Причини та наслідки транспозиції в англо-українському перекладі

Дипломна робота спеціаліста

на тему:

«Причини та наслідки транспозиції в англо-українському перекладі»

Вступ

Перекладознавство сьогодні порушує величезне коло проблем, які вивчають переклад як процес і як результат.

Мова — це своєрідний код, тобто довільне позначення предметів та явищ дійсності з допомогою умовних знаків. Відтак переклад певною мірою є перекодуванням, оскільки кожний з умовних знаків замінюється при перекладі знаком іншої знакової системи.

Переклад традиційно трактується як один із найважливіших шляхів взаємодії національних культур, як дієвий спосіб міжкультурної комунікації.

Всі ми знаємо, що головною метою будь-якого перекладу є досягнення адекватності (еквівалентності) тексту перекладу щодо тексту оригінала. Отже, головне завдання перекладача при досягненні адекватності перекладу — це вправно застосувати різноманітні перекладацькі трансформації для того, аби текст перекладу якомога точніше передавав усю інформацію, яку несе в собі текст оригіналу, з дотриманням відповідних норм мови перекладу.

Транспозиція частин мови як один із найпоширеніших типів перекладацьких трансформацій мовних одиниць широко представлена в перекладах художніх творів з англійської мови на українську. Дослідження різних аспектів граматичних трансформацій займають значне місце у працях як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників перекладу: Л. С. Бархударова, В. Г. Гака, В.І. Карабана, В.М. Комісарова, Я.І. Рецкера, О. Д. Швейцера.

Явище переходу слів із однієї частини мови в іншу в процесі перекладу і пов’язані з цим граматичні перетворення в цілому вивчені ще недостатньо, досліджено лише окремі аспекти цього типу трансформацій (Л.С. Бархударов, В.І. Карабан, Я.І. Рецкер). Великий внесок у теорію транспозиції зробив Ш. Баллі, який уперше запровадив у науковий обіг поняття транспозиції. Обґрунтований аналіз теоретичних питань транспозиції представлено у працях Е. Сепіра та Л. Теньєра, де розглянуто сутність процесу транспозиції та мовні явища, пов’язані з механізмом переходу слів з одного лексико-граматичного класу в інший. У працях зазначених вчених підкреслюється роль і доречність транспозиції та обговорюються окремі її аспекти. Різні підходи до вивчення транспозиції відбито у працях І.Р. Вихованця, В.І. Карабана, О.С. Кубрякової та інших дослідників. Концепції вчених різняться наголосом на морфологічну, синтаксичну та семантичну сутність явища транспозиції, а також повнотою дослідження цього явища, що пов’язано з широким або вузьким розумінням терміна «транспозиція» у перекладознавчій науці.

Таким чином, слід зазначити, що на цей час явище транспозиції частин мови при перекладі в цілому ще не вивчено і не стало об'єктом докладного дослідження у перекладознавстві.

У сучасному українському перекладознавстві ціла низка питань, пов’язаних із системним вивченням транспозиції, ще не отримала обґрунтованого пояснення. Визначення процесу транспозиції, поняття повної та неповної транспозиції, широкий та вузький підходи до аналізу цього явища залишаються на цей час одними з найбільш дискусійних. Потреба висвітлення питань транспозиції найбільшою мірою стосується аналізу перекладів художніх текстів, оскільки саме у художньому перекладі застосування транспозиції є досить поширеним.

Актуальність нашого дослідження полягає в тому, що проблема транспозиції частин мови в англо-українському напрямку перекладу комплексно не була досліджена у перекладознавстві.

Актуальним є розгляд основних причин застосування транспозиції у перекладі, а також її різновидів та умов застосування, що дає можливість по-новому поглянути на особливості процесу перекладу та будови англійської та української мов, зокрема на особливості функціонування лексичних, морфологічних та синтаксичних елементів двох мов. Важливість дослідження цієї проблеми пов’язана і з наявністю окремих помилок у студентів та перекладачів-початківців при здійсненні як усної, так і писемної форм перекладу стосовно вибору відповідних частин мови для перекладу в тих випадках, коли у цільовій мові не існує прямого відповідника.

Усе це зумовило актуальність дослідження транспозиції з урахуванням сучасних тенденцій у перекладознавчій теорії та функціонально-комунікативного підходу до мовних явищ у перекладі.

Метою дослідження є уточнення визначення та комплексний аналіз транспозиції частин мови у перекладах художніх текстів з англійської мови українською.

Поставлена мета зумовила розв’язання таких завдань:

1. Уточнення поняття перекладацької транспозиції у перекладі.

2. Встановлення особливостей застосування транспозиції у художньому перекладі.

3. Окреслення частиномовної сфери, якої стосуються поширені транспозиції у процесі перекладу.

4. Виявлення та опис головних причин частиномовних транспозицій на матеріалі перекладів англійських художніх текстів українською мовою.

5. Здійснення класифікації та аналізу типів транспозиції частин мови, які застосовуються в англо-українському художньому перекладі, та, зокрема, розрізнення повної і неповної транспозиції частин мови.

Об'єктом дослідження є пари відповідних лексичних одиниць, словосполучень та речень вихідного та цільового текстів, де спостерігається транспозиція слів.

Предметом дослідження є основні причини, характеристики та різновиди транспозиції частин мови, а також особливості її застосування при перекладі з англійської мови на українську.

Матеріалом дослідження слугували художні твори XX та кінця XIX сторіч таких авторів, як О. Вайлд, А. К. Дойл, Дж.Д. Селінджер, Р. Сабатіні, Е. Хемінгуей. У дослідженні були використані переклади таких перекладачів: Р. Доценка, М. Дмитренка, а також свої варіанти перекладів.

Методи дослідження. Відповідно до мети і завдань дослідження застосовано наступні методи:

— описовий метод із використанням прийомів аналізу, синтезу, порівняння, узагальнення;

— трансформаційний метод;

— морфолого-синтаксичний метод;

— семантичний метод;

— контрастивний та компонентний аналіз;

— елементи словотвірного, стилістичного та кількісного аналізу;

— контекстуальний аналіз.

