Використання творів українського народного мистецтва на уроках малювання в початкових класах

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Сутність та історія розвитку народного мистецтва

1.2 Характеристика основних видів і жанрів народного мистецтва

Розділ 2. ДОСЛІДНО-ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА РОБОТА

2.1 Оволодіння технікою та прийомами образотворчої діяльності при вивченні народного мистецтва

2.2 Методика експериментального дослідження

2.3 Результативність експериментального дослідження

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Актуальність дослідження. Принцип всебічного і гармонійного розвитку особистості, поряд з іншими ідеями, які лежать в основі процесу виховання загальної естетичної культури і розвитку почуття краси молодшого школяра, знаходить відображення у Концепції національного виховання, у змісті Державної національної програми «Освіта».

Естетична свідомість суспільства і кожної людини зокрема, становить цілий світ духовних почуттів, переживань та поглядів, що збагачують людське життя, розуміння його сенсу і своєрідності, допомагають орієнтуватися у світі та виробляти уявлення про вищі життєві цінності, до яких слід прагнути. Вона є носієм духовних цінностей, що існують у суспільстві і постійно розвиваються внаслідок соціального прогресу, розвитку мистецтва, спілкування народів і культур. Естетичне виховання — необхідна складова частина виховання та формування гармонійно розвиненої людини.

Мистецтво є найбільш повним і концентрованим виразом прекрасного в житті. Художнє пізнання дійсності поряд з науковим є важливим засобом відображення і пояснення дійсності, могутнім знаряддям суспільно-естетичного виховання людей. Художнє відображення життя в творах мистецтва відбувається за певними законами, що специфічно відбиваються в кожному виді мистецтва. Специфічність відображення дійсності кожним видом мистецтва позначається і на особливості їх естетичного сприймання.

Велику роль в естетичному розвитку дітей відіграє образотворче мистецтво. Це галузь духовного життя людей, в якій завжди знаходять вираз їх почуття, думки, інтереси і переконання людей. Фарбами і лініями вони передавали своє уявлення про життя і смерть, про добро і зло, про минуле і сучасне, свої мрії про майбутнє.

Мистецтво відтворює видимий світ у всьому його багатстві і є вагомим чинником естетичного розвитку і виховання дітей. Зорові враження від сприймання твору живопису органічно пов’язані з усіма іншими сторонами нашої свідомості. Матеріали досліджень показують, що естетичні уявлення дітей багаті, різноманітні і реалістичні за своїм змістом. У них проявляється безпосередність естетичних переживань, залежність цих уявлень від суджень дорослих людей, що оточують дитину, детермінованість їх умовами життя, вихованням і знаннями дитини.

Психологи естетичними називають такі вищі почуття, які породжує в нас краса, або потворність об'єктів, які ми сприймаємо: це можуть бути явища природи, твори мистецтва або люди, чи їх вчинки і дії. Характеризуючи естетичні почуття, автори зазначають, що вони можуть мати споглядальний характер, коли виникають у зв’язку з сприйманням об'єктивної дійсності, і можуть ставати активними, коли органічно включаються в людську діяльність, надаючи їй певної естетичної форми.

У найпростішій формі естетичне почуття є ніби «чуттєвий тон», що супроводить окремі відчуття (коли людина одним чистим кольорам або звукам надає перевагу перед іншими). Складніше почуття естетичної насолоди виникає при сприйманні своєрідного поєднання в цілому предметі його елементів: звуків, фарб, форм і т. д.

Відомо, що естетичне виховання учнів початкової школи закладає основи характеру особистості, її духовності. У цей віковий період створюється фундамент для формування світогляду та естетичних поглядів молодшого школяра.

Вчені минулого і сучасності, зокрема К. Ушинський, Л. Толстой, С. Миропольський, Я. Чепіга, О. Музиченко, С. Ананьїн, В. Сухомлинський, Б. Йєменський, Д. Кабалевський, Т. Деркач та інші, досліджували основи естетичного виховання, вважаючи, що член суспільства повинен жити у контексті загальнолюдської культури. Питання формування всебічно розвиненої людини постали перед ними як практичні завдання часу.

Так, відомий український педагог С. Ананьїн, формулюючи завдання, які стояли перед школою початку XX століття, підкреслював, що в інтелектуальній сфері почуттів завданнями школи є: пробудження, розвиток та підтримування інтелектуального почуття у його найвищій формі - інтересу до навколишнього світу та культури власного народу. Успіх інтелектуального виховання значною мірою залежить від пробудження, підтримання, розвитку і збереження інтересу Педагогічна естетика вирішувала цілий ряд складних проблем, пов’язаних з гармонізацією інтелектуальної та емоційної сфер підростаючого покоління.

Оскільки у молодшому шкільному віці емоційна сфера має вирішальне значення у ході розвитку особистості, проблема форм і засобів естетичного виховання молодших школярів залишається актуальною для педагогічної теорії та практики. А практика показує, що народне мистецтво у різноманітності видів і жанрів є дієвим засобом естетичного розвитку молодших школярів, формування у них навичок образотворчої діяльності. Необхідність використання творів народного мистецтва на уроках малювання і спричинило вибір теми дипломної роботи — «Викорис-тання творів українського народного мистецтва на уроках малювання в початкових класах».

Об'єкт дослідження — твори українського народного мистецтва.

Предмет дослідження — методика формування навичок образо-творчої діяльності молодших школярів у процесі використання творів українського народного мистецтва.

Мета дослідження — обґрунтувати роль і місце творів українського народного мистецтва у формування навичок образотворчої діяльності учнів початкових класів.

Гіпотеза дослідження: використання творів українського народного мистецтва є дієвим засобом розвитку у молодших школярів навичок образотворчої діяльності.

Відповідно до поставленої мети та гіпотези визначені завдання дослідження:

1. Розкрити зміст та особливості класифікації творів українського народного мистецтва.

2. Визначити можливості творів українського народного мистецтва в естетичному вихованні молодших школярів.

3. Виділити та обґрунтувати форми і методи розвитку образотворчої діяльності учнів початкових класів при використанні творів українсь-кого народного мистецтва.

4. Визначити вплив експериментальної методики на результативність проведення занять з образотворчого мистецтва.

Для розв’язання поставлених завдань і перевірки гіпотези викорис-тано такі методи дослідження: аналіз, порівняння, систематизація та узагальнення теоретичних даних, педагогічне спостереження, педагогічний експеримент.

