Заробітна плата: сутність, форми та теоретичні концепції

Міністерство освіти та науки України Київський національний торговельно-економічний університет Кафедра економічної теорії та конкурентної політики КУРСОВА РОБОТА.

" Макроекономіка" .

на тему «Заробітна плата: сутність, форми та теоретичні концепції» .

Київ 2013.

Зміст.

• Вступ
• Розділ 1. Теоретичні основи заробітної плати
• 1.1 Теорії заробітної плати
• 1.2 Сутність та функції заробітної плати
• 1.3 Форми та системи оплати праці
• Розділ 2. Регулювання заробітної плати
• 2.1 Економічні закони як механізм регулювання розподільчих відносин
• 2.2 Державна політика регулювання заробітної плати
• 2.3 Контроль за додержанням законодавства про працю
• Розділ 3. Перспективи вдосконалення оплати праці в Україні
• 3.1 Взаємозалежність оплати праці та мотивації працівників
• 3.2 Шляхи підвищення ефективності системи оплати праці та перспективи зростання заробітної плати в основних сферах економіки
• Висновки
• Список використаних джерел
• Додатки
• Вступ

Заробітна плата як економічна категорія відображає відносини між найманими працівниками і роботодавцями щодо розподілу новоствореної вартості. При цьому, якщо для найманих працівників вона є основним джерелом доходу, то для роботодавців — це елемент витрат на виробництво, що впливає на конкурентоспроможність продукції, доходи підприємства, прибутки підприємців.

Заробітна плата як показник, залежний безпосередньо від ефективності виробництва, продуктивності праці, конкурентоспроможності продукції, є не лише індикатором, що визначає загальний життєвий рівень працівників. Від її стану та форм реалізації, частки у валовому національному продукті багато в чому залежать також можливості розвитку економіки взагалі. В умовах сучасного ринкового механізму через формування сукупного попиту заробітна плата забезпечує не лише основи відтворення робочої сили. Вона стає дедалі вагомішим чинником відтворення суспільного виробництва. Актуальність проблеми заробітної плати, на сьогоднішній день, полягає у низькому рівні заробітної плати, існуванні заборгованості з виплати заробітної плати, виплати заробітної плати працівникам «у конвертах», недосконалості механізмів формування фондів оплати праці підприємств тощо.

Мета дослідження: розкрити форми і систему заробітної плати.

Об'єкт дослідження: заробітна плата.

Предмет дослідження: наукові підходи до визначення природи заробітної плати.

Методи дослідження полягають у вивченні робіт, по даній темі, вітчизняних та зарубіжних вчених, аналізі періодичних видань та монографій, а також використання Інтернет ресурсів.

Розділ 1. Теоретичні основи заробітної плати.

1.1 Теорії заробітної плати.

заробітний плата праця мотивація.

Теоріями заробітної плати є теорія фонду, теорія граничної продуктивності, теорія змінюваної форми вартості робочої сили, теорія «соціальної сили». На кожному етапі розвитку суспільства формувались економічні вчення, які тою або іншою мірою стосувались питань заробітної плати. На першому етапі еволюції класичної політичної економії основоположники трудової (витратної) теорії вартості товарів і послуг В. Петті і П. Буагільбер заробітну плату характеризували як ціну праці працівника, що є мінімумом коштів для його існування та існування його родини. Таку точку зору поділяли Д. Рікардо і Т. Мальтус. В. Петті стверджував: «Закон мав би забезпечувати працівнику тільки кошти до життя, бо якщо дозволити отримувати вдвічі більше, то він працюватиме вдвічі менше, ніж міг би працювати, а це для суспільства є втратою тієї самої кількості праці». З цього приводу цікаве зауваження В. Леонтьева: «Посилання на те, що жоден працівник не торгувався за реальну заробітну плату — навіть якщо це так, — абсолютно нічого не доводить, оскільки, торгуючись за власну заробітну плату у грошовому виразі, працівник може насправді керуватись у своїх діях реальною купівельною спроможністю доходу» .

Визначаючи сутність і розмір заробітної плати працівника, А. Тюрго погоджувався з В. Петті та Ф. Кєне і вважав, що вона є результатом «від продажу своєї праці іншим» і що вона «обмежена необхідним мінімумом для його існування … тим, що йому безумовно необхідно для підтримання життя». Проте на відміну від своїх попередників, А. Тюрго відносив заробітну плату до числа елементів, що лежать в основі введеного ним поняття загальної економічної рівноваги, яка, за його словами, встановлюється між цінністю всіх витворів землі, споживанням різноманітних товарів, різноманітними видами виробів, кількістю зайнятих їх виробництвом людей та ціною їх заробітної плати.

Другий етап еволюції класичної політекономії пов’язаний з ученням А. Сміта, який зазначав: «За наявності високої заробітної плати можна завжди знайти працівників більш діяльних, старанних і тямущих, ніж за низької заробітної плати». Разом з іншими ученими він сформулював теорію фонду загальних суспільних коштів на оплату праці, згідно з якою такий фонд потрібно поділити на кількість працюючих, що й покаже рівень середньої заробітної плати. Прихильники теорії граничної продуктивності вважали, що виробничі фактори (в тому числі і праця) прирощують багатства. Кожному фактору відповідає свій доданий продукт і прибуток.

Автор «Капіталу» К. Маркс вважав, що отримання найманим працівником заробітної плати є результатом обміну з капіталістом проданою «робочою силою», а не самою працею. Згідно з його теорією, заробітна плата еквівалентна кількості товарів для підтримання життя працівника та його сім'ї, її рівень залежить від продуктивності праці, яка пов’язана з рівнем механізації та технологічного оснащення виробництва, а це в свою чергу перешкоджає зростанню заробітної плати, оскільки техніко-економічний процес породжує постійний надлишок робочої сили. Теорія змінюваної форми вартості (ціни) робочої сили, яку відстоювали марксисти, показує, що ціна робочої сили зростає відповідно до зростання потреб робітника і зменшується у разі зростання продуктивності.