Теоретичне значення роботи полягає у можливості використання її результатів для вивчення закономірностей трансформаційних та транспозиційних процесів у випадку мов оригіналу та перекладу різного структурного складу та у розробці методик порівняльного аналізу граматичних процесів, що відбуваються при перекладі.

Практична цінність роботи зумовлена тим, що її матеріали можна використовувати у викладанні нормативних курсів основ перекладознавства, теорії та практики перекладу з англійської мови на українську, порівняльної граматики і типології англійської та української мов.

1. Граматичні проблеми перекладу

Поділ складних випадків перекладу на граматичні та лексичні явища — досить умовний, адже в кожній мові граматичне тісно пов’язане з лексичним і спосіб передачі в перекладі граматичних форм і конструкцій нерідко залежить від їх лексичного наповнення. Одне й те ж граматичне явище залежно від конкретного лексичного вираження може перекладатися різними способами. Однак існують певні загальні закономірності співвідношення та відповідності граматичних форм і конструкцій мов оригіналу та перекладу, тому докладний опис таких співвідношень, орієнтований на переклад, видається не тільки доцільним, а й необхідним, аби достатньо чітко уявляти, які можливості має перекладач у своєму розпорядженні для адекватної передачі у перекладі граматичних явищ оригіналу.

Обов’язковою умовою адекватного перекладу є вміння правильно аналізувати граматичну будову іншомовних речень, правильно визначати граматичні труднощі перекладу й конструювати речення у перекладі відповідно до норм мови і жанру перекладу. Зрозуміло, що перекладач повинен бути добре обізнаним з граматичними особливостями мов оригіналу та перекладу, основами теорії перекладу взагалі, а також із перекладними відповідниками у галузі граматики і лексики, перекладацькими трансформаціями, способами перекладу різних мовних та мовленнєвих явищ. Все це становить частину загальної компетенції перекладача, яка, звичайно, значно ширша від означеної нами. Під час перекладу потрібно правильно зрозуміти зміст речень, смислові відношення між реченнями та значення метатекстових елементів, що беруть участь в організації тексту. Природно, що найбільший комплекс граматичних проблем перекладу пов’язаний із розумінням синтаксичної структури та морфологічного складу речень як мовних елементів, що є безпосередніми носіями предметної інформації.

Як відомо, англійська та українська мови належать не тільки до різних гілок індоєвропейської родини мов (перша — до германської, друга — до слов’янської), а й до різних структурних типів мов: перша — переважно аналітична мова, де граматичні відношення у реченні передаються вільними граматичними морфемами, а друга — флективна мова, де граматичні значення і відношення передаються за допомогою зв’язаних граматичних морфем — флексій. Саме розбіжності в будові мов, у наборі їхніх граматичних категорій, форм та конструкцій і становлять першу велику групу граматичних труднощів перекладу. Так, в українській мові немає артиклів, герундія, часових форм дієслова груп Continuous та Perfect, складних підметових та додаткових інфінітивних конструкцій, а в англійській мові - дієприслівників, категорії роду іменників та прикметників тощо. Певні відмінності існують у будові речення: на відміну від української мови, де група підмета нерідко може міститися після групи присудка, в англійській мові порядок головних членів речення значно фіксованіший, що може вимагати перебудови речення під час перекладу.

Друга група граматичних труднощів перекладу пов’язана з різним обсягом подібних у двох мовах форм і конструкцій. Так, форма теперішнього часу дієслова-присудка в українській мові відповідає за своїм змістом англійським відповідним формам родового відмінка.

Третю групу граматичних труднощів перекладу складають ті граматичні явища мови тексту оригіналу, що мають відмінні від відповідних граматичних явищ мови перекладу функціональні характеристики: наприклад, форми однини і множини іменника наявні і в українській, і в англійській мовах, однак форми конкретних іменників можуть не збігатися (англійське «evidence» вживається тільки в однині, але може перекладатися формою і однини, і множини).

Певні труднощі для перекладачів-початківців становлять граматичні омоніми — формально тотожні граматичні форми або конструкції, що мають різне граматичне явище (наприклад, дієслово «to do» може вживатися як допоміжне дієслово у заперечувальних і питальних реченнях, дієслово-репрезентант попереднього дієслова та як смислове дієслово).

Ще одна група граматичних труднощів перекладу пов’язана з особливостями вираження членів речення у двох мовах, насамперед підмета і присудка. Наприклад, в англійській мові є так звані «формальний підмет» і «формальний додаток», неможливі у структурі українського речення. Тільки незначна частка англійських та українських висловлювань має ідентичну синтаксичну структуру та порядок компонентів і тільки у такому випадку англійські висловлювання можуть перекладатися відповідними українськими висловлюваннями без застосування граматичних трансформацій. Такий переклад називається «дослівним» або «послівним». Його слід відрізняти від граматично буквального перекладу, який є дослівним перекладом граматичної форми або синтаксичної конструкції, що порушує граматичні норми мови перекладу та/або жанрово-стилістичні норми літератури. Граматичний буквалізм призводить не тільки до порушення норм мови перекладу, а й до різних викривлень у передачі смислу оригіналу.

Наприклад, у граматично буквальному перекладі речення «A new element will be discovered sooner or later» — «Новий елемент буде відкрито раніше чи пізніше» — спостерігається порушення норм функціонування порівняльних форм прислівників: в українській мові у подібних випадках вживається форма позитивного, а не порівняльного ступеня («рано чи пізно»). А наступний буквальний переклад викривляє смисл оригіналу і порушує деякі граматичні норми української мови, згідно з якими, зокрема, дієприкметниковий зворот не може вводитися сполучником, а анафоричний присвійний займенник повинен мати форму «свій», а не «його»:

«While taking part in the discussion he advanced his famous theory» (" Коли, беручи участь у дискусії, він висунув його відому теорію", а треба: «Саме під час цієї дискусії він висунув свою знану тепер теорію»).

