Вивчення проблематики інституту підтримки державного обвинувачення в суді

План обвинувачення суд прокурор потерпілий Вступ Розділ І. Генезис інституту підтримки державного обвинувачення в Україні: з часів Судової реформи 1864 і до сьогодення

Розділ ІІ. Особливості інституту підтримки державного обвинувачення в суді

2.1 Поняття, сутність та значення підтримання державного обвинувачення

2.2 Підтримання державного обвинувачення як конституційна функція прокурора

2.3 Завдання і повноваження державного обвинувача у судовому розгляді кримінальної справи Розділ ІІІ. Проблематика і особливості участі потерпілого як обвинувача Висновки Список використаних джерел та літератури Вступ Актуальність. Теоретичні й практичні питання, пов’язані з підтриманням державного обвинувачення в суді набувають особливої вагомості у період становлення й розвитку в Україні правової держави, формування громадянського суспільства, активізації процесів оновлення найважливіших сфер державної влади, в тому числі судової. Втілення в життя Концепції про реформування кримінальної юстиції України та приведення кримінально-процесуального законодавства у відповідність із Конституцією України та міжнародно-правовими нормами є нагальною вимогою часу і потребує вирішення багатьох завдань, наприклад таких, як внесення змін в існуючий порядок судового розгляду кримінальних справ з урахуванням специфіки здійснення прокурором кримінально-процесуальної діяльності в суді.

Саме тому, усебічне дослідження інституту підтримки державного обвинувачення в суді, його історичного розвитку, сучасного стану і можливостей реформування в майбутньому є досить актуальним в сьогоденному українському суспільстві враховуючи євроінтеграційні законотворчі процеси в Україні.

Метою роботи є дослідження вивчення проблематики інституту підтримки державного обвинувачення в суді, генезису його розвитку та сучасної проблематики реалізації.

Виходячи із окресленої мети перед нами ставились наступні завдання:

· розглянути історичну ретроспективу розвитку інституту підтримки державного обвинувачення;

· охарактеризувати загальні засади досліджуваного інституту;

· проаналізувати проблематику і особливість участі потерпілого як обвинувача.

Об'єктом дослідження є історичний розвиток і сучасний стан конституційної діяльності прокурора з підтримання державного обвинувачення в суді.

Предмет дослідження складає система факторів, що в комплексі зумовлюють здійснення підтримання державного обвинувачення в суді, завдання прокурора по даній функції, результати теоретичних розробок, норми чинного законодавства, які визначають зміст цієї діяльності, а також правові, організаційні, кадрові, науково-методичні основи їх реалізації.

Методологічна та теоретична основа дослідження ґрунтується на результатах науково-теоретичних досліджень, що висвітлені в працях сучасних вітчизняних і зарубіжних науковців, а також нині діючих нормативно правових актах.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані при вивченні даної проблеми в галузі юридичних наук.

Розділ І. Генезис інституту підтримки державного обвинувачення в Україні: з часів Судової реформи 1864 і до сьогодення

У наш час відповідно до п. 1 ст. 121 Конституції України на прокуратуру покладено державне обвинувачення в суді. Те, що ця функція посідає перше місце серед інших функцій прокуратури, хоча і не має особливого принципового значення, викликане даниною європейській традиції, яка розглядає прокурора насамперед як обвинувача в кримінальному процесі. На стадії досудового слідства суб'єктом обвинувачення є слідчий або прокурор, який розслідує злочин у повному обсязі і таким чином виступає в ролі слідчого. Саме обвинувачення розглядається як один з аспектів здійснення кримінального переслідування. Остаточна формула обвинувачення міститься в обвинувальному висновку, який затверджує прокурор, і, таким чином він порушує обвинувачення, яке набуває характеру державного обвинувачення і підтримується в суді прокурором. Оскільки це підтримання здійснюється від імені держави, уповноваженим суб'єктом державної влади, воно розглядається як державне обвинувачення.

У науці кримінального процесу розрізняють три основні процесуальні функції: обвинувачення, захист і вирішення справи (правосуддя). Розмежування основних функцій обумовлює побудову кримінального процесу за принципом змагальності.

Судові статути 1864 р. принесли в науку і практику кримінального судочинства, пов’язану із підтримкою державного обвинувачення в суді дещо інші принципи, ніж у дореформений період, а саме:

· скасовувалася теорія доказів, яка була заснована лише на їх формальності;

· вирок за наслідками розгляду кримінальної справи був, як правило, або обвинувальним, або виправдувальним; підозри у скоєнні, як було раніше, не допускалися.

Статут кримінального судочинства передбачав дві інстанції при розгляді кримінальних справ. Як правило, рішення другої інстанції було кінцевим і могли оскаржуватися лише в особливому касаційному порядку. Також скасовувалася станова підсудність. Щодо першої інстанції, то до неї відходило дізнання і попереднє слідство.

Поліція, яка проводила дізнання у межах однієї доби, доповідала судовому слідчому і прокурору про виявлені факти злочинних діянь. Якщо виявлений злочин був підсудний мировому судді, поліція передавала матеріали за належністю. Прокурор також здійснював нагляд за законністю затримання підозрюваного поліцією, а остання зобов’язана була негайно повідомляти прокурора і судового слідчого про затримання. Крім того, поліція повідомила прокурора про закінчення дізнання і про передачу справи судовому слідчому. Як вже зазначалося, у пореформений період судові слідчі входили до складу окружних судів. Незважаючи на це, при провадженні попереднього слідства вони підпорядковувалися прокурору, а в інших питаннях — як окружному суду, так і судовій палаті. Судові статути 20 листопада 1864 р. поширювали на судових слідчих такі ознаки, як незмінність, тобто вони не могли бути без їхньої згоди звільнені, переведені до іншої місцевості, а тимчасово усунути з посади їх могли тільки у випадку віддання до суду, а звільнити — коли вони скоїли злочин. Прокурор мав право вимагати від слідчих проведення слідчих дій щодо посадових осіб, також вони могли порушити слідство як з власної ініціативи, так і за скаргами конкретної особи. Проте необхідно зазначити, що про початок слідчих дій слідчий повинен був негайно повідомити прокурора. Враховуючи суспільну небезпеку злочину, слідчий мав право обрати один запобіжний захід серед таких як взяття під варту, віддання на поруки, домашній арешт, застава або віддання під особливий нагляд поліції. Затриманого слідчий повинен був допитати упродовж 72 годин (3 доби). Якщо затриманому було висунуто обвинувачення і останній з цим не погоджувався, то він мав право поставити питання про відвід слідчого. Водночас слід зазначити, що нагляд (контроль) за проведенням попереднього слідства як у ті часи, так і сьогодні здійснює прокурор. Він мав право бути присутнім при проведенні всіх слідчих дій; давати вказівки судовому слідчому, виконання яких для останнього було обов’язковим; пропонувати судовому слідчому вибрати конкретний запобіжний захід. У разі незгоди з вказівками прокурора судовий слідчий мав право оскаржити їх у суді. Отримавши від судового слідчого закінчену кримінальну справу, прокурор окружного суду у разі погодження з висновками слідчого про необхідність направлення цієї справи до суду складав обвинувальний висновок, зміст якого регламентувався низкою рішень Кримінального касаційного департаменту Сенату. Висновок про віддання обвинуваченого до суду складався у формі обвинувального акта, в якому, зокрема, зазначалися:

