Мовна репрезентація ціннісного складника концепту РАДІСТЬ (на матеріалі сучасної англомовної пісенної лірики)

Вступ

Визначною рисою сучасного мовознавства є зрушення парадигми його досліджень у бік функціонального, антропоцентричного, когнітивного бачення та розуміння мовних явищ (О.С. Кубрякова, А. Е. Левицький, М.М. Полюжин). Основним завданням такого підходу є розв’язання проблем вербалізації інформації у процесі пізнання оточуючого світу (Н.Ф. Алефіренко, В.І. Карасик, А.М. Приходько), способів представлення мовних одиниць у людській свідомості та їхньої участі у забезпеченні акту комунікації.

У світлі когнітивно-орієнтованих лінгвістичних пошуків предметом особливої уваги виступає дослідження та моделювання мовної картини світу, окремих її фрагментів [30; 61]. Особливий інтерес викликає вивчення тих її номінативних царин, які фіксують результати пізнання феноменів емоційного буття особи [14; 69]. Когнітивними репрезентаціями емоцій виступають емоційні концепти як «кванти» структурованого знання про певні фрагменти емоційної сфери свідомості, що складають окрему ділянку концептуальної картини світу та отримують мовне втілення. Значна зацікавленість у дослідженні номінацій емоцій зумовлена їхньою психофізіологічною та соціокультурною значущістю, а також складною для категоризації та мовного відображення абстрактною природою. Лінгвокультурний підхід до аналізу емоцій дозволяє наблизитись до розуміння сутності та способів іменування емоційних концептів.

Концепт РАДІСТЬ є важливим об'єктом лінгво-когнітивного аналізу з кількох міркувань По-перше, будь-яка класифікація емоцій включає в себе РАДІСТЬ. По-друге, багатофасетний КР є концептом парасольковим, що охоплює всебічне знання/відчуття мовцем емоційного смислу. По-третє, КР відіграє виняткову роль в емоційній оптимізації інтра — та між культурної комунікації, зважаючи на його позитивність.

У зв’язку з цим, актуальність нашої роботи зумовлена як її орієнтацією на розв’язання проблеми вивчення емоції та її концепту об'єктивованого у мові у руслі лінгвокогнітивістики та лінгвокультурології, так і тим, що у фокусі нашого дослідницького інтересу є саме позитивні емоції, зокрема РАДІСТЬ, яка, як зазначають дослідники, зокрема Н. А. Красавський, С. Г. Воркачев, В.І. Шаховський, Gizman, Koveczez на сьогодні вивчені ще недостатньо.

Мета дослідження полягає в аналізі, способів вербалізації ОЦСКР в сучасних англійських піснях у руслі когнітивної лінгвістики та лінгвокультурології. Досягнення мети даної роботи передбачає послідовне вирішення наступних завдань: а) визначити теоретико-методологічні засади дослідження засобів мовної об'єктивації образно-ціннісної складової концепту РАДІСТЬ; б) проаналізувати мовні засоби репрезентації образно-ціннісної складової концепту РАДІСТЬ на матеріалі сучасних англомовних пісень; в) виділити й систематизувати концептуальні кореляти концептів РАДІСТЬ, з метою виявлення аксіологічної специфіки концептуалізації досліджуваної у західній англомовної лінгвокультурі.

Об'єктом нашого дослідження є ціннісно-образна складова концепту РАДІСТЬ, об'єктивованого в англомовному пісенному дискурсі.

Предмет складають засоби мовної об'єктивації образної складової концепту РАДІСТЬ на матеріалі англомовних пісень та його ціннісні характеристики.

Мета і завдання роботи зумовили вибір основних методів дослідження, серед яких використовувались: гіпотетико-дедуктивний метод для добору фактичного матеріалу, концептуально-метафоричний аналіз мовної об'єктивації ОЦСКР, застосований для виявлення кола концептуальних корелятів концептуального референту РАДІСТЬ, кількісний аналіз, застосований для визначення співвідношення одиниць у зоні номінативного простору ЕК.

Інструментом дослідження мовної об'єктивації образної складової концепту РАДІСТЬ у нашій роботі обрано метафору, тому що саме у змісті метафор органічно сполучається інформація про царину мети (концептуальний референт), що характеризує досліджувану сутність, у нашому випадку РАДІСТЬ, і царину джерела (концептуальний корелят), яка містить інформацію про об'єкт, що залучається для її визначення.

Наукова новизна полягає в тому, що образно-ціннісна складова концепту РАДІСТЬ, об'єктивованого в англомовних піснях, розглядається як складник водночас мовної, концептуальної та емоційної картини світу з виявленням його аксіологічних компонентів. Новим також є виділення самої образно-ціннісної складової.

Наукова новизна отриманих результатів може бути узагальнена в наступних положеннях, що виносяться на захист:

1. Дискурсологічний концепт РАДІСТЬ, вербалізований засобами сучасної англійської мови, є лінгвокультурним з огляду на його етносемантичну маркованість, являючи собою складне ментальне утворення в єдності його понятійного, значущісного, образного та ціннісного компонентів.

2. Образно-ціннісна складова концепту РАДІСТЬ в сучасному англомовному пісенному дискурсі об'єктивується низкою вербалізованих концептуальних метафор, що розподіляються на три основні групи: структурні, онтологічні та орієнтаційні.

3. Концептуалізація та вербальне вираження емоції радості є культурно-детермінованими — обумовленими соціальними, історичними, економічними, гендерними та етнопсихологічними факторами, що віддзеркалюється в валоративному складнику досліджуваного концепту.

Матеріалом даної роботи є 1200 текстів англомовних пісень. У результаті наскрізної суцільної вибірки було виявлено 450 фрагментів метафоризації радості, як засобу мовної об'єктивації образної складової досліджуваного концепту

Теоретична значущість проведеного дослідження полягає у подальшій розробці проблем лінгвоконцептології, зокрема щодо теорії концептуальної метафори та структури організації концептів.

Практичне значення дослідження визначається тим, що його матеріали і результати можуть використовуватися у курсах лексикології, стилістики англійської мови, а також у спецкурсах з когнітивної лінгвістики та емотіології.

Робота пройшла апробацію на VIII Всеукраїнській студентській науковій конференції «Каразінські читання: іноземна філологія. Пошук молодих», яка проходила 23 квітня 2009 року, а її результати висвітлено у матеріалах конференції.

