Основні положення Конституції 1710 року

ВСТУП

Актуальність теми. Конституція Пилипа Орлика є найважливішою пам’яткою українського конституалізму, де втілено досягнення та інтелектуальні здобутки українського суспільства на початок XVIII століття. Появу цього документа слід розглядати в широкому контексті розвитку європейської правосвідомості, котра в теоретичних працях Т. Гоббса, Ф. Вольтера, Ш. Монтеск'є випереджала свій час і швидше прояснювала перспективу, ніж дійсність. За цих обставин Конституція Пилипа Орлика — це втілена в мову правових норм філософія та ідеологія «суспільного договору». Ухвалена в 1710 році, Конституція стала першою демократичною конституцією, котра передбачала чітке розподілення влади на законодавчу, виконавчу та судову, випередивши США (1787), Францію та Польщу (1791). Незважаючи на те, що вона була створена на поч. XVIII ст., деякі її положення залишаються актуальними й донині. Ідеї, висловлені в ній, є результатом майже тисячоліття соціально-економічного та політичного розвитку України, свідченням високої самосвідомості нації. Тема є актуальною в зв’язку з тим, що документ являється важливою віхою в творенні української законотворчої традиції, потребує повного об'єктивного висвітлення, зважаючи на політичні, економічні та культурно-релігійні традиції українського народу.

Мета — проаналізувати основні положення Конституції 1710 року, акцентуючи увагу на внутрішніх та зовнішніх умовах її створення, законодавчих принципах, а також визначення її подальшої ролі у творенні законодавчої традиції українського народу.

Хронологічні межі. Нижня межа — кін. XVII століття; верхня межа — 1710 р. — створення Конституції Пилипа Орлика.

Територіальні рамки: Гетьманщина кін. ХVІІ - поч. XVIII ст., зокрема, територія Запорозької Січі.

Історіографія теми. Історіографію теми можна поділити на дореволюційну, радянську та сучасну. Історики по-різному називають цей документ: М. Грушевський називає його «хартією», Д. Дорошенко, М. Костомаров, В. Різниченко — договором, Ю. Хорунжий — угодою, О. Субтельний і А. Жуковський — Бендерською Конституцією [9, 127].

Дореволюційні автори, займаючись дослідженням діяльності П. Орлика (М.І. Костомаров, А. Єнсен, М. Маркевич, А. Скальковський) висловлювали різні міркування щодо державного документу. М. Маркевич у п’ятитомній праці «Історія Малоросії» (1842−1843) проаналізував Конституцію, вважаючи її реальним документом. Значний внесок у дослідження цього часу здійснили історики народницького напряму, зокрема, М. Костомаров, який бачив у документі крок уперед, порівнюючи із законодавством Мазепи. Варто згадати працю відомого дослідника козацтва Д.І. Яворницького «Історія запорозьких козаків», де Конституція постає нереальною у впровадженні (Том 3) [5,12].

В радянській історіографії, П. Орлик вважався зрадником російського та українського народу. Проте українські історики, які вимушено працювали в еміграції, у своїх працях віддали належне діяльності П. Орлика та його державотворчому документу. Це праці І. Борщака («Гетьман Пилип Орлик і Франція»), Н. Василенко («Конституция Филиппа Орлика»). Активно досліджували постать П. Орлика та його Конституцію Б. Крупницький, О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, Д. Дорошенко та ін.

З проголошенням незалежності України такі дослідження активізувалися як в Україні, так і в діаспорі. До діяльності П. Орлика зверталися і звертаються О. Пріцак, О. Субтельний, О. Кресін, Л. Мельник, В. Ульяновський, В. Шевчук, Г. Нудьга та ін. Слід одна за одною в Україні виходять праці Т. Чухліба («Пилип Орлик»), В. Різниченка («Пилип Орлик — Гетьман України»), де для вивчення історичної постаті залучений джерельний матеріал, детально досліджено Конституцію, створену гетьманом. В сучасних умовах над різними аспектами дослідження документу працюють такі історики як В. Брехуненко, Н. Яковенко, Ю. Щербак, М. Яременко, О. Сокирко, Н. Пилип'юк, Т. Тагірова-Яковлева, О. Трофимчук, В. Кубанова, О. Павленко, Ю. Фігурний, П. Гончарук, Г. Журбелюк, В. Капелюшний та інші. Як і раніше, часто постають дискусійні питання, насамперед, тривалість і територіальне охоплення дії Конституції, її значення, вплив на законотворчу діяльність наступних гетьманів тощо.

З огляду на мету, постають наступні завдання:

ознайомитись з основними віхами життя Пилипа Орлика;

визначити витоки створення Конституції 1710р.;

детально ознайомитись з змістом Конституції;

з’ясувати основні державотворчі тенденції Конституції 1710р.;

вияснити роль документу та подальше значення.

Структурно курсова робота складається з вступу, двох розділів, які містять чотири підрозділи, висновків та списку використаних джерел та літератури.

РОЗДІЛ 1. ВИТОКИ КОНСТИТУЦІЇ 1710 РОКУ

В середині XVII століття на Україні утворюються нові адміністративно-територіальні одиниці - Гетьманщина і Слобідська Україна. Починаючи з 1686 року, після підписання «Вічного миру» між Росією і Польщею (16 травня 1686 року) Гетьманщину слід розглядати як Правобережну та Лівобережну. На кінець XVII століття, після відвоювання поляками Правобережжя та утвердження автономії Війська Запорозького, під безпосередньою зверхністю гетьманів лишалося тільки близько третини території, що колись була підвладна Хмельницькому. Гетьманщина включала в себе десять полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Лубенський, Миргородський та Полтавський, які поділені на сотні, по сім — двадцять у кожному. Запорозька Січ законодавчо підпорядковувалася адміністрації обох країн (воля гетьмана не бралася до уваги).

З початком нового століття, після оголошення війни Швеції у 1700 р., Петро І перетворює Україну (передусім її прикордонні з Польщею землі) в свою заручницю при розв’язанні великодержавницьких проблем. Запорозькі козаки, переслідувані і гнані царським урядом, проголошені зрадниками після «мазепинських подій» 1708−1709 рр., зайшли в конфлікт із гетьманською владою й змушені були покинути межі власної держави [14, 19]. Саме в еміграції, поза межами українських етнічних земель, запорозькі козаки та гетьманський уряд і укладають договір, якому судилося стати першою Конституцією України.