Представники теорії «соціальної сили» М. Туган-Барановський і Й. Шумпетер вважали, що прибутки між соціальними прошарками суспільства розподіляються згідно з рідкісністю кожного прошарку, при цьому профспілки виступають у ролі монополій. А. Маршалл — один з провідних учених неокласичної економічної теорії, представник «кембриджської школи» маржиналізму, також вважав, що заробітна плата — це винагорода за працю.

Отже, у вітчизняній економічній літературі суть заробітної плати трактувалася, виходячи із суб'єктивних принципів її формування, в основі яких лежить ігнорування вартості робочої сили й привласнення командно-адміністративною системою монопольного права на визначення частки кожного працівника у створеному суспільному продукті.

Тому, не зважаючи на різноманітність формулювань, розбіжностей у суттєвій характеристиці цієї категорії не було. Зарплата розглядалась як прямий трудовий дохід, який планомірно визначається на основі врахування суспільного значення результатів праці даного колективу й робітника. Вважалося що вона відображає відносини між працівником і суспільством, а тому необхідна єдина державна політика в галузі зарплати, єдина тарифна система тощо, а також відносини між робітником і трудовим колективом, оскільки зарплата кожного встановлювалась в межах фонду заробітної плати підприємства, цеху, бригади відповідно до його вкладу у колективні результати.

Об'єктивною основою формування фонду зарплати вважався досягнутий рівень розвитку продуктивних сил, який визначав можливості держави виділяти певні ресурси для оплати праці. Але ці можливості могли бути і не реалізовані в наслідок відволікання коштів на інші потреби — озброєння, розвиток важкої промисловості, здійснення «проектів віку», забезпечення кастових привілеїв тощо. До того ж частка, що виділялась на оплату, не була обгрунтована і мала досить малий зв’язок з народногосподарськими результатами.

Помилковим є і визначення зарплати як доходу. Це — не доход, а витрати підприємства на відшкодування трудових ресурсів. Підприємство, а не держава є повноправним власником цього фонду, що формується і відшкодовується насамперед із вартості реалізованої підприємством продукції, оскільки людина — головна продуктивна сила, розширене відтворення життєдіяльності якої виступає обов’язковою умовою і метою ефективного розвитку економіки.

З усього зазначеного можна зробити висновок, що заробітна плата — це об'єктивно необхідний для відтворення робочої сили та ефективного функціонування виробництва обсяг вираженої в грошовій формі основної частини життєвих засобів, що відповідає досягнутому рівневі розвитку продуктивних сил і зростає пропорційно підвищенню ефективності праці трудящих.

1.2 Сутність та функції заробітної плати.

Заробітна плата — це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник чи уповноважений ним орган виплачує працівнику за виконану ним роботу. Таке визначення терміна «заробітна плата» дається у ст. 94 КЗпП і ст. 1 Закону про оплату праці. В дод. А більш детально наведені статті КЗпП про заробітну плату.

Підприємство самостійно встановлює в колективному договорі форми та системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій винагород та інших заохочувальних, компенсацій і гарантійних виплат. Крім того, роботодавець має право змінювати розмір оплати працівника підприємства (у тому числі у бік зменшення). Однак як при встановленні рівня заробітної плати, так і при його зміні обов’язково слід дотримуватися норм та гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами (ст. 97 КЗпП і ст. 15 Закону про оплату праці).

Розмір заробітної плати залежить від складності та умов роботи. Що виконуються, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи й організації і максимальним розміром не обмежується. А от мінімальний розмір оплати праці фізичних осіб, які працюють на підприємствах установлюється на законодавчому рівні. Оплата праці працівників підприємств здійснюється і першочерговому порядку. Усі інші платежі провадяться після виконання підприємством зобов’язань з оплати праці (ст. 97 КЗпП). Заробітна плата працівників підприємств на території України виплачується в грошових знаках, що мають законний обіг на території України. Виплата зарплати у формі боргових зобов’язань та розписок чи в будь-якій іншій формі забороняється.

Як виняток колективним договором може бути передбачено часткову виплату заробітної плати натурою в розмірі, що не перевищує 30% нарахованої за місяць зарплати, у тих галузях і за тими професіями, де така виплата, еквівалентна за вартістю оплати праці у грошовому виразі, є звичайною чи бажаною для працівників.

Строки виплати заробітної плати на підприємстві мають установлюватися відповідно до вимог ст. 115 КЗпП і ст. 24 Закону про оплату праці. Ці норми законодавства передбачають, що заробітна плата має виплачуватися працівникам регулярно в строки, установлені в колективному договорі, але не рідше двох разів на місяць. При цьому проміжок часу між виплатами не повинен перевищувати шістнадцяти календарних днів. Першу частину заробітної плати, що виплачується в поточному місяці. Прийнято називати авансом, а другу — заробітною платнею за другу половину місяця.

Таким чином, виплата частини зарплати у вигляді авансу зумовлена безпосередньо трудовим законодавством, а отже, є обов’язком роботодавця.

Звернемо увагу: необхідність виконання цього обов’яжу не залежить від згоди працівника отримувати заробітну плату один раз на місяць або наявності відповідного положення в колективному чи трудовому договорі. Якщо ж умову про виплату заробітної плати один раз на місяць усе-таки буде передбачено в колективному договорі, то згідно зі ст. 16 КЗпП вона вважається недійсною, оскільки погіршує становище працівників порівняно з чинним законодавством. Скажемо кілька слів про розмір заробітної плати, яку роботодавець має виплачувати своїм працівникам за першу половину місяця. Як правило, день виплати авансу припадає на другу половину місяця, тому можна говорити про те, що аванс — це виплата за фактично відпрацьований час. Проте чинним законодавством не передбачено жодного обов’язкового відсоткового співвідношення авансу та заробітної плати чи безумовної відповідності суми авансу відпрацьованому часу.

