Поняття і типологія демократії

Поняття і типологія демократіїСистемна криза, що охопила українське суспільство і позначилася на багатьох сферах життя, у свідомості пересічних громадян нерідко напряму пов «язується з демократією. Глибокі ціннісні розчарування та фрустрації, політико-правовий нігілізм щодо цінностей демократії, з одного боку, і спотворене тлумачення та розуміння цих ідей, з іншого, не можуть не викликати занепокоєння політологів. Вкорінення демократії у суспільство великою мірою залежить від того, на-скільки її принципи та механізми доступні інтелектуальному рівню пересічної людини, від того, що середній виборець розуміє під справжньою демократією. Тому проблема демократії для України та інших постсоціалістичних країн і досі залишається так само актуальною, як і на початку 1980;х років, причому як для політичної теорії, так і суспільної практики. Пояснюється це тим, що, з одного боку, невичерпним є сам об «єкт наукового вивчення, з іншого, нагальною є потреба осмислити прорахунки і складності процесів демократизації пострадянського простору. Останнім часом в Україні та Росії з «явилося чимало цікавої літератури, в якій різнобічно аналізується проблема демократії, зокрема, вивчаються окремі теорії демократії, здебільшого елітарна демократія та поліархія1; розглядається демократія як тип політичного режиму2, політичний процес3; звертають увагу дослідники на регіональні особливості функціонування демократії4; цікавим є співвідносне вивчення демократії та окремих соціальних, економічних і політичних інститутів5; актуальним залишається вивчення проблеми демократизації недемократичних режимів, в тому числі в Україні6; не може не викликати схвалення видання посібників з основ демократії7. Разом з тим, аналізуючи праці на цю тему, не можна не помітити, що вони розглядають переважно лише окремі аспекти демократії. В цілому ж у літературі майже відсутні комплексні дослідження демократії як багатовимірного явища. У цьому зв «язку можна назвати лише праці А. І. Соловйова та В. П. Пугачова, які запропонували виділити окремі види демократії, зокрема за формою народного суверенітету, за принципами реалізації у суспільстві рівності, за ступенем надання народу виборчих прав8. На наш погляд, вивчення демократії як багатовимірного феномена є плідним і науково корисним оскільки:дозволяє чітко усвідомити, що відсутня одна єдина, універсальна для всіх часів і народів форма демократії; дає можливість подолати вестернізацію та євроцентризм в осмисленні демократії як ідеалу та суспільної практики; робить необхідним вивчення різноманітних типів демократії, особливо тих, які функціонують в умовах незахідної політичної культури; налаштовує національні еліти на відмову від демократичного транзиту для приділення уваги пошукові нових форм і моделей демократії, які відповідатимуть специфіці конкретного соціуму, його історії, традиціям, ментальності населення, що дозволить перетворити формування демократії в суспільстві на конструктивно-творчий процес; дозволяє розширювати багатоманітність варіантів демократичного розвитку, що є відповіддю на сучасні потреби і цивілізаційні виклики сьогодення, не прив «язуючись до демократії «вчорашнього дня », якою нерідко виступає західна теорія демократії.Таким чином автор, спираючись на теоретичні положення, сформульовані у працях видатних мислителів Аристотеля, Р. Арона, І. Бентама, Р. Даля, Б. Констана, А. Лейпхарта, Дж. Локка, Дж. Мілля, М. Острогорського, М. Паренті, А. де Токвіля, Й. Шумпетера, Ф. Хаєка, сучасних вітчизняних учених В. П. Горбатенка, А. Ф. Колодій, Б. Т. Личко, О. В. Трипольського, В. В. Цвєткова, а також на підставі власних узагальнень і спостережень, пропонує вивчати демократію саме як багатовимірний феномен, що є мінливим, набирає різних конкретних форм на певних етапах свого розвитку і наповнюється різним змістом.Поняття демократії є багатозначним.