Політичне русинство в конструюванні штучної ідентичності Закарпаття

Політичне русинство в конструюванні штучної ідентичності Закарпаття

Проаналізовано розвиток та сучасний стан русинського руху на Закарпатті. З’ясовані основні вимоги політичного русинства, його підтримку ззовні, загрози для цілісності України.

Розвиток етнокультурних та етнополітичних процесів у незалежній Україні засвідчив значні зміни етнічної ідентичності окремих груп населення. Це стосується, насамперед, зміни ідентифікації частини населення, яке народилося у змішаних українсько-російських родинах і визначилося у свої українській ідентичності, а також ідентифікації частини молдаван як румунів. З огляду на неконсолідованість українського етносу та зовнішні політичні впливи з самого початку 1990;х років почали проголошуватися різні ідеї трактування деяких регіональних груп українського народу (слобожан, новоросів Півдня та ін.) та етнографічних груп українського етносу (лемків, поліщуків, гуцулів, бойків, русинів та ін.) як окремих етносів.

Значну увагу критиці таких етнополітичних проектів, трактуючи їх як псевдоетноспільноти, приділяв Я. Дашкевич [1, с. 77]. Більшість з цих проектів через їхню очевидну етнічну безпідставність не набули подальшого розвитку. І лише ідея політичного русинства, з огляду на окремі особливості історичного розвитку Закарпаття, активність окремих науковців та ідеологів, зокрема, американського історика українсько-угорського походження П. Магочія [2, с. 31−34], а також активну інформаційну підтримку з-за кордону, змогла утвердитися серед частини українського населення Закарпатської області. Метою нашої статті став аналіз суспільно-політичних загроз від політизованого русинського руху на Закарпатті, який розділив наукову громадськість на прихильників політичного русинства та його критиків. Русинство як антиукраїнський політичний рух, політичний проект зовнішніх чинників розглядають в своїх працях Ю. Банега, Ю. Бача, В. Євтух, О. Майборода, Р. Офіцинський, М. Панчук та ін.

Пропаганді русинської ідеї сприяло збереження серед українського населення Закарпаття самоназви «русини», яка протягом кількох століть була поширена фактично на всій українській етнічній території. Водночас одним з вирішальних аргументів щодо єдності українського населення Закарпаття і Прикарпаття є його етнографічна тотожність, зокрема, приналежність до українського етносу етнографічних груп лемків, бойків, гуцулів, що компактно проживають в суміжних областях (Закарпатській, ІваноФранківській, Львівській, Чернівецькій). Проведені О. Нельгою соціологічні дослідження зафіксували у Закарпатській області невелику кількість прихильників окремого «русинського етносу» [3, с. 355].

Рух русинів на Закарпатті відродився ще до проголошення незалежності України, частина його представник вимагали визнати їх окремою гілкою слов’янства, вважаючи, що українську ідентичність нав’язала їм радянська влада. Його інституційна основа — своєрідна інтерпретація результатів референдуму 1 грудня 1991 р., коли 78% з-серед мешканців краю, що взяли участь у голосуванні, на запитання Закарпатського обласного референдуму відповіли «Так». Закарпатці дійсно відповіли «так» на запитання бюлетеня для голосування: «Чи бажаєте ви, щоб Закарпаття отримало із закріпленням у Конституції України статус спеціальної самоврядної території як суб'єкта у складі незалежної України і не входило у будь-які інші адміністративно-територіальні утворення?» [4, с. 525]. Ні про яку «автономну територію» у опитуванні не йшлося, навпаки, референдум знімав усякі застереження щодо ліквідації Закарпатської області та об' єднання території краю з іншими західними областями України у нове утворення за умови проведення адміністративно-територіальної реформи. Тоді різні варіанти адміністративнотериторіальної реформи, зокрема укрупнення областей до статуту земель, активно обговорювалися політикумумом. До того ж, в цілому по області, 92,6% закарпатців, які мали право голосувати і скористалися ним, відповіли «Так» на спільне для всіх громадян республіки запитання Всеукраїнського референдуму: «Чи підтримуєте ви Акт проголошення незалежності України?».