За своєю структурою робота складається зі змісту, переліку умовних скорочень, вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, списку джерел ілюстративного матеріалу та додатків.

1. Досліждення концепту в сучасній лінгвістиці

1.1 Концепт — як когітолінгвокультурне утворення

З кінця минулого століття на місце пануючій у гуманітарних науках системно-структурній парадигми приходить парадигма антропоцентрична, що повертає людині статус «міри всіх речей» [16:4]. У лінгвістичну концепцію тепер привнесено те, що можна назвати антропологічним принципом. Лінгвістика звертається до вивчення «душі мови», тобто до відпредмеченного в ній світобачення. Антропологічна орієнтація сучасної лінгвістики зумовлює міждисциплінарний статус категорії концепту, що набуває особливої актуальності як об'єкт сучасних гуманітарних досліджень.

Розглянувши сукупність мовних засобів вираження концепту, можна виробити уявлення про зміст концепту в свідомості носіїв мови. Але це завжди буде лише часткою цього концепту, оскільки концепт не об'єктивується у мові повністю, тому що він є результатом індивідуального пізнання, узагальнення, категоризації, а індивідуальне завжди вимагає комплексу засобів для свого повного вираження.

Концепт як складний когнітивний лінгвосоціальний конструкт не має однозначного тлумачення в когнітивній лінгвістиці. Він є багатовимірним мисленнєвим конструктом, який відображає процес пізнавання світу, результати людської діяльності, її досвід та знання про світ, зберігає інформацію про нього. У процесі пізнавально-комунікативної практики цей образ набуває нових концептуальних шарів, що збільшує об'єм концепту, насичуючи його зміст. Таким чином, концепт як ментальне утворення в свідомості індивіда, є виходом на концептосферу соціуму.

Тлумачення концепту у термінах лінгвокогнітології. Когнітивна лінгвістика — лінгвістична дисципліна, в якій функціонування мови розглядається як різновид когнітивної діяльності, а когнітивний механізми та структури людської свідомості досліджуються через мовні явища [16:6]. Когнітивна лінгвістика розвиває успадковану від лінгвістики, філософії, психології класичну проблему зв’язків між мовою та мисленням, яка традиційно вирішувалася у лінгвістиці за допомогою лінгвістичного аналізу понять і суджень [3; 27; 39]. Тепер ці кореляції розглядаються в дещо іншому плані, а саме в таких категоріях когнітивної та лінгвокогнітивної природи, як знання, його мовні різновиди, мовні способи репрезентації знань, ментальні структури та процеси свідомості. В «Короткому словнику когнітивних термінів» визначення терміна: «Концепт — це оперативна змістовна одиниця пам’яті, ментального лексикону, концептуальної системи й мови мозку… всієї картини світу, відбитої в людській психіці» [39: 90]. Одним з перших у світовій лінгвістиці звернувся до дослідження концептів С. О. Аскольдов, який вважав, що найбільш важливою функцією концептів є функція заступництва, тому що, будучи розумовим утворенням, концепт у процесі думки заміщає безліч предметів того самого роду. Концепт може заміщати як реальні предмети, так і деякі сторони предмета або реальні дії.

Як і термін «когнітивні науки» об'єднуючий дисципліни, що вивчають «мову думки», термін «концепт» є зонтиковим, він «покриває» предметні області декількох наукових напрямків: насамперед когнітивної психології й когнітивної лінгвістики, що займаються проблемами мислення та пізнання, зберігання й переробки інформації а також лінгвокультурології, визначаючись і уточнюючись у межах теорії, утвореної їхніми постулатами та базовими категоріями. Однак ментальні об'єкти, до яких відправляє ім'я «концепт», не мають загальну специфічну родову ознаку (приналежність до області ідеального — це властивість все того ж значення й змісту, ідеї та думки, поняття та уявлення, образу та гештальту ін.) та перебувають скоріше у відносинах «сімейної схожості», подібної до відносин номінатів імені «гра», де «ми бачимо складну мережу подібностей, що переплітаються та перетинаються» [15:85] Допускам що, подібно множині в математиці, концепт у когнітології - базова аксіоматична категорія, невизначувана та прийнята інтуїтивно, гіперонім поняття, уявлення, схеми, фрейму, сценарію, гештальту та ін. [7:19−27; 62: 24−27; 50: 72−74].

Концепт як операційна одиниця думки — це спосіб і результат квантифікації та категоризації знання, оскільки його об'єктом є ментальні сутності ознакового характеру, утворення яких значною мірою визначається формою абстрагування, модель якого задається самим концептом, тим самим він не тільки описує свій об'єкт, але й створює його. У сучасних дослідженнях часто простежується змішення понять «когнітивний концепт» та «лінгвокультурний концепт» [29:77]. Водночас необхідно пам’ятати, що «відмінності в підходах до концепту в лігнвокогнітології та лінгвокультурології достатньо мірою умовні і пов’язані не стільки з завданням цих дисциплін, скільки з технікою виділення об'єкту дослідження й методикою його опису». У цьому зв’язку вважаємо, що лінгвокультурний та лінгвокогнітивній підходи до розуміння концепту є виходом на культуру, а концепт як одиниця культури є фіксацією колективного досвіду, який стає надбанням індивіда. Інакше кажучи, ці підходи розрізняються векторами відношення до індивіда [29:80]. «лінгвокогнітивний концепт — це є напрям від індивідуальної свідомості до культури, а лінгвокультурний концепт — це напрям від культури до індивідуальної свідомості».

И.А. Стернин та З. Д. Попова визначають концепт як «глобальну розумову одиницю, що представляє собою квант структурованого знання,… ідеальну сутність, що формується у свідомості людини з його безпосередніх операцій людини із предметами, з його предметної діяльності, з розумових операцій людини з іншими, існуючими у його свідомості концептами — такі операції можуть призвести до виникнення нових концептів» [24:120−136]. Мова, таким чином, являється лише одним з засобів формування концептів у свідомості людини. Для ефективного формування концепту, для повноти його формування однієї мови мало — необхідне залучення почуттєвого досвіду, необхідна наочність, необхідна предметна діяльність. Тільки в такому сполученні різних видів сприйняття у свідомості людини формується повноцінний концепт.