Дослівний переклад відбувається послідовно з першого слова речення до останнього. Він не виключає вилучення артиклів та певних лексичних трансформацій, якщо внаслідок їх застосування структура й порядок членів речення, що перекладається, не змінюються:

This is the phenomenon of diffraction. — Це — явище дифракції.

It is one of the basic questions of any science. — Це є одним з головних питань будь-якої науки.

Саме для того, щоб уникнути неадекватного буквального перекладу («граматичного буквалізму»), і потрібно застосовувати перекладацькі граматичні трансформації, внаслідок яких буквальний переклад адаптується до норм мови перекладу та стає адекватним. Граматичні трансформації спричиняються різними чинниками. Зокрема причинами таких трансформацій є:

1) Різниця у способах передачі інформації англійським і українським рівням: те, що в одній мові передається лексичними засобами, в іншій мові може виражатися граматичними засобами. Так, наприклад, попередність однієї дії іншій у минулому в англійській мові позначається формою Past Perfect дієслова-присудка, а в українській мові - словами або словосполученнями («раніше», «перед цим», «до того» тощо).

Відсутність в одній з мов певних граматичних явищ, форм або конструкцій. Наприклад, в українській мові артиклі, герундіальна форма дієслова, формальний додаток («it»), а в англійській мові - родові форми іменників та прикметників, форми відмінків числівників.

Необов’язковість вираження граматичної інформації в одній з мов (наприклад, в українській мові граматично не виражена інформація про те, що дія в теперішньому часі відбувається у момент говоріння (англійська дієслівна форма Present Continuous).

Різниця у представленні змісту речення поверхневою структурою (наприклад, в англійській мові складна інформація в додатку може виражатися у вигляді складного додатку Objective Infinitive).

Особливості сполучуваності і функціонування слів у словосполученнях і реченнях (наприклад, через особливості сполучуваності прикметника «administrative» словосполучення «administrative efficiency» не може перекладатися як «адміністративна ефективність» і повинне перекладатись як «ефективне управління»).

Під граматичною перекладацькою трансформацією розуміється зміна граматичних характеристик слова, словосполучення або речення у перекладі. Розрізняють п’ять основних видів граматичних трансформацій: пермутація (перестановка), субституція (заміна), додавання, вилучення та комплексна трансформація.

Перестановка — це граматична трансформація, внаслідок якої змінюється порядок слів у словосполученні або реченні. Наприклад, в українському реченні сполучне слово «однак» звичайно стоїть на початку речення, тоді як в англійській мові його відповідник «however» може вживатися і в середині та наприкінці речення; іменник-означення в англійській мові може перебувати в препозиції, перед означуваним іменником (theory construction), тоді як в українській мові іменник-означення звичайно стоїть після означуваного іменника («побудова теорії»).

Перестановки нерідко супроводжуються іншою граматичною трансформацією — заміною, внаслідок якої змінюються граматичні ознаки словоформ (наприклад, замість форми однини у перекладі вживається форма множини), частин мови (наприклад, інфінітив у перекладі трансформується в іменник), членів речення (наприклад, додаток перетворюється при перекладі в підмет) та речень (наприклад, просте речення перетворюється в складне або навпаки):

Much work has been done on the problem. — З цієї проблеми написано багато праць.

Brakes must be applied to stop a car. — Щоб зупинити автомобіль, необхідно застосувати гальма.

This year has seen many great discoveries. — У цьому році відбулось багато великих відкриттів.

Крім цього, при перекладі можуть застосовуватись також заміни слова словосполученням, словосполучення — реченням, низки речень — одним складним реченням і навпаки:

I shall discuss those points in greater detail. — Я розгляну ці положення докладніше.

This is true also for the language used in the scientific area of culture. — Це вірно також і для мови, яка використовується в науковому дослідженні культури.

This is what makes them meaningful. — Саме це й робить їх значущими.

Einstein, too, confessed the same admiration for ancient geometry. — Ейнштейн також зізнавався, що він теж був захоплений геометрією древніх.

The conference was a veritable summit meeting. Only Bohr was conspicuously absent. — Ця конференція була справжньою зустріччю у верхах, і лише Бора там явно бракувало.

Додавання — це граматична трансформація, внаслідок якої в перекладі збільшується кількість слів, словоформ або членів речення. Наприклад, у наступних перекладах словоформи «applications» та «introduces» перекладається сполученням двох слів:

There are many different applications of this material. — Цей матеріал застосовується у багатьох різних галузях.

The mutual effect introduces a complex change. — Перехресний вплив призводить до появи комплексних поправок.

Додавання використовується при перекладі іменників (intricacies «складні проблеми та заплутані питання»), прикметників (recurrent «що періодично повторюється»), дієслів (to solve «знаходити вирішення»), прислівників (theoretically «у теоретичному плані»), субстантивованих прикметників (the intracellular «внутрішньоклітинне середовище»), слів інших частин мови та словосполучень (data rates «швидкість передачі даних»).

Вилучення — це така граматична трансформація, внаслідок якої в перекладі вилучається певний мовний елемент:

The explosion was terrible while it lasted. — Вибух був жахливий.

This is a very difficult problem to tackle. — Це дуже складна проблема.

Комплексна граматична трансформація включає дві або більше простих граматичних трансформацій, наприклад, коли під час перекладу одночасно здійснюються перестановка і додавання:

The motor was found to stop within 2 seconds. — Виявилося, що електромотор зупиняється протягом двох секунд.

Оскільки граматика тісно пов’язана з лексикою, значна кількість перекладацьких трансформацій має змішаний характер, тобто при перекладі відбуваються одночасно лексичні та граматичні зміни. Такі лексико-граматичні трансформації називаються змішаними і складаються з розглянутих вище граматичних трансформацій та різного роду лексичних трансформацій (генералізація, специфікація, контекстуальна заміна тощо). Наприклад, у наступному перекладі застосовано граматичні трансформації заміни герундія на іменник та форми однини іменника research на форму множини «дослідження» і лексичні трансформації контекстуальної заміни прислівника heavily на «широко», прийменника in на прийменник «при» та займенника І на займенник «ми»:

In identifying these features I relied heavily on previous research. — При визначенні цих ознак ми широко використовували попередні дослідження.