Існує ряд підходів у визначенні демократії. Найбільш поширеним трактуванням поняття демократія є етимологічне, пов «язане з походженням терміна. В цьому контексті згадується відомий афоризм американського президента А. Лінкольна, який заявив, що демократія є «влада народу, обрана народом і для народу ». У нормативному визначенні термін демократія тлумачиться як ідеал, заснований на таких загальнолюдських цінностях, як свобода, рівність, повага до людської гідності, солідарність. Ідеться про те, що саме ціннісний зміст демократії робить її популярною в сучасному світі. Емпіричний підхід передбачає уточнення і перегляд поняття демократії на підставі вивчення суспільно-політичної практики демократичних країн (як старих, так і молодих демократій). Вказуючи, що етимологічне визначення поняття демократії (народовладдя) не відповідає дійсності, з метою впорядкування категоріального апарату Р. Даль пропонує замінити багатозначне слово демократія терміном поліархія.Ідеї демократії в сучасній політичній науці і практиці розроблялися в межах наступних найбільш популярних концепцій. Характерною особливістю плюралістичної теорії демократії, яку відстоюють Г. Ласкі, Д. Труман, Е. Френкель, є проголошення головною рушійною силою політики у сучасній демократичній державі так званих груп інтересів. Критиці піддається інститут класичної демократії - більшість. На думку цих учених, демократія не є владою стабільної більшості, оскільки сама більшість мінлива, неоднорідна, ситуативно складається шляхом компромісів з різноманітних суб «єктів політики: індивідів, груп. Призначення демократії стимулювати багатоманітність, плюралізм у суспільстві, надати усім громадянам можливість відкрито висловлювати свої думки та ставити свої цілі, об «єднуватися у різноманітні групи, шляхом суперництва та взаємних компромісів узгоджувати багатоманітні інтереси. Держава розглядається як арбітр, що гарантує дотримання законності у суспільстві, застосування чесних правил гри у конфліктній взаємодії різних груп, запобігає монополізації влади. Даний підхід передбачає розпилення, розосередження влади між різними центрами політичного впливу: державними інститутами, політичними партіями, групами інтересів, громадськими організаціями, суспільними рухами тощо. В суспільстві має бути забезпечений ціннісний консенсус між усіма суб «єктами політики, що передбачає визнання основ існуючого державного ладу, дотримання демократичних норм, цінностей, правил гри, закону, повагу до прав і свобод людини і громадянина. Групи інтересів повинні мати демократичну організацію як умову адекватного представництва інтересів своїх членів. Найбільш відомим прибічником репрезентативної теорії демократії є Р. Дарендорф, який зазначає, що «демокра-тія — не правління народу, такого на світі просто не буває. Демократія — правління, обране народом, а якщо необхідно, — то народом і зміщене; крім того демократія — це правління зі своїм власним курсом «9. Концепція, що обґрунтовує репрезентативну демократію, виходить з її розуміння як компетентного і відповідального перед народом представницького правління, що реально втілюється у парламентаризмі. Відносини між населенням і його представниками будуються на різноманітних формах контролю: електорального (через вибори), інституціонального (через спеціальні установи), конституційного обмеження (шляхом встановлення компетенції органів влади, посадових осіб). Теорія елітарної демократії, розроблена Й. Шумпетером, К. Мангеймом, розглядає демократію як правління еліт за згодою народу. Пересічний громадянин прихильниками цієї теорії трактується як некомпетентний у політиці, здатний піддаватися ідеологічному впливові, маніпулюванню, неврівноважений, схильний до егалітаризму. Тому виразником демократичних цінностей проголошується еліта. Розвиток демократії пов «язаний не з розширенням прямої участі мас в управлінні державою, а у створенні дієвих механізмів рекрутування ефективної еліти, що є підконтрольною населенню. На противагу репрезентативній та