Философия нової доби /Укр./
Факт, що Декарт знаходити первинну достовірність в «ego cogito» (мислячому Я) й що, з цьої достовірності, він видвигає свою першу філософію, пов’язаний із розвитком природознавства, чи точніше сказати, із розвитком математичних конструкцій природознавства. Математика, в якій основою являється ідеальна конструкція, рахується наукою, що досягає своїх істин із високим степенем точності. Декарт… Читати ще >
Философия нової доби /Укр./ (реферат, курсова, диплом, контрольна)
Проблема методу філософії Нового години.
Вступ.
На кінець XVIвушко XVII ст. буржуазні виробничі відносини настільки розвинулися у межах феодального суспільства, що стали можливими успішні спроби буржуазії політично оформити переворот, який уже фактично відбувся в базисі. Наприкінці XVI ст. перемагає буржуазна революція у Нідерландах, в середині XVIІ ст. — у Англії. Народжується новий клас буржуазія. Економічна діяльність, інтереси реально практичного життя ведуть до дійсного пізнання світу, до того числі природи, до орієнтації на пізнання, яку б не було б засновано лише на цитатах з Біблії, а яку спиралося на практичний досвід.
Для формування науки Нового години, характерна орієнтація на пізнання дійсності, що опиралася на відчуття. Одночасно перед філософами й вченими потає запитання про сутність й характер самого пізнаня, що приводити до підвищення значення гносеологічної орієнтації Нової філософії.
Якщо орієнтація на чуттєве й практичне пізнання провокується розвитком емпіричної науки, то намагання вияснити взаємозв'язок й взаємодії закономірно Веде до збільшення раціонального розгляду, який ближче до Евклідової геометрії, ніж до арістотелево-схоластичної концепції. Тому із розвитком чуттєвого емпіричного пізнання світу розвивається й точне, раціональне, математичне мислення. як емпіричне то й раціональне пізнання ведуть до розвитку науки як цілого, формують її характер й проектуються на складальні основні напрями філософського мислення Нового години.
В даній роботі зроблена спроба пояснити, що таке пізнавальний процес та метод пізнання, розглядається становлення наукової методології на першому, й на мою думку найголовнішому етапі, її зародженні. Цим й є цікава філософія нового години. У рефераті охоплений перший період цієї епохи. У якій найяскравішими були два протилежні подивися на метод пізнання, це індукція Бекона та дедукція Декарта. Їхні філософські концепції цікаві тім, що були самі з перших у цьому напрямі філософії. Інші філософи того години (Локк, Гобс, Берклі, Юм, Спіноза) не ставили собі за основну мітку — це винайдення методу. А філософія Джона Локка й Томаса Гобса біль стосується соціальних та політичних проблем. Алі смердоті також, як й інші, відіграли звачну роль історії філософії.
Реферат складається з двох основних розділів. У першому- обговорюєтья, що таке метод та процес пізнання. У іншому представлені методології Френціса Бекона та Рене Декарта.
По даній тематиці мною був опрацьована література, список якої приведень в кінці реферату. У основному це були підручники по філософії та курси лекцій.
Пізнавальний процес та метод пізнання.
Пізнання є процесом ідеального освоєння реального світу. Реалізуючись у ході відображення його свідомістю, пізнавальний процес постає принципово творчим відображенням об'єктивної реальності, оскільки його результатом не є створення ідеальної копії наявного стану промов, «повторення» в ідеальній формі того, що є. Таким чином, пізнання відображає не лише дійсно існуючі (чи тіщо дійсно існували) предмети, процеси й явища, але й і всіх їхнього можливі модифікації. Інакше кажучи пізнання вілображає загальне.
Отже, пізнавальний процес відображає не саму реальність як таку, а «конструктивні схеми» промов й процесів, що складають її, й тому відображає не лише «здійснені» варіанти цих «схем» (дійсність, наявний стан промов), але й і одночасно й всю сукупність нездійснених варіантів, тобто можливості. Щоб реалізуватись у практиці, можливості повинні бути зафіксовані у всьому своєму розмаїтті, проаналізовані із точки зору їхнього відповідності інтересам людини, щоб на цій основі зробити вибір саме тихий можливостей, котрі цим інтересам відповідають, й после цого запропоновані практиці (як позначка, що визначає спосіб діяння). Таке відображення реалізується завдяки мові. Саме в ній можливості набувають статусу своєрідного «чуттєвого», (у субстраті звуків усної чи знаків письмової мови) існування.
