Ринок праці в відтворення робочої сили. 
Політика зайнятості: система соціальних амортизаторів

Питання

Ринок праці в відтворення робочої сили

Політика зайнятості: система соціальних амортизаторів

Зміст

Вступ…3

Людський капітал і відтворення робочої сили…4

Попит та пропозиція робочої сили…5

Державна політика зайнятості і її ефективність…9

Забезпечення зайнятості…11

Соціальний захист населення — суть і шляхи досягнення…13

Висновок…17

Список використаної літератури…17

Вступ.

Сучасний етап розвитку зв’язаний з новим поглядом на робочу силу як на один із ключових ресурсів економіки. Тому свідчення — ріст ролі людського фактора в умовах технологічного етапу НТР, коли в наявності пряма залежність результатів виробництва від якості, мотивації і характеру використання робочої сили в цілому й окремого працівника зокрема. Зростання ролі людського фактора в сучасному виробництві підтверджено результатами економічних досліджень ведучих учених світу.

Матеріальні вкладення в людські ресурси і кадрову роботу стають довгостроковим фактором конкурентноздатності і виживання фірми в умовах ринкової економіки. В міру розширення і поглиблення, особливо в останні два десятиліття, науково — технологічної революції, освоєння високоскладних технологій і масовою комп’ютеризацією національна економіка вже не може обходитися без масового грамотного працівника.

До робочої сили починають пред’являтися зовсім нові, у порівнянні з минулим, вимоги: участь у розвитку виробництва практично на кожному робочому місці; забезпечення високої якості швидко мінливої по своїх характеристиках і технологічно усе більш складної продукції; утримання низької собівартості виробів шляхом постійного удосконалювання методів виробництва; індивідуалізація усіх видів і форм виробничого і невиробничого обслуговування.

У нових, більш ефективних організаційних умовах відбувається з'єднання робочої сили і робочих місць, включення в инновационно — виробничий процес творчого потенціалу трудящих, підготовка і перепідготовка кадрів, рішення проблем соціального захисту трудящих і т.п.

Ринок праці стає найважливішою ланкою національної і світової ринкової цивілізації, на ньому формуються трудові ресурси творчого типу, що здійснюють еволюцію суспільства. Мова йде про ту чи іншу форму ініціативи, виробничої самостійності, прагнення до удосконалювання технології і методів обслуговування населення.

Найбільш масштабним завданням соціально орієнтованої економіки держави в ринковому господарстві, що формується, є діяльність по соціальному захисті всіх шарів суспільства і по виробленню стратегії ефективної соціальної політики. Формою її реалізації виступає фактичний образ дій держави, втілений в соціальну політику, що охоплює всі сфери економічних відносин у країні. Одним з найважливіших напрямків його діяльності є регулювання зайнятості і стимулювання висококваліфікованої і продуктивної праці і, як наслідок, збільшення національного доходу.

Існують деякі проблеми, зв’язані з регулюванням зайнятості і забезпечення соціального захисту населення, такі, як нестабільність на ринку праці і неможливість охопити соціальним захистом усі шари населення, обумовлені відсутністю нормативно-законодавчої бази й інших труднощів, що існують на сформованій політико-соціальній атмосфері нашого суспільства.

Людський капітал і відтворення робочої сили.

Робоча сила являє собою товар особливого роду, виробничі якості якого цілком визначають ефективність конкурентної економіки, її можливості в створенні високосортних товарів і комфортних послуг, масштаби і темпи науково-технічних і організаційних перетворень. Тому підготовка і випуск на ринок праці освіченої і творчо активної робочої сили, забезпечення її кваліфікаційної і територіальної мобільності є однією з першооснов життєдіяльності народного господарства. І чим вище загальний рівень розвитку економіки, чим більш складні задачі їй приходиться вирішувати, тим значніше потреба в робочій силі вищої кваліфікації. Подібній робочій силі в розвитих країнах світу в епоху НТР абсолютна більшість роботодавців і державних органів прагнуть створити найкращі виробничі і життєві умови, гарантуючи по можливості і соціальній захищеності на ринку праці.

Робоча сила — товар особливого роду ще і тому, що вона сама в першу чергу є, як правило, найбільш зацікавленою стороною в розвитку своїх творчих можливостей, реалізованих у народному господарстві і висловлючих індивідуальні, особливо творчі, здібності особистості.

Переважна спільність інтересів «товару» робочої сили і її споживачів — економіки і держави — є найважливішою соціально — економічною рисою ринкової економіки, що створює міцну гуманістичну основу розвитку народного господарства і всього суспільства.

Кінцевою метою ринку праці є, по-перше, задоволення професійне — трудових і життєвих інтересів економічно активного населення, включаючи соціальний захист, і забезпечення народного господарства потрібними йому кадрами; по-друге, досягнення максимально повної і мінімально перериваної зайнятості, з урахуванням потреби в частковому робочому тижні, змінному графіку робочого дня і т.п.

Одною з принципових особливостей сучасного західного ринку праці є значна поширеність підприємницької діяльності. Приблизно кожен десятий працюючий у США, Франції, Великобританії, кожен сьомий у Японії, кожен п’ятий в Італії є підприємцем. Майже 2/3 з них очолюють середні і дрібні підприємства, а кожен четвертий веде справа, у якому зайнято 20 і менш людина.

Праця в умовах приватної власності, коли вона є не ворожим і конфронтуючим людині поняттям, а повним чи частковим особистим надбанням, формує особливо важливі якості робочої сили, що високо цінуються на ринку праці і швидше за все закріплюються в людях, що несуть відповідальність підприємця. Особисте володіння затверджує в людині свідомість і почуття відповідальності за приналежну йому частку національного багатства, розвиває в ньому соціальний інстинкт заощадження матеріальних і духовних цінностей, бажання їхній розвивати і зміцнювати. Близько 80% зайнятих у західних країнах у тій чи іншій формі виступають чи власниками співвласниками сімейної справи, дрібних, середніх і великих підприємств, власниками акцій фірм і корпорацій.

