Зміст і межі здійснення права приватної власності

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ПРИКАРПАТСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ Диломна робота на тему:

Зміст і межі здійснення права приватної власності

Виконав:

студент

Мироненко Ігор

м. Івано-Франківськ

Зміст

власність приватна право

Вступ

Розділ І. Поняття права власності

1.1 Власність: економічний і юридичний аспекти

1.2 Історичний процес виникнення права приватної власності

1.3 Правовідносини власності і їх елементи (суб'єкти, об'єкти, зміст)

Розділ ІІ. Зміст права приватної власності

Розділ ІІІ. Здійснення права приватної власності

3.1 Межі здійснення права приватної власності

3.2 Зловживання правом власності

3.3 Обтяження і обмеження права приватної власності

Висновок

Перелік використаних джерел

Вступ

Власність є основою, фундаментом усієї системи суспільних відносин, а від характеру, форм власності, що утвердились, залежить і побудова економічної системи суспільства. Від визначення, правового закріплення, видів і форм власності залежить становище окремих індивідів, груп, верств, класів, прошарків у тому чи іншому суспільстві, можливості їхнього доступу до використання матеріальних благ. Як показує історичний досвід, хоча в межах кожної економічної системи існує водночас ряд форм власності, серед них є якась одна, що є основною, і відображає специфіку саме цієї економічної системи. У ринковій економіці переважає приватна власність. Взагалі, на думку В. Нерсесянца, без приватної власності неможливе існування суспільства, де визнається і діє індивідуальне людське начало, де окрема людина, індивід — це незалежна і самостійна особа, суб'єкт власності і права, тобто економічно і юридично вільна особистість. А Д. В. Дождев зазначає, що соціально-економічні визначення власності як способу споживання зовнішнього світу (К. Маркс) або як відношення між людьми з приводу присвоєння речей (І. Кант) ігнорує статусний аспект даного явища.

Власність констатує суб'єкта правового спілкування — вільного індивіда, надаючи його волі сферу безпосереднього втілення і забезпечуючи особі матеріальну незалежність. Власність ставить суспільство і його інститути на службу індивіду, що приймається за автономну одиницю. Крім того, ряд науковців вважає, що будь-яка форма власності базується на розмежуванні свого і чужого. А, отже, і будь-який тип і форма власності по своій суті є приватною.

Негативний результат більш як сімдесятирічного втілення у нашій країні теоретичних засад марксизму викликав процеси реабілітації, поверення до засад приватного життя, приватного права, приватної власності. З прийняттям Закону України «Про власність» від 7.02.91 р., було офіційно закріплено у законодавстві термін «приватна власність», врегульовано її правовий режим, знято ряд обмежень щодо індивідуальної власності громадян. Слід сказати, що теорія і ідеологія приватної власності є органічною частиною культури як цілого, тобто приватна власність може нормально існувати лише у відповідному культурному середовищі. Приватна власність повинна стати такою, що високо цінується у суспільстві і культурою цього суспільства загалом, і кожним, окремо взятим індивідом зокрема. Утвердження права приватної власності як вищої соціальної та моральної цінності, поряд з комплексом інших проблем, потребує клопіткої теоретичної і напруженої законодавчої роботи. Українськими правниками останнім часом немало зроблено для наукового обгрунтування реформ у сфері правовідносин власності.

Метою даної роботи є розкриття теми «Зміст і межі здійснення права приватної власності». Дана тематика мало розроблялась в радянській науковій літературі, оскільки пріоритет надавався усуспільненим формам власності. Проводились лише окремі дослідження щодо правового режиму індивідуального майна громадян. Для виконання вказаного завдання недостатньо буде обмежитись лише аналізом положень чинного законодавства України або вітчизняними науковими дослідженнями права приватної власності. Адже вони виходять з традиційного уявлення про зміст права власності як «тріади правомочностей». Далі у цій роботі буде показано, що такий підхід є досить загальним і в повній мірі не відповідає на питання про реальний зміст права власності. Не випадково ряд зарубіжних авторів висуває концепції шести -, дев’яти — чи одинадцяти елементної формули права власності. Все більшого поширення набуває розуміння права власності як певної в’язки правомочностей власника. Не менш цікавим є співвідношення концепції права власності як абсолютної влади особи над річчю, що була висунута ще римськими юристами, і концепції розщепленого права власності, що проголошується сьогодні. Із закріпленням у проекті Цивільного кодексу України речових прав, що є новим для нашого законодавства, постає питання про співвідношення права власності і інших речових прав.

Різні думки у науковій літературі висловлюються і щодо того, що є об'єктом права власності. На противагу домінуючому у вітчизняній науковій літературі розумінню об'єктів права власності як речей, тобто об'єктів матеріального світу, зарубіжні науковці протиставляють розуміння об'єкту власності як прав на суспільні блага або висловлюють думку про подвійну (матеріальну і юридичну) природу об'єктів. Очевидно, що даний науковий спір потребує ґрунтовного вивчення.

Слід також з’ясувати питання про межі здійснення права приватної власності, з’ясувати, які обмеження щодо приватної власності встановлено законодавством. Водночас виникає питання про розмежування правомірної реалізації права і зловживання правом.

Для розуміння суті права приватної власності важливим є розкрити і співставити економічний і юридичний аспекти власності. Складно заперечити твердження про те, що саме потреби реального життя, в даному випадку — потреби економічного обороту, — значною мірою визначають характер і спрямованість правового регулювання відносин власності. Не зайвим буде для цієї мети розглянути і історичний процес виникнення права приватної власності.

Всі ці, а також деякі інші питання буде розглянуто у даній роботі. В якості джерел буде використано не лише праці вітчизняних авторів та положення чинного законодавства України, але і враховано положення проекту Цивільного кодексу України, наукові публікації, юридичну практику і законодавство зарубіжних країн, зокрема, Російської Федерації. А також праці, що стосуються римського приватного права.