Практична значущість дослідження визначається актуальними завданнями удосконалення образотворчої діяльності учнів у початковій школі та полягає у розкритті системи роботи вчителя з використання творів українського народного мистецтва як засобу розвитку навичок образотворчої діяльності учнів початкових класів.

Структура дипломної роботи. Дипломна робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.

Розділ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Сутність та історія розвитку народного мистецтва

Українське народне мистецтво — це історична основа, на якій розвивалася і розвивається світова художня культура, одна із форм суспільної свідомості і суспільної діяльності, явище соціально зумовлене. Народне мистецтво включає в себе різні види художньої діяльності, промислів і ремесел народу — поетичну творчість, театральне, музичне, танцювальне, декоративне, образотворче мистецтво, народне будівництво тощо.

Народне мистецтво існує як сукупність численних видів, жанрів, родів. Усі його види об'єднує основне — пізнання та відображення трудової діяльності українського народу, його історії, побуту тощо, хоча кожен із них має певні особливості функціонального призначення, матеріалу, засобів вираження.

Народне мистецтво виникло у нелегкому, тривалому процесі колективної трудової діяльності українців [5, 8−9]. В процесі трудової діяльності людей розвивались естетичні почуття людини, її вухо, очі вчилися бачити та відчувати красу форм, кольорів, звуків і т. ін. Для того, щоб народилось мистецтво, людина повинна була навчитись не тільки вправно працювати інструментами та з їхньою допомогою відображувати бачене на камені, в глині, відтворювати звуки, але вона повинна була навчитись художньо-образно сприймати дійсність. Але й образне мислення — це ще не мистецтво. Воно стає мистецтвом лише тоді, коли матеріалізується в певних доступних людині засобах — в слові, камені, звуці, жесті і т. ін. Художня творчість була водночас пізнанням світу, образним мисленням і практичною дією.

Народне образотворче і декоративне мистецтво своїми коренями сягає глибокої давнини. Воно нерозривно поєднано з магічно-обрядовою і господарською діяльністю людини. Саме тому твори народного мистецтва містять як духовні, так і матеріальні ознаки. Між звичайними побутовими предметами з дерева, глини, каменя та інших матеріалів і предметами — творами народного мистецтва не існує чіткої межі [43, 32−33].

Поширене твердження, що кожна річ, виготовлена вручну, має певні художні якості. Щоправда, ці якості співмірні лише з природними властивостями матеріалу та результатами його обробки (фактурою, текстурою, кольором тощо) [9, 13]. Усі природні і технологічні показники неодмінно утворюють художню виразність первинного рівня. Але якщо народний майстер свідомо й цілеспрямовано посилює художню виразність завдяки співмірності форми, конструкції, цілісності й семантики орнаментальних структур, то такий виріб набуває особливої виразності вищого рівня. Він сприймається емоційно-чуттєво, стає не лише предметом, а й твором мистецтва. Отже, народне мистецтво поєднує в собі духовно-матеріальну діяльність людини, виражену в художніх творах.

Народне мистецтво яскраво характеризує національні особливості нації, локальні відміни етнографічних груп, це «минуле в сучасному» [6, 9]. З минулим народні художні твори єднає традиція та колективний спосіб її регулювання. Лише завдяки незліченим повторенням схем мотивів, образів, форм утверджується художня традиція і передається з покоління у покоління, удосконалюючись і набуваючи чарівної довершеності.

В історичному аспекті народне мистецтво передовсім розвивалось як творчість селян і мешканців передмість у вільний від хліборобства час. Вони виробляли необхідні предмети, у тому числі й художні, для власних потреб. З появою вотчинних майстрів при князівських, поміщицьких і монастирських господарствах виникає професійне мистецтво. Майстри осідали в містах, вони не обробляли землі, а лише займалися відповідними «рукомислом» — гончарством, бондарством, ткацтвом тощо [58, 39]. Вони виготовляли продукцію на місцевий ринок, а для кращої співпраці й збуту виробів об'єднувалися в цехи. Художніми ремеслами вважалися види професійної діяльності, які вимагали складного устаткування і тривалого навчання: малярство, шовкоткацтво, художнє ковальство, золотарство та ін. Ремісники обов’язково мали документи про опанування фахом і дозвіл на застосування власної майстерні.

Унаслідок розкладу феодального господарства окремі талановиті сільські майстри потрапляють на міські ринки, складаючи конкуренцію ремісникам. Так поступово термін ремісник втрачає своє первісне значення, стаючи набутком і сільських майстрів [28, 92]. Сьогодні під ремісництвом розуміють не тільки професійне цехове мистецтво, а й сучасні твори народних майстрів галузей із складальною технологією (ткацтва, килимарства, токарства, хутництва, гончарства, тощо). Однак ремісниками не вважають майстрів вишивки, витинанки, розпису писанок, сирної іграшки тощо.

Таким чином, народне мистецтво існує у двох формах: творчість народних майстрів для себе і близьких, друга — народні художні промисли — ручне виготовлення художніх виробів окремими майстрами й організованими підприємствами для збуту.

Народні традиції в образотворчому мистецтві України сягають часів Київської Русі. Вони виявилися у монументальному малярстві, іконописі на дереві, полотні та склі, народній картині, вишивках інтер'єрного призначення та інше. Протягом віків творчість народних митців була важливим компонентом духовної культури [62, 18].

Українське народне мистецтво і професійне декоративно-прикладне мистецтво набуло широкого визнання у нашій країні та за кордоном. Сьогодні воно є важливою складовою частиною художньої освіти.

Народне декоративне мистецтво України розвивалось у двох основних формах — домашнє художнє ремесло й організовані художні промисли, пов’язані з ринком. Природні багатства України, вигідне географічне і торговельне положення сприяли розвиткові домашніх ремесел та організованих художніх промислів. Перехід від мануфактур до фабрик, промислового виробництва у ХІХ ст негативно позначилося на подальшому розвиткові художніх промислів, основа яких — традиційна художня рукотворність [24, 51−52].

