Запорізька Січ

Реферат.

На тему: «Запорізьку Січ та запорозькі казаки».

Запорізьку Січ була військової організацією: козаки жили, в куренях (військове підрозділ), ними керував отаман чи гетьман, який керував Січчю з допомогою козацької верхівки — старшини. Козаки робили успішні відвідини Криму та навіть сягали Стамбула (Константинополя). По річках і морю вони ходили на невеликих човнах, видовбаних з цілого дерева, які називалися чайками. Скраю прикріплювалися зв’язки очерету, що надавало додаткову стійкість. У козаків була кіннота, проте основою їх війська була піхота. Щоб протистояти татарської кінноті козаки починають активно використовувати вогнепальна зброя — пищали, пістолі, невеликі гармати. По степу вони пересувалися на возах, які у випадку нападу татар козаки встановлювали в квадрат і вели до сильний вогонь по татарам. Прорватися до середини квадрата дуже важко, і звичайно татари отступали.

Перебуваючи під верховною протекцією спочатку польського, потім російського уряду, тимчасово під охороною кримського хана, запорізькі козаки в усі час історичного існування керувалися власним, зазвичай ежедогодно сменявшимся і обов’язково неодруженим начальством.

Кошовий отаман, військової суддя, військової асаул і військової писар становили військову старшину.

Кошовий отаман з'єднував в руках військову, адміністративну, судову та Духовну влада. У військовий час кошовий був «головним командиром», «фельдмаршалом» війська і діяв як «цілком необмежений диктатор: міг викинути неслухняного в кишеню човни або ж на шиї з мотузкою тягнути його за важким обозом; у час він був «конституційним владыкою» Запоріжжя й тому управляв усією областю козацьких вільностей зі своїми паланками, селищами, зимовниками і бурдюгами; виконував роль верховного судді з усіх провинившимися і злочинцями, і тому наказував винних за провини визначав страту злодіям за злочину; вважався верховним начальником запорізького духівництва і тому приймав визначав духовних осіб із Києва січову і паланочные церкви.

Обов’язки кошового листувалися тому, що він стверджував вибраних на раді всіх які йшли його чинів, узаконював розподіл «по лясам» землі, косовиць, рибних ловель, звірячих доглядів, поділяв військову видобуток, військові доходи, царський платню, приймав нових осіб, у Січ, відпускав старих козаків з Січі, видавав атестати заслуженим товаришам, посилав ордера паланочной старшині, входив у дипломатичних відносин з іншими державами. Але у усім своїм силі кошовий отаман, проте, ні необмеженим володарем запорізького війська. Життя кошового отамана, як та інші старшин, анітрохи не відрізнялася від життя інших козаков.

Військової суддя був другою особою після кошового отамана в запорізькому війську; як і кошовий отаман, він обирався на військової раді через просте товариства. Суддя був охоронцем тих предковских звичаїв і віковічних порядків, у яких грунтувався весь лад козацької життя; у своїх рішеннях він керувався не писаним законом, як ще не які існували у запорозьких козаків, а переказами чи традиціями. Обов’язком військового судді було судити винних скоро, право і без зайвої дипломатії; він розбирав кримінальні та цивільні справи і робив суд над злочинцями, представляючи, проте, остаточний вирок суду вирішувати кошовому отаману чи військової раді. Зовнішнім знаком влади військового судді була велика срібна печатку, що він мав би тримати при собі на час військових зборів чи радий і прикладати до паперів, у яких ухвалювалося рішення всієї ради. Суддя, як і кошовий отаман, у відсутності ні особливого житла, ні окремого столу, а жив і харчувався загальне твердження з козаками свого куреня. Головним доходом судді було царський жалование.

Військової писар, як і кошовий отаман і військової суддя, вибирався товариством на загальної раді і заведывал усіма письмовими справами запорізького війська. Обов’язок писаря вважалася до Запоріжжя такою важливою і відповідальної, якби хто інший, замість нього, насмілився писати від імені коша комусь або приймати листи, присылаемые з ім'ям писаря, того без пощади страчували смертю. Значення військового писаря до Запоріжжя було дуже велике. Вплив військових писарів тим більше був у Запоріжжі, що більшість їх залишалося своїх посадах багато років беззмінно. Зовнішнім знаком гідності військового писаря був у довгою срібної оправі чорнильниця — каламарь.

