Жуль Валлес

Жюль Валлес

А. Лаврецкий.

Валлес Жуль (Jules Vallés, 1832—1885) — французький писатель-революционер. Батьки його — з селянської середовища. Батько — вчитель. Дитинство У. суворе, як і юність. Грудневий переворот 1851 захоплює їх у Парижі борцям на барикадах за республіку. У роки Другий імперії У. веде голодне життя «відщепенця». Переживання тих часів письменник висловив у перших творах: «L'argent» (Гроші, 1857), «Le dimanche d’un jeune homme pauvre» (Неділя бідного молодої людини, 1860). Їх йдуть «Les réfractaires» (Відщепенці, 1865). Тут люди, органічно неприемлющие буржуазного нашого суспільства та зазначеного їм місця у ньому, кидають йому свій виклик. У 1866 виходить «La rue» (Вулиця). І співчутливо зображені люди, неприкрепленные до стійким побутовим клітинках. Наприкінці 60-х рр. У. — популярний журналіст, «кандидат злиднів» виборах у Законодавчий корпус (1869). У 1870 У. бере участь у повстанні проти уряду «Національної оборони». У 1871 У. — член Комуни і редактор газети «Le cri du peuple» (Крік народу). Настільки різкий і непримиренний у роки реакції, У. під час революції висловлювався проти терору, відстоював реакційні буржуазні видання. Після розгрому Комуни У. залишив Францію, де його заочно засудили до смерті, й оселився у Лондоні. Там він пише «Лондонську вулицю» (рос. перши., М. — Л., 1926) й працює над трилогією «Jacques Vingtras», закінченою після повернення У. там (після амністії 1880). Перша частина трилогії — «L'enfant» (Дитя, 1879), друга — «Le bachelier» (Баккалавр, 1881, перев. рос. з. Б. Гимельфарбом, СПБ., 1913), остання — «L'insurgé» (Інсургент, посмерт. вид. 1885, є рос. перев., П., 1921). Героїчний період її життя У. завершився разом з падінням Паризької комуни.

В. митець — изобразитель громадської групи, до котрої я незастосовно поняття побуту як постійного, стійкого, певного спосіб життя. Але «відщепенці» У. дуже різняться від людей богеми у звичному значенні. Вони — не покидьки буржуазного суспільства, не ті обділені на бенкеті його верхівки і сбившиеся зі шляху, хто, фрондируя проти «міщанства», по суті сприймають його основи. «Відщепенці» У. ненавидять не буржуа, а буржуазію, не особи, а систему. Його герої — «інсургенти» переважно, вони у будь-якої миті готові не так на словах, а на справі повстати проте цієї системи. Не бояться праці, а хочуть його звільнити. Воля і відчуття у У. та її відщепенців досить такі й визначені, але свідомість ще та хистко. Міцна їх ненависть до капіталізму. Вона — слідство особистого досвіду, але заперечення «эксплоатации людини людиною» необгрунтовано ними, «експропріація експропріаторів» та шляхи до неї не зрозумілі як неминучість. «Відщепенець» ще «не переварился в фабричному казані», він на полі, в село, з якою не порвав ще зв’язку, мріє ще про ідилії сільського життя. Він — прудонист, ворог капіталізму, але з колективіст. У. себе називав «социалистом-индивидуалистом», але з комуністом. Дрібна поземельна власність очевидно зберігалася за його скоєному громадському ладі, користування экспроприированными знаряддями виробництва планували як приватне, асоціація виробників — як «добровільна». Взаємини пролетаріату і селянства представляли погано. Поняття про трудящих класах розпливалися в широкому і туманному понятті «народ». Організоване класове дію подменялось змовою, діалектика революції — відверненими принципами, запозиченими зі скарбниці буржуазних ідей. Ця хиткість ідеології й проявилася у діяльності У. та її героїв під час Комуни.

