Реактивність організму

Реферат на тему:

Реактивність організму План Вступ.

1. Види реактивності.

2. Реактивність на різних рівнях організації живих систем.

3. Резистентність. Взаємозв'язок з реактивністю.

4. Еволюційний розвиток реактивності.

5. Механізми реактивності. біологічні бар'єри Висновки Список використаної літератури Вступ Реактивність організму. Поняття" реактивність «означає відповідь організму на ті чи інші внутрішні чи зовнішні подразненняння. Джерела поняття ідуть у глибоку стародавність. Ще лікарі країн Древнього Сходу, Греції, Риму відзначали неоднакову чутливість різних людей до тих чи інших захворювань. Проте поняття реактивності виникло лише на початку XX ст., коли патологи стали виділяти різні типи реагування організму. Вчення про реактивність з позицій загальної патології першими почали розробляти вітчизняні патологи, які мають великі досягнення в цій галузі. Значну роль у вирішенні цієї проблеми відіграли порівняльно-патологічні дослідження І. І. Мечникова про фагоцитоз та його участь у запаленні та імунітетіпраці М. М. Сиротиніна, що встановив загальні закономірності еволюції реактивності у філота онтогенезіуявлення О. О. Богомольця, який пов’язав конституцію і реактивність з властивостями сполучної тканини.

Властивість реактивності живих систем — основна, універсальна властивість життя, поряд з такими, як спадковість, ріст, розвиток, харчування, обмін речовин і ін. Діалектичне розуміння реактивності спирається на еволюційний підхід, визнання детермінованості всіх реакцій організму, їхньої цілісності, структурності, динамічності.

Поняття реактивності міцно ввійшло в практичну медицину, допомагаючи об'єктивно оцінювати стан хворого. Реактивність організму є одним з важливих факторів патогенезу хвороб, оскільки патологічна реактивність характеризується зниженням пристосувальних можливостей організму.

Будь-який патологічний процес тією чи іншою мірою змінює реактивність організму. Водночас зміна реактивності, що перевищила фізіологічні межі, може стати основою розвитку захворювання. Тому вивчення реактивності та її механізмів має важливе значення для розуміння патогенезу захворювань і цілеспрямованого лікування.

1. 1.Види реактивності.

В залежності від еволюційного рівня реагуючої структури виділяються різні форми реактивності.

І. П. Павлов писав про тонкий реактивності нервової системи, про надзвичайні реактивності ЦНС, про те, що кора великих півкуль — найбільш реактивна частина головного мозку. Стосовно до молекулярного рівня використовується поняття" подразливість" .

Еволюція живих систем від реактивності на рівні подразливості до вищої нервової діяльності - це і є еволюція активності.

Найбільш загальною формою реактивності є біологічна, котра визначається спадкоємними факторами і виражає здатність організму реагувати на різні впливи навколишнього середовища зміною життєдіяльності защитно — пристосувального характеру. Патологічна реактивність виявляється при впливі хвороботворних факторів і характеризується незвичайною формою реагування на відповідний подразник.

Найбільш загальною формою реактивності є біологічна, або видова, реактивність, яка визначається насамперед спадковими факторами і виражає здатність організму реагувати на різноманітні впливи навколишнього середовища (токсини, гіпоксію, радіальне прискорення та ін.) зміною життєдіяльності захисно-пристосувального характеру, її називають ще первинною.

Видові особливості реактивності визначають видовий імунітет проти інфекційних захворювань. Так, видовим імунітетом пояснюється несприйнятливість людини до чуми рогатої худоби. Прикладом видових змін реактивності є зимова сплячка тварин, сезонна міграція риб і птахів. Під час зимової сплячки, що характеризується глибоким пригніченням активності нервової, ендокренної систем, обміну речовин і зниженням у зв’язку з цим температури тіла (до 3−4 °С у прямій кишці), значно знижується реактивність до багатьох факторів. Суслики, заражені в період сплячки на чуму, туберкульоз, не хворіють, а з пробудженням — захворюють і гинуть. Сплячка підвищує стійкість проти стрихніну та інших отрут. Водночас запалення, фагоцитоз, утворення антитіл, загоювання ран пригнічуються. Видова реактивність спрямована на збереження виду в цілому і кожної особини зокрема.

