Основний зміст роботи

У вступі визначається предмет, мета і завдання дослідження, обґрунтовується актуальність вибраної теми, розкривається її новизна, наукова і практична значимість.

У першому розділі «Огляд літератури і джерел, методологія дослідження» подається огляд і характеристика використаних джерел і літератури; методологічних прийомів, які застосував автор під час дослідження. Він складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 1.1. «Огляд джерел» демонструє широке і різноманітне коло матеріалів, яке розподілене автором даного дослідження на шість груп. У першій групі виділені документи міжнародних організацій, які стосуються палестинської проблеми. Це резолюції Ради Безпеки ООН (РБ ООН), офіційні звіти Генеральної Асамблеї (ГА), доповіді генеральних секретарів ООН. До другої групи віднесені документи американського конгресу, державних органів Ізраїлю, які виявляють політичну волю держави і дозволяють визначити напрямки і тенденції у формуванні політичних ліній урядів обох сторін. Третя група використаних джерел представлена опублікованими в Йорданії збірниками документів. Ці документи є цінним джерелом одержання додаткової інформації з актуальних питань двосторонніх відносин. В окрему, четверту групу джерел слід віднести мемуари. Незважаючи на суб'єктивність та можливу недостовірність інформації в мемуарах ця група є цінним джерелом для дослідження йордано-ізраїльського співробітництва. П’ята група джерел — газети, періодичні видання досліджуваного періоду, які дозволяють прослідкувати за реакцією сучасників на події, що відбуваються. У роботі використані також джерела, одержані із всесвітньої комп’ютерної мережі «Інтернет».

У підрозділі 1.2. «Огляд літератури» проводиться історіографічний аналіз використаних автором для написання дисертаційного дослідження робіт і виділяється декілька ідейно-тематичних груп. Історіографія радянського періоду і російська історіографія представлена роботами Є. М. Примакова, Г. С. Нікітіна, Л. І. Медведко, Р. Г. Ланди, І. Д. Звягельської, А. Н. Захарова, О. І. Фоміна, О. А. Колобова, А. В. Федорченка, Є. Д. Пирліна, А. Є. Бовіна, М. А. Новгородової, Т. А. Карасової, А. Я. Кляви, Є. Ю. Усової, А. Г. Аганіна, З. А. Соловйова. Роботи цієї групи дослідників мають фундаментальний характер з однієї сторони, а з іншої - позначені відбитком епохи, будуються на марксистсько-ленінській методології, теорії класової боротьби і тому для них характерна відносна необ'єктивність. Усіх цих проблем позбавилася сучасна російська історіографія. Так, робота О. А. Колобова містить критичний опис економічних і політичних інтересів США стосовно Ізраїлю, Йорданії та інших арабських країн у 80 — 90-ті рр. Монографія А. Г. Аганіна і З. А. Соловйова містить широкий фактичний матеріал і відомості, які дозволяють побачити загальний політичний, соціально-економічний фон розвитку Йорданії в умовах формування її зовнішньої політики у різні історичні періоди. Питання зовнішньополітичної діяльності Йорданії і її відносин з іншими державами арабського світу, регіону Близького Сходу і державами Заходу знайшли відображення у низці колективних праць дослідників. Найбільш фундаментальна із них — «Новітня історія арабських країн Азії» за редакцією професора В. В. Наумкіна. Це одна з небагатьох солідних праць сходознавства, автори якої спробували об'єктивно розглянути проблему закінчення британського мандата і передачі палестинського питання в ООН.

В Україні історики також проводять аналіз різних аспектів і виявів близькосхідних проблем. Так, роль Йорданії у миротворчому процесі регіону розглядала О. В. Спецька. Роботи С. С. Щевелева висвітлюють проблеми, які виникли у регіоні в період панування Великобританії і після передачі палестинського питання в ООН, а також допомагають зрозуміти, яким чином зрив рішень ГА і РБ ООН впливав на національно-визвольну боротьбу палестинського народу. Вплив сіоністського руху на зовнішньополітичний курс Держави Ізраїль розглядається дослідником В. К. Гура, проблеми еміграції в 40-і рр. описані в роботі М. Д. Несук. Історик С. Я. Єлісаветський особливу увагу приділяє проблемі Єрусалима, захоплення частини якого в 1967 р. було розцінено як возз'єднання і здійснення заповітної мрії єврейського народу. На сучасному етапі вагомий вклад у дослідження близькосхідних проблем внесли співробітники Інституту світової економіки і міжнародних відносин: Аль Шбуль Алі Мухаммед, В. К. Гура, С. Гуцало, Т. Клименко, Н. Пророченко, Л. Скороход, Ю. С. Скороход, Л. О. Лещенко.

