Запорозьке козацтво в ставленнi до церков i духовенства за часів Нової Січі

Міністерство освіти, науки молоді та спорту України Донецький національний університет

Історичний факультет Реферат з теми: «Запорозьке козацтво в ставленнi до церков i духовенства за часів Нової Січі»

Виконала:

студентка 2 курсу денного відділення Спеціальності «Історія»

Гр.ІС-А09

Тіунова Соф’я Донецьк — 2011

План Вступ

1. Матеріальний аспект контактів запорізького козацтва з духовенством

2. Особливості ставлення козаків до церковних споруд

3. Особливості стосунків козацтва з духовними особами Висновки

Інтернет-ресурси

Вступ

Історія запорізького козацтва є досить популярною і актуальною темою у історії нашої країни. Вивченню цього питання присвячено безліч наукових праць. Зазвичай левову частку уваги під час висвітлення історії козацтва надають саме військовій стороні їх діяльності, іноді забуваючи про таки цікаві аспекти як побут, звичаї, зокрема й релігійне життя козацької спільноти, у той час як це питання є досить цікавим і не менш важливим, як, наприклад, козацька тактика бою.

В iсторичнiй лiтературi досі продовжують iснувати двi протилежнi точки зору на релiгiйнiсть запорозького козацтва. Згiдно з першою, козаки розглядаються як захисники православної вiри, глибоко релiгiйнi люди. Згiдно з другою точкою зору, запорожцi були «людьми без вiри», «єретичими синами». Такi розбiжностi оцiнок значною мiрою обумовленi тим, що в ментальностi козакiв тiсно переплелися елементи ортодоксального православ’я, а також оригiнального свiтосприймання, що виникло в самому козацькому середовищi. Важливою складовою частиною ментальностi запорожцiв було їхнє ставлення до релiгiйних споруд i духовних осiб, яке i стало предметом висвітлення даної праці.

1. Матеріальний аспект контактів запорізького козацтва з духовенством Для козакiв було характерне досить своєрiдне ставлення до церкви i розумiння способу поведiнки, який надавав можливiсть замолити грiхи i отримати порятунок. Запорожцi, чий життєвий уклад i звичаї багато в чому не вiдповiдали вимогам православ’я до праведникiв, вважали одним iз шляхiв до очищення щедрiсть щодо церков i духовних осiб. Так, на піснiй тріодi, що була подарована храму святих апостолiв Петра i Павла козаком Iаковом Павловим Даниленком, написано, що вона «куплена… заради спасiння i одпущення грiхiв». Для деяких запорожцiв було характерним i розумiння подаянь на церкви як покутування невеликих провин i дозвiл на здiйснення їх у майбутньому.

В дiях козакiв була ще одна особливiсть: вони любили прикрашати свої церкви, їм подобалось «благолєпiє церковне». До того ж, велика частина запорожцiв, не маючи дружин i дiтей, прагнула залишити пам’ять про себе, для чого i дарувала перед смертю на церкву коштовнi релiквiї, якi повиннi були нагадувати про свого колишнього господаря, тим бiльше, що на них мiстились написи з iменами жертвувачiв. Деякi козаки жертвували на храми Божi «непрестанно трублячи перед собою… трубою», тобто розповiдаючи всiм про свiй вчинок, що, на думку священикiв, «яко християнину чинити i iншим дозволяти непотрiбно» .

Запорозьке керiвництво, особливо в перiод Нової Сiчi, прагнуло зберегти свою автономiю у вирiшеннi релiгiйних питань, що стосувались Вольностей Запорозьких. Досягненню цiєї мети сприяли тi щедрi дари, якi запорожцi постiйно давали на церкви i на утримання духовенства. Матерiально зацiкавленi в пiдтримцi дружнiх стосункiв iз Запорозьким Вiйськом, духовнi особи, в тому числi i київськi митрополити, досить помiрковано ставились до управлiння Кошем церковною справою на Запорожжi.

