Новації у методах підготовки сенсаційних матеріалів у друкованих ЗМІ

Новації у методах підготовки сенсаційних матеріалів у друкованих ЗМІ.

.

.

Останнім часом за умов різкого загострення конкурентної боротьби, впливу деяких негативних чинників — насамперед, підвищення цін на електроенергію, папір і т. ін., — зросла цінність фактичного матеріалу, що приносить до редакції штатний кореспондент чи стрінгер (вільний стрілець, збирач інформації, який згодом анонімно її продає. — М. В.).

Пік політичної діяльності, як відомо, припадає на чергові вибори в Україні: парламентські, місцеві, згодом — президентські. «Війна компроматів» починається приблизно за рік—півтора до виборів. Теоретично вона має набирати обертів і досягти свого піку за кілька місяців або навіть днів до призначеного часу голосування.

Та в умовах нерозвинутої виборчої системи, коли, перефразовуючи висловлювання першого президента України Леоніда Кравчука: ми відійшли від однієї форми суспільства і не прийшли до іншої — уся виборча система, у тому числі ЗМІ працюють вкрай непрогнозовано, грубо, непрофесійно.

Власне, запитується, чому автор так настійно наголошує на значенні передвиборної кампанії будь-якого рівня у розвитку національних ЗМІ?

Річ у тім, що Україна, яка увійшла в трійцю найкорумпованіших держав світу, відрізняється особливим менталітетом і у власних ЗМІ.

Більшість із них були побудовані саме з розрахунку на досягнення певних політичних параметрів, на гроші українських олігархів, які, за висловом журналіста, який побажав залишитись анонімом, «були вкрадені з російських нафтоі газопроводів» .

Отже, преса, яка розраховує на дотації, не може бути не тільки виразником так званих демократичних процесів і сподівань, а й елементарно фінансово вижити.

Оцей «первісний гріх» національної преси і викликає до життя методи збору матеріалів, що були описані колись американським письменником Марком Твеном.

Справа ускладнюється тим, що Україна — держава з надзвичайно низьким за західним стандартом рівнем життя. Це впливає і на те, що цікаві факти, сенсацію — місцевим стрінгерам значно простіше і вигідніше продати в ту саму «Файненшл Таймс», яка періодично видруковує досить цікаві історії про українських законотворців і олігархів.

" Головна проблема українського хабарництва, — заявив Леонід Кравчук в інтерв'ю газеті «Хрещатик» (6 серпня 2000 року), — полягає в тому, що хабарі беруться, а проблеми не вирішуються" .

Так само зі збором інформації. Сенсація є, але гроші за неї наші можновладці виплачувати не бажають і тому «смажені факти» опиняються за кордоном.

У чому ж полягають новації у зборі і методах підготовки сенсацій для сучасних ЗМІ?

Новація перша. У друкованих органах преси все активніше вводиться система інформаторів, таємних радників і консультантів. Причому існують вони на різних щаблях суспільства і в різних адміністративних установах, хоча перевага в останньому випадку надається середній і нижчій адміністративній ланці.

Нагадаємо, що в сусідній державі, де рівень газетних прибутків у десятки, а, можливо, у сотні разів більший — пріоритет надається більш фешенебельній «купівлі» адміністраторів вищої ланки.

Яскравий зразок — факт продажу кореспонденту «Комсомольской правды» списку команди підводного човна «Курск» за 18 тисяч карбованців (приблизно тисяча доларів. — М. В.). Список цей було запропоновано офіцером Генштабу і редакція «Комсомольской правды» одразу погодилася на факт оприлюднення сенсаційної і несподіваної для багатьох військових інформації.

Олександр Невзоров, на наступний день після виборів до Державної думи Романа Абрамовича, заявив, виступаючи по телебаченню Північної Пальміри, що нафтовий магнат за успішне висвітлення передвиборної кампанії, ощасливив самого Невзорова гонораром у п’ять мільйонів доларів.