Розділ І. Поняття права власності

1.1 Власність: економічний і юридичний аспекти

Власність належить до числа таких категорій, навколо яких на протязі багатьох століть перехрещуються дослідження кращих мислителів людства. Однак боротьбою в теоретичному плані справа не обмежується. Соціальні потрясіння, що часом змінюють світ, однією із своїх головних причин мають, у кінцевому рахунку, спроби змінити існуючі відносини власності, утверджуючи новий порядок в цих відносини. Власність притаманна майже всім епохам розвитку людства, є одним з найважливіших економічних чинників буття суспільства. Виділяють п’ять типів власності: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний та соціалістичний із різними їх модифікаціями.

Для розкриття теми даної роботи важливим є дослідити і розмежувати різні аспекти відносин, про які йшлося вище. Відносини власності можуть мати правовий, економічний, соціальний, політичний, культурний, етичний та ряд інших аспектів. Зрозуміло, їх повне і всебічне вивчення дасть змогу якнайбільшою мірою вивчити і зрозуміти дане суспільне явище, проте на даному етапі вважаю необхідним розкрити і розмежувати два найважливіші, з точки зору теми, аспекти: економічний і юридичний.

На думку ряду науковців, власність є категорією економічною, в той час як право власності - категорією юридичною. Відносини власності набувають ознак відносин права власності, коли вони регулюються правоми нормами.

Власність як економічна категорія характеризує відносини між людьми і колективами у процесі виробничої діяльності з приводу привласнення матеріальних благ. Тобто, це суспільне відношення, центральним моментом якого є те, що відносини між окремими індивідами та їх групами складаються з приводу привласнення матеріальних благ. Власність ґрунтується на розмежуванні мого і твого. Будь-який тип і будь-яка форма власності, який би не був високий в тому чи іншому конкретному суспільстві рівень усуспільнення або, що те ж саме, рівень колективізації власності, можуть існувати лише при умові, що хтось відноситься до умов і продуктів виробництва як до своїх, а хтось — як до чужих. Без цього взагалі немає власності. З цієї точки зору будь-яка форма власності є приватною, якою б ідеологічною ширмою, що спрямована на цілком прозаїчні цілі, це не прикривалось. Власність немислима без того, щоб інші особи, що не є власниками даної речі, відносились до неї як до чужої. Таким чином, власність — це не лише відношення людини до речі (відношення до речі як до своєї), але і відносини між людьми з приводу цієї ж речі. Усі невласники зобов’язані утримуватись від будь-яких посягань на чужу річ, а отже — і волі власника, що спрямована на цю річ. Таким чином, власність має своє матеріальне вираження у вигляді речі. Хоча слід мати на увазі, що для власника цінна не сама річ як об'єкт матеріального світу, а ті блага, які може дати ця річ. Тобто, відносини власності - це насамперед відносини щодо розподілу суспільних благ, що, в свою чергу, втілені у речах.

Воля власника по відношенню до належної йому речі виражається у володінні, користування., розпорядженні річчю (матеріальними чи суспільними благами). Володіння, користування і розпорядження визначають зміст економічних відносин власності.

Володіння являє собою закріплення матеріальних благ за конкретними індивідами і колективами, фактичне утримання речі в сфері господарювання цих осіб.

Зміст користування полягає у вилученні з речей їх корисних властивостей шляхом їх виробничого чи особистого споживання, задоволенні певних потреб індивіда чи колективна через використання речей.

Розпорядження означає здійснення по відношенню до речі актів, що визначають її долю аж до знищення, тобто визначення фактичної або юридичної долі речі. В користуванні і розпорядженні виражається уже динаміка відносин власності.

В соціально-економічній літературі, в тому числі і юридичній, поширене визначення власності як присвоєння індивідом чи колективом засобів і продуктів суспільного виробництва у певній формі.

Звичайно, можна наводити різні визначення власності як економічної категорії, проте на мою думку, більш доцільно буде визначити суттєві ознаки власності.

Таким чином, власність:

1) це вольове відношення певного суб'єкта до речі як до своєї;

2) це суспільне відношення, що проявляється в певному суверенітеті волі власника, спрямованої на річ;

3) це майнове відношення — тобто відношення з приводу поділу суспільних благ між різними суб'єктами;

4) економічний зміст власності проявляється у володінні, користуванні і розпорядженні об'єктом власності;

5) відносини власності виступають у певній суспільній формі, тобто отримують певне своє закріплення.

З’ясовуючи зміст економічного поняття власності чи відносин привласнення матеріальних благ — встановлення над ними з боку власника «господарського панування», що дає йому можливість за своєю волею усувати чи допускати інших осіб до користування своїм майном і самостійно визначати характер такого користування, — не слід залишати поза увагою питання про особливості статусу самого власника. Так, в умовах товарного виробництва власність зобов’язує власника бути виробником, організатором, комерсантом, тощо, тобто зобов’язує його бути компетентно відповідальним перед суспільством. Економічні відносини власності включають такі основні стадії їх реалізації: володіння багатством природи і створення нових матеріальних благ між членами суспільства; виробниче і особисте споживання матеріальних благ. Зазначені стадії реалізації економічних відносин здійснюються безпосередньо учасниками (суб'єктами) цих відносин, які мають бути наділені для цього відповідними повноваженнями, а саме — повною можливістю панувати над належними йому речами. І таке панування має бути ефективним, що можливо лише тоді, коли воно закріплюється певними правилами (правовими нормами) обов’язковими для всіх членів суспільства — як власників так і невласників.