В силу вищеперелiчених обставин запорожцi були щедрими жертвувачами на храми Божi i на утримання духовенства. Знаючи це, до Запорозьких Вольностей щороку приходила для збирання милостинi велика кiлькiсть ченцiв з різних монастирів. Серед документiв, що стосуються збирання милостинi, знаходяться повiдомлення про перебування на Запорожжi в рiзнi роки ченцiв з Софiйського, Литовського, Києво-Видубицького монастирiв, Решетилiвської Свято-Успенської церкви, Полтавського, Ново-Спаського, Пустинно-Медведiвського монастирiв, Київського скитка та багатьох iнших мiсць.

Духовнi особи приїжджали на Запорожжя для збирання милостинi на досить тривалий час. Так, iєромонах i iєродиякон Золотоніського монастиря перебували на Сiчi бiльше року; iєромонах Софiйського монастиря Рафаїл — майже два роки; ченець Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря — два рази майже по року. Iнколи керiвництво монастирiв заохочувало своїх ченцiв подовгу залишатися на Запорожжi, i навiть пропонувало їм заводити там скити, щоб «церквi прибуток зробити» .

Пiд час перебування на Запорожжi духовнi особи служили в церквах, «на процесiї євангелiї двигали», ходили з просфорою по куренях, розповiдали козакам про тяжкий матерiальний стан їхнiх обителів i про мету, заради якої вони збирають грошi.

Для того, щоб отримати якомога бiльшу суму подаянь, ченцi з одного монастиря одночасно перебували в рiзних мiсцях Запорожжя. Iнколи виникали ситуацiї, коли один з таких священикiв вiдвiдував слободу, а напередоднi там вже побував iнший.

В результатi такої дiяльностi на Запорожжi збирались великi подаяння. Приміром ченцi Хрестовоздвиженського монастиря, якi «приїжджали на одних пустих глабцях i парою коней», вивезли з Сiчi, крiм значної грошової суми — 450 карбованцiв, — ще й 16 коней, волiв, рибу, сiль, велику кiлькiсть тканини, саф’яну i мiшин.

Керiвництво монастирiв нагороджувало ченцiв за таку багату милостиню, зiбрану на Запорожжi. Існують свідчення, що київський митрополит Арсенiй Могилянський, вiдчуваючи потребу в грошах для розпочатої ним капiтальної перебудови в кафедральному монастирi, направляв iєромонахiв для збирання пожертвувань, i по мiрi їх повернення призначав на керiвнi посади в монастирях Лiвобережної України. Таке мiсце було приготоване i для iєромонаха Рафаїла, що був на Запорожжi на чолi мiсiї ченцiв Софiйського монастиря.

В деяких випадках керiвництво церков присилало священикiв з листом до Коша, в якому мiстилось прохання стати ктиторами i надати кошти на пiдтримку, перебудову або будiвництво церкви. Козацтво виконувало такi прохання, i за кошти Вiйська було побудовано i вiдремонтовано цiлий ряд церков. Лише за кошти кошового отамана П.I.Калнишевського було побудовано в 1763—1767 рр. Лохвицьку соборну церкву; в 1764 р. — Покровську церкву в Ромнах; Свято-Георгiївську церкву в селi Петрикiвцi; церкву святої Трiйцi у Пустовойтiвцi; в 1774 р. було закiнчено спорудження великої брами, кам’яної церкви i дзвiницi в Києво-Межигiрському монастирi. Вiйськовий суддя Василь Тимофiйович збудував на власнi кошти i утримував церкву Пантелеймона в Києвi.

Запорожцi робили коштовнi внески на користь монастирiв i церков, що знаходились за межами Вольностей. Так, П.I.Калнишевський послав чашi, дискоси, звіздицi в церкву Гроба Господня в Iєрусалимi; Межигiрському монастирю була подарована Федором Лантухом книга Мiнеї, козаками Сафроном i Тимофiєм Острими два срiбних хреста, кошовим Iваном Бiлецьким i козаком Василем два срiбних напрестольних хреста, тощо.