Інша історіографічна група представлена арабськими дослідниками: Е. Тума, Б. Н. Нусайр, Д. Сулейман, С. Абу-Сітта, А. Аль-Маджалі, М. Аль-Абілі. Ця група вчених переконана, що позбавлення палестинських арабів права на самовизначення знайшло своє відображення, перш за все, у резолюції про розподіл територій. Вони вважають, що відповідно до Статуту ООН Палестина повинна була або стати незалежною державою, або увійти в систему опіки. Арабські автори твердять, що Ізраїль і його прибічники надали резолюції про розподіл значення «священного писання», виправдовуючи одночасно законність інших резолюцій Асамблеї, не вигідних для них. У той же час ізраїльські політики і вчені стверджують, що надання палестинцям права на самовизначення веде до створення палестинської держави, ворожої Ізраїлю, що нібито зробить неможливим установлення миру на Близькому Сході. Так, ізраїльські дослідники І. Шамір, З. Шалом надають велике значення проблемі безпеки і формування оборонної політики Ізраїлю. Цікавими щодо опису арабо-ізраїльських воєн, процесів світового врегулювання є роботи доктора соціології А. Д. Епштейна.

Різних аспектів близькосхідних проблем торкалися багато зарубіжних дослідників, серед яких дипломат Г. Кіссінджер, який детально викладає позиції правлячих кіл США щодо врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Описуючи утворення Держави Ізраїль, Д. Дюк зазначає, що ця історична подія зв’язана з виходом Великобританії з регіону і підтримкою СРСР і США. Л. Малон розглядає палестинську проблему через призму діяльності політика Ізраїлю А. Шарона. Е. Кохен і А. Тейлор на сторінках своїх досліджень детально аналізують проблеми прав людини на окупованих Ізраїлем територіях. Слід зазначити, зарубіжні автори приходять до висновку, що вирішення палестинської проблеми не наступить із створенням держави, так як невелика територія і скромні ресурси не дозволяють молодій палестинській державі прийняти всіх біженців. Тому потрібно зосередити увагу не на створенні держави, а на розселенні палестинців.

Під час написання дисертаційного дослідження автору надали допомогу автореферати і дисертації Д. Г. Балуєва, І. Резана, Г. А. М. Джассіма, Х. Х. Мустафи та ін.

У підрозділі 1.3. «Загальна методика і методи дослідження» вказано, які методи використовувалися у процесі дослідження. Це, перш за все, конкретно-історичний метод, який складається із сукупності загальнонаукових, міждисциплінних, спеціально-наукових, філософських методів.

У другому розділі «Крах колоніальної системи на Близькому Сході й утворення незалежних держав» були проаналізовані історичні події першої половини ХХ століття. Особливу увагу приділено процесу розпаду колоніальної системи, тому що це призвело до загострення внутрішніх протиріч у близькосхідному регіоні. Навіть втручання ООН, зокрема, прийняття 29 листопада 1947 р. резолюції № 181/ІІ щодо Палестини, у відповідності до якої на колишній підмандатній території Англії в Палестині повинно було бути утворено дві держави — єврейська й арабська, не зупинило виникнення конфлікту. Арабські держави, відмовившись сприйняти резолюцію, почали підготовку збройного вторгнення. У конфлікт між євреями і палестинцями були залучені всі арабські країни, у тому числі і Йорданія. В умовах арабо-ізраїльського протистояння Йорданія разом з іншими державами членами Ліги арабських держав (ЛАД) бере активну участь у загальноарабській боротьбі з Ізраїлем. Амман також відмовився визнавати цю державу, яка виникла на території колишньої Палестини, і від прямих переговорів про мир із ними. Така позиція була природною реакцією Йорданії на окупацію Ізраїлем більшої частини арабських територій і на вигнання місцевого населення з цих земель (хоч араби були більшістю у кожній із трьох зон, передбачених резолюцією), а також на розселення вигнанців на території сусідніх арабських держав.