· подія, що містить у собі ознаки злочинного діяння;

· час і місце вчинення злочину, наскільки це відомо;

· звання, прізвище, ім'я та по батькові обвинуваченого;

· сутність доказів, зібраних по справі проти обвинуваченого; визначення за законом якому злочину відповідають ознаки діяння.

Прокурор надавав висновок про припинення або зупинення кримінального переслідування окружному суду, а обвинувальний акт подавав прокурору судової палати, якщо справа стосувалася злочину, що тягнув за собою позбавлення всіх прав стану чи позбавлення особистих і за станом привласнених прав і переваг, або подавав окружному суду, якщо предмет злочинного діяння був менш важливим. Разом з обвинуваченням або висновком про зупинення чи припинення справи прокурор викладав свою думку щодо обрання для обвинуваченого запобіжного заходу, якщо визнавав за потрібне змінити або скасувати будь-який із застосованих запобіжних заходів. Незважаючи на поступовий тиск реакційних сил імперії, в тому числі і на судові органи, прокурор, складаючи обвинувальний висновок, не забував роз’яснити обвинуваченому не тільки суть справи, але й пояснити йому «способы защиты». Якщо підсудний не знав завчасно, в яких діях вінобвинувачується і на підставі яких доказів, то йому було важко приготуватися до спростування обвинувачення, навіть несправедливого193. На думку В. Стремацкого, така об'єктивність з боку прокурора викликана тим, що пропозиції про допуск захисника із стадії попереднього слідства не були прийняті об'єднаними департаментами законів Державної Ради, а тому при кінцевій розробці Судових статутів зі стадії попереднього розслідування захисник не передбачався.

Підсумовуючи зазначене, можна констатувати, що питання про віддання до суду вирішувалося прокурором окружного суду, а у більш важливих кримінальних справах — Судовою палатою. У суді обвинувальний акт надавався обвинуваченому, який міг заявити, кого ще він бажає викликати до суду, крім осіб, зазначених прокурором, водночас йому надавалася можливість обрати собі захисника.

Судове засідання у ті часи за Статутом кримінального судочинства починалося із оголошення прокурором обвинувального висновку (акта), після чого суд розпочинав судове дослідження (перевірку) матеріалів, що були зібрані у кримінальній справі під час попереднього слідства. Судом і прокурором ретельно розглядалися всі письмові та речові докази, що були у кримінальній справі. Після цього суд допитував підсудного, свідків та інших учасників судового процесу і порівнював їх свідчення з матеріалами, що були у справі. Після судового дослідження суд переходив до судових дебатів. Слово надавалося прокурору, який давав політичну оцінку злочину, зупинявся на доказах і висловлював свою думку щодо міри покарання. Після прокурора, як правило, виступав захисник, якщо він брав участь при розгляді справи. Після закінчення судових дебатів голова суду коротко викладав суть справи і характеризував достовірність та суть доказів як на користь обвинуваченого, так і проти нього. У вироку обов’язково повинні бути відображені такі питання: чи знайшов своє підтвердження у судовому засіданні факт скоєння злочину підсудним; чи підтверджено доказами усі епізоди обвинувачення; чи правильно органи попереднього слідства застосували статтю обвинувачення до підсудного; чи вирішено питання відшкодування заподіяної шкоди.

Таким чином, за часів після Судової реформи 1984 року підтримання держаного обвинувачення в суді є тим найважливішим аспектом процесуальної діяльності прокурора-обвинувача, який перебуває в нерозривному зв’язку з покладеним на нього конституційним обов’язком сприяти цілям правосуддя та має на меті кримінальне переслідування особи за вчинений злочин, представляти публічний інтерес держави і водночас бути гарантом законних інтересів громадян, втягнутих у сферу правосуддя у кримінальних справах.

Дореволюційна кримінально-процесуальна наука високо цінувала вказівку закону, надавала обвинувальному акту великого значення і пред’являла до нього серйозні вимоги. На думку вчених-процесуалістів того часу, обвинувальний акт «має прямим своїм призначенням ознайомити обвинуваченого і суд із сутністю підтримуваного прокурором обвинувачення, а звідси випливає і його процесуальна важливість для обвинуваченого, обвинувача і суду. Обвинувачений довідується з нього, яким чином він може суперечити опоненту, що слід спростовувати, що підтримувати, а тому ясність обвинувального акта і правильне формулювання обвинувачення представляються необхідними для інтересів захисту». За влучним визначенням М.М. Розіна, в обвинувальному акті встановлюється той кримінально-юридичний максимум, за межі якого суд не може переступати. Царська прокуратура проіснувала до 1917 р.

У новітній же історії нашої країни як особливий інститут кримінального судочинства за часів СРСР обвинувачення знайшло своє вираження у перших же законодавчих актах про радянський суд і кримінальний процес. Поряд з судом як органом здійснення правосуддя в них фігурують обвинувачення та органи, що повинні здійснювати його.

Так, Декрет від 24 листопада 1917 р. № 1 «Про суд» та аналогічна постанова Народного секретаріату УРСР від 4 січня 1918 р. «Про введення Народного суду» передбачили, що в ролі обвинувачів, які допускаються на попередньому слідстві, можуть виступати всі «неопорочені» громадяни обох статей.

Декрет від 7 березня 1918 р. № 2 «Про суд» встановив, що у кримінальних справах обвинувальний акт замінюється постановою слідчої комісії про віддання до суду і водночас передбачив заснування колегії осіб, які присвятили себе правонаступництву в формі громадського обвинувачення. Положення про народний суд РРФСР від 30 листопада 1918 р. містило вказівки про створення спеціальних колегій обвинувачів, що діяли як службові особи. За положенням про народний суд від 21 жовтня 1920 р. при відділах юстиції були обвинувачі, які призначалися на ці посади губвиконкомами.