Народні промисли і ремесла зародились у первісному суспільстві, коли людина жила в умовах родового ладу, а засоби для існування добувала примітивними знаряддями. Тоді вся діяльність могла бути тільки колективною. Відсутність складних трудових операцій призводила до того, що всі члени колективу мали одні й ті ж обов’язки, опановували одні й ті ж трудові навички. Розподіл праці проходив таким чином: праця чоловіків (мисливство) і праця жінок (приготування їжі, виготовлення одягу, ведення домашнього господарства) [43, 37]. Спільна праця зумовлена спільною власністю на знаряддя праці, землю, продукти колективного виробництва. Майнової нерівності ще не було, і народне мистецтво створювалось у сфері колективного матеріального домашнього виробництва. У ньому відбивалися риси первісної свідомості людини, міфологічний характер спілкування з природою.

Пам’ятки кожної конкретної епохи показують, як люди навчились працювати з природними матеріалами і що з них виготовляти, яку силу надавати їм за допомогою символів-знаків (орнаменту) і що робило звичайні речі побутового призначення творами мистецтва. На всіх етапах історичного розвитку твори народного мистецтва, залишаючись невід'єм-ною частиною матеріальної культури, водночас є важливою галуззю духовної культури народу [9, 16]. Основи художнього, духовного, естетичного в них невіддільні від утилітарного. Їхня єдність обґрунтовує глибоку життєву правду народного мистецтва.

Починаючи з первіснообщинного суспільства і впродовж наступних віків люди удосконалювали домашнє виробництво речей, які задовольняли побутово-життєві потреби. Поступово шліфувались технічно-художні засоби, які формувались колективним досвідом, передавались із покоління в покоління, перевірялися практикою. Людина навчилася виконувати багато процесів праці, створюючи предметний світ: тканини, посуд, меблі тощо. Величезним здобутком пізнавально-трудової діяльності було те, що людина почала добирати, підготовляти й опрацьовувати потрібну сировину. Дрібне ручне виготовлення готових виробів при відсутності внутрівиробничого поділу праці називається ремеслом [5, 27]. Історичний розвиток ремесел зумовлений зміною соціальної формації. Відповідно до різних історичних етапів суспільного виробництва та розподілу праці ремесла були домашніми, на замовлення і на ринок.

Домашнім ремеслом називається виробництво виробів для задово-лення власних потреб господарства, членами якого вони виготовлені. Ці ремесла ще не відокремилися від головних галузей господарської діяльності. Домашнє ремесло — невід'ємна частина натурального госпо-дарства — збереглося і в окремих галузях в період капіталізму. Наприклад, займаючись мисливством, скотарством, землеробством, люди допоміжно виготовляли дрібні ремісничі вироби. Поглиблення суспільного поділу праці зумовило появу розвиненіших видів ремесел, вони почали відділятися від основного заняття людей. Таким чином виникли ремесла на замовлення і на ринок.

Ремесло на замовлення — виробництво виробів ремісником, що має власне господарство і працює зі своєю або замовною сировиною. Ремесло на ринок — дрібнотоварне виробництво, коли ремісник сам або через посередників продає вироби на ринках. Ці види ремесла розвивались із розвитком міст, важливих ремісничо-торгівельних центрів [18, 24]. Домашні ремесла називають ще домашньою, а ремесла на ринок — кустарною промисловістю. Усі види ремесел послідовно розвивалися разом із прогресом людського суспільства.

У ремеслах художня робота стає головним видом діяльності майстра, тут скоріше вдосконалюється майстерність, виникають нові, трудомісткі види художньої діяльності, зростає кількість ремісничих спеціальностей та звужується спеціалізація ремісників. Уже в давньосхідних рабовлас-ницьких державах ІІІ—І тис. до н. е. були ремісники, які працювали на замовлення: ковалі, будівельники, столярі, зброярі, ткалі, золотарі тощо. Виготовлення кераміки, тканин, декоративних виробів із металу, каменю досягло високого рівня в Єгипті, Ассирії, Ірані, Китаї, Індії, в античних рабовласницьких державах Греції і Риму. Уже в цю епоху поряд із речами широкого вжитку виготовлялися предмети розкоші, доступні лише панівній верхівці [43, 424].

В умовах більш високого рівня розвитку продуктивних сил при феодалізмі ремісники отримали ширші можливості для вдосконалення свого фаху. Виникли нові галузі ремесел, звужувалася спеціалізація ремісників, робилися своєрідні відкриття, винаходи. Китай, Індія, Іран, Японія, країни Середньої і Передньої Азії, Європи славилися виготовленням художніх предметів побуту (посуд, тканини, килими, холодна і вогнепальна зброя, лицарський обладунок, вози, меблі, ювелірні прикраси, культові предмети тощо). До скарбниці світового мистецтва увійшли китайські та японські різьблення на дереві, вироби з ниток, китайська порцеляна, індійські тканини і металеві вироби, іранські і туркменські килими та ін. [44, 102−103].

Високого художнього рівня досягли художні ремесла у східних слов’ян (метал, кераміка, різьблення на дереві тощо). Декоративно-прикладне мистецтво слов’янського населення на території майбутніх російських, українських і білоруських земель — грунт, на якому розвинулася самобутня культура Київської Русі [58, 71−72]. Давньоруські ремісники дотримувалися багатовікових традицій східнослов'янського мистецтва, засвоюючи, творчо осмислюючи найкращі здобутки світового мистецтва. їхню оригінальну, високохудожню творчість засвідчують збережені пам’ятки, літописні дані та описи іноземців, які за рівнем художнього ремесла ставили Давню Русь на друге місце після Візантії.

У Київській Русі переважали домашні ремесла. Пов’язані із сільським господарством, вони відігравали роль допоміжного заняття. Селяни самі виготовляли різні вироби, полотна, сукна, взуття тощо для власних потреб. Феодали отримували цю продукцію селянського ремесла у вигляді повинностей. У господарствах феодалів також виготовляли вироби. Ремісники працювали і в княжих, боярських та монастирських дворах. Розвиток торгівельно-грошових відносин сприяв кількісному зростанню ремісників, поселенню їх в містах та невеличких містечках.

Як сільське, так і міське ремесло поєднувалось із землеробством. Зростання міст, розвиток торговельно-виробничих відносин стали тими важливими факторами, котрі активізували процеси відокремлення ремесла від сільського господарства, сприяли поглибленню професійної майстер-ності ремісників, збільшенню кількості ремісничих спеціальностей [6, 17].

