Проблема походження і еволюції людини

Проблема походження і еволюції человека

Реферат по філософії виконав — Котляр З. А., студент групи УП-21

Алтайский державний технічний університет ім. І.І. Ползунова

Барнаул — 2002

Введение

Проблема походження і еволюції людини займає уми людей уже багато століть. Існує безліч теорій появи особи на одне Землі. Нині більшість учених схиляється до походженню людини у результаті тривалої еволюції та природного добору від високорозвинених предків сучасних мавп.

Так як людина є частиною живого світу, то логічно починати вивчення проблеми походження людини з ознайомлення з різними теоріями походження життя Землі, лише потім переходити безпосередньо до розгляду теорій походження і еволюції человека.

1. Гіпотези виникнення жизни

Вопросы про походження природи й сутності життя здавна стали предметом інтересу людини її прагненні дати раду навколишній світ, зрозуміти себе і побачити своє місце у природе.

В цьому питанні з давнини є дві протилежні погляду, одній із яких стверджує можливість походження живого з неживого — теорія абиогенеза; інша — теорія біогенезу — заперечує мимовільна зародження життя. Останнє погляд при подальший розвиток свідчить, що таке життя так само стара, як і нежива матерія. Навколо цих двох та напрямів і відбувалася боротьба щодо виникненні життя протягом усього історії науки.

Многовековые дослідження та спроби вирішення питань породили різні концепції виникнення життя: креационизм — божественне створення живого; концепція багаторазового самовільного зародження життя з неживого речовини (її дотримувався ще Аристотель, який вважав, що живе може постати і цього розкладання грунту); концепція стаціонарного стану, відповідно до якої життя існувала завжди; концепція панспермии — позаземного походження життя; концепція походження життя Землі в історичному минулому внаслідок процесів, підпорядковуються фізичним і хімічним законам.

Согласно креаціонізму, виникнення життя належить до якогось події у минулому, який можна обчислити. У 1650 р. архієпископ Ашер з Ірландії обчислив, що Бог створив світ жовтні 4004 р. е., а 9 годині ранку 23 жовтня та професійністю людини. Ця кількість він одержав із аналізу віку родинних зв’язків всіх згаданих у Біблії осіб. Однак до доти на ближньому Сході вже був розвинена цивілізація, що доведено археологічними пошуками. Втім, питання створення світу людини не закритий, оскільки тлумачити тексти Біблії можна по-разному.

Теория спонтанного зародження життя існувала Вавилоні, Єгипті та Китаї як альтернативи креаціонізму. Вона перегукується з Эмпедоклу і Арістотелеві: певні «частки» речовини містять якесь «альтернативне початок», яке за певних умов може створити живий організм. Аристотель вважав, що активне початок є у оплодотворенном яйці, сонячнім світі, гниючому м’ясі. У Демокрита початок життя був у мулі, у Фалеса — у питній воді, у Анаксагора — в воздухе.

Аристотель з урахуванням даних про тварин, які робили від воїнів Олександра Македонського і купцов-путешественников, сформував ідею поступового і сталого розвитку живого з неживого і створив уявлення про «драбині природи» стосовно тваринного світу. Він сумнівався в самозародженні жаб, мишей та інших дрібних тварин. Платон характеризував самозародженні живих істот з землі на процесі гниения.

С поширенням християнства ідеї самозародження було оголошено єретичними, і тривалий час про неї не згадували. Гельмонт придумав рецепт отримання мишей із пшениці і брудної постелі. Бекон теж вважав, що гниття — зачаток нового народження. Ідеї самозародження життя підтримували Галілей, Декарт, Гарвей, Гегель, Ламарк.

В 1688 р. італійський біолог Франческо Реди серією дослідів з відкритими й закритими судинами довів, поява в гниючому м’ясі білі маленькі хробаки — це личинки мух, і сформулював свій принцип: живе — з живого. У 1860 р. Пастер показав, що бактерії можуть бути скрізь і заражати неживі речовини, для звільнення від них необхідна стерилізація, названа пастеризации.

Сторонники теорії вічного існування життя вважають, що у вічно існуючої Землі окремі види змушені були вимерти чи різко змінити чисельність у тих чи інших місцях планети через зміни зовнішніх умов. Чіткої концепції цьому шляху вироблено, що у палеонтологічного літописі Землі є певні розриви і неясності. З ідеєю вічного існування життя в Всесвіту пов’язана й наступна група гипотез.

Теория панспермии (гіпотеза — про можливості перенесення Життя у Всесвіті з однієї космічного тіла інші) не пропонує ніякого механізму до пояснень первинного виникнення життя і переносить проблему деінде Всесвіту. Лібіх вважав, що «атмосфери небесних тіл, а також обертових космічних туманностей вважатимуться як віковічні сховища жвавої дискусії форми, як вічні плантації органічних зародків», звідки життя розсіюється як цих зародків у Вселенной.

Подобным чином мислили Кельвін, Гельмгольц та інших. на початку ХХ століття із тим радиопанспермии виступив Арреніус. Він описував, і з населених іншими істотами планет йдуть у світовий простір частинки речовини, порошини і живі суперечки мікроорганізмів. Вони зберігають свою життєздатність, літаючи у просторі Всесвіту з допомогою світлового тиску. Потрапляючи на планету з підходящими умовами життю, вони починають нове життя цієї планете.

Для обгрунтування панспермии зазвичай використовують наскельні малюнки із зображенням предметів, подібних до ракети чи космонавтів, чи появи НЛО. Польоти космічних апаратів зруйнували віру в існування розумної життя на планетах сонячної системи, що з’явилася після відкриття Скиапарелли каналів на Марсе.

В уявленнях про зародження життя жінок у результаті фізико-хімічних процесів є еволюція самої планети. На думку багатьох біологів, геологів і фізиків, стан Землі за час її існування постійно змінювалося. У дуже старі часи Земля була гарячої планетою, її температура досягала 5−8 тисяч градусів. Принаймні остигання планети тугоплавкі метали і вуглець конденсировались і утворювали земну кору, котра була рівній через активної вулканічної роботи і різноманітних зрушень формує грунта.

