Ієремія Вишневецький

Реферат на тему:

«Ієремія Вишневецький».

Актуальність даної праці можна розглядати в контексті реабілітації історичних осіб, що досі вважалися викресленими з нашої історії. Однак якщо такі постаті як Іван Мазепа, Іван Виговський, уже давно стали, так би мовити, «своїми», то з Ієремією Вишневецьким справа складніша, враховуючи його славу cosacorum terror (постраху козацтва). І тут, природно, виникає запитання: а навіщо потрібно реабілітувати князя Ієремію (Ярему)? Чи зможе цей один з найзапекліших противників Б. Хмельницького стати в очах українців якщо не героєм, то видатним діячем, гідним шани, поваги, а бодай простого розуміння, чому він став таким, яким його знають на Україні. Аби відповісти на це запитання, потрібно поставити інше: а що ми, власне, знаємо про князя Ієремію? І ось тут натикаємося на відсутність в українській історіографії цілеспрямованих праць на цю тему — досліджувати ворогів якось «не прийнято». Загальноприйнятою на Україні точкою зору є та, що поляки, мовляв, трактують Ієремію героєм, а українці - перевертнем, зрадником, ворогом народу. Але, виявляється, з поляками не все так просто, як здається. Протягом останніх півтора століття суспільно-політична кон’юнктура породжувала щоразу різні погляди на князя Ярему в польській історіографії (ми не беремо до уваги різного роду панегірики). В 60-х рр. минулого століття борці за відновлення польської державності бодай символічно починають зважати на українське питання, тож героїзувати постать Ієремії Вишневецького було недоречно і невигідно. Пізніша польська історична думка породжує критичні, різкі погляди на минуле шляхетської Польщі. Представник т. зв. «позитивістського» напрямку в польській історіографії 19 ст. Кароль Шайноха, віддаючи належне відвазі й заповзятості князя І.Вишневецького, не обходить увагу його сваволю, що не зважала ані на закон, ані на короля.

«Історія благословляє лише мужів творчого духуписав К. Шайноха, — а Ієремії Вишневецькому не була властива жодна іскра творчості». Сучасник Шайнохи Юзеф Шуйський, хоч і писав про князя не без симпатії, зазначав однак: «Непоодинокі бузувірства сплямували пам’ять удатного Ієремії». Інший автор, Зигмунт Качковський, полемізуючи з Г. Сенкевичем, позбавляв князя взагалі будь-яких чеснот, представляючи його як одного з найвидатніших типів олігарха-свавільника з тією лише різницею від інших, що був виключно жорстоким — цілком, як бачимо, в дусі української «народницької» історіографії, що отримала своє продовження в радянській. Вже в тридцяті роки історик Ольгерд Гурка не лише акцентував увагу на сваволі й жорстокості князя, але й висував гіпотезу змови І.Вишневецького з Б.Хмельницьким. Однак у ті ж таки 30-ті з’являються монографії професора Владіслава Томкевича, присвячені князю Ієремії - перші справді наукові розробки, результати ретельного аналізу історичних джерел. У Томкевича простежуємо думку про духовне переродження князя І. Вишневецького під впливом особистих нещасть через козацьку «ребелію» із свавільника в патріота, який жертвує власною амбітністю заради захисту вітчизни. В часи панування в Польщі комуністичної ідеології, принаймні до 1956 р., князь Ієремія вважався «ворогом народу».

В 1993 році виходить монографія Яна Відацького «Князь Ярема» (Warszawa, 1997). Її автор — не професійний історик, завідуючий кафедрою криміналістики Шльонського університету (Катовіце). Книга ця — своєрідна спроба психологічного портрету князя на тлі його епохи. Вона містить не лише багатий фактаж, але й роздуми про історичну долю Польщі та її народу, про непрості стосунки поляків і українців. Варто відзначити доброзичливе ставлення Яна Відацького, безперечно, польського патріота, до українського народу. Той факт, що книга Яна Відацького була перевидана в 1997 році, свідчить про стійкий інтерес у Польщі до її героя. «Однак одна справа — масові сентименти, — зазначав у листі до автора голова громадської організації Zwiazek Szlachty Polskiej Марцін Міхал Вішоватий, — інша — наука… Більшість поляків і досі мають уявлення про князя Ієремію з трилогії Сенкевича, а не з наукових книжок».