І тут, таким чином, ми підходим до розуміння правових відносин власності. В теорії правової науки правові відносини (правовідносини) визначаються як врегульовані нормами права суспільні відносини, що виникають між двома і більше суб'єктами, які мають правосуб'єктність (правоздатність і дієздатність), з приводу задоволення ними своїх матеріальних і духовних потреб та інтересів, і між ними якими існує правовий зв’язок у формі суб'єктивних прав, свобод та обов’язків, які підтримуються, охороняються та не забороняються державною або всім суспільством, а також не супечать принципам права, вимогам держави і суспільства. (Кравчук В. Теорія держави і права. — Тернопіль, 1999;с.87)

В суспільстві з державно-правовою надбудовою економічні відносини власності отримують своє юридичне закріплення. На мою думку, правильним буде стверджувати, що правові норми (тобто норми позитивного права) у своєму виникненні зумовлені необхідністю юридично врегулювати і закріпити уже існуючі у суспільстві економічні відносини власності. Тобто, спершу виникли саме економічні відносини власності, що згодом отримали свою правову регламентацію.

В класичній західній юриспруденції право власності розглядається як найбільш повне панування людини над річчю. Таке розуміння власності було запозичене з римського права і закріплено в тексті законодавства.

Вітчизняні ж науковці, ведучи мову про право власності, традиційно розмежовують об'єктивне право власності і суб'єктивне право власності. Аналіз права власності може вестись як на рівні всього суспільства, так і на рівні індивідуальної поведінки. В першому випадку об'єктом уваги стає режим власності як цілісна система, в другому — окремі права як складові елементи цієї системи. В першому випадку мова ведеться про право власності в об'єктивному змісті, в іншому — в суб'єктивному змісті або про суб'єктивне право власності.

Щоб визначити право власності в об'єктивному змісті, необхідно виявити специфічні ознаки, притаманні суб'єктивному праву власності. Виявлення вказаних ознак дозволить відобразити їх у визначеннях права власності як в об'єктивному, так і в суб'єктивному змісті.

Зміст суб'єктивного права власності складають належні власнику повноваження щодо володіння, користування та розпорядження річчю. Вказав правомочності, як і суб'єктивне право власності, являють собою юридично забезпечені можливості поведінки власника, вони належать йому до того часу, доки він залишається власником. У тих випадках, коли власник з тих чи інших причин не може реально ці правомочності здійснити, він не позбавляється ні самих правомочностей, ні права власності в цілому. Щоб розкрити зміст права власності, необхідно дати визначення кожній з належних власнику правомочностей.

Правомочність володіння — юридично забезпечена можливість господарського панування особи над річчю. Мова йде, слід підкреслити, про господарське панування над річчю, що зовсім не означає, що власник повинен безпосередньо утримувати річ.

Володіння річчю може бути законним і незаконним. Законним визнається володіння, яке здійснюється особою на законних підставах. Інакше таке володіння називається титульним. Титульне володіння насамперед належить самому власнику.

Незаконне володіння на правові підстави не спирається, а тому являється безтитульним. Речі, за загальним правилом, находяться у володінні тих, хто має право на володіння. Вказана обставина дозволяє при розгляді спорів з приводу речі виходити з презумпції законності фактичного володіння. Інакше кажучи, той, у кого річ знаходиться, вважається таким, що має право на володіння нею, коли не буде доведено зворотнє (ст. 49 Закону України «Про власність»).

Незаконні володільці в свою чергу поділяються на добросовісних і недобросовісних. Недобросовісним визнається володілець, що знав або повинен був знати, що його володіння незаконне (ст. 148 ЦК України). Добросовісним є володілець, що не знав і неповинен був знати про незаконність свого володіння.

Правомочність користування — юридично забезпечена можливість вилучати з речі її корисні властивості в процесі її особистого чи виробничого споживання. Як правило, правомочність користування спирається на правомочність володіння. Разом з тим правомочність володіння власника відрізняється від права володіння інших осіб — титульних володільців, оскільки власник здійснює цю правомочність, як правило, у сукупності з іншими — користування і розпорядження. Крім того, власник робить це незалежно від інших осіб. Щодо інших титульних володільців, то вони мають узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння на підставі договору, адміністративного акту чи закону.

Правомочність розпорядження — юридично забезпечена можливість визначати долю речі вчинення щодо неї дій, що мають юридичне значення. Тут треба мати на увазі наступне. У випадках, коли власник будь-яким чином відчужує річ, вступаючи у зобов’язальні правовідносини, не виникає сумнівів, що відбувається розпорядження річчю. Значно складніше юридично кваліфікувати дії власника щодо речі, коли він знищує непотрібну річ, викидає її або, коли річ є споживаною і розрахована на використання лише в одному акті виробництва, або споживання. Якщо власник викидає чи знищує річ, то розпорядження річчю відбувається шляхом вчинення односторонньої угоди, оскільки, воля власника спрямована на відмову від права власності. Але якщо право власності припиняється в результаті одноразового використання речі, то воля власника все ж спрямована на вилучення з речі її корисних властивостей, а не на припинення права власності. Тому в вказаному випадку має місце лише здійснення правомочності користування річчю.

Виходячи з вищевказаного, можна визначити, що суб'єктивне право власності - це закріплена за власником юридично забезпечена можливість, право за своїм розсудом володіти, користуватись та розпоряджатись належним йому майном, здійснювати щодо цього майна будь-які дії, що не суперечать закону і не порушують права інших суб'єктів.

Тепер, якщо знову згадати визначення права власності, що сформувалось в класичній західній юриспруденції, де воно визначається як найбільш повне панування особи над річчю, то можна прийти до висновку, що в даному випадку право власності розглядається в суб'єктивному розумінні, з точки зору правомочностей власника щодо речі.

Проте, як уже підкреслювалось, право власності - це і система норм, інститут законодавства, На сьогоднішній день відносини власності опосередковуються (регулюються) нормами різних галузей права. Природа цього інституту має комплексний характер, оскільки, поряд з нормами цивільного права, які займають центральне місце і за змістом, і за обсягом, до його складу входять норми інших галузей права: конституційного, кримінального, адміністративного тощо.