20 століття привів до створення перших наукових моделей походження життя. У 1924 року у книзі Олександра Івановича Опаріна «Походження життя» була вперше сформульована природничонаукова концепція, за якою виникнення життя — результат тривалої еволюції Землі - спочатку хімічної, потім біохімічної. Ця концепція отримала найбільше зізнання у наукової среде.

Согласно теорії Опаріна, атмосфера первинної Землі різнилася від сучасного. Легкі гази — водень, гелій, азот, кисень, аргон та інші - не утримувалися поки явно недостатньо щільною планетою, тоді як його важчі сполуки залишалися (вода, аміак, двоокис вуглецю, метан). Вода залишалася в газоподібному стані, поки температура не впала нижче 100С.

Можно виокремити такі етапи живих систем, починаючи від самих найпростіші та потім слідуючи шляхом поступового ускладнення. У матеріальному плані становлення життя потрібен передусім вуглець. Життя Землі полягає в цьому елементі, хоча у принципі можна припустити існування життя і кремнієвої основі. Можливо, десь у Всесвіту є і «кремнієва цивілізація», але Землі основою життя є углерод.

Чем зумовлено? Атоми вуглецю виробляються у надрах великих зірок у необхідному для освіти життя кількості. Вуглець здатний створювати різноманітні, рухливі, низько електропровідні, студенистые, насичені водою. Сполуки вуглецю з воднем, киснем та інші елементами мають чудовими каталитическими, будівельними, інформаційними й іншими свойствами.

Жизнь можлива лише за певних фізичних і хімічних умовах (температура, присутність води, солей тощо.). Припинення життєвих процесів, наприклад, при висушуванні насіння чи глибокому заморожуванні дрібних організмів, не веде до втрати життєздатності. Якщо структура зберігається неушкодженої, вона при поверненні до умов забезпечує відновлення життєвих процессов.

Также й у виникнення життя потрібні певні діапазони температури, вологості, тиску, рівня радіації, певна спрямованість розвитку Всесвіт і час. Взаємна видалення галактик призводить до того, що й електромагнітне випромінювання приходить до нас сильно ослабленим. Якби галактики зближалися, то щільність радіації у Всесвіту була такою велика, що таке життя окремо не змогла б бути. Вуглець синтезовано у звездах-гигантах кілька мільярдів років тому я. Якби вік Всесвіту був за, то життя теж міг би виникнути. планети повинні мати певну масу у тому, аби утримати атмосферу.

Научная постановка проблеми виникнення життя належить Енгельсу, яке вважало, що таке життя виникла не раптово, а сформувалася під час еволюції матерії. У цьому ключі висловився Тімірязєв: «Ми були змушені допустити, що жива матерія здійснювалася як і, як і всі решта процесів, шляхом еволюції… Процес, мабуть, мала місце і за перехід з неорганічної світу у органический».

2. Проблема появи особи на одне Земле.

Как в питанні походження Всесвіт і життя, існує уявлення про божественному витворі людини. «І сказав Бог; створимо людини за образом своїм» (Буття. 1. 26, 27). У індійської міфології світ відбувається з першого прачеловека — Пуруши.

У багатьох первісних племенах поширено уявлення, що й предки походять від звірів і навіть рослин (у цьому грунтується уявлення про тотемах), а такі вірування зустрічаємо у про відсталих народів досі пір. У античності висловлювалися думку про природному походження людей з мулу (Анаксимандр). Тоді ж заговорили подібність чоловіки й мавпи (Ганнон з Карфагена).

Гипотезу африканської прабатьківщини сучасної людини у своїй варіанті підтримали генетики. Американський дослідник А. Уїлсон, що з колегами зі Каліфорнійського університету, запропонував гіпотезу так званої «Африканській Єви»: все сучасне людство, по думці цього автора, походить від однієї жінки, яка жила Африці, південніше Сахари, приблизно 100−200 тис. років тому я. Висновок виходить з аналізі світового розподілу типів мітохондріальній ДНК. Передбачається, що Homo sapiens з африканського центру розселився у всій ойкумені, витісняючи й інші групи гоминид (без метисации). Гіпотеза заснована на серйозних статистичних розрахунках і у час досить різко критикується, є певним внеском на обґрунтованість моноцентристской теорії генези сучасних рас.

Ее слабке місце, проте, — постулируемое А. Уилсоном «витіснення без метисации». Навряд чи можна уявити існування якихось непроникних зовнішніх бар'єрів, які б запобігти змішання у разі контактів у періоди активних міграцій. З іншого боку, як вище, палеоантропологические матеріали свідчать швидше, у користь метисации на різних рівнях еволюції гоминид.

Вариабельность ознак двох еволюційних стадій (Homo erectus і Homo sapiens) викликає думка про відсутності таксономической, отже, біологічної відособленості різних груп гоминид. Отож ідея об'єднання всіх представників роду Homo до одного вид видається цілком розумної. Отже, судячи з усього, повинна була «сетевидная еволюція» як щось властиве роду Homo, як наслідок особливостей її буття та розвитку. Тому гіпотеза «Африканській Єви» представляється занадто односторонньої: вона враховує зв’язків і взаємовідносин всередині різноманітного, швидко що розвивається конгломерату груп, яким в усі часи було человечество.

В зараз у в зв’язку зі ажіотажем навколо НЛО в стали модними версії про походження людини від позаземних істот, відвідували Землю, або від схрещування космічних прибульців з обезьянами.