Так само більшість українців має уявлення про князя Ієремію з мистецьких творів, зокрема відомої трилогії М. Старицького «Хмельницький», або роману І.Нечуя -Левицького «Князь Єремія Вишневецький», котрі подають князя в «хрестоматійному» для українців образі відчайдуха, свавільника й бузувіра, подекуди із завдатками до психічних відхилень. Проте хоча Нечуй-Левицький опрацював чимало джерел, зокрема твори О. Лазаревського, роман вийшов поверхово-примітивним — фабула на рівні поганенького «лубка», чітке розмежування на «наших» і «не наших», на «хороших» козаків та селян і на «поганих» шляхтичів тощо. Така прямолінійна, сказати б навіть, нав’язлива подача автором своєї точки зору не лишає місця для аналізу й роздуму, і сама по собі здатна відштовхнути вдумливого читача, особливо сучасного. Роман цей так і не був опублікований за життя письменника — його відкинули навіть прихильні до «української ідеї» видання. Втім, М. Старицький подекуди віддає належне рицарським якостям князя Ієремії, чим викликав нарікання з боку деяких українських критиків. Принагідно також згадати картину М. Самокиша «Бій Максима Кривоноса з Яремою Вишневецьким під Махнівкою», написану за мотивами епізоду з літопису Самійла Величка. Але жодний відомий на разі історичний документ не засвідчує того, що ці два ватажки зустрічалися в бою віч-на-віч, а Величко змалював цей епізод лише з непідтверджених переказів (варто зазначити, що М. Грушевський не приховував свого скептичного ставлення до Величкового літопису); по-друге, Кривоноса під час того бою взагалі не було під Махнівкою, і військами повстанців командував полковник Гиря. «Таким чином, — вважає Ян Відацький, — весь цей епізод разом з його іконографією можна спокійно віднести до байок» (J.Widacki, «Kniaz Jarema», Warszawa, 1997, s.120). Таким же однозначним було трактування постаті І.Вишневецького в українській історіографії - як «народницькій» (М.Аркас, М. Костомаров), так і «державницькій» (В.Липинський, І.Крип'якевич). Князю традиційно інкримінувалася «національна зрада» («недоляшок» — так характеризував князя В. Липинський) в формі зречення і переслідування православної віри, української мови, насадження католицизму, експлуатація простолюду, жорстокість до повстанців тощо. Втім, повторимося, жодної роботи в українській історіографії, присвяченої від початку до кінця князю І.Вишневецькому, ми не знаходимо у вітчизняних істориків. Більше чи менше він згадується в контексті тих чи інших творів. Варто згадати працю Ф. Миколайчика «Початок і зростання полтавських володінь князів Вишневецьких за даними Литовської метрики"(М., 1901; «Труды 11-го Археологического съезда», т.2, М., 1902 — ст. 95−104), котрий, торкаючись особи князя, трактував його лише як загарбника чужих земель. Не обійти увагою і відому монографію О. Лазаревського «Лубенщина и князья Вишневецкие» («Киевская старина», 1896, № 1−3). Чимало фактів, наведених у ній, протирічать «народницькій» традиції, а то й взагалі спростовують її. Однак, мабуть віддаючи належне, так би мовити, «середовищу існування», вчений вміщує наприкінці своєї праці докір князю у «зрадництві». При всьому своєму об'єктивізмі й науковій нещадності до «народних героїв» України не утримується від «шпильок» на адресу Ієремії і М.Грушевський. Виняток становить хіба що праця полтавського вченого Кирила Бочкарьова «Очерки Лубенской старины» (М., 1900). Слід зазначити, що за К. Бочкарьовим у Львівському науковому товаристві ім. Шевченка зберігалася стійка репутація професіонала і патріота. І ось дивна річ: саме Кирило Бочкарьов у своїх нарисах, присвячених приблизно на третину князю Ієремїі, на тридцять років раніше від поляка В. Томкевича недвозначно визнав за І.Вишневецьким моральний потенціал, причому не лише як за воїном, але насамперед як за будівничим, котрий зробив значний внесок в освоєння й розбудову українських земель. «Хозяйственная ретивость князя, необычная в среде разгульного польского панства того времени, его личное, непосредственное участие в упорядочении края указывают, что намерения юноши-магната преследовали не личный интерес, но благо народа и культуру края» (К. Бочкарев, «Очерки Лубенской старины», М., 1900, ст.32).

Не дивно, що на Україні «Очерки…» майже не відомі - про який моральний потенціал визнаного «ворога України» могло йтися? Адже в такому разі він набирав рис такого собі невдахи-експериментатора, чиї спроби побудувати під впливом європейської освіти острівець «просвіщенноі Європи» на кордоні з напівазійською Москвою звела нанівець невдячна чернь.

