Культура — об " єкт наукового дослідження

Реферат на тему:

КУЛЬТУРА — ОБ «ЄКТ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ.

ПЛАН.

1. Поняття «культура».

2. Предмет і завдання навчального курсу «Українська і зарубіжна культура».

3. Історія розвитку культурологічної думки.

4. Сучасні культурологічні теорії.

1. Поняття «культура».

Походження поняття «культура». Зі всього розмаїття соціальних процесів, відносин і фактів, які існували у минулому й існують нині, ми виділяємо певну особливу сферу, яка іменується культурою. Більшість людей переконана, що саме культура — те головне, основне, що відрізняє людське і соціальне буття від існування дикої природи. Пояснення і докази цієї тези наводяться найрізноманітніші - в залежності від того, що розуміється під культурою.

Слово «культура» — латинського походження, яке буквально означало обробку, догляд, поліпшення, обробіток. У класичній давнині воно вперше було зафіксоване в праці Марка Порція Катона «De agri cultura» (ІІІ ст. до н.е.), присвяченій турботам землевласника, який обробляв землю з використанням рабської праці. Турботи відповідали духові часу: автор рекомендував утримувати рабів надголодь, завантажувати їх роботою без міри, щоб втримати від крадіжки і легковажних занять. Господареві наказувалося бути скупим і обачним, не впадати в надмірності і нікому не довіряти.

Таке значення слова «культура» — «землеробство» — пішло у минуле. Набагато ближче до нашого розуміння культури те, що думали про землеробство римські вчені Варрон, Колумелла (І ст. до н.е.). Вони пропонували такі способи організації сільського господарства, які підвищили б продуктивність праці, зацікавленість рабів. Слово «культура» набуло багатозначності у знаменитого римського оратора і публіциста Ціцерона. У одному з своїх листів він говорить про «культуру духу», тобто про розвиток розумових здібностей, що є гідним завданням для вільної людини і дається завдяки заняттям філософією.

Зігравши роль універсальної мови у середньовічній Європі, латина донесла до нас слово «культура» через пітьму сторіч. Правда, вживалося воно тільки у словосполученнях і означало ступінь майстерності в якій-небудь галузі, придбання розумових навичок (наприклад, cultura juris — вироблення правил поведінки, cultura scientiae — засвоєння науки, cultura literarum — вдосконалення письма).

Така різноманітність контекстів вживання слова «культура» не пройшла безслідно. До XVIII ст., згідно з висновками лінгвістів слово «культура» стало окремою, самостійною лексичною одиницею, означаючи обізнаність, освіченість, вихованість — все те, що і зараз ототожнюють з культурністю. Як його синонім, використовувалося також поняття «цивілізація». Завдяки зусиллям філософів і істориків, за останні три сторіччя скромне латинське слово увійшло у всі європейські мови, набуло універсального значення, перетворилося на філософське поняття і стало об «єктом наукових досліджень.

Сучасні дослідники шукають аналоги терміну «культура» у інших мовах. Так, у давньогрецькій вживалося слово «пайдейя», що означало виховання гармонійної особистості (в дитині), китайською мовою — «жень» і «вень» означали виховання благородної людини, у давньоіндійській літературі говорилося про «дхармашастру» (вчення про життєві правила поведінки й обов «язки віруючого). Ця схожість виправдовує використання поняття «культура» для вивчення різноманітних історичних фактів.

Визначення поняття «культура». Культурні процеси і явища відрізняються складністю і багатоплановістю. Тому у сучасній науці нараховується декілька сотень визначень культури. Деякі з них широко відомі: культура — це сукупність досягнень людства; все багатство матеріальних і духовних цінностей; це інтегральний образ, що об «єднує науку, освіту, літературу, мистецтво, мораль, уклад життя при визначальній ролі світогляду. У таких визначеннях міститься вказівка і перелік елементів культури.