На основі видової реактивності формується групова та індивідуальна. Індивідуальна реактивність зумовлена спадковими і набутими факторами. Вона залежить від тих умов зовнішнього середовища, в яких організм розвивається, — характеру харчування, кліматичного поясу, вмісту кисню в атмосферному повітрі тощо.

Реактивність залежить від статі. Так, реактивність жіночого організму змінюється у зв’язку з менструальним циклом, вагітністю. Жіночий організм більш стійкий проти гіпоксії, крововтрати, радіального прискорення, голодування.

Відома роль віку в реактивності. Ранній дитячий вік характеризується низькою реактивністю. Це визначається незавершеним розвитком нервової, ендокринної та імунної систем, недосконалістю зовнішніх і внутрішніх бар'єрів. Найвища реактивність спостерігається у зрілому віці, поступово знижуючись під старість. Особи похилого і старечого віку дуже сприйнятливі до інфекції, в них часто розвиваються запальні процеси в легенях, піодермія, ураження слизової оболонки. Причина цього полягає в ослабленні імунних реакцій та зниженні бар'єрних функцій у міру старіння організму.

Індивідуальна реактивність може бути специфічною і неспецифічною. Специфічна реактивність виражається у здатності утворювати антитіла на антигенні подразнення. Такі вимоги задовольняє імунологічна реактивність. Вона забезпечує несприйнятливість до інфекційних хвороб, або імунітет в особливому розумінні слова, реакції біологічної несумісності тканин, підвищеної чутливості.

Неспецифічна реактивність виявляється під час дії на організм факторів зовнішнього середовища. Вона реалізується за допомогою таких механізмів, як стрес, зміна функціонального стану нервової системи, парабіоз, фагоцитоз, біологічні бар'єри.

Специфічна й неспецифічна реактивність може бути фізіологічною і патологічною.

Фізіологічна реактивність охоплює реакції здорового організму у сприятливих умовах існування. Прикладом може бути імунітет (специфічна реактивність), реакція організму на дію різних факторів зовнішнього середовища у межах, які не порушують гомеостазу.

Патологічна реактивність виявляється у разі дії на організм хвороботворних факторів. Вона якісно відрізняється від фізіологічної і характеризується незвичайною формою реагування. Загалом патологічна реактивність виражається в обмеженні пристосувальних можливостей організму.

Прикладом специфічної патологічної реактивності є алергія, імунодефіцити та імунодепресивні стани. Прояви неспецифічної патологічної реактивності спостерігаються під час травматичного шоку, наркозу. Під час шоку пригнічується реактивність щодо інфекційних та інших хвороботворних впливів. Пригнічується фагоцитоз, змінюється чутливість до лікарських засобів.

За формами прояву розрізняють реактивність підвищену — гіперергію, понижену — гіпергію та спотворену — дизергію.

2. Реактивність на різних рівнях організації живих систем Реактивність, формуючись на основі спадковості, конституції, певного рівня розвитку нервової, ендокринної та імунної систем, є властивістю організму як цілісної системи. Водночас про реактивність можна говорити на різних рівнях організації цієї системи, починаючи із субклітинного. Прикладом реактивності на молекулярному рівні є реакція молекули НЬS при серпоподібноклітин-ній анемії на гіпоксію, наслідком якої є зміна розчинності гемоглобіну і утворення кристалів, які ушкоджують еритроцити.

Клітинна реактивність пов’язана з мембранними процесами, що забезпечують взаємодію клітини з середовищем, яке її оточує, за допомогою вбудованих у неї білкових структур, що виконують функцію клітинних рецепторів та іонних каналів. Реактивність на клітинному рівні спостерігається при здійсненні лейкоцитами фагоцитозу, придеградації тканинних базофілів (тучних клітин) комплексом антиген — антитіло.

Реактивність органа виявляється, наприклад, спазмом його непосмугованих м’язових волокон у відповідь на повторне надходження в організм алергену.