Но панує у науці з 19 століття яка з теорії еволюції Дарвіна концепція походження людини від високорозвинених предків сучасних мавп. Він отримав в $ 20 столітті генетичне підтвердження, оскільки із усіх тварин генетичного апарату найближче до людини виявилися шимпанзе. Дарвін стверджував, що рушійна сила біологічної еволюції - боротьба за існування й природний відбір у ній найбільш пристосованих і найсильніших. У основі її припущення лежить ідея, що гадана доцільність, гармонійність, навіть краса живої природи породжені грою випадку, а правила на цю гру обмежені лише безособовими і сліпими законами Природи. Оскільки людина, очевидно, має багато з іншими живими істотами, то цілком логічно був і таке міркування Дарвіна: причина появи «віденця твори» — людини — теж лише збіг низки випадків. Ці ідеї панують в біології і антропології і з цей день.

3. Доказ кревності чоловіки й животных

Собственная родовід завжди цікавила людей більше, ніж походження рослин та тварин. Спроби зрозуміти й пояснити, як виник людина, відбито у віруваннях, легендах, сказаннях найрізноманітніших племен і народів. У розв’язанні цієї проблеми особливо загострено проявляється боротьба матеріалістичних і ідеалістичних поглядів. Тривалий час наукові знання були надто уривчастими і неповними, щоб вирішити проблему походження человека.

В 1859 г. у Лондоні вийшла книжка англійського натураліста Ч. Дарвіна «Походження видів шляхом природного відбору». Книжка відразу стала об'єктом загального уваги. Її злобливо ганили, зраджували анафемі з церковних кафедр, єхидно і їдко висміювали в світських салонах і бульварної пресі, а сам Дарвін кілька років став улюбленою мішенню гумористів і карикатуристів. І нею ж захоплювалися передові уми на той час. Рідко суто спеціальні дослідження викликали такий потужний і тривалий громадський резонанс.

Чем ж порушили спокій віруючого обивателя, священнослужителів і учёных-эволюционистов опубліковані Ч. Дарвіном праці? Передусім тим що, що мені було вперше суворо науково доведено природне природне (а чи не божественне) походження людини, і навіть виявлено і аргументована закономірна генетична зв’язок його як біологічного виду з вищими ссавцями. Відкриття Ч. Дарвіном тваринного походження людини справило справжній переворот в мировоззрениях, наукових, життєвих уявленнях сучасників. Як ніколи гостро, постало питання про межі тварини соціального світів, характері їхнього нерозривного зв’язку і уявній реконструкції перехідних форм.

Однако панування теолого-идеалистических і метафізичних поглядів на сутність життя позбавляло науку на той час надёжной методологічної основи, яка потрібна на об'єктивного аналізу таких складних і багато в чому несподіваних проблем. Навіть передові вчені, прагнули пізнання закономірностей природи, не уникли принципових помилок. Окремі абсолютизували пряме вплив зовнішнього середовища на організм, розглядаючи розвиток тваринного світу — як жорстко детерменированное зміною оточуючих умов. Інші, навпаки, неправомірно збільшували роль инстинктивно-рефлекторных «поведінкових програм» вищих тварин і звинувачують їх автономність стосовно середовищі проживання. Так чи інакше обидві крайності сходилися оскільки допускали існування певної нематеріальної, внеприродной сили — джерела «вищої доцільності». Телеологія змикався з телеологією. Метафізичний мислення натуралістів метався між тезами про «тваринної сутності» чоловіки й про «соціальності» тваринного світу, між концепціями катастрофізму (Ж. Кюв'є) і плоского еволюціонізму (Ж. Сент-Илер).

Правда, ідея природного походження людини у даному разі носилася повітря. Творець першого вчення про еволюції органічного світу, французький натураліст Жан Батіст Ламарк, в полеміки з яким народився, можна сказати, дарвінізм, за півстоліття до появи дарвінівського «Походження видів» в книжки «Філософія зоології», висловив думка, що людина могла статися від найдосконалішою з мавп, на кшталт шимпанзе, у процесі її пристосування до змін довкілля. Проте, з спростованої згодом генетикою концепції, за якою спадковість повністю визначається взаємодією організму з середовищем, бо упражняемые органи посилюються і розвиваються, а неупражняемые слабшають і атрофируются, не зміг піти далі констатації те, що і між мавпою і людиною утворилося «хіба що незаповнене місце». Шляхи подолання інтуїтивно намацаної їм «еволюційної прірви» між вищими человокоподобными приматами і люди Ламарк не побачив було побачити; скільки би вправляли свої органи шимпанзе протягом мільйонів років, дорога «в люди» їм явно закрита. Ніяке успадкування благоприобретённых (т. е. сближивающих з людиною) біологічних ознак були і зможе вивести їх межі тваринного світу, а зазирнути у еволюційний «позавчора» — убік загального викопного предка шимпанзе та свобод людини — з виявлення рушійних сил розвитку органічного світу у чинниках, лимитирующих і «направляють» спадкові зміни у певний русло, автор ламаркизма з метафізичної обмеженості свого вчення не зміг. Тому загадка походження людини у надрах органічного світу виявилася йому нерозв’язною, а висловлена щодо цього здогад нічим у його багаторічних наукових дослідженнях підкріплена була і саме Ламарк від неї отошёл.

Дарвин, подолавши однолінійний детермінізм Ламарка, блискуче дозволив біологічний аспект проблеми. Він довів, що як рушійної сили прогресивної еволюції тваринного світу виступають мінливість, спадковість і природний відбір. Останній ж виконує функцію своєрідного фільтра випадків органічного розвитку, які впливають відхилення в еволюції живих істот, завдяки чому переважно виживають і залишають потомство як найсильніші, найбільш пристосовані до тих чи іншим природним умовам, а й самі пластичні в еволюційному сенсі види, популяції, особини. Природний відбір в дарвіністській концепції щодо справи опинявся активним посередником, хіба що ланцюгом між організмом і середовищем, морфологією і функціонуванням, зміною середовища проживання і адаптації по відношення до ній. Дарвін завдяки стихийно-диалектической методології, використаною ним розробки тріади «мінливість? спадковість? природний відбір», зумів багато в чому подолати обмеженість уявлень свого часу й аргументовано довести, що нічого немає надприродного, ніякої богом заданої доцільності у розвитку тваринного мира.