В об'єктивному розумінні право власності - це сукупність правових норм, що регулюють відносини власності. Об'єктивне право власності складається з норм, які закріплюють володіння, користування та розпорядження майном, а також з норм, які охороняють і захищають права власника від протиправних дій інших осіб.

Незважаючи на те, що норми щодо врегулювання відносин власноті містяться в різних галузях права, насамперед право власності - це інститут цивільного права. Саме норми цивільного права найбільшою мірою врегульовують відносини власності.

Тепер слід визначити місце інститут права власності серед інших інститутів цивільного права. Інститут права власності регулює систему майнових відносин власності. Динаміка відносин власності, тобто перехід матеріальних благ від одних осіб до інших, регулюється зобов’язальним правом. Як зазначав Д.Г. Генкін, система власності опосередковується лише правом власності, а динаміка власності - як право власності, так і іншими інститутами права власності. В динаміці відносин власності здійснення власником належних йому правомочностей може бути юридичним фактом, який порушує інші правовідносини.

Можна навести ряд відмінностей що дозволяють розмежувати право власності і зобов’язальне право:

різні об'єкти відносин власності і зобов’язальних відносин. У першому випадку об'єктом є річ (майно), у другому — дія (послуга);

різний характер правовідносин власності і зобов’язальних правовідносин. Праву власності власника протистоїть обов’язок усіх інших суб'єктів своїми діями не порушувати це право. Тобто порушити право власності може будь-який суб'єкт, в той час як порушником в зобов’язально-правових відносинах може бути лише інша сторона зобов’язання;

безстороковий характер права власності;

різні підстави виникнення прав власності і зобов’язальних прав;

різний порядок передачі прав власності і зобов’язальних прав;

різний порядок припинення прав власності і зобов’язальних прав;

незалежність власника від інших суб'єктів при здійсненні ним своїх повноважень за правом власності.

Можна наводити і інші критерії для розмежування інститутів права власності та зобов’язального права. Крім того, не слід змішувати право власності та авторське право і право промислової власності. В науковій літературі уже визнано, що авторське право і право промислової власності є окремими цивільно-правовими інститутами. В такому випадку слід визнати помилковим положення п. 2 ст.13 Закону України «Про власність», де до об'єктів права приватної власності віднесено результати інтелектуальної праці. Це обгрунтовується тим, що є принципові відмінності в об'єктах права власності і права інтелектуальної власності, в особливостях виникнення і припинення права власності і права інтелектуальної власності, в характері правомочностей власника, в способах захисту порушних прав тощо.

Таким чином, норми права власності не поширюються на суспільні відносини, пов’язані з створенням і використанням результатів інтелектуальної діяльності.

Підсумовуючи усе вищесказане слід зазначити, що більшість вітчизняних цивілістів виходячи з того, що право власності як інститут цивільного права і право власності як суб'єктивне право являють собою різні, хоча і взаємопов'язані правові явища. Тобто взаємозв'язок між об'єктивним правом (сукупність правових норм) і суб'єктивним правом (сукупність правомочностей власника) не виключає того, що в науці цим явищам повинні відповідати два різні поняття.

Проте, як зазначав В. П. Грибанов, ряд цивілістів, в тому числі і А. В. Венедиктов (А.В. Венедиктов «Государственная социалистическая собственность» — М. 1948), Ю. К. Толстой (Ю.К. Толстой «Содержание и гражданско-правовая защита права собственности в СССР» — Л.: ЛГУ, 1935), О.С. Іоффе (О.С. Иоффе «Советское гражданское право» — Л.: ЛГУ, 1958), робили спроби дати єдине визначення права власності. При цьому робився ухил в сторону суб'єктивного права власності.

В.П. Грибанов, в свою чергу, запропонував своє єдине визначення права власності: право власності - встановлена державою сукупність правових норм, що закріплюють історично визначену форму присвоєння засобів і продуктів виробництва шляхом встановлення належності майна певним особам, визначення обсягу і змісту правомочностей по використанню належного їм майна, а також гарантій їх здійснення.

Як на мене, з таким визначенням права власності, в принципі, можна погодитись. Але слід підкреслити такі моменти:

таке визначення є суто науковим;

в будь-якому випадку слід пам’ятати (і говорити) про два аспекти права власності: об'єктивний і суб'єктивний;

існує думка про те, що нагальної необхідності в єдиному визначенні права власності не існує, оскільки, у будь-якому разі воно не буде ідеальним і піддаватиметься критиці.

1.2 Історичний процес виникнення права приватної власності

Для з’ясування суті інституту права власності, на мою думку, важливим є дослідити сам історичний процес виникнення права власності. Дане питання досить детально досліджував відомий російський цивіліст, професор Й. А. Покровський (1868−1920). Зокрема, відома його праця «Історія римського права».

Організація економічної діяльності суспільства передбачає, перш за все, визначення юридичного відношення господарюючих суб'єктів, тобто людей, до речей, що знаходяться в сфері володіння даного суспільства, їх розподіл між особами. Такий розподіл набуває форми суб'єктивних прав: особи наділяються певними правами на речі, при чому ці права складають особливу категорію речових прав. Між особою і річчю виникає певний юридичний зв’язок: річ підпадає під панування, волю певної особи. З іншого боку, усім іншим особам забороняється вчиняти будь-які дії, що здатні порушити таке панування.

Поява речових прав, тобто побудова відносин людей до речей за типом суб'єктивних індивідуальних прав — це досить тривалий історичний процес.