Заснування спеціальних органів обвинувачення передбачили і всі законодавчі акти про революційні трибунали. Декретом від 4 травня 1918 р. при кожному революційному трибуналі поряд зі слідчими комісіями утворено колегії обвинувачів, на яких покладалося: формулювання обвинувальних тез з кожної страви, участь у засіданнях слідчих комісій при розгляді питань про віддання до суду, публічне обвинувачення у засіданнях революційних трибуналів.

За Декретом ВЦВК від 29 травня 1918 р. при Революційному трибуналі була заснована Центральна колегія обвинувачів, на яку, крім обов’язків, перелічених у Декреті від 4 травня 1918 р., покладалося об'єднання і керівництво колегіями обвинувачів при місцевих революційних трибуналах.

Тимчасове Положення про народні суди і революційні трибунали УРСР, прийняте 20 лютого 1919 р., як і подальші законодавчі акти про народний суд і революційні трибунали УРСР, регламентувало організацію колегії обвинувачів для здійснення аналогічних функцій.

Протягом всього періоду іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни законодавець поряд з правосуддям і судом виділяв обвинувачення й органи, на які покладалося його здійснення.

Перше Положення про прокурорський нагляд в РРФСР від 28 травня 1922 р. і перше таке ж положення в УРСР від 28 червня 1922 р. поклали на прокуратуру повноваження щодо порушення кримінального переслідування проти осіб, винних у вчиненні злочину, а також підтримання обвинувачення в суді. Це ж знайшло своє вираження і в подальшому розвитку кримінально-процесуального законодавства — в прийнятих у 1922;1927 рр. кримінально-процесуальних кодексах союзних республік і в Основах кримінального судочинства СРСР і союзних республік від 31 жовтня 1924 р., як і в кримінально-процесуальних кодексах союзних республік, що діяли до прийняття нового кримінально-процесуального законодавства.

Висновок до розділу. Таким чином, короткий нарис розвитку обвинувачення дозволяє зробити висновок, що законодавець розглядав його протягом усієї історії кримінального процесу, як особливу, самостійну функцію, для здійснення якої створювались спеціальні органи, не пов’язані з відправленням правосуддя, покладеним тільки на суд.

З урахуванням зазначеного, можна дійти висновку, що історична першооснова належить приватному обвинуваченню, а згодом суспільство, держава брали на себе функцію обвинувачення, яке завершувалось тим, що державне обвинувачення в суді в більшості країн світу було покладене на прокуратуру. Тобто відбулась еволюція від приватного до публічного обвинувачення. На сьогодні в Україні обвинувачення для прокуратури стало першочерговою конституційною функцією (ст. 121 Конституції України) та основною засадою судочинства (ст. 129 Конституції України).

Розділ ІІ. Особливості інституту підтримки державного обвинувачення в суді

2.1 Поняття, сутність та значення підтримання державного обвинувачення

Відповідно до статті 3 Кримінально процесуального кодексу України (далі КПК): «державне обвинувачення — процесуальна діяльність прокурора, що полягає у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення» .

Таким чином, обвинувачення, безумовно, є однією з основних функцій кримінального процесу. Натомість обвинувачення — поняття неоднозначне (вид діяльності, функція, засада судочинства, правовий інститут, елемент змагальності тощо).

Обвинувачення так чи інакше повинно бути здійснено, підсудний має бути засуджений або виправданий — і це запроваджує функцію правосуддя. Функція обвинувачення, як і захисту, та функція вирішення справи властиві самій природі кримінального процесу.

На думку Г. Кожевнікова, обвинувачення — це насамперед визнання винуватим у чому-небудь, приписування кому-небудь якоїсь провини.

У теорії кримінального процесу ще не вироблено єдиного підходу до розуміння сутності обвинувачення. Тому воно трактується по-різному, що негативно позначається на практичній кримінально-процесуальній діяльності як державних обвинувачів, так і інших учасників процесу.

Тлумачний словник української мови поняття обвинувачення висвітлює, як процесуальну функцію уповноважених законом органів або осіб, спрямовану на викриття перед судом обвинуваченого у скоєнні злочинного діяння і на визначення підстав та меж кримінальної відповідальності винного.

Окремі автори під обвинуваченням розуміють «кримінальний позов», процесуальний документ, в якому воно викладено, інші - діяльність прокурора при розгляді справи у суді першої, апеляційної інстанції, особливі процесуальні відносини, які вникають між державою в особі її уповноважених органів та особою, яка притягується як обвинувачена з приводу вчиненого нею злочину. Також обґрунтовується положення про те, що обвинувачення зумовлює виникнення певної системи кримінально-процесуальних відносин, але саме по собі не є правовідношенням.

С.А. Альперт вважає, що «під обвинуваченням слід розуміти засновану на законі процесуальну діяльність, спрямовану на викриття обвинуваченого у вчиненні злочину, його засудження, застосування до нього справедливого покарання, а у відповідних випадках — заходів виховного або громадського впливу.

В. Сєрбулов під обвинуваченням розуміє здійснювану згідно з вимогами кримінально-процесуального закону діяльність по формулюванню і обґрунтуванню твердження про скоєння певною особою конкретного злочину (злочинів), спрямовану на встановлення винуватої в скоєнні злочину особи, і при необхідності на забезпечення умов для покладення на неї кримінальної відповідальності або застосування до нього заходів громадського впливу чи адміністративного стягнення.

З точки зору С. Альперта, під обвинуваченням треба розуміти засновану на законі процесуальну діяльність, спрямовану на викриття обвинуваченого у вчиненні злочину, застосування до нього справедливого покарання.

В. Парадєєв доповнює вищезазначене визначення описом сукупності встановлених у справі обставин, що утворюють формулу обвинувачення та відображають склад злочину.

Найбільш містким та правильним, на нашу думку, є визначення А.Л. Рівліна, який під обвинуваченням розуміє діяльність уповноважених на те осіб, що знаходить своє вираження у передбачених законом і послідовно здійснюваних ними актах та діях, які полягають у твердженні на підставі зібраних доказів винуватості певної особи у вчиненні злочину, в силу цього притягненні її як обвинуваченого, вимозі віддання до суду, засудження та покарання.

Слід окремо зазначити, що у вітчизняній науці кримінального процесу широке поширення має поділ обвинувачення на: обвинувачення в матеріально-правовому значенні, під яким мають на увазі сукупність встановлених у справі та таких, що ставляться обвинуваченому у вину, суспільно небезпечних і протиправних фактів, що становлять суть конкретного складу злочину, і обвинувачення в процесуальному значенні, тобто заснована на законі процесуальна діяльність компетентних органів і осіб по викриттю обвинуваченого в скоєнні інкримінованого йому злочину та по обґрунтуванню його кримінальної відповідальності з метою його публічного засудження.

