Культура в житті українців

Культура в житті українців План.

1. Культура.

2. Повсякденне життя українців:

а) населення;

б) побут;

в) розвинення;

3. Поширення російської мови в Україні.

4. Культура — це ми.

Культура (від. лат. cultura) має кілька значень:

1)Сукупність матеріальних та духовних цінностей створених люцьким суспільством, що характеризують певнийрівень розвитку суспільства,.

виділяють матеріально.

2)Духовну культуру, в більш вузькому розумінні - термін культури відноситься до сфери духовного життя людей.

3)Рівень, ступень розвитку досягнутий в будь-якій галузі знань, або діяльності культури про мови.

4)Ступінь розумового розвиток притаманний кому небудь.

Україна — це світ безмежних можливостей.

У 21 ст. вона входитьчерез один знайдраматичніших відрізків своєї історії. Багато чинників вплинуть на її долю, але — може, вперше за свою багатовікову історії - вирішувати все буде вона сама, самостійно і незалежно.

Піднесення української культури не буде результатом руйнації здобутого в рамках важкого минулого. Україна створила доробок, що його вона має тепер асимілювати на нових, сучасних, цивілізованих культурних європейських засадах.

Варіантів катастрофи і втрати цінностей багато, варіант відродження лише один. Це — дбайливе збереження всього, що служило в нашій історії істині, добру і красі.

Винещення українського населення в роки війни й окупації давалися ознаки аж до кінця 50-х років: тільки в 1960 р. кількість населення України досягла довоєнного рівня — 42 млн. чоловік. Водночас місце населеня становило половину загальної чисельності, натомість перед війною в місті жило приблизно третина населення України. На 1983 р. у містах жило вже 64 відсотки з 50-мільйонного населення України — майже дві третини. Україна остаточно стала високоурганізованим краєм.

З 1951 по 1983 р. міське населення зросло з 13,4 до 32,3 млн чоловік, тобто майже на 20 млн. Якщо лише приблизно на третину збільшення міського населення забезпечував природний приріст, то близько.

14 млн, тобто скільки ж, скільки було городян у 1951 р., прийшло за тридцять із села (або просто одержали статус городян завдяки суто адміністративному акту приєднання навколишніцх сіл та сільських околиць до міста).

Зростання міського населення лише почасти йшло за рахунок українського села: за даними перепису 1970 р. міське населення становило 56 відсотків загальної кількості, але лише 46 відсотків українців жило в містах. В міста спрямовувався значною мірою приплив населення з Росії та інших республік СРСР; цей політик ішов переважно в індустріальні регіони України.Так, за даними 1970 р., майже третину прибулих на Домбас становили росіяни. Загалом відсоток росіян серед населення України зростав і досяг майже п «ятої частини. Різко зменшилось чисельність євреїв, які становили 1926 р. чверть міського населення, а в 60 — 70-ті роки — 3 — 4 відсотки. Виїхали на історичну батьківщину, в більшості поляки, чехи, словаки. Українці становили в містах України тверду більшість — близько двох третин. Більшість у робітничому класі також становили українці.

На прописку у великих містах існували жорсткі заборони, що їх великі, переважно обороні, заводи обходилися завдяки своїм так званим «планам по праці «, що не збігалися з нормами і планами міської влади. Великі міста зростали менше: так, за 1959 — 1964 рр. населення в Харкові зросло тільки на 12,2 відсотка, в Києві - на 17 відсотків, а в Запоріжжі - на 21,6 відносною. Зрештою, фактично міське населення зростало швидше, оскільки офіційні дані не враховували напівлегальних городян, що жили по різних гуртожитках, непрописані або з тимчасовою припискою. Слід також мати на увазі величезну дедалі швидшу «маятникову міграцію », вклбчаючи достатку на великі підприємства робітників з навколишніх сіл заводським транспортом.

Україна знаходилась у стані швидкої асиміляції містом величезного селянського масиву.

Паралельно з міграцію з села до міста йшла міграція зменших, провінціальних містечок у більші та індустріально розвиненіші.Міжміська міграція була значно інтинсивнішою, ніж міграція з села в місто: з загальної кількості міграцій по Україні 1959 — 1964 рр. 29 відсотків — міжміські переміщення. Тут давалася взаки імперська природа комуністичної державності, що неминуче породжує культуру, політичну та економічну відстань між «центром «і «провінцією «і низьку престижність провінцільної глушини. Житлове будівництво в адміністративних та промислових центрах було набагато інтенсивнішим і, відповідно, шанси на одержання житла у столиці були подекуди вищими, ніж у райцентрі, невважаючи на всі обмежання з пропискою.