елітарній теоріям демократії у партиципаторній теорії демократії демократія розглядається як універсальний принцип організації всіх сфер суспільного життя і тому має панувати всюди, — починаючи від родини, навчальних закладів, у виробничих відносинах, і закінчуючи політичними інститутами — в партіях, у державі. Громадяни мають право брати активну участь не лише як виборці під час електоральних змагань, на референдумах (справедливо вказуючи, що і вибори, і референдуми проводяться нечасто), але й безпосередньо у підготовці, прийнятті, реалізації політичних рішень, а головне у здійсненні контролю за їх реалізацією. Це забезпечить максимальне врахування у політиці інтересів народу, легітимацію влади, протидіятиме масовому відчуженню громадян від політики. У ринковій теорії демократії Е. Доунса, Е. Шатшнайдера, А. Вільдавскі політичний процес ототожнюється з обміном в умовах конкуренції на ринку. Зокрема, голосування розглядається як обмін голосів виборців на певний політичний курс, а діяльність політиків — як діяльність підприємців, зайнятих на ринку завоюванням та зміцненням позицій шляхом торгу та через налагодження підтримки завдяки утворенню блоків та союзів. Делегативна теорія демократії, запропонована Г. О «Доннеллом, характеризується наступними ознаками: неінституціональною демократією, що тяжіє до суперпрезидентських режимів, несформованістю багатьох інститутів демократії, що активізує клановість і корупцію, браком різноманітних форм контролю: вертикального (електоральний, партійний тощо), а головне — горизонтального, оскільки президент визнається вищим за політичні партії та групові інтереси і втілює у своїй особі всю націю. З цих позицій інші інститути — суди, законодавча влада — є однією з перешкод до повноти втілення влади, делегованої президенту; непідконтрольність президента та правлячої еліти виключає саму постановку питання про притягнення їх до відповідальності і можливість покарання посадових осіб в разі невиконання або неналежного виконання своїх посадових обов «язків, що неминуче позначається на якості управлінської діяльності; політична активність населення має дозований характер і дозволяється лише під час виборів (феномен електоралізму). Персоналізація і концентрація повноважень в органах виконавчої влади робить президента єдиним відповідальним (формально, а не юридично) за ситуацію в країні. Тому звичайним є коливання популярності президента у країнах делегативної демократії від посланого Богом рятувальника до поваленого правителя. Делегативні демократії характеризує поспішність у прийнятті рішень (феномен декретизму). Виконання цих негайних однобічних наказів виконавчої влади є маловірогідним, оскільки вони зачіпають важливі політично організовані інтереси. В умовах важкої кризи та зростаючого невдоволення урядовці вдаються до нових рішень, вірогідність виконання яких є ще нижчою, оскільки на різних рівнях суспільства вже є досвід протидії попереднім рішенням. Крім того, більшість політичних, економічних та соціальних суб «єктів можуть заявляти про зняття з себе відповідальності за наслідки прийняття цих рішень, бо влада була делегована президенту і він діяв у відповідності із власними уявленнями про благо. Накопичення прорахунків заводить країну в глухий кут, а президент, якого всі лають, бажає лише протриматися до кінця свого терміну. Однак період пасивності і хаосу, що зазвичай настає після завершення терміну президентських повноважень, у державній політиці не сприяє покращенню ситуації. Підґрунтям делегативних тенденцій часто є глибокі соціально-економічні кризи10. Соціалістична теорія демократії базується на ідеї гомогенності спочатку робочого класу, а після побудови соціалізму — і всього народу. Основним інститутом соціалістичної демократії були Ради, які оформляли, виражали загальну волю народу і реалізовували наступні принципи соціалістичної демократії: повновладдя, поширеність на всі сфери життєдіяльності людей, право відзиву депутатів, демократичний централізм, монізм, недопущення політичного інакодумства та опозиції.