Поскольку ще були відкриті гени, Дарвиновское поняття «неопределённая мінливість» залишалося або абстракно-теоретическим, або узконаправленным, не «які працювали» широкому біологічному матеріалі. Через це розуміння мінливості будувалося на близькому ламаркизму визнання індивідуальних прижиттєвих ознак, варьировавших під впливом безпосередніх умов. З допомогою механізму спадковості закріплювалися які у організмі зміни, а результаті природного відбору зберігалися найперспективніші ланки механізму біологічного пристосування, які відтворилися шляхом селекції котрі опинилися життєздатними особин рахунок залишення ними численного нащадків із новими признаками.

Роль соціальних, чинників, яку також вказував Ч. Дарвін, була відчинені Ф. Енгельсом у роботі «Роль праці процесі перетворення мавпи на людину» (1896). До 80-х років нашого століття численні копалини знахідки і найрізноманітніших методів дослідження дозволили значно прояснити питання еволюції людиноподібних, хоч і неможливий з упевненістю сказати, від яких саме мавпоподібних предків стався человек.

Общность чоловіки й хребетних тварин підтверджується спільністю плану їх будівлі: скелет, нервова система, системи кровообігу, дихання, травлення. Особливо переконливо кревність чоловіки й тварин можна знайти при порівнянні їх ембріонального розвитку. На його ранніх етапах зародок людини важко від зародків інших хребетних тварин. У віці 1,5 — 3 місяців нього є зяброві щілини, а хребет закінчується хвостом. Тривалий час зберігається подібність зародків чоловіки й мавпи. Специфічні (видові) людські особливості виникають тільки найпізніших стадіях развития.

Рудименты і атавізми служать важливим свідченням кревності людини з тваринами. Рудиментів у тілі людини близько 90: копчиковая кістку (залишок редуцированного хвоста); складка у Професорському куточку очі (залишок мигательной перетинки); тонкі волосся на тілі (залишок вовни); відросток сліпий кишки — апендикс та інших. Всі ці рудименти безкорисними для людини є спадщиною тварин предків. До атавізмам (надзвичайно сильно розвиненим рудиментам) ставляться зовнішнє хвіст, з яким дуже рідко, але народжуються люди; багатий волосяний покрив в очах і тілі; многососковость, сильно розвинені ікла і др.

Общность плану будівлі, подібність зародышевого розвитку, рудименти, атавізми — безперечні докази тваринного походження чоловіки й свідчить про те, що людина, як і тварини, — результат тривалого історичного поступу органічного мира.

По будовою і фізіологічним особливостям найближчі родичі людини — людиноподібні мавпи, чи антропоиды (від грецьк. антропос — людина). До них належать шимпанзе, горила, орангутанг. Про близький родинному зв’язку між людиною і антропоидами свідчать подібні деталі будівлі: загальний характер статури, редукція хвоста, хватательная пензель з пласкими нігтями і противопоставленным великим пальцем, форма очей і вух, однакове число різців, іклів і корінних зубів; повна зміна молочних зубів й багато іншого. Дуже важливі риси фізіологічного подібності: загальні групи крові, хвороби (туберкульоз, грип, віспа, холера, СНІД, запалення легких) і паразити (наприклад, головна воша); виявлено вражаюча близькість хромосомного апарату. Диплоидное число хромосом (2N) у всіх людиноподібних мавп — 48, в людини — 46. Різниця в хромосомних числах обумовлена тим, що хромосома людини освічена злиттям двох хромосом, гомологичных таким у шимпанзе. Порівняння білків чоловіки й шимпанзе показало, що у 44 білках послідовності амінокислот відрізняються мають лише на 1%. Багато білки чоловіки й шимпанзе, наприклад гормон зростання, взаимозаменимы.

Тщательное вивчення вищої нервової діяльності людиноподібних мавп виявило близькість цих тварин до людини і з ряду їх поведінкових реакцій. У цьому плані особливо показова спроможність використовувати різні предмети як найпростіших знарядь. Найбільш близький людина до африканським людиноподібним мавпам — до горилле і особливо до шимпанзе. У ДНК чоловіки й шимпанзе щонайменше 90% подібних генів. Вивчення всіх особливостей будівлі та розвитку показує, що людина належить до сімейству Гомініди загону Примати класу Ссавці. Проте між людиною і людиноподібними мавпами є й світло корінні відмінності. Тільки людині властиво справжнє прямо ходіння і з цим особливості будівлі S-образного хребта з отчетливыми шийними і поперековими звивинами, низьким розширеним тазом, уплощенной в переднезаднем напрямі грудною клітиною, пропорціями кінцівок (подовження ніг порівняно з руками), склепінної стопою з масивним і наведених великим пальцем, і навіть особливості мускулатури і розташування внутрішніх органів. Пензель людини здатна виконувати найрізноманітніші і високоточні руху. Череп людини вищий і округлений, немає суцільних надбрівних дуг; мозкова частина черепа більшою мірою переважає над лицьової, лоб високий, щелепи слабкі, із малими іклами, ментальний виступ чітко виражений. Мозок людини приблизно 2,5 рази більше мозку людиноподібних мавп за обсягом, в 3−4 разу — щодо маси. Людина сильно розвинена кора великих півкуль мозку, де розташовано найважливіші центри психіки мови. Лише людина має членороздільної промовою, у зв’язку з цим йому характерно розвиток лобової, тім'яної і скроневої часткою мозку, наявність особливого головного мускула в гортані та інших анатомічні особливості.

