Мировое співтовариство між світовими войнами

1. Світова спільнота між світовими войнами.

Час між двома світовими війнами історія країн Європи полягає з цих двох періодів: 1918 — початок 1920;х рр. і 1924;1939г.г. Головне утримання і характерна риса першого у тому, що Європу накриває «революційна хвиля», наведена до крахові Імперії Росії, Австро-Угорщини, Німеччини, до виникнення нових незалежних держав. Відбуваються революції, у яких вважаються національно-визвольні і соціальні тенденции.

1918;1919гг. відрізняється підйомом революції, проголошенням радянських республік в Баварії, Угорщини, Словаччини. У 1919;начале 1920гг. наростає реакція і виникає фашизм в Италии.

Другий період характеризується тим, що у 1924;28гг. настає відносна екологічна стабілізація, розвитком нових галузей производства.

Далі, в 1929;33гг. відбувається світовий економічний криза, який отримав назву великої депрессии.

Протягом років світового економічної кризи були різні варіанти виходу з кризи. Це: 1) либерал-реформистский; 2) соціал-реформістський; 3) тоталітарний. Про ці варіантах говорилося на темі «Місце ХХ ст. У всесвітньоісторичному процессе».

Одночасно всі більшої сили набирав цей шлях подолання кризових потрясінь та соціальних конфліктів, як розвиток фашистського руху. Криза у Німеччині викликав до партії влади крайнє породження реакції - фашизм.

Фашизм — (від итальян. fascio — пучок, зв’язка, об'єднання) вкрай антидемократичне, радикально-экстремистское політична течія, що тяжіє до до встановлення терористичної диктатуры.

У 1919 г. Італії вперше була створена фашистська організація «Фато ді Комбатименто» (союз боротьби). Пізніше подібні політичні руху виникли й у деяких інших країнах. Німецькі фашисти утворили Націоналсоціалістичну німецьку робочу партію (НСДАП) і вони називатимуть себе «нацистами». Фашизм та старий консерватизм мали спільні риси: націоналізму і расизм.

Націоналізм — идейно-психологическое політична течія, складывающееся під впливом національних ідеологій, облекающих вимоги конкретної етнічної спільності самокультурного і загальногромадянського характеру до форми політичних цілей і владних притязаний.

Расизм — система поглядів і практичних дій, яка виходить із переконань про фізичним і психологічної не рівноцінності людських рас. Для расизму характерно людиноненависництво, розподіл людей на вищі й нижчі раси, де перші мають право панування, а другі приречені бути об'єктами унижения.

Однак і вельми суттєві отличия.

Насамперед фашисти замінили ідею сильного держави ідеєю тоталітарної держави, яка поглинає усе суспільство. Старий консерватизм, отражавший інтереси елітарних верств населення (аристократії, великих фінансистів) побачив у фашизмі загрозу своїм привілеям, т.к. фашизм перетворюється на масові руху численних груп населення (дрібних торговців, підприємців, ремісників, чиновників, селян), відчувають страх перед колізіями початку века.

Наступне відмінність фашистів від колишніх консерваторів — насильство. Саме збройні штурмові СА, охоронні СС у Німеччині й «чорносорочечники» в Італії було визнано ударної силою побороти своїх політичних противників та у будівництві майбутнього миропорядка.

Ведучи мову про включенні до назви свою партію терміна «соціалістична», фашисти обіцяли вирішити соціально-економічні проблеми, коли у країні знищать «внутрішні вороги» — комуністи, демократи, євреї, цыгане.

1923;го р. у Німеччині нацисти стали найбільшої політичною силою. Военно-бюрократическая еліта підштовхувала професіоналів, що 20 січня 1933 г. Адольф Гітлер опинився на чолі уряду — рейх-канцлером.

Т.а. найбільші фінансові магнати Німеччини, зрозумівши неможливість зберегти свій панування з допомогою буржуазної демократії, почали робити ставку встановлення країни фашистської диктатури. Вихід із кризи шляхом гонки озброєння був особливо привабливий для німецьких промышленников.

У 1933 г. були розбещені профспілки, проте німецькі робочі насильно об'єднують у «Німецький трудовий фронт» (ФАФ), куди й предприниматели.

Решта політичні партії забороняються. Розгортається відкритий терор проти політичних опонентів. Законом «Про охорону народу і держави» надаються необмежені права карні органи, ліквідується принцип розподілу влади. Законодавчі функції передаються уряду. Після смерті Гендербурга в 1934 р. Гітлеру було передано повноваження Президента. Т.а. всю повноту влади до рук Гітлера. Влада всіх рівнях переходила до призначеним згори чиновникам. Провозився гасло Гітлера про заміну класової боротьби «єднанням всього народу»: кожен німець був втягнутий у той чи інший організацію залежно від професії, віку і її пола.