У ході Палестинської війни Йорданія завдяки активним діям арабського легіону взяла під контроль район центральної Палестини. Це дозволило арабам утримати частину палестинської території на Західному березі, залишити їм Східний Єрусалим і розташовані у ньому Святі місця. Підтримуючи, загалом, запропоновану ЛАД загальноарабську стратегію збройної боротьби з Ізраїлем, Йорданія намагалася зберегти собі палестинські землі і, природно, вона не планувала повернення цих територій, зводячи палестинську проблему до проблеми біженців, їх репатріації у рідні місця за умови компенсації Ізраїлем вартості втраченого майна тим, хто не бажає повернення.

Особливістю політики Ізраїлю щодо питання арабо-ізраїльського конфлікту в 40-і-50-і рр. було його прагнення до можливої більш тісної інтеграції палестинських районів центральної Палестини з Йорданським Королівством і до створення «палестинського осередку» у складі об'єднаного арабського королівства. 23 квітня 1950 р. Парламент проголосив об'єднання Йорданії і Східної Палестини в єдину державу. Палестинці були прирівняні у правах до йорданців і одержали йорданське підданство. Приєднання Західного берега до Йорданії відповідало уявленням короля Абдалли про арабську єдність та інтереси арабської нації. З цього моменту йорданський фактор унаслідок політичних, соціально-економічних, демографічних аспектів стає невід'ємною частиною багатоетапного процесу боротьби палестинського народу за створення своєї незалежної держави. Необхідно зазначити, що від самого початку цей фактор виявив себе у переважній більшості випадків як негативна політична сила, що стала на перешкоді реалізації законних вимог палестинської нації. Але, водночас, намагаючись об'єктивно оцінити історію, не можна не визнати, що після трагедії, яка звалилася на палестинський народ унаслідок війни 1948;1949 рр., саме Йорданія, з огляду на різні обставини, стала для нього хоч тимчасовою, але другою батьківщиною. Враховуючи всі труднощі, які виникли у взаємостосунках між палестинцями і йорданським королівським режимом, саме Йорданія стала тим місцем, де палестинські сили одержали можливість посилити свої ряди, щоб розпочати раунд боротьби за повернення на свою історичну батьківщину.

Третій розділ — «Йорданське Хашимітське Королівство у другій половині 50-х — першій половині 60-х років» — розглядає вплив Суецького конфлікту 1956 р. на політику Йорданії.

Після провалу потрійної агресії проти Єгипту вже у грудні 1956 р. з єгипетської території були виведені війська Англії і Франції, а в березні 1957 р. — ізраїльські війська. Суецький канал опинився у цілковитій власності Єгипту.

Ці події показали, що близькосхідний регіон вступає в якісно новий етап свого розвитку, який характеризується переорієнтацією Йорданії з прозахідних позицій на проарабські, з одного боку, і спробою йорданського уряду зблизитися з СРСР — з іншого боку. Саме з цього моменту близькосхідний регіон у цілому, і Йорданія, зокрема, почали втягуватися у глобальне радянсько-американське протистояння.

Стосовно проарабської позиції Йорданії, то вона зводилася, передусім, до намагання йорданського уряду відмінити англо-йорданський договір 1948 р., ліквідувати англійські військові бази, вилучити англійські війська з території країни, виступити проти Багдадського пакту, домогтися заміни англійських субсидій на допомогу арабських країн, зміцнити дружні відносини з Сирією та Єгиптом. До того ж, акцентується увага на ініціативній ролі Йорданії та Іраку у створенні арабської федерації, мета якої - захист арабських монархій, яким загрожують республіканські режими. Через зростаючу загрозу з боку Ізраїлю арабські країни почали зближуватися заради захисту своїх інтересів. Неабияку роль у зближенні відіграв намір Ізраїлю відвести води р. Йордан для зрошення полів у пустелі Негев, яку він освоював, що завдало б економічних збитків трьом сусіднім країнам — Йорданії, Сирії і Лівану. Реакція арабських країн була різкою. У 1964 р. в Каїрі відбулася конференція голів арабських держав, на якій були прийняті дві резолюції: перша із них закликала позбавити Ізраїль води, відвівши витоки р. Йордан, друга проголошувала створення нового палестинського руху, який пізніше назвали Організація визволення Палестини (ОВП), на чолі з Ахмадом Шукейрі.