Не таким вже й чужим для України виявлявся в такому разі вірний рицар Речі Посполитої князь Ярема. Сучасні українські автори так само не балують увагою Ієремію, якщо не брати до уваги статтю львівського автора Юрія Винничука «Малоросійський мазохізм» («Пост-поступ», № 44−46, Львів, 1993), автор якої висунув думку про можливість відродження української державності в формі класичної монархії з князем І.Вишневецьким на троні.

Однак попри цікаві спостереження й неординарні тлумачення пану Винничуку забракло вагоміших аргументів, аби достатньо обгрунтувати свою версію, тому мабуть відомий історик, доктор історичних наук Наталія Яковенко побачила в ній не більше як пост-модерністський перегин. Забігаючи наперед, дозволимо собі висловити власне припущення: нам поки що залишається лише здогадуватися, наскільки далеко сягнули б сепаратистські аспірації князя І.Вишневецького, але те, що Вишневеччина мала свої особливості, а Ієремія діяв у багатьох випадках як самостійний володар, користуючись законодавчою анархією в Польсько-Литовській державі, можна стверджувати не без упевненості. Гадається, відомий польський історик Олександр Яблоновський мав досить підстав стверджувати, що Вишневеччину скоріше слід вважати окремим уділовим князівством, аніж звичайною магнатською латифундією. Хоча, гадається, не можна поки що однозначно визначити характер і суть України-Вишневеччини (дозволимо собі вжити такий термін) — чи то як втрачений шанс (як то вважає Ю. Винничук), чи то як занадто нетипове породження магнатської сваволі. В своєму дослідженні автор прагнув керуватися тим, що будь-яка історична особа, втім, як і кожен з нас — породження своєї епохи і свого часу. Лише враховуючи епохальний контекст, можна вести історичні розвідки.

Як справедливо зазначив М.М.Вішоватий, «поняття прав людини в 17 ст. не існувало». І річ не в тому, що суперечка про те, хто кого перевершив у жорстокості - козаки шляхту чи навпаки — в принципі не має сенсу. Просто слід прийняти аксіому професійних істориків: уникати оцінок минувшини категоріями сучасності, котрі так само абсурдні, як і спроби деяких націонал-патріотів оцінювати сьогодення критеріями минулого, про яке вони, втім, як і ми всі, мають досить приблизне уявлення, бо просто не жили в ті часи.

* * *.

Потрібно зупинитися на деяких обставинах і моментах з життя Ієремії Вишневецького, що й досі залишаються поза увагою сучасних дослідників. Здебільшого вони стосуються періоду до 1648 року. Почати годилося би зі шлюбу його батька, князя Михайла Михайловича Вишневецького, чию генеалогію М. Грушевський прослідковує до турово-пинських Рюриковичів (М.Грушевський, «Історія України-Руси», т.5, ст. 29−30, К., «Наукова думка», 1993.), із донькою молдавського господаря Ієремії Могили Раїною. Шлюб цей був ланкою в ланцюгу його зовнішньополітичної, так би мовити, «вишневецько-молдавської» (J. Widacki, st.19) авантюри, котру енергійний князь з успіхом суміщав із досить інтенсивним освоєнням задніпровських маєтностей, супроводжуваних нерідко з’ясуванням стосунків із сусідами. Поштовх до молдавських аспірацій князя Михайла давала політична комбінація коронного гетьмана Яна Замойського, проведена ним іще в 90-х роках 16 ст. В результаті її на троні Молдавії, васальної держави стосовно Туреччини, опинився підтримуваний Річчю Посполитою Ієремія Могила (М.Грушевський, «Історія України-Руси», т.7, ст. 206, К., «Наукова думка»,). Очевидно, М. Вишневецький відіграв не останню роль в інтронізації І.Могили, раз той у 1605 році віддав за нього свою дочку.