Німеччина була задоволена результатами 1 Світовий війни" та умовами Версальсько-Вашингтонської системи. З 1936 г. Економічну підготовку до війни очолив Геринт Р., став уповноваженим у здійсненні 4-річного плана.

Завдяки великим мобілізаційним можливостями створеної системи та лібералізації країни ()58% бюджету), важка промисловість Німеччини вже безпосередньо до 1939 г. в 1,5 разу перевершила передкризовий рівень, швидко ліквідувалася безробіття. Усе, це поєднані із внутрішньої стабільністю і зовнішньополітичними успіхами створили фашистському режиму широку соціальну опору. Що Встановилися фашистські режими Італії, Іспанії, Португалії та ін. позбавили цілісності, властивою гітлерівської Німеччини у 1930;ті роки була спрямовано розвиток Першої світової. 3. Міжнародна обстановка у роки була напряженной.

Наприкінці 20-х початку 1930;х вибухнув світовий економічний криза. Посилився суперництво провідних капіталістичних країн, що особливо проявилося під час точці вооружений.

Уряди низки капіталістичних країн прагнули вийти з кризи шляхом агресивної війни. Йшов наростання військової опасности.

Протягом років кризи загострилася ситуація на Д. У. Китай залишався полем суперництва впливів між Великобританією, США, Японією. Японія поривалася монопольному панування у регіоні, бажаючи створити Велику Азію. Цей план зараз почав виконуватися із захопленням Японією вересні 1931 р. Маньчжурки. Тут виник перший осередок війни. Виникла безпосередня загроза нашим далекосхідним кордонів. Генеральний штаб японської армії розробив план війни із колишнім Радянським Союзом (план ОЦУ), за яким територія північно-східного Китаю повинна була стати плацдармом для напади проти СССР.

На початку 1930;х різко загострилася обстановка у центрі Європи. Масова безробіття, різко погіршення становища праці Німеччини призвело до з того що економічну кризу почав швидко перетворюватися на політичний. У січні 1933 г. до повалення влади прийшла фашистська націонал-соціалістична партія. Вона поставила завдання подолати обмеження на озброєння країни й готуватися до насильницького переділу мира.

Готуючись до війни, Німеччина прискорено розпочала мілітаризацію країни. Почалася матеріальна і ідеологічна підготовка до войне.

За шість передвоєнних років із метою було витрачено 90 мільярдів рейхсмарок, що становить більш 24% національного доходу країни. Найбільші монополії Заходу (групи Рокфелера, Моргана, Меллена та інших.) надавали саму широку фінансову і військово-технічну допомогу. Значно збільшився приплив у Німеччину воєнно-стратегічних материалов.

Змінилося співвідношення наснаги в реалізації капіталістичної Європі. Німеччина обігнала би в економічному розвитку Англію та Франції ставши небезпечним конкурентом США. Та й японський імперіалізм, який вступив на світову сцену із запізненням, за темпами розвитку залишив своїх конкурентів далеко позади.

У разі загострення суперечностей у капіталістичному Світі, фашистські держави об'єдналися в агресивний військово-політичний блок. Німеччина, та Японія у листопаді 1936 г. підписали т.зв. антикоминтерновский пакт. За рік щодо нього приєдналася і фашистська Італія. Так оформився агресивний трикутник «Берлин-Рим-Токио».

Міжнародна обстановка зажадала від СРСР дійових заходів до зміцненню світу й усунення загрози Другої світової війни. СРСР висунув концепцію створення Європі і Д. У. системи колективної безпеки все. Європейські держави не підтримували СССР.

Тоді СРСР погодився на підписання потрійного угоди з Францією і Німеччиною. Але Німеччина не побажала приєднуватися до цього договору про взаємної помощи.

У 1934 р. СРСР вступив у Лігу Націй. Тим самим було проблема європейської безпеки розширила географічні рамки. У 1935 р. 2 травня було підписано договір СРСР із Францією 16 травня 1935 р. із Чехо-Словаччиною. Проте розділ договору взаємної допомоги чехословакское уряд увязывало у ньому з наступними діями Франції. Це виявило залежність безпеки чехів та словаків в від політичних ігрищ французів. Справді позиція Франції виявилася непослідовною. Вона йшла лінії британської політики «умиротворення», розрахованої зберегти європейського світу шляхом поступок агрессорам.