4. Еволюція человека

Ф. Енгельс про роль праці перетворення древніх мавп на людину говорив, що глибокі, якісні різницю між людиною і людиноподібними мавпами пов’язані з общественно-трудовой (соціальної) діяльністю людей. Характерна риса людини — створення умов та застосування знарядь праці і. З їхньою допомогою вона змінює середовище проживання, сам виробляє необхідне; тварини ж використовують лише дане природою. Застосування знарядь праці і різко зменшило залежність людини від природи, послабило дію природного відбору. У процесі роботи (спільна полювання, виготовлення знарядь) люди об'єднувалися, що породжувало необхідність спілкування, і вело до виникнення мови, як способу цього спілкування. Під упливом праці та промови «мозок мавпи поступово перетворився на людський мозок, який за всім схожість із мавпячим далеко перевершує його за величині і досконалості». Розвиток мозку і органів почуттів, вдосконалення свідомості «справляло зворотний вплив на працю й мовою, даючи обом дедалі нові поштовхи подальшого розвитку» (Ф. Енгельс, До. Маркс Тв. 2-ге вид. Т. 20., С. 490).

Энгельс вперше зазначив роль праці як вирішальний чинник становлення людини. Праця, за його словами, — «…перше основну умову всієї людського життя, до того ж такою мірою, що ми відомому сенсі повинні сказати: праця створила самої людини» (Маркс До., Енгельс Ф. Тв. 2-ге вид. Т. 20 С.486). Дані сучасної антропології підтвердили теорію Ф. Енгельса про роль праці походження людини. Упродовж багатьох мільйонів ішов відбір особин, талановитими в гарматної діяльності, більш метикованих, з більш спритними руками. На всьому шляху палеонтологічного літописі людини останках наших далеких предків супроводжують залишки знарядь праці і тій чи іншій ступеня сложности.

Все умови матеріальну годі й духовного життя сучасної людини є продукт праці багатьох поколінь людей.

Предпосылки антропогенезу

Предполагается, що загальні предки людиноподібних мавп і оздоровлення людини — стадные узконосые мавпи, жили на деревах в тропічних лісах. Перехід їх до наземного способу життя, викликаний похолоданням клімату і видушуванням лісів степами, призвів до прямо ходіння. Выпрямленное становище тіла, і перенесення центру ваги викликали перебудову дугообразного хребетного стовпа, властивого всім чотириногим тваринам, на S-образный, що додало йому гнучкість. Утворилася склепінчаста пружна стопа, розширився таз, грудної клітки стала ширше й коротше, щелепний апарат легше й головне — передні кінцівки звільнилися від виробничої необхідності підтримувати тіло, їх руху стали вільними і різноманітними, функції усложнились.

Переход від використання предметів до виготовлення знарядь праці і - межа між мавпою і людини. Еволюція руки йшла шляхом природного відбору мутацій, корисних для праці. Отже, рука як орган праці, але його продукт. Першими знаряддями праці були гармати полювання й до рибальства. Поруч із рослинної стала ширше використовуватися більш калорійна м’ясна їжа. Приготовлений на вогні їжа зменшила навантаження на жувальний і травний апарати, у зв’язку з ніж втратив свою значення та поступово зник у процесі добору тім'яної гребінь, до якої в мавп прикріплюються жувальні м’язи, став коротше кишечник. Поруч із прямо ходінням найважливішої передумовою антропогенезу з’явився стадний спосіб життя, котрий за з розвитком трудової діяльності й необхідності обмінюватися сигналами зумовив розвиток членороздільної промови. Повільний відбір мутацій перетворив нерозвинену гортань і ротовій апарат мавп до органів промови людини. Першопричиною виникнення мови послужив общественно-трудовой процес. Праця, та був і членороздільна мова — тих чинників, які контролювали генетично зумовлену еволюцію мозку й органів чуттів людини. І це, своєю чергою, призвело до ускладнення праці. Конкретні уявлення про оточуючих предметах і явищах узагальнювалися в абстрактні поняття, розвивалися розумові і мовні здібності. Формувалася вища нервова діяльність, і розвивалася членороздільна мова. Перехід до прямо ходіння, стадний спосіб життя, високий рівень розвитку мозку і психіки, використання предметів як знаряддя праці для полювання й до захисту — ті передумови олюднення, основі яких розвивалися та вдосконалювалися трудова діяльність, і мышление.

Предшественники человека

У початку кайнозоя, понад 40 кримінальних млн. років тому вони, з’явилися перші примати. Їх відокремилися кілька гілок еволюції, що призвели до сучасних людиноподібним мавпам, іншим приматів і людині. Сучасні людиноподібні мавпи — не предки людини, але походить від спільних із нею, вже вимерлих предків — наземних людиноподібних мавп, котрих деякі вчені назвали дриопитеками (латиною — «деревна мавпа»), т.к. він жили на деревах. У 1856 р. у Франції відшукали частини скелета цього пращура шимпанзе, горили й екології людини.

Дриопитеки з’явилися 17 — 18 млн. років тому, наприкінці неогену, і вимерли близько 8 млн. років тому я. За часів життя дріопітеків значну частину суші торкнулося зміна клімату: тропічні джунглі зникали і змінювалися просторами, позбавленими лісів. Це обставина були не позначитися й на спосіб життя тварин. Інші відступали під прикриття зникає лісу, інші намагалися пристосуватися до життя на відкритій місцевості. Так життя змусило дріопітеків «спуститися з дерев на землю». Деякі їхні популяції і поклали, певне, початок еволюції людини, його попередникам — австралопитекам.

Австралопитеки (латиною — «південні мавпи»), жили в степах Африки, зробили ще два кроки від тваринного до людині. Першим їх «досягненням» стало прямоходіння, про що свідчить будова тазових кісток австралопітеків. Ходіння двома ногах, до речі, принесло людині масу незручностей. Швидкість його пересування відразу сповільнилася, пологи стали болісними (на відміну чотириногих). Але, певне, переваги цього способу пересування переважили. У чому вони укладалися? Вивільнилися дві передні кінцівки — руки. Тепер у на них можна було тримати каміння, палиці, інші гармати. Знаряддя, як відомо, можуть застосовувати багато звірі і птиці. (Приміром, стерв’ятники розбивають страусове яйця, кидаючи у яких каміння). Однак у житті предків людини гармати стали набувати все велику, небачену колись роль.

