Періодизація розвитку міжнародного права

Періодизація розвитку міжнародного права

Tаким чином, історію міжнародного права можна умовно поділити на чотири періоди:

1)стародавні часи.

2)від падіння Римської імперії до Вестфальського миру 1648 р.

3)від Вестфальського миру до Гаазьких конференцій миру 1899 і 1097 рр.

4)від Гаазьких конференцій миру до заснування ООН і формування сучасного міжнародного права.

Розвиток міжнародного права у Стародавні часи.

Вважається, що міжнародне право виникло відтоді, коли почалися міжнародні відносини. Кожен народ прагнув не до міжнародних відносин, а до облаштування внутрішнього життя своєї держави, яка б вирізнялася самобутністю і виключала будь-яке втручання ззовні. Згадаймо, наприклад, спорудження у Стародавньому Китаї Великої китайської стіни, яка відділяла його від зовнішнього світу.

Така ж психологічна риса була властива стародавнім грекам і римлянам. Так, Аристотель, Демосфен та інші грецьких мислителі у своїх творах проповідували ідею самобутності й обраності грецького народу, який користується виключною правосуб'єктністю. Ці самі якості спонукали і до протилежного — дипломатичного і військового, торговельного й релігійного спілкування із сусідніми та іншими народами.

Отже міжнародне право виникло, почало складися і розвиватися водночас із зародженням міжнародних відносин у стародавньому світі. При цьому під стародавнім світом маються на увазі ті регіони земної кулі, де зароджувалися цивілізація і відносини між народами. Це долини Тігру і Євфрату, Нілу, райони Китаю. Та Індії, Егейського і Середземного морів.

Регулятори взаємовідносин народів стародавнього світу мали досить часто релігійний і звичаєво-правовий характер. Безсумнівно, вони мали вплив на зміст перших власне юридичних міждержавних актів. Серед них найдавнішим є договір між правителями месопотамських міст Лагаш та Умма, укладений близько 3100 р. до н.е.

З середини 2-го тис. До н.е. кількість договорів, що дійшли до нас, зростає. Розширювалася регульована ними сфера міжнародних відносин, до якої можна віднести договори про тимчасові союзи, кордони, шлюби тощо. Найтиповішим, з точки зору нашого дослідження, для Стародавнього Єгипту є договір, укладений близько 1300 р. до н.е. між царем Хатсом ІІ. Договір викарбуваний на срібній табличці, переданій через посланника фараонові Рамзесу ІІ, щоб попросити миру «наперед і до кінця вічності».

Давній Схід не знав і принципу рівності суб'єктів міжнародного права. Єгипетський фараон мав верховенство навіть серед визнано «великих» правителів Вавилону, Мавританії, Ассирії, Хетської держави. Характерним для Давнього Сходу був теократичний і кастовий устрій держав, якого не знала Європа. З усіх держав, які прийнято відносини до Давнього Сходу, найтиповіші риси, притаманні стародавнім теократія, мала Індія. Виникнення перших державних утворень на території сучасної Індії належать до кінця 2 — початку 1-го тис. до н.е. Природні багатства Індії приваблювали як завойовників, так і спонукали до торговельних відносин, що було характерним ля міжнародного життя Далекого Сходу. Індією правили на основі священних Законів Ману. У зв’язку з кастовим устроєм Закони Ману забороняли під страхом жорстоких покарань будь-які стосунки з іноземцями, проте вони містили у собі настанови і приписи, щодо гостинності для іноземців. Отже можна констатувати, що в ті часи в Індії набули розвитку норми посольського права. Посли і гінці користувалися особистою недоторканністю. Гроші, дорожні речі та інші цінності, що належали послам не обкладалися митом.

Інші народи Стародавнього Сходу — перси, іудеї, фінікійці керувалися у міжнародних відносинах тими самими поняттями, що й індуси. Вони були переконані в тому, що саме вони — єдині представники божества на землі, тому є вищими за інші народи, відносини з якими можуть лише образити богів.

Розвиток відносин у Стародавній Греції багато чим відрізнявся від країн давнього сходу, що випливало і на розвиток міжнародного права. Греція на відміну від східних теократій не знала кастового поділу суспільства. Проте вона не могла відмовитися від іншого джерела нерівності між людьми в давні часи — вважалося, що громадянство, а не особа є основою права. Особливо цікавою є багатовікова, що тривала близько тисячоліття, практика Римської держави, яка мала свої особливості у сфері міжнародних відносин. Стародавній Рим і особливо римське прав відіграли, на думку багатьох вчених, видатну роль першоджерела сучасного міжнародного права. Порівнюючи Стародавній Рим і Стародавню Грецію, можна зауважити, що Рим лише скористався результатами діяльності народу, який уже зійшов зі сцени всесвітньої історії. Безумовним доказом того, що римляни знали право, яке регулює відносини між нардами, є римське право народів. Існування права народів дає підставу підтримувати думку, що право народів римської епохи виконувало функції міжнародного права, однак у дещо іншому розумінні, ніж сучасно його тлумачення. Засвоївши загальнолюдські засади, що є основою права всіх народів, поширилося не тільки в стародавньому світі, а й стало джерелом громадянсько-правових законів і всієї юридичної освіти. Але при цьому предметом регулювання права народів були не міжнародні відносини, а сукупність основних правових принципів, що визначали відносини, спільні для всіх народів стародавнього світу, між приватними особами, і серед них тими, що уособлювали володарюючі династії того періоду.

Від падіння Римської імперії до Вестфальського миру 1648 р.

