Кальченко Н.Т. — керівник уряду УРСР

Реферат на тему:

Кальченко Н.Т. — керівник уряду УРСР (1954;1961).

(1906 — 1989) (керував урядом: січень 1954 р. — лютий 1961 р.).

Народився 9 лютого 1906 р. в селі Кошманівка, нині Машівського району Полтавської області, в родині селянина. У 1921−24 рр. навчався в Полтавській школі садівництва. У 1924−25 рр. працював уповноваженим райкому Спілки робземлісу. У 1925−28 рр. навчався в Полтавському сільськогосподарському інституті. Наприкінці 20-х рр. Й. Сталін і його оточення почали зміну акцентів у політиці на селі. Розгорталася масова примусова колективізація і «розкуркулення». Молодими кадрами «зміцнювали» ті ділянки, які вважалися слабкими.

Н. Кальченка направили на Харківщину. Тут він протягом десяти років працював агрономом, директором МТС, начальником зернового управління обласного земельного відділу. У 1932 р. вступив до ВКП (б).

У 1938−41 рр. — голова виконкому Одеської обласної ради депутатів трудящих. У 1941−46 рр. перебував на відповідальних посадах у Радянській армії, член Військової ради армії, член Військової ради 1-го Українського фронту. Йому було присвоєно звання генерал-лейтенанта.

По війні знов повертається до сільського господарства. У 1946 р. — міністр технічних культур, 1947- 50 рр. — міністр радгоспів, 1950- 52 рр. — міністр сільського господарства УРСР. З 1952 — перший заступник голови Ради міністрів УРСР.

15 січня 1954 р. Н. Кальченка за ініціативи М. Хрущова призначили на посаду голови РМ УРСР. Хрущов у цей час вважав за потрібне висувати на перші посади тих керівників, з якими його зв’язував досвід спільної роботи і які були здатні послідовно здійснювати те, що від них вимагалось у зв’язку зі зміною політичної лінії. Не випадково у цей час в Україні на перші ролі висувається О. Кириченко, якого обирають першим секретарем ЦК Компартії України, і Д. Коротченко, який зайняв посаду голови президії ВР України.

Усі вони беззастережно забезпечили підтримку М. Хрущову у його критиці сталінської спадщини на ХХ з'їзді КПРС, у боротьбі проти «антипартійної групи» В. Молотова, Л. Кагановича, Г. Маленкова (1957 р.). У центрі уваги Н. Кальченка були насамперед питання розвитку господарства УРСР. Він зосередив зусилля уряду на спробах піднести матеріальну зацікавленість селян, на збільшенні поставок сільськогосподарської техніки, створенні постійних кадрів механізаторів, зміцненні колгоспів і радгоспів керівними кадрами і спеціалістами, на оновленні системи планування сільськогосподарського виробництва. Деяких успіхів досягти вдалося. Так, у 1953−58 рр. валовий збір зерна зріс майже на 20%, порівняно з попереднім п’ятиріччям, валовий збір буряків зріс удвічі, середньорічне виробництво м’яса — у 2,1 раза, молока — втричі.

Н. Кальченко спрямував зусилля на виконання закону «Про дальший розвиток колгоспного ладу і реорганізацію МТС», прийнятого у 1958 р. За цим законом на базі МТС створювалися РТС, які мали забезпечувати ремонт і технічне обслуговування машинно-тракторного парку колгоспів. На початок 1959 р. замість 1367 МТС було створено 731 РТС. На практиці це означало більшу самостійність. Техніка для сільського господарства почала продаватись, а не розподілятись централізовано. Реформа давала можливість підвищити добробут села. Одначе дуже швидко її почали затискати, а після падіння М. Хрущова звели нанівець.

Відбувалися певні зрушення і в промисловості, здійснювалась децентралізація господарського життя. Н. Кальченко позитивно сприйняв висунуту на лютневому (1957 р.) пленумі ЦК КПРС ідею М. Хрущова про ліквідацію галузевих міністерств і зосередження цього управління в міжобласних та республіканських раднаргоспах. В УРСР створили 14 міжобласних рад і республіканську Українську раду народного господарства (УРНГ). Урядові УРСР було надано додаткові повноваження щодо деяких питань планування, капітального будівництва, сільського господарства, праці, заробітної плати тощо. Вищі технічні навчальні заклади також підпорядковувались тепер українським раднаргоспам. Значно зросли господарські та інші права союзних республік.

Такі кроки щодо децентралізації диктувались прагматичними міркуваннями, вимогами розвитку економіки, що потерпала від централізованого планування. Одначе невдовзі центральні керівні установи в Москві почали висловлювати невдоволення унезалежненням економік союзних республік. Розпочалася критика «местничества». У республік було відібрано надані перед тим права.

У 1956−58 рр. в Україні стали до ладу понад 500 нових промислових підприємств, з-поміж них 147 вугільних шахт, 17 копалень і кар'єрів з видобування залізної руди. У липні 1956 р. було введено в дію газопровід Шебелинка-Харків. У жовтні 1955 р. став до ладу перший агрегат Каховської ГЕС, а у вересні наступного 1956 р. було запущено її останній агрегат. У листопаді 1957 р. у Львові завод телевізорів розпочав випуск своєї продукції.

Разом з тим слід пам’ятати, що понад 70% робітників промислових підприємств України досягали високих норм виробітку переважно вручну. Брак належної техніки безпеки часто призводив до значного травматизму. Під час відбудови й спорудження нових об'єктів майже не бралися до уваги екологічні аспекти.

