Проголошення КНР і побудова основ соціалізму

Реферат на тему:

«Проголошення КНР і побудова «основ соціалізму».

І. Проголошення КНР Китайський народ під час війни з японськими агресорами (1937—1945) зазнав величезних людських та матеріальних втрат. Загинули численні культурні цінності, було зруйновано міста, країна фактично розпалась на самостійні райони. У Китайській Республіці запанували голод, епідемії, злидні.

На завершальному етапі Другої світової війни війська СРСР провели успішні операції, розгромивши японців на суходолі. Величезна територія Північно-Східного Китаю — Маньчжурія — з населенням понад 40 млн чол. стала зоною тимчасової окупації радянської армії.

У сталінських планах побудови «соціалістичного табору» Китаю відводилась важлива роль.

Радянська військова адміністрація перетворила Маньчжурію на зону, закриту для представників законного уряду лідера партії Гоміндан (Національна партія) Чан Кайші. Це було розцінено урядом Китайської Республіки як втручання СРСР у внутрішні справи країни, спрямоване на провокування громадянської війни, як грубе порушення Договору про дружбу і союз між Радянським Союзом та Китаєм, укладеного у серпні 1945 р.

Протягом 1946 р. між комуністичними та урядовими військовими підрозділами тривали локальні збройні сутички. Навесні 1947 р. наступом армій КПК з Маньчжурії розпочалась громадянська війна.

1 жовтня 1949 р. на центральній площі Пекіна Тяньаньмень було проголошено Китайську Народну Республіку. У континентальному Китаї утвердився комуністичний тоталітарний режим.

У грудні 1949 р лідер КПК Мао Цзедун прибув до Москви на святкування ювілею Й. Сталіна. Під час його тривалого візиту у лютому 1950 р. було підписано Договір про дружбу, союз та взаємну допомогу між СРСР та КНР строком на 30 років.

Китайські комуністи за радянським зразком швидкими темпами проводили індустріалізацію, колективізацію сільського господарства, докорінну перебудову в галузі культури та освіти. У листопаді 1955 р. політбюро ЦК КПК прийняло рішення підпорядкувати державі підприємства приватного сектора промисловості та торгівлі. У 1956 р. протягом 8−9 місяців було проведено суцільне кооперування сільського господарства.

Як і в СРСР, ці заходи супроводжувалися масовими репресіями.

ІІ. КУЛЬТ ОСОБИ МАО ЦЗЕДУНА ТА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ЕКСПЕРИМЕНТИ КОМУНІСТІВ КИТАЮ Події другої половини 50-х років у СРСР позначились і на розвиткові Китаю. Гасла М. Хрущова —"Наздогнати й перегнати США в галузі економіки", «Нинішнє покоління радянських людей буде жити за комунізму» — втілились у ще більш авантюристичному курсі Мао Цзедуна. Він закликав побудувати комунізм у Китаї за дві-три п «ятирічки.

З серпня 1958р. протягом кількох місяців усе сільське населення Китаю було загнане у 26 тис. «народних комун». Характерною ознакою їх було тотальне одержавлення власності — від присадибних ділянок, худоби аж до речей особистого вжитку. Ще однією характерною рисою була воєнізація праці, створення «трудових армій». Селяни, об «єднані у роти, батальйони, полки, на світанку солдатським кроком вирушали на польові роботи, а повертались у домівки після заходу сонця. Платнею за роботу була миска рису.

На початку 60-х років загострились радянсько-китайські відносини. Мао Цзедун виступив проти розвінчання М. Хрущовим культу особи Сталіна. Більше того, він став претендувати на місце вождя міжнародного комуністичного руху, яке завжди належало лідерові КПРС. Ідеологічні суперечки радянських і китайських комуністів поступово призвели до згортання економічних, торговельних зв «язків, а згодом і до прикордонних збройних сутичок у другій половині 60-х років.

ІІІ. «ВЕЛИКА КУЛЬТУРНА РЕВОЛЮЦІЯ».

«Велика культурна революція» проводилася у 1965—1976 рр. і стала апогеєм культу особи Мао. Вона розпочалася у листопаді 1965 р. репресіями проти творчої інтелігенції, викладачів вищої школи.

На початку 1967 р. реальна влада у країні почала переходити до військових. Вони створювали нові органи партійної та адміністративної влади (ревкоми). Хунвейбіни виконали свою роль, і нова влада, не гаючи часу, з ними розправилась. Мільйони їх було вислано на «перевиховання» у віддалені села/У результаті кампанії по створенню ревкомів, що завершилась восени 1968 р., було встановлено безпосередній контроль збройних сил над усіма адміністративно-територіальними одиницями Китаю.