Чи варто говорити, що подібні цифри для України, де все давно вивезено в офшорні зони, є химерними і здаються просто фантастичними?!

Проте система інформаторів існує і потроху розвивається.

Новація друга. Завдяки новим курсам в Інституті журналістики, за останні п’ять років була підготовлена і активно працює в сучасних ЗМІ нова генерація журналістів, які досконало володіють методами збирання інформації, що не практикувалися раніше.

Йдеться про масове застосування в практиці збору фактажу «методу маски» у його двох іпостасях.

Сам «метод маски» широко використовується в міжнародній журналістиці, окремі моменти його застосування можуть не збігатися з юрисдикцією тієї чи іншої країни або з моральними переконаннями певної категорії людей. Але все, як правило, відступає на другий план, коли читач, глядач, слухач переконується в ефективності застосування «методу маски» .

Перший варіант «методу маски» — загальновідомий завдяки викривальній творчості класика жанру журналістського розслідування Гюнтера Вальрафа.

Йдеться про фізичну зміну зовнішності журналіста шляхом пластичних операцій, накладання перук, контактних лінз, що змінюють колір очей, тощо.

Цей метод, наскільки нам відомо, в Україні ще не застосовувався, бо для його ефективного використання вкрай необхідні певні акторські характеристики.

Другий варіант «методу маски» — дешевий і не менш ефективний. Цей варіант передбачає збирання інформації під виглядом іншої людини: державного службовця, аматора-колекціонера, працівника рекламної агенції і т.д.

Останнім часом в Україні, Києві набули поширення нові, досі невідомі форми збирання статистичного матеріалу шляхом телефонного опитування, анонімного анкетування на вулицях і в метрополітені. Респонденту ставиться з десяток зовсім простих, на перший, погляд запитань, серед яких ключове: «Ваше ставлення до політичного лідера?», запитання про перебіг певної політичної акції.

Новація третя. Ретельний і грунтовний збір інформації у мережі Інтернет, коли перевага надається анонімним повідомленням.

Тут слід відокремити власне прямий передрук і плагіат з Інтернету від цілеспрямованого збирання інформації щодо якоїсь проблеми.

Тим часом прямий плагіат з Інтернету став традицією у такої досить популярної київської газети, як «Вечерние вести», коли 70—80% інформації на її полосах буквально викрадаються в Інтернет і подаються навіть без змін заголовків чи правки тексту.

Новація четверта і найбільш тривожна.

При підготовці ряду сенсаційних матеріалів, а переважають, як правило, ті, що мають кримінальний відтінок, редактори газет воліють не ризикувати своїми штатними працівниками, а посилають добирати факти новачків. Часто-густо — і ряд випадків автор наукової розвідки може засвідчити особисто — на небезпечні завдання посилають практикантів — студентів Інституту журналістики.

Як приміром, було в редакції однієї з газет, що претендує на повноцінне видання та інтерпретацію фактів нашої дійсності. Студента-початківця спершу послали розслідувати скаргу колекціонера, у якого поцупили дорогі марки, а коли викладач переконливо порадив не йти на завдання, що пов’язане з ризиком, того самого студента послали з’ясовувати долю неблагополучної дівчини-підлітка — дочки багатих батьків. Дівчина приохотилася до наркотичного зілля і замахнулася на життя власної дев’яностолітньої бабулі.

На цьому прикладі можна переконатися, що дешевше послати на потенційний сенсаційний матеріал новачка-дилетанта, не забезпечивши йому відповідного прикриття аби не ризикувати членом власного редакційного колективу.

Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що термін «новації» є власне новиною для України, де всі перераховані новації дістали своє втілення з врахуванням умов національної економіки і рівня масової свідомості.

Ми не можемо говорити ні про які моральні критерії, коли йдеться про підготовку сенсаційних матеріалів. На редакційних летючках газети «Киевские ведомости» у період боротьби за пост міського голови, перше запитання дослівно звучало так: «Есть ли компромат на Омельченко?» .