Поява теорії людського капіталу відобразила роки роль нематеріального нагромадження в розвитку людства, що зросла в останні роки. Під людським капіталом розуміється сукупність усіх продуктивних якостей працівника, тобто це поняття включає придбані знання, навички, а також мотивацію й енергію, що використовують для виробництва економічних благ. До основних форм «інвестицій у людину» звичайно відносять: освіту, виховання, охорону здоров’я, а також весь комплекс витрат, зв’язаних з підготовкою людини до виробництва (включаючи пошук необхідної інформації, міграцію в пошуках зайнятості і т.д.). Подібно фізичному капіталу, його формування вимагає як від самої людини, так і від суспільства в цілому значних витрат. Вони були б неможливі, якби не забезпечували його власнику одержання більш високого доходу. Таким чином, людський капітал розглядається як запас, що може накопичуватися і бути джерелом більш високого доходу в майбутньому. Тому стрімке зростання вкладень у людину не в останню чергу зв’язаний з високим очікуваним доходом.

Ні держава, ні приватний капітал не пред’являють у який би те ні було формі трудящим рахунка за вкладені ними в трудові ресурси засобу, не вимагають їхньої компенсації.

Дуже нелегко оцінити потенціал людини на ринку праці. Це зв’язано з тим, що в процесі праці основний внесок досягається шляхом не індивідуальних, а колективних зусиль. Таким чином, робоча сила як товар по багатьом принципам свого функціонування являє собою щось специфічне, що має ряд істотних відмінностей. Тут регуляторами є фактори не тільки макроі мікроекономічні, але і соціальні і соціально-психологічні, аж ніяк не що завжди мають відношення до ціни робочої сили — зароботної плати. У реальному економічному житті на динаміку ринку праці впливає цілий ряд факторів. Так, пропозиція робочої сили визначається, у першу чергу, факторами демографічними — рівнем народжуваності, темпами росту чисельності працездатного населення, його статевовіковою структурою. В Україні середньорічні темпи приросту чисельності населення різко скоротилися з рівня приблизно 1% у 70−80 р. до негативних значень у 90-і рр. Крім демографічного, важливим фактором є ступінь економічної активності різних демографічних і етнічних груп працездатного населення. Наприклад, доля економічної участі жінок у робочій силі США зросла з 34% у 1950р. до майже 60% у 1994. В Україні, навпаки, за період реформ 1993;1995 р. рівень економічної активності жінок знизився у всіх вікових групах, у тому числі в групі 25−49 років — з 90 до 84%. Серйозний вплив зробила і продовжує робити імміграція й еміграція.

Попит та пропозиція робочої сили

Попит робочої сили

На ринку праці зустрічаються продавець і покупець, як при будь-якій угоді купівлі - продажу. Продавці - це працівники, що пропонують свою робочу силу (здатність до праці), а покупці - це трудові чи колективи окремі підприємці, що можуть самостійно вирішувати, скільки і які працівники їм потрібні.

На ринку праці діє закон попиту та пропозиції на робочу силу, що впливає на заробітну плату. Закон попиту та пропозиції на робочу силу відбиває невідповідність вільних робочих місць складу прихожих на ринок праці працівників по кількісних і якісних параметрах.

Неокласична оцінка ринку праці виділяє чотири основних підходи до аналізу його функціонування. В основі першої концепції лежать постулати класичної політекономії. Її прихильники думають, що ринок праці, як і всі інші ринки, діє на основі цінової рівноваги, тобто основним ринковим регулятором служить ціна — у даному випадку робочої сили (заробітна плата). Саме за допомогою заробітної плати, на їхню думку, регулюється попит та пропозиція робочої сили, підтримується їхня рівновага. Інвестиції в утворення і кваліфікацію (у людський капітал) — це аналоги інвестицій у машини й устаткування. Відповідно до маргінальної концепції індивід «інвестує в кваліфікацію» доти, поки не знижується норма прибутку на ці вкладення. З неокласичної концепції випливає, що ціна робочої сили гнучко реагує на потреби ринку, збільшуючись чи зменшуючись у залежності від попиту та пропозиції, а безробіття неможливе, якщо на ринку існує рівновага. Заперечення класичною теорією можливості недостатнього рівня витрат частково ґрунтується на законі Сея (пропозиція породжує свій власний попит, тому що сам процес виробництва створює доход, у точності рівний вартості зроблених товарів), що, однак, не враховує заощадження, тобто вилучення засобів з потоку доходів, і, у результаті, непродані товари, скорочення виробництва, безробіття і падіння доходів. Цей закон був би справедливий за умови короткострокової затримки засобів у домашніх господарств і не заважав би інвестиціям підприємців — тоді б він не привів до скорочення обсягу реального виробництва за умови, що ціни на продукцію знижувалися пропорційно зниженню доходів. При збереженні ставок заробітної плати це моментально приведе до появи надлишків робочої сили, тобто викликає безробіття. Тому економісти-класики прийшли до висновку, що вимушене безробіття неможливе: будь-який бажаючий працювати по визначеній ринковій ставці, у тому числі досить низкою, може легко знайти роботу. Еластичність співвідношення цін і заробітної плати здатне підтримувати повну зайнятість. Оскільки серйозно говорити про зміну заробітної плати в точній відповідності з коливаннями попиту та пропозиції, тим більше про відсутність безробіття, не приходиться, прихильники цієї концепції посилаються на деякі недосконалості ринку, що і приводять до невідповідності їхньої теорії з життям. До них відносять вплив профспілок, установлення державою мінімальних ставок заробітної плати, відсутність інформації і т.п. Висувається теза про нібито добровільний характер безробіття. Однак з цієї позиції важко пояснити її коливання в залежності від фази економічного циклу. Але все-таки головне питання, на який не можуть відповісти прихильники неокласичного підходу, — чому всі наймані робітники у випадку перевищення їхньої пропозиції над попитом не пропонують свою робочу силу по більш низькій ціні?