Виплата заробітної плати проводиться у робочі дні, а якщо день виплати збігається з вихідним. Святковим або не робочим днем, — напередодні (ст. 24 Закону про оплату праці).

Функції заробітної плати: результативність заробітної плати, її ефективність обумовлюється повнотою, рівнем виконання нею свого призначення, тобто функцій. Заробітна плата виконує відтворювальну, стимулюючу та соціальну функції.

Відтворювальна функція: її сутність у тому, що рівень оплати праці має бути достатнім для нормального відтворення робочої сили згідно з рівнем кваліфікації та забезпечувати наймачеві отримання бажаного результату від користувача робочої сили.

Стимулююча функція: цю функцію заробітна плата виконує тоді, коли її розмір спонукає найманого працівника до найефективнішої праці на кожному робочому місці.

Соціальна функція: передбачає забезпечення рівної (однакової) оплати за рівну працю, поєднання договірного та державного регулювання з принципами соціальної справедливості.

1.3 Форми та системи оплати праці.

Побудова організації заробітної плати на підприємстві у відповідності з вимогами ринкової економіки передбачає вирішення трьох головних завдань:.

1. по-перше, підвищення зацікавленості кожного працівника у виявленні і використанні резервів зростання ефективності своєї праці;

2. по-друге, усунення випадків зрівнялівки в оплаті праці. Досягнення прямої залежності розміру заробітної плати від індивідуальних кінцевих результатів праці;

3. по-третє, оптимізація співвідношень в оплаті праці працівників різних категорій і професійно-кваліфікованих груп із врахуванням складності виконуваних робіт, умов праці, дефіцитності певних видів робочої сили на ринку праці, а також впливу різних працівників на досягнення кінцевих результатів і конкурентноздатність продукції.

Законом України «Про оплату праці» передбачено, що форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних та гарантійних виплат встановлюється підприємствами у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами. У разі, коли колективний договір на підприємстві не укладено, власник або уповноважений ним орган зобов’язаний погодити ці питання з профспілковим органом, що представляє інтереси більшості працівників, а у разі його відсутності - з іншим уповноваженим на представництво органом.

Системи оплати праці - це сукупність правил, які визначають співвідношення між мірою праці та мірою винагороди працівників.

Найчастіше застосовують дві основні форми заробітної плати — відрядну й почасову. Кожна з них відповідає певній мірі кількості праці: перша— кількості виробленої продукції, друга — кількості відпрацьованого часу.

Форми заробітної плати мають відповідати таким вимогам:

1. найповніше враховувати результати праці;

2. створювати передумови для постійного зростання ефективності та якості праці;

3. сприяти підвищенню матеріальної заінтересованості працівників у постійному виявленні і використанні резервів підвищення продуктивності праці і якості продукції.

Форми оплати праці будуть ефективними лише в тому разі, якщо вони відповідають організаційно-технічним умовам виробництва. Отже, вибираючи форму оплати праці для певної категорії робітників, необхідно враховувати конкретні умови їхньої праці, специфіку виробництва тощо.

Основними (загальними) умовами застосування тієї чи іншої форми заробітної плати є:

1. рівень технічної озброєності виробництва;

2. характер технологічного процесу та організації виробництва і праці;

3. ступінь використання виробничих потужностей і устаткування;

4. стан нормування праці тощо.

Окрім загальних, є декілька специфічних умов застосування відрядної або почасової форм оплати праці.

Системами відрядної форми оплати праці є:

1. пряма відрядна;

2. відрядно-преміальна;

3. відрядно-прогресивна;

4. непряма-відрядна;

5. акордна;

6. колективна (бригадна) відрядна.

А почасової форми оплати праці:

1. пряма почасова;

2. почасова-преміальна;

3. колективна (бригадна) почасова.

В основі побудови системи оплати праці мають бути конкретні показники роботи, які піддаються точному обліку і повною мірою відображають працю даної групи працівників або окремого працівника. Система оплати праці ґрунтується на одному-двох вирішальних для даної групи працівників або окремого працівника показниках і має бути простою і зрозумілою кожному.

Як уже зазначалося, сутність відрядної форми заробітної плати полягає в тому, що її розмір залежить від кількості виробленої робітником продукції (виконаної роботи) належної якості на основі попередньо установлених норм часу (виробітку) і розцінок з урахуванням складності та умов праці.

Правильно організована відрядна оплата праці створює у робітників заінтересованість у збільшенні випуску продукції установленої якості, підвищенні кваліфікації, застосуванні передових методів і прийомів праці.

Ефективне застосування відрядної форми оплати праці можливе за певних умов: наявності кількісних показників виробітку, з допомогою яких установлюють норми й розцінки та визначають заробіток відповідно до результатів праці; можливості й необхідності підвищення індивідуальної або групової продуктивності праці на даному робочому місці; забезпечення науково обґрунтованого нормування праці і правильного обліку виконаної роботи, чіткого контролю за якістю продукції.

Основою відрядної оплати праці є норма виробітку (часу) і тарифна ставка.

Пряма відрядна система оплати праці. За індивідуальної прямої відрядної системи розмір заробітної плати прямо залежить від результатів роботи кожного робітника. Виготовлена робітником продукція або виконана ним робота оплачується за індивідуальними розцінками.

Відрядно-преміальна система оплати праці. Сутність її полягає в тому, що робітникові нараховується, крім заробітку за прямою відрядною системою, премія за виконання і перевиконання певних кількісних і якісних показників. Розмір премії установлюється у відсотках до заробітку, визначеному за відрядними розцінками.

Конкретні показники й умови преміювання, а також розміри премій установлюються керівником підприємства за згодою комітету профспілки.

