Система базування на окупованій території

Реферат на тему:

Система базування на окупованій території.

Для успішного проведення партизанської боротьби будь який загін мусить мати систему замаскованих таборів, сховищ та схронів. Вонизабезпечать належну ефективність бойової діяльності партизан.

Табір — місце розташування партизанського загону, призначене для прихованого перебування, організації відпочинку, медичної допомоги та підготовки партизан.

Сховище — підземне замасковане укриття, призначене для тривалого зберігання зброї, боєприпасів, спорядження та продовольства для партизан.

Схрон — підземне замасковане укриття, призначене для прихованого перебування, організації відпочинку, медичної допомоги та підготовки партизан.

ОБЛАШТУВАННЯ ТАБОРУ Спочатку партизанський підрозділ має обрати місце, придатне для розташування табору. Це місце має забезпечувати:

• криття від спостереження з землі та повітрянайкраще маскує густий хвойний або листяний ліс, ділянки вкритої лісом та чагарями місцевості, оточеної болотами. Взагалі при підборі місця базування не існує усталених шаблонів. Наприклад навіть якщо місцевість частково відкрита, партизани за допомогою природніх та штучних засобів маскування можуть нівелювати цей недолік. Окремо слід відмітити базування у гірсько-лісистій місцевості. Осоливості гірського ладншафту одночасно й полегшують й ускладнюють базування.

• ісця для прихованого спостереження за місцевістю прилеглою до базистежі мають знаходитися на певній віддалі від бази й мати відкриту зону спостереження.

• датність приховано прибувати чи покидати базу;

• фективній обороні при нападі супротивникапри базуванні партизани самі мають облаштувати позиції стеж для оборони у випадку нападу супротивника.

• абезпечувати організацію й упорядкування життєво важливих фізіологічних процесів всього обового складу підрозділу: харчування, обігрів, сон, справляння природних потреб, тощо. В процесі побудови табору самі партизани мають дбати про його облаштування.

Як тільки вибрано місце для облаштування табору, частина партизан негайно займає кругову оборону. При чисельності підрозділу близько 30 вояків має залучатися третина особового складу — 10−12 вояків. Пости розташовують по колу на певній віддалі від бази, на одному пості має бути не менше двох вояків. Кожен пост має визначений сектор обстрілу. На місці облаштування має бути викопано неглибокий але ретельно замаскований місцевими предметами шанець. По можливості окремі пости мають облаштовуватися в кронах дерев. Також по можливості стійкові мають оснащуватися засобами оптичної та технічної розвідки (біноклями, приладами нічного бачення) направленими мікрофонами, світловими сигналізаторами, тощо).

Між всіма постами мусить існувати постійний радіозвязок. Сеанси звязку мають проводитися регулярно, або у випадку необхідності. Не виключається що регулярний радіообмін може бути запеленгований супротивником. Для звязку доцільно застосовувати малопотужні мікротрансивери з радіусом дії 200−300 метрів. Регулярний та частий радіообмін корисний тми що дозволяє зразу визначити ворожий напад на пост. якщо він вчасно не вийшов на зв’язок.

Підходи до табору мають бути обовязково замінованими, або оточені сигналізаторами. Міни завдають безпосередню шкоду ворогові при спрацюванні, сигналізатори попереджують про появу ворога у безпосередній близькості до бази. Існують сигналізатори різної конструкції: наприклад освітлювальна ракета, яка спрацьовує при обриві фіксуючого дроту. Яскравий спалах на небі тут же буде помічений партизанами. Також широкого розповсюдженні здобули електронні сигналізатори. Найпростіший з них складається з двох пружинних контактів, між якими встановлено ізолюючу планку. Від ізолюючої планки веде натягнутий шнур, привязаний іншим кінцем за місцевий предмет. Від контактів до позиції стійкового веде замаскований дріт з лампочкою. Якщо хтось (людина чи тварина) зачепить шнур, планка вискочить, контакти з'єднаються і перед спостерігачем загориться лампочка. Також використовуються високочутливі мікрофони, які засікатимуть хрускіт гілок, шум спорядження, розмови, тощо.