Подаяння, що козаки давали на церкви, що перебували на території Вольностей війська запорозького, були ще бiльш щедрими, нiж отримуванi духовними особами монастирiв i церквами поза межами Вольностей. Крiм того, що за рахунок Вiйська були збудованi майже всi запорозькi церкви, козаками була подарована i значна кiлькiсть релiгiйних книг, iкон, хрестiв, золотих сосудiв i багато iншого для своїх храмiв Божих Козаки особливо пiклувалися про оздоблення сiчової Покровської церкви. Збудована вiдразу пiсля заснування Нової Сiчi, ця церква ззовнi мала досить небагатий вигляд. Пiд час її будiвництва запорожцi, не маючи коштiв на його завершення, навiть звернулися до iмператрицi з проханням надати кошти на покриття храму Божого залiзом i на платню майстрам. Проте, в часи iснування Нової Сiчi Покровська церква стала володiти чималими матерiальними цiнностями. В 1747 р. за кошти Вiйська Запорозького для ciчової церкви була виготовлена iкона з вмонтованим кипарисовим хрестом, який мiстив частину дерева, на якому був розп’ятий Iiсус Христос, про що говорилось в написi пiд хрестом. У 1762 р. за вiйськовий кошт в Глуховi було виготовлено срiбне панікадило для сiчової церкви, на що було витрачено 3000 карбованцiв. Вiйськова старшина, враховуючи «чималу суму», навiть просила гетьмана Розумовського надати для перевозки панікадила на Сiч до десяти озброєних козакiв. У 1774 р. запорожцi виготовили для начальника сiчової церкви Володимира Сокальського коштовну митру i наперсний хрест. У квiтнi 1775 р. кошове керiвництво звернулось до архiмандрита Києво-Печерської Лаври Зосима за допомогою у виготовленнi для сiчової церкви золотих сосудiв «на зразок iснуючих в Києво-Печерськiй Лаврi самою витонченою роботою виробленi». На початку 70-х рр. XVIII ст. козаки навiть планували побудувати замiсть старої дерев’яної кам’яну сiчову церкву, проте лiквiдацiя в 1775 р. самої Сiчi перешкодила цим намiрам. Про багатство Покровської церкви свiдчить хоча б i розповiдь про її пограбування донськими козаками пiд час руйнування Пiдпiльненської Сiчi.

2. Особливості ставлення козаків до церковних споруд Запорожцi досить оригiнально ставилися до церковних споруд i до виконання правил поведiнки в храмах Божих. Жертвуючи великi кошти на церкви, козаки iнколи вважали за можливе вiльно поводити себе в Божих храмах, порушуючи загальноприйнятi норми.

Церкви на Запорожжi служили, мiж iншим, мiсцем, перед яким i в якому козаки проводили свої ради. Тут проходило обрання запорозького керiвництва, зустрiчалися високопоставленi гостi, зачитувалися важливi укази i повiдомлення, тощо. Тому вiдвiдування церкви для запорожцiв було i чимось на кшталт «прилюдної забави» .

В запорозькiй сiчовiй церквi пiд святим престолом зберiгалася скриня з вiйськовими клейнодами, якi виносилися звiдти лише в особливих випадках, в тому числi пiд час обрання запорозького керiвництва.

Козацька старшина i старi запорожцi ходили до церкви щоденно тричі. В сiчовiй Покровськiй церквi завжди знаходились чотири особливих станки, якi козаки називали «бокунами», призначених для «стояння i сидiння» пiд час служби кошового отамана, вiйськового суддi, писаря i осавула.

Церкви i монастирi служили для запорожцiв i мiсцем, де повиннi були вiдбувати покарання деякi злочинцi. Так, козаки, якi довгий час гайдамачили, займаючись викраденням худоби у татарських чабанiв, отримали вiд Коша наказ: «щоб по степу перестали вештатися i татарам завдавати образи, а йшли б на покаяння добровiльне на Сiч без сумнiву, i в тому, що тинятися i красти не будуть, у Сiчовiй церквi присягнули б, пiсля чого й будуть Кошем всi пробаченi». Запорожцi виконали наказ Коша, i пiсля «словесного катування» в церквi отримали пробачення. Iнколи козакiв, звинувачених в гайдамацтвi, крадiжках коней, засуджували до покарання киями пiд шибеницею. Тодi товарищi злочинця i священики мали право взяти його на поруки, зобов’язавшись вiдвести злочинця на спокутування до монастиря. В 1761 р. на перебування в Києво-Межигiрському монастирi було замiнено навiть смертний ви-рок, винесений запорожцеві за вбивство.