Завдяки «перевдяганню"можливостей у мовну оболонку смердоті стають цілком доступними для аналізу й вибору, зберігаючи разом із тім свій «можливісний» статус існування. І, пізнаючий суб'єкт (вчений, мислитель тощо) безпосередньо нає справу саме з специфічним світом.
Говорячи про минуле (про ті, чого уже немає в дійсності) чи про майбутнє (про ті, чого немає), ми фактично безпосередньо маємо справу з знанням про минуле чи майбутнє, яку відчутно існує нам, у вигляді «мовної реальності». Та і про типерішнє ми говоримо значною мірою маючи на увазі не скільки дійсна, стільки можливісні його аспекти.
З характиристики пізнавального процесу, як відображення навколишньої реальності випливає характеристика істини як правильного, адекватного її відображення. Якщо із якихось причин адекватність відображення порушується, деформується, результат пізнання набуває протилежного характеру — заблудження. Однак наше відображення ніколи не є дзеркальною копією реального світу, а якщо між реальним предметом й його пізнавальним чином не існує такої абсолютної («дзеркальної») подібності, то виникає запитання про критерії розрізнення між правильним й деформованим відображенням, між істиною й заблудженням.
Метод (грецьке metodos) в широкому розумінні слова — «шлях до чого-небуть», спосіб соціальної діяльності в любій її формі, а чи не лише в пізнавальній. Поняття методології має два основні значення: 1) система визначених способів, прийомів й операцій, що застосовуються в тій чи іншій сфері діяльності (в науці, політиці мистецтві й т. буд.); 2) вчення про цю систему, теорія методу. Так, методологія науки досліджує структуру й розвиток наукового знання, засоби й методи наукового дослідження, способи інтерпритації його результатів, механізми й форми реалізації знання в практиці. Алі неправильно повністю зводити методологічне до раціонального. «Усі що існує не ділиться на розум без залишку», так як існують й нераціональні засоби й прийоми пізнання.
Проблема методу завжди був в центрі філософської та наукової думи, особливо починаючи із Нового години, й обговорювалась у межах багатообразних, до того числі полярних підходів. Зараз методологічні запитання широко ставляться й розв’язуються в напрямках й течіях думи, як філософія науки, діалектичний матеріалізм, феноменологія, структуралізм постструктуралізм, остпозитивізм та ін. Специфіка соціальної методології досліджується у сучасній герменевтиці, теорії інтерпритації текстів й своєрідній філософській концепції (Р. Гадамер, П. Рікер, ін.).
Таким чином, метод (в тій чи іншій формі) зводиться до сукупності визначених правил, прийомів, способів, норм пізнання й діяння. Він є системою принципів, вимог, котрі орієнтують суб'єкта при розв’язку конкретної задачі, досягнення результату в даній сфері діяльності. Він дисциплінує пошук істини, дозволяє із економити сили й годину, рухатись до цілі найкоротшим шляхом. основна функція методу — регулювання пізнавальної й інших форм діяльності.
Але неприпустимо впадати в крайності: 1) недооціювати чи відкидати роль методу й методологічних проблем («методологічний негативізм»); 2) перебільшувати чи апсолютизувати значення методу, перетворювати його в «універсальну відмичку» до всього, в простий й доступний інструмент наукового відкриття («методологічна ейфорія»). У сучасних методологічних концепціях, як правило, стараються недопускати вказаних крайнощів, хоча смердоті й зустрічаються.
Кожний метод розробляється на основі певної теорії, котра тім самим виступає його необхідною передумовою. Ефективність, сила шкірного методу обумовлена змістовністю, глибиною, фундаментальністю теорії, Яка «співіснує із методом». Під час перебування чергу, метод розширяється до системи, тобто використовується для подальшого заглиблення й розгалудження знання, його матеріалізації в практиці.