Розвиток товарного обміну привів до того, що виготовлення виробів на продаж стало основним заняттям окремих ремісників, посилилися процеси відокремлення ремесла від землеробства. На основі домашніх ремесел виникли ремісничі організації. Натуральне господарство, вузькість внутрішнього ринку, утиски з боку державної адміністрації зумовили необхідність єднання міських ремісників. В XI—XII ст. в містах Західної Європи, а також Київської Русі поступово виникали і поширювалися цехи. Конкретно-історичні умови позначилися на специфіці цехів, що утворювались на Україні. Тут цехова система виробництва поширилась у XIV—XV ст. У Києві існували цехи ковалів, золотарів, кравців, кушнірів, шевців. Відомі різні за профілем цехи у Луцьку, Чернігові та ін.

У 1425 р. у Львові діяли 9 цехів (ковалів, шевців, кравців, лимарів, кушнірів), а наприкінці XV ст.—14 цехів об'єднували ремісників понад 50 професій. Цехове ремесло бурхливо розвивалось у містах, які здобули так зване магдебурзьке право, — у Києві Львові, Полтаві, Чернігові, Новгороді-Сіверському, Житомирі, Бердичеві, Ніжині, Кременці, Кам’янці-Подільському тощо.

Цехові організації відігравали позитивну роль у житті як міських, так і сільських ремесел ранньої епохи феодалізму. Вони сприяли піднесенню художнього рівня виробів, розширенню їх асортименту. У цехових статутах визначалося, які саме і скільки виробів будуть виробляти; їхні розміри, форми, колір тощо; кількість майстрів і підмайстрів, їхні права; розмір внесків майстрів до спільної кари; кількість робітників та учнів, яких мав право тримати майстер, строки учнівства; розмір заробітної плати підмайстрам та учням; правила прийому нових членів у цехи; кількість сировини, інструментів і матеріалів; тривалість робочого дня, штрафи за порушення статутів і т. ін. [62, 24]. У цехах панівне становище посідали майстри, їм підпорядковувались підмайстри й учні. За виконанням статутів слідкували обрані на загальних зборах цехових майстрів старшини.

Важливо, що при вступі майстрів до цеху ретельно перевіряли їхні знання, вміння зробити «шедевр» — взірець певного виробу. Відбувалися своєрідні іспити-конкурси майстрів, що сприяло вдосконаленню ремісничої майстерності [58, 48]. У містах працювали позацехові майстри — партачі. Вони жили переважно на передмісті, були обмежені у своїй діяльності, не мали права продавати власні вироби на міському ринку.

Проникнення у ремісниче виробництво нових відносин зумовлене як економічними змінами, так і рівнем розвитку ремесел. Із поглибленням поділу праці від окремих ремісничих професій відгалужувалися нові спеціальності. Так, серед ремісників-текстильників виділилися ткачі, полотнярі, шерстяники, прядильники (ниткарі), сукновали і постригачі сукна, мотузники, канатники тощо; серед деревообробників — бондарі, теслярі, колісники, різьбярі, ґонтарі, каретники, кошикарі, ситники і т. ін. [62, 27−28]. Із зростанням попиту на ремісничі вироби з боку міського і сільського населення, ускладненням і диференціацією самого ремесла поглиблювалося майнове розшарування цехових і позацехових ремісників. Більш заможні майстри перетворювалися на дрібних підприємців і скупників. В умовах зародження капіталістичних відносин цехова організація гальмувала ремісниче виробництво.

Вільніші можливості для діяльності, не такі обмежені, як у цехових майстернях, мали сільські і міські домашні промисли, тобто дрібне ручне товарне виробництво. Воно існувало в умовах натурального господарства, де із наявної сировини виготовляли вироби на продаж [58, 63]. Власниками промислів були представники майже всіх прошарків населення України — міщани, селяни, козаки, купці, шляхта і т. ін. Серед домашніх промислів найбільшого поширення набули текстильні, шевські, кравецькі, кушнірські. Селяни традиційно вирощували у своїх господарствах льон і коноплі, стригли вівці, із наявної сировини виготовляли тканини інтер'єрного й одягового призначення для себе і на продаж.

У XVI—XVII ст. на основі ремесел і домашніх промислів зародилася нова, більш висока форма виробництва — мануфактура. Капіталістичне підприємство грунтувалося на ремісничій техніці й поділі праці. Ця стадія розвитку промисловості історично передувала великій машинній індустрії. Відбувався процес звуження ремісничих спеціальностей [28, 243]. Дещо полегшувались трудомісткі роботи, удосконалювались інструменти тощо. Шляхи виникнення мануфактур були різними. Дрібні промисли (майстерні) зміцнювались, розширювались, поступово переростали у більші виробничі заклади з поділом праці.

Наявність місцевої сировини, людей, які опанували традиційні навички праці, виготовляючи певні вироби, давала змогу розширювати виробництво, впроваджувати деякі нові технологічні методи, полегшувати ручну працю за допомогою машин. Отже, закономірно, в історичній послідовності тривав розвиток народного мистецтва у таких формах, як домашнє й організоване виробництво: у цехах, мануфактурах [6, 15].

У різні історичні епохи, залежно від зміни соціальних формацій, зазнавало змін і народне декоративне мистецтво. Однак завжди його визначальними рисами залишалися колективний характер творчості, спадковість багатовікових традицій. Постійно діяв метод навчання: вчитись працювати, як усі майстри, але при цьому зробити вироби краще від інших. Таким чином зберігалася висока якість та індивідуальна своєрідність виробів.

1.2 Характеристика основних видів і жанрів народного мистецтва

Як виділення окремих видів мистецтва, так і їхня взаємодія — надзвичайно важливі фактори на всіх рівнях художнього життя народу. Виникнувши внаслідок трудової діяльності, мистецтво, нерозривно пов’язане з життям народу, було тільки народним. Демократизм народного мистецтва як особливого засобу пізнання, відображення та творення дійсності, виховання й гуртування людей мав важливе значення для майбутнього розвитку художньої культури. Зараз, у складних умовах глобалізації та полікультурності народне мистецтво не переривається, воно живе, зазнаючи в певні періоди піднесення та спадів, сміливо втілюючи волелюбні ідеї, оберігаючи набуту спадщину народної культури. У всі епохи народне мистецтво було фундаментом художньої культури.