Інший аргумент представників політичного русинства — уявлення про автономний статус краю у складі міжвоєнної Чехословаччини. Нагадаємо, що статус автономного краю Підкарпатська Русь отримала 22 листопада 1938 р. після рішень Віденського арбітражу та розчленування самої Чехословаччини. На території автономії державною мовою стала українська мова, а поряд з назвою «Підкарпатська Русь» офіційно вживалась назва «Карпатська Україна», самостійність котрої було проголошено 15 березня 1939 р. Державним гімном Карпатської України став національний гімн «Ще не вмерла Україна», Державним прапором національний синьо-жовтий прапор [4, с. 302]. Однак, лідери русинського руху, незважаючи на історичну правду та домагаючись автономії для «Підкарпатської Русі» у складі України, мають на меті реалізувати стратегічний план — створити незалежну державу «Рутенія». Один із ідеологів русинства П. Магочій вважав, що русини Закарпаття мають більше прав на автономію, ніж кримські татари [5, с. 577].

Агітація за визнання національності русин стала ще одним з напрямів діяльності на користь автономізації області. Однак ця ініціатива Закарпатської обласної ради не знайшли позитивної підтримки у Верховній раді України. Після прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України, в якій чітко вказано на унітарний устрій держави, автономістські домагання в області послабшали. До того ж Указом Президента України Л. Кучми у 1998 р. на території Закарпатської області було створено спеціальну економічну зону «Закарпаття». Натомість головним репрезентантом автономістських ідей стають окремі політизовані русинські організації. Тогочасний русинський рух на Закарпатті стрімко розвивався завдяки: тісним зв' язкам з ідейно спорідненими організаціями з-за кордону; сприятливій суспільно-політичній ситуації, лояльності органів влади; популярності серед незначної частини населення сепаратистських ідей; активній роботі русинів з утвердження у краї своїх ідеологічних переконань; централізованому фінансуванні та відсутності матеріальних проблем руху; низькому рівні національної свідомості частини українців;

поліетнічному та полікультурному складу населення області, співпраці з угорським національно-культурними громадськими об'єднаннями.

На початку 1990;х рр. утворюється ряд русинських організацій, серед яких і окремі радикальні, на зразок Підкарпатської республіканської партії (березень 1992 р.). Серед цілей своєї діяльності вона мала: 1) утворити незалежну нейтральну Республіку Підкарпатську Русь за типом Швейцарії; 2) дістати повну політичну та економічну незалежність. Голова партії В. Заяць своїми виступами у пресі підтвердив, що стратегія і тактика руху за «Карпатську республіку» визначатимуться ситуативними розрахунками — геополітичними змінами, орієнтацією на панславізм і координацію дій із проросійськими і великодержавними силами в країнах СНД, апеляцією до міжнародного правозахисного руху та до іноземних урядів [6, с. 40]. У 1993 р. був утворений Тимчасовий уряд Підкарпатської Русі під керівництвом І. Туряниці.

Русинський рух отримав максимальну підтримку органів державної та місцевої влади: офіційно зареєстровані десятки русинських товариств і організацій, зокрема обласні: Общество Карпатських Русинов, Общество Подкарпатських Русинов, Русинське науково-освітнє товариство, Союз русинських письменників Закарпаття, Підкарпаторусинське товариство імені Кирила і Мефодія, Крайове товариство Подкарпатських Русинов, Підкарпаторусинське товариство імені Кирила і Мефодія, науково-культурологічне товариство ім. Олександра Духновича та ін. Вони об' єднані Соймом Підкарпатських Русинів (близько 1100 членів) та Народною Радою Русинов Закарпаття (близько 2200 членів). На Закарпатті русинськими діалектами видаються газети, ведуться телеі радіопрограми державними каналами, організовані недільні школи, проводяться фестивалі і т.д. В культурницькому русинофільському русі задіяно тисячі закарпатців. Цим держава визнала етнічну, культурну, мовну та релігійну самобутність русинів як етнографічної групи українського етносу, такої ж як бойки, гуцули, лемки, литвини, поліщуки. Виник потужний культурний русинський рух. Водночас політизація питання у вигляді так званого політичного русинства — вимог визнання русинів окремим народом, протиставлення русинів українцям, утворення автономної республіки, навряд чи відповідають справжнім інтересам українціврусинів та уособлюють прагнення більшості мешканців Закарпаття.