Церква на Запорожжi була i мiсцем, де козаки, що вирiшили стати побратимами, в присутностi священика розписувались, що дають перед Богом клятву «один одного любити, незважаючи на небезпеки з боку наших або приятелiв, або неприятелiв, але поглядаючи на миродателя Бога». Для закрiплення такої клятви запорожцi цiлували святий хрест i євангелiї.

Отже, запорозькi церкви, крiм задоволення духовних потреб населення Вольностей, служили для пiдвищення авторитету запорозької старшини, а також були мiсцем, де козаки вiдбували покарання, в якому зберiгалися вiйськовi клейноди, бiля якого Вiйсько проводило свої ради i зустрiчало високоповажних гостей тощо. Тому запорозькi козаки в бiльшостi випадкiв ставилися до церковних споруд з пошаною. Коли пiд час нападiв татар на територiю Запорожжя руйнувалися церкви, Кiш негайно звертався до росiйської адмiнiстрацiї зi скаргами на такi дiї сусiдiв i вимагав примусити татар «задовольнити кривди». Коли ж татарськi депутати казали, що «ваша церква сама дурниця», запорожцi заявляли: «Божа церква — не дурниця, i в тому… панове депутати дуже помилилися». Коли на запорозьких землях почали оселятися пiкiнери, то вони iнколи будували свої кухнi поруч з козацькими церквами. Священик однiєї з таких церков став перешкоджати цьому, у вiдповiдь на що капiтан пiкiнерiв видав наказ, забороняючий служiння в храмi Божому без отримання його дозволу. Запорозькi козаки виказували незадоволення такими дiями пiкiнерiв i навiть надiслали скарги до гетьмана й iмператрицi.

Звичайно, що крiм шани до храмiв Божих, обурення козакiв дiями татар i пiкiнерiв по вiдношенню до церков диктувалось i суто матерiальними причинами. Так, скарги на татар з приводу зруйнування церков знаходилися в одному ряду зi звинуваченнями у вбивствах i захопленнi запорожцiв, викраденнi коней, худоби, пограбування возiв з сiллю i таке iнше. До того ж, багато з цих звинувачень було висунуто у вiдповiдь на претензiї з боку татар. Скарги ж козакiв на дiї пiкiнерiв значною мiрою були продиктованi бажанням повернути Вiйську землi, зайнятi пiкiнерними частинами.

Запорозькi козаки iнодi виказували свою шану до церков у такiй формi, яка викликала здивування у прибулих до Запорожжя духовних осiб. Ченець Леонiд писав про козакiв, що «п'яна їхня набожнiсть хаживала… далеко за благоговiнням». Леонiд неодноразово спостерiгав, як п’янi запорожцi, проходячи зi спiвом i музикою бiля сiчової церкви, зупинялися перед її дверима, хрестилися i тричi вклонялися. Деякi з козакiв, з причини великої набожностi чи з заповзятостi робили доземнi уклони.

В звичайних ситуацiях проявляючи шану до храмiв Божих, запорозькi козаки в моменти високого емоцiйного напруження поводили себе в церквах зовсiм не належним чином. Такi ситуацiї виникали насамперед пiд час обрання кошового керiвництва, коли рiзнi групи козакiв висували своїх кандидатiв на посади кошового отамана, суддi, писаря, осавула i зi зброєю в руках вiдстоювали свiй вибiр. Серед небагатьох документiв про обрання запорозької старшини, що збереглися, знаходяться повiдомлення про подiї трьох рокiв — 1748, 1749 i 1751 — коли козаки, прагнучи домогтися обрання своїх кандидатiв, вчиняли кривавi бiйки, внаслiдок чого священослужителi були змушенi запечатувати сiчову Покровську церкву. Тричі при обраннi старшини на Сiчi виникали бiйки, внаслiдок яких була окривавлена сiчова Покровська церква. Можливо, що такi випадки траплялися і пiсля, i навiть до 1748−1751 рр.