Австралопитеки, судячи з усього, не обробляли своїх знарядь, а й просто використовували те, що знаходили: крім палиць і каміння великі кістки, роги антилоп. Ними можна було, наприклад, відбити від череда та вбити антилопу, відігнати хижака з його добычи.

Вторым «досягненням» австралопітеків стала поступова втрата «шуби з густий вовни». Доречна у вологих джунглях, в спекотною і сухий савані вона лише заважала, утруднюючи охолодження организма.

Первый череп австралопітека виявили бегемотів у Південній Африці в 1924 р., а найповніший скелет, у якому збереглося 40% кісток, — 1974 р. в Ефіопії. Належав він 40-річної жінці, жила 3 млн. років тому, яку вчені прозвали «Люси».

Ці двоногі істоти розміром із шимпанзе мали багато чорт, єднають його з людиною (форма зубів, будова черепній коробки, форма таза). Проте розміром мозку (650 см3) де вони перевершували сучасних людиноподібних мавп. Розкопки останніх 30 років у Східної Африці (Д. Лики та інших.) показали, що австралопітеки жили понад 5 млн. років тому я, а отже, для еволюції предків людини через відбір було чимало часу. Пізніші з австралопітеків з’явилися, певне, безпосередніми предками людей. Їм назва «людина умілий». З власного зовнішнім виглядом і будовою людина умілий не відрізнявся від людиноподібних мавп, але вже настав вмів виготовляти примітивні ріжучі і рубящие гармати з гальки. Багато груп, вступивши на шлях олюднення і завершивши її, знищені були боротьбі існування. Природний відбір сприяв виживання особин і груп, які мають навичками до трудовий деятельности.

Этапы становлення человека

Линия людини відокремилася від спільного з мавпами стовбура не раніше 10 і пізніше 6 млн. років тому вони. Перші представники роду Homo з’явилися близько двох млн. років, а сучасна людина — не пізніше 50 тис. років тому вони. Найдавніші сліди праці датуються 2,5 — 2,8 млн. років (гармати з Ефіопії). Багато популяції людини розумної не зміняли одне одного послідовно, а жили одночасно, ведучи боротьбу існування й знищуючи більш слабых.

В еволюції людини (Homo) розрізняють три етапу (ще деякі вчені вирізняють в до окремого виду що й вид Homo habilis — людина умелый):

Древнейшие люди, до яких належать пітекантроп, синантроп і гейдельбергский людина (вид людина прямоходяча — Homo erectus).

Древние люди — неандертальці (перші представники виду людина розумна — Homo sapiens).

Современные (нові) люди, які включають копалин кроманьйонців і сучасних людей (вид людина розумна — Homo sapiens).

Таким чином наступний після австралопітеків в еволюційної драбині — вже «перша людина», перший представник роду Ноmo. Це людина умілий (Homo habilis). У 1960 р. англійський антрополог Луїс Лики знайшов в ущелині Олдовай (Танзанія) поруч із останками «людини вмілого» найдавніші гармати, створені людськими руками. Треба сказати, що й примітивний кам’яний сокиру виглядає поруч як і, як електрична пила поруч із кам’яним сокирою. Ці гармати — лише розколота під певним кутом галька, злегка заострённая. (У природі таких розколів каменю не зустрічається.) Вік «олдовайской галькової культури», як її назвали вчені, — близько 2,5 мільйонів лет.

Человек робив відкриття і створював гармати праці, а ці гармати змінювали самої людини, надавали визначальний влив з його еволюцію. Наприклад, використання вогню дозволило докорінно «полегшити» череп людини, зменшити його вага. Приготовлений на вогні їжа на відміну сирої не вимагала таких потужних м’язів його пережёвывания, причому більше слабким м’язам закріплення на черепі не була потрібна тім'яної гребінь. Племена, які виготовляли кращі гармати (як пізніше розвиненіші цивілізації), перемагали відстаючі у своєму розвитку племена і витісняли в безплідну місцевість. Виготовлення досконаліших знарядь ускладнювало внутрішні відносини у племені, вимагало більшого розвитку та обсягу мозга.

Галечные гармати «людини вмілого» поступово змінилися ручними рубилами (каміння, оббиті з обох сторін), та був шкребками і наконечниками.

Другая гілка еволюції роду Ноmо, що стоїть, за оцінками біологів, вище «людини вмілого», — людина выпрямленный (Ноmo erectus). Найдавніші люди жили 2 млн. — 500 тис. років тому вони. До цього виду відносять пітекантропа (латиною — «обезьяночеловека»), синантропа («китайського людини» — його останки знайшли у Китаї) та інших підвиди.

Питекантроп — «обезьяночеловек». Останки знайшли спочатку на про. Ява в 1891 року Є. Дюбуа, потім у ряд інших місць. Пітекантропи ходили двома ногах, обсяг мозку в них збільшився. Низький лоб, потужні надбрівні дуги, напівзігнуте тіло з рясним волосяним покровом — усе це вказувало з їхньої недавнє (мавпяче) прошлое.

Синантроп, останки якого знайдено 1927;го — 1937 рр. в печері біля Пекіна, багато в чому подібний з питекантропом, це географічний варіант людини прямоходящего.

Их часто називають обезьянолюдьми. «Людина выпрямленный» не утік у паніці від вогню, як інші звірі, а сам розводив його (втім, припущення, як і «людина умілий» вже підтримував вогонь в тліючих пнях і термитниках); як розколював, а й обтёсывал каміння, як посуду використовував оброблені черепа антилоп. Одягом «людині вмілому», певне, служили шкіри убитих звірів. Права рука його була розвинена, ніж ліва. Мабуть, володів примітивною членороздільної промовою. Мабуть, здалеку його було б взяти за сучасного человека.

Основным чинником еволюції найдавніших людей був природний відбір.