Міграції населення мали і небезпечні для української культури тенденції.Хоча в цілому міграційне сальдо стало в 50-х роках з негативного позитивним, тобто на Україну приїжджало більше, ніж з неї виїжджало, високий і важко враховуваний відсоток тих, хто переїздив у культурні та промислові центри Росії, становили кваліфіковані фахівці, в тому числі випускники вищих навчальних закладів України. Як показали пізніші дослідження, в українських містах відсоток росіян з вищою освітою більший, ніж відсоток українців з вищою освитою (за дослідженнями Я. Бреммера 1992 р., у.

Львові кількість росіян з вищою освітою становила 43 відсотки загальної кількості росіян, у Києві - 53 відсотки їх загальної кількості, натомість для українців відповідні показники — 25 і 35 відсотків). Водночас і серед української національної меншини в Російській Федерації середній освітній рівень виявився вищим, ніж серед росіян. Цей парадоксальний на перший погляд факт є наслідком того, що міське населення як Росії, так і України формувалося значною мірою за рахунок міграцій кваліфікованих спеціалістів, у тому числі за призначеннями після закінчення вищих навчальних закладів.

Здебільшого міграція з села до міста і з малих містечок до центрів залишалися все-таки контрольованою, і в Україні, як і в СРСР загалом, не склались приміські злиденні й напівкримінальні нетрі, які супроводжують урбанізацію за умов «дикого капіталізму ». Урбанізація відбувалася за умов повної ліквідації неписьменності, стабільно функціонування середньої школи. На початку 1982 р. кількість населення України з вищою і середньою (повною і неповною) освітою становила близько 29 млн чоловік — майже 60 відсотків усього загалу, включаючи старих та немовлят. Вдвоє зросла середня тривалість життя, загальна смертність знизилась майже в 1,7 раза, дитяча — в 9 разів. Дедалі менше ставало багатодітних сімей. Загальні цивілізаційні процеси відбувалися швидкими темпами.

За умов ринкової економіки сільськкогосподдарське виробництво стає дедалі інтенсивнішим, життя на фермі дедалі напруженішим, і однією з головних приваблевих рис сільського життя стає фермерська самостійнісьть, незалежність господаря від працедавця,індивідуальна господарська свободо. Вона коштує дорого й не всім вдається її зберегти в бородьбі за існування, але ті кілька відсотків селянського населення розвинених країн, які здатні відстояти свою господарську свободу, найвище її цінують. Наше сільськежиття позбавлено було саме господарської свободи й незалежної ініціативи. Тому незважаючи на те, що відсоток сільського населення порівняно з країнами ринкової економіки залишився в Україні високим, українське село набагато швидше втрачало свої активні сили, ніж це показує статистика. Виявилася — здебільшого вже в 60 — 70-ті роки — тенденція до переміщення з села в промисловість саме молодшої та енергійнішої частини сільського населення. Під кінець періоду «побудови розвиненого соціалізму «в багатьох селах майже не було дітей, крім тих, яких «підкидали «бабусям молоді з міста. В приміських районах часто до 90 відсотків активного сільського люду, як були закріплені за радгоспом чи колгоспом, фактично працювало в місті, а на поля вивозили як «допомогу селу «службовців і робітників, що більше витоптували, ніж прополювали та викопували.

Така система не означала зубожіння села — навпаки, десь у 70-ті роки.

спостерігається початок бурхливого житлового будівництва, особливо в селах півдня й південного сходу. Село пристосувалося до умов соціалізму: старші покоління займалися в приміських районах та в індустріальних областях вирощуванням городини на продаж до міста, колгоспи забезпечували найнагальніші потреби індивідуального господарства (оранку, ремонт, дрова, сіно, і т. д.), крім того, часто крізь пальці дивилися на невеликі крадіжки з колгоспних ланів, які за сталінських часів жахливо кралися без одягу на вік і стать. Молодші покоління нерідко користувалися продуктами, присланими з дому батьками, а тих невеликих грошей, які отримували з міст батьки, за умов натурального господарства більш-менш вистачало. Ця система була економічно неефективною, але після сталінського напівголодного кріпацтва вона здавалася старшим поколінням більш ніж задовільною.

Вже в п «ятдесяті роки культура села задає масивного дедалі і ширшого впливу міста. У сфері виробництва повністю зникає традиційна техніка, за вийнятком того, що необхідне для присадибної ділянки, вся техніка сільськогосподарського виробництва стає завоцькою й уніфікованою. Село в п «ятдесяті роки цілком переходить на міський одяг, зникають — навіть у старих — свити, кобеняки, юпки та інші різновиди одягу. Найперше міського вигляду набув чоловічий костюм, відтак зник традиційний жіночий одяг. Певного поширення.