Н. Кальченку довелося розв’язувати комплекс питань, пов’язаних із передачею Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР, яка відбулася за указом президії ВР СРСР від 19 лютого 1954 р. Таке рішення аргументувалось спільністю економіки, територіальною близькістю і тісними господарськими й культурними зв’язками між Кримом та Україною. Влаштована довкола цього галаслива кампанія затемнювала той факт, що Крим навряд чи можна було вважати «подарунком» Росії. Утримання Криму породжувало велику кількість матеріальних проблем.

Пленум ЦК КПРС, який відбувся 23 лютого — 2 березня 1954 р., ухвалив рішення про подальше збільшення виробництва зерна в країні і про освоєння цілинних і перелогових земель Сибіру та Казахстану. Уряд УРСР разом із партійними й комсомольськими органами займався організацією виїзду молоді «на цілину». Всього у 1954−56 рр. з України було відправлено понад 80 000 осіб.

Н. Кальченку довелося виконувати закон ВР СРСР «Про зв’язок школи з життям», ухвалений 24 грудня 1958 р. Офіційно це трактувалось, як заходи для вдосконалення системи народної освіти. Відповідний закон було прийнято ВР УРСР 17 квітня 1959 р. Фактично заходами, розробленими спільно ЦК КПРС і РМ СРСР, українську мову позбавлено права бути обов’язковою в школах. Існування українських шкіл поставлено у залежність від волі батьків. На практиці це означало посилення русифікації. За вимогою РМ УРСР в Україні було розроблено нові навчальні плани і програми, відповідно перероблено підручники й навчальні посібники, проведено перепідготовку вчительських кадрів.

За роки перебування в уряді Н. Кальченку доводилось вирішувати чимало питань, пов’язаних із розвитком науки й підтримкою матеріально-технічної бази. Так, було засновано за урядової підтримки Українську сільськогосподарську академію (жовтень 1954 р.), Інститут металофізики АН УРСР, Інститут металокераміки та спеціальних сплавів (грудень 1955 р.), Український науково-дослідний інститут землеробства (вересень 1956 р.), Інститут автоматики, Обчислювальний центр АН УРСР (листопад 1957 р.), що згодом став Інститутом кібернетики імені В. М. Глушкова, Інститут геронтології й експериментальної патології, Інститут полімерів і мономерів, Інститут ливарного виробництва (листопад 1958 р.), Інститут геофізики АН УРСР (вересень 1959 р.), Інститут напівпровідників АН УРСР, Фізико-технічний інститут низьких температур АН УРСР (грудень 1960 р.). На початку 60-х рр. в Україні працювали 462 наукових заклади.

На початку 1959 р. було прийнято 7-річний план розвитку народного господарства СРСР, який газета «Нью-Йорк таймс» назвала «найсміливішим економічним викликом, який Росія коли-небудь кидала Сполученим Штатам і Заходу». Причетна до цього «виклику» була й Україна: «свій» семирічний план прийнято у січні 1959 р. на ХХ з'їзді Компартії України.

Н. Кальченко підтримав такі рішення. Це, зокрема, засвідчила його публікація «Україна у великому семиріччі», яка вийшла друком у 1959 р. і в якій підкреслювалося: «Головним завданням семирічного плану розвитку народного господарства СРСР на 1959−65 рр. є подальше могутнє піднесення всіх галузей народного господарства на базі переважаючого росту важкої індустрії, значне посилення економічного потенціалу країни з тим, щоб забезпечити підвищення життєвого рівня народу».

Ідея семирічного плану була підпорядкована іншій ейфорічній ідеї М. Хрущова — побудові «матеріально-технічної бази комунізму» і завданню у найкоротші строки «наздогнати і перегнати найбільш розвинуті капіталістичні країни за виробництвом продукції на душу населення». Н. Кальченко підкреслював, що «у рішення цих завдань семирічки гідний вклад внесе Українська РСР».

Передбачалося, що промислове виробництво УРСР мало зростати приблизно утричі швидше, ніж воно зростало у США за останні 40 років, і майже у 5 разів швидше, ніж в Англії. Перед сільським господарством України було поставлено завдання подальшого збільшення виробництва технічних культур, продуктів тваринництва, а також зерна за рахунок підвищення врожайності, розвиток садівництва й виноградарства. Планувалося на кінець семирічки на 100 га сільськогосподарських угідь виробляти більше, ніж вироблялося у США: зерна — у 2,8 раза, картоплі - у 40 разів, цукру — у 30 разів, м’яса — у 3,5 раза, молока — у 6 разів тощо. Використовуючи популярну в ті часи політичну лексику, Н. Кальченко підкреслював бажання «трудящих Радянської України» не лише виконати, а й «перевиконати семирічний план». Фактично уже з 1963 р. СРСР почне купувати збіжжя за кордоном.

Одначе стикатися з цими реаліями Н. Кальченку довелось уже на новій посаді: у лютому 1961 р. без будь-якої публічної мотивації його призначили на посаду заступника голови РМ УРСР (водночас міністром заготівель УРСР). На цих посадах перебував до 1965 р. З цього року і до 1976 р. працював першим заступником голови РМ УРСР. Тоді ж йому було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Це вже була доба «розвинутого соціалізму», в якій Н. Кальченку судилося завершити свою кар'єру державного діяча.

Н. Кальченко помер 14 травня 1989 р.