Іншого підходу до пояснення функціонування ринку праці дотримують кейнсианці і монетаристи. На відміну від неокласиків, вони розглядають ринок праці як явище постійної і фундаментальної нерівноваги. Кейнсіанська модель (Дж.М.Кейнс, пізніше Р. Гордон і ін.), зокрема, виходить з того, що ціна заробітної плати жорстко фіксована і звичайне не змінюється убік зменшення (цей елемент моделі ніяк не доводиться, а просто приймається як безумовний факт). Оскільки ж ціна заробітної плати не є регулятором ринку, він (регулятор) повинний бути привнесений ззовні. Його роль приділятися державі, що, зменшуючи чи збільшуючи сукупний попит, може ліквідувати дана нерівновага. Так, знижуючи податки, держава стимулює ріст попиту і споживання. Це, у свою чергу, приводить до зростання виробництва і зайнятості. Таким чином, попит на робочу силу по цій моделі регулюється не коливаннями ринкових цін на працю, а сукупним попитом, інакше — обсягом виробництва. Кейнсианці вважають неспроможними твердження класиків про те, що фірми будуть інвестувати більше, якщо домогосподарства підвищать рівень заощаджень, тому що суб'єкти заощаджень і інвестори є різними групами людей і рішення приймають також роздільно. Ставка відсотка також не є єдиним чинником, тому що більш важливим є норма прибутку, що фірми очікують одержати від інвестицій. Під час спаду виробництва надії на прибуток настільки примарні, що рівень інвестицій буде низьким, а можливо буде ще і падати, незважаючи на значне зниження ставки відсотка. Позиція кейнсианців полягає в тому, що плани заощаджень і інвестицій не відповідають один одному, і тому можуть відбуватися коливання загального обсягу виробництва, доходу, зайнятості і рівня цін, тому що кількість зроблених товарів і послуг і відповідно рівень зайнятості знаходяться в прямої залежності від рівня загальних, чи сукупних, витрат. У монополістів-виробників, що домінують на ринках багатьох головних продуктів, є і можливість і бажання протистояти зниженню цін на продукцію в умовах падіння попиту. Та й на ринках ресурсів сильні профспілки витримують тверду лінію проти зниження заробітної плати. Тільки коли заплановані інвестиції і заощадження рівні, рівень чистого національного продукту буде стабільним, чи рівноважним, інакше виникає безробіття й інфляція (а повна зайнятість є скоріше випадковістю, а не закономірністю).

Представники школи монетаристів виходять із твердої структури цін на робочу силу і, більш того, з передумови односпрямованого руху. Монетаристами вводиться поняття деякого природного рівня безробіття, що відбиває структурні характеристики ринку праці, що робить ціни на ньому негнучкому, перешкоджаючому нормальному його функціонуванню, що збільшують його нерівновагу і, стало бути, безробіття. На думку представників даної школи, для, наприклад, американського ринку праці такими негативними факторами, що підсилюють ринкову нерівновагу, є встановлення державою мінімального рівня заробітної плати, сильні позиції профспілок, відсутність усієї необхідної інформації про наявність вакансій і резервної робочої сили. Для зрівноважування ринку вони пропонують використовувати інструменти грошово-кредитної політики. Мова, зокрема, йде про необхідність використовувати важелі дисконтної ставки Центрального банку, розміри обов’язкових резервів комерційних банків на рахунках центрального банку, що дозволить, зокрема, стимулювати інвестиційну і ділову активність і в такий спосіб збільшити зайнятість у країні.

Ще один розповсюджений теоретичний підхід до механізму функціонування ринку праці представлений школою інституціоналістів (Дж.Данлоп, Л. Ульман і ін.) Основна увага в ній приділяється професійним і галузевим розходженням у структурі робочої сили і відповідних рівнів заробітної плати. Тут просліджується відхід від макроекономічного аналізу і спроба пояснити характер ринку особливостями динаміки окремих галузей, професійних демографічних груп, що приймає усе більше значення в сучасному житті, особливо оглядаючись на країни з домінуючим положенням одних галузей і чи відсутністю нерозвиненим станом інших.

У марксистській економічній теорії ринок праці визначається як ринок особливого роду. Його відрізняє від інших ринків різниця товару «робоча сила» і фізичного капіталу. Якщо робоча сила в процесі праці створює вартість, то всі інші види ресурсів лише переносяться на нову вартість самою працею. Це кардинально відрізняє робочу силу від всіх інших ресурсів, забезпечує її ключове значення в суспільному виробництві. Крім того, марксисти думають, що ринок робочої сили, хоча і підкоряється загальним ринковим закономірностям, має істотні особливості, оскільки сама робоча сила як суб'єктивний фактор виробництва, будучи товаром, може в той же час активно впливати на співвідношення попиту та пропозиції.

Кожний з перерахованих підходів не дає абсолютно адекватної картини механізму функціонування ринку робочої сили, однак їхній комплексний аналіз відбиває практично усі відомі аспекти сучасного життя.

Можна сформулювати правило оптимизационного наймання для фірми в такий спосіб: розширювати масштаби зайнятості, поки гранична прибутковість праці вище рівня зарплати; скорочувати чисельність зайнятих, як тільки гранична прибутковість упаде нижче рівня зарплати. Таким чином, чисельність зайнятих оптимальна, якщо виконується умова:

Зарплата = гранична прибутковість праці

Зовсім конкурентна фірма максимізує прибуток, установлюючи чисельність працівників на рівні, при якому зарплата дорівнює граничної цінності праці.

На значному проміжку часу фірма, змінюючи капітал, разом з тим змінює й обсяги праці, на які пред’являє попит Чим більше устаткування й інших видів фізичного капіталу використовує фірма, тим більше капіталу використовує кожен працівник і тем вище величина граничного продукту праці при даній чисельності працівників. Це збільшення продуктивності праці підвищить попит на працю для кожного рівня зарплати.

Пропозиція робочої сили

Зробимо допущення, що на пропозицію праці не впливають профспілки; між робітниками існує вільна конкуренція на наявні місця. Крива пропозиції конкретного виду праці буде плавно підніматися, відбиваючи той факт, що при відсутності безробіття фірми, що наймають, будуть змушені платити більш високі ставки заробітної плати, щоб одержати більше робітників. Це відбувається тому, що фірми повинні залучити цих робітників з інших галузей і місцевостей, з різних посад. У визначених границях у робітників маються альтернативні можливості вибрати місце роботи, тому що вони можуть працювати в іншій галузі, або в тій же галузі, але в іншій місцевості.