Концепт з точки зору лінгвокультурології. У мові знаходять своє відбиття і формуються цінності, ідеали та установки людей, те, як люди думають про світ і про своє життя в цьому світі. Найважливіша функція мови полягає в тому, що вона зберігає культуру та передає її з покоління в покоління. Саме тому мова відіграє вирішальну роль у формуванні особистості, національного характеру, етнічної спільності, народу, нації. Як відомо, у різних мовах існують спеціальні терміни для позначення об'єктів матеріальної культури (наприклад, їжа, напої). Наявність таких термінів пов’язане з існуванням особливих звичаїв, особливостями системи цінностей, характерної для даної культури. Основою поняттєво-термінологічного апарата для лінгвокультурології є поняття концепту, який можна розглядати як лінгвістичне поняття. Як лінгвістичне поняття, концепт дає можливість розглянути ідеальні ментальні сутності [65: 88], тобто ті одиниці, за допомогою яких ми мислимо про світ, ментальні утворення, що становлять категоріальну основу мови [8:16] і що створюють узагальнений образ слова, об'єктивуючи модель свідомості. Концепт будучи основою дослідження мови й культури, сам не знаходиться ні в мовній, ні в культурної сферах, ні в них обох одночасно. Концепт є ментальна одиниця, елемент свідомості. В усіх концептах складаються ідеї, які виникали в різний час і в різні епохи. Ю. Степанов провів таку паралель: «концепт — це ніби згусток культури у свідомості людини; те, у вигляді чого культура входить у ментальний світ людини. І, з іншого боку, концепт — це те, за допомогою чого людина сама входить у культуру, а в деяких випадках і впливає на неї» [61: 40]. На відміну від понять, концепти мисляться й переживаються. Концепти — це предмет емоцій, симпатій і антипатій, а іноді й зіткнень. Концепт можна розглядати як модель або конструкт, що заміщає об'єкт дослідження та створений з метою його вивчення. Опис сукупності концептів сприяє моделюванню системи цінностей. Образна складова концепту зв’язана зі способом пізнання дійсності [7: 9−11].

Для визначення позицій, що займає концепт серед інших понять лінгвокультурології, ми розглянули роботи вітчизняних і закордонних лінгвістів (Н.Д. Арутюнова, О. П. Бабушкин, А. Вежбицка, О. С. Кубрякова, З. Д. Попова, И. А. Стернин, Ю. С. Степанов, В. І. Карасик, W. Chafe, G. Lakoff, Ch.J. Fillmore, A. Ortony, G.L. Clore, B. Parkinson) Дослідники стверджують, що в кожної людини є свій, індивідуальний культурний досвід, запас знань та навичок якими визначається багатство значень слова та багатство концептів цих значень, а іноді, у тому, і їхня бідність, однозначність. Концепт не безпосередньо виникає зі значення слова, а є результатом зіткнення словникового значення слів з особистим і народним досвідом людини, тобто концепт дорівнює сумі лексичного значення та досвіду мовної особистості. Концепт наближений до ментального світу людини, отже, до культури та історії, тому має специфічний характер. Концепти являють собою колективну спадщину у свідомості народу, його духовну культуру, культуру духовного життя народу. Саме колективна свідомість є зберігачем констант, тобто концептів [4; 7; 88].

Мова як найважливіший компонент культури безпосередньо виражає етнічні особливості сприйняття дійсності та склад мислення. Безсумнівно, мова не може йти про збагнення всієї національної культури у всьому її різноманітті, однак можна говорити про якісь істотні моделі, «вбудовані у національну культуру та сприймані носіями національної мови як щось природне, саме собою зрозуміле. Із цієї причини такі уявлення практично не стають предметом рефлексії в природних умовах мовної комунікації рядовими носіями мови» [23:144−145]. Істотні особливості мови та культури розкриваються при порівняльному аналізі з фактами іншої мови та культури.

Виявлення та опис лінгвоспецифічних концептів, які у той саме час відображають та формують спосіб мислення кожного окремого індивіда і народу в цілому, продовжують залишатися актуальним завданням лінгвокультурології. У вітчизняному мовознавстві для визначення когнітивних структур найбільш активно використовується термін «концепт» [39; 46; 7]. Концепт як одиниця структурованого знання складається з концептуальних ознак, сукупність яких утворює зміст концептів, що виражається мовними засобами. Д. С. Лихачев вважає, що концепт існує не для слова, а для кожного основного значення слова. Концепт не виникає безпосередньо зі значення слова, а «є результатом зіткнення словникового значення слова з особистим або народним досвідом людини» [42: 281]. Кожний концепт або ментальна структура співвідносна з усім історичним досвідом націй, її культурою та релігійними віруваннями. Будучи багатомірним (як мінімум тривимірним) ментальним утворенням, концепт має три найважливіших виміри — про різне, понятійне та ціннісне. Образна сторона концепту — це зорові, слухові, тактильні, смакові, сприймані нюхом характеристики предметів, явищ, подій, відображених у нашій пам’яті, це релевантні ознаки практичного знання. Понятійна сторона концепту — це мовна фіксація концепту, його визначення, опис, ознакова структура, дефініція, порівняльні характеристики даного концепту стосовно того або іншого роду концептів, які ніколи не існують ізольовано, їхня найважливіша якість — голографічна багатомірна убудованість у систему нашого досвіду. Ціннісна сторона концепту — важливість цього психічного утворення як для індивідуума, так і для колективу. Ціннісна сторона концепту є визначальною для того, щоб концепт можна було виділити. «Сукупність концептів, розглянутих в аспекті цінностей, утворює ціннісну картину світу. У цьому складному ментальному утворенні виділяються найбільш істотні для даної культури змісти, ціннісні домінанти, сукупність яких і утворює певний тип культури, що підтримується та зберігається в мові» [28: 109−110]

Культурний концепт, будучи найважливішою категорією лінгвокультурології, являє собою неоднорідне утворення — виділяються більш конкретні та більш абстрактні концепти, аж до світоглядних універсалій. Це протиставлення — по ціннісній, провідній стороні концепту — дає можливість розглядати різнопланові категорії, від таких концептів, як відношення до власності, до старшого, до приватності, до відношення до найважливіших категорій етики, наприклад, до щастя або інших граничних понять.