В науковому пізнанні істинним винен бути не лише його кінцевий результат (сукупність знань), але й й ведучі до нього шляхи, тобто метод, що досліджує й утверждает специфіку цого методу. Тому не можна «розводити» предмет й метод. Любий метод виникає з реального життєвого процесу й знову укладати нього. Метод ненав’язується предмета пізнання, а змінюється у відповідності із їхні специфікою. Наукове дослідження здійснюється як рух у визначеному матеріалі, вивчення його особливостей, форм розвитку, зв’язку відношень. Одже, істинність методу завжди обумовлена насамперед змістом предмета (об'єкта) дослідження.
Розглядаючи співвідношення зрозуміти «метод», «предмет», «теорія», «суб'єкт-об'єкт», необхідно звертати увагу на дві обставини. По-перше, метод не є щось безсуб'єктне, що існує окремо без суб'єкта. Останній завжди включається в метод, невідривний від нього. Інакше акжучи, «людина — центр всієї методології"(Фейербах). По-друге, будь-який метод є так чи інакше органом, тобто носити інструментальний характер, є системою регуляторів.
Метод існує, розвивається лиш в складній діалектиці суб'єктивного й об'єктивного при визначальній ролі останнього. У цьому змісті кожний метод насамперед об'єктивний, змістовний, фактичний. Разом із тім він одночасно суб'єктивний, але й не як сукупність довільних прийомів, правил й процедур, а як продовження й завершення об'єктивності, з якої він виростає.
Багатообразність методів людської діяльності обумовлює багатообразний спектр методів, котрі можуть бути класифіковані по самим різним критеріям. Насамперед слід виділити методи духовної, ідеальної (до того числі наукової) й методи практичної, матеріальної діяльності. У теперішній годину стало очевидним, що методологія не може бути обмежена лише сферою наукового пізнання, вон винна виходити за її межі, й включати в свої орбіти й сферу практики. При цьому необхідно матір на увазі тісний зв’язок цих двох сфер.
Що стосується методів науки, то основ їхні поділу на групи може бути декілька. Так було в залежності від ролі й місця в процесі наукового пізнання можна виділити методи формальні й змістовні, емпіричні й теоретичні, методи дослідження й викладення й т. буд. Виділяють також якісні й кількісні методи, методи безпосереднього й опосередкованого пізнання, оригінальні й довільні.
В сучасній науці достатньо успішно працює багаторівнева концепція методологічного знання. У цьому плані усі методи наукового пізнання по степені загальності й сфері діяльності можуть бути розділені на п’ять основних груп:
1. Філософські методи, серед які найбільш старшими є діалектичний й метафізичний. До їхні числа також відносяться аналітичний (характерний для Сучасної аналітичної філософії), інтуїтивний, феноменолофічний, герменевтичний та інші.
2. Загальнонаукові підходи й методи дослідження, що отримали широкий розвиток й примінення в науці ХХ ст. Вони виступають в якості своєрідної проміжкової методології між філософією й фундаментальним теоретико-методологічним положенням спеціальних наук. До загальнонаукових частіше всього вілносяться такі поняття, як інформація, модель, ізоморфізм, структура, функція, система, елемент, оптимальність й т. буд.
Характерними рисами загальнонаукових зрозуміти є по-перше, злиття в їхні змісті окремих властивостей, признаків, зрозуміти окремих наук й філософських категорій; по-друге, можливість (на відміну від останніх) формалізації, уточнені засобами математичної теорії.
На основі загальнонаукових зрозуміти й концепцій формулюються відповідні методи й принципи пізнання, котрі забезпечують зв’язок й оптимальну взаємодію філософської методології з спеціально-науковим злиттям й його методами. До числа загальнонаукових принципів й підходів відносяться системний й структурно-функціональний, кібернетичний, ймовірнісний, моделювання й формалізація та інші. Важлива роль названих підходів полягає до того, що з свого проміжкового характеру забезпечують взаємоперехід філософського й спеціальнонаукового знання.