В умовах повної зайнятості група фірм на даному конкретному ринку праці повинна платити усе більш і більш високі ставки заробітної плати, щоб залучити даний вид праці з цих альтернативних місць роботи. Більш того, високі заробітні плати також необхідні для стимулювання пошуку роботи тими, хто ще не входить до складу робочої сили.

Ринок праці в економіках перехідного періоду (до цього типу відноситься економіка України) володіє своїми характерними рисами.

Тут ріст безробіття розширює границі вибору роботодавців, що одержує можливість диктувати свої умови, особливо коли це стосується малоі некваліфікованої праці.

Парадокс полягає в тім, що рівню кваліфікації працівників не відповідає розмір одержуваної заробітної плати. Так, у галузях, що мають більш кваліфікованих працівників, у тому числі утворенні, культурі, мистецтві, охороні здоров’я, середньомісячна номінальна заробітна плата нижче середньоукраїнського рівня. Невідповідність зарплати рівню кваліфікації веде до відтоку кадрів з цих галузей, покликаних сприяти науково-технічному і культурному прогресу країни.

Звуження сфери застосування кваліфікованої праці, зменшення його оплати, вивільнення фахівців з наукомістких галузей, руйнування інтелектуального потенціалу країни відбуваються одночасно з неухильним фізичним і моральним старінням техніки, скороченням інвестицій в основний капітал, деіндустріалізацією національного господарства. Причини того, що відбувається, є у відсутності повноцінного конкурентного середовища, у невиправданому ослабленні позицій держави. У результаті ціна праці виявилася як би поза ринком. Порушення функції ринку, у тому числі у відношенні ціноутворення, викликано монополізмом роботодавців, що диктують умови наймання, зацікавлених у заниженні як ціни робочої сили, так і цін на інші первинні виробничі ресурси. Дешевина робочої сили, будучи джерелом додаткового прибутку монополістів, дозволяє заощадити на витратах і встановлювати демпінгові ціни на кінцеву продукцію, товари, послуги на зовнішньому ринку.

Розрив між ціною робочої сили, що складається на українському ринку праці, і її реальною вартістю, а також рівнем оплати аналогічної праці в розвитих країнах обумовлений тим, що переважна частина витрат на відтворення робочої сили в умовах командно — адміністративної економіки компенсувалася за рахунок суспільних фондів споживання.

Для подолання руйнівної диспропорції між ціною робочої сили і цінами інших факторів виробництва пропонуються різні міри. Найбільш проста — нарощування величини зарплати з урахуванням росту продуктивності праці і приросту ВВП. Але випереджальної динаміки оплати праці недостатньо для встановлення прийнятного співвідношення між фондом оплати праці і ВВП. Закладені в прогноз траєкторії повільного нарощування ВВП, продуктивності праці, капітальних вкладень не створюють передумов для прискорення росту оплати праці. Зниженню ціни робочої сили сприяють заміщення грошових виплат натуральними, ріст схованого безробіття.

Висловлюється також думка, відповідно до якої доцільно шляхом господарського маневрування змінити структуру доходів населення, збільшивши в тому числі оплату праці за рахунок скорочення бюджетних дотацій населенню (на житлово-комунальні послуги і т.п.), стимулювання дрібного підприємництва. Однак потенційний працівник, пропонуючи свою робочу силу на ринку праці, максимізує її корисність як у грошовому, так і негрошовому вираженні поряд з іншими умовами наймання, тобто даний підхід проблеми не вирішує.

Наслідку державного регулювання ціни робочої сили, а також вимоги профспілок, спрямовані на підвищення зарплати і гарантій зайнятості, неоднозначні. З одного боку, це підсилює соціальну захищеність найманих робітників і зменшує диференціацію доходів населення. З іншого боку — штучне створення більш сприятливих умов для окремих підприємств визначає недосконалість конкуренції на ринку праці. Унаслідок цього втрачається безпосередня залежність попиту та пропозиції на робочу силу від динаміки заробітної плати. Це підтверджує зіставлення середньомісячної номінальної заробітної плати в найважливіших галузях російської національної економіки з її середнім рівнем.

Сформована структура оплати праці на підприємствах основних галузей української економіки свідчить про перевагу фіксованих елементів у виді оплати по тарифних ставках, окладам, відрядним розцінкам (47,5%), виплат у рамках районного регулювання оплати праці (14,2%). З ростом номінальної і реальної зарплати відповідне збільшення витрат за допомогою цін перекладається на споживача, що робить вітчизняні товари, продукти, послуги неконкурентоспроможними.

Приведення у відповідність з дійсною вартістю робочої сили основного її елемента — заробітної плати — може бути досягнуте насамперед за рахунок застосування більш гнучких форм оплати праці, що адекватно реагують на ринкові зміни, зменшення частки фіксованої оплати праці і відповідного збільшення винагороди за результатами господарської діяльності, розширення участі працівників у розподілі прибутку, а також організаційного спрощення і здешевлення апарата керування.

Державна політика зайнятості і її ефективність.

Вплив держави на ринок праці здійснюється прямими і непрямими засобами.

Виникає питання, чи можливе безробіття в нашому суспільстві. Можливо і неминуче, насамперед через економічну кризу виробництва, зміну форм власності, курс на реалізацію виробництва, технічний прогрес і структурні зрушення в економіці, конверсію ВПК.

Реальні і потенційні масштаби безробіття в Україні в різних її формах величезні. Фахівці вважають, що тільки прихована форма безробіття (коли троє виконують роботу одного) досягає в границях колишнього СРСР досягає 37 млн. чоловік. Якщо рівень продуктивності праці в нашому суспільстві підняти до загальносвітових показників (на початку 90 р. на одного шахтаря приходилося 320 т. видобутку на-гора вугілля в рік, у США — 7,143 т. Одна людина, що зайнята у сільському господарстві в СРСР могла своєю працею прокормити тільки 15 чол., тоді як у США — близько 90 чол., і т.д.), то безробітними стало б більш 30 млн. чол. У 1988 р., по розрахунках фахівців, з 131 млн. чол., зайнятих у народному господарстві, 16 млн. чол. були зайвими на виробництві. Ними покривалася загальна потреба підприємств у робочій силі, коли від них були потрібні люди для сільгосп робіт, збирання території й інших невиробничих робіт. Фактором збільшення безробіття в нашому суспільстві є політика, спрямована на фінансово-кредитну стабілізацію економіки, утримання росту інфляції. В усьому світі такий напрямок внутрішньої політики держави сприяє зниженню попиту на робочу силу і збільшує армію безробітних.