Відрядно-прогресивна система. За цієї системи оплати праці виробіток робітників у межах завдання виплачується за твердими нормами (розцінками), а виробіток понад завдання — за підвищеними розцінками, причому розцінки збільшуються прогресивно зі збільшенням кількості продукції, виробленої понад завдання. Вихідною базою, тобто межею виконання норм виробітку, понад яку оплата за виконану роботу здійснюється вже за підвищеними розцінками, є фактичне виконання норм за останні три місяці. Проте ця вихідна база не може бути нижчою від діючих норм виробітку. Ступінь збільшення розцінок визначається спеціальною шкалою. Шкали підвищення розцінок можуть бути одной двоступінчасті. За одноступінчастої шкали у разі перевиконання вихідної бази відрядна розцінка може підвищуватися на 50%, тобто коефіцієнт збільшення дорівнює 0,5, за двоступінчастої шкали за перевиконання вихідної бази від 1 до 10%, коефіцієнт збільшення — 0,5, за перевиконання понад 10%-1.

Акордна система оплати праці. Вона застосовується для окремих груп робітників, її сутність полягає у тому, що відрядна розцінка установлюється не на окрему виробничу операцію, а на весь комплекс робіт загалом, виходячи із діючих норм часу і розцінок. Порівняно з прямою відрядною оплатою за акордної заздалегідь визначені обсяг робіт і строк їх виконання, відома сума заробітної плати за нарядом залежно від виконання завдання.

За акордної системи найбільше виявляється зв’язок оплати праці з кінцевими результатами.

Відрядна бригадна система оплати праці. Це оплата, яку визначають шляхом множення розцінки за одиницею роботи на фактично виконаний обсяг робіт бригадою.

Погодинна форма оплати праці. На підприємствах, окрім відрядної оплати, застосовується погодинна оплата, тобто оплата за працю певної тривалості (годину, день, місяць). В умовах переходу до ринку на деяких підприємствах може з’явитися тенденція до заміни відрядної оплати на почасову. У цьому разі необхідно дотримуватися певних вимог до організації погодинної оплати, з тим щоб її застосування не спричинило зниження ефективності роботи, що не бажано в умовах конкуренції на ринку праці.

Застосування погодинної оплати праці потребує:

1. точного обліку і контролю за фактично відпрацьований час;

2. правильного присвоєння робітникам тарифних розрядів відповідно до їхньої кваліфікації і з урахуванням кваліфікаційного рівня виконуваних робіт;

3. розроблення й правильного застосування обґрунтованих норм виробітку, (часу) нормованих завдань, норм обслуговування і нормативів чисельності.

Зауважимо, що на сучасних підприємствах праця робітників з погодинною оплатою має нормуватися й оцінюватися на основі показників, які враховують результати їхньої праці.

Такими показниками можуть бути:

1. нормовані (виробничі) завдання, які визначають кожному почасовику обсяг роботи за зміну, тиждень або місяць;

2. планові норми або завдання щодо випуску продукції бригадою, дільницею, цехом;

3. норми праці, які можуть бути установлені як ступінь виконання технологічних параметрів, режимів, норм витрат сировини, матеріалів та інших виробничих ресурсів, строків виконання певних видів робіт тощо.

За простої погодинної системи розмір заробітку визначається залежно від тарифної ставки робітника і кількості відпрацьованого ним часу. За способом нарахування заробітної плати почасова оплата буває годинна, денна, місячна.

Ефективнішою системою є погодинно-преміальна, за якою оплачується праця як основних, так і допоміжних робітників. За цією системою заробіток робітникові нараховується не тільки за відпрацьований час, а й за досягнення певних кількісних і якісних показників. Кількісними показниками можуть бути відпрацьований час, виконання планових і нормованих завдань, а якісними — здавання продукції з першого подання, підвищення сортності продукції, економія сировини, матеріалів, пального, інструментів, дотримання технологічних режимів тощо.

На багатьох підприємствах широко застосовується погодинно-преміальна система з нормованими завданнями. Робітники-почасовики преміюються за виконання установлених їм нормованих завдань.

У разі застосування цієї системи до кожного робітника доводиться конкретне змінне або місячне завдання (в штуках, нормо-годинах або гривнях) і результати враховуються під час нарахування премій за даний період. Уведення цієї системи супроводжується посиленням нормування праці, впровадженням технічно-обгрунтованих норм і нормативів чисельності.

Для оплати праці спеціалістів і службовців застосовується погодинна форма зарплати. Преміювання даної категорії працівників здійснюється за конкретні досягнення у виробничій діяльності. У зв’язку з цим найпоширенішою системою оплати їх праці є погодинно-преміальна, за якої заробітна плата складається з посадового окладу, доплат, надбавок і суми премій. В умовах становлення ринкової економіки, подальшої індивідуалізації заробітної плати, дедалі більшого поширення набуває контрактна система оплати праці, яка може застосовуватися поряд з існуючою на підприємстві системою оплати праці. Оплата праці за контрактом є складовою контрактної системи наймання і оплати, яка досить поширена в зарубіжних країнах.

Контракт є особливою формою трудового договору між найманим працівником і власником підприємства, організації або уповноваженим органом. За контрактом працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою і правилами внутрішнього розпорядку, а власник підприємства, організації або уповноважений ним орган зобов’язується сплачувати працівникові заробітну плату й забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством працю, колективним договором і угодою сторін.

Контракти мають перевагу над традиційними трудовими договорами, які не повністю враховують особисті якості працівників та змістовну специфіку їхньої професійної діяльності, не забезпечують належної відповідальності за доручену справу.

Контракт як особлива форма трудового договору має спрямовуватися на забезпечення умов для виявлення ініціативи та самостійності праці, враховуючи індивідуальні здібності працівника та його професійні навички, підвищення взаємної відповідальності сторін, правову і соціальну захищеність працівника.