3. Спеціальнонаукові методи, тобто сукупність способів, принципів пізнання, досліджувальних прийомів й процедур, що застосовуються в тій чи іншій сфері науки, Яка відповідає певній основній формі руху матерії. Це методи механіки, фізики, хімії, біології й гуманітарних наук.
4. Дисциплінарні методи, тобто системи прийомів, що приміняються в тій чи іншій дисципліні, що укладати яку-небуть галузь науки чи виникає на стиці наук. Кожна фундаментальна наука представляє собою комплекс дисциплін, котрі мають свій специфічний предмет й свої методи дослідження.
5. Методи міждисциплінарного дослідження, як сукупність ряду синтетичних, інтегративних способів (що виникають як результат поєднання елементів різних рівнів методології), що націленіголовним чином на стик наукових дисциплін.
Таким чином, в наукому пізнанні функціонує складна, динамічна, цілісна система багатообразних методів різних рівнів, сфер діяльності, напрямленості, котрі завжди реалізуються з врахунком конкретних умів.
2. проблема методу філософії Нового години.
2.1. Методологія Френсіса Бекона.
Френсіс Бекон (1561−1626) живий й творив в епоху котра являється періодом не лише потужного економічного, але й і виключно культурного підйому й розвитку Англії.
Філософія Бекона виходить з об'єктивної потреби суспільства й виражає інтереси прогресивних сил того години. Бекон відкидає філософію як споглядання й представляє її як науку про реальний світло, що застосовується на дослідному пізнанні. Своєю позицією він виражає нову вихідну точку й нову основу будь-кого пізнання. Його творчість містить сліди компроміса. Цей компроміс визначальний був й для всього суспільного розвитку Англії того години. Найбільше виражається цей компроміс у Бекона при його підтримці концепції «подвійної істини», тобто істини «віткровення», істини про бога (теологічної) й істини філософії, тобто істини пізнанної, споглядованної. Основну увагу Бекон приділяє проблематиці науки, знанню й пізнанню.
Смисл, призвання й задачі науки Бекон характеризує у вступі до роботи «Велике відродження науки»: «накінець, я хотів бі призвати всіх людей доти, щоб смердоті пам’ятали істинні цілі науки, щоб смердоті не займались нею задля свого духу, задля деяких вчених спорів, не зазаради того, щоб досягти влади, задля деяких інших низьких замислів, але й зазаради того, щоб мало від неї користь й успіх саме життя». Він відкидає спекулятивні схоластичні диспути й орієнтується на пізнання дійсності, реально існуючого світу. Основними засобами цого пізнання є, згідно Бекону, почуття, дослід, експеримент й ті, що з них витікає. Він розсуждає, «що людский розум сам собі заважає працювати й що він не використовує певним чином необхідні допоміжні засоби (якими володіє людина), від чого й виходять більшість незнань промов, а з цого незнання витікають «нескінченні втрати». Виходячи з цого, він уклавши, що потрібно з всіх сил прямувати доти, щоб обновився, чи навіть хоч покращився зв’язок між думками й промовами.
Основний метод, який винен був забезпечити виконання цієї задачі був описів в «Новому Органоні». Новий метод пізнання обумовлює й нову концепцію реальності. Хоч Бекон явно ніде й не формулює цей метод, але й уже з той факт, що цей метод опирається на почуття, витікає, що предметом філософії являється пізнаюча почуттями (тобто матеріальна) дійсність.
Чуттєве сприйняття явища втому вигляді, як зним зіткнулася освідченна людина й про нього роздумовує, являється сутністю позиції Бекона. Творчість Бекона характеризується певним підходом до методу людського пізнання й мислення. Вихідним моментом любої пізнаючої діяльності являється для нього почуття. Тому його часто називають засновником емпіризма — напрямок, який будує свої гносеологічні позиції переважно на чуттєвому пізнанні й доліді. Основний принцип цієї філософії виражений в тезі: «Немає нічого в розумі, що раніше не пройшло через почуття». Чуттєве пізнання в вузькому розумінні слова Бекон, таким чином, включає в загальний контекст досліда й експеримента. Тому точніше філософію Бекона визначити, як емпіричну. Емпірія — дослід що опирається на експеримент, — являється для нього вихідним пунктом нового наукового методу, який він характеризує як «науку про краще й более сучасне використання розуму при дослідженні промов й про істинний розум, який їхні пізнає у тому, щоб пізнаваючий розум возвисився. Далі він говорити, що ця властивість являється різновидністю логіки. Саму логіку він розуміє як збою пізнання — органон. Однак його «логіка» різко відрізняється від дедуктивної (арістотелівської) логіки, що опирається на теорію силлогізма.