Суть соціального призначення культури розкривається в цілому ряді дефініцій (визначень). Наприклад, культура це: 1) надбіологічний спосіб адаптації (пристосування) людства до природного середовища, яке змінюється; 2) форми і способи комунікації людей; 3) соціальна пам «ять людства; 4) нормативно-спадкове програмування суспільної поведінки людей; 5) характеристика типу суспільства або певної стадії його розвитку; 6) єдність людських дій, відносин і установ, які забезпечують соціальну стабільність. Сучасне розуміння культури у контексті соціальної історії розглядає її як систему життєвих орієнтацій людини. Культура — це сфера духовної, ціннісної, комунікативної організації суспільства, яка визначає норми поведінки, мислення, почуттів різних верств населення і націй в цілому (Гуревич, 1991; Парахонський, 1995).

Якщо відволіктися від змісту культури, то її можна визначити як сукупність знаків, об «єднаних у системи. Знаки — це сигнали, предмети, взагалі все, що може бути носієм значення (наприклад, звуки мови, букви, цифри, слова і числа, символи, зображення тощо). Розрізняють знаки «природні», тобто ті, які виникли стихійно, і штучні, спеціально вигадані людьми для досягнення свідомо поставлених цілей (наприклад, математичні формули або знаки дорожнього руху). Завдяки системній організації, яка властива всім знакам загального користування, соціальна інформація зберігається, нагромаджується і передається від людини до людини, від покоління до покоління. У зв «язку з тим, що обсяг соціальної пам «яті не безмежний, культуру також визначають як спосіб організації і відбору знаків відповідно до їх значущості для майбутньої діяльності людей.

Однак, як і попередні визначення, знакова теорія спирається лише на зовнішні сторони буття культури. Уявімо собі, що внаслідок якоїсь страшної епідемії люди зникли. Всі створені людством і зафіксовані у знаках культурні цінності втрачають значення. Інакше кажучи, існування знаків має сенс тільки тоді, коли живуть люди, які їх створюють, відтворюють і, головне, розуміють. Тому у філософському значенні слова, в культурі розкривається творчий характер людського буття, здатність людини змінювати природу, суспільство і саму себе, а також наділяти продукти своєї діяльності загальнозначущими функціями.

Таким чином, культура — це поняття, яке означає певний історичний рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, втілений у типах і формах організації життя і діяльності людей, а також в цінностях, які створюються ними.

2. Предмет і завдання навчального курсу «Українська і зарубіжна культура».

Культура вивчається багатьма науками, як конкретними і прикладними, так і філософськими. Кожна з наук відтворює образ культури у відповідності до своїх завдань і методів. Провідна роль тут належить історико-філологічному циклу наук. Тому вчення про культуру, за необхідністю, виступає як комплексне міждисциплінарне дослідження, яке використовує результати багатьох гуманітарних наук як свої джерела. Основними завданнями і ступенями цього дослідження є: 1) опис фактів культури (прикладне культурознавство); 2) виявлення закономірностей розвитку культури (історія культури); 3) теоретичне пояснення культурних процесів (культурологія, теорія культури); 4) побудова універсальних моделей і науковий прогноз перспектив культури (філософія культури, футурологія); 5) вироблення рекомендацій для практичної діяльності; 6) виховання шанобливого і дбайливого відношення до національної і світової культури.

Спираючись на дані археології, етнографії, палеоантропології, історичної географії та інших допоміжних історичних дисциплін, культурологія висуває припущення про походження культури, про первинні факти культури та їх значення. Хронологічні зміни в культурі фіксуються суспільною історією, історією техніки, науки, мистецтва, релігії та іншими історичними науками. Культурологія осмислює суть, рушійні сили, причини і наслідки цих культурних змін. До її завдань входить також консультування культурних проектів, що передбачає використання краєзнавчих, архівних, бібліографічних джерел.

Розробка загальних проблем теорії та історії культури вимагає також залучення понятійного і методологічного апарату, який створюється соціологією, філософією, етикою, естетикою, інформатикою. Тим самим досягається об «єднання емпіричного і теоретичного рівнів вивчення культури. При цьому використовуються загальнонауковий, філософські і спеціальні методи дослідження. Серед останніх особливе значення мають: 1) порівняльно-історичний метод (послідовне вивчення культурного об «єкту, який змінюється); 2) типологічний метод (порівняння різних культурних об «єктів з метою виявлення типових, загальних для них властивостей); 3) герменевтичний метод (інтуїтивно-художнє пізнання культурних значень).