Почуття приватної, індивідуальної належності речі (зародження права власності) з’являються вперше по відношенню до речей рухомих; нерухомість (земля) спершу знаходиться в тому чи іншому колективному володінні. Вбита тією чи іншою особою дичина, виловлена риба, створена працею зброя природно розглядається як річ, належна тому, хто її здобув або створив [37,с.199]. Природньо, що людина буде захищати свою річ від посягання з боку інших осіб і буде намагатись повернути її силою з чужого володіння. Однак вимога повернути річ ще довгий час буде спиратись не на юридичну належність речі певній особі, а на делікт — самовільне заволодіння річчю. Так, у найдавнішому римському праві підставою позову було не право позивача на річ, а делікт відповідача. Тобто почуття приналежності речі ще не вилилось в розуміння юридичного права на річ. Лише коли юридична належність речі особі стала підставою для заяви позову, можна говорити про виникнення права власності в правовому розумінні.

Інакше складались відносини щодо нерухомості. Коли стерлось уявлення права на землю усього народу (тобто захист своєї території від посягань з боку інших племен, народів), належність тієї чи іншої ділянки землі почали пов’язувати з сім'єю, що її займала. Кожна сім'я вважала займану ділянку землі своєю. Причому процес послаблення общинної чи родової і посилення сімейної власності здійснювався неоднаково щодо земель різних категорій: в першу чергу освоювались землі, що потребують великих вкладень праці (присадибні чи орні землі), в той час як луги, ліси, інші угіддя ще довго залишаються в нероздільному користуванні всього роду чи общини. І цей процес відбувався неоднаково у різних народів: на відміну від римлян у германців общинне землеволодіння (марка) зберігалось ще дуже довго.

Якщо говорити про розвиток права власності в римському приватному праві, то слід зазначити, що воно знало декілька видів права власності: квіритська власність, преторська (бонітарська) власність, власність перегрівів, провінційну власність. Лише з кінця ІІІ ст. н.е. поступово зникають відмінності в правових режимах власності і закладаються основи права власності в сучасному розумінні.

Так, спершу земля розподілялась в середині роду (племені) між сім'ями як прояв певного суспільного порядку: той чи інший суб'єкт володіє нерухомістю як член певного союзу, на основі публічного поділу землі. Тому і особа, що заволоділа чужою землею, хоча б і без всякого делікту, цілком добросовісно, порушила вимоги публічного порядку і тому повинна була повернути землю тому, кому вона була надана. Причому земля належить не одній особі, а сім'ї в цілому, в особі її домовладики. Саме такою була квіритська власність в римському приватному праві. Оскільки відчуження землі приватним актом у цей час було немислимим, право на нерухомість включало в себе два елементи права власності - володіння і користування, — то відсутнім був третій елемент — розпорядження.

В ході подальшого історичного розвитку право на нерухомість і право на рухомість між собою зближуються. З одного боку, право на нерухомість починає захищатися не на деліктній підставі, а на підставі самої належності речі особі, з іншого боку, право на нерухомість звільняється від свого початкового публічно-правового характеру. Причому власність сімейна перетворюється у власність індивідуальну і поступово обростає правом повної свободи розпорядження. У одних народів цей процес об'єднання права власності здійснюється швидше і повніше, у інших, навпаки, повільніше із збереженням більш або менш значних слідів минулого.

Тут римське цивільне право є зразком швидкого і повного такого перетворення. Досить рано в ньому зникають сліди первинного розмежування і виникає єдине поняття права власності, що включає в себе всю повноту розпорядження. Розмежування між нерухомістю і рухомістю в римському праві має мінімальне значення; як зміст права власності, так і форми речового обороту визначаються в ньому для обох категорій речей цілком однаково.

1.3 Правовідносини власності і їх елементи (суб'єкти, об'єкти, зміст).

Будь-які норми права створені і існують для того, щоб врегулювати певні суспільні відносини. Відповідно, реально діючими, такими, що виконуються, будуть лише ті правої норми, приписи яких втілюються у поведінці учасників суспільного життя. Відмінність між приписами норм позитивного права і реально існуючими суспільними відносинами, що повинні врегульовуватись цими нормами є показником неспроможності з тих чи інших причин виконання нормами права своїх функцій. Відповідно і норми права власності повинні втілюватись у правовідносинах. Це стосується і позитивного права власності, адже воно складається з правових норм, спрямованих на врегулювання суспільних відносин, і суб'єктивного права власності, оскільки воно є відбитком об'єктивного права власності, втілення об'єктивного права власності в суспільне життя. В іншому випадку суспільні відносини з приводу привласнення матеріальних і інших благ, що реально існують у суспільстві, будуть позбавленні правового статусу (з точки зору позитивного права).

Таким чином, правовідносини власності є зв’язуючою ланкою між нормами права власності і суспільними відносинами з приводу привласнення майнових (або економічних) благ. Тому вивчення правовідносин власності має велике значення для розуміння суті і змісту права власності як такого.

Правовідносини власності можна визначити як вольові майнові відносини, врегульовані нормами цивільного права, в якому його учасники юридично пов’язані наявністю суб'єктивних прав і обов’язків.

Будь-яке цивільне правовідношення являє собою складне правове явище. Воно складається з трьох елементів:

суб'єктів правовідношення;

об'єкта;

змісту правовідношення власності.

Розглянемо кожний з цих елементів окремо.

Суб'єкти права приватної власності.

Як на мене, то на сьогодні це питання є проблемним. Діючий Закон України «Про власність» закріпив (п. 4 ст.2 Закону) три форми власності в Україні, в тому числі і приватну. Відповідно до ст. 11 цього Закону, суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства. Тобто фізичні особи.

Проте в Конституції України передбачено лише такі форми власності як приватна, державна, муніципальна.

Ст. 321 проекту ЦК України передбачає право приватної власності фізичних осіб. Що стосується осіб юридичних, то за чинним законодавством вони є суб'єктами права колективної власності (ст. 20 Закону України «Про власність»). Ст. 322 проекту ЦК України передбачає право власності юридичних осіб. На думку ряду науковців, за своїм економічним змістом власність недержавних юридичних осіб також повинна розглядатись як приватна. Тому в перспективі можливе розширення законодавцем кола суб'єктів права приватної власності.