Радикальні елементи русинських культурно-освітніх організацій, що утворювалися паралельно з такими ж організаціями інших етнічних спільнот краю, максимально політизували відроджену ними ж проблему самоідентифікації українців/русинів. Звинувачуючи українську владу в геноциді русинів, обстоюючи сумнівну тезу про їхню окремішність, вони педалюють ідею автономії регіону. Більше того, голова асоціації «Сойм підкарпатських русинів» настоятель Хресто-Воздвиженського кафедрального собору в м. Ужгороді о. Д. Сидор заявляв, що «у світлі самопроголошення Косово … тема самовизначення русинського народу набуває особливої актуальності». Відповідну прес-конференцію Д. Сидор, певно, не випадково провів у Москві. «Всупереч стереотипам, що склалися, представники Росії також починають брати активну участь у русинському русі», — писав кілька років тому співробітник Інституту слов’янознавства РАН М. Дронов. Йому (М. Дронову) «приємно було констатувати», що за останні роки збільшилася кількість статей у пресі, де русини «згадуються як самостійна нація або ж як невід'ємна вітка російського (тобто великого східнослов' янського, але не конкретно українського) народу». М. Дронова радувало, що в Росії останнім часом виникли і виникають надалі всілякі товариства «друзів русинів», у роботі яких беруть участь науковці, політики та церковнослужителі, перевидаються книги відповідної спрямованості. Жаль М. Дронов висловлював лише з того приводу, що «. очень трудно даже приблизительно оценить реальную численность российских русинов», тому що вони «зачастую идентифицируют себя как «украинцы» [7, с. 90−92]. Бачити у відзначеному лише прояв неорусофільства було б легковажно. Не лише про наукову підтримку русинства Росією засвідчує визнання русинів окремим етносом. За даними перепису 2010 р. в Росії проживає 225 русинів [8], а у 2002 році їх було 97 [9]. Якщо у 2002 р. до русинів організатори Всеросійського перепису відносили бойків, карпаторосів та лемків, то у 2010 р. до русинів віднесли бойків, буковинців, гуцулів, лемків, підкарпатських русинів, рутенів.

У Закарпатській області спостерігається особливо високий рівень самоорганізації національних меншин. Станом на 2010 р. серед громадських організацій, утворених за етнічною ознакою, у Закарпатській області було зареєстровано 60 національно-культурних товариств зі статусом обласних, зокрема 13 — угорської, 17 — ромської, 9 — русинської, 5 — російської, по 4 — словацької та румунської, по 2 — німецької та єврейської і по 1 — польської, вірменської, білоруської, грецької спільноти. Вони є провідниками відродження і розвитку мов, звичаїв, традицій, культурно-мистецьких надбань цих меншин [10, с. 377]. Ця система є достатньо сталою, за останні 4 роки додатково було зареєстровано тільки 7 національно-культурних товариств з обласним статусом: дві громадські організації представників русинської громади, по одній ромської, словацької, єврейської, чеської, азербайджанської спільнот [11]. Русинські організації заснували 27 недільних шкіл, в яких, за даними цих організацій, навчається 600 учнів.

У Закарпатській обласній державній телерадіокомпанії створено Творче об'єднання програм етнічних меншин, яке охоплює редакції угорського, румунського, словацького, німецького мовлень, а з 2008 р. — російського, русинського та ромського [12]. В області зареєстровано 20 періодичних видань угорською (разом із дубляжами), 5 — російською, 3 — румунською, 4 — ромською, 4 — русинською, 2 — словацькою, 1 — німецькою, 49 — двома та більше мовами. Найбільш популярні русинські газети «Подкарпатская Русь», «Підкарпатський русин» і збірник «Руснацький світ». Лише у 2007 р. видано книг русинською мовою накладом близько 10 тис. примірників.