в цей час набувають «вторинні форми матеріальної культури «- цивілі-зовані, перероблені модельєрами національні традиційні форми, як от чоловічі вишивані сорочки та деякі національні елементи жіночого одягу.

Змінюється система традиційного житла. Характерне українське житло типу «хата — сіни — хата «ускладнюється, в сінях виділяється житлове приміщення або вони повністю перетворюються на житлову кімнату з прибудуванням ганку або веранди. У дворах зникають господарські приміщення, натоміст з «являються літня кухня (не тільки на півдні), сушня для фруктів (центральноукраїнські райони), тютюнниця (південний захід), коптильня (Прикарпаття, Карпати). Будинки споруджуються на кам «яних фундаментах, з мансардами або навіть двоповерхові.

Більш традиційним залишалося харчування, але й тут відбуваються зміни, значною ммірою під впливом системи громадського харчування, яка стимолювала поширення кулінарної інформації. «Столовки «сприяли поширенню шніцелів, котлет, пловів, шашликів, гуляшів, харчо і тому подібного. З одного боку, поступово зникають продукти, які не досить пристосовані до масового виробництва, — гречка, олійні кулькури, мак, ріпа, пастернак, селера; з іншого боку, поширюються помідори, солодкий перець, баклажани тощо. «Міські «страви, особливо м «ясні, на селі готувалися не часто, але вже перестали бути суто міськими.

Незважаючи на сильну антирелігійну пропагонду і переслідування, напівлегальна святкувалися найважливіші дати церковного календадя, жила традиційна обрядовісті. Проте не тільки вінчання, але й хрещення ставали дедалі рідшими. В 70-ті роки було розгорнуто широку роботу по створенню систем нової позарелігійної обрядовості. На селі найстійкішими виявились обряди, пов «язані з весіллям, хоча їх система скоротилася і спростилася. Театральність і життєрадісність традиції дозволила їй вижити навіть за умов міста, переважно серед нещодавних сільських мешканців, але дедалі частіше весілля по-традиційному гулялося і в міському середовищі. Поховальна обрядовість набула позарелігійних форм, відспівування в церкві небіжчиків було нечастим, але структура поховального обряду з відзначення ритуалів дев «ятого та сорокового днів, поминальних роковин, велика кількість окремих елементів традиційного погрибу виконувалися ретельно.

Україна традиційно, етнографічно, з культово-обрядовою основою буття, що коріннями йшла вглиб віків, — ця Україна зникла в одноманітних мікрорайонах. Особливо швидко пішов процес змін у побуті і міста, і села із середини 60-х років. За цей час кількість газифікованих міст збільшилось майже в десять разів, газ прийшов практично в усі міста і багато сіл. За двадцять років після 1960 р. втричі зросла довжина автомобільних шляхів, автобуси перевезли 1950 р. майже 60 млн пасажирів, 1960 р. — 1,4 млрд, через.

10 років — 5 млрд. З 1951 р. почалися телепередачі в СРСР і Україні, з 1968 р. Київ частково перейшов на кольорове телебачення, з 1982 р. телепередачі стали кольоровими повністю. У 1983 р. телевізорів на Україні було майже 15 млн — практично у кожній сім «ї, з них п «ята частина кольорових. Все це були ознаки нової технічної цивілізації.

Хрущовське керівництво мусило вжити термінових заходів до подолання житлової кризи, яка ставала дедалі загрозливішою.

З 1954 р. почалося масове будівництво п «ятиповерхових малогабаритних будинків, що попри свою низьку якість та не придатність для цивілізованого життя все ж на перших порах сяк-так пом «якшило житлову проблему. Після так званих «хрущов «прийшов час «черьомушок », як за назвою першого з багатоповерхових мікрорайонів Москви почали називати абсолютно подібні мікрорайони в усіх містах СРСР. З 1954 р. органом, який стежив за неухильним впровадженням на території СРСР єдиних норм і правил, стандартів, надзвичайно низьких і єдиних типових проектів, став Держбуд з його республіканськими організаціями та установами. Міське будівництво набуло рис тотальної уніфікації. Це відображало загальну тенденцію до безликості, що загрозливо виявлялось у новій урбаністичній культурі.