У оцінці міжнародної обстановки в 30-х років у керівництві країни не було одноголосності. Сталін, Молотов, Ворошилов та інших., розглядали фашизм як із різновидів імперіалізму. Його військова загроза СРСР ними недооценивалась.

Інший позиції дотримувалися Бухарин, Лионов, Тухачев, Уборевич, Єгоров. Вони розглядали фашизм як якісно нову політичну явище у системі імперіалізму. Висували ідеї про можливість й невідворотності створення антифашистського союзу із західними странами.

Бухарин на XVII з'їзді партії заявив, що фашистська ідеологія проповідує і практикує у самій Німеччині «відкритий розбій»: Уборевич і Тухач. Говорили про неминучість створення антифашистського союзу із західними країнами. А захід проводив політику «умиротворення агресора». З огляду на цю ситуацію на далекому сході, у березні 1936 г. СРСР підписав протокол про взаємної допомоги хворим із Монголией.

Торішнього серпня 1937 г. СРСР уклав договору про взаємній нападі з Китаем.

Липень 1938 г. — зіткнення японців з КА у районі озера Хасан Липень 1938 г. — бойові дії біля річки Халхин-Гол.

За суттю 2 Світова війна стала реальністю вже до середини 30-х років. Захоплення Японією Північно-східного Китаю до 1931;32 роки, та був її вторгнення центральна Китай в 1937 г., германо-итальянская інтервенція проти республіканської Іспанії 1936;38 роки, захоплення Австрії Німеччиною в березні 1938 г. Західні країни не відреагували цей акт. Тільки СРСР засудив акт захоплення. У вересні 1938 року відбулася розділ Чехословаччини (домовилися глави урядів Німеччини, Великобританії, Італії, Франції - передати Німеччини Радянську власть).

До літа я 1939 г. Для Радянського Союзу почала реальна загроза війни на два фронту (з Німеччиною й Японією). Перед Радянським урядом стала необхідність вироблення зовнішньої політики України, яка б запобігти військові столкновения.

Існувало три варіанта розвитку зовнішньоекономічної ситуации:

1. можливість домагатися укладання військового союзу з Англією и.

Францией.

2. Спробувати уникнути війни переговорами з Германией.

3. небажаний — залишитися у изоляции.

Перший шлях був найприйнятніший, що гарантує безпеку СРСР та Європи. Проте в західних держав, зокрема. і в Польщі, був бажання на зближення з СССР.

Торішнього серпня 39 г. у Москві прибула спільна англо-французька військова делегація (на той час Англії, навіть Франції було відомо рішення Гітлера розпочати війну із Польщею.) Радянським урядом було запропоновано три варіанта можливих співдії. Перший варіант — під час нападу Німеччини на Англію та Франції СРСР внесе 70% тих Збройних Сил які ці країни зажадає на агресора. Обов’язковою була участь у війні Польщі - союзника Німеччині й Англии.

Другий варіант — під час нападу на Польщу й Румунію — Англія й Франція мали негайно розпочати війну проти Німеччини. СРСР виставить стільки ж дивізій скільки Англія й Франція. Радянські війська повинні прагнути бути пропущені Польщею й Румунією через їх территории.

Третій варіант. Що стосується напади проти СРСР Англії та Франції повинні ввійти у війну з Німеччиною, виставивши 70% Збройних Сил від військ червоною Армии.

Переговори проводилися з 12 по 17 августа.

20 серпня Англія, Франція і республіка Польща офіційно підтвердили, що де вони збираються на зустріч радянським предложениям.

Отже перше основний напрям радянської зовнішньополітичної діяльності з уявленню агресії не призвело до позитивному результату. Довелося поміркувати про вихід із такого становища. СРСР потім бути прийнятим кількаразових пропозицій Німеччини про взяття договори з нею про ненападении.

Ще починаючи із травня 39 г. Берлін наполегливо пропонував укласти договір з СРСР. Поруч із тристороннім переговорами у Москві серпні 39 г., Англія вела таємні переговори з Берлином.

20 серпня 39 року у Берліні підписано радянсько-німецька кредитну угоду на 200 млн. марок.

23 серпня 39 г. СРСР та підписали угоду про ненапад. До договору було докладено секретний протокол, де була зафіксовано розділ сфер впливу (у радянській сфері виявилися Естонія, Латвія, Фінляндія, Бесарабия; у німецькій — Литва, Польша).

Запобігти війну міг тільки угоду Англії, Німеччині й СРСР про про спільні дії проти агресора. Рішення уряду СРСР укласти з Німеччиною договору про ненапад була вимушеною, а цілком логічним в тодішніх условиях.