Режим особистої влади Мао Цзедуна тримався на міцній соціальній базі партійних, військових та господарських функціонерів усіх рангів, їх призначали тільки згори, враховуючи відданість ідеям комунізму. Вони мали певні пільги і міцно за них трималися (розподіл житла, продовольства, побутової техніки тощо).

9 вересня 1976 р. на 83-му році життя помер Мао Цзедун. Ще до завершення траурних церемоній розпочалася гостра боротьба за владу, у результаті якої багатьох із найближчого оточення померлого вождя було заарештовано. Вдову Цзянь Цінь та ще трьох високопоставлених партійних соратників Мао оголосили «бандою чотирьох», звинувативши їх у проведенні руйнівної «великої культурної революції». Судовий процес над ними засвідчив причетність Мао до масових репресій, які торкнулися близько 100 млн осіб.

Процес над «бандою чртирьох» тимчасово примирив молодих висуванців «культурної революції» на чолі з Хуа Гофеном, який після смерті Мао монополізував усі керівні посади в партії та державі, і стару гвардію, очолену реабілітованим Ден Сяопіном. Однак поступово партійна номенклатура з оточення Ден Сяопіна витіснила Хуа Гофена. У червні 1981 р. Головою КПК став Ху Яобан.

Ще в середині 60-х років Ден Сяопін висунув ідею «чотирьох модернізацій» Китаю: у промисловості, сільському господарстві, науці й обороні. Ідею не було схвалено у вищих ешелонах влади, однак вона стала популярною в народі. Курс «чотирьох модернізацій» підтримали дисиденти,) серед яких виділялась організація «Стіна демократії». Виникнення її було пов «язане з квітневими подіями 1976 р., коли члени організації вивішували листівки — «дацзибао» — на площі Тяньаньмень. Дисиденти закликали владу дозволити різні політичні рухи, дати змогу їм висловлюватися, звільнити всіх політичних в «язнів. Керівництво КПК не вступило в діалог з опозицією. Навпаки, репресії посилились.

IV.КУРС РЕФОРМ ДЕН СЯОПІНА У 1979 р. Ден Сяопін сформулював «чотири принципи», які згодом дійшли до оновленої конституції КНР 1982 р.:

дотримуватися соціалістичного шляху;

дотримуватися диктатури пролетаріату;

e.

i.

<

i.

x2403×1103×3784×3102 $x2437×3800 $x2448×6000×3784×6102×0324×1600я керівної ролі Компартії;

4) дотримуватися марксизму-ленінізму та ідей Мао Цзедуна.

Першою серед реформ стала перебудова сільського господарства. Найбільших показників досягнув його приватний сектор. Поширеним методом реформи була передача землі селянським родинам у довгострокову оренду. Селяни продавали основну частку врожаю за вільними цінами і лише певну частину здавали на держзамовлення. Прибутки селян зросли. Заможність уже не вважалася злочином.

З 1979 р. китайські комуністи приступили до пошуків нетрадиційних для них шляхів економічного розвитку. Розпочався експеримент зі створення підприємств із змішаним капіталом. Для заохочення іноземних вкладень на китайському узбережжі створювали спеціальні економічні зони. Найбільшою з них стала Тяньцзінська. Там збудовано 40 важливих промислових об «єктів. Такі зони мають суворий прикордонний контроль, робота в них надається на конкурсній основі.

З 1984 р. розпочалася реформа системи управління державною промисловістю, мета якої - відмовитися від централізованого директивного плану і впровадити ринкові відносини. Разом з тим, уряд не відважився на закриття збиткових підприємств. Як і раніше, перевага у фінансуванні надавалася оборонній промисловості, космічним програмам. Китай має у цих галузях певні досягнення: володіє ядерною зброєю, запускає власні супутники.

Закликаючи до збагачення, Ден переконував: «Бідність — не соціалізм», не може бути багатої і сильної держави, де народ живе бідно. За роки реформ більш як у чотири рази збільшився валовий національний продукт і значно підвищився життєвий рівень народу.

Формула Ден Сяопіна — «соціалізм із китайською специфікою» — майже не торкнулася партійної системи. Партійний контроль і надалі пронизує усі сфери суспільства.