Реальні демографічні контури русинського руху як етнокультурного та етнополітичного явища розкрив перепис населення 2001 р., згідно з яким усі мешканці Закарпаття дістали змогу ідентифікувати себе як русини. Але, незважаючи на величезну інформаційну підтримку, яку прихильникам політичного русинства надавали закордонні та деякі українські засоби масової інформації, за даними перепису 2001 р. менше одного відсотка закарпатських українців (лише 10 090 осіб) задекларувало приналежність до русинства, причому більшість з них проживала на відносно невеликій території області (у містах Ужгороді, Мукачевому та в Свалявському районі), а 31% з них задекларував рідною українську мову [13, с. 62−67], що переконливо засвідчило штучність та політичну заангажованість цього явища, яке, на жаль, підтримала частина управлінців і політиків Закарпатської області.

Закарпатська обласна рада, «зважаючи» на прохання та вимоги русинських громадських організацій та форумів, тричі зверталася до центральних інституцій державної влади України з проханням внести до державного реєстру національність «русин». Політична нестабільність середини 2000;х рр. і розбалансованість системи державної влади створили сприятливі умови для нової актуалізації питання автономії Закарпаття.

В умовах загальноукраїнської політичної кризи, коли в державі відбувалося так зване «перетягування повноважень» різними гілками влади, русинським ідеологам вдалося реалізувати одну з своїх цілей. 7 березня 2007 р. сесією Закарпатської обласної ради вчетверте обговорювалось питання етнічної належності русинів і було ухвалено рішення про внесення національності «русин» до переліку національностей Закарпатської області. 71 депутат облради із 75 проголосував за це рішення [14]. Головним ініціатором цього кроку облради став відомий громадський діяч, голова Народної Ради Русинов Закарпаття Є. Жупан, який був депутатом облради п’яти скликань (того разу від блоку «Наша Україна»). Він і ще декілька членів облради, що називають себе русинами, робили спробу проведення такого рішення і раніше — в 1992, 1996 і 2006 роках. Демарш Закарпатської обласної ради засудили проукраїнські сили національного та регіонального рівня. Активісти ряду громадських організацій відзначали, що це рішення є поза компетенцією обласної ради.

В 2008 р. був прийнятий «Акт незалежності від України» з одночасним зверненням лідерів політичних русинів (Д. Сидора) до Росії та Чехії із проханням визнати суверенність русинської держави. За їхнім планом на Закарпатті повинно було виникнути щось схоже на Придністровську молдавську республіку. Однак ці звернення залишилися без відповіді. Проте центральна влада звинуватила лідерів русинського руху в сепаратизмі і на заваді радикалізації русинського руху стали правоохоронні органи та судова система. 19 березня 2012 р. за посягання на територіальну цілісність України Д. Сидор був засуджений на три роки умовно з відтермінуванням вироку на 2 роки. За непідтвердженою інформацією українських ЗМІ, Сойм Підкарпатських Русинів отримував фінансові кошти на підтримку і розвиток русинських і російських недільних шкіл Закарпаття від заснованого урядом Російської Федерації фонду «Русский мир».

У серпні 2011 р. у Верховній Раді України за поданням представників Партії регіонів В. Колісніченка та С. Ківалова з’явився законопроект «Про засади державної мовної політики», який 7 лютого 2012 р. було зареєстровано за № 9073. Згідно з законопроектом, для надання мові національних меншин статусу регіональної необхідно, щоб 10% населення регіону визнало її рідною. Народні депутати пропонували свій варіант улагодження мовного законодавства у вигляді законопроекту, відповідно до якого мови національних меншин (російська, білоруська, болгарська, вірменська, гагаузька, ідиш, кримськотатарська, молдавська, німецька, новогрецька, польська, ромська, румунська, словацька та угорська, а також русинська (виділення наше — М. Я.), караїмська та кримчацька) набували статусу регіональних і функціонували на рівні з державною у всіх сферах життя, в органах державної влади всіх рівнів, у сфері адміністративних послуг, судочинстві, підприємницькій діяльності, за винятком Збройних Сил України. У разі прийняття цього законопроекту реформи повинні були прийти і в сферу освіти, тобто навчання в Україні планувалось провадити як державною, так і іншими мовами, а російську мову зробити регіональною в 13 адміністративнотериторіальних одиницях України.