Проте для збереження на молдавському напрямку сприятливого для Речі Посполитої стану речей потрібний був мир з Туреччиною. Князь Михайло натомість самовільно проводить разом з іншими спорідненими з Могилами магнатами бойові дії проти антимогилівської опозиції. Саме в цьому Ян Відацький вбачає причини подальшого загострення польсько-турецьких відносин, що врешті призвело до цецорської катастрофи восени 1620 р. (J.Widacki, st. 20). Відомо, що близько 1616 р. князя Михайла отруїв підісланий православний монах під час його чергової інтервенції в Молдавії (J.Widacki, st. 21). Але ким підісланий? Кому могла бути вигідна смерть М. Вишневецького? Перше, що спадає на думку, читаючи Я. Відацького, — протурецькій партії в Молдавії, й звідси самим туркам; занадто ревносно, мабуть, відробляв зять І.Могили руку господарівни. Автор ризикує зробити однак інше припущення: не менш зацікавленою в смерті князя могла бути й Варшава. І не лише з погляду «збереження миру». Шлюб Михайла Вишневецького з господарівною узаконював претензії на молдавський трон як його самого, так і його сина Ієремії, ставлячи таким чином М. Вишневецького на порядок вище від інших магнатів у придворному оточенні господаря. Але одна справа, коли «на господарстві» варшавська маріонетка, хоча й угонорована шляхетством Речі Посполитої, інша — магнат, який зріс в умовах «золотої вольності» Польсько-Литовської держави, та ще й зі спадковим авантюристичним характером, який, вибившись в монархи, взагалі міг не тільки перестати зважати і на султана, і на короля, а й (чому б ні?) заявити претензії на чималий шмат території Речі Посполитої, причому не лише на належні йому Задніпрянщину чи Волинь, де містилося його родове гніздо Вишневець, а й на чималі маєтності роду Могил на Поділлі й Київщині (Інформаційний бюллетень УПЦ КП, «Київський митрополит Петро Могила. 400 років з дня народження». Грудень 1996р., ст.10).

Крім того, в умовах дедалі зростаючого наступу католицизму в Речі Посполитій, надиханого вихованцем ієзуїтів, королем Сігізмундом ІІІ, піднесення в якості самостійного монарха такої рішучої особистості як М. Вишневецький — засновника перших на Задніпров'ї православних монастирів, Густинського і Підгірського (Ладинського), характеризованого Мелетієм Смотрицьким в творі «Тренос» (1610) як «вірного сина і стовпа православної церкви» (М.Грушевський, «Історія України-Руси», К., «Наукова думка», т.6, ст 592−593) — могло дати новий поштовх православній опозиції.

Всі ці разом узяті обставини могли підштовхнути Сігізмунда ІІІ до усунення князя Михайла. Так що, на думку автора, цілком можливо, що під рясою згаданого православного монаха міг ховатися агент «товариства Ісусового». Видимий же факт отруєня Михайла Вишневецького частково пояснює, на наш погляд, жорстокість, з якою Ієремія немилосердно катував православних священиків після відомих подій 1648 року. Через два роки після смерті чоловіка, королівська канцелярія пригадала вдові князя Михайла судові справи і борги покійного чоловіка, віджививши 9 червня 1618 року судову справу про позов старшого королівського коморника Станіслава Мишки до Михайла Вишневецького «о незаплачене юркгелту певного золотих полских 600 (по 300 за 1612 і 1613 роки відповідно. — Ю.Р.)… водлугъ конституции року 1607 о процесе скарбовом уфаленое, так же и о незаплачене шкод таковоє ж сумы» («Чтения в историческом обществе Нестора-летописца», Акты «книг записей коронных Литовской метрики», К., 1900, кн.14, док.15, ст.115−116).

Деталей «скарбового процесу» князя М. Вишневецького і С. Мишки ближче не повідомляється. Гадається, сума 1200 злотих не була надто великою для княгині Раїни, аби та не змогла покрити борги покійного «злісного неплатника» — князя Михайла. Справа однак вирішилася дуже скоро, можливо навіть і за відсутності княгині - вже 11 червня 1618 року королівським указом Раїна Вишневецька була засуджена на баніцію. За законами того часу, баніція поширювалася й на її дітей, Ієремію та Анну. Про те, що це була королівська ініціатива, виразно говорить фраза з тексту указу — «з розказанъя і приданъя нашого и с повинности уряду своего тую баницию на помененных позваных (відповідачів — Ю.Р.) голосом вынеслымъ тут в Варшаве» .

Згідно з указом, феодалів Речі Посполитої було зобов’язано, аби ті з удовою князя Михайла і з його рідними «яко з банитами… жадного сполку и обцованя не мели, оных в домах и маетностях своих не переховывали, рады и помочи имъ ни в чомъ не додавалы» (Там же). Таким чином, спадкоємець молдавського престолу, що не відбувся, він же майбутній «задніпровський державця», ще за малих літ уперше опинився поза законом.