Запорожцi часто порушували ще одне правило поведiнки в храмах Божих. За свiдченням священикiв, що в рiзнi роки знаходились на Запорожжi, козаки вiдвiдували храми Божi i отримували благословення в напiдпитку, а iнодi i зовсiм п’янi. Ченець Леонiд згадував, що в запорозькiй церквi «скорiш побачиш похмiльного, нiж п’яного старика, особливо на заутреннiй». Iєромонах Рафаїл писав, що козакiв священики «хрестять, тобто благословляють, хоча i нетверезих». В той же час священики на Запорожжi крiзь пальцi дивились на те, що козаки з причини пияцтва не вiдвiдували церкви: «Заутрення не вибачала нiкого, коли хто, особливо iз поважних козакiв, прогулював її, крiм хвороби, пияцтва та iнших благословних, хоча i не благословенних, причин» .

Значна частина запорожцiв, за винятком вiйськової старшини i поважних старикiв, вважала за можливе пропускати служби в церквi. Леонiд писав з цього приводу, що козаки, на вiдмiну вiд грекiв, «i мало не турбуються» про те, щоб вiдвiдувати обiдню i вечiрню кожного святкового i недiльного дня.

Незважаючи на неординарне ставлення запорозького козацтва до церков, перебiльшенням є висловлювання П. Кулiша про те, що «духовна церква для козакiв не iснувала зовсiм, а речову почитали вони, як язичники почитають своє капище» .

козацтво духовенство церковний ортодоксальний

3. Особливості ставлення козацтва з духовними особами В перiод Нової Сiчi неординарним було не лише ставлення козакiв до церков, а й їхнi стосунки з духовними особами.

На характер цих стосункiв великий вплив мала та обставина, що серед духовних осiб, що служили при церквах Запорозьких Вольностей, було багато колишнiх козакiв. Серед запорожцiв, «цих беззавiтних гультяїв i перших при слушнiй нагодi жiночих пiдлипал», у всi часи були люди, якi вiдрiзнялися своєю набожнiстю, постiйно вiдвiдували богослужiння, робили пожертви на храми Божi, регулярно ходили до монастирiв на послух. Саме такi особи в багатьох випадках i ставали, за власним бажанням i за обранням парафiян, священиками при запорозьких церквах.

Вiдомi iмена багатьох духовних осiб, якi в минулому були запорозькими козаками. Наприклад, із 51 духовної особи, якi записанi в «Вiдомостi хрестової Старокодацької Запорозької намеснiї о священноi церковнослужителях, дiйсно служачих при дев’яти парафiяльних церквах нинi в наявностi перебуваючих», датованiй 1772 р., 33 вийшли iз запорозьких козакiв. Питома вага духовних осiб при запорозьких церквах походила з козакiв. Тому стають зрозумiлими тi тiснi стосунки, що iснували в перiод Нової Сiчi мiж козаками i запорозьким духовенством, а також неординарне розумiння запорозькими козаками специфiки виконання священицьких обов’язкiв.

Запорожцi, часто знаходячись в довгих походах, iнколи не мали можливостi задовольняти свої духовнi потреби за допомогою священикiв, i тому обов’язки останнiх часто виконували самi козаки. Зрозумiло, що це робилося з багатьма вiдхиленнями вiд канонiчних православних норм, згiдно розумiнню козакiв. Так, запорожцi, що вмирали пiд час походiв, не маючи поруч себе священикiв, «сповiдались Богу, Чорному морю i своєму отаману кошовому». В часи, коли Запорожжя спустошувала чума i духовенство частково вмирало, а частково розходилося, козаки змушенi були ховати померлих без участi духовних особ i самi «бувають, правда, по нуждi… попами» .