Тривалий і складний «процес формування окремих видів, родів і жанрів образно уявляється таким чином: мистецтво — могутній стовбур вічно живого дерева, від якого починають відгалужуватись гілки, на них відростають дрібніші пагінці, галузочки з квітами, листям, пуп’янками і т. ін. Наприклад, родами літератури є епос, лірика, драма; жанрами епосу — епопея, повість, роман, нарис, байка; лірики — ода, елегія, сонет, гімн, поема, ліричні вірші тощо» [6, 21−22].

Багатство змісту творів кожного виду мистецтва не дає змоги проводити класифікацію за якоюсь однією ознакою. Дослідники опрацювали принципи, критерії класифікації мистецтв. При цьому за основу береться морфологічний аналіз, тобто характеристика мистецьких творів за видами.

Вид мистецтва — це певна його галузь, що характеризується тим, які сторони життя і як вона пізнає, відображає. Він виділяється специфікою функціонального призначення, образності, матеріалом, засобами творчості тощо. За цими ознаками (або частиною їх) у межах кожного виду відгалужуються родові, жанрові і типові різновидності. Види мистецтва не ізольовані, доповнюють один одного, широко розкриваючи людське життя. Хоч окремі види мистецтв і мають схильність до об'єднання, навіть злиття, однак важливе значення має розвиток специфічних особливостей кожного з них, бо кожен вид зокрема вносить дещо своє, нове, оригінальне до світової художньої культури.

Кожен вид народних промислів і ремесел як різновиду народної творчості має власну історію, художні виражальні засоби: матеріал, мову, способи передачі відомого, знайденого. Передача історичного матеріалу, набутого досвіду, звичаїв — це традиція. У народній художній творчості діє закон єдності колективного та індивідуального, традицій і новаторства.

Декоративно-прикладне мистецтво безпосередньо входить у сферу матеріальної і духовної культури народу. У цьому плані становлять інтерес думки дослідників про аспекти умовного розмежування матеріальної і духовної культури, спеціальне виділення художньої культури на тій основі, що в останній відбувається процес злиття матеріальної, реальної форми і духовного змісту. Килими, кераміка, одяг, тканини, вишивка і т.д. є результатом як духовної, так і практичної діяльності людей [44, 21].

Світ людини включає в себе численні види художньої практики. Це плетіння і ткання, розпис і вишивка, різьблення і виточування тощо. Одні види — кераміка, обробка кістки і каменю, плетіння — виникли на зорі людської цивілізації, інші — молоді: мереживо гобелен, вироби із бісеру витинання з паперу. Їм заледве налічується кілька століть [43, 83]. Ще й досі слово «ремісник» за звичкою має негативний, зневажливий відтінок на противагу творчому підходу до праці.

Життя підтверджує, що на сучасному етапі декоративно-прикладне мистецтво збагачується новим аспектами, його змістовна краса потрібна людині, в наш час зростає його художньо-культурна цінність.

Українське народне декоративне мистецтво — унікальне явище національної культури. Воно «завжди правдиво показувало світові життя нації, її духовне багатство, рівень культури, творчі сили і здібності енергію, виступало як феномен незнищенності» [62, 13−14].

У житті українського народу — праці, побуту, моралі, психології та ін. — народне декоративне мистецтво виступає як унікальне явище, яке засвідчує невмирущі, життєствердні сили. Народне декоративне мистецтво — це багатий, справедливий гармонійний світ, що доніс до нас національні риси орнаментальної, графічної, живописної, пластичної композиційної культури. У ній відбиті віковічні надбання, художній геній нації.

Західна Україна, особливо Прикарпаття, географічні межі якого окреслюють переважно територію сучасної Івано-Франківської області та ряд районів Чернівецької і Львівської областей, — край розвинутого народного мистецтва [4; 9; 24; 62; 64]. Протягом століть тут склалася самобутня художня культура, в основі якої лежать глибокі традиції мистецтва жителів гір та низинних районів. Природні особливості краю визначали характер господарської діяльності населення і сприяли розвитку різноманітних промислів та ремесел. Великі лісові масиви давали чудовий будівельний та виробничий матеріал, вівчарство — вовну, овчину і шкіру. З глини робили посуд, кахлі для облицювання печей.

Не випадково найбільш поширеними видами народного мистецтва стали у Прикарпатті художня обробка дерева і шкіри, ткацтво. килимарство та гончарство. Велична природа Карпат розвивала у горян тонке відчуття краси і ритму, заохочувала до створення яскравих речей. Це знайшло відображення і в національному костюмі прикарпатців — прекрасному, гармонійному ансамблі, в якому репрезентовані практично всі види традиційної народної творчості даного регіону — ткацтво, вишивка, художня обробка шкіри. металу. Територіально віддалені жителі Карпат вели натуральне господарство. Кожен був майстром на всі руки.

В середині ХІХ ст. у гірських районах уже працювали численні династії майстрів-професіоналів: різьбярів, гончарів, мосяжників. Пізніше на виготовлення одного чи кількох видів виробів стали спеціалізуватися цілі села. В Річці, Яворові, Космачі переважала художня обробка дерева. Пистинь, Коломия, Кути, і Косів стали центрами гончарного виробництва. В гірських районах було розвинуто також мосяжництво — мистецтво виготовляти з різних сплавів олова, міді, цинку і срібла прикрас та металевих накладок для одягу, збруї, рушниць, сумок, поясів, тощо.

Тут виникли спеціальні школи, де навчалися прийомам виготовлення традиційних виробів. Вироби традиційного народного мистецтва Прикар-паття, де втілено талант і високу майстерність їх творців, користуються надзвичайною популярністю. Вони широко експортуються, займають почесне місце в колекціях музеїв, приватних колекціях і зібраннях.

Таким чином, народне декоративно-прикладне мистецтво містить багато видів і жанрів залежно від матеріалу, техніки виготовлення та функціонального призначення виробу.

Проаналізуємо певні види народних промислів і ремесел у їх співвідношенні із програмою з образотворчого мистецтва для початкової школи. У зв’язку з підвищенням інтересу до народної творчості сюди включені вишивка, писанкарство, гончарство (ліплення), витинанки та декоративний розпис.