Вивчення культурних концептів це рух від психічних, соціально-культурних утворень у бік їхньої фіксації в мові. Культурологічно орієнтована лінгвістика осмислює специфічну фіксацію культурно значимих явищ і характеристик буття у формі мовних знаків. Розглядаючи мовні одиниці як органічну частину природного буття людини в його соціальному й природному середовищі, лінгвісти виходять із тези про те, що лінгвокультурне висвітлення мови є порівняльне вивчення цієї мови в порівнянні з іноземним або рідним. В якості одиниць вивчення фігурують ті факти дійсності, які об'єктивно властиві даній етнокультурній спільності (найменування одягу, будов, їжі, природних явищ, обрядів), тобто змістовні характеристики конкретних і абстрактних найменувань, що вимагають для розуміння додаткової інформації про культуру даного народу. Лінгвокультурологія по визначенню має відношення як до науки про культуру, так і до науки про мову, але було б навряд чи правомірно розглядати категоріальний фонд цієї області знання як суму категорій двох наук, об'єднаних проблемою взаємозв'язку мови та культури.

Лінгвокультурологія — створює власний поняттєво-термінологічний апарат, що сполучає в собі лінгвістичні й культурологічні джерела. Перші спроби рішення цієї проблеми знаходять своє відбиття в працях В. Гумбольдта [19], що базуються на наступних концепціях, а саме: матеріальна й духовна культура втілюються в мові; усяка культура національна, її національний характер виражений у мові за допомогою особливого бачення миру; мові властива специфічна для кожного народу внутрішня форма; внутрішня форма мови — це вираження «народного духу», його культури; мова є сполучна ланка між людиною й навколишнім його світом.

Таким чином, у руслі антропоцентричної гуманітарної парадигми сформувалося нове відгалуження етнолінгвістики — лінгвокультурологія, що вивчає взаємовідношення мови, культури і етноменталітету. Об'єкт цієї дисципліни є багатовимірним, охоплюючи людину, культуру, мову. Одним з ключових понять лінгвокультурології є лінгвокультурний концепт. У цьому сенсі концепт розглядається як відображене мовними засобами ментальне утворення, що має етносемантичну специфіку.

1.2 Концепт як компонент мовної та концептуальної картини світу

концепт радість англомовний пісня

Існує стільки картин світу, скільки є спостерігачів, що контактують із світом, скільки є «призм» світогляду, людина дивиться на світ не тільки крізь призму свого індивідуального досвіду; існує стільки картин світу, скільки є світів, на які дивиться спостерігач. Синонімом слова світ «виступає» дійсність, реальність (об'єктивна), буття, природа та людина" [55: 33].

Теорія концептосфери, запропонована Д. С. Лихачовим, виводить проблему співвідношення концепту та мовного значення за рамки лінгвістичної проблематики в широкий культурний і національний контекст. Таким чином, концептуальний простір мови — це семантичний простір мови, організований перетинаннями різноманітних концептів.

Мова виступає кодовим (знаковим) організатором, сполучною ланкою між внутрішнім світом людини та зовнішнім світом: сприймаючи в процесі діяльності світ, людина фіксує в мові результати пізнання. Кожна мова має свій спосіб його концептуалізації. Таким чином, кожна мова створює особливу картину світу, і мовна особистість зобов’язана організовувати зміст висловлення відповідно до цієї картини. І в цьому проявляється специфічно людське сприйняття світу, зафіксоване в мові. Сукупність цих знань, відображених в мовній формі, являє собою те, що в різних концепціях називається то як «мовний проміжний світ», то як «мовна репрезентація світу», то як «мовна модель світу», то як «мовна картина світу». В силу більшої поширеності нами був обраний останній термін.

Шлях від позамовної реальності до поняття і далі до словесного висловлювання є неоднаковим у різних народів, що обумовлено розходженнями в історії й умовах життя цих народів, специфікою розвитку їхньої суспільної свідомості. Відповідно, і мовні картини світу у різних народів різні. Мовна картина світу відображає реальність через культурну картину світу. Питання про співвідношення культурної (понятійної, концептуальної) і МКС надзвичайно складне та багатопланове. Його суть зводиться до розходжень у переломленні дійсності в мові та у культурі. Існує думка, що концептуальна та мовна картини світу співвідносяться один з одним як ціле із частиною [64: 38]. МКС — це частина культурної (концептуальної) картини. Культурна та мовна картини світу тісно взаємозалежні, перебувають у стані безперервної взаємодії та сходять до реальної картини світу, а вірніше, просто до реального світу, що оточує людину.

МКС — це історично сформована в повсякденній свідомості даного мовного колективу та відображена в мові сукупність уявлень про світ, певний спосіб концептуалізації дійсності. Розкрити характер народу, значить, виявити його найбільш значимі соціально-психологічні риси, які історично вироблялися у нації під впливом умов проживання, способу життя, соціально-економічного ладу та ін. Національний спосіб життя народу формується природними умовами, навколишнім світом, які у свою чергу, визначають рід праці, звичаї та традиції. МКС — це системне, цілісне відображення дійсності за допомогою різних мовних засобів.

Питання сутності МКС трактується досить по-різному: від максимального зближення МКС і ККС до визнання різного ступеня своєрідності відображення світу в кожній мові. Мають рацію ті, хто вважає, що «в мові знаходять своє вираження, поєднуючись, але не покриваючи одне одного, семантичні ознаки чотирьох різних сутностей: а) семантична значеннєвість одиниць власне мовної системи; б) категорії предметного світу, своєрідно відображені в категоріях і одиницях мови; в) мисленнєві категорії, притаманні логіці й психології людського пізнання; г) прагматичні фактори комунікативного призначення мови» [55: 127−160] Проте ототожнювати логічні й психологічні категорії та їх місце в структурі МКС не можна, бо вони пов’язані з двома різними картинами світу, що є основою мовної картини, — логічною, що своєрідно відбивається безпосередньо в мовних одиницях, і домовною (превербальною) — у ній містяться елементи образного мислення, в надрах якого лежать індивідуальні й соціальні особливості «бачення» світу.