Деякi iз запорозьких козакiв, вирiшивши вiдiйти вiд мирського життя i присвятити себе служiнню Боговi, йшли в степи i лiси, вiддаленi вiд населених мiсць. Там вони будували невеликi скити i ставили iкони. Звичайно, що такi пустельники не мали духовного сану i служили Боговi за власним розумiнням. Таке явище отримало назву «дикого попівства», бо, за висловом ченця Леонiда, «запорозькi козаки, що мешкають в степах, по зимiвниках, самi собою робились нелюдьми, часто бувають i попами» .

Серед запорожців, що вiдчували потяг до яскравих, освiчених людей, цiлий ряд духовних осiб, що прибули на Запорожжя з Києва i монастирiв Правобережної та Лiвобережної України, набув досить великої популярностi. Такi особи iнодi мали досить великий вплив на населення Запорозьких Вольностей.

Серед духовних осiб, до яких запорожцi ставилися з великою повагою, був Кирило Тарловський. Ця неординарна людина на момент прибуття до Запорожжя вже мала досить великий життєвий досвiд. Народжений в родинi священика Козелецької Миколаївської церкви, Кирило Тарловський по досягненнi вiдповiдного вiку на правах дворянина вступив до гвардiї, де за короткий строк отримав офiцерський чин. За якусь провину Тарловський був розжалуваний i пiшов у вiдставку як рядовий. Освiту вiн отримав в Київськiй духовнiй Академiї. По закiнченнi навчання Тарловський був священиком спочатку при Козелецькому дiвочому монастирi, а пiзнiше при Миколаївськiй церквi. В 1744 р., по дорозi в Київ, Козелець вiдвiдала iмператриця Єлизавета Петрiвна, i, згiдно з легендою, Тарловський з'єднав її тайним шлюбом з графом Розумовським. Iмператриця взяла отця Кирила до Петербурга i призначила вчителем i духовником до нещодавно прибулої до Росiї принцеси Ангальт-Цербтської, майбутньої iмператрицi Катерини II. Внаслiдок придворних iнтриг, в яких отець Кирило взяв бiк Петра III, вiн попав в опалу Катерини i змушений був тiкати до Києва, де згодом став ченцем Києво-Печерської Лаври. Саме в якостi ченця Тарловський здiйснив подорож по Лiвобережнiй Українi i Запорожжю. Причиною, за якою вiн залишив Лавру i вiдпра-вився бурлакувати, Л. Мацеєвич вважав бажання «удосконалення в духовному життi». Д. Яворницький бачив причину у вiдвiданнi Лаври Катериною II. Пiд час подорожi по Запорожжю Кирило Тарловський зустрiв козакiв, якi побачили в ньому «знавця православної вiри». Певно, пiд час бесiди з Тарловським козаки довiдались i про його бурхливе минуле, а також мали можливiсть оцiнити ораторськi здiбностi свого спiвбесiдника. Саме з огляду на це отцю Кирилу i було запропоновано поїхати до Сiчi i стати священиком при Покровськiй церквi. Тарловський погодився: «Бути по Божому — згоден перед Богом молитися про добробут вашого Коша» , — i поїхав до Сiчi. Два тижні запорожцi придивлялися до «дикого попа», «випробували» його, пiсля чого вирiшили просити київського митрополита рукопокласти Тарловського во священика до Покровської церкви. Київський владика виконав прохання Коша, i отець Кирило розпочав дiяльнiсть по виправленню «добропорядностi й релiгiйностi запорожцiв». Проте Тарловському не вдалося довго затриматися на Сiчi. Певно, переховуючись вiд переслiдувань Петербурзьких ворогiв, отець Кирило знову пiшов мандрувати по Запорожжю, проповiдуючи серед його населення. Вже пiсля скасування Сiчi Тарловський, за проханням губернатора Черткова, був пробачений Катериною II i навiть отримав звання лейб компанiї священика. Тодi, користуючись повагою до себе з боку колишнiх козакiв, отець Кирило проводив будiвництво церков i заснування нових поселень на територiї, яка до цього входила до Запорозьких Вольностей.