Процеси, що відбувалися всередині наймогутнішої з монархій стародавнього світу — Римської імперії, призвели до її занепаду. Уже в період республіканського правління римські громадяни стали виявляти огиду до військової служби. Тому Юлій Цезар був змушений звертатися до своїх ворогів — варварів, або формувати з них легіони найманців. А в період імперії такі германські дружини стали чи не єдиною опорою Риму. Наслідком цього було заселення західних земель Римської імперії колоністами з поміж варварів, які почали фактично розпоряджатися західними землями. У 395р. відбувся остаточний політичний поділ раніше єдиної середземноморської імперії на два державні утворення: Західну Римську імперію і Східну Римську імперію (Візантію).

У V столітті Західна Римська імперія впала. У її межах поселилися германські племена (готи, франки, вандали та інші.) Східна ж імперія, особливо після відокремлення грецької церкви від римської, реалізувала свої політичні наміри у Східній Європі та Азії, ізолювавшись певною мірою від західноєвропейських народів.

Чинником, що значно вплинув на формування суспільного і державного облаштування середньовічних народів, була християнська релігія. Вона поєднала західноєвропейські народи і стала джерелом їх духовного розвитку. Під час цього епізоду розвитку міжнародного права, виникли такі риси, як право війни, договірне право, суб'єкти міжнародного права і дипломатичне право. Поступово до договірних норм середньовічних держав включалися і норми дипломатичного права. Це зумовлено виникненням у Європі після XIIIі інституту постійних дипломатичних представників. Велике значення надавалося питанням безпеки та особистої недоторканності посла. Порушення цих правил завжди тлумачилося і розцінювалося як порушення загальноприйнятих міжнародних норм. Важливим з точки зору розвитку міжнародного звичаю є виникнення інституту консулів.

Важливу роль у європейський справах тих часів відігравала Київська Русь. Як зазначав відомий дослідник історії України М. С. Грушевський, далекі великі військові походи Русь ІХ ст. свідчать не лише про значний розвиток збройних сил, а й змушують припускати існування значної сфери політичного впливу Київської Русі. Прикладом дипломатії іншого типу, що мала аналоги в історії аж до ХХ ст., так званої таємної дипломатії став таємний договір 966−967 рр. Київського князя Святослава і візантійського патриція Калокіра. Вище окреслені риси міжнародно-правових відносин були характерними для Європи в цілому аж до середини ХVII ст. тобто до завершення Тридцятилітньої війни.

Розвиток міжнародного права від Вестфальського миру до Гаазьких конференцій миру 1899 і 1097 рр.

Істотний вплив на розвиток міжнародного права мав Вестфальський мирний конгрес, що завершив новий поділ Європи після Тридцятилітньої війни підписанням 24 жовтня 1648 р. Вестфальського трактату.

Постанови Вестфальського трактату стосувалися таких основних питань як:

1)віросповідних відносин двох християнських церков протестантської і римсько-католицької.

2)територіальних змін у Європі.

3)політичного устрою Європи, що випливало з перших двох. Тобто визнання політичної автономії численних німецьких володінь закріпило державне і міжнародне безсилля Германської імперії і водночас стверджувало міжнародне значення Франції та Швеції.

Таким чином, на межі середніх віків і нового часу Вестфальський трактат став історичним документом, який запровадив у міжнародні відносини і міжнародне право нові принципи і норми міжнародного права, що мали неоціненне значення для Європи.

Пізніше, підкріпленням Вестфальського трактату, була складена Декларація прав людини і громадянина 1789 р, у конституціях 1791 і 1973 рр. Наслідки Французької буржуазної революції вплинули на формування коаліцій європейських держав проти Франції. Аналогічною була і політика Росії.

У 1804 р. Наполеон прийняв титул французького імператора, після чого міжнародна політика Франції радикально змінилися. Французька імперія уже не пропагувала революційних ідей, не вела боротьби з монархічними порядками і залишками феодалізму, а явно прагнула до підкорення собі інших європейських народів. Це стало передумовою війни 1812 р. Франції і Росії.

Особливості та проблеми сучасного міжнародного права.

На думку багатьох юристів-міжнародників, міжнародне право — це спроба створити норми та забезпечити їх втілення. Нажаль у міжнародному праві є багато норм без механізму імплементації, наприклад, декларуються права без механізмів їх забезпечення. У багатьох випадках норми не дотримуються. Багато науковців вважають, що міжнародне право має обов’язкову силу, але слабкий механізм імплементації. Найчастіше міжнародне право впроваджується на добровільних засадах.

Особливістю міжнародного права є також шляхи створення нових норм. Наприклад, Канада вирішила, що статева орієнтація повинна бути включена поряд з расою, кольором шкіри, статтю, мовою, релігією тощо до основ заборони дискримінації в міжнародному праві Можливими шляхами проведення цією норми є лобіювання.

Однією з найболючіших проблем сучасності є використання сили у вирішенні міжнародних конфліктів. Держави виправдовують ці дії необхідністю досягнення внутрішньої чи національної безпеки, історичною обґрунтованістю, попереднім вторгненням чи загрозою вторгнення, регіональною безпекою, необхідністю надання братньої допомоги, гуманітарною інтервенцією.

Щодо існування непорушних принципів міжнародного права існують дві точки зору:

1)доктрина невід'ємних прав, згідно з якою кожна держава наділена основними правами — незалежністю, рівністю, правом на взаємоповагу.

2)позитивізм, згідно з яким міжнародне право повністю базується на згоді держав. Жодна норма не може з’явитись без згоди держав.

В цілому, міжнародне право — це швидше процес, аніж система права чи міжнародних інститутів. Це процес створення норм, що пов’язані моральними засадами рівності, справедливості, порядку, стабільності. Рішення щодо того, якими мають бути ці моральні норми, приймаються в ході складного переговорного процесу, діалогу.