Контракт має юридичну форму, оскільки прийняття на роботу працівників може здійснюватися у випадках, прямо передбачених чинним законодавством. У контракті передбачаються обсяги пропонованої роботи та вимоги до якості і строків її виконання, строк дії контракту, права, обов’язки та взаємна відповідальність сторін, умови оплати й організації праці, підстави для розірвання контракту, соціально-побутові та інші умови, необхідні для виконання взятих на себе сторонами зобов’язань, з урахуванням специфіки роботи, професійних особливостей та фінансових можливостей підприємства, організації чи роботодавця. Умови оплати праці та матеріального забезпечення працівників, з якими укладається контракт, визначаються угодою сторін. Розміри виплат не можуть бути меншими, ніж передбачено чинним законодавством, угодами й колективним договором, і залежать від виконання умов контракту.

У контракті можуть також визначатися умови підвищення або зниження обумовленого сторонами розміру оплати праці, встановлення доплат і надбавок, премій, винагород за підсумками роботи за рік чи інший період, участі у прибутках підприємства, організації (якщо це передбачено чинним законодавством та їхніми статутами) чи громадянина-підприємця.

У контракті можуть бути передбачені додаткові пільги, гарантії та компенсації, не встановлені чинним законодавством, за рахунок коштів роботодавця.

Контракт укладається у письмовій формі і підписується роботодавцем та працівником, якого приймають (наймають) на роботу за контрактом. Він оформляється у двох примірниках, що мають однакову юридичну силу і зберігаються у кожної зі сторін контракту. За згодою працівника копію укладеного з ним контракту може бути передано профспілковому чи іншому органові, уповноваженому працівником представляти його інтереси, для здійснення контролю за додержанням умов контракту.

Контракт набуває чинності з моменту його підписання або з дати, визначеної сторонами у контракті, і може бути змінений за згодою сторін, складеної у письмовій формі. Він є підставою для видання наказу (розпорядження) про прийняття (найняття) працівника на роботу з дня, встановленого у контракті за угодою сторін.

Отже, сьогодні в Україні переважною формою оплати праці робітників залишається відрядна. Почасова заробітна плата застосовується для оплати праці службовців і спеціалістів.

Розділ 2. Регулювання заробітной плати.

2.1 Економічні закони як механізм регулювання розподільчих відносин.

Механізм дії економічних законів розкривається в процесі їх пізнання, тобто в ході з’ясування їх змісту. Поки суспільство не пізнало ті чи інші економічні закони, воно не знає механізму їх дії. Механізм дії економічних законів — це ніщо інше, як структура законів, взаємозалежність та взаємообумовленість — частин кожного конкретного закону, які визначають і забезпечують функціонування та розвиток закону. Механізм дії економічних законів завжди є процесом об'єктивним, незалежним від волі та свідомості людей..

Управління соціально-трудовими відносинами чи їх рерулюваннянайважливіша частина функціонування всіх економічних систем. Можуть бути виділені державний та регіональний рівні, а також головна зона регулювання соціально — трудових відносин — основне господарське звено — підприємство, організація. Функції та регулятори на кожному рівні відрізняються один від одного, оскільки відрізняються завдання і цілі суб'єктів управління.

Законодавство про працю було і залишається головним інструментом регулювання соціально-трудових відносин, за допомогою якого розробляється та проводиться у життя політика в сфері праці .

Ринкова економіка (або ринкове господарство) — це система господарювання, що базується на економічному відокремленні її суб'єктів, які користуються свободою вибору способів реалізації своїх економічних інтересів. Розуміючи, що в умовах свободи господарської діяльності та торгівлі деякі індивіди можуть домовлятися про підвищення цін, а окремі суб'єкти господарювання будуть прагнути до безмежного привласнення прибутку, А. Сміт стверджував, що інтереси і перших, і других здатна певною мірою гармонізувати конкуренція, є регулятором особистого егоїзму. Саме завдяки конкуренції досягається економічна рівновага. Вирівнюється попит і пропозиція, тобто відбувається саморегулювання економіки. У ринковій економіці державі належить другорядна роль, вона виконує лише ті функції, які не в змозі виконати окремий індивід. Такими функціями є організація громадського порядку, державної поштової служби, запровадження обов’язкового шкільного навчання, забезпечення національної оборони, емісія великих банкнот, будівництво деяких громадських споруд (доріг, мостів тощо) і підтримання їх у належному стані.

З часу свого виникнення теорія ринкової економіки зазнала істотні зміни. Так, концепція соціального ринкового господарства, основоположниками якої є Л. Ерхард та В. Ойкен, значно відрізняється від теорії класичного ліберального господарства — концепції ринкової економіки, де державі відводилася роль «нічного сторожа». Л. Ерхард та В. Ойкен вважають, що перед сучасною державою стоять сьогодні величезні завдання, що в середині XX ст. можливість звільнити державу від обов’язків малоймовірна. Однією з найбільш важливих завдань держави, на думку Л. Ерхарда, є забезпечення вільної конкуренції. Вільна власна ініціатива і конкуренція повинні поєднуватися з активною ролю держави в господарському житті. Провідна форма прояву свободи, за Л. Ерхардом, — свобода споживання, яка логічно доповнюється свободою підприємця виробляти і продавати продукти, що відповідають попиту. Найважливіший критерій соціального ринкового господарства, що поєднує ринкові і соціальні принципи, — встановлення ефективної господарського порядку, при якому на основі зростання продуктивності праці знижуються ціни, підвищується реальна заробітна плата. Завдяки конкуренції як найбільш ефективному способу досягнення та забезпечення добробуту, Можна досягти соціалізації прогресу і прибутку. Іншим критерієм виступає оптимальне поєднання ринкової економіки та планового господарства (централізовано-регульована система економіки). Деякі німецькі автори соціальне ринкове господарство визначають як сучасну форму економічної організації ринкового типу з налагодженим механізмом державного регулювання, відповідною інституціональною структурою і системою соціального захисту населення. Поряд з теорією соціального ринкового господарства, в середині XX ст. виникають і інші концепції і теорії, в яких визнається необхідність активного втручання держави в економічні процеси. Зокрема, в теорії мішаної економіки обгрунтовується необхідність оптимального поєднання приватної та державної власності (особливо, коли мова йде про соціал-реформістському варіанті такої економіки). У цьому полягає одна з її відмінностей від теорії соціального ринкового господарства, що грунтується на визнання пріоритету приватної власності. Друга істотна відмінність даних теорій полягає в тому, що якщо, на думку Л. Ерхарда, для досягнення соціальної спрямованості економіки потрібно піднімати виробництво, а не удосконалювати розподіл, то, за твердженням одного з представників теорії змішаної економіки Е. Хансена, головною функцією «держави добробуту» виступає саме перерозподіл виробленого доходу. Іншою важливою функцією такої держави є здійснення тих чи інших форм національного планування.