Теорія поліархії була сформульована Р. Далем. «Поліархія — політичний устрій, що характеризується, на найбільш загальному рівні, двома основними ознаками: поширенням громадянства на відносно велику частину населення та включенням до громадянських прав можливості бути в опозиції і голосувати проти найвищих посадових осіб в уряді «11. Теорія поліархії ґрунтується на таких ідеях: здійснення влади виборними урядовцями: вільні і чесні вибори, право змагатися за здобуття урядових посад, загальне виборче право, свобода висловлювань, альтернативна інформація, наявність асоціацій, що діють автономно, наявність механізмів, що роблять владу відповідальною перед народом. Узагальнюючи викладене, можна виділити наступні типи демократії, базуючись на тлумаченні одного з центральних понять демократії - понятті «народ », який можна розглядати і як кількісну величину, і з точки зору якості. З точки зору кількісного розуміння народу демократії бувають загальні, коли народ співвідноситься із усім дорослим населенням країни, та обмежені, коли демос ототожнюється з певною частиною населення, що закріплено у суспільстві встановленими соціальними обмеженнями за ознаками статі, походження, матеріального становища, національної приналежності, раси, віросповідання тощо. Якісний критерій розглядає народ як складну спільноту людей, що має певну структуру, і дає підстави виділити індивідуалістські, групові та колективістські демократії. Індивідуалістські демократії розглядають народ як сукупність самостійних, вільних індивідів, які беруть безпосередню участь на всіх важливих стадіях процесу владарювання, тобто в підготовці, обговоренні, прийнятті рішень, контролі за їх виконанням. Подібного типу демократія є ефективною: а) на локальному рівні (трудовий колектив, громада, місто тощо); б) коли рішення, що приймаються, не потребують спеціальної фахової підготовки. В сучасному світі проявами прямої демократії є місцеве самоврядування, імперативний мандат депутата. На відміну від прямої демократії, при плебісцитарній можливості політичного впливу громадян порівняно обмежені і передбачають право шляхом голосування схвалити або відхилити проект рішення, що зазвичай готується президентом, урядом, партією, тобто фахівцями. Плебісцитарними інститутами є референдуми, опитування. Представницька демократія передбачає вибори громадянами в органи влади своїх представників, що покликані виражати і захищати їх інтереси, здійснювати управління, приймати нормативно-правові акти відповідно до своєї компетенції. Переваги представницької демократії очевидні, коли йдеться: а) про управління великими територіями сучасних держав, що унеможливлює регулярну безпосередню участь громадян в голосуваннях; б) коли приймаються рішення, що вимагають участі фахівців.Термін існування демократії в країні дає підстави виділяти стабільні та нестабільні демократії. Держави, в яких демократичні режими проіснували безперервно 50 і більше років (з кінця Другої світової війни) віднесені до стабільних демократій. За підрахунками А. Лейпхарта у світі існує 21 країна із стабільною демократією, зокрема: Австралія, Австрія, Бельгія, Великобританія, Данія, Ізраїль, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, США, Фінляндія, Франція, ФРН, Швеція, Швейцарія, Японія12.