Обвинувачення є необхідним елементом будь-якого кримінального судочинства незалежно від його типу та форми. Однак його юридичний зміст і пов’язані з ним наслідки не завжди однакові. Вони залежать від того, наскільки доказана формула обвинувачення. Якщо обвинувачення сформовано згідно з буквою і духом закону, то його наслідки однозначні - це обвинувальний вирок. Якщо ж при формуванні обвинувальної тези обвинувачення не дотримано всіх вимог чинного законодавства, то негативні наслідки будуть звернені до обвинувача, і обвинувачення взагалі може не бути.

Обвинувачення пов’язане з кримінальною відповідальністю, хоча і не завжди. Кримінальним кодексом України встановлено правові підстави звільнення від кримінальної відповідальності. Це, зокрема, дієве каяття, примирення винного з потерпілим, передача особи на поруки, зміна обстановки та закінчення строків давності. В інших випадках слідом за обвинуваченням виникає необхідність у відповідальності тієї або іншої особи за скоєння злочину. Як сформульоване у кримінальній справі обвинувачення стає своєрідною «рушійною силою» кримінального процесу.

Отже, виходячи з наукового узагальнення, можна виділити три складові будь-якого обвинувачення. У матеріально-правовому розумінні це фабула обвинувачення, його юридичне формулювання і правова кваліфікація. Якщо фабула обвинувачення є фактичною, а юридичне формулювання правовою моделлю розкритого злочину, то правова кваліфікація є підведенням його під ту чи іншу статтю (частину, пункт) Особливої частини КК.

Обвинувальна діяльність, пов’язана з процесом формування обвинувачення, знаходить своє вираження і протікає у специфічних процесуальних формах, безпосередньо виражаючись у встановлених законом процесуальних актах.

Таким чином, обвинувачення реалізується у:

· постанові про притягнення як обвинуваченого;

· постанові про зміну (доповнення) обвинувачення;

· постанові про перекваліфікацію злочинних дій;

· обвинувальному висновку, що складається слідчим і затверджується прокурором;

· обвинувальній промові прокурора, який підтримує обвинувачення в суді;

· обвинувальному вироку суду.

Ці акти, як і пов’язані з ними дії слідчих і прокурорських органів, а також суду містять у собі твердження про винуватість певних осіб у вчиненні злочинів, притягнення їх до кримінальної відповідальності та вимогу застосування до них санкцій, передбачених кримінальним законодавством.

Таким чином, обвинувачення — це самостійна кримінально-процесуальна функція, сутність якої складає регламентоване законом спрямування діяльності суб'єктів обвинувачення, що здійснюється шляхом твердження винуватості конкретної особи, яка вчинила злочин, і полягає у формулюванні та пред’явленні обвинувачення, застосуванні до неї заходів процесуального примусу, у тому числі запобіжних заходів, збирання доказів винуватості цієї особи і обґрунтування кримінальної відповідальності обвинуваченого перед судом.

В юридичній літературі залежно від принципу публічності, суб'єктів обвинувачення, розділяють обвинувачення публічне, державне, приватне і приватно-публічне, державно-приватне. Виділяються також основне та субсидіарне «народне» (громадське), офіційне та неофіційне, складне та просте обвинувачення, а також загально громадське і відомче обвинувачення. Як і будь-яка класифікація, класифікація видів обвинувачення має дещо умовний характер. Але і такий поділ дає змогу змістовніше зрозуміти суть обвинувачення в кримінальному судочинстві.

Основним видом обвинувачення є публічне, під яким розуміють обвинувачення, що порушується компетентною особою в інтересах усього суспільства, незалежно від тих осіб, органів, чиїх інтересів воно може торкатися. Публічність такого обвинувачення полягає в тому, що прокурор, органи дізнання, слідчий порушують кримінальні справи, розслідують їх самостійно, незалежно від позиції приватних осіб, якими можуть бути потерпілі, заявник тощо. У такому разі офіційні органи, посадові особи діють не тільки в інтересах окремих осіб, а в основному в інтересах держави і суспільства. Тут знаходить свій прояв принцип публічності (офіційності), а саме обвинувачення можна іменувати офіційним, на відміну від обвинувачення потерпілим, яке може бути визнаним неофіційним, приватним.

У сучасних умовах приватне обвинувачення — це таке, за яким справа порушується не інакше, як за скаргою потерпілого. Приватне обвинувачення завжди походить безпосередньо від потерпілого чи може здійснюватися і представником його інтересів.

Подібне до приватного обвинувачення приватно-публічне, але специфіка його полягає в тому, що справи хоч і порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого, але закривати їх за угодою примиренням потерпілого з обвинуваченим, підсудним не можна. Такими справами є злочини, передбачені ч. 1 ст. 152 КК (зґвалтування). Елементи публічності зі справ приватного і приватно-публічного обвинувачення проявляються тоді, коли справа приватного обвинувачення має особливе громадське значення, а із справ приватно-публічного обвинувачення потерпілий через свій безпорадний стан, залежність від обвинуваченого чи інших причин не може захистити свої законні інтереси. У таких випадках прокурор порушує справу і за відсутності скарги потерпілого.

Певний інтерес становить і такий вид обвинувачення, як субсидіарне. Вітчизняне кримінально-процесуальне законодавство прямо не згадує про таке обвинувачення, хоч об'єктивно воно реально існує. У цивільному праві офіційно відома «субсидіарна відповідальність», яка тлумачиться загалом як додаткова відповідальність. Критерій «додатковості», на наш погляд, має лежати в основі визначення субсидіарного обвинувачення, що певною мірою може доповнювати публічне, офіційне. Проте немає однозначного підходу до розв’язання цієї проблеми. Так, М. Полянський субсидіарне обвинувачення не зводили лише до додаткового обвинувачення. На його думку, субсидіарним обвинуваченням називається таке, що порушується і підтримується приватною особою, потерпілим у випадку відмови від кримінального переслідування з боку державного обвинувача-прокурора, тоді як додаткове обвинувачення припускає здійснення приватною особою обвинувальної діяльності одночасно з посадовим обвинувачем.

Також, враховуючи те, що одна особа може обвинувачуватися у вчиненні не одного злочину, а декількох і не за одним епізодом, то обвинувачення можна поділити на такі види, як просте і складне.

Для простого виду обвинувачення характерним можуть бути такі ознаки: злочин складається з однієї дії чи бездіяльності; злочин вчинений однією особою, що не має судимості, що впливає на кваліфікацію діяння за правилами спеціальної повторності діяння, за яким обвинувачення охоплюється лише однією частиною чи пунктом кримінального закону. Це, наприклад, може бути одноразова крадіжка, скоєна вперше.