У Валлеса є книга, з якою мабуть зручніше розпочати огляд його художніх творів, настільки вона визначає психологічний і образ письменника. Це — «Лондонська вулиця», де автор закріпив у низці швидких оцінок, летючих характеристик і сценок життя цієї світової міста, у епоху розквіту англійського капіталізму. Лондон у всяке час дні й ночі, марна й трудовий, надворі і вдома, на роботи і відпочинку, порочне, який принижує і принижений, здавлений сталевим спрутом ще міцного, гнучкого, впевненої у собі капіталізму — ось тема нарисів У. Але автор-революционер занадто придушений цієї міццю нам вже «старій Англії», сталістю її побуту і соціально-політичних форм, патріотизмом, що охоплюють маси її населення, і його здається, що «століття віку» проіснує цей лад злиднів унизу й жахливої розкоші нагорі. Не побачив паростків майбутнього, «нової Англії», помічені їм громадські протиріччя не виявляють в нього своєї революційної сили, «не ведуть вперед». У «Лондонській вулиці» немає робітничого руху, немає свідомого пролетаріату, є лише принижений і порочне, плазуючий перед бичуючої його рукою. Але Не лише далекий до марксизму, від діалектики. Він — інтелігент і естет. Іззовні прийшла вона пролетаріату, віддав йому своє життя, але з подолав своєї психології, не розгадав його доль, і поставив печатку відчуження іноді досить неприхована з його талановитих сторінках. Він порвав із буржуазним суспільством не оскільки пізнав його закон, тому, що капіталізмом життя для нього не було лише морально образлива, а й естетично неприйнятна. Естетична думка часто є в нього переважної. Ось тому у його творах мало об'єктивного пізнання теми, але є багато суб'єктивізму, багато оцінок свавільних і упереджених. Отрицатель «вічних цінностей мистецтва», сміливий руйнівник естетики був під її владою. Внутрішньо ще чужий робітничого класу, цей член I Інтернаціоналу не впорався і з націоналістичними упередженнями. Так «Лондонська вулиця» проникнута антипатією до англійців до того ж англійської. Відчуття безнадійної реакційності Англії часів королеви Вікторії, віра у революційні сили своєї Франції, естетизм — ось що живить і загострює націоналізм У., ще зжитий цим интеллигентом-коммунаром.

Все ним написане — автобиографично. І його Жак Вэнтра і про його «відщепенці» — інтелігенти, що з селянства або ж які виросли у сім'ях дрібних ремісників, попри бродячий спосіб життя, ще добряче пов’язані з землею. Вони — інсургенти, а й патріоти, навіть націоналісти. І це їхнього психології, ще порвала з власністю, ще підвладній «своєї землі», «своєї майстерні», «своєму верстату».

Социальная природа У. конкретизувалася у його художній манері. Мова У. рясний народними оборотами, але з позбавлений часом і вишуканості, навіть вычурности порівнянь і метафор — присмак недостатньо асимільованій міської культури та шкільної риторики. Стиль У. — стиль сатирика, агітатора і борця. Він підкреслює, перебільшує, він вочевидь тенденційний, однак художником. Виручають великий темперамент і лютий гумор, пекучий і колючий від життя жовчі. З цього нещадністю мови, коли йдеться про ворогів, нещадністю автора, якому перо заміняє не пензель, а меч, уживається сентиментальність, коли Валлес говорить про друзів, жертви ненависного ладу. І тут Валлесу немає образотворчих коштів. Сильне почуття виражається в нього як сентиментально, а й навіть риторично.

В.-художник залишився журналістом, як і В.-журналист не переставав бути художником. На його творчості характерна фрагментарність, преодолеваемая єдиним устремлінням автора. Композиція Шевченкових творінь примітивна. Деякі їх склалися з газетних статей і кореспонденцій однією основну тему («Відщепенці», «Вулиця», «Лондонська вулиця»). Майстерність архітектоніки заміняє у його витканої з епізодів трилогії природна, тимчасова послідовність художньої автобіографії. «Ж. Вэнтра» — своеобразнейший «Bildungsroman» — історія розвитку та формування не мислителя, не художника, а революціонера. Примітивна в основному композиція ускладнюється тут увідними сценами, відступами, дотепними тирадами, записами щоденника чи пам’ятної книжки, свого роду словесними арабесками, не порушують єдності стилю, мозаїчного і уривчастого сутнісно.

Список литературы

Русанов М. З. (Кудрін Є.), Соціалісти Заходу й Росії (ст. про Валлесе), СПБ., 1909.

Горнфельд А. Р., У статті «Инсургенту», П., 1921.

Гимельфарб Б., Ж. Валлес, рб. «Іноземні письменники у шкільництві», Гіз, 1927.

Richepin J., Les Etapes d’un réfractaire, P., 1872.

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.