1.1 Становище українських земель в кін. XVII — на поч. XVIII ст.

На зламі XVII — XVIII століття подальший суспільно-політичний та економічний розвиток Російської держави гостро потребував виходів до Чорного та Азовського морів, звільнення давніх руських земель на Півдні з-під влади турецького султана і його васала кримського хана, що стимулювало Російську державу до залучення у боротьбу українських сил.

В останні роки XVII століття напали татар на Україну тривали. Для їх припинення на початку осені 1694 року відбувся великий похід козаків Лубенського, Ніжинського, Переяславського, Чернігівського, Фастівського та інших полків під командуванням Я. Лизогуба проти Буджацької орди. Українські збройні сили досягли в ньому значних успіхів, зокрема розгромили татарську паланку Ганкушлі. У тому ж році царський уряд вирішив вкотре спробувати здобути вихід до Азовського моря. Варто зазначити, що вихід Московії до моря для України мав суперечливі наслідки. На думку О. Терлецького, відтоді Росія оточила її на Півдні і на Півночі «немов залізним перснем, який чимраз більше і так уже стискав невелику територію Української держави» [14, 159]. Але здобуття Азова дало можливість вже цілком вільно займатися господарською діяльністю на південь від Запорозької Січі.

Воєнні дії, а також посилення в кінці XVII століття гніту з боку можновладців викликали в окремих місцевостях розпорошення людності та масові втечі посполитих на Запорожжя, Слобожанщину, Дон, Брацлавщину і Київщину, де вирували визвольні змагання. Протягом 1688−1692 років повстання спалахували з новою силою то в Лубенському та Миргородському полках, то в Гадяцькому, Полтавському і Київському, виходили за їхні межі й поширювалися на Правобережжя та Слобожанщину.

На початку XVIII століття сталося гостре протистояння інтересів Московії та Швеції на Балтиці. У 1700 році розпочинається Північна війна (1700−1721 рр.), події якої розгорнулися і на території України (підваладній як Російській державі, так і Речі Посполитій). Уже в 1701—1702 роках Росія завдала Швеції декілька відчутних поразок, у результаті яких до Росії були приєднані землі на півночі Прибалтики разом з Нарвою й Тарту, а також Іжорська земля вздовж всієї течії р. Неви. Північна війна виснажила Україну. Російський цар побудував на українських землях велику кількість укріплень, серед них і

Київську фортецю на Печерську. Українські терени стали ареною кровопролитної війни між двома могутніми європейськими монархами. Іван Мазепа вирішив звернутися до Петра І по допомогу, але той не допоміг. Україна опинилася в досить складній ситуації: у разі перемоги Петра І та його союзників, польського короля Августа ІІ, Правобережна Україна відійшла б до Польщі; невідомо, чи залишилася б автономною Гетьманщина. Уразі перемоги Карла ХІІ і його польського прибічника Станіслава Лещинського вся Україна, як союзник Росії, опинилася б під владою Польщі. У цій ситуації гетьман переходить на сторону шведів.

Доленосною в ході Північної війни стала Полтавська битва (27 червня 1709 року), яка, фактично визначила продовження всієї битви і стала для України трагічною катастрофою. Власне, після битви, все найближче оточення І.Мазепи та й сам гетьман, розчарований поразкою, мігрували з України.

Варто зазначити і про Запорозьку Січ. Так, зокрема, відносини Запорожжя з І.Мазепою були досить напруженими, але коли гетьман розпочав війну з Московщиною, Січ його підтримала. Кошовий отаман Кость Гордієнко вирушив із своїм військом у похід і відразу розпочав боротьбу з московськими залогами. Участь запорожців у повстанні обурила Петра І і він вирішив зруйнувати «кубло бунтівників». Наприкінці квітня 1709 року три московські полки вирушили човнами з Києва на Чортомлицьку Січ. На своєму шляху вони здобули міста, у яких стояли запорізькі залоги, зокрема, Келеберлу, Переволочну, Новий і Старий Кодак, після чого жорстоко розправилися з козаками. Змушені вдатися до вигнання, українські козаки поселяються у Бендерах.

Таким чином, становище українських земель в кінці XVII — на початку XVIII століття було вкрай важким. Після підписання «Вічного миру» остаточно було затверджено насильницький поділ українських земель між двома могутніми державами, що значно послабило національну консолідацію народу. Набіги з боку татар через близьке розміщення з Кримом виснажувало українські військові сили. Постійне втручання з боку Російської держави та використання українських земель як сировинної та буферної зони спричинило погіршення становища українства. Події Північної війни, та, зокрема, трагічної Полтавської битви спонукали до еміграції козацьку старшину та самих козаків. Все це змусило поглянути іншими очима на критичну ситуацію та дало наснагу націоналістично налаштованим українцям (що, нажаль, перебували в еміграції) створення державотворчого документу — угоди між гетьманом, старшиною та запорожцями.

1.2 Гетьман Пилип Орлик

Він був живим утіленням того, як можна пронести крізь усе своє життя один раз з’ясовані ідеали.

Григір Орлик Походив Орлик з поважного роду, який сягав давньої баронської родини Орликів у Чеському Королівстві. Після гусинської революції одного із представників цього роду доля закинула у Віленщину (Литву), де в с. Косуті Ошмянського повіту 11 жовтня 1672 року народився майбутній український гетьман [5, 11]. Батько його — Степан Орлик, католик, брав участь у польсько-турецькій війні й загинув на 51 році життя під Хотином у грудні 1673 р., коли його синові ледве минув рік. Мати маленького Пилипа — Ірина з православного роду Малаховських охрестила сина за православним обрядом [1, 211]. Початкову освіту отримав у родовому маєтку. Потім навчався у школі при місцевому монастирі св. Василіана у Касуті, далі - у єзуїтському колегіумі у Вільно. Переїхавши у Київ, Орлик вступає до філософського класу Києво-Могилянського колегіуму, ставши одним з найзначніших випускників, навчаючись з великим сумління та наполегливістю. Під час навчання склалися дружні стосунки з професором Стефаном Яворським, що навчав у академії красномовства і філософії. Після закінчення Київського колегіуму у 1692 р. (за деякими даними, 1694р.) саме професор допоміг влаштуватися юнакові на службу, на посаду писаря Київської митрополії [10, 13]. За рукою цього ж протектора Орлик опиняється в Генеральній Військовій канцелярії, яка була вищим виконавчим органом управління на Гетьманщині. Тут він робить швидку й видатну кар'єру. Почавши з молодшого писаря, згодом займає поважну посаду старшого військового канцеляриста. Пилип Орлик досягнув службових висот завдяки своїм талантам. Одруження 23 листопада 1698р. з донькою полтавського полковника Павла Герцика — Анною — дало йому змогу ввійти до кола козацької аристократії Гетьманщини [1, 212].