Великою повагою козакiв користувався архiмандрит Анатолiй Мелес. Ця неординарна людина, якiй вдалося увiйти в довiру до духовника iмператрицi Єлизавети Петрiвни протоiєрея Дубянського, а через нього i самої iмператрицi, заручитися пiдтримкою Сенату i стати уповноваженим турецьких слов’ян, легко привернула до себе увагу запорожцiв. Козацтво зробило для Анатолiя Мелеса коштовне архiєрейське вбрання, дозволило вiдправляти на Сiчi богослужiння архiєрейським чином. Запорожцi навiть бажали «назавжди» залишити Мелеса на Сiчi, хоча це i йшло всупереч встановленим у них правилам. Звичайно, важливою причиною такого ставлення Вiйська до отця Анатолiя було бажання з його допомогою позбутися контролю київського митрополита за духовним життям Запорожжя.

Варто відмітити — козаки не йшли слiпо навiть за найавторитетнiшими з духовних осiб, що перебували на Запорожжi. Ставлення ж козакiв до бiльшостi священикiв можна охарактеризувати скорiше як рiвноправне, нiж шанобливе.

Досить часто козакiв i духовних осiб пов’язували суто дiловi справи. Запорожцi, йдучи в походи, iнколи доручали священикам зберiгати їхнi грошi. Так, у 1773 р. священик Олександрiвської фортецi Роман написав розписку про отримання на збереження 40 карбованцiв вiд кiлькох запорозьких козакiв. 8 грудня 1774 р. вiйськовий старшина Лук’ян Великий, вирушаючи в похiд, доручив кодацькому священику Василiю 2000 карбованцiв для того, щоб той роздавав їх пiд проценти в позику.

Не можна погодитися з висновком Д.I.Яворницького про те, що нiде з такою повагою не ставилися до духовенства, як на Запорожжi. Багато хто iз козакiв, не вiдчуваючи щодо духовних осiб великої поваги, вважав за можливе чинити їм утиски. Кошовий отаман Григорiй Федоров, знаючи таку особливiсть вдачi деяких запорожцiв, в iнструкцiї, виданiй старшинi Бугогардiвської паланки, наказував: «…вам з усiєю командою священика, дячка i пономаря нiчим не ображати» .

Причинами суперечок мiж запорожцями i духовенством в багатьох випадках ставали майновi питання i образи, якi козаки чинили духовним особам. У 1773 р. точився конфлiкт за право користування землею мiж запорозькими священиками Кущинським i Зеленським з одного боку i самарським полковником Петром Рябим та священиком Тарловським — з iншого. В тому ж 1773 р. священик Iоан Гамалiя скаржився до Старокодацького духовного намiсного правлiння i до Коша на запорожця Резанцова. Довгий час точилася суперечка мiж воронинським iєреєм Тимофiєм Васильовичем i сiчовим козаком Гаркушею. Останнiй звинувачував iєрея в привласненнi милостинi, яка була пожертвувана на Воронинську церкву.

Запорожцi, якi входили до розбiйничих груп, серед iнших грабували i православних духовних осiб. 28 сiчня 1752 р. пiд час подорожi до Сiчi за купiвлею риби був пограбований запорожцями ченець Нехворощанського монастиря. Козаки, якi в 1744 р. здiйснювали набiги на Чигиринське староство, перед цим обiкрали пасiку ченця Києво-Софiйського монастиря. За легендою, розбiйники зробили спробу пограбувати навiть старця Дороша, прагнучи забрати у нього грошi, що були зiбранi на пожертвування монастирю.