Виконуючи першу каїрську резолюцію, в Лівані і Сірії розпочалися роботи з відводу вод двох основних приток Йордану. Це повинно було позбавити Ізраїль двох третіх всієї води р. Йордан. Але ці дії арабів викликали нову хвилю військового протистояння.

Найбільше значення у цей період мала друга резолюція, так як напруга між Йорданією та Ізраїлем зберігалася через зростаючий партизанський рух палестинців. Вони не погодились із втратою батьківщини і підтримували заклик звільнити Палестину збройним шляхом. До того ж, головною базою дислокації усіх військ вони бачили території Йорданії, де А. Шукейрі пропонував створити палестинську республіку. Однак погодитися з вимогами палестинців означало би, що йорданський уряд офіційно визнає на своїй території існування сторонньої державності з власними військовими підрозділами і фінансово-податковою системою. Тому король Хусейн відхилив вимоги керівництва ОВП, а у подальшому категорично виступає проти ОВП і ФАТХ як таких, що відхилилися від поставлених перед ними цілей. У цій заяві прослідковується перш за все бажання Йорданії не втратити статус оборонця всіх арабських палестинців і не допустити монополію ОВП як представника палестинського народу — з однієї сторони. А з іншої, Амман намагався зберегти «статус-кво» в йордано-ізраїльських відносинах, чому могли завадити регулярні локальні сутички палестинців з євреями на кордоні. Ці дії знайшли відгук у всіх арабських країнах, які чужими руками намагалися тримати Ізраїль у напрузі. Постраждала від таких рейдів тільки Йорданія.

Таким чином, у 60-х-70-х рр. ХХ століття укорінюється подвійність підходу Йорданії до вирішення арабо-ізраїльського конфлікту і проблем майбутнього статусу регіону. Амман, беручи активну участь у військових діях, робить значний внесок у загальноарабську війну за порятунок Палестини, утримуючи за арабами частину території та розселивши у королівстві палестинських біженців. Але у той же час, Амман намагається зберегти контроль над палестинською територією Західного берега р. Йордан і Східним Єрусалимом з метою посилення впливу самої Йорданії серед арабських країн. Велику роль у появі такого підходу до королівства відіграли особливості його демографічної структури, де до 40−50% складу населення були палестинці, що зумовлювало їх вплив на соціально-політичне життя країни.

У четвертому розділі — «Йорданія у міжнародних відносинах (регіональний аспект)» — зазначається, що у результаті «шестиденної війни» Ізраїль окупував чималі арабські території - Синайський півострів, сектор Газа, Голанські висоти, Західний берег р. Йордан і Східний Єрусалим. Перед арабами виникло питання — як домогтися визволення цих територій. Адже для Йорданії втрата Західного берега р. Йордан мала негативні наслідки. Тут були сконцентровані великі природні ресурси, розміщувалося 40% сільськогосподарського і 20% промислового потенціалу країни. Унаслідок окупації Західного берега національний дохід Йорданії скоротився вдвоє, було втрачено чверть усіх оброблювальних земель. Природно, це призвело до скорочення виробництва, припинення будівництва. У країну ринув черговий потік палестинських біженців, що стало великим випробуванням для, і без того, обмеженого бюджету Йорданії. Крім того, Йорданія зіткнулася ще з однією проблемою — проблемою біженців. Ізраїльська окупація Західного берега р. Йордан супроводжувалася широкомасштабним насиллям стосовно цивільного населення. Це змусило палестинців масово переселятися на Східний берег. Якщо до червневої війни на Східному березі проживало біля 500 тис. палестинських біженців, то після окупації до них додалося ще 150 тис. біженців із Західного берега.