Основним робочим методом своєї логіки Бекон рахує індукцію. Характеризує він її так: «Під індукцією я розумію форму доведення, Яка придивляється до почуттів, хотіла б пізнати істинний характер промов, прямує до дій й майже із ними зливається». Він відкидає ту індукцію, Яка як він говорити, здійснюється вибачимо переліченням. Бекон подчеркивает про необхідність переробити, а точніше розробити індуктивний метот «наук потрібні, такі форми індукції, котрі проведуть аналіз досліду й відрізнять один від одного експеримент й лиш потім, коли відповідно виключать й відкинуть, прийдуть до кінцевого висновку». Бекон зрозумів, що недивлячись на бистрий розвиток природничого знання, научний прогрес незадовільняє потреби практики. Наука винна заволодіти своїм предметом новим способом, й для цого вон потребує нового поняттєвого апарату, що адекватно відображає реальність.
Попри досить помітну у філософії Бекона гуманістичного-ренесансну лінію, саме тут починається панівне для філософії Нового години тлумачення людини як частини природи, а її духу (який тлумачиться головним чином як розум) як своєрідного механізму споглядання реальності (чином якої виступає природа), призначенного відтворити природу, якою вон є, дзеркально й тому зрештою нетворчо.
Згідно із Беконом, «бог створив розум подібним до дзеркала, здатного відобразити завісься світло». Звідси — механічне по суті уявлення про істину, як «точне» відзеркалювання предметів й процесів природи, а заблудження як створення такої дзеркальної «копії» внаслідок діяння різного роду зовнішніх причин. Бекон називає їхнього ідолами чи «привидами» (примарами). Таких ідолів Бекон вирізняє чотири групи:
1. «Привиди роду», пов’язані з недосконалістю самого людського розуму; при змалюванні цого роду привидів Беконом прямо вказується на механічний характер розуміння дійсності. «Розум людини, — читаємо у Бекона , — уподібнюється нерівному дзеркалу, але й, домінуючи до природи промов, свою природу відображає речі у спотворенному й викривленному вигляді. «Привиди роду» виходять з недосконалості людського розуму, котра проявляється до того, що «пропонує великий порядок й рівновагу у словах, ніж тих, котрі у яких є». Шлях до подолання «ідолів роду «заключається в зрозумінні цієї властивості людського розуму й послідовному проведенні правил нової індукції в процесі пізнання (це необхідний, безумовний, основний й самий надійна засіб для подолання й наступних ідолів).
2. «Привиди печери» — спотворення, що мають своїм джерелом індивідуальні особливості (недоліки) розуму індивідів. Ці печери заломлюють й викривляють світло природи, із одного боці, бо кожному належить певна, власна природа, із іншого боці, бо кожний дістає різне виховання й зустрічається із іншими людьми. Також бо кожний читавши лиш певні книжки, а, по іншим причин такогож роду.
Інші два типи входять своїм корінням в соціальне життя.
3."Привиди площі" породжуються спілкуванням людей, процес якого нав’язує індивідам тих чи інші помилкові, але й такі, що уже стали звичними, уявлення. У характеристиці цого типу ідолів Бекон приходити до визначеної степені розуміння відношенням між словом й реальністю, якої воно та означає. Тім самим він торкається проблематики, котра дискутується й в сучусній теоріїі методології науки. У свій годину він неміг прийти до адекватного рішення цієї проблеми.
4. «Привиди театру» породжуються сліпою вірою у авторитети, старовинні традиції й бридкі.
Після розгляду ідолів як основних перепон досягнення дійсного знання Бекон приступає до позитивного викладу свого методу. Цьому присвячена друга книга афоризмів «Нового органона».