Новий мовний законопроект В. Колісніченка та С. Ківалова викликав «приплив ентузіазму у русинських організаціях Закарпаття» [15]. Є. Жупан, тепер вже член партії «Єдиний центр», втішно оцінив законодавчу розробку регіоналів і висловив сподівання, що незабаром русинську мову вважатимуть на Закарпаття регіональною. Для цього необхідно лише довести, що кількість русинів на Закарпатті становить не менше 10% від усього населення.

Закон був ухвалений 5 червня 2012 р. і розповсюджувався на 18 мов, включно з русинською. Закон був розкритикований Конгресом національних громад України, до якого входять болгарська, естонська, єврейська, литовська, німецька, польська, румунська, ромська, угорська, кримськотатарська, татарська та вірменська громади. Також піддали критиці «мовний» законопроект «Союз гагаузів України», Асоціація єврейських організацій та общин України та Всеукраїнська громадська організація російської культури «Русь». 27 липня Мукачівська міська рада прийняла звернення до Президента України, у якому попросила утриматись від підписання Закону «Про засади державної мовної політики» та накласти президентське вето на цей Закон.

Окрім «мовного питання», виокремлення ідентичності русинів, вимоги територіальної автономії Закарпаття базувалися на спробах протиставлення східноукраїнського та західноукраїнського населення, ставленні до радянського минулого, до геополітичних орієнтацій та позаблокового статусу України [16, с. 39].

З початком російської агресії проти України політичне русинство отримало додаткові стимули підтримки. Російські засоби масової інформації поспішили оголосити, що Закарпатська область України хоче оголосити незалежність. На Закарпатті знайшовся свій Губарєв — «народний мер Закарпаття» прем'єрміністр Підкарпатської Русі П. Гецко, який декларував проросійські заяви, закликав ввести війська Російської Федерації на Закарпаття, втік на територію Росії, даючи там численні інтерв'ю для ЗМІ, вже з відомими гаслами, що Закарпаття не Україна, русини належать до іншої нації, і загалом до українців не належать. Дійшло навіть до перекриття доріг міжнародного значення проти оголошеної мобілізації в АТО [17]. За звинуваченням у посяганні на територіальну цілісність і недоторканність України вчинену повторно за попередньою змовою групою осіб прокуратурою Закарпатської області було висунуто підозру П. Гецку. Під час обшуків у групи осіб, яка за завданням російських спецслужб готувала створення на Закарпатті чергової штучної «народної» республіки, оперативники СБУ вилучили документи російською мовою, які містили детальний опис антидержавних дій та диверсій для «створення напруженої ситуації в Закарпатті». У планах затриманих зловмисників були «акції залякування стосовно представників влади, спецслужб, політичних та ділових кіл» з визначеними конкретними датами, зокрема у листопаді 2014 р. Ватажок групи, як випливає з вилучених СБУ документів, уже намалював собі найвищий пост у так званій псевдореспубліці. Він же без зайвої скромності розробив кошторис реалізації плану насильницької зміни конституційного ладу у понад 9 мільйонів доларів США, які сподівався отримати від російських кураторів «проекту» [18]. За поширення закликів до сепаратизму у соціальній мережі Фейсбук був умовно засуджений член русинської організації В. Сверлович. Подібні коментаторисепаратисти працюють на сайтах електронних ресурсів «Новини Закарпаття» і «Голос Карпат».

Всі твердження окремих русин Закарпаття про уявну загрозу власному життю і вимоги щодо термінового введення російського «миротворчого» контингенту у вигляді різного роду «Заяв» засудила Народна Рада Русинов Закарпаття, назвавши їх авторів провокаторами. Є. Жупан наголосив, що Всезакарпатский З'їзд русин не ухвалював відозв до Росії, запевнив народи України у державній позиції русинів, десятки тисяч з яких відстоювали свободу України на Майдані у 2004 і 2014 рр. [19].