Прикладом реактивності системи органів і організму в цілому є перебудова терморегуляції і основних життєзабезпечуючих систем у відповідь на дії пірогену. У розвитку багатьох патологічних процесів (алергії, запалення та ін.) можна простежити зміни реактивності на різних рівнях.

3. Резистентність. Взаємозв'язок з реактивністю Резистентність — це стійкість організму проти дії патогенних факторів. У процесі еволюції організм виробив певні пристосувальні механізми для забезпечення свого існування в умовах постійної взаємодії з навколишнім середовищем, різноманітні фак­ори якого могли б спричинити не тільки порушення життєдіяльності, а й загибель при відсутності або недосконалості цих механізмів.

Резистентність тісно пов’язана з реактивністю. Здатність організму протистояти ушкоджувальним впливам визначається його реакцією як єдиного цілого, і тому резистентність є одним з основних наслідків і виражень реактивності організму.

Розрізняють резистентність пасивну й активну. Пасивна резистентність не пов’язана з активними реакціями на вплив, а зумовлена анатомо-фізіологічними особливостями організму — будовою шкіри, слизової оболонки, кісткової тканини, щільних покри­вів комах, черепах.

Активна резистентність зумовлена захисно-пристосувальними механізмами. Так, стійкість проти гіпоксії пов’язана із збільшенням вентиляції легень, прискоренням течії крові, збільшенням вмісту еритроцитів і гемоглобіну в крові тощостійкість проти інфекцій (імунітет) — з утворенням антитіл та активізацією фагоцитозу.

Виділяють резистентність первинну, пов’язану із спадковими факторами, і вторинну — набуту. Набута резистентність може бути активною і пасивною. Прикладом першої є підвищення стійкості проти гіпоксії внаслідок акліматизації, ослаблення сприйнятливості до інфекції після вакцинації. Набута пасивна резистентність виникає після серотерапії.

Неспецифічна резистентність — це стійкість проти багатьох факторів, а специфічна — проти одного якогось агента.

Звичайно реактивність і резистентність змінюються односпрямовано. Однак можливе й інше, коли реактивність знижується, а резистентність підвищується, як це буває в умовах зимової сплячки, під час глибокої гіпотермії, наркозу.

Стан реактивності слід розглядати не взагалі, а конкретно, стосовно одного або кількох однорідних факторів. Іноді підвищена реактивність до одного подразника поєднується з пониженням реактивності до іншого. У разі дії двох або більшої кількості надзвичайних (екстремальних) подразників організм нерідко реагує лише на один, залишаючись «глухим» до дії інших. Наприклад, коли тварині в момент судорог нанести на шкіру краплю люїзиту, ураження буде порівняно слабким. Тварини, які зазнали радіального прискорення, витримують смертельну дозу стрихніну, виявляють велику виживаність в умовах гіпоксії, перегрівання. Така форма реагування не може бути названа резистентністю, оскільки в цих умовах організм не може активно протистояти впливу зовнішнього середовища, зберігаючи гомеостаз, а лише терпить цей вплив у стані глибокого пригнічення життєдіяльності. І. А. Аршавський запропонував назвати таку форму реактивності витривалістю.

Витривалість звичайно спостерігається у менш удосконалених організмів, наприклад у холоднокровних, або в ранні періоди пост-натального розвитку, особливо у незрілонароджених тварин (щурів, мишей). Як пристосувальний механізм у цих умовах реалізується перехід на більш давній і стійкий, хоч і менш економічний, шлях’вивільнення енергії - гліколіз.

Резистентність, на противагу витривалості, забезпечує активну протидію організму патогенним впливам, внаслідок чого зберігаються сталість внутрішнього середовища і достатній рівень життєдіяльності організму.

4. Еволюційний розвиток реактивності.

Філогенез. Реактивність різного ступеня мають усі організми. Чим вище стоїть тварина у філогенетичному відношенні, тим складніші, досконаліші її реакції на різні дії. У найпростіших і багатьох безхребетних первинна реактивність розвинена слабко, а імунологічної немає. Досконаліші й різноманітніші механізми реактивності у хребетних.