Складне обвинувачення може бути тоді, коли декілька протиправних діянь особи складають один злочин; коли діяння одночасно кваліфікується за двома і більше статтями кримінального закону (ідеальна сукупність); коли два самостійні злочинні діяння обвинуваченого за правилами спеціальної повторності класифікуються за однією кримінально-правовою нормою, чи коли попередня судимість особи розцінюється як повторність.

Також, варто зауважити, що усі види обвинувачень, їх система й обвинувачення взагалі мають як правове, так і соціально-політичне, філософсько-психологічне значення.

І насамкінець, обвинувачення паралельно від його виду в комплексі становить єдину систему, що визначає його сутність та загальну цілісну структуру. Адже обвинувачення постає комплексним багатоаспектним інститутом кримінального процесу — основою не лише для застосування покарання та відшкодування збитків, але дає життя функціям захисту правосуддя та вирішення справи по суті, визначає межі обвинувальної діяльності зі збору і дослідження доказової бази, але й основою для діяльності потерпілого, позивача та відповідача.

2.2 Підтримання державного обвинувачення як конституційна функція прокурора

Обвинувачення — одне з найдавніших і найбільш значних процесуальних явищ. Питання обвинувачення взагалі, і підтримання державного обвинувачення зокрема завжди перебувають у центрі уваги юристів-теоретиків і практиків. Поняття і суть обвинувачення в юридичній літературі висвітлено недостатньо, підходи науковців до його розуміння різні.

За умов демократизації державного ладу України зросло гуманістичне спрямування державного обвинувачення, яке, з одного боку, покликане сприяти зміцненню законності у сфері правосуддя, а з іншого — захисту прав і законних інтересів як жертв злочинів, так і осіб, котрі піддані кримінальному переслідуванню. Це відображено у чинному Законі України «Про прокуратуру» та КПК.

А тому не випадково в ст. 121 Конституції України в системі функцій, покладених на єдину систему прокуратури України, підтримання державного обвинувачення в суді займає перше місце, отже, цій функції і надається першочергове значення. Вона є однією з основних конституційних функцій прокурора.

Одночасно відповідно до ст. 129 Конституції України ця функція є однією із основних засад судочинства.

Те, що названа функція поставлена Конституцією на перше місце, не має якогось особливо принципового значення, але цим підкреслюється, що вона є однією з провідних у прокуратурі цивілізованої держави. Тому дуже важливо в умовах демократизації державного суспільного життя в Україні забезпечити підвищення якості та ефективності підтримання державного обвинувачення в інтересах захисту прав людини та посилення боротьби зі злочинністю.

Як вже зазначалось вище, відповідно до статті 3 Кримінально процесуального кодексу України (далі КПК): «державне обвинувачення — процесуальна діяльність прокурора, що полягає у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення» .

Участь прокурора у судових процесах на високому професійному рівні є реальним забезпеченням законності в судочинстві, ухвалення судами законних і обґрунтованих вироків — з одного боку, а з іншого — покликана сприяти у разі необхідності своєчасному перегляду судових рішень, які не відповідають закону. При цьому вся діяльність прокурора має бути спрямована на захист конституційних прав та інтересів громадян. Основними функціями правової держави, побудова якої є метою України (ст. 1 Конституції України), є гарантування, охорона, захист та реалізація основних прав та свобод людини і громадянина. Особливої гостроти набуває проблема реалізації цих прав у кримінальному судочинстві, де існує реальна можливість їх суттєвого обмеження. Однією з гарантій забезпечення прав та свобод особистості в цій сфері застосування державно-владних повноважень органів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство, є підтримання прокурором державного обвинувачення в суді - конституційна функція прокуратури України.

На нашу думку, діяльність прокурора щодо підтримання державного обвинувачення є складовою частиною більш широкого виду державної діяльності, а саме — кримінального переслідування осіб, які вчинили злочини, на різних стадіях кримінального і кримінально-виконавчого провадження. У свою чергу, кримінальне переслідування є невід'ємною складовою частиною правоохоронної функції держави.

Здійснюючи кримінальне переслідування, прокурор порушує кримінальні справи, може безпосередньо брати участь в їх розслідуванні, затверджує обинувальні висновки у кримінальних справах і надсилає ці справи до суду. Всі ці процесуальні рішення і дії він реалізує безпосередньо.

Прокурор бере участь на усіх стадіях, етапах провадження справ у суді, а не тільки в судових дебатах, де він за формою і за суттю конкретизує свою обвинувальну тезу. На стадії попереднього розгляду справи суддею за клопотаннями прокурора, як й інших учасників процесу, суддя з’ясовує питання про те, чи немає підстав для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб, для перекваліфікації дій обвинуваченого з урахуванням обтяжуючих обставин, або ж ухвалення угоди про примирення винного з потерпілим, чи визнання ним вини.

У судовому слідстві прокурор оголошує обвинувальний вирок чи його резолютивну частину за згодою сторін, допитує підсудного першим після пропозиції головуючого дати в справі показання, а також першим ставить запитання свідку, викликаному за клопотанням прокурора, може подати письмові питання для вирішення експертом, першим допитати експерта після оголошення його висновку. Участь прокурора в судовому засіданні не зводиться лише до підтримання державного обвинувачення, а спрямована на запобігання порушенням закону, прав й інтересів потерпілого та інших громадян і недопущення постановлення неправосудного вироку чи іншого рішення.

Дещо окремо стоїть питання змагальності учасників судового процесу. Змагальність сторін як необхідна умова цивілізації судового процесу — одна з основних конституційних засад судочинства. Суд, який у недалекому минулому був одним із органів боротьби зі злочинністю, став єдиним державним органом, наділеним винятковим правом вирішення справ, і незалежно та неупереджено забезпечує сторонам можливість використання наданих їм законом прав.

Участь прокурора в суді, його різнобічна обвинувальна діяльність у кримінальному судочинстві, відносини з іншими учасниками судового розгляду справи є запорукою змагальності в судовому засіданні. На думку Г. Грипаєнка, у кримінальному процесі змагальність полягає в тому, що в судовому засіданні процесуально сперечаються дві сторони: сторона обвинувачення і сторона захисту. Кожна з них обстоює свою правову позицію, права та законні інтереси тими засобами, якими дозволяє кримінально-процесуальний закон, допомагаючи таким чином суду всебічно, повно та об'єктивно дослідити всі обставини справи з метою з’ясування істини і ухвалення правильного рішення.