Проте на сьогоднішній день вітчизняні науковці у своїх працях вживають таке поняття як «право власності юридичних осіб» і розглядають право власності юридичних осіб (а не право колективної власності) як окрему форму права власності.

Таким чином, на сьогодні суб'єктом права приватної власності є лише фізичні особи. Крім того, іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов’язки щодо належного їм майна на території України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.

У п. 2 ст.321 проекту ЦК України зазначено, що кожна фізична особа має право володіти, користуватись і розпоряджатись свою власністю. Такі поняття як «громадянин України», «іноземний громадянин», «особа без громадянства» тут не вживаються.

Що стосується встановлення законодавством вимог до фізичної особи як суб'єкта права власності, то тут слід звернутись до загальних положень про фізичну особу як суб'єкта цивільного права.

Для того, щоб бути учасником цивільно-правових відносин, фізична особа повинна бути наділена цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю (відповідно, ст. 9 і 11 ЦК).

Цивільна правоздатність являє собою здатність мати цивільні права і обов’язки.

Усі громадяни (а також і інші фізичні особи) мають цивільну правоздатність з моменту народження, незалежно від віку та стану здоров’я. Припиняється проздатність громадянина з моменту його смерті. Цивільне законодавство (ст. 12 ЦК України) також передбачає реальність і гарантованість правоздатності. Сам зміст цивільної правоздатності полягає можливості набуття цивільних прав і обов’язків. Цивільна правоздатність характеризує лише відношення між громадянами і державою. Співвідношення між правоздатністю і суб'єктивними цивільними правами таке, як між можливістю і дійсністю. Таким чином, правоздатність фізичних осіб як така не впливає на зміст і межі здійснення приватної власності.

Проте правоздатність є передумовою самої можливості виникнення права приватної власності. Зокрема, не мають такої можливості іноземці щодо земельних ділянок в Україні (п. 3 ст.11 Закону України «Про власність»). З цієї точки зору їх правоздатність порівняно з правоздатністю громадян України все ж обмежена.

В цивільному законодавстві дієздатність визначається як здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов’язки (ст. 11 ЦК України). В цивілістичній літературі в змісті цивільної дієздатності виділяють такі елементи:

правонабувна здатність. Здатність власними діями набувати цивільні права і створювати цивільні обов’язки;

правоздійснювальна (правовиконавча) здатність. Здатність своїми діями здійснювати належні особі права і обов’язки;

праворозпорядча здатність. Здатність особи своїми діями розпоряджатись належними їй правами;

деліктоздатність. Здатність нести цивільно-правову відповідальність за вчинення цивільних правопорушень.

Ст. 12 ЦК України містить положення про те, що ніхто не може бути обмежений у дієздатності інакше, як у випадках і порядку, передбачених законом.

На відміну від правоздатності, дієздатність, а точніше її обсяг, залежить від віку і стану здоров’я особи. Розрізняють такі види дієздатності як:

повну;

часткову;

обмежену;

мінімальну;

визнання громадянина недієздатним.

Обсяг правоздатності особи суттєво впливає і на зміст, і на межі здійснення її права власності. Так, відповідно до ст. 16 ЦК України, від імені особи визнаної недієздатною, угоди укладає її опікун. А відповідно до ст. 52 ЦК України, угода, укладена громадянином, що визнаний недієздатним, є недійсною. Таким чином, особи, визнані недієздатними, хоча і залишаються власниками належного їм майна, проте втрачають правомочності щодо розпорядження своїм майном. Відповідно, належне їм право власності зазнає суттєвих обмежень. В меншій мірі обмежуються правомочності щодо розпорядження своїм майном інших осіб, що не мають повної дієздатності.

На підставі вищевикладеного, можна зробити висновок, що зміст і межі здійснення права приватної власності залежить від правового статусу власника.

Об'єкт права приватної власності.

Дане питання є більш складним, Традиційно у науковій літературі об'єкти права власності визначають насамперед, як речі, тобто об'єкти матеріально світу, що мають певну економічну цінність для людини і господарчо освоєні.

Проте висловлюються і інші думки. Зокрема про те, що об'єктами права власності є не які-небудь матеріальні чи нематеріальні об'єкти, а певні набори прав. Тобто не сам ресурс являється об'єктом права власності, а набір, пучок прав на його використання. Відносини власності слід розуміти як відносини між людьми, а не як відносини «людина — річ». Будь-який акт обміну є ні чим іншим, як обміном наборами правомочностей. Будь-який товар — це певна сума не лише його споживацьких або виробничих характеристик, але і пов’язаних з ним прав і обмежень. Цінність товару залежить і від одного, і від другого. Чим ширший набір правомочностей, закріплених за ресурсом, чим точніше вони визначені і надійніше захищені, тим вища його корисність. Тому і власна річ, і річ, узята на прокат, будуть мати різну корисність, цінність для особи, навіть якщо вони фізично цілком ідентичні.

На противагу вищенаведеній думці, у науковій літературі більш поширена думка про те, що об'єктом права власності є речі, тобто засоби виробництва, предмети споживання, предмети природи як у натуральному стані, так і створені людською працею, що можуть служити для задоволення потреб людини.

Е.А. Суханов зазначає з цього приводу, що об'єктом права власності може бути майно (про можливі значення цього терміну мова піде далі), що має економічну цінність. Виходячи з економічної природи відносини власності, можна іноді зробити висновок, що об'єктом права власності здатне бути все, що може відчужуватися як товар, бути предметом ринкових відносин. Але це був би занадто широкий підхід, оскільки товаром може бути все, що так чи інакше потрапляє в сферу діяльності людини або навіть те, до чого людина ще не дісталась, проте має теоретичну можливість дістатись (при такому підході і сама людина як біологічна істота чи як фактор виробництва може стати об'єктом права власності). Об'єктом права власності може бути не просто товар, а продукт праці, що має форму товару, тобто присвоєний кимось, відвойований від природи в процесі виробництва. Інтелектуальні і фізичні можливості людини, зокрема, не є продуктом її виробничої діяльності, а являють собою результат її біологічного розвитку і не можуть бути відчужені від носія.