У даний період стало зрозуміло, що воєнний шлях навряд чи може призвести найближчим часом до серйозного успіху. Ще до початку воєнних дій король Йорданії Хусейн зазначив, що арабські країни не готові до війни, між ними не існує військової координації, немає спільного плану дій і рівень оснащення та підготовки армій значно поступається ізраїльському. Тому початок нової війни був би для арабських країн згубним. Йорданський уряд дедалі більше схиляється до ідеї політичного маневрування, але складність проблем, що була суттю близькосхідного врегулювання, постійно зростала.

Ізраїльський уряд звернувся до арабських країн із закликом розпочати переговори про врегулювання, але відповідь надійшла як «принцип трьох ні», викладена на Хартумській зустрічі голів арабських країн. У «принципі» була сформульована позиція арабського світу стосовно конфлікту, а саме: ні - миру з Ізраїлем, ні - визнанню Ізраїлю, ні - переговорам з ним. Вимагали підтвердження прав палестинського народу на його території. Але на відміну від усього арабського світу, Йорданія стояла на більш поміркованих позиціях. Річ у тім, що наділення палестинців громадською автономією, нехай і у межах Ізраїлю, зводило нанівець сподівання Йорданії повернути Західний берег р. Йордан. Тому йорданський уряд виявляє готовність країни вести переговори з Ізраїлем, домагатися виводу ізраїльських військ з окупованих територій і повернення палестинських біженців на свої землі. Також ізраїльський уряд бере активну участь у вироблені резолюції № 242 РБ ООН, яка закріпила принцип «територія в обмін на мир». Положення резолюції про «неприпустимість придбання територій шляхом війни» і «вимоги про вивід ізраїльських військ з територій, які були окуповані під час недавнього конфлікту» цілком відповідала йорданським уявленням про вирішення конфлікту. Тобто, незважаючи на складну політичну ситуацію, у якій опинилася Йорданія, уряд країни намагався іти шляхом проведення більш збалансованого зовнішньополітичного курсу.

Така політика йорданського уряду вступала у протиріччя з «національно-революційною» стратегією Палестинського руху опору, що призвело до трагічного йордано-палестинського конфлікту 1970;1971 рр. Складна політична ситуація, у якій опинилася Йорданія, сприяла остаточному закріпленню подвійності йорданського підходу до врегулювання близькосхідного конфлікту. Вирішуючи проблеми арабо-ізраїльських відносин, Йорданія схилялася до компромісу на шкоду всеарабській боротьбі і національному праву палестинського народу. Спочатку король Хусейн шукав шляхи повернення втрачених земель, пропонуючи розділити Йорданію на два автономні райони — йорданський і палестинський. Палестинський повинен був бути сформований із території, які звільнить Ізраїль. У зв’язку з цим король провів низку таємних переговорів з єврейським керівництвом. Але план провалився. Після цього у 1973 р. король Хусейн звернувся до урядів арабських країн із закликом «зірвати» ізраїльський план, спрямований на те, щоб позбавити арабів їх земельної власності на окупованих територіях. Однак за цією активною зовнішньополітичною діяльністю короля Хусейна приховувалися меркантильні бажання — зберегти право бути єдиним законним представником палестинського народу і за можливості надалі зберігати позицію опікуна Західного берега р. Йордан, що цілковито не відповідало загальноарабським позиціям стосовно долі палестинського народу.

Розділ п’ятий — «Політика Йорданського уряду у контексті близькосхідного врегулювання у 1980;1999 роках» — містить аналіз еволюції поглядів Йорданії на близькосхідне врегулювання у 80-і-90-і рр. У своєму підході до близькосхідного врегулювання йорданський істеблішмент прямував до максимального ступеня реалізації своїх національних інтересів. З одного боку, Йорданія не погоджувалася з «планом Рейгана», відмовляючись укласти сепаратну угоду без урахування прагнень палестинців. А з другого боку, Хусейн відзначав деякі «позитивні моменти» плану, які відповідали інтересам Йорданії щодо інтеграції Західного берега р. Йордан з Королівством і створення «палестинського осередку» у складі об'єднаного арабського королівства. Таким чином, можна зробити висновок, що Йорданія у своїх поглядах на близькосхідне врегулювання притримувалася поміркованості. Це дало їй змогу зберегти статус посередника між арабськими позиціями й ізраїльськими.