Становлення реактивності поєднується з виникненням механізмів активного пристосування до дії таких шкідливих факторів, як нестача кисню, зміна температури тощо. У риби першими з’явля­ються комплемент і антитіла, однак останні не настільки специфічні, як у теплокровнихалергії немає. У земноводних і рептилій алергія виражена слабко. У холоднокровних виражена запальна реакція, що проявляється не тільки фагоцитозом, а й судинною реакцією.

У теплокровних більш висока реактивність проти дії різних факторів і водночас краще розвинені пристосувальні реакції на нестачу кисню, підвищення і зниження температури середовища через зміну теплопродукції і тепловіддачі. У всіх теплокровних чітко виявляється імунологічна реактивність. Лише теплокровним, і особливо ссавцям, властива аутоалергія. Інтенсивно виражені всі елементи запальної реакції.

Отже, в процесі еволюції удосконалюються механізми, за допомогою яких організм реагує на різні впливи зовнішнього середовища. Водночас з’являються механізми, за допомогою яких організм активно пристосовується до мінливих умов середовища, що забезпечує можливість збереження його гомеостазу й активної життєдіяльності.

Механізми пасивної резистентності у холоднокровних і безхребетних мають інше значення. Вони не завжди спрямовані на підтримання гомеостазу. Гомеостаз може змінюватись (знижується обмін речовин, температура тіла, потреба в кисні), але виживаність при цьому навіть підвищується. Типовим прикладом цього є зимова сплячка. Холоднокровні при зниженні температури навколишнього середовища переходять у стан анабіозу і навіть витримують заморожування, а після зігрівання повертаються до нормального життя.

Онтогенез. Особливий інтерес викликає становлення реактивності в процесі онтогенезу. У міру зрілості до моменту народження тварин поділяють на незрілонароджених (щури, кролі) і зріло-народжених (гвінейські свинки). Перші народжуються сліпими і не покритими шерстю, їх здатність підтримувати гомойотермію занадто мала, і вони практично пойкілотермні. До моменту прозрівання, тобто до 13 — 14-го дня, у незрілонароджених закінчується морфологічний розвиток кори головного мозку і встановлюється нормальна енцефалограма. Температура тіла стабілізується на 2 — 4-й тиждень життя. Це забезпечується розвитком хімічної, а потім фізичної терморегуляції.

Період прозрівання є важливим етапом формування реактивності у незрілонароджених. До прозрівання новонароджені тварини можуть витримувати глибоку гіпотермію, гіпоксію, вони легше переносять радіальне прискорення. У міру вдосконалення механізмів реактивності, розвитку нервової та ендокринної систем, встановлення гомойотермії і можливості активного пристосування до мінливих умов зовнішнього середовища у них знижується життєздатність під час дії екстремальних факторів (повторення закономірностей філогенезу).;

У період внутріутробного розвитку людини первинна реактивність знижена, імунологічна — забезпечується природними антитілами, алергічної немає. Порушення реактивності звичайно пов’язані із спадковими факторами і виявляються на молекулярному та клітинному рівнях. Прикладом може бути аномальний гемоглобін.

Стан реактивності новонароджених визначається як спадковими факторами, так і особливостями внутрішньоутробного розвитку, а також впливом навколишнього середовища. У новонароджених не закінчений морфологічний і фізіологічний розвиток нервової системи — кора великого мозку тонша, ніж у старших дітей, нервові клітини не повністю диференційовані, не закінчене формування коркових центрів та мієлінізація нервових волокон. Збудливість кори великого мозку низька, переважають підкоркові впливи. Больові подразнення не локалізуються. У зв’язку з незрілістю гіпо-таламо-гіпофізарно-надниркова система в перші 2−4 дні після народження не реагує на стресори. У новонародженого недостатньо розвинені біологічні бар'єри. Епідерміс складається з двох-трьох рядів клітин замість семи, спостерігаються високі значення рН на поверхні шкіри, що сприяє проникненню інфекції. У перші дні після народження немає лізоциму, титр комплементу в крові низький, фагоцитоз звичайно незавершений. До двох років синтезується незначна кількість інтерферону.