Міждисциплінарний характер культурології визначає предмет, структуру і завдання навчального курсу «Українська і зарубіжна культура». Його перша частина присвячена питанням теорії культури, зокрема, співвідношенню суспільства, особистості і культури, культурної політики. Основний зміст курсу складає історія культури у всьому її просторово-часовому різноманітті. Цей розділ несе також основне педагогічне навантаження, оскільки розвиває ерудицію і виховує повагу до творчої спадщини людства. Почуття патріотизму і національна самосвідомість формуються завдяки вивченню української культури та її місця у контексті світової культури, що складає зміст останнього розділу курсу і цього навчального посібника.

3. Історія розвитку культурологічної думки Становлення культурологічної думки почалося у стародавньому світі, її розвиток мав свої особливості у Середні віки і Новий час.

У давнину для людини реальне життя не було чимось відмінним від міфологічного світу. Древні релігії були політеїстичними (політеїзм — віра у багатьох богів). Люди спілкувалися з богами так само, як один з одним. Міфологічне мислення як форма колективної свідомості складає величезний пласт культури, є культурною реальністю і, одночасно, містить уявлення про культуру у древніх. У цьому випадку сприйняття культури включало в себе поклоніння, шанування, культ.

Давньогрецькі філософи Платон, Протагор, Полібій і китайський філософ Сима Цянь вважали культуру частиною божественної природи і її виявом. Подібно будь-якій живій істоті, культура народжується, живе і вмирає, а етапи її розвитку нагадують зміну пори року. Традицію такого розуміння культури пізніше збережуть деякі арабські вчені. Так, історик і філософ Ібн-Халдун стверджував, що повний цикл розвитку культури відбувається протягом 120 років, після чого стара культура буває «переможеною» іншою, більш сильною культурою (частіше за все — культурою кочовиків). Цей напрямок отримав назву «культурного натуралізму». Для нього характерні: перенесення рис природи на культуру, обожнювання культури у всіх її виявах, в тому числі у формі державної влади, ідея циклічності розвитку культури.

Відчуваючи світобудову як вищу гармонію, давні греки прагнули створити фрагмент досконалості на землі. Живим втіленням їх уявлень про гармонію, культурним зразком був поліс — місто-держава, яка формує людину культури. Так, Арістотель розробляв ідею культурної людини як зразкового громадянина. Тобто, в цілому розуміння культури носило гуманістичний характер.

У середньовічній Європі утверджується християнство — монотеїстична релігія (монотеїзм — віра в одного бога). Воно об «єднало у собі і світогляд, і філософію, і етику, і правові норми, підпорядкувало собі науку, освіту, мистецтво. Відповідно проблеми культури висвітлювалися у працях філософів-богословів. Для Августина Блаженного «без віри немає знання, немає істини». Світова історія за Августином Блаженним є результатом божественного визначення. «Гріховному» світському граду він протиставляє «град божий», утверджуючи, таким чином, пріоритет церкви.

Спробу поєднати арістотелізм і християнство здійснить знаменитий католицький богослов Фома Аквінський. Основний принцип його філософії - гармонія віри і розуму, оскільки розум здатний раціонально довести існування Бога і розбити заперечення проти істин віри. У розробленій ним системі сполучилися, не змішуючись, філософія і теологія, держава і церква, громадянська і християнська доброчесність.

Епоха Відродження утверджує гуманістичний ідеал. Культура уявляється мислителям Відродження результатом вільної творчої діяльності людини. Свобода і творчість як принципи людського співжиття протиставляються середньовічній ієрархії, підлеглості церкві. Дж. Манетті пише трактат «Про гідність і довершеність людини», спрямований проти Папи Іннокентія III, Джованні Піко делла Мірандола створює «Промову про гідність людини». Вільна творчість і гідна поведінка стають обов «язковим змістом морально-етичних міркувань і концепцій епохи.