Вихідним пунктом дослідження для Бекона являється в «достатньому й правильному описі природи й експериментів». Однак це описаня являється на його погляд таким різнобарвним, що розум не може сконденсуватись. Для цого все потрібно впорядковувати. Бекон складає три основних види таблиць. Перша з них — таблиця позитивних інстанцій. Бекон назвавши її таблицею сутності й наявності. Таблиця дає відносно повний огляд основних проявів досліджувальних властивостей.
Друга таблиця в певному змісті протилежна першій. Це таблиця негативних інстанцій, якої Бекон визначає як таблицю відхилення й відсутності наявності. Таблиця сконструйована таким чином, що кожному визначеному достовірному випадку відповідає (по крайній мірі один) випадок негативний.
Третя з основних таблиць — таблиця ступенів, чи порівнянь. Методична цінність цієї таблиці в найбільшій степені залежить від рівня чуттєвого пізнання й експериментальних методів, тому тут міститься найбільше число неточностей.
Порівняння даних в цих трьох таблицях, згідно Бекону, може привести до певних знань, зокрема описаним випадком можуть підтверджуватись чи не підтверджуватись гіпотези, що стосуються цієї властивості. Бекон свій метод ілюстрував на вивченні властивості тепла. Ця ілюстрація показала й недоліки цого методу. Не дивлячись на це, заслуга Бекона до того, що його «Новий органон» представляє першу спробу в філософії Нового години реалізувати загальний методологічний підхід до отримання наукового знання, який мав практичне примінення. Його заслуга в підкресленні значення емпірії, чуттєвого пізнання й експеримента, що повністю відкидався в більшості випадках схоластичною філософією.
2.2. Методологія Рене Декарта.
«Очищення» філософії від гуманістичної орієннтації, прямування на «чисту» (без специфічного людського моменту), об'єктивну (безсуб'єктивну) природу, характерне для после ренесансівського етапу розвитку західно-європейської філософії, було б послідовно проведено французьким філософом Рене Декартом (1596−1650), що привело його на дуалістичні позиції.
Найбільш видатні з його філософських праць — це роботи, присвячені методологічній проблематиці. До них належати «Правила для керуванням розумом», написані в 1628—1629р., в які Декарт описує методологію накового пізнання. У 1640−1641р. Декарт пише «Роздуми про першу філософію», в якій повертається до аспектів своєї нової методології й придає їй более глибокі філософські обгрунтування. У 1643р. виходить його праця «Почала філософії», в якій повністю викладені його філософські подивися.
Філософія Декарта представляє собою новий, цільний й раціонально обгрунтований образ світу, не лише відповідаючий актуальному стану природознавства, але й й повністю визначаючий напрямок його розвитку. Одночасно вон вносити й основоположні зміни в розвиток самого філософського мислення, нову орієнтацію у філософії, якої Гегель характеризує словами: «Декарт спрямувавши філософію в сучасний новий напрямок, який починає новий період філософії … Він виходить з міркувань, що думка винна починатись з самої собі. Всі попередні філософствування, котрі виходили з авторитету церкви, були починаючи із цого години відкинуті». Першу й вихідну визначенність всякої філософії Декарт бачить у визначеності свідомість-пізнання. Декартом був сформульований «метод сумніву». Ті, що викликає сумнів, тобто може бути, чи може і не бути, міркує Декарт, несе в останній момент суб'єктивності й тому має бути відкинуте. Суворо об'єктивним (безсуб'єктивним) в такому разі може бути лише щось безпосередньо дане, очевидне. «Ос-кільки чуття нас інколи обманює - міркує Декарт, — то я готовий був припустити, що не існує жадної речі, котра був б такою, якою смердоті нам її змальовують. І оскільки зутрічаються люди, котрі помиляються у міркуваннях стосовно навіть простіших предметів геометрії, припускаючись тут патологізмів, то, гадаючи, що й я здатний помилятися то й усякий інший, я відкинув як помилкові усі настановки, що приймались мною раніше за доведення. І, зрештою, приймаючи до уваги, що тих ж думи, котрі ми є, коли ми не спимо, можуть з’являтися ми уві сні, причому жодна із них є в тієї момент істинною, я вирішив уявити, що будь-що, що коли-небудь спадало Мені на думку, є небільш істинним, ніж химерні совидіння. Алі одразу тому звернув увагу тих, що у тому годину як я готовий мислити все помилковим, необхідно, щоб я, який ще мислить був чимось, помітивши, що істина „я мислю, отже, я існую“ настільки стійка й вирогідна що найхимерніші припущення скептиків нездатні її похитнути, я прийшлов до висновку, що можна без вагань прийняти її за шуканий мною перший принцип філософії».