Становлення імунологічної реактивності починається у внутрішньоутробний період і пов’язане з функцією вилочкової залози та лімфоїдної тканини. Дитина народжується з імуноглобулінами (антитілами), одержаними від матері. Це імуноглобулін, який зберігається протягом трьох місяців. Першим імуноглобулі-ном, що синтезується в організмі новонародженого, є ІgМ. Його вміст підвищується протягом першого тижня і до року досягає рівня дорослих. ІgА синтезується з другого-третього тижня. Підвищення синтезу визначається лише з другого-третього місяця. Антитілоутворення збільшується з розвитком лімфоїдної тканини, який відбувається протягом першого року життя і закінчується лише до періоду статевої зрілості.

У розвитку алергічної реактивності спостерігаються два підвищення. Перше — у віці до чотирьох-п'яти років. Воно визначається спадковими факторами і виявляється до харчових, побутових і бактеріальних алергенів. Друге — в період статевого дозрівання, коли завершується формування алергічної реактивності під впли­вом не лише спадкових факторів, а й навколишнього середовища.

У період внутрішньоутробного розвитку не виявляється патогенний вплив деяких бактеріальних токсинів (черевнотифозного, висипнотифозного).

5. Механізми реактивності. біологічні бар'єри Серед механізмів реактивності важливу роль відіграють нервова й ендокринна системи. Дані онтой філогенезу показують, що становлення реактивності пов’язане з удосконаленням цих систем. Дослідженнями І. П. Павлова та його школи, Л. А. Орбелі встановлено значення різних відділів центральної і вегетативної нер­вової системи в реактивності. Наприклад, відомо, що під час глибокого сну і в стані наркозу уражуваність організму електричним струмом менша, ніж у стані неспання. На прикладі зимової сплячки тварин добре демонструється роль нервової системи в імунологічній реактивності та резистентності проти інфекцій.

Кеннон і Сельє важливу роль у реактивності й резистентності відводять ендокринній системі. В умовах, що вимагають від організму напруження і мобілізації пристосувальних механізмів, Кеннон відводить провідну роль адреналіну («аварійному гормону»), Сельє - гормонам передньої частки гіпофіза і коркової речовини надниркових залоз. Особливо показовим щодо цього є участь кор­тикостероїдів у реалізації запалення, коли глікокортикоїди виступають як протизапальні, а мінералокортикоїди — як прозапальні агенти.

Відомо також, що при гіперфункції щитовидної залози перебіг запалення більш бурхливий, а при гіпофункції - млявий. Значно знижується реактивність при захворюванні на цукровий діабет (трйвйле загоювання ран, піодермія, часто приєднується туберку­льоз) .

Важливу роль у реактивності відіграє сполучна тканина, еле­менти якої беруть участь в імунних реакціях, фагоцитозі, забезпе­чують загоювання ран, мають бар'єрну функцію.

Велике значення в реактивності мають умови зовнішнього се­редовища. Так, при підвищенні температури тіла реактивність під­вищується навіть у холоднокровних. У цих умовах у рептилій (ва­ранів) вдається викликати анафілаксію, у жаб — правець і «кам­форні судороги». У теплокровних під час гарячки підвищується титр антитіл, посилюється фагоцитоз. Тяжко перебігають інфек­ційні захворювання без гарячки («холодна дифтерія»). Зниження температури тіла підвищує стійкість проти гіпоксії, дії механічних факторів. Наприклад, при голодуванні першими зникають алергічні реакції, а потім пригнічується імунітет.

Різка зміна погоди, пора року і клімат також визначають стан реактивності й резистентності.

До факторів зовнішнього середовища, які впливають на людину, відносяться також соціальні. Прикладом соціального опосередкування реактивності у людини є виникнення нових видів зв’язку типу людина — машина, коли людина вводиться у виробничий про­цес. Порушення роботи цієї системи, наприклад відставання лю­дини від темпів виробничого процесу, може стати причиною пси­хічних розладів. Порушення мікросоціальних відносин на роботі, в сім'ї може призвести до розвитку невротичних станів, людина починає неадекватно реагувати на соціальне та біологічне середо­вище, що її оточує.