Вже 1699 року Пилип Орлик стає старшим військовим писарем й оселяється разом з молодою дружиною у Батурині, де 6 листопада 1699 року народжується перша дитина — Анастасія. У 1702 році Іван Мазепа призначає його реєнтом Генеральної канцелярії. Фактично, П. Орлик виконував паралельно і обов’язки генерального писаря, але ще не входив до складу Генеральної старшини. З 1706 року він стає генеральним писарем Генеральної Військової Канцелярії і найблищим радником І.Мазепи і саме з цього року він посвячується у найпотаємніші справи гетьмана. Зокрема, у 1706−1707рр. шифрував надзвичайно секретні листи до княгині Анни Дольської, яка виконувала роль посередника між І.Мазепою та польським королем Станіславом Лещинським. У жовтні 1707 р. Мазепа остаточно зрозумів, що Орлик є його однодумцем, гетьман доручив йому скласти взаємну присягу вірності.

У 1709 році, після поразки у Полтавській битві, Орлик подається разом з Мазепою у вигнання, у липні діставшись до Бендер. У ніч з 21 на 22 вересня помирає І.Мазепа. Перед українською еміграцією постало два нагальних питання: 1) хто буде наступним гетьманом; 2) кому дістанеться маєток в золоті (оцінювалося в 1,2 млн шведських рейхсталерів). Кандидатами на гетьманську булаву були небіж Мазепи Андрій Войнаровський, прилуцький полковник Дмитро Горленко, свояк Мазепи по жінці останнього, а також Пилип Орлик [10, 17]. 5 квітня 1710 року (16 квітня за новим стилем) козацька рада у м. Бендерах обрала гетьманом П.Орлика. Гетьманом України його визнали також шведський король і турецький султан. У день виборів була проголошена угода-договір між новообраним гетьманом, старшиною й козацтвом, закинутими недолею на чужину. Державний документ мав назву: «Пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького Війська».

Спроби гетьмана за військової підтримки Туреччини, Кримського ханства та Швеції встановити владу на Правобережжі у 1711 році зазнали поразки; через відсутність власних військових ресурсів, реальної підтримки союзників, гетьману не вдалося домогтися реалізації пунктів щодо України, зазначених у Прутському мирі (12 липня 1711 року між Петром І та турецьким султаном, кримським ханом і королем Швеції) [12, 99].

Протягом 1714−1720 рр. спроби організувати антиросійську коаліцію європейських держав не мали успіхів. Так, протягом 1715−1720 рр. П. Орлик намагався використати для звільнення України все ж ту Швецію. У Відні пов’язати в одному союзі Ганноверського Курфюрста Георга І, австрійського імператора Карла VI, правителя Саксонії Августа ІІ [5, 22].

З 1720 року український гетьман в еміграції, П. Орлик перебував в Австрії, а згодом переїхав до Чехії. У 1722−1734 рр. він жив у містечку Салоніки в Греції, а потім у Молдавії. В цей час активізують свою антиукраїнську політику уряди Англії, Голландії та інших країн; щоб ознайомити держави Європи зі своєю позицією, Орлик складає «Маніфест до європейських урядів», де викладається історія українсько-російських взаємин з часів Б. Хмельницького і аж до умови з Карлом XII, вказує стосунки з Туреччиною [5, 24]. Під час свого перебування у вимушеній еміграції, Орлик аж до своєї смерті листується та зустрічається з багатьма європейськими монархами. Він шукав підтримки у Австрії, Англії, Ватикані, Голландії, Польщі, Пруссії, Франції задля відновлення законної на Україні.

У 1738 році на запрошення турецького уряду бути радником екс-князя Трансільванії Ф. Ракочі Орлик їде і виконує тут свої обов’язки, але вважає себе високою особою для виконання їх. Український гетьман залишався вірним своїй меті до кінця днів. У останньому листі до французького канцлера Флері (30 серпня 1741 р.) він стверджував, що ніколи не перестане шукати всіх легальних способів, щоб «заявляти мої права і права моєї нації на Україну». Пилип Орлик прожив у Яссах недовго. Він помер 24 травня 1742 р., на самоті, без надії побачитися й пожити зі своїми рідними [1, 251].

Його справу продовжує старший син Григорій, який став членом королівської ради, отримав титул французького графа, загинувши в 1759 році за інтереси батьківщини.

Пилип Орлик лишив по собі поетичну, публіцистичну, мемуарну, епістолярну та історіографічну спадщину. Він був автором книжок: «Алкід Російський», присвяченої Мазепі (1695), «Гіппомен Сармацький» — на пошану ніжинського полковника Івана Обидовського (1698), «Діаріуш (щоденник) подорожнього», ведений з 1720 по 1733 р., трактатів «Вивід прав України» (1712) та «Маніфест до європейських урядів» (1712) [3, 31]. Трактат Пилипа Орлика «Вивід прав України» найімовірніше належить до 1712 р., коли укладення Прутського миру не задовольнило українську політичну еміграцію, не виправдало її надій. Цей рукопис готувався до друку (невідомо, чи був надрукований) з метою ознайомлення європейської громадської думки з історією українського питання та його місцем у відносинах європейських країн. Ідея суверенної, вільної, єдиної й незалежної соборної України пронизує увесь зміст «Дедукції». Політичні ідеали Пилипа Орлика ґрунтувалися на принципах християнства, справедливості та гуманізму, мали прогресивний характер, відповідали принципам розвитку європейської цивілізації. У політичному відношенні ці ідеали апелювали до європейських держав, закликали їх не допустити московської експансії, що загрожувала європейській рівновазі [1, 252].