Для нашого суспільства є два варіанти розвитку. Перший полягає в тому, щоб усім зберегти статус-кво, тобто усім платити однаково і мало, робочу силу залишити іммобільною. Другий полягає в тому, щоб істотно підвищити рівень заробітної плати, але не всім однаково, а диференційовано, у залежності від реального внеску у виробництво. При цьому вводити працезберігаючу техніку і технологію, скорочувати надлишкові кадри, виплачувати їм грошову допомогу, розмір якої прямо залежить від рівня зарплати, і надавати безкоштовно можливість перекваліфікації і допомоги в працевлаштуванні. Перший варіант значно зменшує якість робочої сили, продуктивність праці. Другий — це модель розвитку ринку праці у всіх розвитих країнах. Тому наше суспільство повинне перенаправляти свої соціальні орієнтири, що виконують корінні перетворення в розвитку і використанні трудових ресурсів. Мова ведеться про зміну концепції робочої сили, тобто про відмовлення від концепції повної зайнятості і прийняття на озброєння концепції ефективної зайнятості.

Політика повної зайнятості склалася в нашому суспільстві внаслідок панування теорії і практики примітивного комунізму, що були розкритиковані К. Марксом ще в ранніх його роботах. Вона була результатом нерозвинених виробничих відносин соціалізму і низького рівня розвитку продуктивних сил, переваги екстенсивних методів господарювання.

Безпосередньо суспільна праця в нашому суспільстві в кращому випадку стає працею міського працівника, відчуженого від засобів виробництва, результатів і змісту своєї праці. Його положення в системі суспільного виробництва практично визначається не стільки загальсоціологічними законами, скільки відносинами пізнього феодалізму в сумі з відносинами раннього капіталізму. І хоча зараз застосовуються міри до перебудови господарського механізму, заснованого на пануванні державної власності як глобальної приватної власності, положення більшості загальних робочих сил і нині характеризується такими рисами.

Повна зайнятість перетворилася в нашому суспільстві в поголовну зайнятість маломобільної робочої сили, що звикла одержувати низьку заробітну плату не за працю, а за робоче місце. Значна частина працівників і зараз зайнята некваліфікованою робочою працею в сфері виробництва. Ця модель використання трудових ресурсів націлена на дешеву робочу силу з нерозвиненими сучасними потребами і великою кількістю безкоштовних соціальних послуг досить низької якості.

Ігнорується зворотний зв’язок — «виробництво — людина». Виробництво націлене в основному на свої цілі і вирішує свої задачі. При відсутності соціального орієнтованого суспільного виробництва така політика стосовно до трудових ресурсів породила деформації: зниження народжуваності, простого відтворення робочої сили, погане виховання дітей, низький рівень кваліфікації й утворення робочої сили і т.п. Повна зайнятість — це добровільна трудова служба, організована по військовому зразку («хто не працює той не їсть», мається на увазі тільки державний сектор). З погляду держави, вона була кращим способом забезпечення всіх робітниками місцями і мінімальними засобами існування, а також тотальним контролем за населенням за населенням.

При цьому зайнятість характеризувалася великими диспропорціями: поруч з надлишком робочої сили в одних сферах і видах діяльності існує колосальний дефіцит робочих кадрів в інші (на 100 верстатів, що працюють в одну зміну, приходиться 60 працівників, п’ята частина машин простоює в автопарках через відсутність водіїв, не дістає доярок, механізаторів і будівельників).

Тому в другій половині 80-х років була визначена й одержала офіційне схвалення концепція ефективної зайнятості. Це не поголовна, а соціально орієнтована зайнятість, основними компонентами якої є: скорочення (ліквідація в майбутньому) важкої, примітивної, некваліфікованої праці; стимулювання гнучких форм зайнятості, що дає можливість забезпечити роботою всіх бажаючих працювати настільки, наскільки вони цього бажають; формування соціального партнерства працюючих по найму з адміністрацією, що передбачає можливість ведення переговорів за умовами й оплатою праці; воля вибору місця роботи з погляду форми власності (держ. підприємство, приватне, кооперативне, колективне, суспільне і т.п.); посилення зв’язку оплати праці з кінцевим результатом, ліквідація принципу оплати за вихід, за робоче місце; визнання суспільно повноцінної роботи у домогосподарстві; уведення мінімуму і ліквідація максимуму заробітної плати.

Ефективна зайнятість — це модель розвитку і використання кваліфікованої, дорогої і мобільної робочої сили, орієнтовано на переоцінку її зростаючих матеріально-побутових потреб. Велику роль у реалізації концепції ефективної зайнятості повинні грати державна служба працевлаштування, заснований державою фонд поліпшення зайнятості (відрахування на нього складають 1% від фонду заробітної плати незалежно від форми власності). Необхідно організувати також службу прогнозування процесів, що відбуваються в сфері попиту та пропозиції праці, розробляти програми перетворення усіх форм рівнів утворення і навчання, підготовки і перепідготовки робочих кадрів. Політика ефективної зайнятості є більш раціональною, соціально спрямованою, що відповідає вимогам ринку робочої сили, що формується.

Забезпечення зайнятості.

Найперші кроки до ринкової економіки вдарили ще по одній сфері відносного соціального благополуччя в колишній системі господарювання — по повній зайнятості.

Проблема ця винятково складна вже тим, що посягає на основи колишньої економічної системи, що виключала безробіття, у всякому разі, не приховану залученням надлишкових працівників. Важливо відзначити, що безробіття, з яким ми починаємо зіштовхуватися зараз, зв’язано не з технічним прогресом чи кризою надвиробництва, як це відбувається циклічно в ринковій економіці, а з факторами, обумовленими глибокими деформаціями в попередньому розвитку народного господарства.