Вишивка — один з давніх найбільш розповсюджених видів декоративно-прикладного мистецтва. Вона виникла дуже давно і передавалася від покоління до покоління. Про масове побутування вишиваних виробів в Україні свідчать численні історичні, літературні, фольклорні та речові пам’ятки [31, 8]. З давніх часів паралельно з традиційним домашнім виготовленням вишивок побутувало виробництво вишиваних виробів у спеціалізованих цехах, майстернях.

Шиття золотом виникло на основі народного вишивання і було поширене переважно в середовищі великоможних міщанок, жінок княжого роду. Основна функція вишивки — оздоблення одягу і тканин для обладнання житла. наші предки вишивкою оздоблювали жіночі головні убори — перемітки, очіпки, хустки, стрічки, чоловічі шапки; плечовий одяг — жіночі та чоловічі сорочки; верхній одяг — кожухи, безрукавки, свити, спідниці. Серед інтер'єрних тканин найбільш уваги приділялося вишиванню рушників, скатертин, навичок і ін.

Матеріалом (основою для вишивання) здавна служила домоткана вовняна тканина, лляна, конопляна тканина. Згодом її замінили фабричного виготовлення матеріалом (перкаль, коленкор, батист, китайка, кумач, бамбак, сураж, муслін, плис, плюш, шовк) та шкіра. На них вишивали вручну пряденими лляними, конопляними, вовняними нитками. Пізніше стали застосовувати фабричну пряжу — заполоч, біль, кумач, волічку, гарус, зсукані вовняні металеві золоті та срібні нитки, корали, перли, коштовне каміння, бісер, металічні пластинки «лелітки», ґудзики, сап’янові шнурки тощо.

В українській народні вишивці поширені різноманітні техніки виконання. Відповідно до основних способів нанесення вишивальними нитками способів розрізняють двосторонню і односторонню вишивки. До двосторонніх належать техніки «перебору», «поза голкою» і «стебловий шов», «соснівки», «штапівка», «двостороння гладь», варіанти технік «виколювання», «вирізування», «мережання»,"рубцування" тощо. До односторонніх належать техніки, при яких вишивальні стібки, накладаються з виворітного або лицевого боку тканини. Це «низинка», «занизування», «поверхниця», «набирування»,"кафасер", «шпатівка», «верхоплут», «бігунець», «плетінка», «кіска», «ретязь», «хрестик», «ланцюжок-тамбур»,"кучерявий", «городоцький», та ін стібки. Дивовижна винахідливість виявились в умінні українських майстринь поєднувати різні засоби для досягнення художньої виразності виробів.

На Поділлі, Буковині та Покутті характерні геометричні мотиви (ромби, трикутники, розетки) з найрізноманітнішою за формою контурами та внутрішньою розробкою. Вони щільно укладалися в горизонтальні або скісні смуги і заповнювали рухові сорочки. Поширеною в цих регіонах і вишивка білим по білому, суцільним червоним, вишневим або чорним кольором. Найбільш вживані техніки: «кучерявий стіб», «настилування», «штапівка», «качалочка», «хрестик».

Для Львівщини властиві рослини мотиви (плавно окреслені квіти, листки, галузки), укладені в стрічки (на сорочках, кабатах, запасках) та вільно розкладені на площині або вибудувані в шахматному порядку (на хустках, бавницях). Поширеними техніками є «гладь», «стебнівка», «гапт», «бавничковий», «городоцький» стіби.

На Гуцульщині вишивки відрізняються різноманітністю вирішення — геометричних, іноді орнаментальних мотивів та багатством колориту. Кольорова гама базується на поєднані яскравих контрастних барв — чорної, червоної, вишневої, оранжевої, синьої, голубої, фіолетової і ін. Найбільш вживаними техніками вишивки є «низинка», «кучерявий стіб», «хрестик», «стебнівка», «кіска», «поверхниця», «штапівка», «настилування», «обмітка».

На території Лемківщини поширені вишивки з переважанням тваринних мотивів. Кольорова гама стримана, поєднання червоної барви з незначною кількістю темно-синьої або чорної.

Традиційними для Бойківщини є стрічкові композиції, утворені провідним мотивом: ромбом та підпорядкованими йому квадратами, ламаними лініями, трикутниками, зубцями, розетками тощо. Найбільш уживаними вважаються техніки «стобнівка», «поверхниця», «гладь», «хрестик», «вирізування», «викольовання», «низинка».

Використані в процесі історичного та культурного розвитку мотиви орнаменту, композиції та колорит, характерні для кожного регіону України, наслідуються в наш час. Значна частина сучасних вишивок виробляється на підприємствах народних промислів. Народні майстри репрезентують сучасну українську вишивку на численних виставках як в нашій країні, так і далеко за її межами, демонструючи повсюдно високий художній рівень своїх творів.

Краса і самобутність вишивки залежить від якості тканини, ниток і прийомів вишивання. Переплетіння в тканині ниток основи і підткання допомагає під час вишивання рахувати нитки. Вишивають нитками різного кольору, бісером, металевими нитками. З розвитком вишивки виникли різноманітні технічні прийоми та шви, якими її виконують.

Хрестик — це одна з найбільш поширених технік у сучасних українських народних вишивках. Його можна вишивати або пів хрестиковою технікою, або відразу цілими хрестиками. Подвійний хрестик — це два ряди хрестиків, розміщених у шаховому порядку. Щоб вишивка хрестиком була акуратною, треба уважно рахувати нитки, а це легше робити на грубому полотні [6, 131].

Вишивання гладдю — це накладання паралельних стібків, віддалених один від одного на одну нитку. Гладь буває прямою і косою. Пряму гладь шиють з права наліво. Коса гладь характерна тим, що стібки кладуть похило до ниток основи або піткання. Гладдю вишивають або за контуром, або за ниткою.

Подібна до гладі техніка набірування, зліва на право накладають стібки паралельно до ниток тканини і один до одного. На галку набирають парне число вертикальних ниток, кожний дальший стібок кладуть правіше від попереднього на половину кількість вертикальних ниток, які займає попередній стібок. При вишиванні набірування стібки кладуть, зовсім не залишаючи поля [3, 26].

Занизування, або затягування, ніби імітує тканину. Для вишивання цим способом використовують виключно червоні нитки і лише інколи у народних вишивках трапляються невеликі вкраплення синього або чорного кольору, що пронизують вишивку вздовж від краю до краю. Занизуванням вишивають швом «поперед голки», старанно рахуючи нитки зовнішнього і внутрішнього швів.

