі твердять, наприклад, про важливий вплив виховання на долю людини, на її ставлення до держави, до родини, до близьких і до самої себе; проте чи багато хто розуміє те, що говорить? Слово ще не є діло; кожна істина, якою б вона не була безсумнівною, якщо не здійснюється у справах і вчинках тих, хто проголошує її, — вона є лише слово, пустий звук, та сама неправда. Так, дитя є молодий, блідо-зелений паросток, що ледве визирнув зі свого зерна, а вихователь є садівником, який доглядає цю ніжну рослину, що виникає. Щепленням можна примусити і дику лісову яблуню замість кислих і маленьких яблук давати яблука садові, смачні й великі, проте марними були б усі зусилля примусити дуб давати яблука, а яблуню —жолуді. Саме в цьому і полягає, здебільшого, помилка виховання: забувають про природу, що дає дитині нахили і здібності й визначає її значення у житті, і думають, що було б дерево, а там можна примусити його давати що завгодно, хоч кавуни замість горіхів.

Для садівника є правила, якими він неодмінно керується, доглядаючи за деревами. Він узгоджує свої дії не тільки з індивідуальною природою кожної рослини, а ще з порами року, з погодою, з якістю ґрунту. Кожна рослина має для нього свої періоди росту, відповідно до яких він планує свої дії над нею: він не зробить щеплення ні до стебла, ще не сформованого у стовбур, ні до старого дерева, що вже готове всохнути. Людина має свої епохи зростання, незважаючи на які можна погасити в ній будь-який розвиток.

Знаряддям і посередником виховання має бути любов, а метою — людяність. Ми розуміємо: тут початкове виховання важливіше над усе. Будь-який окремий або винятковий напрям, що веде до певної суспільної мети, може постати лише у подальшому, остаточному вихованні. Початкове ж виховання має бачити в дитині не чиновника, не поета, не ремісника, а людину, яка могла б згодом бути тим чи іншим, не перестаючи бути людиною. Під людяністю ми розуміємо живе поєднання в одній особі тих спільних елементів, які є однаково необхідними для кожної людини, якої б вона не була нації, якого б вона не була звання, стану, в якому б віці життя і за яких обставин не перебувала, — тих спільних елементів, які мають складати її внутрішнє життя, її найдорогоцінніший скарб і без яких вона не є людиною…

4. Миколові Олександровичу Добролюбову (1836−1861) належить вагомий внесок у розвиток демократичної педагогіки в Росії. Рішуче виступаючи проти релігійно-морального авторитарного виховання, спрямованого на духовне пригнічення особистості дитини, він наполегливо пропагував принципи виховання, побудованого на засадах демократизму і гуманізму, на глибокій пошані до дитячої особистості, на врахуванні природних особливостей дітей, прагнень їх до активності та самостійності. Він палко обстоював ідею всебічного розвитку людини, необхідність озброєння її різнобічними природничо-науковими і гуманітарними знаннями, створення високоякісних навчальних книг для дітей.

Великого значення надавав ролі сім'ї у вихованні дітей раннього віку, підтримуючи водночас лінію на створення системи громадського виховання у новому суспільстві.

Про значення авторитету у вихованні.

Розумовий рух, викликаний в нашому громадянстві подіями останніх років, звернувся нещодавно і до питань про виховання. Тепер у нас засновано вже два педагогічні журнали і, крім того, статті про виховання вміщуються час від часу і в інших виданнях. Проте першим звернув увагу на цю важливу справу «Морской сборник», який вмістив на початку минулого року статтю про виховання п. Бема; за нею були надруковані й інші статті, де висловлювалися про виховання думки більш або менш нові і справедливі.

Багато з цих статей знаходили захоплення читачів, але жодна з них не мала такого повного і блискучого успіху, як «Питання життя» п. Пирогова. Вони вразили всіх — і світлістю погляду, і благородним напрямом думок автора, і полум’яною, живою діалектикою, і художнім уявленням порушеного питання. Всі, хто читав статтю п. Пирогова, були захоплені нею, всі про неї говорили, висловлювались, давали свої міркування і висновки. Тут громадськість випередила навіть літературну критику, яка тільки підтвердила загальні похвали, не вдаючись до докладного аналізу статті і не даючи жодних своїх висновків. Це явище дуже багато говорить на користь російської публіки, і воно тим більш знаменно, що стаття п. Пирогова зовсім не вирізняється якимись солодкими розмовами або пишними закликами до того, щоб приспати недбалих батьків і вихователів, зовсім не намагається пристосуватись до існуючого порядку речей, а, навпаки, кидає просто в обличчя всій громадськості гірку правду; руба говорить про те, що у нас є поганого, — сміливо і гаряче, в ім'я найвищих істин переслідує дрібні інтереси віку, вузькі поняття, своєкорисливі прагнення, які панують у сучасному суспільстві. Співчуття публіки до такої статті має глибокий святий смисл. Отже, за всієї своєї недосконалості, за всіх захоплень на практиці, громадськість наша хоче і вміє принаймні розуміти, що добре і справедливе, чого треба прагнути. Вона вже має стільки внутрішньої сили, що не боїться усвідомлення своїх вад, а усвідомлення минулого і сучасного зла є найкраща запорука у можливості добра в майбутньому. З глибокою радістю і щирим співчуттям вітаючи цей благородний порив російських людей, ми зважуємось висловити з приводу статті п. Пирогова кілька міркувань, на які наводить вона всякого вдумливого читача. Робимо це з тим більшою сміливістю, що досі ніде ще не зустрічали більш чесного розвитку тих думок, які виражені в загальних афористичних положеннях п. Пирогова. Суть думок, викладених у «Питаннях життя», полягає ось у чому. Головні і найвищі основи нашого виховання (цілком) суперечать напряму, що панує в суспільстві. З цього виходить, що, закінчуючи курс виховання і вступаючи в товариство, ми покладаємо собі за необхідне або зректись усього, чого нас учили, щоб пристосуватися до товариства, або дотримуватись своїх правил і переконань, стаючи, таким чином, противниками суспільного напряму. Проте, жертвувати святими, найвищими переконаннями заради житейських розрахунків — надто аморальна й огидна річ; а йти проти неправди — де взяти сил на це? До такої боротьби з хибним напрямом суспільства виховання зовсім не готує нас. Воно навіть зовсім не дбає про те, щоб укоренити в нас найвищі людські переконання; воно турбується тільки про те, щоб зробити нас ученими, юристами, лікарями, солдатами і под. А тим часом, вступаючи в життя, людина хоче мати яке-небудь переконання, хоче встановити, що вона таке, яка її мета і призначення. Вдивляючись в себе, вона знаходить уже готове розв’язання цих питань, дане вихованням, а придивляючись до товариства, вбачає в ньому прагнення, цілком протилежні цим розв’язанням. Вона хоче боротись зі злом і брехнею, — проте саме тут і виявляється вся неспроможність її попереднього виховання: вона непридатна до боротьби, вона має спочатку перевиховати себе (щоб вийти на арену бійцем)… А тим часом роки летять, життя не жде, треба діяти… і людина діє абияк, часто падаючи під тягарем важких питань, захоплюючись бурхливим потоком юрби то в той, то в інший бік, — тому що сама собою вона не вміє діяти, — в ній не вихована внутрішня людина, в ній немає переконань.