Важливим механізмом реактивності, що склався еволюційно, є біологічні бар'єри. Це спеціалізовані тканинні структури, які захищають організм або окремі його частини від патогенних впли­вів навколишнього середовища і забезпечують збереження гомеостазу.

Розрізняють зовнішні і внутрішні бар'єри. До зовнішніх бар'єрів належать: шкіра, слизова оболонка, які захищають організм від фізичних, хімічних та біологічних впливів зовнішнього середо­вищаоргани дихання, які затримують шкідливі речовини атмосферитравний канал (бактерицидна дія шлункового соку, позбавлен­ня поживних речовин антигенних властивостей) — печінка, яка знезаражує токсичні речовини, що надходять з їжею або утворюються в кишкахселезінка, лімфатичні вузли та інші органи, в яких містяться клітини системи мононуклеарних фагоцитів.

Внутрішні бар'єри регулюють надходження з крові в органи і тканини потрібних енергетичних речовин і перешкоджають проник­ненню сторонніх і токсичних речовин.

Основоположник учення про бар'єрні функції Л. С. Штерн у 1929 р. обгрунтувала положення про те, що між кров’ю і тканинною рідиною є диференційовані захисно-регуляторні пристосування, названі нею гістогематичними бар'єрами. Кожний орган, на думку Л. С. Штерн, має своє середовище, тому що кров не стикається з клітинами органів.

Функціональна характеристика бар'єрів залежить від фізіологічних і морфологічних особливостей окремих органів і тканин. Особливістю кожного внутрішнього бар'єра є його вибіркова (се­лективна) проникність. В окрему групу виділені спеціалізовані бар'єри: гематоенцефалічний, гематоофтальмічний, гематолабіричний.

Ендотелій капілярів у різних органах має характерні для кожного органа особливості і є морфологічною основою вибіркової проникності бар'єрів. Базальна мембрана утворена з во­локон колагену й глікозаміногліканів.

У різних органах бар'єрна функція щодо різних речовин може здійснюватись неоднаково. При дослідженні проникнення білків сироватки крові в органи було доведено існування кількох типів бар'єрів (В. О. Горбань). Гематоенцефалічний бар'єр представ­лений переважно капілярною стінкою. У щитовидній залозі бар'єр функціонує на тканинному рівні, його основу становлять паренхі­матозні клітини, які за допомогою міжклітинних контактів утво­рюють тканинну мембрану, що обмежує в органі зони, куди білок не проникає. У скелетному м’язі бар'єрну функцію виконує сар­колема.

Гематоенцефалічний бар'єр має найскладнішу ор­ганізацію. Крім ендотелію і базальної мембрани, в нього входить основна аргірофільна речовина, оболонки мозку (м'яка й павутин­на), а також глія.

Перші дані про Гематоенцефалічний бар'єр були добуті П. Ерліхом (1885), який показав, що барвник трипановий синій при введенні в кров щура забарвлює всі органи, крім мозку. Тепер відомо, що в мозок не проникають мікроорганізми, токсини, лі­карські речовини, антигени, антитіла. Відносно метаболітів, гор­монів, біологічно активних речовин бар'єр діє вибірково, регулюючи проникнення цих речовин безпосередньо в клітини мозку. Ця властивість пов’язана з локалізованими в бар'єрі ферментни­ми системами, які руйнують одні речовини і сприяють проникнен­ню інших. Такий ферментний бар'єр існує для у-аміномасляної кислоти й діоксифенілаланіну. Отже, бар'єр може активно відби­рати з креві речовини, потрібні для функції органа.

В основі функції біологічних бар'єрів лежать механізми діа­лізу, ультрафільтрації, осмосу, а також метаболічна активність клітин, які входять у структуру бар'єра. Інтенсивність транспорту через бар'єр залежить від потреб органа, гемодинаміки, нервових і гуморальних впливів, наявності морфологічних та функціональ­них порушень.

Виконуючи захисну і регулюючу функції, біологічні бар'єри підтримують оптимальний склад поживного середовища для орга­на і сприяють збереженню клітинного гомеостазу.