В якості засобів захисту бази відносять також різноманітні пастки, вовчі ями, капкани.

Існує два способи замінування місцевості. Перший спосіб — «равлик». Він полягає у розташуванні мін по спіралі навколо бази. Таким чином на базу можна потрапити лише йдучи по спіралі, паралельно мінам. Будь-хто, намагаючись пройти по прямій, обов’язково наступить на міну. Такий спосіб забезпечує щільне прикриття табору, однак створює певні труднощі при вході й покиданні бази.

Інший спосіб полігає у мінуванні проміжків між стежами та безпосередньо перед ними. Вхід та вихід табору не мінують, однак для їх охорни виставляється підсилена стежа, в склад якої обов’язково входить снайпер або кулеметник.

Внутрішнє облаштування бази залежить від безпеки терену і можливостей партизанського підрозділу. В якості житлових комплексів партизани можуть використовувати або намети, або землянки. Землянки надійно оберігають від несприятливих погодніх умов, ідеально маскуються з місцевістю, проте їх облаштування вимагає значних затрат сил і засобів. Намети швидко збираються і складаються проте вони не завжди можуть вберегти від несриятливих погодгіх умов. Команадант сам має вирішувати який тип житла облаштовувати в залежності від поточної обстановки, безпеки терену. Якщо даний терен на території партизанського краю, важкодоступний щз точки зору рельєфу та природної зони, а ворожі війська відсутні, доцільно облаштувати землянки, які забезпечать комфортнеі умови перебування. Свої переваги і недоліки має і організація крупних партизанських баз. Крупні бази дозволяють організовувати забезпечення великої кількості партизан та організовувати їх взаємодію. Водночас крупні бази вразливими об'єктами для ударів авіації.

Як під час будь якого облаштування на місці партизани мусять дотримувтися всіх правил маскування. Вогнища розпалюються таким чином щоб вони не були помітні ні з повітря, ні з землі. База мусить мати якомога більший запас води, щоб якомога менше ходити до джерел, щим самим не видаючи себе. Обовязково має бути підготовелно запас сухих дров, збережених від опадів. Спорядження розкладається так, щоб його можна було швилдко зібрати.

Історія партизанських воєн знає немало прикладів облаштування крупних баз, які служили центрами руху опру.

Афганістан. Під час цієї війни широку відомість здобув гірський масив Луркох, недалеко від Шинданда — мережа практично неприступних скель, яка простягалася на кілька десятків кілометрів. Складний рельєф місцевості та вкрай несприятливі кліматичні умови (висока температура, постійні піщані бурі) вкрай ускладнювали дії сухопутних частин та авіації радянських військ. В районі Луркоха афганські моджахеди організували великий табір, який використовувався для відпочинку та координації дій місцевих партизанських підрозділів. Користуючись непиступністю даного району партизани саме звідти здійснювали успішні наскоки на позиції радянського військового контингенту та на частини урядових військ Демократичної республіки Афганістан. З часом база перетворилася на справжню фортецю, оточену з усіх боків мінними полями і захищена укріпленнями та вогневими точками. Перший штурм Луркоха радянські війська розпочали у 1981 році. Афганські моджахеди зазнавши втрат від ударів радянської авіації після тижня зазятих боїв покинули базу. Проте радянські війська не змогли скористантися плодами своєї перемоги так як не могли повністю зайняти цю територію. Як тільки радянські війська полишили Луркох, туди негайно повернулися моджахеди й почали відновлювати базу. Попри те що партизанські бази у Луркоху регулярно зазанавали ударів радянських військ, моджахеди постійно оновлювали базу. Впродовж всієї афганської війни Луркох являв собою «осине гніздо», через яке окупанти не могли почуватися безпечно на великому терені. Не менш вражаючими були й інші місця базування моджахедів. Наприклад партизанська база Джавара мала 49 різноманітних об'єктів, у тому числі свій набійний завод і радіоцентр.