За своїми природними властивостями чи суспільним значенням проводиться класифікація речей на групи. Класифікація має і юридичне значення, оскільки належність речі до тієї чи іншої групи зумовлює і особливості її правового режиму. Зрозуміло, що такий режим встановлюється не для речей, а для поведінки людей щодо тієї чи іншої речі (майна), зокрема щодо порядку володіння, користування, способів і меж розпорядження речами.

Речі, залежно від їх особливостей, поділяються на види:

рухомі і нерухомі;

речі, що вільно обертаються, обмежені в обігу, вилучені з обігу;

індивідуально-визначені і родові;

споживні і неспоживчі;

речі головні і приналежності;

продукція, плоди та доходи;

гроші;

валютні цінності та цінні папери.

До цієї класифікації можна додати ще і такий поділ речей як засоби виробництва і предмети споживання; подільні і неподільні речі; підприємство.

Щодо останнього, то слід зазначити, що підприємство може бути як суб'єктом (відповідно до Закону України «Про підприємства в Україні», як юридична особа), так і об'єктом права власності. Підприємство як цілісний майновий комплекс визнається нерухомістю і може бути вцілому або його частини бути об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди і інших угод. Так, відповідно до Закону України «Про оренду державного і комунального майна», об'єктом оренди є цілісні майнові комплекси підприємств, їх структурні підрозділи.

І у наукових працях, і у законодавчих актах часто вживається такий термін як «майно», коли йде мова про об'єкти права власності. Якщо проаналізувати норми Розділу ІІ чинного ЦК України «Право власності» та Закону України «Про власність», то можна прийти до висновку, що під майном тут розуміють певну річ або сукупність речей.

Під майном може розумітись також і комплекс речей. Таким комплексом є підприємство як єдиний майновий комплекс, що використовується для здійснення підприємницької діяльності (ст. 10 Закону України «Про підприємства в Україні»).

У деяких випадках терміном «майно» охоплюється сукупність майнових прав і обов’язків певного суб'єкта. У такому значенні майно вживається щодо відносин спадкування, охорони майна осіб, визнаних безвісно відсутніми або померлими тощо.

Якщо ж звернутись до ст 310 Глави 22 Книги третьої «Речове право» проекту ЦК, то тут зазначається, що об'єктом речових прав може бути рухоме майно тільки у вигляді речей (сукупності речей, цілісних майнових комплексів), цінних паперів, грошей. Тобто тут чітко зазначається, що об'єктом права власності (як речового права) можуть бути лише речі. Відповідно до ст. 163 проекту ЦК, річчю визнається предмет матеріального світу, який задовольняє потреби людей і щодо якого можуть виникнути цивільні права і обов’язки.

Проте якщо звернутись до ст. 161 проекту, то тут зазначається, що об'єктом цивільних прав є речі, гроші і цінні папери, інше майно, у тому числі майнові права, роботи та послуги, результати творчої діяльності, службова і комерційна таємниця, особисті немайнові блага, а також інші матеріальні і нематеріальні блага. А у ст. 173 проекту ЦК визначено, що майном як особливим об'єктом визначаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки.

Підсумовуючи вказані положення проекту ЦК, можна зазначити, що у них чітко визначено у якому розумінні застосовується термін «майно» щодо тих чи інших відносин.

Проте залишається ряд спірних питань, що стосуються об'єктів права власності і мають безпосереднє важливе значення для розуміння змісту і суті інституту права власності. Це, зокрема, питання про те, що все-таки є об'єктом відносин власності - річ чи право на річ? У силу чого виникають такі різні підходи до розуміння об'єктів права власності? На скільки є речами такі об'єкти права власності як гроші, цінні папери та ряд інших питань.

Якщо звернутись до положень римського цивільного права, то можна виявити наступне. Римському праву було відомо поняття майна (patrimonium) як сукупності речей. До складу майна включались речі, що поділялись на речі матеріальні (res corpotales) і речі безтілесні (res incotporales). Відповідно, існував і поділ речей на тілесні (матеріальні), тобто ті, що мають свою матеріальну субстанцію, і безтілесні, тобто такі, що сприймаються лише думкою, а не на дотик.

Наявні джерела, за твердженням науковців, підтверджують, що до безтілесних речей римляни відносили не речі в розумінні предметів матеріального світу, а саме права. На думку римського юриста Гая, до безтілесних речей належать виключно майнові права, відмінні від права власності. Майнове ж право у найбільш загальному значенні, тобто право власності, ототожнюється з своїм об'єктом і тому самостійного значення не має.

Що стосується поділу речей на тілесні і безтілесні, то у країнах з романо-германською правовою системою, такий поділ не зберігся. Проте, як зазначає Р. О. Халфина, у Англії і інших країнах «загального права» поняття власності поширюється не лише на матеріальні речі, але й на право вимоги. Розрізняється «реальна власність» (real property) і «персональна власність» (personal property). Остання включає в себе різні види вимог. Така ситуація виявилась корисною в сучасних умовах, коли суттєво змінився склад майна, що розглядається як власність. Це й проявилось у другій половині ХІХ ст., коли широке поширення одержали цінні папери, з'явились акціонерні компанії. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу», цінні папери — грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики і визначають характер взаємовідносин між особою, що їх випустила, та їх власником. Тому важко не погодитись з думкою, що цінні папери являють собою майнову цінність, а право власності на них (а, відповідно, визнання їх речами) має своє виправдання в силу прав вимоги, що засвідчується цими паперами.