Усунення таких деформацій вимагає форсованого зростання виробництва товарів народного споживання, появи в цій області нових підприємств, фірм. Тут у зв’язку з високим попитом (і, виходить, високими цінами) повинна більше підвищуватися і заробітна плата.

Тому в даній сфері в цілому погроза безробіття повинна бути відсутня. Підприємства ж машинобудування, військово-промислового комплексу знаходяться в занепаді.

Таке положення утворить базу для структурного безробіття, характерного для нашої економіки, що перетвориться. І мова тут, мабуть, йде про процес не тільки важкий і хворобливий, але і дуже затяжний, оскільки усунення глибоких структурних перекосів у короткий термін нереально. Утім, і це усунення не зніме проблему безробіття цілком. Остання лише знайде форми, характерні для зрілого ринкового середовища, у якій звільнення працівників відбувається насамперед під впливом реалізованих пропозицій науково-технічного прогресу й інтенсифікації виробництва.

Далі, якщо на Заході безробіття виникає в умовах надвиробництва товарів і відносної вузькості ринку, результатом чого і є падіння попиту на робочу силу, то в наших умовах ситуація інша. Узагалі говорячи, не може бути безробіття в тім суспільстві, де порожні полки магазинів: попит на продукти і товари повинний автоматично зайняти працівників, що звільняються, показали неготовність як державних органів так і самих підприємств до рішення проблеми.

Відмовлення від установки на повну зайнятість означає утрату важливої соціальної гарантії з усіма наслідками, що звідси випливають. Тут потрібно якщо не повне запобігання такої втрати (це неможливо), те, принаймні, ослаблення породжуваних нею явищ.

Необхідний комплекс заходів, що упорядковують процес, що не дають безробіттю стать масовим, що дозволяють ефективно вести перекваліфікацію працівників, підтримувати їх у період пошуку роботи, активно створювати нові робочі місця і т.д.

Зниження капітальних вкладень у державному масштабі може бути трохи компенсовано енергійною інвестиційною політикою місцевої, регіональної влади.

Зараз у першу чергу передбачається забезпечити компенсацію втрат в оплаті праці. Мова йде насамперед про посібники по безробіттю, виплаті підйомних на новому місці проживання, вихідних допомог т.п. Питання упирається в джерела фінансування, у створення особливих служб зайнятості, системи перепідготовки кадрів, інформаційних центрів, що зосереджують дані про надлишки робочої сили і потреби в ній.

В даний час підприємства виплачують частина своїх доходів для формування фонду зайнятості. Ці відрахування, передбачається, будуть витрачатися переважно на посібників по безробіттю працівникам бюджетних установ, на перенавчання кадрів і зміст служб зайнятості.

Найбільш перспективною й ефективною представляється система економічних пільг підприємствам, що самі створять у себе додаткові робочі місця і працевлаштовують працівників, що звільняються, перенавчать їх. У нагороду такі підприємства можуть звільнятися від частини податків, одержувати пільгові інвестиції під приріст робочих місць і інші переваги. Якщо ж підприємство (будь-якої форми власності) виштовхує зайву робочу силу, то сума її шести — дванадцятимісячного утримання повинна вноситися в муніципальні органи, що перерозподіляють і перепідготовляють звільнених людей. Роботодавця корисно ставити перед альтернативою: створювати нові робочі місця на власному підприємстві, чи оплачувати утримання своїх колишніх робітників. Саме такий механізм, до речі, існує у Швеції, де, як і в Японії, безробіття помітно менше, ніж в інших державах з розвитий ринковою економікою.

У законодавстві деяких республік СНД передбачено, що суми, витрачені на професійну підготовку і перекваліфікацію працівників, віднімаються з оподатковуваного прибутку Є надії, що ця міра позначиться на процесах подолання масового безробіття.

Соціальний захист населення — суть і шляхи досягнення.

З переходом до планово-ринкової економіки буде значно зростати армія безробітних, погіршуватися впевненість у завтрашньому дні і т.д. Це жадає від держави проведення активної соціальної політики на рівні держави, підприємств.

Соціальна політика — це комплекс соціально-економічних мір держави підприємств, організацій, місцевих органів влади, спрямованих на захист населення від безробіття, зростання росту цін і т.д.

Основними принципами проведення соціальної політики є:

1) захист рівня життя шляхом уведення різних форм компенсації при підвищенні цін і проведення індексації;

2) забезпечення допомоги самим бідним родинам;

3) видача допомоги на випадок безробіття;

4) забезпечення політики соціального страхування, установлення мінімальної заробітної плати для працюючих;

5) розвиток утворення, охорона здоров’я, навколишнього середовища в основному за рахунок держави;

6) проведення активної політики, спрямованої на забезпечення кваліфікації.

Проблема соціального захисту населення по різному зважується в рамках тієї чи іншої соціально-економічної формації, конкретної країни. При переході України до соціально спрямованої ринкової економіки основна вага соціального захисту лягає на державу, але одночасно збільшується роль ринкового механізму в проведенні такої політики. Зважаючи на статтю 25 Декларації прав людини, сучасна правова держава повинна гарантувати право на такий рівень життя, що враховує забезпечення людей їжею, одягом, житлом, медичним обслуговуванням, які необхідні для підтримки здоров’я, і права на соціальне забезпечення на випадок безробіття, хвороби, інвалідності, удівства, старості чи інших способів до існування при незалежних від людини обставинах.

Для забезпечення такого захисту держава повинна насамперед у законодавчому порядку установити основні соціальні гарантії, механізм їхньої реалізації, і функції надання соціальної підтримки.

Поруч з державою, соціальний захист забезпечують підприємства (чи підприємці) і самі наймані робітники — їхні профспілкові організації.

У системі соціального захисту населення найважливішим елементом виступає соціальне страхування, у яке входить пенсійне, медичне, страхування від безробіття і від нещасливих випадків на виробництві. У розвитих країнах Заходу медичне і пенсійне страхування здійснюється шляхом утримань із заробітної плати і прибутку в однаковому розмірі. У США, наприклад, з цією метою з заробітної плати найманих робітників утримується 7,5%. У Швеції соціальні фонди формуються цілком за рахунок держави. У Японії платежі на соціальне страхування складають 7% середньої зарплати працівника. Засоби з цих фондів направляються спеціальними радами, у які входять представники трудящих і підприємців.