1 вересня 39 г. нападом на Польщу, почалася 2 Світова война.

17 вересня КА вступив у Польщу під виглядом надання допомоги українським політикам і білоруським братам за кров’ю. Советско-германская кордон відбувається за р. Буг, що порушувало становище секретного протоколу від 23 серпня. Як компенсацію Німеччина передасть в радянську сфери впливу Литву.

28 вересня 35 г. було підписано германо-советский договору про дружбу та межах між СРСР і Германией.

Поруч із договором було підписано конфіденційний протокол і двоє секретних додаткових протоколу. У конфіденційному протоколі зазначалося, що уряди Німеччини і СРСР створюють змога населення колишньої Польщі вибрати місце проживання біля, що відійшла або до Німеччини, або до СССР.

Перший із секретних додаткових протоколів стосувався змін — у сфері інтересів СРСР та Німеччині у Прибалтиці. (Литва передається до сфери інтересів СССР).

Другий секретний протокол зажадав про обох договірних сторін «недопущення у своїх територіях ніякої польської агітації, яка зачіпає територію іншої країни придушувати у своїх територіях все джерела як і агитации.

У очах країн світу такі і заяви ставили СРСР однією дошку з агрессором.

У вересні - жовтні 39 г. радянське керівництво уклало угоди про взаємодопомоги з прибалтическими державами. Під час укладання цих договорів Сталін заявив: «Ні Саму конституцію, ні органи, ні міністерства, ні зовнішню політику, ні економічну систему витрачати не будет.

У 40 г. почали сформировываться прорадянські правительства.

Восени 39 г. (30 листопада) радянські війська почали бойові дії проти Фінляндії. Бої прийняли затяжний характер.

14 грудня 39 г. Рада Ліги Націй прийняв резолюцію про виключення СРСР і Ліги Націй як агрессора.

11 лютого 40 г. вдалося прорвати лінію Маннергейма на карельському перешейке.

12 березня 40 г. укладено перемир’я. Фин. Уряд продала СРСР весь Карельський перешийок з Виборгом, і навіть представило йому на 30 років свою військово-морську базу на півострові Ханко.

3. У історичної літературі 1929 прийнято вважати як роком політичного перевороту, досконалого з ініціативи Сталіна, а й переломним у формуванні командно-бюрократичної системі, що привів його до згортання демократії, посиленню соціальну несправедливість, порушення соціалістичної законності, політичним репрессиям.

У працях низки дослідників цієї проблеми (Про. Лациса, У. Попова, М. Шмельова та інших.) адміністративно-командна система сприймається як певний спосіб організації економічної і суспільної практики, характерні для минулих через пролетарські революції країн із західної индустриализацией.

Поняття «режим особистої влади» на роботах істориків трактується неоднозначно. На думку З. Байбакова і У Макаренка, вирішимо особистої влади — це бюрократично централізована диктатура пролетаріату: витоки бюрократизму у створенні демократії періоду Громадянської війни" та іноземної интервенции.

Інші історики вважають це поняття невизначеним і позбавленим історичного соціологічного змісту, оскільки термін «режим», передбачає існування серйозних політичних інститутів які зміцнювали особисту владу Сталіна. Але таким інститутів не было.

Та загалом у сучасній історіографії утвердилася думка, що формування режиму особистої влади й складання адміністративно-командної системи сталася межі 20-х — 30-х годов.

Тимчасові рамки виникнення адміністративно-командної системи та режиму авторитарно-политического годі було замикати періодом сталінської диктатури. Їх витоки — у певних традиціях дореволюційної Росії, політиці «військового комунізму», і навіть — у переході до форсованому варіанту соціалістичного будівництва, способствовавшему наростання авторитарних почав у політичному устрої нашого нашого суспільства та різко усилившему об'єктивну потреба у широке використання адміністративнокомандних форм політичної організації. Разом про те складання політичного режиму, яке сягнуло розквіту у 30−50 рр. визначалося поруч об'єктивних і піддається, які діяли доі незалежно від прийняття стратегії форсованої индустриализации.

Об'єктивні факторы.

По-перше: економіки радянської держави тісно переплітаються визріваючі елементи соціалістичного і існували в дореволюційної Росії дрібнобуржуазного і патріархального укладов.

По-друге: в социально-классовой структурі суспільства переважали дрібнобуржуазні елементи. Частка сільських жителів у складі населення був у 4 разу вищу міської. Поповнення працюючого класу відбувалося переважно з допомогою вихідцями з перелічених з сімей, які захлеснули старі промислові міста, розмиваючи і розчиняючи у собі ядро кадрових рабочих.