З одного боку, зменшувалась дистанція між містом і селом, провінцією і центром, що послаблювало недовіру до міста, замкненість у традиційних етнічних формах, властиво минулому протистоянню українського села російському місту. З іншого боку, місто творить свою масову культуру, культуру міських стандартів, як і будівництво, кируючись у художній творчості подібними «типовими проектами ». Ця невибаглива загально імперська культура, як правило російськомовна, швидко поширюється по безмежних територіях країни.

Одна з найгостріших проблем, які виникають чи, краще сказати, відтворюється на цьому новому етапі розвитку українського суспільства, — це мовна проблема, проблема мовної культури. Маємо тільки офіційні дані про мову, яку під час перепису населення 1959 р. та 1970 р. називали рідною; серед українців рідною мовою українську назвали під час перепису 93,5 відсотка. Кількість українських шкіл у містах і селах України залишалась державною таємницею, соціологічних опитувань тоді непроводили. Тіль після здобуття незалежності одержано перші вірогідні результати обстежень, які свідчать про гостроту мовної проблеми в Україні. Так, за результатами досліджень Міжнародного соціального інстетуту та кафедри соціології університету «Києво-Могилянська академія «в січні 1992 р., українській мові як засобу повсякденному спілкування віддавали перевагу: в західному регіоні - 93 відсотка населення, у центральному — 53 відсотки (по м. Києву — 32 відсотка), в південно-східному — 25 відсотків. Решта надала перевагу російській мові. Слід мати на увазі, що престиж української мови значно зріс після проголошення незалежності України, і в 1964 р. чи 1974 р. обстеження мали б значно менше вигідний для української мови наслідок.

Переважання російської мови в міському побуті зростало, і українська культура в значній своїй частині залишилась російськомовною. Бородьба за захист української мови часто вимагала справжньої самовідданості, але наслідок вона могла мати лише за умов державної незалежності.

Унації з молодою державністю неодноразово виникала спокуса висунути на перший план у сфері культури неодмінно «своє «, щоб самоствердитися. До пріоритету потрапляло передусім те, чим нація відрізнялася від інших — власні традиції. Зовнішні атрибути національності всіляко підтримувались, як і «свої «наукові та культурні авторитети. Навіть такі «солідні «нації, як англійська, здавалося б, позбавлені комплексу неповноцінності, втратили цілу добу в математиці, тримаючись за формулювання математичного аналізу Ньютона, прагнучи протиставити «своє «матиматичній системі, запропонований Лебніцом (німцем за походженням). Про чорну пору «німецької фізики «і «німецької математики », а також «великих російських вчених «неварто і згадувати. Це завжди — шлях поразок.

Доля мови залежить не від кількості людей, які сьогодні її вживають, а відмовленою нею.

Таким чином, пріорітети в національній культурі визначаються на основі найвищого світового рівня. «Абстрактні «і «космополітичні «науки, далекі від традиційної культури, сфери музики, театру тощо — це ті животворні сили, які дають життя культурному цілому. Вони самі пособі звязані з глибинними традиціями минулого ізабезпечують їх виживання.

Держава мусить бути сильною. Та сьогодні сила вимірюється силою.

Нації, розгромлені увійні - німці та японці, перемогли в післявоєнному.

світі завдяки тому, що зуміли небачено розвинути економіку і культуруу.

Культура — це ми. Але це й більше, ніж ми. Жодна найгеніальніша, найосвіченіша, найчутливіша до людських пристрастей, болю і радощів особистість не може втілювати в собі всю націю з її культурою. В кожній людині, як в краплині сонця, відображається і світить якоюсь своєю гранню вселюдський здобуток. Культура — неначе колосальний континент, на якому ми живемо. Це неначе мова, якщо треба володіти, щоб зрозуміти безкінечно глибокі смисли, що ними наділені всі її таємничі системи знаків. Зрештою, це й, крім усього, просто мова, знання якоїнеобхідне для осягнення усного та письмового тексту.

Наші часи позначені небувалим зростанням інтересу до проблем відчизняної історі, витоків національної культури до непересічних досягнень минулого. Знання свого родоводу, історичних та культурних надбань предків необхідні не лише для піднесення національної гідності, а й для використання кращих традицій у практиці сьогодення.

Україна, напівзруйнована семидесятирічним соціальним експерементом, починає з низького рівня розвитку, проте вона має величезні резерви, в тому числі й культурні. сподіватимемося, що її чекає справді світле майбутнє.

Використана література:

1. Дмитро Антонович «Українська культура «(1993 р.).

2. Іван Кріп «якевич «Історія української культури «(1994 р.).

3. Мирослав Попович «Національна культура і культура нації «(1998 р.).