Характер впливу демократії на певні сфери суспільного життя дозволяє виділити демократії соціальні, політичні, економічні. У політичних демократіях, де проголошуються та закріплюються необхідні демократичні інститути, акцент робиться на юридичній рівності, тоді як у соціальних перевага надається соціальній рівності, тобто створенню приблизно однакових соціальних умов для реалізації громадянами своїх політичних прав і можливості участі в управлінні державою. Соціал-демократія і сьогодні залишається однією з впливових ідеологій ряду розвинутих країн. Цікаво, що вчені розвинутих західних країн сприймають демократію як фактор розвитку, що забезпечує свободу економічної діяльності, тоді як політологи та політики країн молодої демократії вбачають у ній політичний феномен. Принцип вирішальної ролі більшості як ознака демократії в суспільній практиці може втілюватися, зокрема, у мажоритарній та консенсусній формах демократії. Мажоритарна модель демократії (Великобританія) — правління більшості, що означає - всі важливі питання вирішуються шляхом голосування за принципом більшості голосів, найбільше відповідає гомогенним суспільствам. Консенсусна модель демократії (Швейцарія) — передбачає поділ, розпорошення влади між якомога більшою кількістю голосів, наприклад, через надання певним спільнотам права вето на рішення, що зачіпають їх інтереси. Ця модель є дієвою в умовах гетерогенних суспільств.Оскільки демократичні форми організації сягають корінням сивої давнини, цікавою є типологія демократії через виділення її історичних форм. Як стверджують учені-етнографи, через родові форми демократії пройшли всі народи. Первісна демократія засновувалася на кровно-родинних зв «язках, суспільній власності, малочисельності населення, примітивному виробництві, не мала чіткого поділу праці на управлінську та виконавську, спеціального апарату управління та примусу, функції влади були обмежені, влада рад вождів та старійшин трималася на моральному авторитеті та підтримці інших членів племені, таким чином це була додержавна демократія або общинне самоврядування. Традиції первісної демократії справили значний вплив на античну демократію. Яскравим прикладом античної демократії була Афінська республіка, яка являла собою: колективістську форму демократії, оскільки індивід легко ідентифікував себе з полісом і відчував себе вільним в якості органічної частки єдиного цілого. В суспільстві не існувало чіткого поділу на суспільну і приватну сферу. Держава була гомогенна (однорідна в класовому, етнічному, релігійному відношеннях);обмежену демократію, бо до політичної діяльності допускалися лише вільні громадяни-чоловіки; раби, жінки не розглядалися як суб «єкти політики;в афінському полісі панувала пряма демократія, головним інститутом влади якої були Народні збори; до певної міри афінську демократію можна назвати соціальною, оскільки створювалися сприятливі умови для забезпечення участі громадян в управлінні державою, тобто за рахунок використання праці рабів громадяни мали вільний час, незаможні отримували підтримку з державної казни платню за відвідування громадських заходів. У Новий час виникає демократія класичного лібералізму, яка була: обмежена, бо демос ототожнювався виключно із чоловіками-власниками (виборчих прав були позбавлені нижчі верстви населення, жінки, існувала національна, расова дискримінація тощо); ліберальна демократія була індивідуалістична, оскільки первинним і головним суб «єктом влади визнавала автономну особу; переважала представницька форма демократії; забезпечувалися умови ефективного контролю громадян за владою (поділ влади, створення системи стримувань і противаг, обмеження влади більшості над меншістю через інститут опозиції, визначення компетенції і сфери діяльності держави, конституційне закріплення і гарантування прав і свобод людини і громадянина тощо); ліберальна демократія була політичною, тобто не поширювалася на соціальні та економічні процеси. Сучасна демократія в цивілізованих, розвинутих країнах є прямою на локальному і репрезентативною на загальнодержавному рівні плюралістичною демократією, яка поєднує ліберальні, соціальні, в деяких країнах певною мірою й християнські цінності, загальною, бо не містить дискримінації щодо політичної діяльності індивідів. Розглянувши сутність феномена демократії, не можна не порушити питання про її цінність. Що реально здатна дати демократія суспільству і пересічним громадянам? До переваг демократії можна віднести наступні: демократія дозволяє всім суспільним групам артикулювати