Підсумовуючи вищенаведене, варто зазначити, що за походженням іноземець (польсько-литовсько-чеське походження), Пилип Орлик став взірцевим прикладом невтомного борця за незалежність України; людини, чиєю дипломатичною роботою були здійснені неодноразові спроби згуртування міжнародних зусиль на визволення України з-під російського протекторату. Будучи не лише невтомним та вмілим політиком, але людиною творчою, він залишив по собі документ, що став першою неписаною Конституцією в світі - «Пакти і Конституцію прав і вольностей Запорозького Війська», які, незважаючи на «порох минулого» є актуальними навіть для сьогодення.

РОЗДІЛ 2. «КОНСТИТУЦІЯ ПРАВ І ВОЛЬНОСТЕЙ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО» 1710 РОКУ

5 квітня 1710 року під Бендерами «на пристойному тому елекційному акту місці» козацька рада обирає Пилипа Орлика гетьманом України. У цьому статусі його визнали і польський король, і турецький султан. У день виборів було проголошено угоду-договір між новообраним гетьманом, старшиною та козацтвом, закинутими недолею на чужину. Цей договір став витвором української державної і політичної думки початку XVIII століття [2, 90].

Створений документ яскраво засвідчив, що українська правова традиція тяжіє до особистої свободи та права на справедливе правління, про яке, насамперед, і йшлося у цих вольностях. Червоною ниткою крізь увесь текст Конституції проходить прагнення українців повної незалежності від Польщі та Росії та критика зловживання владою на рахунок простих людей.

2.1 Укладення договору між гетьманом і військом запорозьким

Як вже зазначалося, після Полтавської катастрофи гетьман Пилип Орлик емігрував разом із дружиною. Взагалі, українські емігранти поділялися на кілька груп: 45 старшин із сім'ями (племінник І.Мазепи А. Войнаровський, Генеральний писар Пилип Орлик, прилуцький полковник Дмитро Горленко, Генеральний бунчужний Клим Довгополий, діти значних старшин Іван Максимович, Ілля Ломиновський, Федір Миронович), прості козаки — службовці різних канцелярій та запорожці, які врятувалися від розгрому росіянами Січових фортець [5, 20]. Матеріальний стан емігрантів був жалюгідний. На фоні цієї бідноти виділялися мішки з золотом Мазепи, які несли в середовище емігрантів чвари, сварку та ворожнечу і на які претендував Войнаровський. 1 серпня 1709 року помирає Іван Мазепа, і перед козацтвом і старшиною постає питання кого обрати гетьманом, адже гетьман не залишив заповіту. Спадок дістався Войнаровському, кандидатами на булаву автоматично стали небіж Мазепи Андрій Войнаровський, Дмитро Горленко, а також Пилип Орлик. Незабаром кандидатура Горленка відпала через непопулярність, Войнаровський отримав спадок і за однією з версій відмовився від кандидатури гетьмана, пообіцявши Орлику 3000 дукатів із «спадку» свого дядька. Пилип Орлик без ентузіазму прийняв пропозицію обратися гетьманом, розуміючи, що це потребує коштів, яких у нього не було. У 1719 році він писав: «Я не просив собі гідності гетьмана, а прийняв її з наказу його величності і, не маючи публічних фондів для ведення справ, уклав у те власні гроші» [10, 17]. Погоджуючись на гетьманство, Орлик ставить перед королем вимоги обіцяти не складати зброї доти, доки Україна не буде визволена із «московського ярма».

Обрання гетьмана відбулося через півроку по смерті Мазепи, на Україні Петро І вже затвердив гетьманом І.Скоропадського. Старшина в Бендерах не визнавала його гетьманом, сподіваючись на перемогу Карла ХІІ та повернення в Україну й перевибори гетьмана [4, 86]. По обранні нового гетьмана того ж дня між ним, старшиною та козацтвом була укладена угода про взаємні права і обов’язки, яка визнавалась швецьким королем, що свідчило про продовження курсу шведського протекторату (Карл ХІІ документально затвердив свої повноваження як протектора України та гетьманської влади актом «Confirmatio boreem Pactorum a Rege Sueciae») [17, 247].

Передумови вироблення цього акту були, з одного боку, певні традиції створення документів, що регулювали суспільні відносини, зокрема, набуті під час перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої, а з іншого — досвід нової виборної української верхівки, що зародилася у «горнилі» національно-визвольної війни середини XVII ст., яка згодом переросла у національну аристократію і природно бажала юридично закріпити за собою вплив на державне життя гетьманщини. На перешкоді цьому стояла гетьманська влада, що набула рис необмеженої монархічної влади, особливо за гетьмана Івана Мазепи. Станові інтереси старшини вимагали обмеження гетьманської влади та підкорення її своєму впливу [10, 18].

Новообраному гетьману необхідно було завоювати довіру та здобути підтримку серед старшини та козацтва, що були закинуті на чужину, а тому перед тим, як брати до рук гетьманську булаву, вирішив, що спочатку необхідно врегулювати відносини із козацькою старшиною, козацтвом і шведським королем. Про творення Конституції у своїх мемуарах він зазначав: «Я один зложив найбільшу частину договору і зредагував цілий договір. Я зложив це за першим планом… Поміж особами, що обмірковували точки цього документа, були Войнаровський, Гордієнко, Ломиковський, Максимович, Іваненко, Карпенко, і ще деяких прізвищ не пригадую…».

Відомий історик В. Замлинський, характеризуючи договір писав: «Французькі просвітителі ще навіть не наважувалися на розробку тих громадянських ідей, що були закладені в ній. Уперше в Європі було вироблено реальну модель вільної, незалежної держави, заснованої на природному праві народу на свободу і самовизначення, модель, що базувалася на незначних досі демократичних засадах суспільного життя. Слід зауважити, що навряд чи такий документ міг бути вироблений одним Орликом зі старшиною. Все свідчить про те, що в ньому були закладені виплекані за довге життя думки самого Мазепи» [10, 19].