Скептицизм Декарта, по своїй суті, являється скептицизмом методологічним. Він виступає як скептик, який руйнувати всякі (уявні) достовірності у тому, щоб знайти єдину первинну дійсність. «Первинна» дійсність може бути краєкутовим каменем, що покладений основою всієї конструкції нашого пізнання. До цих з висновками Декарт приходити на основі доліджень й власного досвіду. Декарт ставити запитання про досягнення дійсності самою собою, дійсності, котра винна бути вихідним початком й тому сама не може спиратися на інші качани. Тому реальність він знаходити у своєму мисля чому Я — в свідомості, в його внутрішній свідомій очевидності.
Факт, що Декарт знаходити первинну достовірність в «ego cogito» (мислячому Я) й що, з цьої достовірності, він видвигає свою першу філософію, пов’язаний із розвитком природознавства, чи точніше сказати, із розвитком математичних конструкцій природознавства. Математика, в якій основою являється ідеальна конструкція, рахується наукою, що досягає своїх істин із високим степенем точності. Декарт вказував, що достовірність арифметики, геометрії й їм подібним наук заключається до того, що в порівнянні із іншими науками смердоті понад всього залежать від мислячого Я й менше всього від «зовнішніх реальностей». Декартово мисляче Я являється, як ми бачимо, чимось що для свого існування непотрубує нічого, крім самого собі. Тому він визначає його як «res cogitas» — як мислячу річ, духовну субстанцію. «Таким чином Я, тобто душа, завдяки якій я є ті, що я є, цілком відмінна від тіла й набагато набагато легше пізнання, ніж тіло, й навіть якби тіла зовсім не було б, душа не переставала бути тім, чим вон є». Такий висновок прямо суперечить тезі про людину як «машину з кісток й м’яса» й водночас є послідовним розвитком засновників «методу сумніву», так саме як й «машинна модель людини» є цілком послідовним висновком із механічних установок на людину як «частину природи».
Обидва висновки є результатом «об'єктивістського» тлуначення реальності, яку неминуче «розриає» реальний світло на дві замкнені (принципово несполучні між собою) «зони» — духовну й матеріальну. І Єдиний спосіб до якого вдається Декарт, щоб повернути світові втрачену цінність, — звертання до божественної могутності. У концепції Декарта функція бога заключається в гарантії істинності пізнання. Пізнання, яку людина рахує дійсним, можливо лиш здається дійсним, але з являється таким. І лише бог являється гарантом істинності дійсних фактів.
В області теорії пізнання Декарт (на відміну від Ф. Бекона) однозначно відстоює раціоналістичну позицію. Декарт не відкидає чуттєве пізнання як таке. Алі це пізнання слід піддати детальній (скептетичній) критиці. Також необхідно піддати критиці й міркування розуму, який як, показує досвід, багато раз приводив до помилок. Істинність пізнання, по Декарту, складається із дотовірності сумніваючоїся свідомості - сумніваючогося Я. Тім самим він приходити до «суб'єктивізації» в понятті істинного пізнання, але й й в цей ж годину створює нове розуміння, яку відповідало розвитку тодішньої науки, природознавства. Основним виглядом пізнання, по Декарту, являється раціональне пізнання, інструментом якого служити розум.
В «Роздумах про метод» Декарт говорити, що він не може вчити методу, який винен слідувати кожний, щоб правильно вести свій розум, а лише показати, яким способом він сам спрямував свій розум.