та гармонійно узгоджувати свої інтереси та потреби; демократії, на відміну від недемократичних форм, притаманні найкращі адаптивні властивості щодо пристосування до мінливого середовища, чому сприяє цілий ряд її принципів: плюралізм, демократична співучасть, опозиція, періодична виборність влади. Плюралізм забезпечує багатоманітність соціальних альтернатив і тим самим розширює діапазон політичного вибору і вірогідність віднайдення оптимального варіанта розвитку. Демократичне співробітництво дозволяє враховувати при прийнятті політичних рішень різноманітні погляди, позиції різних суб «єктів політики. Опозиція сприяє всебічному аналізу, а головне вчасній критиці проектів політичних рішень. Періодична конкурентна виборність влади забезпечує своєчасне виправлення помилок, гнучке корегування політичного курсу; загальний недолік всіх недемократичних політичних систем — непідконтрольність населенню. Гарантувати і забезпечувати права і свободи людини і громадянина, захищати громадян від свавілля з боку держави, суспільства може лише демократична форма правління;демократія стимулює соціальну емансипацію особистості, повагу до її гідності;демократія потрібна не тільки окремим громадянам, а й самому суспільству. В умовах послаблення харизматичної та традиційної легітимації, влада, щоб бути ефективною, потребує визнання її народом, що найкращим чином забезпечується через демократичні процедури. Разом з тим, не можна не приєднатися до думки американських дослідників Т. Л. Карла, Ф. Шміттера, що демократія не обов «язково швидко принесе з собою економічне зростання (і практика підтверджує, що авторитарні режими з ефективною економічною та соціальною політикою є більш популярними серед населення, ніж корумповані неефективні демократії - Авт.), соціальний мир, ефективне управління, політичну гармонію, вільний ринок чи «кінець ідеології «, менш за все вона призведе до «кінця історії «13. В певних типах демократії можуть загострюватися конфлікти цінностей: свобода — рівність, свобода — демократія, позитивна свобода — негативна свобода. Більше того, через специфіку ментально-психологічних особливостей населення демократія відповідає не кожному народові. Однак, як зазначає Р. Даль, важко не помітити тенденцію глобальної експансії демократії. Якщо в 1900;1909 рр. у світі було 8 демократичних країн, що становило 17% усіх держав. У 1940;1949 рр. було 25 демократичних країн, тобто 33% всіх існуючих тоді держав світу. За станом на 1994;1997 рр. приблизно 86 країн (тобто 45% від загальної кількості з 192 існуючих у світі країн) можна охарактеризувати як демократичні. В 1997 р. 57,3% всього населення земної кулі жило в умовах демократії. 22,6% населення всіх країн припадало на старі демократичні держави, і 34,7% - на «нові демократії «, зокрема 5,6% - на країни з демократією високого рівня, 1,1% - на «в основному демократичні країни », 28% - на найменш демократичні країни і 0,04% - на мікродержави з демократичними режимами (тобто держави з кількістю громадян менше 500 тис. осіб). Для порівняння населення одного лише недемократичного Китаю становить 21,2% всього світового населення. Ще 21,4% населення світу припадає на решту недемократичних країн світу14.Таким чином курс України на демократизацію відповідає світовим цивілізаційним процесам. Щодо особливостей побудови демократії в нашій країні, виділимо ряд наступних проблем: демократичні зміни розпочалися на тлі несформованості багатьох передумов переходу до демократії: в економіці, соціальній сфері, культурі, політиці; гетерогенність українського суспільства (структурованість за соціально-економічними, ідеологічними, етнічними, релігійними, регіонально-культурними, мовними ознаками, відмінності у зовнішньополітичних орієнтаціях тощо) ускладнює побудову стабільної демократії; драматизм ситуації посилює те, що Україні необхідно одночасно розв «язувати два складних завдання: долати безліч негативних наслідків авторитарного минулого, розбудовуючи