Древние люди характеризують наступний етап антропогенезу, як у еволюції починають зайняти позицію і соціальні чинники: трудова діяльність у групах, якими вони, спільна боротьба про життя та розвитку інтелекту. До них належать неандертальці, останки яких були виявлено у Європі, Азії, Африці. Свою назву вони мали за місцем першої знахідки в долині р. Неандер (ФРН). Неандертальці жили, в льодовикову епоху 200 — 35 тис. років тому у печерах, де постійно підтримували вогонь, вдягалися в шкіри. Знаряддя праці неандертальців багато досконаліший від і мають деяку спеціалізацію: ножі, скребла, ударні гармати. Форма щелепи засвідчувала членороздільної промови. Неандертальці жили групами по 50 — 100 людина. Чоловіки колективно полювали, жінки і діти збирали їстівні корені і плоди, старі виготовляли гармати. Останні неандертальці жили серед перших сучасних людей, та був були ними остаточно витіснені. Частина учених вважають неандертальців тупикової гілкою еволюції гоминид, не що брали участь в формуванні сучасного человека.

Сучасні люди. Виникнення людей сучасного фізичного типу сталося нещодавно, близько 50 тис. років тому я. Їх останки знайдено у Європі, Азії, Африці і навіть Австралії. У гроті Кроманьон (Франція) було виявлено відразу кількох скелетів копалин людей сучасного типу, яких й назвали цей кроманьонцами. Вони мали всім комплексом фізичних особливостей, що характеризує сучасної людини: членороздільна мова, потім вказував розвинений психічний виступ; будівництво жител, перші зачатки мистецтва (наскельні малюнки), одяг, прикраси, скоєні кістяні і кам’яні знаряддя праці, перші приручені тварини — все свідчить у тому, що це справжній людина, остаточно обособившийся від своїх звіроподібних предків. Неандертальці, кроманьйонці i сучасні люди утворюють одна частка — Homo sapiens — людина розумна; цей вид сформувався пізніше 100 — 40 тис. років тому назад.

В еволюції кроманьйонців велике значення мали соціальні чинники, незмірно зросла роль виховання, передачі опыта.

Сегодня більшість учених дотримуються теорії африканського походження чоловіки й вважають, що наступний переможець в еволюційної гонці виник на Юго-Востоке Африки близько 200 тис. років і розселився звідти у всій планете.

Раз людина вийшла Африки, то, здавалося б, ясна річ, що діти наші далекі африканські прабатьки скидалися на сучасних жителів цього континенту. Утім, деякі дослідники вважають, перші люди, які у Африці, були ближчі один до монголоидам.

Монголоидная раса має низку архаїчних чорт, зокрема у будову зубів, які притаманні неандертальців і Homo erectus (Людини прямоходящего). Популяції монголоїдного типу мають високої адаптивностью до різноманітних умов проживання, від арктичною тундри до екваторіальних вологих лісів, тоді як в дітей негроїдної раси у високих широтах за браку вітаміну D швидко виникають захворювання кісток, рахіт, тобто. вони спеціалізовані до місцевих умов високої інсоляції. Якби перші люди були до сучасним африканцям, то сумнівно, що вони змогли успішно здійснити міграції на всій земній кулі. Однак це думка заперечується більшістю антропологов.

Концепции африканського походження протиставляється концепція мультирегионального походження, передбачає, що наша предковый вид Homo erectus перетворився в Homo sapiens у різних точках земної кулі незалежно.

Homo erectus виник Африці близько 1,8 млн років тому вони. Він виготовляв кам’яні гармати, знайдені палеонтологами, і, можливо, досконаліші гармати з бамбука. Проте від бамбука через мільйони років іншого слідів. Протягом кількох сотень тисяч літ Homo erectus поширився спочатку за середнім Сходу, потім у Європу та до моря. Формування людина розумного з урахуванням пітекантропа призвело до співіснуванню пізніх форм неандертальців і зароджуваних поки нечисленних груп сучасних людей протягом кількох тисяч років. Процес витіснення старого виду новим був досить тривалим, отже, і складнішим.

Движущие сили антропогенезу

В еволюції людини — антропогенезе — найважливіша роль належить як біологічним чинникам (мінливість, спадковість, відбір), а й соціальним (мова, накопичений досвід трудовий роботи і суспільну поведінку). Особливості людини, зумовлені соціальними чинниками, не фіксуються генетично і передаються за спадщині, а процесі виховання і навчання. На перших етапах еволюції вирішальне значення мало відбір велику пристосовуваність до швидко мінливим обставинам. Однак згодом здатність передавати з покоління в покоління генетичні придбання вигляді різноманітної науково-технічної й культурної інформації почала відігравати дедалі важливішу роль, звільняючи людини від жорсткого адміністративного контролю природного відбору. Соціальні закономірності придбали велике значення в еволюції людини. Переможцями у боротьбі існування були обов’язково найсильніші, інші ж, хто зберігав слабких: дітей — майбутнє популяції, старих — хранителів інформації про засоби вижити (прийоми полювання, виготовлення знарядь злочину і т.п.). Перемога популяцій у боротьбі існування забезпечувалася як силою і розумом, а й здатністю жертвувати собою у ім'я сім'ї, племені. Людина — громадське істота, відмінністю якого є свідомість, сформоване з урахуванням колективного труда.

У еволюції людини розумної соціальні відносини відіграють зростання роль. Для людей сучасних провідними і визначальними стали общественно-трудовые відносини. У цьому вся якісне своєрідність еволюції человека.

Час виникнення человека

Если відкинути біблійну легенду про створенні людини, то питання часу появи сучасної людини на планеті став займати уми учених порівняно недавно — якихось 40−50 останніх, оскільки доти обговорювали основному давнина людського роду взагалі. Навіть у серйозної наукову літературу дуже довго панувала тенденція збільшення геологічного віку Homo sapiens й у відповідно до цього використовувалися антропологічні знахідки з неясною чи недостатньо ясною геологічної датировкой. Список таких знахідок досить довгий, поволі змінювався — цього разу місце дискредитированных знахідок ставали нові, але не всі наступні дослідження не підтверджували давнину тих кісткових залишків, які можна віднесено до сучасного людині. Гіпотеза пресапиенса відбиває таку ж тенденцію, але з одержує із боку морфологічній; знахідки, куди вона спирається, хоча датовані бездоганно і вони справді древни, але віднесення їх до сучасних людям, а чи не палеоантропам викликає найсерйозніші сомнения.