Таким чином, процес укладення договору між козацькою старшиною, запорозьким військом та гетьманом Пилипом Орликом, який представлений «Пактами і Конституцією прав і вольностей Війська Запорозького» є певного роду компромісним, оскільки був створений з урахуванням державного життя та юридичних гарантій прав і статусу вищенаведених сторін. Укладення договору відбулося на демократичних засадах та мала головним завданням розбудову української держави на правах вільної від будь-якої іноземної влади країни.

2.2 Зміст і характеристика основних положень

За формою Конституція Пилипа Орлика — це договір між генеральною старшиною і Військом Запорозьким, з одного боку, та новообраним гетьманом — з іншого, що цілком відповідає національній правничій традиції. За змістом — це документ, який в належних поняттях і термінах тодішнього права обґрунтовує державний устрій України [6, 242].

«Правовий уклад та Конституції відносно прав і Вольностей війська Запорозького, укладені між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького, і генеральною старшиною, полковниками, а рівно ж і самим Військом Запорозьким, схвалені обома сторонами і скріплені найяснішим гетьманом на вільних виборах урочистою присягою Божою 1710 року п’ятого квітня у Бендерах» [16, 73] складається з преамбули, 16 статей, післямови та присяги Пилипа Орлика; єдиний комплекс з ними складає привілей Карла ХІІ, що її затверджує.

Преамбула є цікавим історико-політичним трактатом, де розкривається ідея споконвічного прагнення українців до державності, концептуально проаналізовано українсько-московські відносини, починаючи від 1654 року й закінчуючи 1708 роком [18, 24]; вона пояснює причини того, чому Україна розриває відносини з Московщиною і приймає швецьку протекцію. Таким чином, Орлик продовжує курс свого попередника І.Мазепи на визнання швецької протекції: «Мазепа, поставши правдою та ревністю за цілість Вітчизни… віддався під незламну оборону найяснішого короля, його милості шведського Карла Дванадцятого… осиротіле після смерті свого найпершого регіментаря Запорозьке військо, не покидаючи прагнути бажаної собі свободи і покладаючи сталу надію на Божу поміч у протекції найяснішого короля, його милості, шведського… і погоджуючись у тому з волею найяснішого протектора нашого, королівської величності шведської, обрати собі нового гетьмана… Пилипа Орлика, достойного тієї гетьманської честі, під сей важкий час спроможного той гетьманський уряд двигати, управляти і при божій помочі і при протекції найяснішої королівської величності…» [17, 247]. Преамбула закінчується словами: «тільки для поправи й підняття впалих своїх прав та вольностей військових, домовилися і постановили з… його милістю Пилипом Орликом… аби непорушно дотримував усіх тих, що тут ідуть написані, пунктів, договорів та постанов, собою поприся жених, а також, щоб вони були дотримані і збережені… за інших гетьманів…». Отже, бачимо, що укладений договір був розрахований не лише стосовно тогочасного гетьмана і запорожців, але й наступних гетьманів, що свідчило про вагомість укладеного документу.

Стаття І Конституції визначала захист українського православ’я шляхом виходу Української Православної Церкви з Московського патріархату й повернення під крило свого споконвічного опікуна — Константинопольського патріарха [18, 25], тобто, йдеться про повернення київській митрополії її автокефальних прав: «…для кращого управління духовних справ, має той таки ясновельможний гетьман після звільнення ним Вітчизни від московського іга справити в апостольській константинопольській столиці первісну екзаршу владу…» [15, 34]. Варто також зазначити, що православна віра відповідає традиційній характеристиці українства як народу високодуховного, і якщо говорити про повну незалежність і самобутність українства від Московської держави, то ніякої мови про протекцію віри йти не може [7, 43].

Стаття ІІ трактує проблему державних кордонів України та її цілісності, тобто неподільності на Правобережну та Лівобережну; гарантом цілісності та недоторканості кордонів виступає король шведський. За текстом Конституції виділяються кордони Української держави, що встановлені ще Богданом Хмельницьким: «…Вітчизна наша, щоб у своїх кордонах, стверджених пактами від Речі Посполитої польської і від Московської держави передувсім у тому: які відійшли по ріку Случ за гетьманства, славної пам’яті, Богдана Хмельницького були відступлені від Річі Постолитої польської в гетьманську область, не були насильно змінене і порушені…» [6, 243].

Стаття ІІІ стосувалася питання про союзницькі відносини з кримською державою, в чому автор Конституції вбачав гарантію спокою та миру для України. Акцентується увага, що українська держава мала намір жити з своїми сусідами не лише в злагоді, але й у приязні; вказується, що гетьман, коли осяде у свої резиденції, повинен бути «зобов'язаний посадою свого уряду, або ні в чому приязні й побратимства з Кримською державою на порушували свавільні легковажні люди з нашого боку, які звикли розривати й руйнувати не тільки сусідську згоду та приязнь, але й мирні союзи» [15, 36].

Стаття ІV містить відомості про стосунки Запорізької Січі та Московської держави, яка, слідкуючи за текстом «створила праволомство і пригнічення». По суті, стаття висувала вимогу після звільнення України від влади Московщини «…щоб Дніпро від городків і фортець московських, так і ґрунти військові було очищено від московської посесії і до первісної області Запорозького війська повернено…».

Стаття V є логічним продовженням попередньої статті, де додається про одвічні права на маєтності та промисли низового Запорізького війська і нікого іншого. Згідно з текстом, земля Запорізької Січі має мати певну автономію, перебуваючи під особливою протекцією гетьмана України, який має подбати про чисто спеціальні запорозькі інтереси [14, 34], а саме: «город Трахтемирів… також Дніпро увесь згори від Переволочної вниз, перевіз Переволочанський і саме місто переволочну з містом Керебердою, і ріка Ворскло із млинами… і козацьку фортецю із належним до неї, має ясновельможний гетьман, а по ньому наслідники… зберегти при Запорозькому війську».