Масове створення нових робочих неможливо було серйозною перешкодою для авторитарного режима.

Власне ж робітничий клас, на відміну робочих розвинених капіталістичних країн, не пройшов школу навчання демократії та такого, в частковості, її інституту, як парламентаризм.

За інших шарах суспільства, передусім селяни, демократичного свідомості були присутні ще меншою мірою. А низькі загальноосвітній рівень (на 1 тис. жителів в1920 р. у європейській Росії було всего330 грамотних) і політичний культура створювали сприятливе середовище для вивищення «сильної особистості». І Сталін було не використати цю сприятливу можливість у цілях встановлення единовластия.

По-третє: розуміння причин встановлення єдиновладдя і адміністративно-командної системи мають значення й особливості політичної життя страны.

Сталіну було вигідна незжиті остаточно царські настрої, і навіть відсутність сформованих демократичні традиції як буржуазного, і добуржуазного типу у політичному структурі дожовтневої Росії (, земство, державна дума та інших демократичні інституту не заповнювали справжнього демократизма).

По-четверте: сприятливим чинником затвердження єдиновладдя Сталіна і адміністративно-командної системи виступали склад партії, і навіть політичні методи її функционирования.

Зміна класового складу партії, у бік зниження її пролетарського ядра відбулося різне дію як об'єктивних чинників (загибель на фронтах, чисток), а й у результаті цілеспрямованої роботи самого генсека, та інших членів політбюро, що започаткували процесу надмірно розширення чисельності партії з допомогою непролетарських елементів. Так, XIII конференція РКП (б), що пройшла 1924 р. висунула завдання «вербування» до партії в перебігу 1 року 100 тис. людина — робочих від верстата. Через 10 днів після конференції ЦК РКП прийняв постанову по прийом на партію 200 тис. крестьян.

У 1928 р. комуністи з дореволюційним стажем становили 1% від усієї чисельності партії, учасники Жовтневої революції та громадянської війни — 32,6%, інші вступив у неї після 1921 года.

Тільки 1937 г. питому вагу робочих трохи перевищив половину чисельного складу партии.

По-п'яте: нарешті, майже неминучий дореволюційної Росії жорсткий централізм як механізм керівництва залишився на озброєнні від керівництва партії і держави й у післяреволюційні роки. І тому, майже відразу після неї інтервенції починається поступовий процес перетворення механізму партійного і державної керівництва у адміністративну систему.

До об'єктивним чинникам формування рішення особистої влади Сталіна і адміністративно-командної системи треба додати і субъективные.

По-перше — сама особистість Сталіна, який сприймалася як христоматический вождь, характер його виявився близький абсолютному більшості населення. Його наділяли надлюдськими властивостями і надлюдської мудрістю. У Сталіна дивовижно поєднувалися політична проникливість, сильна воля, видатні організаторські здібності з необмеженим властолюбством, невисокою культурою, грубостно-болезненной підозріливістю, жестокостью.

По-друге: зрадлива оцінка Л.Б. Каменєвим і ТОБТО. Зинов'євим Сталіна. Вони, прагнули мати керівником апарату ЦК свого слухняного людини, підтримали його посаду члена. Пізніше вони від імені Сталіна союзника у боротьбі проти Л. Д. Троцкого.

По-третє - протистояння Троцького — Сталіна не в останню роль. Троцький як недооцінив волю і витончений розум Сталіна, а й своїми нескінченними випадами, дискусіями мимоволі підняв авторитет Сталіна. Фактично Троцький сам допоміг Сталіну зміцнити її політичні позиции.

Крім Каменєва і Зинов'єва, Бухарин, Риков і Томський сприяли зміцненню одноосібної влади Сталіна у партії і государстве.

Наприкінці 20-х виключивши зі партії Зинов'єва, Каменєва і Троцького, і інших лідерів «нової опозиції» у цьому політичному керівництві зник «баланс сил», противагу сталінського єдиновладдю. Нарешті, ні розробленість теоретичних питань що з конкретно-историческим будівництвом соціалізму нашій країні, сприяло абсолютизації установок Сталіна, які видавалися за єдино правильне напрям історичне розвиток нашого государства.

Отже, складання дминистративно-командой системи та режиму особистої влади у потрібен величезною мірою визначалося тим, що народи нашої країни століттями не мали можливості брати участь у державного життя, що у масах, зокрема і партійних, були дуже слабкі демократичні традиції, що принциповим чином змінилася як соціальна структура нашого суспільства та окремих його класів, і соціальний склад партии.