Підсумовуючи сказане, можна зазначити, що в силу вищевикладеного, навряд чи можна категорично, без застережень, стверджувати, що об'єктом права власності є лише речі як предмети матеріального світу. Не менш цікаво з точки зору співвідношення річ — права на річ буде розглянути питання, що стосуються виникнення, переходу, захисту права власності.

Як відомо, виділяють первинні та похідні способи набуття права власності. Щодо первинних способів, то як зазначається в літературі, право власності виникає на річ вперше або незалежно від волі попередніх власників. Тому в даному випадку, не вдаючись в деталі, можна стверджувати про повне набуття особою усіх прав власника разом з отриманням речі у господарське панування. Що стосується похідних способів, то право власності у особи виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника. В даному випадку відбувається перехід права власності, має місце правонаступництво. Що відбувається у даному випадку: припиняється право власності на річ у відчужувача і виникає таке право у набувача; чи право власності на річ не зникає, а лише переходить від одного суб'єкта до іншого? Очевидно, що зміни відбуваються у обсязі суб'єктивних прав учасників обміну. В чому буде полягати різниця між передачею речі у власність (відчуженням) і передачею цієї речі у майновий найм? З зовнішнього боку різниці начебто немає: річ як об'єкт матеріального світу передається іншій особі. Проте з правої точки зору різниця суттєва — у другому випадку особа, що передала річ, залишається її власником.

Можливо, справа в тому, що особа, віддавши частину прав власника (і обмеживши тим самим свої правомочності щодо речі), зберегла той обсяг прав, що і дозволяє визнавати її власником.

Можна звернути увагу і на інше. Саме у римському приватному праві утвердився принцип: «Ніхто не може передати іншому більшого права, ніж має сам». Саме виходячи з такого принципу вирішувались спори про витребування речі з чужого володіння між власником і добросовісним набувачем. І лише в наступних правових системах з метою стабілізації відносин торгівлі і цивільного обороту взагалі, даний принцип було обмежено, що відображено, зокрема, і в ст.ст. 145−147 чинного ЦК України. С. Н. Ландкоф з цього приводу зазначав наступне. Передати право власності може лише власник. Невласник не може передати іншій особі право власності, якого він сам не має. Тому той, що набув річ не від власника, не стає власником речі. З цього загального правила є винятки, передбачені законодавством.

Якщо ж звернутись до положень проекту ЦК України, то можна виявити наступну суперечність. Як уже говорилось, згідно ст. 310 проекту ЦК до об'єктів речових прав належить рухоме і нерухоме майно тільки у вигляді речей. Проте застава, відповідно до ст. 312 проекту відноситься до речових прав. А згідно п. 1 ст. 598 проекту ЦК, предметом застави може бути будь-яке майно (в тому числі речі, цінні папери і майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення. Таким чином, у даному випадку в сферу об'єктів речового права потрапляють майнові права. Аналогічна ситуація виникає і при аналізі норм чинного Закону України «Про заставу».

Підсумовуючи усе сказане про об'єкти права власності, можна звернутись до міркувань О.С. Іоффе з цього приводу. При натуралістичному підході до соціальних явищ право в розумінні суб'єктивних прав неможливо уявити інакше, як уречевленому вигляді. Проте римляни проявили набагато більшу майстерність в сфері казуїстики, ніж в сфері формулювання загальних понять. Не дали вони ні загального визначення права власності, ні загального поняття права речі. Реально існуючі правові явища не завжди можна звести до матеріального розуміння речей. Не завжди право власності можна ототожнювати з самою річчю. Для того щоб майнові права (права вимоги) вмістити в речову концепцію, римляни і створили безтілесні речі, тобто речі, що полягають в праві. І таким чином було вирішено проблему, незважаючи на розбіжність в загальних уявленнях про речі. На відміну від римського приватного права, ні феодальне, ні буржуазне право поділу речей на тілесні і безтілесні не знали. Питання про це виникло з появою акціонерних компаній, широким обігом цінних паперів. Техніко-юридичні конструкції потіснили традиційні об'єкти відносин власності. В буржуазній науці почали розвиватись двоякого роду вчення. З одного боку, стверджувалось, що з юридичного боку, об'єктом права власності є не річ, а право. З іншого — річ не лише частина матеріальної природи, але і певне штучне (юридичне) утворення. Остання концепція є певною аналогією римського поділу речей.

У зв’язку із сказаним заслуговує уваги положення п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності «від 25.12.92 р., де вказано, що об'єктом злочинів проти власності є приватна власність громадян, а предметом — майно, належне громадянам (жилі будинки, предмети домашнього господарства та інше). Проте в постановах Пленуму ВСУ по цивільних справах та керівних роз’ясненнях щодо права власності, в якості об'єктів права власності називається лише майно в розумінні речей.

На підставі усього викладеного можна зробити наступні висновки:

1) об'єктом права власності, як і інших цивільно-правових відносин все-таки є суспільні блага. На мою думку, неправильним буде відривати правові відносини власності від їх економічного змісту.

2) суспільні блага, що визнаються об'єктом відносин власності з точки зору їх цінності для суб'єктів повинні розглядатись в економічному аспекті (їх здатність задовольняти певні суспільні потреби) та аспекті юридичному (обсяг прав, що слідує за річчю (або передається разом з річчю) становить для суб'єктів не меншу цінність, ніж споживчі якості речі). Права на річ, що є у суб'єкта визначає його можливість господарчо використовувати суспільне благо.

3) права на суспільне благо, з одного боку встановлюють певний зв’язок особи і суспільного блага (навіть не маючи можливості здійснювати свої права власника фактично, особа залишається ним юридично), а з іншого — регулює відносини між людьми з приводу цього блага.