Стаття VІ стала найбільшим досягненням української Конституції. Стаття трактує принципово важливе для державного устрою України питання: самодержавство чи республіканський лад; автор приходить до висновку: «А чому б у вільнім народі не мав би бути збережений такий добрий порядок, який був либонь у Запорозькому війську при гетьманах перед сим неодмінно, згідно давніх прав та вольностей… Самодержавство невластиве гетьманському урядуванню…» [6, 245]. Таким чином, формуються структура влади та підданства: «…щоб у Вітчизні нашій першими радниками була генеральна старшина, як за преспектом їхніх первісних урядів, так і в установлений при гетьманській резиденції. За ними за звичайним порядком слідують городові полковники, нехай вони будуть пошановані подібним чином публічних радників… з кожного полку мають бути до загальної ради генеральні совітники з кожного полку… вибрані за гетьманською згодою…». Гетьманська влада («гетьманське самодержавство») мала бути обмежена постійною участю в управлінні Генеральної ради, з ними повинні радитися «гетьман та його наступники про цілість Вітчизни, про її загальне добро і про всілякі публічні діла, нічого без їхнього дозволу й поради не зачинаючи приватною своєю справою» [16, 73].

Тут також подана законодавча норма колективного ухвалення рішень через голосування на представницькому органі влади — «публічних» Радах, які мали збиратися тричі на рік «перша на Різдво Христове, друга на Воскресіння Христове, третя на Покрову Святої Богородиці» [15, 37]. Отже, за Конституцією, новий механізм мав виглядати таким чином: гетьман підкоряє свою думку спільному рішенню урядовців, радників, представників міст, тобто народу, що набував політичної суб'єктивності за умов, що «навічно зберігається закон, коли першість належить генеральній старшині», а не гетьману. Тобто, гетьман, по суті, поступово обмежується створеною на доволі широкій основі представницькою владою [7, 45].

Стаття VII забороняла гетьману карати самостійно тих, хто ображав його честь, віддаючи цю справу на розгляд спеціального трибуналу старшини — «військовому генеральному суду», за рішенням якого винний зобов’язаний нести ту кару, яку йому присудить суд.

Стаття VIIІ запроваджує апарат державних службовців, вказуючи при цьому на правові та функціональні обов’язки генеральної старшини: «мають донести ясновельможному гетьману всілякі військові справи… відбирати декларації» [15, 39].

Стаття IX стосується питання обрання генерального підскарбія із «людини значної та заслуженої, маєтної і добросовісної». Привертає увагу той факт, що йдеться не про «призначення», як це було в традиціях самодержавної влади, а про «вибори» — необхідний компонент демократії. Далі говориться про те, що майно і скарб державні мають бути відокремлені від особистого майна гетьмана, що не було раніше, включно до І.Мазепи [6, 246]. Згідно статті, гетьман не мав права втручатися в казну, «а задовольнятися своїми оброками та приходами… а саме: індуктою, Гадяцьким полком, сотнею Шептаківською, добрами Почепівськими й Оболонськими та іншими витратами, які здавна ухвалено та постановлено на уряд гетьманський». Отже, дана стаття, врегульовуючи фінансові справи, була кроком вперед порівняно з фінансовою системою Гетьманщини в попередні десятиліття.

Стаття Х Конституції забороняла старшині (полковникам, сотникам, отаманам) віднімати у рядових козаків землю або силою змушувати їх до продажу, старшина позбавлявся можливості використовувати працю козаків у своїх приватних господарствах «щоб пани полковники, сотники і всілякі військові і посполиті урядники не важилися панщини та роботизн своїх приватних господарським козакам і посполитими людьми тими, які до їхнього уряду не належать і не є під їхньою персональною державою, брати до кошення сіна, збирання з піль жнива і гачення гребель примусом, чинити насилля, віднімаючи і гвалтовано купуючи грунти… приневолювати до діл своїх домових безплатно ремісників та козаків…» [16, 72]. Ці рядки, беззаперечно, дають пряму вказівку на використання старшиною основних засобів позаекономічного примусу, які в умовах створення нової держави були для автора неприйнятними, і які він засуджує.

Стаття ХІ обумовлює права жінок козаків, тих, які овдовіли, або чоловіки яких перебувають у походах «щоб не притягувалися до всіляких посполитих повинностей і не утягувалися вимаганням датків — домовлено і постановлено». Як бачимо, автори Конституції враховували й те, що поза громадянським обов’язком у козаків є сім'я, забезпечення добробуту якої є важливим чинником розвитку нової держави.

Стаття ХІІ вказує на необхідність проведення загальної ревізії усіх публічних і приватних володінь, затвердження справедливого порядку виконання повинностей. Взагалі тут йдеться про більш справедливий розподіл власностей і повинностей перед державою між усіма станами суспільства, що є свідченням загальнодемократичного спрямування Конституції в соціальних питаннях.

Стаття ХІІІ обумовлювала статус міст з магдебурзьким правом. Так, тут підтверджуються привілеї, надані Києву та іншим містам, а також визнається за Києвом столичне право: «столичне місто Київ та інші українські городи … щоб були заховані непорушною повагою цього акту елекційного постановляється і доручається підтвердження їх свого часу гетьманській владі» [15, 42]. Як свідчать історичні дані, в Конституції вперше за період козацької доби в історії України передбачалося повернути Києву його столичний статус, тим самим підкреслюючи факт спадкоємства держави минулих київсько-руських часів [19, 136].

Стаття XIV регулювала складні соціальні відносини, які виникали між суспільними станами і ярмом лягали на плечі посполитих і бідних козаків — чис ленні напруги, зловживання, «паратизування» тощо. Конституція щодо таких дій суворо застерігає: «жодні особи військові та їхні, ясновельможного пана переїжджі слуги не вимагали за приватними ділами, а на військовими, підвід, кормів, напоїв, поклонів та провідників, бо через те городовим розорення, а бідним людям наноситься знищення» [6, 247].

Стаття XV скасовувала ненависні народу монополії, оренду, відкупи та інші обтяжливі селянам і міщанам стації, такі як «компанійська та сердюцька стація». Генеральна рада мала знайти кошти на утримання найманого війська, що перебувало в розпорядженні гетьмана і виконувало військово-поліцейські доручення, безпосередньо визначаючи при цьому кількість цього війська: «а як багато після війни ясновельможний гетьман має тримати платних компаній та піхотинців… на генеральній раді буде увага й постанова».