Принципово по-новому культурний досвід минулого і сучасності, причини виникнення і шляхи розвитку культури переосмислюються у XVIII ст. Просвітництвом. Епоха прагне до цілісного сприйняття культури людства, розуміючи її як продукт діяльності людського розуму. У ряді праць поняття «культура» і «природа» протиставляються. Так, Жан-Жак Руссо вважає природу продуктом довершеного божественного розуму, а культуру — недосконалого людського розуму, негативно ставиться до культурного прогресу. Усуненню опозиції «культура"-"природа», пошуку шляхів їх гармонічного поєднання присвячені роботи Іммануїла Канта (1724−1804). За Кантом причиною виникнення культури є суспільна сутність людини. Філософ виділяє дві реальності: світ природи (тваринного начала, зла, жорстокості) і світ свободи (людини, культури, моралі). Перетинаються і примирюються два протилежних начала в уявленнях про прекрасне й у творенні прекрасного, що власне і є метою культурної діяльності. В етиці Кант вводить категоричний імператив, тобто обов «язкове і безумовне моральне правило, всезагальний закон поведінки, який долає і виключає будь-яке зло.

До другої половини XVIII ст. належить діяльність німецького філософа й історика І.Г.Гердера. Для Гердера культура є наслідком здатності людини до творчої і розумової діяльності, яка знаходить вираз у мові, науці, ремеслі, мистецтві, державі, релігії, сім «ї. Гердер вперше визначив культуру як необхідну і невід «ємну реальність людського суспільства, стверджуючи, що некультурних народів взагалі не існує. Є більш культурні і менш культурні народи. Рівень культури філософ пов «язує з прогресом освіти. У роботі «Про походження мови» (1772 р.) Гердер пов «язує появу мови з фізіологічно закладеною в людині здібністю до мислення, у розвитку мови вбачає прогрес культури. Він одним з перших зацікавився вивченням національних культур як форм існування світової. Гердер виділив етапи, через які проходить національне відродження: I — вивчення історії, етнографії, II — формування національної літературної мови, III — виникнення національних політичних організацій, боротьба за незалежність.

Остаточно опозиція «природи» і «культури» знімається в філософії Георга Фрідріха Вільгельма Гегеля, (1770−1831), для якого «культура є… звільнення і робота вищого звільнення», що розуміється як поетапний рух від природної безпосередності до вищої духовності. Історія людства за Гегелем є сходи вгору, по яким людина, звільнюючись, підіймається шляхом пізнання абсолютного духу. Гегель зводить культуру до духовного розвитку людства, розуміючи творчість як діалектичне сходження духу.

У першій половині XIX ст. з «явилися роботи російського вченого М. Я. Данилевського. У книзі «Росія і Європа» він висунув концепцію «замкненого (локального) розвитку культур». Кожний народ, за Данилевським, створює специфічну систему цінностей. Вироблена ним культура слабко контактує з іншими культурами, протидіючи проникненню в її «тіло» чужорідних елементів. Данилевський створив «систему типів» людства. Він писав, що є народи, віддані ідеї державності, а є такі, яким вона чужа. Є люди, які сповідують ідеали лицарства, честі, а є їх антиподи — хитрі обманщики, безпринципні торгаші. Народи Сходу створили вишукану, але малорухому, споглядальну культуру, яка з покоління в покоління відтворює саму себе. На Заході була створена динамічна, утилітарно-практична культура, спрямована на перетворення природи і суспільства. Ідеї Данилевського згодом сильно вплинули на культурологію ХХ ст.

Виникнення української культурологічної думки пов «язане з діяльністю Кирило-Мефодієвського братства. У Статуті Братства, у відозвах „До братів українців“, „До братів росіян“, „До братів поляків“, в творах його фундаторів — М. Костомарова („Думки про історію Малоросії“», «Дві руські народності»), П. Куліша («Повість про український народ») — відстоюються ідеї культурної самобутності слов «янських народів, їх права на вільний розвиток, гарантований вільним федеративним союзом слов «янських республік. Значний внесок в розвиток культурологічної думки зробив М. Драгоманов (1841−1895 рр.). З позицій порівняльно-історичної методології М. Драгоманов виступав проти хуторянського етнографізму, висував ідеї вільного розвитку народної культури у національну культуру, просякнуту загальнолюдськими цінностями. Цілісну концепцію історії української культури висунув М. Грушевський (1866−1934 рр.). Вона базувалася на тезах самобутності і самостійності української культури. Одним з перших він піддав сумніву і критиці теорію єдиної монолітної культури Київської Руси, доводив існування різних етноплемен ще за епохи трипільської культури. Не протиставляючи українську і російську культури, він все ж вважав першу більш близькою до європейської культури.