демократію, і одночасно вирішувати складні соціально-економічні проблеми; безпорадність влади в умовах соціально-економічної кризи девальвує демократичні цінності і принципи владарювання в очах пересічних громадян; показником розчарування у демократії можна назвати тенденцію до «полівіння «електорату, зростаючу аполітичність молоді;не сприяє зміцненню демократії і політична еліта, яка не спромоглася встановити між собою консенсус навіть заради визнання спільної та рівної зацікавленості в забезпеченні демократичних інститутів і виробленні спільної програми демократичних реформ; відсутність всенародного обговорення комплексних проектів демократичних перетворень, нерозвиненість форм контролю за владою та посадовими особами відводить населенню роль пасивного спостерігача кулуарних зіткнень та соціально-економічних експериментів у суспільстві, посилюючи цим масове соціальне відчуження; демократія формується протягом тривалого часу і брак в українському суспільстві реальних позитивних змін породжує масове соціальне нетерпіння, фрустрації. Подібні соціальні настрої посилюють недемократичні тенденції у суспільстві й мають бути подолані задля виходу суспільства із кризи. ЛІТЕРАТУРА1 Даль Р. Предпосылки возникновения и утверждения полиархии // Полис. — 2002. — № 6. Канцелярук Б. Елітна «демократія «на «пропорційній основі «// Дослідження світової політики: Зб. наук. праць. — 2001. — Вип. 16; Ходаківська Л. Сутність концепцій демократичного елітизму// Дослідження світової політики: Зб. наук. праць. — 2001. — Вип. 16. 2 Бондарчук В. І. Феномен авторитарно-демократичних політичних режимів: між авторитаризмом та демократією // Держава і право: Зб. наук. праць. — 2001. — № 5; Эйзенштадт Ш. Н. Парадокс демократических режимов: хрупкость и изменяемость // Полис. — 2002. — № № 2, 3. 3 Личко Б. Т. Демократія в контексті еволюції суспільства. — Х., 2000. 4 Зидентоп Л. Демократия в Европе: Пер. с англ. — М., 2001; Кин Дж. Демократия и гражданское общество: О трудностях европейского социализма, перспективах демократии и проблемах контроля над социально-политической властью: Пер. с англ. — М., 2001; Демократия в Западной Европе ХХ века. — М., 1996. 5 Пшеворский А. Демократия и рынок. Политические и экономические реформы в Восточной Европе и Латинской Америке: Пер. с англ.- М., 2000; Трипольський В. О. Демократія і влада.- К., 1999; Цвєтков В.В. Демократія. Управління. Бюрократія: В контексті модернізації українського суспільства. — К., 2001. 6 Макаренко В. П. Намерения и следствия в политике (К анализу когнитивных элементов демократии) // Полис.- 2002. № 4; Меркель В., Круассан А. Формальные и неформальные институты в дефектных демократиях // Полис. — 2002. — №№ 1−2; Політичні режими сучасності та перехід до демократії / С. А. Давилицька, А.Ф.Колодій, Ю. А. Кужелюк, В.І.Харченко. — Л., 1999. 7 Демокpатія — це дискусія: Гpомад. заангажованість у стаpих і нових демокpатіях: Посібник / Ред. С. Майєpс. — Hью-Йорк-Лондон, 1997; Основи демократії: Посібник / За заг. ред. А.Ф.Колодій. — К., 2002. 8 Пугачов В. П., Соловьев А. И.

Введение

в политологию: Учебное пособие для студентов высших учебных заведений. — М., 1995. — С.150−152. 9 Дарендорф Р. Дорога к свободе // Вопросы философии. — 1990. — № 9. — С. 91. 10 О «Donnell G. The Delegated Democracy // Kellogg Institute Working Paper. — 1992. — N 172. — Р. 120−131. 11 Dahl R. Democracy and its Critics. — New Haven & London. — 1989. — Р. 220. 12 Lijphart A. Democracies. Patterns of Majoritarian and Consensus Government in Twenty-One Countries. — New Haven & London, 1984. — Р. 37−38. 13 Шмиттер Ф., Карл Т. Что есть демократия… и чем она не является // Диалог. — 1993. — № 2. С. 42. 14 Dahl. R. Displaced Border of Democratic Governments // Social Research. — 1999. — Vol. 66. — № 3. — Р. 915−931; Developing Democracy: Toward Consolidation. — 1999. — Р. 24−63; Appendix, Classification of Regimes at the End of 1997. — Р. 279−280.