Бар'єрна функція змінюється залежно від статі, віку, нервових і гуморальних впливів, стану зовнішнього і внутрішнього середовища. На функції бар'єрів можуть вплинути зміна сну і неспання, голодування, встома, травма, дія інфрачервоного, ультрафіолетового випромінювання, ультракоротких і високочастотних хвиль. Введення алкоголю, ацетилхоліну, гістаміну, кшінів, гіалуронідази, засобів, що збуджують центральну нервову систему, підвищує проникність бар'єрів, а кате-холаміни, солі кальцію, флавоноїди (вітамін Р), снотворні засоби справляють протилежний ефект.

Проникність біологічних бар'єрів змінюється при патологічних процесах. Підвищення проникності робить органи чутливішими до Інтоксикації, посилює пухлинний ріст. З порушенням бар'єрних функцій пов язують можливість аутоімунного ушкодження органів.

Висновки В історії медицини здавна існує тенденція дослідження етиології хвороби в зв’язку з реактивністю організму людини. Остання і є" основним принципом у розумінні сутності патологічних процесів «.

Реактивність визначає виникнення, плин і результат захворювання. Реактивність — це і є причинна внутрішня основа, властива будь-якій хворобі. Змінюючи реактивність, можна змінити плинпатологічних реакцій, оптимально керувати станом хворого.

Індивідуальна реактивність організму обумовлена спадкоємними і придбаними факторами. Вона залежить від умов навколишнього середовища: кліматичного пояса, часу року, різкої зміни погоди, умов трудової діяльності, соціальних відносин у родині, на роботі. Порушення зовнішніх умов можуть послужити причиною патологічної реактивності.

Реактивність залежить від статі. У жіночому організмі вона міняється в зв’язку з менструальним циклом, вагітністю. Організм жінки більш стійкий до гіпоксії, крововтраті, голодуванню.

Відома і роль віку в реактивності. Ранній дитячий вік характеризується низкою реактивністю, що зв’язано з недорозвиненням усіх систем і органів дитини. Найвища реактивність спостерігається в зрілому віці, поступово знижуючи до старості, коли настають інволюційні зміни, що послабляють імунні реакції, що знижують бар'єрні функції і компенсаторні можливості.

Показниками неспецифічної реактивності є: дратівливість, збудливість і чутливість — поняття, аналогічне збудливості, але застосовуване відносно більш складних процесів в організмі. Можливі зміни чутливості до больового, температурного подразників, порушення чутливості органів чуттів — зору, слуху, нюху та ін. Показниками неспецифічної реактивності можуть бути швидкість та інтенсивність розвитку загального адаптаційного синдрому, здатність відповідати на подразник посиленням секреції адреналіну.

Для оцінки специфічної реактивності визначають рівень імунної відповіді (інтенсивність утворення антитіл, активність фагоцитозу тощо).

На підставі викладеного фізичні вправи можна розглядати як стимулятор відповідних реакцій організму. Природно, у різних людей величина цих реакцій надзвичайна, але різноманітна і має незліченну кількість варіацій. Це обумовлено цілою плеядою причин:

1. 1)специфічністю нозологічних форм патології, станом залишкового здоров’я і функцій збереження організму людини;

2. 2)складністю його взаємин із природним середовищем, при цьому середовище саме може бути джерелом багатьох патогенних впливів;

3. 3)особливостями соціального життя, станом психіки й особистісних якостей, порушених хворобою. Усі ці причини носять об'єктивний, закономірний характер і, безсумнівно, відбивають особливості індивідуальної реактивності організму .

Список використаної літератури.

1. 1.Абросимов В. Н. Нарушения регуляции дыхания. — М., 1990. — 246 с.

2. 2.Адо А. Д. Вопросы общей нозологии. — М., 1985. — 239 с.

3. 3.Данилова Л. Я. Реактивність і її роль у патології:Патологічнафізіологія / Учебн. для мед. ин — тов, 1994.

4. 4.Лавров Б. А. Реактивность организма и витамины. — М., 1982. — 196 с.

5. 5.Лебедев Д. Д. Реактивность организма и ее значение в физиологии и патологии. — М., 1960. — 205 с.

6. 6.Патологическая физиология / Под ред. Имишовой Л. М. — М., 1980. — 520с.