КС здобуває «нові фарби» і в ракурсі емоційної сфери свідомості, що дозволяє виділити емоційну картину світу, у якій об'єктивно існуюча реальність відображається крізь призму людських емоцій. Отже, основне місце в ЕКС приділяється власно емоціям, у яких проявляється емоційна сторона психіки людини.

Зважаючи на когнітивні і лінгвокультурні характеристики концепту, останній вбачається невід'ємним компонентом МКС, в основі якої лежить ККС. Емоційні концепти (ЕК), до яких належить концепт РАДІСТЬ (КР), посідають важливе місце в різноманітних картинах світу (КС). Людські знання, є відбитими в мові, а форма їх існування — мовна свідомість. Мовна форма існування КС і дозволяє виділити її різновид — МКС. Виділяють також емоційну картину світу (ЕКС). Ці КС пов’язані між собою: мова функціонує як засіб спілкування, вербалізуючи зміст ККС як своєрідної матриці МКС. У свою чергу ЕКС є ментально обґрунтованою оцінною діяльністю свідомості, компонентами якої є ЕК [48], тому ЕКС разом з МКС є невід'ємною частиною ККС. Проаналізувавши праці вітчизняних (О.С. Кубрякова, Ю.С. Степанов) і зарубіжних (G. Fauconnier, M. Turner) вчених та підсумовуючи все вищезгадане у цьому параграфі, визначаємо ЕК як культурно-обумовлене вербалізоване утворення, яке: а) базується на поняттєвій основі, б) включає образно-культурну цінність, в) заміщає людині в процесі комунікації предмети світу. Культурна зумовленість ЕК як лінгвокогнітивного фрагменту ККС в тому, що він народжується в конкретній етноспільноті на певному етапі її історичного розвитку, а висока щільність їх вербалізації - результат соціальної, психологічної й культурної значущості. Таким чином, ЕК є складним конструктом, що характеризується когнітивно-лінгвокультурною детермінованістю та належністю до ККС та МКС.

1.3 Емоції як об'єкт когітолінгвістичних студій

Емоції - як і всі, так чи інакше пов’язане з людиною, його природою, поведінкою, уявленнями тощо — вже давно цікавлять філософів, антропологів, психологів, лінгвістів, соціологів, психіатрів, культурологів, істориків, — всіх тих, у чию сферу науково-практичних інтересів вони частково або повністю попадають. Самі емоції - явище соціального та психологічного порядку, що займає важливе місце і у житті людини, і в його мові. За останні 10−15 років у вітчизняній та закордонній науці застосовувалися і застосовуються різні підходи до розгляду й аналізу даного психічного феномену. До таких підходів відносяться філологічний, соціологічний, культурологічний, психологічний та ряд інших. Про актуальність цієї проблеми свідчить виділення лінгвістики емоцій в окремий напрямок сучасного мовознавства [75:10−15].

Важливість емоцій та викликаних ними станів для людини не піддається на сьогоднішній день ніякому сумніву. Емоції, «будучи сконцентровані на невеликій ділянці підкірки головного мозку, є нашим біологічним термостатом; вони також прямо пов’язані й з когніцією. Незважаючи на те, що емоції вбудовані в нашу мову, як якийсь невизначений концепт, сучасні наукові дослідження поступово уточнюють термінологію та змінюють деякі з колишніх положень щодо їхньої біології (походження) та функціонування». Однак навіть, незважаючи на велику кількість досліджень у цих областях, усе ще залишається невирішеним цілий ряд проблем. Зокрема, немає єдності дослідників у тому, як визначати сам термін «емоція». Крім того, дотепер ще немає загальновизнаної класифікації емоцій та емоційних станів, а «існуючі численні описи та класифікації так званої емоційної лексики навряд чи можна назвати вичерпними» [45:4].

У біологічних теоріях емоцій джерело виникнення криється в органічних змінах. У психоаналітичних теоріях Фрейда причина емоцій — зіткнення інстинктивної енергії із заборонами та нормами Супер-Его. Це можна пояснити тим, що вся теорія психоаналізу була побудована на уявленні про два інстинкти (ерос, тонатос), а так само на трикомпонентній теорії будови особистості (Ид, Эго, Супер-Эго). Изард, один із творців теорії диференціальних емоцій, відому кожному психологу, вважає, що емоції утворюють головну мотиваційну систему людини. Він підкреслює, що емоція найчастіше розглядається як особливий стан свідомості. Навіть у повсякденному житті емоційний стан — це специфічний стан. Емоція являє собою складний феномен. Її цілісне визначення повинне включати три аспекти: пережите або усвідомлюване відчуття емоції; процеси, що відбуваються в організмі; виразні комплекси емоцій, що піддаються спостереженню, особливо ті, які відображаються на особі. Тому що емоції мають ті самі вираження й характеристики в різних суспільствах, на різних континентах земної кулі, це дозволяє виділити класифікацію К. Изарда про універсальність або базовість емоцій з ряду інших. На його думку, цим критеріям відповідають емоції інтересу, радості, подиву, суму, гніву, відрази, презирства й страху й сорому. Розподіл емоцій на позитивні та негативні також представляється найбільш очевидним та необхідним. На думку вітчизняного психолога Б.І. Додонова емоція є однією з основних емоційних станів людини. Емоції виражають зміст ситуації для людини з погляду актуальної в цей момент потреби, значення для задоволення майбутньої дії або діяльності [20: 109]. Емоції сприймаються людиною в якості його власних внутрішніх переживань, передаються іншим людям, співпереживаються. Як пише Б.І. Додонов, емоції носять предметний характер, зв’язуються з уявленням про деякий об'єкт. Предметами емоцій стають, насамперед, ті явища та умови, від яких залежить розвиток подій, значимих для особистості й тому сприйманих емоційно. Емоції визначають динаміку й зміст ситуаційних емоцій, які, у свою чергу, уточнюють зміст почуттів відносно сформованих умов і, спонукаючи до певних дій, сприяють розвитку викликуваної почуттям діяльності. Особливість емоцій у тому, що вони вдосконалюються й, розвиваючись, утворять ряд рівнів, починаючи від безпосередніх почуттів і закінчуючи вищими почуттями, що відносяться до духовних цінностей та ідеалів.

