Содержание і поняття права собственности

смотреть на реферати схожі на «Зміст і поняття права власності «.

Зміст і поняття права собственности.

У такому суспільстві з державно-правової надбудовою економічних відносин власності неминуче отримують юридичне закріплення. Це виявляється як у системі правових норм, регулюючих зазначені стосунки держави й їхнім виокремленням інститут права власності, і у закріпленні певної межі юридичної за конкретної особи, що є власником даної речі. У першому випадку говорять про праві власності в об'єктивному сенсі, у другому — в суб'єктивному сенсі або про суб'єктивному праві власності. Щоб співаку визначити право власності в об'єктивному сенсі, необхідно виявити специфічні ознаки, властиві суб'єктивного праву власності. Виявлення зазначених ознак дозволить відбити в визначеннях права власності як і об'єктивному, і у суб'єктивному сенсі. Зміст права власності становлять належать власнику правомочності щодо володіння, користування і розпорядженню річчю. Зазначені правомочності, як і суб'єктивне право власності загалом, представляють собою юридично забезпечені можливості поведінки власника, вони належать йому до того часу, що він залишається власником. Там, коли власник неспроможна ці правомочності реально здійснити (наприклад, під час арешту її майна за борги чи коли майном незаконно володіє інша людина), не позбавляється ні самих правомочий, ні права власності загалом. Щоб розкрити зміст права власності, треба дати визначення кожного з що належать власнику правомочий. Почати з володіння. Правомочність володіння — це юридично забезпечена можливість господарського панування власника над річчю. Йдеться у своїй про господарському пануванні над річчю, що зовсім не вимагає, щоб власник перебував із нею у безпосередньому зіткненні. Наприклад, їдучи тривале відрядження, власник продовжує залишатися власником що у нього вдома речей. Володіння річчю то, можливо законним незаконною. Законним називається володіння, який спирається на якесь правове підставу, тобто. на юридичний титул володіння. Законне володіння часто називають титульним. Незаконне володіння на правове підставу не спирається, тому є беститульным. Речі, за загальним правилом, перебувають у володінні тих, хто має ту чи іншу декларація про володіння ними. Зазначене обставина дозволяє при розгляді спорів із приводу приводу речі виходити із презумпції законності фактичного володіння. Інакше кажучи, той, хто має річ перебуває, передбачається які осіб на володіння нею, доки доведено інше. Незаконні власники своє чергу поділяються на сумлінних і несумлінних. Власник сумлінний, якщо він знав і мав знати про незаконність свого володіння. Власник недобросовестен, коли він про цьому знав, або повинен знати. Відповідно до загальної презумпцією сумлінності учасників цивільних правий і обов’язків (п. 3 ст. 10 ДК), слід виходити із припущення сумлінності владельца.

Розподіл незаконних власників на сумлінних і несумлінних має значення під час розрахунків між власником і власником за доходами видатках, коли власник витребуються свою річ з допомогою виндикационного позову, і навіть під час вирішення питання, чи може власник придбати право власності за давністю володіння чи нет.