На прокурора, як державного обвинувача покладено ряд завдань, так, зокрема до них відносяться:

· обвинувачення особи, яка піддається кримінальному переслідуванню, у здійсненні злочину;

· захист прав і законних інтересів осіб, які потерпіли від злочину, та інтересів держави;

· сприяння суду в установленні об'єктивної істини у справі у виявленні всіх обставин, які мають значення для винесення обвинувального або виправдувального вироку, у визначенні міри покарання підсудному і вирішенні питань відшкодування втрат, а також у становленні причин злочину і умов, що йому сприяли.

Не вдаючись до глибокого дослідження цього питання, можна стверджувати, що функція обвинувачення займає домінуюче становище не тільки серед функцій прокуратури, а й у системі кримінально-процесуальних функцій. Якщо не зважати на визначення функції прокуратури про підтримання державного обвинувачення в суді, незаперечним фактом є те, що ця функція займає перше місце і за конституційним переліком функцій, покладених на прокуратуру, і за своєю суттю та значенням у кримінальному судочинстві. Саме обвинувачення є первинним для початку судочинства. Воно передує такій функції, як захист, та іншим функціям, визначення котрих лишається неоднозначним. Це стосується і функції державного обвинувачення, в основі якої лежить певна діяльність органів прокуратури, що становить самостійний специфічний вид державної діяльності взагалі, у сучасних умовах спрямованої на західні зразки, де обвинувачення за своєю суттю зводиться до кримінального переслідування.

2.3 Завдання і повноваження державного обвинувача у судовому розгляді кримінальної справи

Як вже було зазначено, підтримка державного обвинувачення в суді є основною і пріоритетною функцією прокуратури.

Так, відповідно до Наказу Генерального прокурора України № 4гн від 19 грудня 2012 року на прокурора у судовому розгляді кримінального провадження покладається наступне завдання: «здійснювати свої повноваження щодо підтримання державного обвинувачення, відмови від підтримання державного обвинувачення, зміни його або висунення додаткового обвинувачення, оскарження судових рішень, інші повноваження на стадіях провадження в суді першої інстанції та з перегляду судових рішень відповідно до вимог кримінального процесуального закону» .

Згідно Закону України «Про прокуратуру» (далі Закону), а саме ст. 34 завдання прокурора у судовому процесі є «додержання принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, сприяння виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановленню судових рішень, що ґрунтуються на законі». В ст. 36 зазначається, що «прокурор підтримує державне обвинувачення в судовому провадженні щодо кримінальних правопорушень, користуючись при цьому правами і виконуючи обов’язки, передбачені Кримінальним процесуальним кодексом України.

Під час судового провадження прокурор має право змінити обвинувачення, висунути додаткове обвинувачення або відмовитися від обвинувачення у випадках та порядку, передбачених Кримінальним процесуальним кодексом України" .

Обов’язок кожного керівника прокуратури забезпечити високу якість державного обвинувачення. Із цією метою керівники органів прокуратури повинні призначати прокурорів завчасно, з моменту початку досудового розслідування і контролювати його наглядову діяльність. Організація підготовки до участі у судовому процесі - це підґрунтя ефективного підтримання державного обвинувачення у суді. Вона включає не тільки ознайомлення з матеріалами кримінальної справи, а й застосування ефективної методики підготовки. Практика свідчить, якщо державний обвинувач недосконало вивчає матеріали справи, то він проявляє пасивність у судовому засіданні; у своїй обвинувальній промові широко використовує текст обвинувального акта; його промова не містить елементів переконливості і негативно сприймається присутніми. Тобто не забезпечує ефективну реалізацію повноважень щодо всебічного, повного, об'єктивного та неупередженого дослідження обставин справи, з якої він підтримує державне обвинувачення.

П. Каркач вважає, що доцільно, щоб під час досудового слідства у наглядовому провадженні накопичувалися такі матеріали: а) опис матеріалів кримінальної справи; б) процесуальні рішення, прийняті під час досудового слідства; в) копії та виписки з документів, що містять основні докази, на яких ґрунтується обвинувачення. Прокурор перед затвердженням обвинувального акта повинен перевіряти наявність зазначених матеріалів у наглядовому провадженні. Підготовка до підтримання державного обвинувачення починається з ознайомлення з наглядовим провадженням по кримінальній справі та вивчення матеріалів справи. Прокурор перевіряє законність проведеного розслідування і обґрунтованість обвинувального акта, що забезпечує належне проходження справи у суді.

Питання, які вирішуються у процесі підготовки до судового розгляду, напрацьовані практикою та частково визначені у ст. 368 КПК:

1) чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується особа;

2) чи містить це діяння склад кримінального правопорушення і якою статтею закону України про кримінальну відповідальність він передбачений;

3) чи винен обвинувачений у вчиненні цього кримінального правопорушення;

4) чи підлягає обвинувачений покаранню за вчинене ним кримінальне правопорушення;

5) чи є обставини, що обтяжують або пом’якшують покарання обвинуваченого, і які саме;

6) чи притягнуті як обвинувачені всі особи, що викриті у вчиненні кримінального правопорушення;

7) чи правильно кваліфіковано дії обвинуваченого за статтями кримінального закону;

8) чи додержано вимог закону при складенні обвинувального акта;

9) чи правильно обрано запобіжний захід;

10) чи вжито заходів до забезпечення відшкодування збитків, заподіяних злочином, і можливої конфіскації майна.

При вивченні кримінальної справи прокурор повинен також звернути увагу і на такі питання:

1. При виконанні оперативно-розшукових та слідчих дій оперативні підрозділи повинні мати письмові доручення слідчого, прокурора, які надаються ним відповідно до вимог ст. 41 КПК.

2. Протоколи огляду місця події, відтворення обстановки та обставин події мають бути підписані всіма учасниками цих слідчих дій. При застосуванні звукозапису і відеозйомки при вчиненні зазначених слідчих дій у протоколі має бути відображено, що відповідно до вимог статей 104, 107 КПК відеозапис було продемонстровано всім учасникам цих дій.

3. Огляд житла чи іншого володіння особи проводиться за постановою слідчого судді, а у невідкладних випадках — без постановисудді із чітким дотриманням вимог статей 233−234 КПК.

4. При розслідуванні справи кількома слідчими про це зазначається в постанові, яку виносить керівник органу досудового розслідування, де визначається старший слідчий групи і з якою повинні ознайомитися учасники кримінального провадження (ст. 39 КПК).

5. Затримана особа в порядку, передбаченому статтями 207, 208, 209 КПК, допитується негайно.

Таким чином, можна констатувати, що належним чином удавшись до процесу, державний обвинувач може вважати, що він готовий до підтримання обвинувачення в суді, а також вирішення питань наступного етапу: участь у плануванні судового слідства й безпосередню самому засіданні.