Із смертю княгині Раїни (1619 рік) пов’язується переказ про так звану «материнську клятву», начебто порушену Ієремією. Переказ часто обігруваний і в українській «народницькій» науковій традиції, і в художній літературі (І.С.Нечуй-Левицький, «КнязьЄремія Вишневецький». Зібрання творів у 10 томах, К., «Наукова думка», 1967, т.8, ст.149). В основі його, гадається, лежить цілком реальний документ від 18 січня 1619 року, даний Раїною у Вишневці на фундацію Мгарського монастиря — на виконання, як йдеться в тексті документу, волі її покійного чоловіка. В тому документі княгиня Раїна записала зокрема таке: «А кто бы мєл ту фундацію нашу нарушати и касовати в потомные часы и одыймовати то, що есми надали разъ тымъ святымъ мєстамъ, або на старожитную благочестивую восточную православную вєру нашу наступовати и отмєняти хотєлъ, теды нехай на немъ будетъ клятва св. отецъ, 318, иже в Никеи и разсудится тотъ со мною предъ маестатомъ Божіимъ» (цитовано за текстом, наведеним К.Бочкарьовим. «Очерки…», М., 1900, ст. 27−28).

В найпоширенішій версії переказу Ієремія порушив клятву триматися православного сповідання, дану ним у дитинстві помираючій матері. Тим часом немає жодного документального свiдчення, що Ієремія справді давав таку клятву при згадуваних переказом обставинах. Невідомо також, де знаходився малолітній Ієремія в цей момент — в Вишневцю, Лубнах чи деінде. Відомий лист митрополита Ісайї Копинського до молодого князя містить лише докір у відступництві від віри матері й предків, не більше (Бочкарьов, ст. 28). Та навіть якщо й справді Ієремія давав таку клятву, то навряд чи пам’ятав, стверджує К. Бочкарьов («Очерки Лубенской старины», М., 1900, ст.28). Бо було тоді йому не більше шести-семи років — врешті-решт що з дитини взяти? Що ж до згаданого фрагменту з фундаційного документу, то на підставі документальних свідчень і результатів досліджень українських вчених Кирила Бочкарьова і Олександра Лазаревського автор схильний вважати: князь ніяким чином не порушив заповіту матері, незалежно від того, знав він про нього, чи ні. Навпаки, його дії говорять про прагнення забезпечити мирне співіснування православних і католиків, а буцімто нав’язування Ієремією католицтва чи унії, переслідування православної віри й української мови слід віднести до того, що К. Бочкарьов називав «патриотическими клеветами».(Там же, ст.37).

Критикуючи працю П. Куліша «Отпадение Малороссии от Польши», О. Лазаревський характеризує наведені Кулішем дані про будівництво Яремою Вишневецьким католицьких костьолів як «більш ніж сумнівні» (А.Лазаревский, «Лубенщина и князья Вишневецкие», «Киевская старина», 1896, № 3, ст.334−338), посилаючись на відсутність у відомих друкованих чи письмових джерелах будь-яких даних про побудову костьолів у Ромнах, Лохвиці чи Хоролі, як то стверджував П. Куліш. По-перше, вважав історик, це завадило б Ієремії приваблювати нових поселян у свої маєтності, особливо після придушення хлопських і козацьких виступів у 1637−1638 рр. По-друге, пише О. Лазаревський, «по-видимому, не для кого было их строить, так как католиков в Лубенщине много быть тогда не могло, кроме „дворни“ Вишневецкого, разных его старост и прочих слуг… Может быть сомнение лишь относительно доминиканского конвента в Прилуках», веде далі О. Лазаревський, але посилається на діаріуш шляхтича Опольського, в якому згадуються правобережне місто з такою ж назвою, котре певний час належало Костянтину Вишневецькому. Отже, робить висновок дослідник, окрім бернардинського кляштора в Лубнах інших католицьких культових споруд на Вишневеччині просто не існувало (Там же, ст. 338). Додати до цього Михайлівський костьол, побудований в Лубнах на честь народження сина Ієремії, майбутнього короля Михайла. Зрозуміло, що зовсім не будувати костьолів князь не міг — католицька половина його війська, запрошені іноземні майстри, купці мусили десь задовольняти свої духовні потреби.

Натомість відомо, що Ієремія неодноразово обдаровував православні монастирі, зокрема Мгарський. О. Лазаревський згадує відповідний акт, виданий в травні 1636 р. (А.Лазаревский, «Лубенщина и князья Вишневецкие», «Киевская старина», 1896, № 2, ст.212−217), К. Бочкарьов — акт від 17 лютого 1646 р., яким князь підтверджував раніше дану ним дарчу грамоту монастиреві на село Мгар; тим же актом Ієремія звільняв монастир назавжди від поборів з дарованого ним села (Бочкарьов, ст. 13).