Розвал «світової системи соціалізму» вселив у народи Китаю надію на послаблення тоталітаризму всередині країни. У березні 1989 р. посилився широкий демократичний рух молоді за права людини. На центральній площі Пекіна відбувались демонстрації, мітинги, сотні студентів голодували на знак протесту проти репресивної політики влади.

У травні 1989 р. у Пекіні було запроваджено воєнний стан.

19 лютого 1997 р. на 93-му році життя помер Ден Сяопін. На відміну від обстановки, що склалася після смерті Мао, розпочалася боротьба у вищих ешелонах влади. У сьогоднішньому Китаї зберігається стабільність і далі проводиться курс реформ, започаткований Деном.

У вересні 1997 р. відбувся XV з «їзд КПК, який підтвердив єдність вищого партійного керівництва. Лідер партії Цзян Цземін закликав дотримуватися ідей марксизму-ленінізму, ідей Мао Цзедуна і теоретичної спадщини Ден Сяопіна.

V. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КНР У перше десятиріччя комуністичної влади Китай свою зовнішню політику будував з оглядом на Москву, яка міцно тримала важелі економічної і військової допомоги Пекіну, Лідери обох комуністичних партій були одностайними щодо головної мети своєї діяльності — поширення комуністичних ідей у світі, що у практичній площині означало насаджування комуністичних режимів на Сході. .

Восени 1958 р. пекінське керівництво за підтримки СРСР спробувало збройним шляхом вирішити проблему «двох Китаїв» — возз «єднати Тайвань з КНР. США виступали гарантом незалежного розвитку острівної республіки, а за спиною Пекіна стояв Радянський Союз, США рішуче стали на бік Тайваню, і це посилило антиамериканську спрямованість зовнішньої політики КНР.

Уряд КНР постійно погрожував Сполученим Штатам війною, оголошуючи «суворе і останнє попередження» за порушення американськими літаками і човнами повітряного та водного просторів Китаю, куди відносили й територію та акваторію Тайваню.

Одночасно зміцнювалось радянсько-китайське співробітництво, особливо у військовій галузі. СРСР передав Китаю десятки базових підприємств оборонної промисловості, технологію виготовлення сучасної зброї. Співпраця військових дійшла навіть до обговорення проекту створення спільного радянсько-китайського тихоокеанського флоту.

Перші незгоди у радянсько-китайських відносинах виникли у зв «язку з відмовою Москви передати КНР атомну зброю. З початком «культурної революції» пекінське керівництво оголосило «смертельними ворогами» Китаю СРСР і США.

У середині 60-х років у пекінського керівництва склалася зовнішньо-стратегічна концепція, суть якої, за словами Мао Цзедуна, полягала у тому, щоб підштовхнути до смертельної сутички двох «тигрів» — СРСР та США, а «мудрій мавпі», Китаєві, залишити роль спостерігача двобою. Із появою у Китаї ядерної зброї (1964) така концепція загрожувала світовою катастрофою.

У пошуках виходу з ізоляції китайський уряд наприкінці 60-х років послабив критику США і розпочав пошуки контактів із Заходом. Важливою подією у міжнародному житті стало відновлення прав КНР у ООН. Восени 1971 р. «й було виздано спадкоємницею Республіки Китай — однієї із засновників ООН.

У лютому 1979 р. вперше у світовій історії розпочалася війна між соціалістичними державами — Китаєм та Соціалістичною Республікою В «єтнам зі значними втратами війська КНР відступили.

У 80-х роках було вирішено долю Гонконгу та Макао — відповідно англійської та португальської колоній на території Китаю. У 1997 р. у Гонконгу, згідно з укладеною угодою, підняли китайський прапор, однак протягом 50 років там зберігатиметься існуюча система господарювання та життя. Така доля Макао у 1999 р.

Динамічно розвиваються китайсько-українські відносини. 4 січня 1992 р. КНР оголосила про дипломатичне визнання української держави. У 1997 р. товарообіг між Україною та КНР досяг 1 млрд. доларів США. За обсягами торгівлі Китай став другим після Росії торговим партнером України. Президент Л. Кучма, перебуваючи з офіційним візитом у КНР в грудні 1995 р., визначив, що є всі можливості вже до кінця цього століття збільшити обсяг двосторонньої торгівлі, довівши його до 2−3 млрд. американських доларів на рік. Президент України назвав конкретні галузі, де існують цілком реальні резерви розширення зв «язків: металургія, хімія, енергетичне машинобудування, судно — і авіабудівна, текстильна промисловість, космічна сфера, сільське господарство.