4. Сучасні культурологічні теорії.

Аналіз сучасних культурологічних концепцій переслідує дуже важливу мету: дати уявлення про основні тенденції і напрями культурології ХХ ст, показати, як вони оцінюють стан і перспективи сучасної культури.

Для теорії культури ХХ ст. характерний відхід від загальних концептуальних підходів, які базуються на еволюціоністському розумінні культурного розвитку. Концепція німецького філософа та історика О. Шпенглера належить до досліджень, які формують сучасну культурологічну традицію. Вона передбачає розгляд не тільки певних культурних констант, завдяки яким можлива розмова про культуру в цілому, але і аналіз різноманіття культур. Такі циклічні теорії культурного розвитку розглядають кожну культуру як цінність в собі незалежно від міри її цивілізованості, в загальному потоці соціокультурної динаміки. У знаменитій роботі «Згасання Європи» О. Шпенглер розкриває свою концепцію розвитку культури як організму, який народжується, досягає розквіту і, виснажуючись, приходить до свого природного кінця. Весь цикл, з його точки зору, триває близько тисячі років. Цивілізацію Шпенглер вважає симптомом і вираженням відмирання цілого культурного світу, згасання творчого духу культури. Звідси і назва його книги. Ідея культурно-історичного кругообігу, за Шпенглером, знаходить своє підтвердження в різних культурах, кожна з яких унікальна. Його концепція розглядає вісім рівноцінних за досягнутою зрілістю культур: єгипетську, індійську, вавілонську, китайську, античну, візантійсько-арабську, західноєвропейську і південноамериканську (майя). Якщо еволюціоністи концентрували свою увагу на логіці розвитку культури, то Шпенглер віддавав перевагу поняттю «душа культури». Виділяючи три типи душі («аполонічний», «магічний» і «фаустовський»), дослідник вважав, що вони лежать в основі відповідно античної, візантійсько-арабської і західноєвропейської культур. Культура жива остільки, оскільки вона зберігає глибокий, нерозривний зв «язок з людською душею. Душа культури живе в душах людей, які сприймають символи, смисли і цінності даної культури. Коли ж цивілізація придушує і поглинає людину так, що «вогонь душі згасає», вона приречена на загибель. М.О.Бердяєв відзначав трагічне світовідчуття Шпенглера: «У ньому немає… цивілізаторського самозадоволення, немає цієї віри в абсолютну перевагу своєї епохи над попередніми поколіннями».

Концепцію локальних цивілізацій розвивав британський культуролог А. Тойнбі у своїй 12-томній праці «Дослідження історії». Різноманіття форм соціокультурної організації людства, за Тойнбі, базується на своєрідності систем цінностей, навколо яких складається повсякденне життя — від найгрубіших його виявів до найвищих зльотів творчості. Кожна локальна цивілізація проходить у своєму розвитку чотири стадії: виникнення, зростання, надлому і розпаду. Визначальним елементом ціннісної системи А. Тойнбі вважав релігію, а економічна і політична сфери життя цивілізації, на його думку, підкоряються «духовному началу». Загалом Тойнбі нараховував 13 розвинених цивілізацій, хоча в його ранній творчості фігурувала 21 цивілізація. Непересічне значення його концепції полягає у розкритті діалогічної суті розвитку культури як серії «Викликів», які кидаються природою і суспільством, і «Відповідей», які знаходить людська творча духовність.

Інтегральна концепція одного з фундаторів російської і американської соціології П.О.Сорокіна, викладена ним в роботі «Соціальна і культурна динаміка», також базується на чергуванні декількох типів культур (суперсистем): 2-х основних (почуттєвого і ідеаціонального) і проміжних (ідеалістичного). Фундаментальним принципом кожного культурного типу П.О.Сорокін вважає спосіб пізнання, оснований на почуттєвому, раціональному або інтуїтивному сприйнятті. Сучасна почуттєва культура з її матеріалістичним забарвленням, на думку вченого, переживає глибоку кризу, вихід з якої можливий завдяки поверненню до абсолютних цінностей альтруїзму, добра і віри, внаслідок чого станеться заміна цього культурного типу наступним (ідеаціональним). На відміну від концепції О. Шпенглера теорія П. Сорокіна віддзеркалює тенденцію пошуку загальної культурної основи людства, реальних шляхів і механізмів виходу з культурної кризи.