Страхування від безробіття надається зі спеціальних страхових фондів. Розмір виплат залежить, по-перше, від тривалості періоду безробіття, по-друге, від специфічних умов тієї чи іншої країни. У першому випадку максимальні суми виплат (від 50 до 70% середньої зарплати) виплачуються в перші місяці безробіття протягом визначеного періоду. Далі суми виплат зменшуються.

В другому випадку береться в увагу період зайнятості, виробничий стаж, фізична придатність до праці, час надання допомоги й ін. Так, у Німеччині виробничий стаж повинний складати не менш 6 місяців зайнятості протягом 3-х років і не менш 10 тижнів протягом останнього року перед утратою роботи. В Франції такою умовою є робота протягом 150 днів за рік і 91 день страхування. У Великобританії береться в увагу тільки виплата внесків у страховий фонд: протягом року їх повинно бути 26.

Важливою ланкою соціального захисту населення є програми працевлаштування і перекваліфікації При введенні в дію цих програм беруть участь держава і підприємці. Щорічно американські фірми витрачають на ці міри близько 30 млрд. доларів. Держава витрачає на реалізацію програм перекваліфікації велику частину засобів.

До кінця 90-х років у США пройдуть чи перекваліфікацію будуть навчатися близько 50 млн. чол. З метою створення нових робочих місць держава бере на себе також виконання таких суспільних робіт, як будівництво доріг, каналізацій і т.д. У час економічної кризи держава збільшує капіталовкладення в державні підприємства. Програми працевлаштування здійснюються також шляхом пільгового оподатковування компаній, що створюють робочі місця.

У загальнонаціональному масштабі сучасна держава з метою зменшення армії безробітних намагається регулювати заробітну плату на такому рівні, щоб темпи її росту були нижче від росту продуктивності праці. Для цього здійснюється «політика доходів», активна кредитно-грошова політика і т.д. Таку тактику застосовують приватні фірми, намагаючись зробити так, щоб рівень продуктивності праці випереджав ріст оплати робочої сили. Найбільших успіхів у цій справі досягли США. З 1974 р. до середини 80-х років було утворено 23 млн. додаткових робочих місць і прийнято на роботу 12 млн. емігрантів. Характерно, що за цей час 500 самих могутніх корпорацій Америки скоротили 3 млн. робочих місць, а дрібні утворили 7 млн. таких місць.

Конкретні результати в здійсненні політики працевлаштування може дати скорочення робочого дня. За останні 100 років у більшості розвитих країн Заходу тривалість робочого дня скоротилася вдвічі. Виключенням з цього правила стала тільки Японія. Японець сьогодні працює в середньому 2150 годин у рік, що на 230 годин більше, ніж у США, на 450 годин більше, ніж у Німеччині, на 400 годин більше, ніж у Франції. Скорочення тривалості робочого дня з метою збільшення зайнятості відбувалося у Швеції в 70-х роках, у Франції - у 1982;1983 р. і деяких інших країнах.

В Україні законодавчу основу програм захисту населення при переході до соціально орієнтованої ринкової економіки закладено в законі України «Про зайнятість» і Державній програмі зайнятості. У цій програмі передбачений комплекс мір, спрямованих на збереження високого рівня зайнятості, удосконалення його структури і підтримки ринку (з цією метою буде поступово формуватися житловий ринок, удосконалюватися інфраструктура ринку праці, буде підсилюватися мобільність робочої сили й ін.), зміну структури робочих місць за рахунок вивільнення частини працівників з безперспективних у перспективні галузі і збільшення зайнятості в сфері нематеріального відтворення, підвищення загальноосвітнього, кваліфікованого рівня робочої сили. Більш конкретно ставиться задача створення додаткових робочих місць у західних областях України (де існує надлишок робочої сили), формування держзамовлення на проведення суспільних робіт з метою поліпшення навколишнього середовища, розвитку мережі доріг і створення соціальної інфраструктури населених пунктів; забезпечення професійної підготовки і перекваліфікації робочої сили; забезпечення зайнятості тим громадянам, яким необхідна соціальний захист (молодь, інваліди й ін.); формування інфраструктури ринку робочої сили (оснащення відповідною технікою центрів зайнятості, утворення інформаційно-довідкової системи зайнятості населення і т.д.).

Одним з елементів соціального захисту населення при планово-ринковій економіці є правове регулювання найманої праці, що здійснюється шляхом законодавчого встановлення мінімального рівня заробітної плати, пенсій, порядку здійснення колективних договорів стосовно умов праці, оплата робочої сили, соціального страхування, відпусток і т.д.

При встановленні мінімального рівня заробітної плати в документах МОП рекомендується враховувати потреби працівників і їхніх родин, вартість житла, соціальні пільги, рівень інфляції, а також показники, що впливають на рівень зайнятості.

За базу мінімального рівня заробітної плати приймають набір основних товарів і послуг, що задовольняють основні фізіологічні і соціальні нестатки окремої чи людини типових родин різного типу (з однією дитиною, двома й ін.). До цього набору в різних країнах включають неоднакові компоненти. У США, наприклад, у нього входить оплата найманого житла, близько 20 видів м’ясопродуктів, покупки 1 раз у п’ять років старого автомобіля й ін.

Розмір мінімальної заробітної плати в розвитих країнах Заходу складає від 30 до 50% розміру середньої заробітної плати. У США цей показник сьогодні складає 4.5 дол. у годину. Окремий мінімум установлюється для молоді.

Найбільш загальними критеріями бідності є безробіття й інфляція, рівень яких характеризують ступінь бідності. Сумарна величина цих показників у США називається «індексом убогості». Так, якщо індекс безробіття складає 2%, а індекс інфляції - 1000%, те «індекс убогості» — 1002%.