Вміння та навички перекладацьких трансформацій становлять істотний компонент компетенції перекладача, і тому їх виробленню та правильному застосуванню слід надавати належної уваги. Застосування трансформацій у перекладі має спрямовуватися на адекватну передачу смислу оригіналу та враховувати норми мови перекладу. Обов’язково використовуються трансформації при перекладі відсутніх в українській мові граматичних явищ англійської мови.

Отже, обов’язковою умовою адекватного перекладу є вміння правильно аналізувати граматичну будову іншомовних речень і конструювати речення у перекладі відповідно до норм мови і жанру перекладу. Розбіжності в будові мов, у наборі їхніх граматичних категорій, форм та конструкцій становлять велику групу граматичних труднощів перекладу.

Для того щоб уникнути граматичного буквалізму потрібно застосовувати перекладацькі граматичні трансформації, аби буквальний переклад був адаптований до норм мови перекладу.

Розрізняють 5 основних видів граматичних трансформацій: перестановка, заміна, додавання, вилучення та комплексна трансформація.

Застосування трансформацій у перекладі має бути спрямоване на адекватну передачу змісту оригіналу. Обов’язково використовуються перекладацькі трансформації при перекладі відсутніх в українській мові граматичних явищ англійської мови.

2. Явище транспозиції в лінгвістиці

2.1 Визначення транспозиції

В українській мові наявні переходи слів однієї частини мови в іншу. Відповідно, ці слова змінюють своє лексичне значення, граматичні властивості. Такий перехід частин мови називається транспозицією. Термін «транспозиція» у загальному значенні позначає явища використання однієї мовної форми чи одиниці у функції іншої. На сучасному етапі проблемою переходу однієї частини мови в іншу займаються такі вчені: Бархударов Л. С., Казакова Т. А., Вихованець І. та інші. Ці вчені у своїх працях виокремлюють такі типи транспозиції:

— субстантивація;

— ад'єктивація;

— адвербіалізація;

— вербалізація;

— прономіналізція.

І. Вихованець та К. Городенська у «Теоретичній граматиці української мови» детально описують ці типи та характеризують їх за семантичними, синтаксичними та морфологічними ознаками.

Частини мови не є замкнутими розрядами слів. У живому мовленні постійно наявні явища переходу слів з однієї частини мови в іншу. При такому переході слово змінює властиве йому лексичне значення, морфологічні властивості, синтаксичні характеристики — все, що характеризувало слово, коли воно належало до однієї частини мови, зникає, слово набуває нового лексичного значення, граматичних властивостей, що приводить до появи нового слова.

Найпоширенішими переходами у системі частин мови є такі: перехід іменників у прислівники, прийменників у вигуки; прикметників у іменники; дієслівної форми — дієприкметників у займенники; сполучників у вигуки.

У мовознавстві перехід частин мови називають транспозицією. Теорію транспозиції вперше опрацював Ш. Баллі, а Л. Теньєр описав різновиди транспозиції, під назвою трансляція.

Транспозиція — використання однієї мовної форми у функції іншої без зміни змісту усього повідомлення. Термін «транспозиція» вживають у вузькому і широкому розумінні. У вузькому розумінні транспозиція (або функціональна транспозиція), стосується переходу слова з однієї частини мови до іншої або її вживають у функції інших частин мови.

Розрізняють дві системи цієї транспозиції.

1) неповна або синтаксична транспозиція, коли змінюється лише синтаксична функція вихідної одиниці без зміни її морфологічної належності до відповідної частини мови;

2) повна (або морфологічна) транспозиція, коли утворюється слово іншої частини мови.

Засобами вираження морфологічної транспозиції є афіксація і конверсія. Залежно від частини мови, в яку переходить слово, розрізняють субстантивацію, ад'єктивацію, вербалізацію, адвербіалізацію, прономіналізацію. При морфологічній транспозиції лексичне значення слів або зберігається, або змінюється.

У широкому розумінні транспозиція — це будь-яке переносне вживання мовної форми. Термін «транспозиція» поширюють і на позначення метафоричного та інших перенесень значення слів.

Транспозиція однієї частини мови в іншу здійснюється під впливом функціональних потреб. У структурі мови перехід частини мови буває повним і неповним. Перехід частин мови реалізується синтаксично, морфологічно, семантично. Це різні ступені переходу, початком якого слід вважати переміщення слова в нетипову для нього синтаксичну позицію. Змішана синтаксична позиція може набувати морфологічного закріплення або семантичного завершення. Синтаксичний ступінь переходу частин мови характеризується великою позиційною рухливістю слів, що спричиняє їхнє семантично-синтаксичне варіювання.

На морфологічному рівні функціональної транспозиції більш розповсюдженим є афіксальний спосіб переходу в іншу частину мови. Крім того, більшість слів у нашій мові є похідними, тобто таким, які утворилися від похідного за допомогою приєднання певних афіксів. Менш поширеною є конверсія. Це зумовлено тим, що єдиним засобом словотворення тут є система закінчень похідного слова, яке й відрізняє його від утворюваного.

Афіксальний спосіб має більше компонентів словотворення. Це суфіксація (ліс-лісний) та префіксація (бити-добити), в яких спостерігається переважно конфіксальний спосіб творення похідної лексеми (відмова — безвідмовний).

Конверсія — спосіб словотворення, при якому єдиним словотворчим засобом є система закінчень похідного слова, що відрізняє його, від твірного. За принципом словотворення конверсія близька до безафіксного способу. Об'єктом вивчення конверсії є такі частиномовні переходи, як субстантивація (перехід у іменники), ад'єктивація (перехід у прислівники), вербалізація (перехід у дієслово), нумералізація (перехід у числівники), прономіналізація (перехід у займенники). Можливі переходи слів і в службові частини мови: в прийменники (препозиціоналізація); в сполучники (кон'юнкціоналізація); у вигук — інтер'єктивація.