У сучасній лінгвістиці взаємозв'язок мови і культури не викликає сумнівів. Мова здобуває все більшу значимість, як керівний початок у науковому вивченні культури. Мова, як система покликана виражати не тільки думки, але й почуття, тому що саме взаємодія сфер раціонального й емоційного у свідомості і мисленні дозволяє людині емоційно переживати те, що мова відображає. Це переживання проявляється в емоційному відношенні язикової особистості до предмету мовлення. Таким чином, емоції, а точніше їхнє вираження в мові, займають одне із провідних місць у сфері інтересів сучасної лінгвістики. Когнітивна теорія емоцій (емотиологія), що поєднує когнітивну психологію та лінгвістику, висвітила нову проблематику вивчення емоційних явищ. У дослідженнях з емотиології використовуються отримані в інших областях знань про емоції, зокрема, дані когнітології, і на їхній основі розробляється лінгвістична концепція емоцій. Тому цілком логічно те, що емотиологію визначають як науку про вербалізацію, вираження та комунікацію емоцій [70: 50] та представники Волгоградської школи. У рамках цієї теорії емоції розглядаються в тісному зв’язку з когнітивними процесами, а зв’язок їх обґрунтовується в такий спосіб: когніція викликає емоції, тому що вона емоциогенна, а емоції впливають на когніцію, тому що вони втручаються в усі рівні когнітивних процесів. Звідси випливає суть лінгвістичної концепції емоцій, що полягає в наступному: людина (суб'єкт) відображає існуючий світ, але не все підряд, а тільки необхідне або коштовне в цей момент. Процес відображення емоцій регулює емоції, тому що саме вони є посередниками відображення світу в мові за рахунок того, що вони виражають важливість об'єктів світу для того, хто говорить та слухає. На язиковому рівні емоції трансформуються в емотивність; емоція є психологічна категорія, а емотивність — мовна, оскільки емоції можуть і викликатися, і передаватися (виражатися, проявлятися) у мові й мовою.

На певному етапі стало необхідно якось розмежувати лексику, у різному ступені емоційно заряджену, з метою дослідження різної природи вираження емоційних значень. З’явилося термінологічне розмежування: лексика емоцій і емоційна лексика. Виділення двох типів емотивної лексики враховує різну функціональну природу цих слів: лексика емоцій зорієнтована на об'єктивацію емоцій у мові, їхню інвентаризацію (номінативна функція), емоційна лексика пристосована для вираження емоцій мовця та емоційної оцінки об'єкта мовлення (експресивна та прагматична функції). Таким чином, лексика емоцій включає слова, предметно-логічне значення яких становлять поняття про емоції. До емоційної лексики відносять емоційно пофарбовані слова, що містять почуттєвий фон. Беручи до уваги різницю природи емотивної зарядженості цих слів, треба враховувати, що лексика тієї чи іншої множини приймає участь у відображенні емоцій людини. Вона співвідноситься з світом емоцій і відображає цей світ, отже, вірніше буде злити ці два напрямки в одне. Бабенко Л. Г. пропонує, зберігаючи за термінами «лексика емоцій» і «емоційна лексика» їхнє традиційне осмислення, назвати сукупність позначуваних ними засобів емотивною лексикою[6].

Емоції людини та механізми їхнього лінгвістичного забезпечення завжди були предметом наукових вишукувань. Ще на початку XIX в. В. фон Гумбольдт відзначив, що мова як діяльність людини пронизана почуттями. Вираження емоцій у мові займають одне із провідних місць у сфері інтересів сучасної лінгвістики. У рамках теорії емотиології, емоції розглядаються в тісному зв’язку з когнітивними процесами. Цілий ряд наук вивчають такий психологічний феномен як емоція: психологія, когнітивна психологія, фізіологія, філософія, лінгвістика, психолінгвістика. Психологічна й психолінгвістична науки націлені, насамперед, на дослідження функцій емоцій у діяльності людини. На думку В.І. Шаховского, емоції як форма переживання людиною певного ціннісного відношення до явищ дійсності, що визначаються в семантиці фразеологічного знаку, несуть інформацію про стан внутрішнього Я потенційного мовця суб'єкта, його свідомості, психіки. Певні емоції є причиною виникнення стійкої готовності людини до фразеологічного реагування на деяке коло зовнішніх стереотипних ситуацій (К.Э. Изард, В.К. Вилюнас). Можна припустити, що позитивна або негативна оцінка будь-якої стереотипної ситуації стимулює використання в комунікативній ситуації фразеологічних одиниць, що виражають відповідне емоційне відношення до неї суб'єкта, що говорить. [70]

1.4 Емоційний концепт як когнітивно-лінгвокультурний конструкт

Сучасне мовознавство характеризує ріст інтересу до концептуалізації внутрішнього світу людини. Внутрішній світ людини є складним і цікавим об'єктом дослідження, опис якого відображає досвід самопізнання багатьох поколінь протягом величезного часового проміжку. Внутрішній світ людини в мові представлений двома типами: ментальним і емоційним. Емоції, що цікавили колись, головним чином, психологів і фізіологів, з другої половини 20 століття стають об'єктом лінгвістичного дослідження. Соціалізовані в конкретній культурі, соціумі, емоції формують концепти. Результати цього процесу — емоційні концепти - становлять великий інтерес для когнітивної лінгвістики, порівняно нової галузі науки про мову, що займається дослідженням мови як засобу організації, обробки та передачі інформації. Під емоційним концептом, розуміється етнічно, культурно обумовлене, складне структурно — значеннєве, ментальне, як правило, лексично й / або фразеологічно вербалізоване утворення, що базується на понятійній основі, що включає в себе крім поняття образ, оцінку та функціонально заміщуючи людині в процесі рефлексії та комунікації предмети (у широкому змісті) світу, що викликають упереджене відношення до них людини [45: 60] і як оперативні, змістовні одиниці пам’яті, ментального лексикону, відображені в людській психіці [24: 87].

Емоційний концепт являє собою глобальну розумову одиницю, що кодується в людській свідомості одиницями універсального предметного коду. В основі цього коду можуть лежати індивідуальні та універсальні (етнічні) почуттєві образи. На відміну від поняття, у концепту немає чіткої структури та жорсткої послідовності розташування семантичних слоїв. З погляду І.О. Стернина та З.Д. Попової концепти діляться на уявлення (розумові картинки), схеми (схематичний образ того або іншого предмету), поняття (концепти, що складаються з найбільш загальних ознак предмета або явища), фрейми (багатокомпонентні концепти), сценарії (послідовність епізодів у часі) і гештальти (комплексні, цілісні функціональні структури, що впорядковують різноманіття окремих елементів у свідомості) [62:60−62; 50:200].