Критерії класифікації економічних систем. Як бачимо, при класифікації основних типів сучасних економічних систем використовуються різні критерії. Визначальним є власність, насамперед, на засоби виробництва. Пріоритет даного критерію обумовлений, по-перше, тим, що власність — це багатопланова соціологічна категорія, що відображає практично весь спектр відносин, в які вступають між собою індивіди, колективи, класи, держава та інші суб'єкти. По-друге, від типу економічної власності (на засоби виробництва, результати праці, управління власністю · та ін) залежить соціально-економічний прогрес в суспільстві, формування дієвих стимулів до праці. По-третє, всебічне розвиток людини передбачає прогрес не тільки людини-працівника, а й людини-власника. Але такий підхід правомірний переважно для країн Західної Європи, він не поширюється на Китай, Індію та ряд інших країн. Критерій власності не відкидають окремі західні вчені. Однак американський соціолог Д. Белл, відзначаючи, що розмежування країн і товариств проходить по осі власності, вважає даний критерій недосконалим і пропонує замість нього критерій виробництва і використання різних видів знань. Доповненням до критерію власності є наявність і ступінь розвитку товарно-грошових відносин. У цьому випадку розрізняють натуральне і товарне виробництва, ринкову, командну, або адміністративно-командну економіки та ін. У даній класифікації одночасно використовується критерій регулювання економіки (централізованого або ринкового). Деякі західні вчені критеріями класифікації товариств називають розвиток промисловості, застосування науки, при цьому виділяють доіндустріальне (Аграрне), індустріальне і постіндустріальне суспільства. Існує також класифікація товариств з точки зору нових елементів продуктивних сил, згідно з якою західними вченими розмежовуються інформаційне, кібернетичне, технотронне суспільства та ін. Подібний підхід, однак, є одностороннім, оскільки не відповідає вимогам системного методу. Аналогічний недолік властивий класифікаціями, в яких робляться спроби об'єднати критерії окремих елементів продуктивних сил і окремих сторін власності. Так, зокрема, виділяється «організований капіталізм «, або «народний капіталізм», де в якості критерію класифікації використовується володіння частиною найманих працівників акціями підприємств. Проведений аналіз дозволяє зробити висновок про доцільність використання інтегрального показника, що поєднує в собі сутнісні характеристики як відносин власності, так і системи продуктивних сил. У кінцевому рахунку розвиненіша економічна система повинна перевершити попередню за рівнем продуктивності праці. Критеріям науковості відповідає виділення в межах певних економічних систем окремих стадій, ступенів і т. п. З'єднанням приватної та державної форм власності, плану і ринку, є змішана економіка, що виникла в перші десятиліття XX в.

Розрізняють три основні варіанти даної моделі економіки:

1) консервативний;

2) ліберальний;

3) соціал-реформістський.

Кожен з них, залежно від особливостей економічного, соціального, політичного, національного, історичного розвитку тієї чи іншої країни, набуває свої особливі, специфічні ознаки. При цьому в процесі еволюції соціально-економічної системи відбувається їх взаємозбагачення, наповнення елементами якісно нового змісту. У межах окремих варіантних моделей змішаної економіки виділяють різні течії, школи. При консервативному варіанті змішаної економіки (його теоретики — Л. Мізес, Ф. Хайєк, М. Фрідмен та ін) відбувається обмежене втручання держави в макроекономічні процеси з метою створення сприятливих умов для розвитку приватного сектора, ринкових важелів саморегулювання економікою. Відповідно до ліберальним варіантом змішаної економіки необхідні: інституційні та соціальні реформи, раціональне взаємодія приватного та державного секторів, впровадження системи національного планування, підпорядкування приватного сектора інтересам розвитку суспільства, здійснення поступової соціалізації економіки. Найбільш відомими дослідниками цієї варіантної моделі є американські економісти Дж. Гелбрейт, Р. Хейлброннер та ін. Мета соціал-реформістського варіанта змішаної економіки — досягнення оптимального поєднання децентралізму і централізму, планування. і ринку, індивідуальних і колективних форм власності для поступової трансформації капіталізму в більш прогресивне суспільство. Його представники — теоретики лейбористської партії Великобританії, автори концепції демократичного соціалізму.

У останніх двох варіантів змішаної економіки багато спільного. Зокрема, їх прихильники виступають за пряме втручання держави в економіку в суспільних інтересах, значний розвиток державного сектора, пріоритет колективних і суспільних інтересів порівняно з індивідуальними та ін. За своїм соціально-економічним змістом консервативний варіант змішаної економіки відділяє від ліберального і соціал-реформістського глибока прірва. Теоретики цього напряму виступають проти планових почав у економіці (Хайєк, наприклад, називає планування рабством). Представники німецької історичної школи (Г. Шмоллер, Б. Вернер, В. Зомбарт та ін) в останній чверті XIX в. виступали за державне втручання в економіку з метою її модернізації, за проведення соціальних реформ.