Зміна позиції Йорданії щодо близькосхідного врегулювання і палестинської проблеми була зумовлена, певною мірою, і релігійною ситуацією. Воєнна операція Ізраїлю в Лівані проти ОВП змусила королівську владу переглянути стосунки з палестинською організацією. Амман стає ініціатором переговорів ОВП з метою виробити єдину позицію з питання про долю Західного берега р. Йордан, за якої дотримувалась би рівноправність сторін. Своєрідним компромісом стала угода, підписана 11 лютого 1985 року між Йорданією і ОВП. Йорданія визнавала право палестинців на самовизначення в йордано-палестинській конференції. Хусейн покладався на цю угоду, яка поновить мирний процес, вирішить проблему палестинських біженців, зініціює проведення міжнародної мирної конференції за участю йордано-палестинської делегації. Однак Амманська угода, яка не знайшла належної підтримки ні з боку арабського світу, ні з боку США та Ізраїлю, була приречена на замороження.

Новим поштовхом в еволюції поглядів Йорданії на вирішення арабо-ізраїльського конфлікту стала інтифада — мирне повстання палестинського населення Західного берега р. Йордан проти ізраїльського окупаційного режиму. Результатом інтифади стала трансформація сприйняття палестинської проблеми. У палестинському середовищі почала вкорінятися думка про доцільність прямих переговорів. У Йорданії повстання оживило процес радикалізації палестинської спільноти. Амман, не маючи бажання бути залученим у нові воєнні дії, вирішує розірвати формальні зв’язки із Західним берегом р. Йордан, які ще збереглися, і повністю надати вирішення проблеми палестинського самовизначення самими палестинцями.

Мирні зміни дев’яностих років призвели до того, що арабо-ізраїльське протиріччя вийшло із системи протистояння СРСР — США. Виникли умови для початку переговорного процесу, до того ж, на цей час стало зрозуміло, що іншого вирішення близькосхідного конфлікту, крім політичного, бути не може. Ряд арабо-ізраїльських воєн продемонстрував, що жодна із сторін не може завдати поразки іншій. Поштовх початку мирного процесу дала ірано-іракська війна. Москва і Вашингтон 10 вересня 1991 р. у Хельсінкі вирішили спільно займатися близькосхідним урегулюванням. Це підняло авторитет держав у регіоні і дозволило не допускати переростання іракської агресії в новий арабо-ізраїльський конфлікт.

Мадридська конференція поклала початок мирному переговорному процесу. Йорданські позиції бачення шляхів ліквідації конфлікту були викладені одним із голів йордано-палестинської делегації Камаль Абу Джабером. Він наголосив, що мирне вирішення арабо-ізраїльського конфлікту повинно базуватися на резолюціях ООН, зокрема, на резолюції № 242 РБ ООН, яка констатує неприпустимість окупації чужих територій, а отже, положення про необхідність виходу Ізраїлю зі всіх окупованих територій. Свою зацікавленість у вирішенні палестинського питання він пояснив тим, що палестинські та йорданські проблеми взаємозв'язані історичними, культурними, мовними, демографічними, релігійними і географічними зв’язками, а також спільністю людських доль і національних розсудів. Далі було зазначено, що Амман визнає резолюцію № 181 ООН від 29 листопада 1949 р., згідно з якою була утворена держава Ізраїль. Ці заяви Йорданії зробили конструктивні внески в роботу Мадридської конференції і сприяли на більш пізніх етапах переговорного процесу прямим палестино-ізраїльським і йордано-ізраїльським переговорам в Осло і Вашингтоні. Підписані у ході переговорів угоди декларували правовий режим для створення палестинської автономії.

Таким чином, укладення цих угод показало принципову можливість знаходження взаємоприйнятних рішень у мирному врегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту і закріпило за Йорданією роль одного із лідерів переговорного процесу.