Стаття XVI перш за все має трактуватися як визначення організації торгівлі та унормування податкової системи. Тут знаходимо відомості про види торгівлі на території тогочасної Гетьманщини, що дає можливість зауважити про розвиток товарно-грошової системи. Це, зокрема, як локальна торгівля, яка власне демонструється місцевими ринками, так і загальна торгівля, що представлена ярмарками, які зв’язували між собою різні райони України — стали ознакою започаткування внутрішнього ринку. Правила внутрішнього ринку регламентувалися звичаєвими нормами, за дотриманням торгівлі стежили ярмаркові судді або козацька старшина. Автор засуджує «численні … злидарства, через які неможливо убогій людині взагалі з’явитися на ярмарок продати якусь річ… або на домову потребу купити без ярмаркового платежу». Тому призначалися «виїздні ярмаркові», щоб стягувати плату «у кого належить, а не в убогих людей, прибулих на ярмарок з малою домовою продажею» [16, 76]. Отже, згідно змісту бачимо, що за новою схемою тягар податку з торгівлі слід було розподіляти на маєтних купців, адже встановлюючи одинаковий податок на різні верстви населення не ефективний через неможливість його сплати.

Після завершення розгляду основних постулатів Конституції варто також звернути увагу на присягу гетьмана Пилипа Орлика, де новообраний гетьман присягається «…Господові Богу… що ці договори й постанови… незмінно виконувати». Дала йде перечислення тих обов’язків, які лягають на плечі гетьмана «милість, вірність та старатливе дбання до малоросійської Вітчизни… про добро її посполитим, про публічну цілість, про розширення прав та вольностей військових… жодних факцій не ладнати з сторонніми державами та народами… оголошувати всілякі підступи Вітчизні, шкідливі генеральній старшині, полковникам… зберігати до вищих і заслужених у Запорозькому війську осіб пошанування й любов до всього старшого і меншого товариства, а до переступників… справедливість» [15, 44].

Таким чином, структурно Конституцію можна поділити на такі складові:

— адміністративно-територіальний (державний) устрій України за умов шведського протекторату, її кордони та розподіл влади (статті I, II, VI, VII, VIII, XIII);

— права і обов’язки гетьмана і старшини (статті V, VI, IX, X, XIII);

— міжнародні відносини України (статті II, III, IV);

— повинності, сплати та податі (статті X, XII, XIV, XV, XVI);

— соціальна опіка вдів, сиріт, бідних (статті XI, XV, XVI) [10, 19].

Конституція Пилипа Орлика передбачала перш за все розбудову української державності. Н. Полонська-Василенко влучно з цього приводу зазначала: «Ця конституція, в якій поєднано інтереси гетьманату, старшини, як провідної верстви України, та Запоріжжя, як її військової сили була в той же час маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом…"[10, 19].

Немає сумніву, що Конституція могла б стати досить актуальним державним документом того часу, якби гетьман Пилип Орлик не знаходився в еміграції та, власне, зміг би реалізувати основні державотворчі позиції.

Щодо впровадження цього документу на Україні, то тут точаться і до цього часу гострі дискусії. Так, певна група українських істориків вважає, що документ мав нормативну дію на українських землях Правобережжя (це, зокрема, В. Замлинський, який пише: «Пакти… діяли на Правобережній Україні… і були розіслані для курівництва у полкові та курінні Канцелярії» [8, 348]; А. Слюсаренко, М. Томенко: «…Конституція діяла на Правобережній Україні до 1714 року); О. Пріцак: «Конституція була обов’язкова на території України до 1714 року, всі міста і канцелярії мали копії з неї [9, 128] та ін.), а на противагу цим свідченням деякі категорично доводять про те, що документ ніколи не діяв на території України (В.Бутенков: «Конституція Пилипа Орлика залишалася лише політичним документом, вона ніколи не діяла на Україні… втратила свою силу як юридичний акт навіть у емігрантських колах» [4, 88] та ін.).

Варто згадати і те, що документ був укладений двома мовами: латинською і українською, що, безперечно, свідчить про її заплановану доступність не лише українцям, але й освіченому європейському загалу (як приклад, латиномовний список цього документа називається «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», а писана староукраїнською (руською) мовою копію цього документу названо як «Договори і постановлення»).

Підсумовуючи вищенаведене, можна зробити висновок, що в цілому законодавчий акт, підготовлений Пилипом Орликом, обмежував владу гетьмана і проголошував конституційну державу; визначав права і обов’язки всіх станів України і вперше на такому рівні захищав інтереси міщан, посполитих і козаків — «людей убогих». Але через відсутність реальної можливості виконання всіх її засад на території України (хоча, за історичними даними, до 1714 року вона діяла на Правобережжі) вона не була втіленою в життя повною мірою, проте показала готовність українського світу до європейської цивілізації.

ВИСНОВКИ

орлик конституція україна устрій З огляду на вищезазначене, відповідно до поставленого завдання і мети, варто зробити наступні висновки: Конституція Пилипа Орлика як політико-правова пам’ятка перехідної доби (від середньовіччя до нової історії) засвідчувала появу нового бачення історії в сутності права, започаткування кардинально нових критеріїв цінності держави, стала новим яскравим продовженням пошуку шляхів оптимізації суспільного розвитку. Перша українська Конституція створювалась на основі узагальнення певного досвіду цивілізації щодо визнання договірного походження держави, природних прав і свобод людини, її політичних прав, права українського народу на самостійний розвиток і самовизначення, запроваджувала перехід від січового військово-демократичного формату, що започаткувався на Запорозькій Січі, до усвідомлення потреби республіканізму і запровадження його у межах Української гетьманської держави, всієї етнічної території. Ці ідеї поєднувались, насамперед, з патріотичним налаштуванням творців документу, які, незважаючи на своє перебування за межами України, прагнули бачити державу вільною від чужоземного поневолення, намагалися законотворчо вирішити проблему зміни статусу України, відродження України в цілому, стабілізацію її розвитку у всіх сферах життя на основі відновлення власної етнічної державності шляхом гарантованого протекційного договору із Швецією.