З усвідомленням кризи культури як розпаду її внутрішньої єдності, протиставлення її спершу спільних ідей і цінностей пов «язане виникнення культурологічного напряму в філософії неокантіанства. Значний внесок у розвиток теорії культури зробили В. Віндельбанд, М. Вебер, Г. Ріккерт, Е. Кассірер. М. Вебер зафіксував драматичне положення західної людини між «небом» ідеалів і «землею» емпіричної реальності. Е. Кассірер в своїй «Філософії символічних форм» розкриває різноманіття автономних і самодостатніх, на його думку, символічних форм (наприклад, мова, міф, наука і т.п.).

Глибокої уваги заслуговують феноменологічні культурологічні концепції. Е. Гуссерль розглядає культурологічну проблематику з точки зору «телоса» європейської культури, що розкривається в її історичному розвитку. «Телос «- це певний духовний образ культури, поєднане духовними зв «язками життя людей і народів в рамках однієї культури. Подолання кризи європейської науки і культури Е. Гуссерль вбачає у поверненні до джерел європейської духовності - раціоналізму і обов «язкового співвідношення його з «життєвим світом» людини, відновленням втраченого зв «язку науки з людиною.

На початку і в середині ХХ ст. відбувається поворот в українській культурологічній думці. Після розвитку в руслі культурології Просвітництва і раннього Романтизму, вона починає відчувати вплив ірраціоналізму і волюнтаризму (Шопенгауера, Ніцше). Найбільш яскраво цей вплив втілився в творчості Д. Донцова (1883−1973 рр.), яка стала теоретичною основою інтегрального націоналізму.

Яскравим відображенням кризи людської суб «єктивності і гуманізму в сучасній культурі стала концепція М.Хайдеггера. Центральною темою в ній стає тема мови як засобу комунікації: «Думка дає буттю слово: в оселі мови мешкає людина». Вихід з культурної кризи, що створилася, бачиться Хайдеггеру у новому досвіді мислення, яке спирається на давньогрецькі першоджерела, на твердження Протагора, що людина є мірою всіх речей.

Іншим напрямом у культурології є психоаналіз, який ставить перед західною культурою проблему несвідомого. Його засновником був австрійський психіатр З.Фрейд. Він висунув гіпотезу про існування несвідомого як особливого рівня людської психіки, де зосереджені несвідомі бажання і витіснені з свідомості ідеї. «Воно» (як називає З. Фрейд несвідоме начало) активно втручається в людське життя, керує ним. Наша свідомість («Я») — лише іграшка в руках могутньої психічної сили первинних бажань людини, які базуються на прагненні до творення і продовження роду або руйнування (Ероса-любові і Танатоса-смерті). Роль культури в житті людини, за Фрейдом, полягає в здатності сублімувати (замінювати) примітивні потяги. Завдяки культурі вони набувають форми прагнення до творчості, пізнання та іншої діяльності, яка етично схвалюється. Культура («Над-Я») виконує роль внутрішнього цензора, завдяки якому людина здатна жити як соціальна і культурна істота. К. Г. Юнг розвинув концепцію психоаналізу, використовуючи поняття «архетипів» — психічних структур колективного несвідомого. Завдяки ним формуються образи, думки і почуття людей, зберігається колективний історичний досвід, міфи і символи культури.

Екзистенціальні концепції культури К. Ясперса, Ж.-П. Сартра, А. Камю привертали увагу до проблем сучасної культури, які виникають внаслідок відчуження людини від соціуму. Люди будуть дбайливіше ставитися до свого життя, якщо усвідомлять абсурдність людського існування, — вважають екзистенціалісти. Усвідомлення абсурду буття призводить до бунту, а цей останній — до свободи, заради якої людина готова піти на все, оскільки в свободі вона знаходить сенс свого життя.