Повздовжньою низзю шиють одразу на всю довжину орнаменту, справа наліво, але спочатку визначають, як побудований один рапорт та по скільки ниток треба набирати під час вишивання першого та наступного рядів. Муаровий шов роблять, як і звичайну гладь, паралельними горизонтальними стібками, але першими в усіх стібках роблять на одному рівні, тобто один проти одного. Щоб самостійно скласти орнаменти для вишивання, треба вивчити якомога більше зразків народної вишивки.

Важливе місце у структурі видів народних промислів і ремесел займало гончарство — виготовлення з опаленої гончарної глини різноманітних виробів, зокрема посуду, кахлів, іграшок тощо. Це досить стародавнє ремесло виникло в епоху неоліту, а згодом стало різновидом народного мистецтва. Глина є пластичною під час формування і досить твердою після випалу (близько 900С). Має широкий спектр природних барв — од білої, кремової, вохристої до червоної, коричневої і темно-сірої. Чарівного ефекту гончарним виробам надають керамічні фарби, виготовлені з кольорової глини (ангоби), а також прозорі та декоративні поливи (глазурі) [58, 132].

Первісні гончарі формували вироби вручну, обліплюючи кошичок, камінь, дерев’яну форму скибками глини завтовшки в палець або обкручуючи за спіраллю стрічку глини, поступово зліплюючи і вивершуючи конусоподібну посудину з гострим дном. Посуд виходив товстостінний, з порушенням округлості та силуету форми. Винахід гончарного круга, спочатку ручного й повільно обертового, а у середньо-віччі швидкісного, з ножним приводом, став поворотом у розвитку гончарного ремесла. Техніка точення на крузі давала змогу не лише збільшити випуск продукції, а й поліпшити її художній рівень.

У гончарстві народні майстри користувалися кількома техніками декорування: ритування, глянсування, ріжкування, фляндрування, штамтик і ліплення. У гончарстві сьогодні розрізняють чотири види виробів: посуд різноманітного призначення, сакральні предмети (хрести, ікони, свічники), іграшки, предмети для обладнання житла (кахлі, вази, підвазонники тощо).

У Х ст. з утворенням Давньоруської держави зростає виробництво гончарного посуду. Гончарі виготовляли корчаги для зберігання зерна, миски, горщики, кухлі, та глечики. У XIV ст. переважно виробляли дешевий і зручний сірий посуд для приготування страв, оздоблювали його зірочками, зубчиками, листочками [28, 159].

У XVІІ-XVІІІ ст. українське гончарство набуло вищого рівня розвитку. Вироби розписували багатоколірно. Чільне місце посіли рослині, квіткові орнаменти, фігурні зображення, передусім на мисках та кахлях. У цей час виникають численні полтавські осередки: Глинські, Зіньків, Миргород, Ромни, найвизначнішим з них була Опішся. Подніпровські гончарні осередки: Дибинці, Канів, Ревівка, Супки, Цвітна і ін. На Поділлі гончарний посуд виробляли у Барі, Бубнівці, Гайсині, Лютичеві, Смотричі.

Провідними осередками гончарства у Західній Україні Були Потелич, Яворів, Коломия, Пустинь, Ужгород і ін. У ХІХ ст. вироби кожного району гончарного промислу набували певних особливостей, які залежали від природних якостей матеріалів, технічного рівня виробництва, місцевих традицій тощо [6, 57].

У ХІХ ст. на Гуцульщині провідними осередками гончарства стали Косів і Пістина. Косівська кераміка здобула славу завдяки самобутній творчості Олекси Бахметюка. Його орнаментика — багатопелюсткові квіти, трикутне листя, грона винограду, пташки на гілках, коні, кози, олені. Сміливо розбудовані квіти тут називали «бахмінщиною».

З тістинським осередком гончарства пов’язана праця відомих родин: Вигощуків, Зондюків, Кошаків, Михайловичів, Темчуків, які здебільшого виготовляли мальовані миски, тарелі, дзбани, іграшки. Посуд різноманітного призначення і форми виготовляли у давніх гончарних центрах Львівщини, Гавареччині, Глинські, Лагосові, Сасові, Яворові і ін.

Певного пожвавлення гончарство набуло у повоєнні десятилітті. Нестача ужиткового посуду спричинилась до швидкого відновлення виробництва кераміки, уся краса якої зосереджувалася у її формі, а нескладний візерунок підкреслював виразність та шляхетність виробу.

У 70−80-х роках українське гончарство поволі занепадає. Усе менше залишається досвідчених гончарів [59, 81]. Натомість ставали до ладу напівмеханізовані керамічні цехи і заводи для вироблення масової продукції, що імітує народні гончарні вироби. До традицій народного гончарства звертаються художники-керамісти Києва, Львова, Одеси.

Писанкарство є важливим напрямком вияву народних промислів і ремесел. Воно пов’язане із тим, що чисте, гладко фарбоване або оздоблене візерунками яйце набуло символічної релігійно-обрядового значення ще задовго до християнства. У багатьох народів збереглися перекази, в яких яйце виступає джерелом життя, світла і тепла, навіть зародком усього Всесвіту [48, 9]. Існують також численні варіанти легенд, які пояснюють побутування писанок під час Великодніх свят, пов’язують виникнення традицій писанкарства з євангельськими подіями.

Зважаючи на фізіологічні властивості шкаралупи яйця, середньовічні писанки до наших днів не збереглися. Однак масове розписування яєць в Україні існувало протягом століть. У ХІХ ст. писанкарство у різних художніх варіантах побутувало на всій території України, про що свідчать давні колекції українських писанок у музеях Києва, Лубен, Львова, Кракова, Варшави, Брно та ін.

Найдавніші писанки зберігаються у фондах Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України і походять із сіл Острів (1882 р. Львівщина), Слобідка (1891 р. Поділля) і ін.

Своєрідні місцеві відміни писанок існували і на початку ХХ ст. Розрізняють Подніпров'я, Слобожанщини, Полісся, Поділля, Бойківщини, Лемківщини тощо. На Слобожанщині й Покутті поширенні крашанки, на Бойківщині й Лемківщині — так звані шпилькові й крашанки. Найбільш філігранність орнаментальних мотивів притаманна гуцульським писанкам, виконаним писачком з конусоподібною трубочкою [6, 161].