Варто згадати і те, що Конституція з’явилась у той момент, коли Україна, вийшовши з важкого для неї періоду Руїни, потрапила в умови виснажливої Північної війни, яка, по-суті, була нав’язана українству московською владою; саме в умовах цієї війни зростала міць Росії, і саме в цей час створювалась Конституція, що прагнула проголосити державний суверенітет України.

Усі шістнадцять пунктів і преамбула чітко висловили ідею всестанового представництва у владі (створення такого політичного суб'єкту влади, який б представляв інтереси всіх станів суспільства), прагнення до відновлення етнічних кордонів у межах однієї держави та православного спрямування української церкви; надання окремого статусу Запорозькій Січі, встановлення рівності прав усіх громадян нової держави (неможливість зловживання владою) та ін. Конституція окреслила напрями подальшого суспільно-державного, політико-економічного, культурно-духовного розвитку українства, стала визначальником рівня програмових вимог, показником стосунків між новообраним гетьманом і його соціальною опорою, між владою і іншими верствами народу, простолюдинами (селянами).

Так чи інакше, але Конституція з історичної точки зору є важливою і тому, що окрім важливих постулатів, які характеризуються в ній, ми бачимо і ментальні риси самого українського суспільства, адже історичні пам’ятки можна характеризувати і з огляду на те, за яких умов, з якими прагненнями та національно-ментальними особливостями вони укладались. Так, у Конституції продовжуються демократичні традиції, але, разом з тим, прослідковується певна невпевненість у власних силах та нестача самоорганізації; стосунки у контексті «влада — народ»: довіра народу до влади та довіри у владі; можна виділити і православ’я як високодуховну ментальну характеристику; разом з тим, бачимо і певний відхід від консервативних традицій, що проявляється у нових ідеях парламентаризму. Варто зазначити, що на новому рівні постає тут і козацький народ, зокрема, запорожці, які вперше самоусвідомили себе на формальному рівні.

Отже, Конституція 1710 року значно розширює уявлення про Україну на межі двох століть, між західним і східним суспільством та його впливами на розвиток української політично-правової думки, відбиває прогресивні настрої української спільноти, яка поступовими кроками прагнула рухатись до своєї власної державності, зосереджуючи при цьому увагу і на суспільному договорі всередині майбутньої держави, де на праводоговірній основі за схемою «влада-народ» здійснюватиметься управління. Документ сприяв появі в подальшій перспективі нових ідей, які мали синтезуватись «для виведення української справи на міжнародній рівень», до чого завжди прагнув гетьман Пилип Орлик. Передаючи влучну політичну картину тогочасних реалій, відбиваючи загальний рівень українського автономізму та межі феодалізації, документ є важливим джерелом для дослідження, адже є носієм інформації суспільно-політичного життя на українських етнічних теренах початку XVIII століття.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Апанович О. М. Гетьмани України і кошові отамани Запорожської Січі. — К.: Либідь, 1993. — 288 с.

2. Апанович О. М. Конституція Пилипа Орлика // Хроніка 2000. — 1998. — № 23. — с. 90−102.

3. Апанович О. М. Свободу уславив гетьман П. Орлик, автор першої в світі Конституції) // Українська культура. — 1992. — № 2. — с. 28−31.

4. Бердута М. З., Бутенков В.І., Солошенко О. М. Історичні постаті. Гетьмани України. — Х.: Вид. група «Основа», 2004. — 128 с.; вип. 3.

5. Гончарук П. Провісник української конституційної державності // Київська старовина. — 2007. — № 6. — с. 11−29.

6. Грабовський С. Нариси з історії українського державотворення / С. Грабовський, С. Ставроян, Л. Шкляр. — К.; Генеза, 1995. — 608с.

7. Журбелюк Г. Орликова Конституція і вияви ментальності українства [текст]: (до 300-річчя річниці першої української конституції) / Галина Журбелюк // Київська старовина. — 2009. — № 3. — с. 38−49.

8. Замлинський В., Пилип Орлик // Історія України в особах ІХ — ХVІІІ ст., — К., 1993. — 354с.

9. Капелюшний, В.П. Конституція Пилипа Орлика у українській історіографії // Українська козацька держава, витоки і шляхи історичного розвитку. — Київ-Черкаси, 1993. — с. 127−132.

10. Коляда І. «…Я один зложив найбільшу частину договору…» // Історія України у школі. — 2010. — № 3. — с.12−20.

11. Крип’якевич І.В. Пилип Орлик. Конституція // Історія України / Упоряд. Тексту Б. З. Якимович. — Львів: Світ, 1990. — 519 с.

12. Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик // Історичні постаті України: Іст. Нариси / Упоряд. та вст. ст. О.В. Болдирєв. — Одеса: Маяк, 1993. — 384с.

13. Найман О. Гетьман і Президент (до сторіччя всесвітньої сіоністської організації) // Хроніка 2000. — 1998. — № 22. — с. 98−101.

14. О.І. Гуржій, Т.В. Чухліб. Україна крізь віки, в 15 т., Т.8. Гетьманська Україна. — К., Видавничий дім «Альтернативи», 1999. — 304 с.

15. Різниченко Василь. Пилип Орлик — Гетьман України / В. Різниченко. Великий мазепинець Григор Орлик / І.Борщак: Історичні оповіді. — К.: «Український письменник», 1996. — 302 с.

16. Слюсаренко А. Державно-конституційні традиції у козацьку добу. Конституція Пилипа Орлика 5 квітня 1710р. // Слюсаренко А. Г. Історія української конституції. — К., 1997. — с.31−46.

17. Смолка А. Конституція Пилипа Орлика та її соціально-економічний аспект // З історії економічної думки. — 1997. — с. 71−77.

18. Т.В. Чухліб. Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи 1663−1713р. — К., Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2004. — 287 с.

19. Чухліб, Тарас Васильович. Пилип Орлик [текст]. / Тарас Чухліб. — К.: [вид. Н. Брехуненко], 2008. — 63 с. — (Великі українці).

20. Шевчук В. П., Татаренко М. Г. Історія української державності. — К., 1999. — 584с.