Як вже зазначалось, прокурор підтримує державне обвинувачення у всіх стадіях кримінального судочинства.

Так, готуючись до участі у підготовчому судовому засіданні, прокурору необхідно враховувати, що підготовче судове засідання в судовому провадженні — це самостійна стадія кримінального процесу, у якій суд зобов’язаний перевірити матеріали справи, призначити кримінальне провадження до судового розгляду. Важливість питань, які будуть розглядатися у підготовчому судовому засіданні, зобов’язує прокурора ґрунтовно підготуватися до судового засідання. Знаючи матеріали справи, він повинен переконати суд прийняти рішення про призначення справи до судового розгляду.

Говорячи про підтримку державного обвинувачення в суді варто підкреслити особливості уміння і знання прокурора належно і чітко провести процес доказування: допит осіб, перехресний допит (до речі новела КПК), тощо.

Особливу увагу в даній стадії кримінального судочинства, на нашу думку, варто приділити обвинувальній промові прокурора на дебатах. Так, кримінальний процесуальний закон не встановив елементів обвинувальної промови.

Однак, зважаючи на предмет судових дебатів, практика виробила таку структуру обвинувальної промови:

1) оцінка громадської безпеки вчиненого злочину (вступ);

2) фабула справи — короткий виклад фактичних обставин справи;

3) аналіз і оцінка досліджених у суді доказів;

4) обґрунтування юридичної кваліфікації злочину;

5) характеристика особи обвинуваченого (а за необхідності - і потерпілого);

6) пропозиція з приводу міри покарання і цивільного позову;

7) аналіз причин та умов, які сприяли вчиненню злочину.

Говорячи про перегляд судових рішень, так підтримка державного обвинувачення на даних стадіях пов’язані спільністю завдань і особливостей підтримки державного обвинувачення на попередніх стадіях, хоч і мають свої особливості в силу специфіки даних стадій.

Висновок до розділу. Враховуючи вищенаведене, слід визнати, що сукупність форм і методів реалізації в суді обвинувальної функції створює поняття «підтримання державного обвинувачення», А тому, на наш погляд, саме підтримання прокурором в суді обвинувачення або відмова від нього, якщо воно не підтвердилося, становлять основний зміст діяльності його в суді, саме це визначає процесуальне становище прокурора як учасника судового розгляду.

Підтримання державного обвинувачення в суді є тим найважливішим спектром процесуальної діяльності прокурора-обвинувача, який перебуває в нерозривному зв’язку з покладеним на нього конституційним обов’язком сприяти цілям правосуддя та має на меті кримінальне переспівування особи за вчинений злочин, представляти публічний інтерес держави і бути гарантом законних інтересів громадян, втягнутих у сферу правосуддя у кримінальних справах.

Природа участі прокурора в суді є складною. З одного боку він безпосередньо здійснює обвинувальну діяльність, а з іншого — зобов’язаний у межах закону реагувати на будь-які порушення закону, від кого б вони не виходили. При цьому додержуватися принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону.

Розділ ІІІ. Проблематика і особливості участі потерпілого як обвинувача

Відповідно до ст. 340 КПК: «якщо в результаті судового розгляду прокурор дійде переконання, що пред’явлене особі обвинувачення не підтверджується, він після виконання вимог статті 341 цього Кодексу повинен відмовитися від підтримання державного обвинувачення і викласти мотиви відмови у своїй постанові, яка долучається до матеріалів кримінального провадження. Копія постанови надається обвинуваченому, його захиснику, потерпілому, його представнику та законним представникам, а також представнику юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження.

2. У разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді головуючий роз’яснює потерпілому його право підтримувати обвинувачення в суді.

3. Якщо потерпілий висловив згоду на підтримання обвинувачення в суді, головуючий надає йому час, необхідний для підготовки до судового розгляду.

4. Потерпілий, який погодився підтримувати обвинувачення в суді, користується всіма правами сторони обвинувачення під час судового розгляду.

5. У випадку, передбаченому частиною третьою цієї статті, кримінальне провадження за відповідним обвинуваченням набуває статусу приватного і здійснюється за процедурою приватного обвинувачення.

6. Повторне неприбуття в судове засідання потерпілого, який був викликаний у встановленому цим Кодексом порядку (зокрема, наявне підтвердження отримання ним повістки про виклик або ознайомлення з її змістом у інший спосіб), без поважних причин або без повідомлення про причини неприбуття після настання обставин, передбачених у частинах другій і третій цієї статті, прирівнюється до його відмови від обвинувачення і має наслідком закриття кримінального провадження за відповідним обвинуваченням" .

Отже, після відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення право підтримувати обвинувачення в суді після відповідного роз’яснення набуває потерпілий, якщо він висловив згоду на це. Суд надає йому час на підготовку до судового розгляду. У такому випадку кримінальне провадження набуває статусу приватного і здійснюється за процедурою приватного обвинувачення.

З даного приводу О. Предместніков вважає, що «провадження у справах приватного обвинува­чення має свої особливості, власну специфіку, істотно відмінну від провадження справ публічного обвинувачення. З цієї причини в процесуальному законі доцільно провадженню у таких справах виділити окремий розділ, як диференційованій формі судочинства, чітко визначивши правовий статус суб'єктів, які беруть у ньому участь та наділивши сторони достатнім комплексом повноважень по відстоюванню своїх прав та інтересів, доведенню перед судом своєї правоти.

Оскільки судове слідство не провадиться у таких справах, а складність встановлення у них дійсних фактичних обставин справи нічим не поступається справам публічного обвинувачення, більше того, часто-густо вимагає проведення судово-слідчих дій, не характерних для судового розгляду (огляд місця події, відтворення обстановки та обставин події), запровадження інституту судових слідчих (чи слідчого судді) для забезпечення сторонам реальної можливості здійснення їх процесуальних прав та сприяння суду у встановленні об'єктивної істини — нагальна практична потреба.

Потерпілий в якості обвинувача в справах приватного обвинувачення може виступати поряд з прокурором, так і без нього. В цьому випадку становище потерпілого як обвинувача багато в чому схоже зі становищем прокурора. Головна відмінність полягає в тому, що потерпілий захищає лише свої права" .

Висновок до розділу. Таким чином, можна констатувати, що хоч потерпілому і надано право підтримувати державне обвинувачення в суді, вразі відмови прокурора, однак його процесуальне становище (хоч і прирівняне до обвинувача), однак значно поступається останньому зі сторони прокурора, адже в самому процесі доказування потерпілий не володіє всією повнотою наділених на правоохоронні органи функцій (зокрема в провадженні слідчих розшукових і негласних розшукових дій). Також проблематикою участі потерпілого як обвинувача є те, що даний процес проходить в формі приватного обвинувачення, однак даний вид кримінального провадження чітко не регламентований новим КПК, що безумовно є його прогалиною.