Правила, які він дотримувався, котрі вважає на основі свого досвіду найважливішими, формулює слідуючи чином:
не приймати ніколи любу річ за істинну, якщо ти її не пізнав як істинну із наглядністю; не робити всякої поспішності й зацікавленості; не включати в свої судження нічого, крім того, що стало як ясне й видиме перед моїм духом, що не було б ніякої можливості сумніватися в цьому.
розділяти кожне з питань, котрі потрібно вивчити, на скільки частин, стільки необхідно, щоб ці запитання були краще розрішені.
свої ідеї розкладати в належній послідовності, починаючи із предметів найпростіших й що найлегше пізнаються, просуваючись помалі, як бі з сходинки на сходинку, до знання найбільш складних, дотримуючись порядку навіть серед тихий, що в дійсності не слідують одне за одним.
здійснювати повсюди такі повні розрахунки й такі повні оглянь, щоб бути впевненим до того, що ти нічого не проминув.
Перше з правил Декарта являється концентрованим виразом його методологічного скептецизма. Воно має яскраво виражений гносеологічний характер. Це правило можна рахувати головною передумовою для використання слідуючих правил. Якщо умови Першого правила не виконуються то інші правила не можуть гарантувати розуму, що він Прийде до істинного пізнання.
Наступне правило являється виразом потреби аналітичності. При цьому воно та як й інші два, має в меншій чи більшій степені методологічний характер.
Третє правило, відноситься до з висновками з роздумів. Умови, котрі воно та містить, є в ході розвитку нової філософії й науки невідємною й ефективною складовою частиною основних методологічних принципів.
Заключне правило подчеркивает необхідність певної систиматизації як пізнанного, то й того, що пізнається.
Правила Декарта, як й усі його «Роздуми про метод», малі виключне значення для розвитку філософії й науки Нового години. Умови «очевидності» й «інтуїтивної наявності» вихідних положень наукової теорії являється одним з основних характеристик наукового пізнання до нашого століття.
На відміну від Ф. Бекона, який в «Новому Органоні» рахує індукцію основним методом отримання істинних фактів, Декарт в такий спосіб рахує раціональну дедукцію. Формулює він цей метод в прямій протилежності по відношенню до середьновічної схоластичної філософії.
Значення Декарта для розвитку Сучасної науки й філософії величезне. Крім того, він затвердивши «нові принципи філософії», він сприяв розвитку ряду спеціальних наукових дисциплін, зокрема математики. Він являється засновником аналітичної геометрії. Його роботи присвячені проблемам фізики, до того числі оптики. Його ідеї, що відносяться до області природничих наук, вплинули на розвиток французського, філософського, й природничонаукового мислення.
Висновки.
Дуже важко зробити висновок в правильності якої-небуть з описаних концепцій пізнання — відкидання організуючого початка, в якості более складних систем (складовою частиною якого являється й наш трьохмірний світло) однією школою, та повне відкидання значення досвіду іншою не дозволяє зробити цого.
Скоріш на, як це нераз доказувала історія, істина якщо десь посередині, але й філософія завжди якщо пробувати вияснити «що головне», що є першоосновою — ідея чи матерія, пробуючи запустити колесо історії від якоїсь однієї абсолютної точки — початку часово-просторових координат. Заняття захоплююче й цікаве, але й зовсім непідсильне людському розумові на його теперішньому рівні розвитку, бо не можливо знайти вухо в ідеального кола.
Можна зробити такі висновки.
Заслуга Бекона до того, що його «Новий органон» представляє першу спробу в філософії Нового години реалізувати загальний методологічний підхід до отримання наукового знання, який мав практичне примінення. Його заслуга в підкресленні значення емпірії, чуттєвого пізнання й експеримента, що повністю відкидався в більшості випадках схоластичною філософією.
Значення Декарта для розвитку Сучасної науки й філософії величезне. Він затвердивши «нові принципи філософії», він сприяв розвитку ряду спеціальних наукових дисциплін, зокрема математики. Він являється засновником аналітичної геометрії. Його роботи присвячені проблемам фізики, до того числі оптики. Його ідеї, що відносяться до області природничих наук, вплинули на розвиток французського, філософського, й природничонаукового мислення.