отовці в 1637 році «кизимівського» погрому «задніпровської столиці» її сина. Погром, ймовірно, був інспірований «другом сім'ї» Вишневецьких, промосковськи орієнтованим Ісайєю Копинським, на той час скинутим з посади митрополита дядьком І.Вишневецького, Петром Могилою, в досить безцеремонний спосіб (взагалі, стосунки Петра Могили і Ієремії Вишневецького — тема окрема і, гадається, не до кінця досліджена). Однак коли десятеро монахів Мгарського монастиря, викриті у співучасті в бунті Кизима (виготовляли порох для ребеліантів), були засуджені до страти, Ієремія скасував смертний вирок (Бочкарьов, ст. 31). Відбудувавши зруйнований хлопами бернардинський монастир, князь піклувався про повернення ченців православних обителей, які, налякані придушенням бунтів, втекли в Московщину — «из страха кары за своевольство», як вважає К. Бочкарьов («Очерки…», ст.32).

Чи й справді, як той казав, знала кицька, чиє м’ясо з'їла, чи то був звичайний переляк? Однак відому відповідь князя ігумену Густинського монастиря («Що мені до вас — живіть собі до моєї ласки») автор схильний тлумачити як прояв християнського милосердя, беручи до уваги обставини загибелі його батька, принаймні зовнішні, про які Ієремія міг знати. Цікавим в цьому плані виглядає факт появи в 1640 році у досить крупному містечку Срібному (1830 дворів, за т.зв. «списком Пшездєцкого») православного братства зі школою, шпиталем і будинком для проведення зборів («Історія міст і сіл України. Чернігівська область», Інститут історії АН УРСР, К., 1972, ст.644). Гадається, цього не могло статися без співдії чи принаймні дозволу Ієремії - адже братство виникло на території його приватного землеволодіння.

Показним є в плані релігійної ситуації на Вишневеччині факт заохочення Ієремією Вишневецьким цехового устрою. Як зазначає К. Бочкарьов, цехи в Лубнах та інших крупних містах задніпровських володінь князя були православними (для порівняння: в коронних землях Речі Посполитої, зокрема на Галичині, православним ремісникам було надзвичайно важко пробитися в цехи, де переважали майстри-католики). Як видно з акту І.Вишневецького «на цехи кравецький, швецький, кушнірский и ковальський в Прилуках», датованого 20 січня 1633 р.(до нього ми ще повернемося), князь заохочував цеховий устрій, надаючи ремісникам нові права й вольності. Тим самим, якщо брати до уваги міркування К. Бочкарьова, гарантувалася недоторканість їхньої віри. Адже цехи в ті часи були не лише виробничими об'єднаннями і згуртовували цеховиків «не только в гражданском единстве, но и в отношении к своей приходской церкви, при которой они состояли… При существовании церковных братств союзы ремесленных цеховых имели еще большую связь с церковью и располагали средствами парализовать иезуитский прозелитизм», зазначає К. Бочкарьов («Очерки…», ст.12). Отже, коли князь Ієремія бажав, аби люди нормально працювали, а, значить, маєтності давали стабільний прибуток, то він не міг не розуміти, що тягнути простолюдинів, а чи й шляхту, тим більше козаків, які були у нього на службі, притьмом і силоміць до католицької віри було просто економічно невигідно. Більше того, у 1647 р. він подає скаргу в сеймовий суд на ректора переяславського ієзуітського колегіуму Міхала Добровольського за присвоєння отцями-ієзуітами його села Прохорівки «("Чтения в историческом обществе Нестора-летописца», Акты «книг записей коронных Литовской метрики», К., 1900, кн.14, док.37, ст.190−192).

Таким чином, виходячи з викладеного вище, у автора немає підстав стверджувати, що князь Ієремія Вишневецький якимось чином провокував релігійну ворожнечу в своїх задніпрянських володіннях. Навпаки, всі його дії свідчать про наявність доброї волі, хай навіть з прагматичних господарських міркувань. Процитуємо тепер бодай фрагмент зі згаданого вище цехового акту, виданого князем у січні 1633 року (йому тоді йшов 21 рік) і опублікованого О. Лазаревським у «Чтениях…» (К., 1902, ст. 203). «Вєдомо чиню тимъ моимъ листомъ, кому би о том вєдать надлежало, ижъ я, хотячи в якъ наилутшомъ порядку мєста мои украинние имєти, а именно цехи разние при давних обичаях зоставляю, также права и вольности надаю, якъ и мєсту моему столичному Лубнямъ, то есть цехам совокупним з собою — кравецкому, шевскому, кушнєрскому и ковалскому. Волно им цехмистра зъ братiи своей кого пожелаютъ избирать и оному во всемъ послушними буть, канонов два як содержитъся между ремесныками, на год розситить и на ихъ пожиток обратить, единъ канон на воскресенье русское кадей тры, або на святыхъ Козми i Дамияна, с которих повинни, якъ обичай состоитъ, свєчи поставнiе давать»… Аналогічною мовою писаний поданий нижче «Акт на цех резницкий в Прилуках» від 21 грудня 1636 р.

