Твiр-роздум з iсторiї України. 
Лицарi України

Твiр-роздум з iсторiї України. Лицарi України Як часто ми чуємо вислови: «козацька вiдвага», «козацька мужнiсть», «козацька демократiя», «козацькi закони» …

Хто ж вони, отi козаки? Якими вони були? Яка їхня роль в iсторiї нашої держави?

Гордi сини вiльних степiв, безмежно смiливi, витривалi, вольовi, вiрнi у дружбi i безпощаднi до ворогiв, зi своїми цiкавими, оригiнальними звичаями. Скажiмо, коли обирали (звернiть увагу: обирали!) старшину, то змушували обраних схилити голову i кидали в них груддям землi, щоб не гонорилися перед рядовим козацтвом. Або ритуал поховання: загиблого козака клали посеред степу, i цiле вiйсько козацьке проходило повз нього без шапок, бо в шапцi кожен нiс землю та висипав як данину пам’ятi полеглому. I виростали у степу високi могили.

Славилися цi гордi лицарi глибоким патрiотизмом i безмежною вiрнiстю вiрi християнськiй. Можна було всю шкiру козака порiзати на паси, можно було розтяти груди i вирвати серце (згадаймо пiсню про Морозенка), можна було посадити на палю, як славного Гордiя Чурая, але не можна було зробити козака рабом.

Про це спiвалося в пiснях i думах, про це писали письменники. Опоетизований i проклятий, шанований i зневажений постає перед нами Богдан у сяйвi слави перемог i в гiркiй смутi поразок, суперечливий, але завжди вiдданий Українi.

Славнi лицарi окремих повстань i великої визвольної вiйни за долю України Богун i Кривонiс, Залiзняк i Гонта. З дитинства захоплюємося ми гордою незламнiстю Тараса Бульби та його сина Остапа (Микола Гоголь «Тарас Бульба»). Схиляємося ми перед мудрiстю i героїзмом батька i сина Шрамiв (Пантелеймон Кулiш «Чорна рада»). До того ж часто трапляється саме таке: батько i син. Козацьке лицарство як прапор передавалося з поколiння в поколiння. Славить козакiв Тарас Шевченко, присвячує їм роман-епопею «Богдан Хмельницький» i одноiменну драму Михайло Старицький.

Прекраснi в своїй монументальнiй величi, вони, цi степовi i запорiзькi лицарi, не були, звичайно, янголами з крильцями. Не знаючи мiри нi в чому, вони не цуралися оковитої, вмiли пити-гуляти.

Як бити, так бити!

Як пити, так пити!

(Тарас Шевченко «Гайдамаки»).

Чеснi воїни, вони не нападали першими, але у своєму справедливо му гнiвi жорстоко мстилися, тодi вже не рахуючись нi з чим. Мiг козак кинути у кам’яне провалля малу дитину, народжену українкою-не вiльницею вiд татарина (Зiнаїда Тулуб «Людолови»). Жорстокiсть? Так! Але хто його знає, чи можна засуджувати їх за це.

I вiрнiсть Українi, вiрнiсть присязi часом межувала з жорстокiстю. тарас Бульба вбиває власного сина, якого кохання завело у табiр ворогiв. Гонта власною рукою рiже своїх скатоличених дiтей (Тарас Шевченко «Гайдамаки»). I це не черствiсть (ми бачимо гiркi батькiвськi сльози) — просто безмежна безкомпромiснiсть.

Та як би то не було, козацьке лицарство, закони Запорозької Сiчi — це найславетнiша сторiнка нашої iсторiї. Тому ми пишаємося ними. I так би хотiлося успадкувати все найкраще вiд цих наших гордих предкiв!