Інституціоналістів Т. Веблен, А. Гобсон, Д. Коммонс, різко критикуючи неокласичну теорію ринкової рівноваги з її методологічним принципом граничної корисності, стверджували, що ринок є лише одним з економічних інститутів, поряд з такими інститутами, як корпорація, держава. Найважливішим з них вони вважали державу, яка проводить активну соціальну політику, застосовує індикативне планування та регулювання господарського життя. Інституціоналістів виступали за встановлення соціального контролю і побудову держави соціального благоденства, за обмеження приватної власності. На їх думку, держава будучи нейтральною силою має здійснювати соціальний контроль за економікою, проводити трансформацію соціально-економічної системи. Двома найважливішими елементами цієї системи вони називали форми власності та механізм розподілу (або аллокации) ресурсів як основу для типологізації економічних систем. Антиподами власності вони вважали приватну і державну, а проміжними формами різні варіанти їх поєднання, антиподами механізму розподілу ресурсів — стихійно-ринкове регулювання і державне централізоване планування і різні форми їх поєднання. Залежно від поєднання централізму і децентралізму, форми втручання держави в економіку можна істотно змінювати механізм розподілу ресурсів і доходів. Проблемам функціонування моделі відведено значне місце в кейнсіанської теорії. На противагу неокласичному напряму, представники якого стверджували, що ринкові механізми самоврядування економіки несумісні з державним централізованим управлінням, Дж. Кейнс розробив механізм активного державного регулювання економіки з використанням ринкових важелів. У його теорію включені такі методи безпосереднього втручання держави в макроекономічні процеси, як державна власність, організація громадських робіт, надання субсидій приватним компаніям та ін, які є ознаками соціалізації економіки. Модель змішаної економіки збагатилася елементами нового змісту завдяки неокласичному синтезу — узагальнюючої економічної концепції, в якій з'єдналися раціональні аспекти теорії ціноутворення і розподілу доходів у межах неокласичного напряму з положеннями теорії макроекономічної рівноваги і зростання національного доходу в рамках кейнсіанського напряму. Найбільш відомі представники неокласичного синтезу — П. Самуельсон, Дж. Хікс, Е. Хансен та ін — відстоювали необхідність державного втручання в економіку через використання різних методів антициклічного регулювання (насамперед, сукупного попиту) з метою досягнення загальної рівноваги економічної системи, її збалансованості на макроі мікроекономічному рівнях. В якості головних умов досягнення такої рівноваги вони розглядали рівність інвестицій і заощаджень, а також попиту на ліквідність і грошової маси. Найважливішими формами соціалізації власності соціал-реформістські теоретики називають пряме одержавлення окремих галузей чи великих компаній шляхом націоналізації, будівництво державних підприємств і розвиток на цій основі державного підприємництва, створення спільних державно-приватних компаній. При цьому необхідно забезпечити умови для розвитку державної власності в суспільних інтересах. При їх відсутності державна власність може сприяти посилення монополізації економіки. Необхідною умовою соціалізації економіки є перетворення державної власності на основу розгалуженої системи демократичного планування. Значного поширення в деяких країнах Заходу придбали реформаторські ідеї соціалізації капіталістичної економіки через здійснення загального (змішаного) державно-приватного підприємництва, зокрема, впливу держави на інвестиційну, цінову, промислову політику великих приватних підприємств, завдяки чому відбувається розширення частки державного капіталу. Цей шлях переважніше націоналізації окремих підприємств і галузей. До найважливіших напрямках соціалізації економіки відноситься вплив держави на інвестиційну діяльність і розподіл доходів. Вплив на інвестиційну діяльність здійснюється через податки, кредити, надання позик, субсидій, державні закупівлі товарів і послуг, контроль за якістю продукції, умовами праці, заробітною платою і капіталовкладеннями та ін. Вплив на розподіл доходів здійснюється через механізм трансфертних витрат, контроль за цінами, заробітною платою, дивідендами, розподілом сировини, споживчим кредитом та ін. Деякі з цих важелів прямо або опосередковано стосуються як інвестиційної діяльності, так і розподілу доходів. Засобами соціалізації є організація загальнонаціонального та регіонального регулювання і планування народного господарства (Макроекономічне регулювання), контроль за стандартами якості продукції, укладення контрактів між державою та окремими компаніями, галузевими асоціаціями підприємців, селективний вплив на розвиток окремих галузей, економічну кон’юнктуру на окремих ринках та ін. (Мікроекономічне регулювання), а також здійснення інституційних реформ через механізм посилення суспільного ревізорського нагляду, введення в склад керівництва великими компаніями представників держави, профспілок, споживачів, вдосконалення антимонопольного законодавства, прийняття нових статутів діяльності великих корпорацій і ін.

Надзвичайно важливе значення в числі цих заходів має процес демократизації планування, підпорядкування його суспільним інтересам, а також демократизації управління на макроі мікрорівнях. За допомогою плану формується модель соціально-економічного розвитку країни, здійснюється макроекономічне регулювання народного господарства, а за допомогою ринкових важелів саморегулювання економіки — регулювання і коригування пропорцій між попитом і пропозицією лише на окремі товари і послуги. Демократизація процесу планування дозволяє здійснювати демократичні перетворення в державному секторі і реформувати приватний сектор, направляти розвиток гігантських монополій в русло загальнонаціональних інтересів, а в перспективі - поступово, без тотального одержавлення трансформувати змішану економіку в суспільство, яке грунтується на плюралізмі форм власності та регулюючих механізмів. З введенням демократичного планування в інвестиційній діяльності повинні відбутися докорінні зміни в структурі виробництва і розподілі доходів. Вирішальну роль в інвестиційному процесі мають відігравати державні капіталовкладення, і, перш за все, інвестиції в соціальну сферу, наукові дослідження і розробки, пов’язані з новою технікою. Це, по думку прихильників радикально-реформістської моделі змішаної економіки, стане засобом комплексного вирішення проблем інфляції та безробіття. Важливе місце в демократичному плануванні відведено механізму укладення контрактів між державою і приватними компаніями, за допомогою якого здійснюється узгодження макроекономічного регулювання з мікроекономічним, а також встановлюється необхідний громадський контроль за крупними компаніями (за формуванням витрат виробництва і цін, системою звітності і т. д.). Крім того, контрактна система вважається ефективним засобом вдосконалення економічних відносин у межах державного сектора економіки, підвищення ефективності функціонування державних підприємств, посилення їх фінансово-оперативної самостійності, конкурентоспроможності. Так, у разі виконання завдань державних органів, які не приносять економічної вигоди, державні підприємства повинні отримувати відповідну компенсацію. До цього методу, зокрема, має намір вдатися лейбористська партія Великобританії, соціалістична партія Франції.