Основним критерієм бідності є рівень доходів, що приходиться на одну людину. Загальним критерієм бідності є структура споживання родин, наприклад, частка витрат на їжу. У США, наприклад, до числа бідних наприкінці 80-х років відносилися ті родини, що витрачали на споживання третю частину сімейного бюджету. У Росії в 1992 році витрати на їжу в доходах більшості родин складали близько 75%. В Україні ситуація ще більш несприятлива.

Загальний рівень бідності в тій чи інший державі визначається показником частки числа бідних людей у загальній чисельності населення від 15 років і більше. Сама бідність виміряється за допомогою прожиткового мінімуму, що існує у виді життєвого (чи фізіологічного) мінімуму і соціального мінімуму. Перший показує задоволення тільки головних фізіологічних потреб і основних послуг. Другий, крім цього, включає мінімальні духовні і соціальні запити.

Для визначення абсолютного рівня прожиткового мінімуму найбільш точним є метод споживчого кошика. Так, у Болгарії до складу такого кошика на родину з двох чоловік уключалися 552 позиції, із трьох — 639, а з чотирьох — 652. споживчий кошик складається з 149 позицій по продовольчих товарах (чи 23−27% загальної кількості позицій названих трьох типів родин) з таким розрахунком, щоб структура їжі забезпечувала добову калорійність для працюючих у кількості 2822 кал, для пенсіонерів — 2026 і для дітей — 2123. У 1988 р. рівень прожиткового мінімуму стосовно середнього доходу в цій країні склав 69%.

В Угорщині в 1991 р. середньомісячний прожитковий мінімум міської родини з чотирьох чоловік склав 32.6 тис форинтів (чи приблизно 400 дол.).

У Білорусії і республіках Прибалтики для розрахунку прожиткового мінімуму береться показник соціального прожиткового мінімуму, у Росії, Казахстану — фізіологічного. З 1 квітня 1992 р. у Білорусії введений показник средніх мінімальних споживчих бюджетів, що забезпечували б норму калорійності для працездатних чоловіків у сумі 3050 ккал. і 2525 ккал. для працездатних жінок.

Уряд України методику розрахунку споживчого кошика дотепер не обнародувало.

З мінімальним рівнем заробітної плати тісно зв’язаний критерій бідності

Важливим елементом програми соціального захисту населення є регулювання заробітної плати залежно від сфери діяльності і професії, форми власності. Так, у розвитих країнах Заходу здійснюється пряме регулювання заробітної плати в держсекторі. Спеціальним законодавством установлюються права й обов’язки зайнятих у держапараті, військовослужбовців, виборних осіб. Як правило, у США й ін. країнах Заходу заробітна плата в держсекторі нижче, ніж у приватних власників, але для працівників і службовців першого існує значно велика гарантія зайнятості, більш високі соціальні виплати і т.д.

Зарплата для найманих робітників регулюється за допомогою колективних договорів і тарифних угод. Більш широке коло питань регулюється колективними договорами. У них, крім оплати робочої сили, фіксуються тривалість робочого дня і відпусток, конкретні гарантії стосовно умов праці, доплати за понаднормові роботи, за надання додаткового харчування й ін. У тарифній угоді встановлюються мінімальний рівень заробітної плати в тих чи інших галузях і мінімальні гарантії рівня зарплати для працівників різної кваліфікації. Тарифна угода при участі представників підприємства і працівників складається за посередництвом держави і бере свідоцтво Міністерства праці. Це виступає гарантом його виконання. Під час дії тарифної угоди страйк вважається незаконним засобом рішення трудових суперечок.

Одночасно необхідно утворювати правову базу для висновку колективних договорів і угод, рішення трудових суперечок, приведення у відповідність з нормами міжнародного законодавства Кодексу законів України про працю.

Надзвичайно важливою ланкою системи соціального захисту населення є індексація грошових доходів відповідно до рівня цін. Вона застосовується у всіх розвитих країнах. В окремих країнах деякі профспілки домагалися повної компенсації росту цін. В Україні така компенсація є дуже незначною, що ставить велику частину населення за рису виживання.

Висновок

Формування ринкового механізму господарювання неминуче веде і до необхідності формування ринково обґрунтованої системи розподілу робочої сили. В даний час український ринок праці не збалансований, про що свідчать серйозний дисбаланс у першу чергу з боку попиту. Криза в економіці, закриття великих промислових підприємств ведуть до безробіття й одночасно до необхідності широкомасштабної перекваліфікації значної частини робочої сили. Особливо важко йдуть ці процеси через слабку мобільність робочої сили — переїзд із міста в місто залишається великою проблемою. З іншого боку, спостерігається збільшення частки зайнятості в тих галузях, ділова активність у який виросла в зв’язку з ринковими перетвореннями. До таких відносяться, головним чином, сфера послуг — сфера торгівлі і суспільного харчування, матеріально-технічного постачання і торгового посередництва, а також кредитно-фінансова і страхова сфера.

В Україні йде формування конкретних механізмів державного регулювання ринку трудових ресурсів. Визначені кроки тут уже зроблені: створена державна служба зайнятості, розгортається система перепідготовки кадрів, офіційно встановлюються прожитковий мінімум і мінімальна заробітна плата. Утім, поки два останніх індикатори є в Україні (на відміну від високорозвинених країн з ринковою економікою) лише умовними показниками. Справа в тім, що мінімальна заробітна плата встановлена на настільки низькому рівні, що кожна — навіть відверто грабіжницька ставка — легко укладається в цей норматив.

СПИСОК

ВИКОРИСТОВУВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Бункина М. К. Национальная економика. М.: «Дело», 1997.

Рофе А.И., Збышко Б. Г., Ишин В. В. Ринок праці, зайнятість населення, економіка ресурсів праці: Навчальний посібник. — М.: «МИК», 1998.

Гальперин В.М. и др. Макроекономика: Учебник. Спб.: Экономическая школа, 1994.

Фишер С. і ін. Економіка. М.: «Справа ЛТД», 1993.

7. Макконнелл К. Р, Брю С. А. Экономикс. М.: «Соминтэк», 1995.

М. Мкртчан, И. Чистяков. Соціальні аспекти ринку праці/Суспільство й економіка, 9/1999.