Військової асаул, як і, як кошовий отаман, суддя і писар, обирався общею радою з простих козаків низового товариства; обов’язки військового асаула були дуже складні: спостерігав за порядком і благочинием між козаками у час в Січі, у військове у таборі; стежив над виконанням судових вироків у вирішенні кошового чи всією ради, як у самій Січі, і у віддалених паланках війська; виробляв слідства у приводу різних суперечок і злочинів у середовищі сімейних козаків запорізького поспольства; заготовляв продовольство для війська у разі війни, приймав хлібне і грошове платню за наказом кошового, поділяв його відповідно до посади кожного старшини; охороняв всіх проїжджаючих по степах запорізьких вільностей; захищав інтереси війська на прикордонної лінії; посилався попереду війська для розвідки про неприятелях; стежив над перебігом битви під час битви; допомагав тому чи тому боці у спекотні хвилини бою. Зовнішнім знаком влади запорізького військового асаула була дерев’яна тростину, обох кінцях скута срібними кільцями, що він мав би тримати під час військових зборів. Життя невпинно й доходи військового асаула були такі ж, як і військового писаря; але платні він отримував 40 карбованців на рік. У помічники військовому асаулу вибирався військової подасаулий, але в випадок війни військової обозний, відав артиллериею і військовим продовольством та котрий поділяв всі праці асаула.

Посада курінних отаманів, званих просто «отамання», числом 38, за кількістю куренів на Запорізькій Січі, як та інші, була виборна; в курінні обирався людина розторопний, хоробрий, рішучий, іноді з колишньої військової старшини, а большею частию з простих козаків; вибір курінного отамана відомого куреня становив окрема справа цього куреня і виключав втручання козаків іншого куреня. Курінні отамани передусім виконували роль інтендантів в Січі; прямою їх обов’язком були доставка провізії і дров задля власного куреня і збереження від грошей і майна козаків до курінний скарбнице; тому в курінного отамана завжди перебували ключі до скарбницы, сформованими в відсутність хто б смів брати, якби те було дозволу від курінного. Курінні отамани опікувалися козаках свого куреня, як батьки про дітей й у разі певних проступків із боку козаків, винних карали тілесно, не питаючи те що ніхто дозволу. Улюблених курінних отаманів запорізькі козаки слухалися іноді більше, ніж кошового чи суддю, і тому часто через курінних отаманів кошовий отаман у важких і небезпечних питаннях чи випадках діяла й на настрій всього війська. Які Можуть, п’яниць, недбайливих чи навіть які зможуть сподобатися козакам курінних отаманів козаки негайно скидали і навіть іноді страчували смертью.

Після військової старшини і курінних отаманів йшли звані «батьки» чи «старі», «сивоусые диды», «знатні радцы», тобто. колишні військові запорізькі старшини, чи залишаючи посади від старості років і з хвороби, чи поступившись їх іншим після військової ради. Досвідченість, прославлена відвага, безвихідне молодецтво у молоді роки — давали їм право на величезний моральний авторитет серед запорізького війська. Це був «стовпи» всього низового війська, носії усіх її переказів і суворі виконавці козацьких звичаїв. На радной площі «сивоусые діди» займали місце відразу після військової старшини; в нарадах по куреням—тотчас після курінних отаманів; в часи війни начальствовали над окремими загонами і навіть іноді над самими полковниками; при відправлення «аркушів» від січового товариства приписувалися відразу після імені кошового отамана, а після смерті користувалися такою честю, що, за її поховання, одного разу палили з гармат, «та якщо з дрібного рушниці більш, ніж із іншим простим козакам».

За войсковою старшиною йшли військові служителі — довбиш, пушкар, тлумач, кантаржей, шафарь, канцеляристи і шкільні атаманы.

З кримінальних злочинів найбільшим вважалися: зрадництво, вбивство козаком товариша; побої, завдані козаком козаку в тверезому чи п’яному вигляді; злодійство чогось козаком у товариша і приховування їм краденої речі: «особливо суворі були за велике злодійство, протягом якого, коли лише двома достовірними свідками у цьому докажутся, стратять смертию»; зв’язку з жінкою й содомський гріх через звичаю, що забороняв шлюб січовим козакам; образа жінці, коли козак «опорочить жінку за пристойності», оскільки будь-яке таке злочин «до обесславлению всього війська запорізького простирається»; зухвалість проти начальства, особливо у відношенні чиновних людей російського уряду; насильство у самому Запоріжжі чи християнських селищах, коли козак відбирав у товариша кінь, худобу та майно; дезертирство, т. е. самовільна відсутність козаки під різними приводами в степ під час походу проти ворога; гайдамачество, т. е. злодійство коней, худоби і розбазарювання майна у мирних поселенців українських, польських і татарських і проїжджаючих по запорізьким степах купців і мандрівників; привід в Сичь жінки, у тому числі матері, сестри чи дочки; пияцтво під час походів на ворога, завжди яке вважалося у козаків кримінальним злочином і ведшее у себе найсуворіше наказание.