У моделі змішаної економіки важлива роль відводиться ефективному функціонуванню дрібних і середніх підприємств. Незважаючи на значні успіхи розвинутих країн світу, в економічних системах яких втілені окремі варіанти і форми моделі змішаної економіки, ці системи далеко не досконалі, оскільки допускають значну розтрату людських, матеріальних і фінансових ресурсів. Десятки мільйонів людей в розвинених країнах світу живуть у злиднях, на межі фізичного виживання. Це диктує необхідність пошуку власної, більш досконалої моделі соціальноекономічного розвитку. Такою моделлю, як видається, може стати модель народної економіки.

Народна економіка являє собою економічну систему, засновану на потреби й інтереси людей праці, яка ґрунтується на домінуванні трудової колективної власності, принципах самоврядування і всебічної соціального захисту трудящих з використанням інших форм власності, включаючи приватну, і національного (Наднаціонального) економічного планування. Таке планування припускає використання планів імперативного характеру для державного сектора та індикативного — для недержавного, розробку цільових комплексних програм з пріоритетних напрямів розвитку народного господарства, а також переважання економічних методів регулювання і територіального комплексного управління замість галузевого. До основних засобів реалізації національного демократичного економічного планування відносяться науково обґрунтована промислова, структурна, інноваційна, податкова, фінансово-кредитна, регіональна, амортизаційна та інші форми політики. Загалом, таке планування передбачає раціональне поєднання державного регулювання з ринковими важелями саморегулювання при домінуванні першого. Пріоритет трудової колективної власності в народній економіці зумовлений колективним характером праці, об'єктивною потребою продуктивних сил в подоланні відчуження найманих працівників від засобів виробництва, а також переважанням колективних цінностей у сучасному суспільстві.

Перевага народних підприємств у порівнянні з іншими типами підприємств полягає в тому, що активної рушійною силою їх розвитку стають інтереси всіх працівників. На приватних підприємствах такою силою є тільки інтерес приватного власника, а інтереси інших працівників частково залучаються через механізм економічного примусу до праці, створення підприємцем системи матеріальних і моральних стимулів до праці, а також адміністративних важелів. Однак навіть в умовах дії найбільш досконалих стимулів до праці працівник більш винахідливо і інтенсивно буде трудитися на себе, а не на іншого власника, а значить, на своєму полі, заводі, фабриці. Народна економіка передбачає створення стабільної і високоефективної системи стимулів до праці на рівні як окремого працівника, так і підприємства чи організації в цілому де раціонально поєднувалися б індивідуальні, колективні та суспільні інтереси. Такими стимулами на рівні окремого працівника виступають:

а) перетворення його в особового власника, б) поступове створення умов праці та її оплати, аналогічних тим, які існують в найбільш розвинутих країнах Заходу, в) формування працівника як співвласника народного підприємства через володіння ним часткою акцій і привласнення певної суми дивідендів;

г) впровадження прогресивних форм організації праці та заробітної плати в залежності від кінцевих результатів.

Стабільні і динамічні стимули до праці на рівні окремого підприємства забезпечуються наявністю у трудового колективу власності на засоби виробництва на даному підприємстві; на більшу частину створеного ним продукту, економічної влади, що реалізовується в формі прийняття рішень про рівень інвестицій, погодження з органами державної влади цін на виготовлену продукцію, виборів керівництва підприємств, участі в управлінні колективною власністю; широких і обґрунтованих програм соціального захисту працівників підприємства, підготовки кадрів і т.п. Свою роль відіграє також створення на колективних підприємствах особливої ??системи стимулів до труду у менеджерів. Оптимальне поєднання особистих і колективних інтересів формує нову продуктивну силу, народжує якісно нові стимули до висококваліфікованої роботі. Рушійними силами розвитку суспільних інтересів мають стати створення ефективних стимулів до праці у працівників державного сектора шляхом використання названих методів; надання найбільш здібним менеджерам державних підприємств права бути їх співвласниками; створення конкурентного середовища між іншими формами власності та підприємницької діяльності; впровадження акціонерних відносин; наявність короткострокових і довгострокових планів розвитку державного сектора і права парламентського контролю за їх здійсненням.

2.2 Державна політика регулювання заробітної плати.

Понад 90% зайнятого працездатного населення є найманими працівниками, основним джерелом доходів для яких є заробітна плата, яка являє собою економічну категорію, що відображає стосунки між власником підприємства і найманим працівником з приводу розподілу новоствореної вартості. Актуальним є і залишатиметься розмір та державне регулювання заробітної плати. В умовах ринкової економіки розвиток заробітної плати полягає у подальшій її диференціації та індивідуалізації на основі повного врахування як індивідуальних результатів праці, так і особистих ділових якостей, включаючи кваліфікацію, відповідальність, творчу ініціативу, якість роботи, досконалість рішень. Ринкове регулювання заробітної плати, особливо для осіб, попит на працю яких зменшується, а також для працівників з низькою результативністю діяльності має вирівнюватися державним втручанням у соціальні процеси. Проте, як свідчить досвід зарубіжних держав, це втручання повинно мати непрямий, соціально-орієнтований характер..