Висновки

Отже, в ході написання курсової роботи ми, в міру наших можливостей, спробували вирішити завдання, поставленні перед нами.

Так в першому розділі нами була розглянута проблематика генезису розвитку досліджуваного інституту, ми узагальнили, що короткий нарис розвитку обвинувачення дозволяє зробити висновок, що законодавець розглядав його протягом усієї історії кримінального процесу, як особливу, самостійну функцію, для здійснення якої створювались спеціальні органи, не пов’язані з відправленням правосуддя, покладеним тільки на суд.

З урахуванням зазначеного, можна дійти висновку, що історична першооснова належить приватному обвинуваченню, а згодом суспільство, держава брали на себе функцію обвинувачення, яке завершувалось тим, що державне обвинувачення в суді в більшості країн світу було покладене на прокуратуру. Тобто відбулась еволюція від приватного до публічного обвинувачення. На сьогодні в Україні обвинувачення для прокуратури стало першочерговою конституційною функцією (ст. 121 Конституції України) та основною засадою судочинства (ст. 129 Конституції України).

В другому розділі дослідження нами були розглянуті особливості інституту підтримки державного обвинувачення.

Так, обвинувачення постає комплексним багатоаспектним інститутом кримінального процесу — основою не лише для застосування покарання та відшкодування збитків, але дає життя функціям захисту правосуддя та вирішення справи по суті, визначає межі обвинувальної діяльності зі збору і дослідження доказової бази, але й основою для діяльності потерпілого, позивача та відповідача.

Підтримання державного обвинувачення в суді є тим найважливішим спектром процесуальної діяльності прокурора-обвинувача, який перебуває в нерозривному зв’язку з покладеним на нього конституційним обов’язком сприяти цілям правосуддя та має на меті кримінальне переспівування особи за вчинений злочин, представляти публічний інтерес держави і бути гарантом законних інтересів громадян, втягнутих у сферу правосуддя у кримінальних справах.

Природа участі прокурора в суді є складною. З одного боку він безосередньо здійснює обвинувальну діяльність, а з іншого — зобов’язаний у межах закону реагувати на будь-які порушення закону, від кого б вони не виходили. При цьому додержуватися принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону.

В третьому розділі ми спробували охарактеризувати проблематику і особливості участі потерпілого як обвинувача, і дійшли до висновку, що хоч потерпілому і надано право підтримувати державне обвинувачення в суді, вразі відмови прокурора, однак його процесуальне становище (хоч і прирівняне до обвинувача), однак значно поступається останньому зі сторони прокурора, адже в самому процесі доказування потерпілий не володіє всією повнотою наділених на правоохоронні органи функцій (зокрема в провадженні слідчих розшукових і негласних розшукових дій). Також проблематикою участі потерпілого як обвинувача є те, що даний процес проходить в формі приватного обвинувачення, однак даний вид кримінального провадження чітко не регламентований новим КПК, що безумовно є його прогалиною.

Список використаних джерел та літератури

1. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30

2. Кримінальний процесуальний кодекс України: від 13 квітня 2012 № 4651-VI // Відомості Верховної Ради України. — 2013. — № 9−10, № 11−12, № 13, — Ст. 88

3. Про прокуратуру: Закон України від 05 листопада 1991 № 1789-XII// Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 53. — Ст. 793

4. Наказ Генерального прокурора України «Про організацію діяльності прокурорів у кримінальному провадженні» № 4гн від 19 грудня 2012 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: www.gpu.gov.ua

5. Альперт С. А. Обвинение в советском уголовном процессе. — Харьков, 1974. — 203 с.

6. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. — К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2002. — 1440 с.

7. Каркач П. М. Державне обвинувачення в суді за новим кримінальним процесуальним законодавством України: навч. посіб. / П. М. Каркач. — Х.: Право, 2013. — 184 с

8. Кожевников Г. Державне обвинувачення як елемент кримінального переслідування // Вісник Академії прокуратури України. — 2006. — № 1. — С. 46−48.

9. Маляренко В. Т. Прокурор у кримінальному судочинстві [Текст] / В. Т. Маляренко, І.В. Вернидубов. — К., 2001. — С. 149

10. Підтримання прокурором державного обвинувачення / Л.Р. Грицаєнко (кер. авт. кол.) Г. П. Середа, М. К. Якимчук (та інші). За заг. ред. Г. П. Середи. — К.: Видавництво «Юридична думка», 2010. — 656 с.

11. Підтримання прокурором державного обвинувачення: підруч. / Л.Р. Грицаєнко (кер. авт. кол.), Г. П. Середа, М. К. Якимчук (та інші); за заг. ред. Г. П. Середи. — К.: Видавництво «Юридична думка», 2010. — 656 с.

12. Предместніков О. Потерпілий як сторона обвинувачення в справах приватного обвинувачення / [стаття в Інтернеті]. — Електронний ресурс. — Режим доступу: www. http://gro-za.io.ua/

13. Прокуратура України [Текст]: навч.-метод. посіб. / Ю.Є. Полянський [та ін.]; Нац. ун-т «Одес. юрид. акад.», Каф. орг. суд. та правоохорон. органів. — О.: Фенікс, 2011. — 142 с.

14. Прокурорський нагляд в Україні: Курс лекцій для студентів юридичних вищих навчальних закладів. — Кол. авторів: Нор В. Т., Когутич І.І., Павлишин А. А. // За ред. проф. В. Т. Нора. — К.: Атіка, 2004. — 352 с

15. Рогатюк І.В. Функція обвинувачення — рушійна сила кримінального процесу. — Право України. — 2002. — № 2. — С. 79−81

16. Сербулов В. А. Привлечение лица в качестве обвиняемого в советском уголовном процессе: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.09. / Киев. Высш. школа милиции им. Ф. Э. Дзержинского. — К., 1989 — 23 с.

17. Стремовский В. А. Предварительное расследование / В. А. Стремовский. — М.: Юрид. лит., 1989. — С. 98−132

18. Сухонос В. В. Організація і діяльність прокуратури в Україні: історія і сучасність. — Суми: Університетська книга, 2004. — С. 34−36

19. Сухонос В. В. Правові та організаційні аспекти розвитку прокуратури України в сучасних умовах: монографія. — Суми: Університетська книга, 2010. — С. 110−120

20. Сухонос В. В. Прокуратура у державному механізмі Російської імперії після судової реформи 1864 р.: монографія / В. В. Сухонос. — Суми: Університетська книга, 2012. — 104 с.