Ознайомившись із різними точками зору лінгвокультурологів на концепт у тому числі емоційний концепт, нами було вироблено наступне визначення емоційного концепту: це ментальна одиниця високого ступеню абстракції, що виконує функцію метапсихічної регуляції та відображає в язиковій свідомості багатовіковий досвід інтроспекції етносу у вигляді загально універсальних і культурно-специфічних уявлень про емоційні переживання, що інтегрує в собі МКС, ККС, ЕКС Можна підкреслити, що емоційні концепти визначаються такими социо-культурно-психологічними характеристиками конкретного співтовариства людей як традиції, звичаї, вдачі, особливості побуту, стереотипи мислення, моделі/зразки поводження та т. п., що історично складаються на всьому протязі розвитку, становлення тієї або іншої етнічної спільності. Їхній облік, безумовно, важливий для лінгвокультурологічних робіт, зокрема для адекватного вивчення концептосфер різних мов.

Емоційні концепти мають особливу значимість і цінність для створення емоційної картини світу, яка «малюється» за допомогою концепту як «згустку культури у свідомості людини» на стику декількох формуючих шарів — культури, свідомості та мови. Взаємозв'язок культури, емоційної концептосфери та мови проявляється в базових значеннях (поняттях) кожної лінгвокультури. Будучи невід'ємним компонентом духовної культури, емоції, при всій своїй універсальності, проявляють у різних мовах певну специфіку вербалізації, обумовлену властивою промовцям суб'єктивністю інтерпретації навколишньої дійсності, що становить безсумнівний інтерес для лінгвістики. Лінгвопсихологічна та лінгвістична інтерпретація даних, представлених у мові, дозволяє розглядати останні як репрезентацію особливих знань, що стоять за фактами природної мови, як репрезентацію конструктів концептуальної свідомості [47:137−138].

1.5 Пісенний дискурс як середовище об'єктивації емоційного концепту

Дискурс — це відображений у мові мисленнєвий процес, який дає уявлення про сукупність ментальних — мовних дій його учасників та соціоконтекст [52: 66−67] «…Основною ознакою, яка відокремлює дискурс від тексту, є дискурсивний контекст… Це є ситуація комунікації, яка включає умови спілкування, час, місце, членів комунікації, їх взаємовідносини» [71: 35]. Н. Д. Арутюнова визначає дискурс як «зв'язний текст у сукупності з екстралінгвістичними, соціокультурними, прагматичними, психологічними факторами; це — текст, узятий в аспекті подій; мовлення, що розглядається як цілеспрямоване соціальне явище, дія, як компонент, що приймає участь у взаємодії між людьми і механізмах їх свідомості. Дискурс — це мовлення, занурене у життя» [5: 13].

Дискурс складається з текстів, в свою чергу як тексти складаються із концептів, які є впорядкованими без жорсткої ієрархічної регламентації. Сукупність концептів у межах дискурсу є дискурсивною формацією концепту, але одна і та ж ментальна одиниця може входити в інформаційне поле декількох дискурсів як частина концептосфери [52: 67].

Дискурс трактується як складне комунікативне явище, що включає в себе соціальний контекст, інформацію про учасників комунікації, знання процесу продукування та сприйняття текстів. Ми можемо розрізнити два концептуально релевантних типи дискурсів (закриті та відкриті) і два дискурсивно релевантні типи концептів (моноі полідискурсивні). Вважаємо, КР полі дискурсивним, а пісенний дискурс — відкритим, який здатний обмінюватися концептами. В кожному типі дискурсу існують три різновиди концептів: метахтонні (центральні для даного дискурсу, які утворюють його ім'я), автохтонні (історично сформовані в межах даного дискурсу, продовжуючи в ньому відтворюватися, які є базою дискурсивного простору та аллохтонні концепти (перенесенні з інших дискурсів для реалізації певних комунікативних цілей). Тому характеризуємо ЕК як метаі автохтонний концепт.

Кожний дискурс утворює власну концептосистему, вивчення якої є найефективнішим за принципом концептивної дистрибуції на основі сумісного перебігу певних концептів і частотності їх використання в певних мисленнєво — мовленнєвих ситуаціях. Цей феномен називають валентністю концепту [29, с. 68]. Вона проявляється в дискурсі в його вибірковому ставленні до інших концептів, з якими він може вживатися в мовленні з різним ступенем продуктивності (регулярно, преферентно, випадково), утворюючи концептуальну карту дискурсу. Отже, визначимо дискурс у такий спосіб: дискурс — це все, що було написано або сказано на тій або іншій мові в рамках тієї або іншої культури за всю історію їхнього існування, тобто це гігантська тканина з висловлювань, що супроводжує та включена у ланцюг реальних подій, що являється їхньою складовою частиною. А прецедентний текст — це частина дискурсу. Оскільки пісні ми відносимо до розряду прецендетних текстів, ми для початку повинні розглянути прецендентний текст як компонент дискурсу [32:40−45]. Вперше термін «прецедентний текст» увів Ю. М. Варт. у роботі «Російська мова та мовна особистість». У ній він дає наступне визначення цьому поняттю «Назвемо прецедентними тексти, значимі для тієї або іншої особистості в пізнавальному та емоційному відношеннях, що мають поверхносно-особистносний характер, тобто добре відомі і широкому оточенню даної особистості, включаючи її попередників і сучасників, і, нарешті, такі, звернення до яких відновлюється неодноразово в дискурсі даної язикової особистості». Варто сказати, що з моменту публікації цієї роботи в 1987 році цей термін увійшов у споживання з деякими застереженнями та змінами. Г. Г. Слишкін і його школа розуміють прецедентні тексти ширше, знявши деякі обмеження, виділені Ю. М. Карауловим. По-перше, на думку Г. Г. Слішкіна, можна говорити про тексти прецедентних для вузького кола людей — для малих соціальних груп (сімейний прецедентний текст, прецедентний текст студентської групи та т.д.). По-друге, існують тексти, які стають прецедентними на відносно короткий строк і не тільки невідомі попередникам даної мовної особистості, але й виходять із вживання раніше, ніж зміниться покоління носіїв мови (наприклад, рекламний ролик, анекдот).