Писанки виготовляли навесні, перед Паскою, сільські дівчата і жінки, монастирські ченці та іконописці, міські панночки, пекарі і ін. Тому й техніка декорування різнилася. На селі яйця фарбували в один колір, інколи продряпували візерунки, орнаментували воском і фарбували в кілька кольорів, тоді як у місті вдавалися до різних штучних способів — наклеювали шматки кольорового паперу, фольги, тканини, нитки. Писанки переважно виготовляли для себе, лише зрідка для продажу на ярмарку.

Колись із писанками чинили магічні дії. Для забезпечення урожаю їх на весняного Юрія котили по зеленій пшениці й закопували у землю. Великоднього ранку молоді вмивалися водою, в яку перед тим клали крашанки та срібні монети, що мали надавати сили й краси [58, 167]. Свячені писанки були оберегом житла від грому й вогню, а людей і тварин — від «лихого ока», їх використовували як ліки від деяких захворювань. Писанки служили об'єктом забави для дітей та молоді. З випорожнених писанок, додаючи до них з кольорового паперу хвіст, крила та голівку з тіста, виготовляли так звані голуби. Їх, а також писанки, нанизували на шнурочок, підвішували поблизу ікон, прикрашаючи житло.

У 60-х роках у зв’язку з посиленням інтересу до народного мистецтва й національної культури відновилося й писанкарство. У Косові, Коломиї та Вижниці навесні, перед Великодніми святами народні майстри продавали писанки на ярмарках [48, 9]. Так стихійно виник писанкарський промисел, проте він не сягав далі Прикарпаття. У 70−80 роках писанки як твори народного мистецтва експонувалися на виставках. З’явилися приватні колекції писанок.

Сьогодні писанкарство збереглося і розвивається завдяки майстрам старшого покоління у багатьох давніх осередках цього мистецтва. Писанки продаються на ярмарках, у художніх салонах. Оригінальний орнамент писанок не тільки чарує своєю вишуканістю, мініатюрністю, гармонією колориту, він несе прадавні символи світорозуміння і природи, єднає з традицією минулого. Українська писанка у світі є символом нашого народу.

В Коломиї Івано-Франківської області створено музей писанки, де зібрано величезну колекцію писанок зі всіх регіонів України. Подвір'я музею прикрашає кількаметрова писанка — витвір скульпторських рук, — що закликає туристів та людей, яких цікавить цей надзвичайний вид мистецтва, відвідати музей і поринути у світ прекрасного й неповторного.

Витинанки — один із видів українського народного декоративного мистецтва, що має глибокі й багаті традиції. Це сюжетні та орнаментальні прикраси житла, ажурно або силуетно вирізані ножицями з білого й кольорового паперу [6, 79]. Їх використовували для прикрашання стін, вікон, полиць, груб, кошиків, печей, мисників.

Українські народні паперові витинанки як прикраса сільських хат з’являється у середині ХІХ ст. незалежно від писарських і дворянських витинанок. Орнамент традиційних витинанок здебільшого геометричний і рослинний, трапляються також антропота зооморфні фігурки, зображення предметів побуту, архітектури тощо. Папір при витинанні складали у двоє, четверо, увосьмеро, що дозволяло створити сталі структури, композиції.

Витинанки кінця ХІХ — початку ХХ ст. вирізняються високою художньою майстерністю. У кожному регіоні та в багатьох осередках вони набули своєрідних локальних рис щодо трактування матеріалу, форми, силуету, технічної вправності, відчуття ритму, пропорцій, симетрії, багатства орнаментики [58, 165].

Найбільш поширеними витинанками були на Поділлі, Подніпров'ї та Прикарпатті. На Подніпров'ї вони часто доповнювали хатні розписи. Для Поділля властиві два типи розташування витинанок на стінах — шпалерний і килимовий. На Прикарпатті їх наліплювали поздовжніми стрічками попід стелею, по сволоку, навколо вікон. Витинанки побутувалися у поєднанні зі шкіряними прикрасами, настінними розписами, вишиванками, збагачуючи свої форми й орнаментальні мотиви.

Сучасні витинанки перестали бути лише селянськими виробами та хатніми прикрасами. У 20−30-ті роки ХХ ст. їх використовували для оздоблення клубів, читалень, стіннівок і плакатів. Із початку 60-х років витинанки експонуються на виставках, їх застосовують для оформлення поліграфічної продукції [54, 62].

На початку 80-х років над витинанками працювали Дмитро Малярик з села Великий Говилів Тернопільської обл., Софія Приймак з с. Петриків Дніпропетровської обл., Любов Процик зі Львова, Людмила Лузгіна із Запоріжжя, Галина Хміль з Києва. Група самобутніх майстрів займалася витинанням у селах Тлумацького району Івано-Франківської області.

Паперові витинанки придатні й в умовах сучасного міста. Вони застосовуються як новорічні прикраси вітрин і вікон. До техніки витинання і мотивів народних візерунків все частіше звертаються сучасні художники. Виготовляти витинанки вчаться вже у школі. Діти залюбки витинають сніжинки, роблять сюжетні витинанки на уроках образо-творчого мистецтва та художньої праці.

Декоративний розпис — це один з видів декоративно-прикладного мистецтва, що передбачає сюжетні зображення й орнаменти, які створюються засобами живопису на стінах та інших частинах архітектурних споруд, а також на ужиткових предметах. Декоративний розпис є традиційними видом мистецтва, який здавна поширений в Україні. Він і в наші дні займає чільне місце у творчості народних художників [64, 7].

Протягом багатьох століть у різних регіонах України формувалися місцеві школи декоративного розпису зі своїм характером виконання орнаментальних мотивів, здебільшого рослинних: квітів, дерев, стебел, плодів тощо. Чимало майстрів малюють у своїх композиціях звірів, птахів, людей, пейзажі та складні композиції, у яких різні орнаментальні мотиви поєднуються із зображенням тварин та людей. Звірі, птахи, рослини, квіти є своєрідними: як реальними, так і народженими творчою уявою та фантазією народних художників.

Орнаментальність — першооснова народного декоративного мистецтва, а симетрія в ній є закономірністю організації кольорових плям і мас. І композиція, і колір несуть глибоке змістове навантаження. У зображенні квітів простежується нерозривний зв’язок авторки з народного уявою про добро і красу в народному фольклорі.