Обидва документи знаходяться в Румянцевському описі у вигляді «копіи с полского діалекта» і підтверджені полковим канцеляристом Яковом Сергієнком. Звернімо увагу: йдеться саме про копію, а не переклад. Можливо, про транслітерацію з латини на кирилицю. А тепер порівняймо «полскій діалект» наведеного фрагменту із старокнижною мовою, скажімо, «Самовидця» — і навряд чи після цього можна однозначно стверджувати, що молодий Ієремія забув «руську» мову, виховуючись змалечку в ієзуітській колегії, а в юності, що називається, «не вилазячи» з Європи. Тобто, умов для «зради рідної мови» у князя було більш ніж достатньо. Для порівняння: О. Лазаревський в тому же томі «Чтений…» поряд з актами Ієремії подає акти воєводи Якова Собеського і Петра Комаровського, який служив у магната Яна Жолкевського, але в перекладі «съ подлинныхъ полскыхъ на русской язык», виконаному писарем Баришовської міської ратуші Василем Якимовим. Тут же — акти на шевський цех у Гадячі від 1642 і 1645 років, писані відповідно Стефаном Ковальським, людиною каштеляна краківського Станіслава Концпольського, інший — самим каштеляном; обидва акти «переводилъ с подлинного полского судья земский Феодор Война» .

Прилуцький акт від 20 січня 1633 р. для нас цікавий не лише тим, що ставить під сумнів популярний пропагандистський стереотип Ієремії Вишневецького. З акту, писаного, ймовірно, в Лубнах, видно, що намір облаштувати там свою столицю виник у князя досить давно, і, мабуть, іще до набуття повноліття. Можна припустити, що Ієремія вже дізнався від того ж князя Костянтина, свого опікуна, яку спадщину він втратив у Молдавії зі смертю батька, отже, господарська заповзятливість Яреми виглядала би як прагнення надолужити втрачене. Якщо так, то слід визнати: Ієремії це справді вдалося.

Напередодні вибуху Хмельниччини, за різними підрахунками, на території України-Вишневеччини знаходилося від 52 до 56 населених пунктів різної величини. Багато з них заново виникли на місці осад, зруйнованих монголо-татарами ще в ХІІІ ст.(Чорнухи, Горошин, Лукомль, Снятин, Сенча). В крупні промислово-торгові центри перетворилися Лохвиця, Пирятин, Ічня, Варва, Срібне — кількість господарств у цих містах перевищувала тисячу (за підрахунками К. Бочкарьова («Очерки…», ст.33), кожне господарство в середньому нараховувало до п’яти чоловік). Не була винятком і князівська столиця Лубни (2646 господарств і 40 млинів). К. Бочкарьов наводить цілий список цехів, що існували тоді в Лубнах, як підтвердження «процвітання тогочасної культури» (Там же, ст.35). Найбільшим же торгово-промисловим центром Вишневеччини стали Ромни. Відбивши це занехаяне містечко в 1644 р. у коронного маршалка Адама Казановського, Ієремія побудував у ньому твердиню замість старих оборонних споруд, розмістив гарнізон, активно почав розвивати торгівлю й ремесла — ковальське, кравецьке, ткацьке. Роменські ювеліри стали відомими за межами Вишневеччини, кількість господарств у місті сягнула 6000, був побудований двір для приїжджих купців. На жаль, мало відомо, як велося сільське господарство у Вишневеччині. К. Бочкарьов наводить розмір тамтешніх податків — п’ять талерів за господарське право («ліцензія на індивідуально-трудову діяльність»? — Ю.Р.) та два червінця за оренду млина щороку («Очерки…», ст. 34). При цьому не зазначається, які повинності мали нести ті, у кого термін слобід вичерпувався, яким був обсяг панщини, на якому праві врешті-решт обсаджувалися села в краї. Однак зростання кількості слобожан свідчить, що згадані умови проживання були в принципі прийнятні для переселенців з Правобережної України, як для селян, так і для городян. Жителі ж приграничних міст, таких як, приміром, Чигрин-Дубровський, взагалі звільнялися від будь-яких податків на 20 років, однак в умовах близькості Дикого Поля були зобов’язані підтримувати у справності оборонні споруди, нести службу по охороні міста тощо (Указ І.Вишневецького від 20 березня 1636 р., текст наведений К. Бочкарьовим в «Очерках…», ст. 34, прим.3).