Таким чином, політичне русинство є прикладом штучного «відторгнення» субетносів від етносів з метою реалізації певних політичних цілей, яке здійснюється окремими політиками та дослідниками за підтримки ззовні. Політичне русинство це антиукраїнський політичний рух, політичний проект зовнішніх чинників, який негативно впливає на українську ідентичність Закарпаття, на становлення політичної нації та громадянського суспільства, а в умовах гібридної війни проти України стає елементом суспільно-політичної нестабільності.

Список використаних джерел

• 1. Дашкевич Я. Етнічні псевдоменшини в Україні / Я. Дашкевич // Етнічні меншини Східної і Центральної Європи. Компаративний аналіз становища та перспектив розвитку. — К., 1994.
• 2. Магочій П. Русинське питання / П. Магочій // Політична думка. — 1999. — № 6. — С.31−34.
• 3. Нельга О. Теорія етносу / О. Нельга. — Київ: Тандем, 1997.
• 4. Закарпаття в етнополітичному вимірі. — К.: ІПіЕНД імені І. Ф. Кураса НАН України, 2008.
• 5. Магочій П. Історія України / П. Магочій. — Київ, 2007.
• 6. Майборода О. Етнопрофесійна структура українського суспільства: тенденції змін та їхній вплив на міжетнічні відносини / О. Майборода // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. — К., 2005. — Вип.27. — С.30−48.
• 7. Дронов М. Русинская тема в современной России / М. Дронов // Наш чесько-русинськый календар — 2001. — Ужгород, 2000.
• 8. Всероссийская перепись населения 2010 года. Том 4.
• 9. Национальный состав и владение языками, гражданство. Таблица
• 10. Национальный состав населения [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.gks.ru/free_doc/new_site/perepis2010/croc/Documents/Vo l4/pub-04−01.pdf.
• 11. Всероссийская перепись населения 2002 года. Том 4. Национальный состав и владение языками, гражданство. Таблица 1. Национальный состав населения [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.perepis2002.ru/index.html?id=17.
• 12. Ярмоленко М. І. Регіональні особливості етнокультурних процесів в Україні у радянську і пострадянську доби: Монографія / Марія Ярмоленко. — Львів, 2012.
• 13. Шутанич Н. Етнонаціональна політика України: досвід Закарпаття / Наталія Шутанич [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://centerkultur.xtreemhost.com/archives/1419.
• 14. Національно-культурні товариства Закарпаття [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://news.uzhgorod.ua/novosti/7617/.
• 15. Ільтьо І. В. Національний склад населення та його мовні ознаки (статистичний бюлетень) / І. В. Ільтьо. — Ужгород, 2003.
• 16. Русины признаны коренной национальностью в Закарпатье: интервью председателя Народного парламента подкарпатских русинов, настоятеля кафедрального
• 17. Крестовоздвиженского собора в Ужгороде протоиерея Димитрия Сидора [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.otechestvo.org.ua/main/ 20 073/916.htm.
• 18. Терен І. Закарпатським русинам сподобалася мовна ініціатива «регіоналів» / Іван Терен // Високий замок. — 2011. — 23 вересня.
• 19. Панчук М. І. Політологічні розвідки / М. І. Панчук. — К., 2012.
• 20. Мочан М. Політичне русинство як інструмент місцевого сепаратизму / Михайло Мочан [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakarpattya.net.ua/Partiji/127 746-Politychne-rusynstvo-iak-instrument-mistsevoho-separatyzmu.
• 21. Створення на Закарпатті маріонеткової кремлівської республіки планувалося на листопад і мало коштувати 9 млн. дол. — СБУ [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakarpattya.net.ua/News/132 531-Stvorennia-na-Zakarpattimarionetkovoi-kremlivskoi-respubliky-planuvalosia-na-lystopad-imalo-koshtuvaty-9-mln-dol-%E2%80%93-SBU.
• 22. Обращение Народной Рады русинов Закарпатской области [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://uareporter.com/novosti/148 863.