Правомочність користування — це юридично забезпечена можливість вилучення з речі корисних властивостей у її особистого чи виробничого споживання. Нерідко сама й той самий річ може використовувати як з особистого споживання, і у виробничих цілях. Так, швейну машину можна використовуватиме пошиття одягу як своїй сім'ї, а й у бік за плату. Правомочність користування зазвичай спирається на правомочність володіння. Але часом можна скористатися річчю, і володіючи нею. Наприклад, ательє по прокату музичних інструментів здає їх напрокат про те, що користування інструментом відбувається у приміщенні ательє, скажімо, у визначені дні і годинники. Те ж саме при користуванні ігровими автоматами. Правомочність розпорядження — це юридично забезпечена можливість з визначенням долі речі шляхом скоєння юридичних актів щодо цієї речі. Немає сумнівів, що в випадках, коли власник продає свою річ, здає їх у наймання, під заставу, передає як внеску до господарське суспільство мулу товариство чи ролі пожертви на благодійний фонд, вона здійснює розпорядження річчю. Значно складніше юридично кваліфікувати дії власника щодо речі, що він знищує річ, що стала йому непотрібної, або викидає її, чи коли річ за своїми властивостями розрахована використання є лише одна акті виробництва чи споживання. Якщо власник знищує річ чи викидає її, він розпоряджається річчю шляхом скоєння односторонньої угоди, оскільки воля власника спрямовано відмовлення власності. Але якщо право власності припиняється результаті однократного використання речі (наприклад, Ви з'їдаєте яблуко чи спалюєте дрова в каміні), то воля власника спрямоване зовсім не так на те що припинити право власності, але в те що отримати від речі її корисні властивості. Тож у зазначеному разі має місце здійснення лише права користування річчю, але з права розпорядження нею. Нині чинне громадянське законодавство, як і те, що йому передувало, обмежується перерахуванням що належать власнику правомочий (іноді способів їх здійснення), не визначаючи жоден з них. І це негативно позначається як на розкритті змісту права власності, а й у практики застосування законодавства. Важко, в частковості, з відповіддю, який вміст вкладає законодавство в поняття права володіння і когаяможна вважати власником речі. У цьому вся питанні можна було наслідувати приклад або римського правничий та розмежувати поняття володіння і утримання, або законодавств німецької групи і закріпити інститут подвійного володіння із постаті володіє слуги. На жаль, жодного з цих варіантів законодавець не обрав. Важко тому з відповіддю, чи продовжує власник залишатися власником речі коли аграрії здають її у найми чи власником речі на період найму визнається лише наймач. Розкриття змісту права власності ще завершується визначенням що належать власнику правомочий. Річ у тім, що однойменні правомочності можуть належати як власнику, а й іншій особі, в тому числі носію права господарського ведення чи права довічного наследуемого володіння. Необхідно тому виявити специфічний ознака, що властиве зазначеним правомочиям саме як правомочиям власника. Вона складається у цьому, що власник його ж правомочності здійснює на власний розсуд. Що стосується праву власності, здійснення права на власний розсуд, зокрема і розпорядження їм, означає, що влада (воля) власника спирається безпосередньо на і існує незалежно від здатності влади від інших осіб, стосовно тієї ж речі. Влада ж від інших осіб як спирається на закон, а й залежить від імені влади власника, обумовлена нею. Прада, в новітньому цивільному законодавстві цей ознаку на відомої мері розмитий, оскільки особи, яким належить відповідно цивільні права, всі ці права (Не тільки право власності) здійснюють на власний розсуд (див. п. 2 ст. 1 і п. 1 ст. 9 ДК). Гадаємо, проте, що позаяк зазначений ознаку на відношенні права власності закріплено спеціально (див. п. 2 ст. 209 ДК), завдання у цьому, щоб виявити властиве йому зміст стосовно праву власності, що й зроблено. Власник вправі на власний розсуд здійснювати щодо належить йому майна будь-які дії, які суперечили закону й іншим правових актів і порушують правничий та охоронювані законом інтересів інших осіб, зокрема відчужувати трубку, насос у власність іншим особам, передавати їм, залишаючись власником, права володіння, користування і розпорядження майном, віддавати майно під заставу і обтяжувати його іншими засобами, розпоряджатися їм інакше (п. 2 ст. 209 ДК). Право власності має здатність пружності чи еластичності. Це отже, що він властива здатність відновлюватися у колишньому обсязі, як лише пов’язані обмеження відпадуть. Право власності належить до виняткових прав. Це означає, що власник має право виключати вплив всіх третіх осіб на закріплену його щодо належить йому майна сферу господарського панування, зокрема і з допомогою заходів самозахисту. Сказане, проте, значить, влада власника щодо що належить йому речі безмежна. Відповідно до дозволительной спрямованістю цивільно-правового регулювання, власник справді може виконувати стосовно свого майна будь-які дії, але тільки суперечать законам й іншим правових актів. Власник зобов’язаний вживати заходів, предотвращающие збитки здоров’ю громадян, і оточуючої середовищі, що може бути завдано під час здійснення його прав. Вони повинні утриматися від поведінки, що дає занепокоєння його і іншим особам, і більше від дій, скоєних лише з наміром заподіяти комусь шкода. З іншого боку, власник ні виходити за загальні межі здійснення цивільних прав, встановлених ст. 10 ДК. На власника також покладається обов’язок у разі, за умов й у межах, передбачені законами й іншими правовими актами, допускати обмежений його майном іншими особами. Зазначені обставини підлягають обліку при формулюванні загального визначення права власності. Нарешті, даючи визначення права власності, слід спиратися на загальне визначення суб'єктивного громадянського права, яке поширюється і право власності. Що стосується праву власності загальна визначення має бути конкретизовано з урахуванням властивих праву власності специфічних ознак. З раніше викладених положень, дамо визначення суб'єктивного права власності. Суб'єктивне право власності — це закріплена за власником юридично забезпечена можливість володіти, користуватися й розпоряджатися що належить йому майном на власний розсуд і у своєму інтересі шляхом скоєння щодо цього майна будь-яких дій, які суперечать закону й іншим правових актів і що порушують правничий та охоронювані законом інтересів інших осіб, і навіть можливість усувати втручання всіх третіх осіб, у сферу його господарського панування. Суб'єктивне право власності є важливим елементом абсолютного правовідносини, у якому власнику протистоять все треті особи, зобов’язані утриматися від порушень цього права. Суб'єктивне право власності є важливим елементом речового правовідносини, оскільки задоволення інтересів власника забезпечується шляхом безпосереднього на яка належить річ (майно). Маючи визначення права власності як суб'єктивного права, визначимо цього права як правової інститут. Право власності — це система правових норм, що регулюють відносини щодо володіння, користування і розпорядженню власником що належить йому річчю на розсуд власника у його інтересах, і навіть з ліквідації втручання всіх третіх осіб, у сферу його господарського панування. Там, коли власник сам володіє, і користується річчю, йому для реалізації свого права зазвичай є досить здобуття права треті особи утримувалися від зазіхань з цього річ. Та буває далеко ще не завжди. Щоб розпорядитися річчю (продати її, здати наймачам, закласти і т.д.), власник, зазвичай, має стосовно із якоюсь конкретної особи (наприклад, про те, хто не хоче купити річ, отримати їх у наймання чи заставу). Хоча через встановлення відносин із конкретної особи власник та здійснює свого права, їх регулювання виходить поза межі права власності, а власник виступає в масці продавця, наймодавця, заставника тощо. Якщо ж право власності порушено, то залежить від того, зберігається цього права чи ні. Якщо зберігається, то відновлення порушеного відносини відбувається з допомогою норм інституту права власності. Якщо ж право власності не зберігається (скажімо, річ знищена), то тут для відновлення порушених прав доведеться вдатися до норм інших правових інститутів (наприклад, зобов’язань з заподіяння шкоди чи страхового права). Отже, норми, що утворюють інститут права власності, перебувають у постійному контакті і взаємодії з нормами інших правових інститутів, як цивільно-правових, і інший галузевої спеціалізації. Зазначене обставина підлягає обліку при виборі правових норм, регулюючих той чи інший ділянку майнових відносин, зокрема і стосунків собственности.