Помітне місце в сучасній культурології займають концепції структуралізму, розроблені К. Леві-Строссом, Р. Бартом, М. Фуко, Ж. Деррідою. Структуралісти поставили завдання подолати описовість і дослідити культуру за допомогою суто наукової методології природничих наук, що включає формалізацію, комп «ютеризацію, математичне моделювання. Структурування здійснюється в різних галузях культури: мові і літературі, соціальних уявленнях та ідеології, мистецтві і масовій культурі. К. Леві-Стросс стверджує, що всі культурні уявлення (міфи, ритуали, правила) є певного роду знаковими системами, які передають інформацію і здійснюють культурний обмін всередині структури. Гармонію почуттєвого і раціонального начал (надраціоналізм), до якої необхідно прагнути сучасному людству, культуролог вбачає у феномені первісного мислення. Метою структурного аналізу є пошук системоутворюючого чинника, сукупності правил, за якими можна формувати культурні об «єкти.

Однією з найпоширеніших в сучасній культурології є ігрова концепція культури. Найбільш яскравими її представниками стали Й. Хейзінга, Х. Ортега-і-Гассет, М. Бахтін. У роботі «Homo ludens» («Людина, яка грає») Й. Хейзінга досліджує гру як загальний принцип становлення і життєдіяльності людської культури. Її культуротворча роль полягає у дотриманні добровільно встановлених правил, в приборканні стихії пристрастей при відсутності гніту «серйозності». Роботи Й. Хейзінги містять критику масової культури, яка перегукується з підходом Х. Ортеги-і-Гассета. Найвидатніший іспанський філософ займає особливе місце серед сучасних мислителів, тому що поєднує в своїй теорії традиції «філософії життя», неокантіанців, екзистенціалізму. У роботі «Повстання маси», яка набрала широкого розголосу, він аналізує стан сучасної культури і людини в ній. Оперуючи образами «еліти» і «людини-маси», мислитель попереджає про небезпеку загального нівелювання, деперсоналізації людини, влади «сучасного варвара», руйнівника культури. Подолання культурної кризи Ортега-і-Гассет вбачає не у докорінному перетворенні суспільства, а у поверненні до ієрархії більшості і елітарної меншості, яка створює основи культури внаслідок внутрішньої потреби. Суть культури, на думку Х. Ортеги-і-Гассета, складають спонтанність і відсутність прагматизму.

В кінці ХХ ст. сформувався постмодерністський напрям в культурології. Постмодернізм зазнав впливу багатьох сучасних інтелектуальних течій. Постмодерністське сприйняття дійсності проявляється у прагненні до деконструкції, децентралізації, відмові від авторитетів будь-якого рангу, у запереченні норм і традицій раціоналізму. У роботах Ж.-Ф. Ліотара, Ж. Делеза, Р. Рорті та ін. відстоюються цінності свободи у всьому, спонтанній діяльності людини, ігровому началі. Підвищується інтерес до ірраціонального і суб «єктивного, невизначеного, неясних форм. Постмодернізм, плюралістичний за своєю суттю, не боїться руйнування єдності існуючої культури, обґрунтовуючи неминучість трансформації культури у якісно нову форму. Різноманітність сучасних культурологічних, напрямів і концепцій дає уявлення про широту людського світогляду та світорозуміння і є узагальненням історико-культурного досвіду.

Література.

1. Ерасов В. С. Социальная культурология. Учебник для студентов высших учебных заведений. 2- ое изд. испр. и доп. М.: АспектПресс, 1996. — 591 с.

2. Культурология /под ред. А. А. Радугина. М.: Центр, 1996. — 400 с.

3. Культурология. Учебная помощь для высших учебных заведений. Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. — 576 с.

4. Петров М. К. Самосознание и научное творчество. Ростов-на-Дону: изд-у РГУ, 1992. — 268 с.

5. Рождественский Ю. В. Введення в культуроведение. — М.: ЧеРо, 1996. — 288 с.

6. Скворцова Е. М. Теория и история культуры: Учебник для вузов. М.: ЮНИТИ, 1999. — 406 с.

7. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. Київ: Либідь, 1993. — 390 с.