Усі найдавніші знахідки в верхнепалеолитических шарах датуються в абсолютні цифри 25 000−28 000, котрий іноді 40 000 років, тобто. практично синхронні чи вводити майже синхронні, знахідкам найбільш пізніх палеоантропов. Єдине переконливе виняток становить зроблена 1953 р. А. А. Формозовым знахідка в Староселье під Бахчисараєм. Сучасний образ виявленого в мустьерском шарі немовляти у віці 1,5 років бракує не найменших сумнівів, хоча котрий досліджував його Я. Я. Рогинский і зазначив на черепі кілька примітивних ознак: помірковане розвиток подбородочного виступу, розвинені лобні бугри, великі зуби. Датування цієї знахідки в абсолютні цифри незрозуміла, але інвентар, знайдений із нею, показує, що вона досить древнє, ніж верхнепалеолитические місцезнаходження з кістковими залишками сучасних людей. Цим фактом твердо встановлюється синхронність найдавніших форм сучасного чоловіки й пізніших груп палеоантропов, їх існування протягом досить значного відрізка часу. На погляд цю обставину здається, дещо несподіваним, але досить подумати, як він втрачає що здається парадоксальність: перебудова морфології - справа тривала, якщо вже приймаємо наявність неандертальської фази в еволюції людини, ми має зробити висновок формування відмітних морфологічних особливостей людини розумного у надрах груп палеоантропов, а отже, то існування палеоантропа і сучасної людини якомусь відрізку часу представляється й теоретично неминуче. У межах такого погляду легко знаходить собі пояснення відзначене Я. Я. Рогинским подібність черепа з Староселья з дитячим черепом з печери Схул в Палестині, де знайдено морфологічно прогресивні скелети неандертальців. До речі співіснування древніх примітивних і більше пізніх морфологічно прогресивних форм становила характерну риску еволюції гоминид на всі етапи їх истории.

Отже, формування людини розумної з урахуванням палеоантропа привело до співіснуванню пізніх прогресивних форм неандертальців і зароджуваних поки нечисленних груп сучасних людей протягом кількох тисяч років. Процес витіснення старого виду новим був досить тривалим, отже, та складних.

Заключение

Людина — істота біологічне і соціальний, що визначає його особливе становище у природі й якісно відрізняє від інших організмів. Завдяки з того що людина є біологічним істотою, його еволюційний розвиток підпорядковується всім основним закономірностям спадкоємності та мінливості. Реалізація спадкової інформацією умовах певної довкілля формує біологічну природу людини — його будову і фізіологію, створює матеріальні передумови у розвиток і мислення, здібності мозку накопичувати інформацію нових типів — соціальну. У процесі олюднення відбувається зменшення плодючості, подовження періоду дитинства, уповільнення статевого дозрівання, зростання тривалості житті однієї поколения.

Соціальна інформація передається з допомогою слова під час навчання і визначає духовне обличчя індивідуума. Вона створюється за домінуючої ролі соціально-економічних чинників — суспільної інституції, рівня виробничих сил, виробничих відносин, національних особливостей тощо. п. Людина як соціальне істота еволюціонує швидше, як тільки істота біологічне, тому, попри величезних досягнень цивілізації, між людиною, жили тисячоліття тому, і людини, котрі живуть зараз, немає істотних біологічних відмінностей. Здібності, талант, емоційність, чесноти, пороки людини залежить від спадкового нахилу і безкомпромісність дій соціального середовища. Генотип людини забезпечує можливість сприйняття соціальної програми, а повна реалізація його біологічної організації можлива умов соціальної среды.

Хоча мутаційний процес триває, біологічна еволюція людини буде підписаний і далі сповільнюватися завдяки ослаблення природного відбору, припинення його видообразующей функції. Однак у межах виду можливі коливання: в довжині тіла (зброю середньовічних лицарів малі більшості сучасних європейців), зміні темпів онтогенезу (акселерація підлітків) і т.п. Життєздатність людського суспільства загалом зростає, оскільки за з розвитком цивілізації, усунення національних героїв і расових бар'єрів забезпечується обмін генами між раніше ізольованими популяціями, збільшується гетерозиготность і зменшується можливість прояви рецесивних генів. Засобами, контролюючими еволюцію людини, є запобігання впливу мутагенних чинників, розробляються методи лікування спадкових хвороб, розкриття здібностей людини у дитячий і юнацький похилому віці й створення оптимальних умов навчання і виховання, підвищення культурного рівня всього общества.

Список литературы

1. Зубов А. А. Дискусійні питання антропогенезу // Людина. — 1997. — № 1. — З. 5 — 18.

Воейков У. Щоправда Дарвіна і брехня дарвінізму // Людина. — 1997. — № 3. — З. 33 — 47.

Эволюция Homo sapiens: традиційні механізми і нові фактори // Людина. -1998. — № 1. — З. 41 — 47.

Андреев І. Л. Походження чоловіки й суспільства. — М., 1988.

Фролов І.Т. Введення ЄІАС у філософію. — Ч. 2. — М.:Политиздат, 1989.

Смирнов І.Н., Титов В. Ф. Філософія. Підручник для студентів ВНЗ. — М.: Російська економічна академія їм. Плеханова, 1998.

Поннамперума З. Походження життя. — М.: Світ, 1977.

Вернадский В.І. Міркування натураліста. Наукова думку, як планетне явище. — М., 1977.

Медников Б.М. Біологія: форми рівні життя. М.: Просвітництво, 1994.