При конверсії початкова форма твірного слова стає початковою формою похідного слова і за морфемною будовою нічим не відрізняється від нього. При конверсії лише початкова форма структури твірного і похідного збігається повністю, а всі інші парадигматичні форми розрізняються, виражаючи тим самим нове лексичне і граматичне значення похідного слова. Конверсія — це спосіб, при якому дериваційне значення в похідному слові виражається за допомогою специфічного перетворення словозмінної парадигми твірного. О. С. Кубрякова вважає, що конверсію можна визначити і як процес морфологічної трансформації основи, і, отже, як процес повної зміни парадигми у вихідній одиниці, або як наслідок повної зміни її морфологічного оточення.

Термін конверсія вживається у вузькому і широкому значенні. При вузькому розумінні конверсією називають лише випадки повного структурного збігу початкових форм твірного і похідного слів: прикметник «майбутнє» (майбутнє життя) і іменник «майбутнє» (наше майбутнє).

Широке розуміння конверсії базується не лише на парадигмі словозміни, а й на суфіксальних або їм подібних явищах: сіль > сол-и-ти, бомба>бомб-и-ти.

Найбільш вмотивованим є вузьке розуміння конверсії. Воно ґрунтується на функції словозмінної парадигми: вживання слова в повній синтаксичній функції супроводжується набуттям нового морфологічного значення і зміною засобів його вираження, тобто зміною парадигм. В. Виноградов називає цей спосіб морфолого-синтаксичним.

Окрім синтаксичної транспозиції мовознавці, зокрема І. Вихованець, розглядають третій ступінь функціональної транспозиції - семантичний. Його вважають завершальним. Лексеми при переході на семантичний рівень зазнають великих семантичних транспозицій і остаточно втрачають своє вихідне лексичне значення.

Конверсія, як було зазначено, набуває ознак синтаксичної і морфологічної транспозиції, та може виділятися як окремий ступінь — морфолого-синтаксичний або конверсійний.

Морфолого-синтаксичний спосіб охоплює похідні слова, які виникають внаслідок переходу слів або словоформ з однієї частини мови в іншу.

Процеси конверсії виникають у певних синтаксичних умовах спонтанно. Синтаксичні позиції як певні значення в синтаксичних відношеннях закріплюються за частинами мови. Якщо ту чи іншу позицію займає слово (словоформа) іншої частини мови, то воно поступово змінює своє значення, а потім і морфологічні ознаки, перебуваючи у нетипових для нього синтаксичних зв’язках.

Наприклад, прикметник у ролі підмета або додатка позначає не ознаку предмета, а особу або предмет. Наприклад: «Зійшов молодий місяць» — «До хати увійшов молодий».

Відповідно до виконуваної ролі в реченні субстантивований прикметник «молодий» позначає особу чоловічої статі і дістає нове значення.

Отже, морфолого-синтаксичний спосіб словотворення — це утворення нових слів однієї частини мови зі слів іншої частини мови.

2.2 Види транспозиції

В сучасній українській мові транспозицію поділяють на декілька видів. Ми розглянемо наступні з них:

— субстантивація;

— ад'єктивація;

— адвербіалізація

— вербалізація

— прономіналізація.

Субстантивація

Субстантивація є одним з видів міжкатегоріальної транспозиції, коли слова однієї частини мови вживаються у ролі іншої.

Субстантивація — це вид транспозиції, який полягає в переході слів (словоформ) з інших частин мови до класу іменників. Субстантивуються переважно слова іменних частин мови та дієприкметники.

Згідно з новою концепцією про п’ятикомпонентну систему частин мови (іменника, дієслова, прикметника, числівника та прислівника) розрізняють чотири види субстантивації:

— віддієслівна субстантивація;

— відприкметникова субстантивація;

— відчислівникова субстантивація;

— відприслівникова субстантивація.

Віддієслівна субстантивація

Синтаксичний ступінь віддієслівної субстантивації маємо тоді, коли дієслівна особова форма виступає в позиції підмета або другорядного члена речення. Віддієслівна синтаксична субстантивація в граматичній структурі сучасної української літературної мови є нехарактерним явищем, вона має оказіональний, мовленнєвий характер.

Найчастішою в українській мові є віддієслівна морфологізована субстантивація. Вихідні дієслова й утворені в результатів віддієслівної морфологізованої субстантивації іменники мають тотожну лексичну семантику, але відрізняються частиномовними граматичними категоріями і формально-синтаксичними та семантично — синтаксичними функціями.

Перехід дієслів в іменники зрідка набуває семантичного вияву. Типовим репрезентантом віддієслівної субстантивації, її різних ступенів може бути дієслово «сидіти».

Відприкметникова субстантивація

Існує три ступені субстантивації прикметника: синтаксичний, морфологічний, семантичний. Умовою для синтаксичного переходу прикметника в іменник є наявність словосполучення, де залежним від опорного іменника компонентом виступає прикметник. Під впливом контексту у словосполученні відбувається опущення, тобто редукція, опорного іменника, внаслідок цього прикметник, потрапивши в позицію останнього, перебирає на себе його функції. Пристосування прикметника виконувати роль іменника — називати уже не ознаку предмета, а сам предмет — супроводжується одночасною трансформацією граматичних категорій роду, відмінка і числа. Подібно до іменника трансформовані прикметники вступають у валетний зв’язок з дієсловами — присудками і чисельно характеризують предмети, категорія роду із словозмінної стає класифікуючою; прикметник присвоює собі граничне значення роду опущеного іменника, втрачаючи здатність змінюватися за родом, при цьому субстантивовані лексеми зберігають морфологічну форму прикметника. Субстантивовані прикметники не утворюють похідних суб'єктної оцінки, що властиве основній масі іменників. Субстантивовані прикметники виконують ті ж самі синтаксичні функції, що й іменник: вони є підметами, додатками, іменними частинами складних присудків, мають при собі залежні слова.