У той же час, В. В. Красних розглядає прецедентний текст, як закінчений і самодостатній продукт мовнодумкової діяльності; предикативну одиницю; складний знак, сума значень компонентів якого не дорівнює його змісту. Прецедентний текст входить до числа феноменів, обов’язково знайомих для представників того або іншого національно-лінгво-культурного повідомлення.

Доцільно відзначити, що всі прецедентні тексти формують концепти, у нашому випадку емоційні концепти. Звертання в дискурсі відбувається саме до концептів прецедентних текстів. У свідомості носія мови прецедентний текст зберігається не цілком у своїй первинній формі (було б неможливо знати напам’ять всі значимі тексти культури), а у вигляді якогось складного утворення, що включає в собі різні елементи. Формування концепту не є характерним винятково для прецедентних текстів, необхідно відрізняти імена прецедентних текстів від прецедентних фраз і крилатих висловлювань. Прецедентна цитата у вигляді слова, словосполучення, речення або навіть тексту (уривку прецедентного тексту-джерела) виступає як знак або одного з можливих імен концепту прецедентного тексту. Якщо прецедентне висловлення втратило зв’язок з текстом-джерелом, виходить, або відправник, або одержувач повідомлення, або й той і інший не усвідомлюють факт відсилання до тексту, тим самим, порушується умова прецедентності тексту-джерела. Високий ступінь зв’язку цитати з текстом-джерелом є її типологічною ознакою, що може бути загублений цитатою у випадку високої частоти її вживання. Те, що цитата і у новому контексті зберігає свій зв’язок з вихідним текстом (у нашому випадку із прецедентим текстом) відрізняє її від будь-якої іншої одиниці (крилате висловлювання, фразеологізм, афоризм, штамп і т.д.). Текстова ремінісценція є знаком, символом складного текстового концепту в новому оточенні, і її зв’язок з прецедентним текстом повинен бути досить міцним, щоб інтертекстуальне посилання функціонувало як таке, не переходячи в клас ідіом або крилатих висловлювань. У той же час цитата є частиною прецедентного тексту, і її положення в тексті, а також власні структурні та змістовні характеристики (стислість, універсальність) визначають деяке прагнення до самостійності [53:80−82].

Пісенний дискурс, як представляється, не прийнято розглядати з погляду виконуваних їм комунікативних функцій. Якщо прикласти до пісенного тексту функціональну класифікацію повідомлень Р. Якобсона, то стане очевидним розмаїтість і неоднорідність функцій пісенного тексту, з яких одні - емотивна, контактовстанавлююча, спонукальна — претендують на роль основних, а референтивна та естетична — на роль допоміжних. Пісня стає вираженням емоцій, тобто здійснює емотивну функцію, насамперед завдяки тому, що вона є одночасно добутком і словесного, і музичного мистецтва — останнє, як відомо, орієнтовано тільки на емоційно-несвідомі структури психіки. Пісенний текст — не стільки виплеск емоцій, скільки знак «прагне зробити враження емоцій справжніх або вдаваних» [73:198]. Останнє відноситься до ситуації публічного виконання пісні - безпосередньо сприймаючий (аудиторія концертного залу або кохана — адресат серенади) покликаний перейнятися демонструючою емоцією, спів-пережити її, спів-почувати з суб'єктом або нібито суб'єктом емоції. Емотивна функція — не єдина в подібних текстах: вона найтіснішим чином переплітається з контактовстанавлюючою, спонукальною та референтивною функціями. Дійсно, щоб виразити емоцію, треба позначити ситуацію, що цю емоцію стимулює. У пісні звичайно створюється деякий «можливий світ», до якого здійснює референцію пісенний текст. Цей «можливий світ» може бути картинкою справжнього буття творця пісні, його світовідчуття, але в міру того, як пісня відокремлюється від автора та виходить з вуст все нових і нових виконавців, світ, відображений у пісенному тексті, стає все більш умовним, який розігрується за правилами пісенного спектаклю.

Ми також беремо до уваги комунікативну сторону продукції та рецепції пісні в пісенному дискурсі. Ґрунтуючись на модель комунікації, розроблену Р. Якобсоном [74:306], слід зазначити, що при актуалізації пісенного повідомлення (тобто при виконанні пісні) проявляються: емотивна функція (вона виражає відношення адресанта до предмету повідомлення — це авторська оцінка, або суб'єктивна модальність); конативна функція (надання впливу на адресата за допомогою повідомлення); референтивна функція (пов'язана з передачею змістовно-фактуальної інформації від адресанта до адресата); поетична функція (використання тропів і фігур мовлення); фатична функція (контактовстановлююча — її роль часто виконують форми 2 особи, питання, імперативні речення та стиль повсякденного побутового спілкування); метамовна функція (зосереджена на мовному коді, що обслуговує ролі мови).

Великий вплив глобалізації англійської мови на розвиток англомовної пісні та пісенного дискурсу. Популярна музика є одним з каналів поширення англійської мови у світі, при цьому цікаво те, що молодь багатьох країн найчастіше краще знайома з англомовними (в основному англійськими та американськими виконавцями), чим з вітчизняними. Безсумнівно, англомовний пісенний дискурс є потужним засобом пропаганди англійської мови, англійської та західної лінгвокультури із властивими ним цінностями та ідеалами.

Англомовний пісенний дискурс є домінуючим у глобальному масштабі. За даними Д. Кристала [77], більше 90% груп і сольних виконавців сучасної музики співають англійською мовою, причому їхня рідна мова не має значення. Однак глобальний характер поширення текстів англомовного пісенного дискурсу не може не накладати певний відбиток на ці тексти, головним чином, у плані їхнього спрощення: текст пісні не повинен містити складних граматичних явищ, реалій і ідіом, які можуть виявитися незрозумілими аудиторії, для якої англійський не є рідною мовою. Дані Оксфордського словника цитат свідчать про те, що і тексти англомовного пісенного дискурсу можуть служити та служать джерелом поповнення мовного фонду англійської мови, поряд з текстами світової художньої літератури, кінематографу та т.д.