Отже, ставлення частини запорожцiв до духовних осiб було далеким вiд шанобливого. Це, певно, i дало князю Мишецькому пiдстави казати: «Iншi ж козаки пред священиками пошану мають, а iншi грубi бiльше досаждають, нiж почитають». Запорозьке духовенство, маючи таку своєрiдну паству, прагнуло пристосуватись до неї. Помiрковане ставлення духовенства до вчинкiв запорожцiв значною мiрою пояснюється тим щедрим матерiальним утриманням, яке воно отримувало вiд козакiв. Духовенство перш за все прагнуло догодити кошовому керiвництву. Пiд час подорожей вiйськового керiвництва територiєю Вольностей духовнi особи тих населених пунктiв, якi повиннi були бути вiдвiданими, виходили назустрiч в урочистому вбраннi. Перебуваючi на Сiчi ченцi не минали нагоди особисто поздоровити вiйськове керiвництво зi святами, перемогами i видатними подiями в життi Запорожжя.

Духовнi особи, якi перебували на територiї Вольностей, прагнучи одночасно догодити козакам, задовольнити їхнi духовнi потреби i отримати якомога бiльше милостинi, ходили по куренях i хатах, де благословляли запорожцiв, «хоча i не тверезих» .

Духовенство на Запорожжi вступало в спiлкування навiть з козаками, що займалися розбоєм. Так, священик Даниїл Левицький, який їхав на Сiч до свого родича, зустрiв розбiйникiв i дав їм хлiб, горiлку i мед. Козаки ж дали Левицькому трьох коней, наказавши вiддати їх на користь церкви. Спiлкувався з розбiйниками i КирилоТарловський. Пiд час своїх тривалих блукань вiн зустрiвся з Гаркушею, провiв з ним «спасеннi бесiди», завдяки чому розбiйник покаявся. За легендами, проявив турботу про грабiжникiв i старець Дорош, який порадив гайдамаковi, як вилiкувати руку, i дав на дорогу їжу.

Запорожцi, особливо старшина, звикли до того, що духовенство виказувало до них шану. Коли начальник сiчової церкви донiс кошовому керiвництву, що диякон Святковський лаяв непристойними словами кошового, суддю, осавула, писаря, пушкаря i довбиша, останнi не повiрили i пропустили «все мимо вух» .

Висновки Отже, можемо робити висновки, що ставлення козацтва до церков та духовенства відмічено досить специфічними і суперечливими рисами.

Щодо матеріальних аспектів стосунків козацтва та духовенства можна відзначити, що загалом у тенденції козацтво відрізнялося щедрістю до представників церкви, що засвідчують чисельні матеріальні та письмові джерела. Варто зазначити, що через пожертви козацтво задовольняло в основному свої особисті потреби у замолюванні дрібних і не тільки гріхів, бажанні увіковічнити пам’ять про себе, тощо. Тобто тут також побачити прояви вузькоегоїстичного характеру козацького братства на особистісному і не тількі рівні.

Говорячи про ставлення козаків до церковних споруд варто відмітити нетрадиційне ставлення до останніх у середовищі козацької братії. Церква могла бути і місцем проведення рад, і місцем, де злочинці отримували своє покарання, також саме тут козаки засвідчували своє побратимство і таке інше.

Цікавою і суперечливою є й тема ставлення козаків беспосередньо до представників церкви. Поряд із шанобливим ставленням зустрічаємо утиски і навіть окремі випадки грабунку духовних осіб. Мали місце духовники. Що походили з козацького середовища. Загалом у цій сфері козацького життя зустрічаємо досить багато несподіваних явищ.

Загалом така колоритність, суперечливість та багатогранність даного аспекту життя січовиків на даному етапі розвитку історичної науки пояснюється особливостями формування світосприйняття козака, його специфічними умовами життя, що наклало відбиток на оформлення його духовного обліку і вилілося у досить специфічному поєднанні ортодоксального православ’я, а також оригiнального свiтосприймання, що виникло в самому козацькому середовищi.

Інтернет-ресурси

1. www.cossackdom.com/…/bookzherkva1.html

2. www.horting.org.ua/node/1384

3. pidruchniki.com.ua/…/pravoslavna_tserkva_zaporizkiy_sichi

4. www.ukrreferat.com/index.php?referat=34 503

5. wikipedia.org/wiki/Запорозька_Січ