Морфологічна субстантивація супроводжується появою в прикметникові шляхом афіксації або конверсії усіх структурно-морфологічних ознак іменника, що засвідчує повний перехід у категорію субстантива, при цьому похідне слово набуває граматичної предметності та іменникових категорій роду, числа і відмінка.

Семантична субстантивація є рідкісним явищем у граматичному аспекті, вона ґрунтується на асоціативних зв’язках між ознакою, яку передає прикметник, і предметом, для якого ця ознака є основною, визначальною, наприклад: білизна снігу (від снігу білий) і постільна білизна (її колір білий).

Відчислівникова субстантивація

Непродуктивною в сучасній українській літературній мові є відчислівникова субстантивація. Відповідно розрізняють три різновиди: синтаксичний, морфологічний і семантичний.

Синтаксичний різновид відчислівникової субстантивації виявляється в переміщенні числівника в синтаксичні позиції іменника, без зміни формально-морфологічних числівникових ознак.

Іменники типу «п'ятірка», «вісімка», «десяток», «сотня» утворюються внаслідок морфологічної відчислівникової субстантивації.

Семантично відчислівникова субстантивація виявляється тоді, коли відчислівниковий іменник набуває нове значення, яке тільки опосередковано стосується числівникової семантики кількості.

Відприслівникова субстантивація

Найменш продуктивною є відприслівникова субстантивація. Прислівник найменше пов’язаний з явищами субстантивації. В інших сферах відприслівникових транспозицій спостерігаємо більшу продуктивність.

Ад'єктивація

Ад'єктивація — різновид транспозиції, котрий полягає у переході слів з інших частин мови в прикметник.

Як і субстантивація, ад'єктивація утворюється від іменників, дієслів, числівників. Характерну рису ад'єктивації становить її продуктивний вияв у морфологічному ступені.

Відіменникова ад'єктивація

Прикметник найтісніше пов’язаний з іменником і тому відіменникову ад'єктивацію в усіх її ступенях і модифікаціях репрезентовано найширше.

Синтаксичний ступінь відіменникові ад'єктивації здійснюється переміщенням відповідної форми іменника у прийменникову позицію.

Синтаксичний ступінь відіменникової ад'єктивації - підґрунтя для морфологізованої ад'єктивації. Утворені від іменників прикметники членуються на дві частини:

1) лексичну частину, репрезентовану вихідним іменником;

2) граматичну частину, представлену прикметниковим суфіксом.

Окремі морфологізовані відіменникові прикметники набувають власне прикметникових семантичних рис. Лексичне прикметникове значення, що ґрунтується на вихідному іменникові, може набувати якості, пор.: золотий перстень (виготовлений із золота) і золоте дитинство (прекрасне, щасливе). У наведених прикладах виявляється семантичний ступінь переходу у прикметник.

Інші частини мови мають спільний і відмінний від іменника характер переходу в прикметник.

Дієслово та іменник мають морфологічні категорії, через те морфологічне перетворення дієслова у прикметник супроводжується не трансформацією вихідних граматичних категорій (як у вихідного іменника), а їхнього нівеляцією.

Віддієслівна ад'єктивація

На противагу відіменниковій — віддієслівна синтаксична ад'єктивація має вузьку сферу поширення. У синтаксичній позиції прикметника функціонують лише форми інфінітива.

Віддієслівна ад'єктивація виявляє своєрідність у її морфологічному ступені. У межах морфологічного ступеня переходу виділяють два різновиди віддієслівних прикметників:

— більш відділений від дієслова;

— більш зближений із прикметниками.

Перший різновид охоплює віддієслівні прикметники з суфіксами — - альн — та — ильн-, а другий — пасивні й похідні від форм минулого часу дієслова активні дієприкметники. Семантичний ступінь переходу дієслова у прикметник вирізняється своєю неоднорідністю, відображаючи неоднаковий вияв семантичного віддалення від вихідного дієслова. Модифіковані в семантичному плані віддієслівні прикметники мають у своїй морфемній будові найчастіше такі суфікси: — лив-, — к-, — л-, — н-, — ен-, — уч-, — ач-, — ущ -.

Відчислівникова ад'єктивація

Відчислівникова ад'єктивація ґрунтується на морфологічному ступені переходу в прикметник.

Синтаксичний ступінь ад'єктивації виявляється в переміщенні прислівників із типової для них детермінантної або придієслівної позиції речення в позицію приіменникові.

Головну роль у морфологічній ад'єктивації відіграють дві центральні вихідні частини мови — іменник і дієслово.

Адвербіалізація

Адвербіалізація — вид транспозиції, що полягає в переході у прислівник або вживанні у прислівниковій функції інших частин мови. У прислівник переходять іменники, прикметники, числівники та дієслова.

Специфіка переходу в прислівник кожної частини мови виявляється в ступенях її адвербіалізації.

Відіменникова адвербіалізація

Синтаксичний ступінь відіменникової адвербіалізації реалізують синтетичний і аналітичний способи. Суть синтетичного способу полягає у використанні форм орудного, родового та знахідного відмінків у прислівниковій позиції для вираження його семантико-синтаксичних відношень.

Значно частіше відіменникова синтаксична адвербіалізація відбувається аналітичним способом, тобто за допомогою прийменників як аналітичних синтаксичних морфем, які переводять іменникове слово в прислівникову позицію.

Відіменниковий тип адвербіалізації має свою специфіку. Аналітична синтаксична адвербіалізація має три етапи:

1) прийменниково-відмінковий;

2) прийменниковий;

3) морфологічний.

Відіменникову адвербіалізацію в сучасній українській мові представляють переважно прийменниково-іменникові форми прийменниково-відмінкового та прийменникового ступенів адвербіалізації.

Відприкметникова адвербіалізація

Відприкметниковий тип адвербіальної деривації є найпродуктивнішим. Він ґрунтується на здатності прикметника переміститися з позиції присубстантивного залежного другорядного члена в позицію означального прислівника — придієслівного некерованого другорядного члена, не змінюючи свого лексичного значення.

Внаслідок морфологічної відприкметникової адвербіалізації утворилася велика група означальних прислівників, домінанту якої становить прислівники із суфіксом — о: біло, весело, волого, рідко.

Менш поширені в українській мові означальні прислівники із суфіксом — е: байдуже, палюче, добре, гаряче.

Окрему групу відприкметникових, морфологізованих прислівників становлять ті, що утворилися зі сполук прийменників і різних форм субстантивованих прикметників.

Відчислівникова адвербіалізація

Відчислівниковий тип адвербіальної деривації є непродуктивним. Він об'єднує велику кількість прислівників. Їхнє ядро становлять ті, що утворилися з форм знахідного відмінка збірних прислівників і прийменників в (у), на (вдвоє, надвоє…)

До відчислівникових належать прислівники «двічі», «тричі», утворені від відповідних числівників за допомогою суфікса — чі.

Віддієслівна адвербіалізація

Віддієслівний тип адвербіальної деривації також є продуктивним. Його уможливлює здатність дієслова змінити свою власне синтаксичну позицію присудка на прислівникову позицію детермінантного другорядного члена. Дія загальної тенденції до морфологічного вираження синтаксичних функцій зумовлює заміну адвербіалізованого дієслова, що вживається в позиції детермінанта, прислівником. Ця зміна стає можливою внаслідок морфологічної адвербіалізації дієслова — вживання спеціальних словотворчих суфіксів дієприслівника — учи, — ачи, — ми, замість закінчень багатофоримого дієслова.

Віддієслівні прислівники — це здебільшого деривати морфологічного ступеня адвербіалізації (дієприслівники) і значно рідше — семантичного ступеня.

Вербалізація

Вербалізацією називається перехід слів інших частин мови в дієслово. Вчені розрізняють три ступені такого переходу: синтаксичний, морфологічний та семантичний. Присудкову позицію речення функціонально можуть займати іменники, прикметники, числівники та прислівники. Основною умовою вживання іменників у цій позиції є поєднання їх з формами морфеми — зв’язки «бути» та напівзв'язки «ставати» (стати), які надають таким синтаксичним дієсловам граматичних значень часу, способу, особи і рідше — виду.

Вербалізовані іменники

Переважна більшість вербалізованих іменників залишається на етапі синтаксичного уподібнення до дієслів, тобто синтаксичними дієсловами. І лише ті вербалізовані іменники, які означають людей за професією, видом занять, уподобаннями, соціальним становищем тощо, зазнають морфологічного завершення їхнього переходу в дієслово за допомогою суфіксів — ува — та — иУнаслідок морфологічного переходу іменник — дієслово в сучасній українській мові постала велика група відіменникових дієслів зі словотвірним значенням «бути кимсь за професію, видом занять, соціальним становищем тощо».

На дієслова можуть перетворюватися й іменники, що супроводжують дієслова дії як валентнозалежні компоненти. Це переважно іменники зі значенням знаряддя та засобу дії.

Подібно утворюються поодинокі дієслова і відзайменникових іменників. Відмінним є тільки те, що валентнозалежний від дієслова із значеннями дії займенниковий іменник є виразником функції об'єкта дії, а словотворчим засобом його морфологічної вербалізації виступає суфікс — ка -.

Вербалізовані прикметники

Перехід прикметника в дієслово має з іменником як спільні так і відмінні ознаки. Прикметники активно поєднуються з формами морфеми — зв’язки бути та морфеми-напівзв'язки ставати.

Сематичний ступінь переходу прикметників у дієслова представляють і відприкметникові слова, що утворилися від дієслівно-прикметникових сполук на зразок «робити білим», «робити сухим». Кореневу морфему таких дієслів сформувати вербалізовані прикметники, а виразником узагальненого значення дієслова «робити» стали дієслівні словотворчі суфікси — и_, ізува-/ - изува-, які водночас морфологічно закріпили статистичну вербалізацію прикметників, пор.: робити білим > білити, робити сухим > сушити. Отже, семантичний ступінь переходу прикметників у дієслова має широкий і глибокий вияв, ніж у вербалізації іменників.

Вербалізовані прислівники

Вербалізація прислівників у нашій мові характеризується наявністю тільки синтаксичного ступеня переходу, що відбувається аналітичним способом. Прислівники виступають у позиції співвідносного з присудком головного члена односкладних безособових речень і обмежено — у позиції присудка двоскладних речень.

Дієслово найбільше поповнюється за рахунок прикметників, менше іменників і найменше — прислівників. Вербалізація всіх вихідних частин мови типово представлена синтаксичним ступенем їх переходу.

Прономіналізація

З-поміж прономіналізованих слів вирізняються слова власне прикметникового походження як найчисленніша група слів. Репрезентантами прономіналізованих прикметників виступають слова: власний, окремий, останній, певний, різний, цілий і т.д. Ці слова виявляють різний ступінь входження до займенникових прикметників і особливості їхнього розподілу за функціональними займенниково-прикметниковими розрядами.

Наприклад, вихідний прикметник «власний» набув у сучасній українській літературній мові займенниково-прикметникового значення «свій». Він перетинається у своєму функціонуванні із присвійними займенниковими прикметниками: свій, мій, твій, наш, ваш, їхній.

Власне прикметники «окремий» і «певний» вживаються у функції неозначеного займенникового прикметника «деякий».

Прикметник «останній» використовується у функції означального займенникового прикметника «інший».

За морфологічно-синтаксичними характеристиками близькими до транспозитів прикметникового походження виступає прономіналізований компонент «один».

Транспонований у займенниковий прикметник числівник «один» виражає низку значеннєвих функцій.

Найчастіше прономіналізоване слово «один» стосується вказівної функції, поповнюючи сукупність вказівних займенникових прикметників.

Транспонований займенниковий прикметник «один» може передавати ототожнювальну семантику «той самий».

У сучасній українській літературній мові функціонують невідмінювані утворення із займенниковою семантикою.

Займенникові слова не становлять окремого частиномовного класу, хоча й вирізняються певною специфічністю. Займенникові слова відрізняються від співвідносних їм частин мови з семантико-синтаксичного і формально-синтаксичного погляду, уподібнюються або іменникові, або прикметникові, або числівникові, або прислівникові.

Найсуттєвіша ознака займенникових слів полягає в тому, що їх репрезентують займенникові слова, вказуючи на відповідний іменник, прикметник і прислівник, що можна встановити лише в тексті, тобто в мовленні, а не в мові. В системі мови займенникові слова становлять узагальнено-вказівний розгляд іменників, прикметників, числівників і прислівників, який лише у сфері мовлення наповнюється конкретним змістом, використовуючись для опосередкованого позначення предметів і явищ конкретної ситуації або попереднього тексту.

У морфологічному плані займенникові слова звичайно також дублюють іменник, прикметник, числівник або прислівник, характеризуючись наявністю морфологічних категорій відмінка, числа й роду і морфологічною незмінністю та нівеляцією вихідних морфологічних категорій.

2.3 Мовленнєві засоби транспозиції

Явище транспозиції спричинило появу таких термінів як повна транспозиція (морфологічна, дериваційна) та неповна (синтаксична) транспозиція. Під час повної транспозиції виникає слово іншої частини мови. Засобами цього виду транспозиції є афіксація та конверсія. Під час неповної транспозиції змінюється лише синтаксична функція вихідної одиниці без зміни її належності до частини мови. Засобами неповної транспозиції є словоформа (the house of my father — my father’s house).

В теорії словотворення представлена здебільшого повна (дериваційна) транспозиція — процес генерації слів однієї частини мови на базі сів іншої частини мови, що має назву між категоріального словотворення. Прикладом є утворення іменників на основі прикметників, прикметників — на основі іменників, дієслів — на основі прикметників і т.д. В цьому сенсі термін «дериваційна транспозиція» за об'ємом явищ мови, які він позначає, є значно вужчим, ніж термін «деривація», який охоплює процеси міжкатегоріального та внутрішньокатегоріального словотворення. Слід зазначити, що дериваційна транспозиція як об'єкт лінгвістичного дослідження вивчається в декількох аспектах, кожен з яких відображає ту чи іншу сторону цього складного лінгвістичного феномену. Розмежування словотворення у власному значенні (утворення слів) та дериваційних відношень між словами, яке помітив ще Л. В. Щерба, сьогодні набуває все більшого визнання серед науковців.

В аспекті словотворення досліджується процес утворення слова (функціонально-ономасіологічний підхід), в аспекті дериваційних відношень — відношення похідного слова до вихідного (структурно-семантичний підхід). Інакше кажучи, перший підхід орієнтований на динаміку дериваційного процесу, інший — на статику, тобто на аналіз його результатів. Щодо цього науковець Л. С. Бархударов [4; 59] зауважив, що «дериваційні відношення являють собою деяку редукцію словотворчих процесів».

Тут маємо одну з найважливіших проблем дериватології - проблему співвідношень деривації як науки та словотворчої вмотивованості (структурно-семантичної залежності) між спільнокореневими словами на синхронному рівні мови. Це питання стає дедалі актуальнішим. Вже зараз можна впевнено сказати, що повної тотожності між словотворчим моделюванням (деривацією) та вмотивованістю в мові немає ані в синхронному, ані в історичному плані. Прикладом цього слугує загальноприйняте розмежування таких понять, як «транспонуюче» та «нетранспонуюче». В англомовній лінгвістичній літературі для позначення цих двох понять використовують терміни class-changing derivation та class-maintaining derivation відповідно.

2.4 Інтерпретація семантичних результатів транспозиції

лінгвістичний переклад транспозиція англійський В аспекті семантики при словотворчій транспозиції можливе як збереження загального значення вихідної одиниці, так і зміни в її значенні. Дослідники мови відзначають, що у першому випадку словотворча транспозиція орієнтована на синтаксис, а в другому — на лексику. В лінгвістичній літературі широко відомі різноманітні підходи до опису семантичних результатів транспозиції. Ш. Баллі чітко розділяв функціональну транспозицію та транспозицію семантичну. В першому випадку спостерігається зміна синтаксичної зміни знака, в другому — паралельно зміні функції знака виникає нове лексичне значення. Інші вчені, вказуючи на те, що явище деривації спрямоване або на зміну синтаксичної функції вихідного слова, або на зміну його лексичного значення, поділяють деривацію на синтаксичну та лексичну. Усі ці терміни, на нашу думку, відображають прагнення вчених до розуміння тієї тонкої грані, яка відділяє лексично орієнтоване словотворення від синтаксично орієнтованого.

У вітчизняному мовознавстві інтерпретація семантичних результатів транспозиції відбувається в межах теорії словотворчих значень. В даному розділі ми розглянемо лише деякі аспекти цієї теорії, які мають відношення саме до проблеми інтерпретації семантичних результатів транспозиції. Вчені - дослідники в сфері словотворення зазначають, що результативна одиниця транспозиції набуває нового значення, яке отримало назву дериваційного або словотворчого значення. Виділяють декілька семантичних типів словотворчих значень, які пов’язані з різними семантичними характеристиками результативної одиниці транспозиції.

Перший тип словотворчих значень, що мають назву транспозиційних, пов’язаний з набуттям словом значення тієї частини мови, в яку воно транспонується, тобто предметності при транспозиції в клас іменників (грати — гра, молодий — молодість), процесуальності при транспозиції в клас дієслів (старий — старіти), ознаковості при транспозиції в клас прикметників (ліс — лісовий).

Дещо інше визначення слів з траспонованим значенням дає В.В. Алімов [2; 114]: «Слова з транспозиційними словотворчими значеннями тотожні в усіх компонентах свого значення зі значенням мотивуючого слова, за винятком значення частин мови». Таке визначення звужує кількість транспозиційних значень і містить у собі наступні пари: дієслово-віддієслівна назва дії (читати-читання), прикметник — відад'єктивна назва якості, прикметник-прислівник (швидкий-швидко). На наш погляд, таке звуження кількості транспозиційних значень є надмірним, і в парах типу ліс-лісовий вмотивовані слова також мають транспозиційне значення.