Про підсумки колонізаційної діяльності Ієремії Вишневецького можна судити бодай приблизно, порівнявши згадувані О. Лазаревським («Лубенщина…», «Киевская старина», 1896, № 3, ст.344) і Я. Відацьким («Kniaz Jarema», st.40−42) «подимні» списки, складені королівськими люстраторами напередодні повноліття Ієремії (1628 -1630 рр.) із так званим «списком Пшездєцкого», точніше — «Реєстром самих лише осілих підданих князя І.Вишневецького ex originali inventari», складеного для Михайла Сервація Вишневецького і опублікованого Пшездєцким у 1841 р. Приблизно, оскільки у частини вчених, зокрема у О. Лазаревського, він викликав серйозні сумніви. Втім, М. Грушевський цілком довіряв цьому документу (М.Грушевський, «Історія України-Руси», т.8, ч.2, ст 46−47, примітка 3. К., «Наукова думка», 1993). У варіанті списку, що його подає М. Грушевський, нараховується 52 населених пункти різної величини, з яких у 11, в т. ч. в Лубнах, Ромнах, Хоролі, Лохвиці, Ічні, Пирятині кількість господарств перевищувала тисячу, а в п’яти доходила до тисячі (Монастирище, Полтава, Красне тощо). Показовим в цьому плані є приклад Красного, де станом на 1628 рік мешкало менш ніж 10 чоловік, — за І.Вишневецького воно за кількістю господарств перевищило ту ж Полтаву (995 господарств і 4 млини — відповідно 812 господарств і 11 млинів). Слід, правда, враховувати, що І.Вишневецький відібрав Полтаву у коронного хорунжого Олександра Конецпольського «способом кгвалтовнымъ и военънымъ «, — отже, в більш-менш, так би мовити, «готовому» вигляді. «("Чтения в историческом обществе Нестора-летописца», Акты «книг записей коронных Литовской метрики», К., 1900, кн.14, док.34, ст.181−185). При всьому своєму скепсисі стосовно цього документу, О. Лазаревський відзначає однак зростання населення Лубенщини за часів Вишневеччини більш ніж удесятеро. «При этом, — пише вчений, — в «списке Пшездецкого» видим поселения, о которых тарифы 1630 г. вовсе не упоминают, и в которых тем не менее по этому списку значатся до 1000 дворов (Монастырище, Ичня, Глинск, Сребное, Чернухи, Корибутов)» («Лубенщина…», «Киевская старина», 1896, № 3, ст.344). В свою чергу, Ян Відацький, порівнюючи згадані вище люстраторські списки з невідомим нам ближче документом, датованим 1646 р., відзначає зростання кількості населення «задніпрянських добр» князя Ієремії з 4,5 тис. до, відповідно, 230 тис. чол., які жили в 30 містах (з них 20 фортифікованих) і численних селах (Widacki, st.42).

Вчені висувають протирічні думки з приводу щорічних доходів з задніпровських маєтностей князя Ієремії Вишневецького. К Бочкарьов наводить цифру 195 тис. злотих на рік. Ян Відацький цитує В. Томкевича, котрий подає дані про 600 тис., вважаючи однак цю цифру перебільшеною — доходи князя Острозького-Заславського, котрий мав землі більше, ніж Ієремія, становили, для порівняння, близько 200 тис. злотих на рік. «Можна справді підозрювати, що Ієремії, будучи кращим, ніж Заславський, господарем, вдавалося мати зі своїх маєтків більше зиску, — пише Відацький. — Можливо, але також потрібно пам’ятати, що значна частина маєтностей І.Вишневецького була осаджена на правах слобід, а, значить, доходів князеві - на разі - не приносила» (Widacki, st.43). В науковій літературі досить говориться про участь І.Вишневецького в міжмагнатських сутичках. У випадку з Ромнами князь, без сумніву, керувався необхідністю повернення відчужених батьківських земель. В інших випадках це й справді виглядає немотивованою агресією. Однак автору не відомо докладніше про природу стосунків князя Ієремії й інших жертв його наїздів. Чи могли ці магнати зіграти якусь роль у нещастях батьків Ієремії? Чи це просто прояви звичайної для тих часів «побутової сценки», тільки в більших масштабах?

Однак один такий наїзд вартий окремої згадки. 14 вересня 1635 р. війська князя напали на володіння коронного стражника Самійла Лаща, скориставшись його від'їздом на сеймовий трибунал. («Чтения в историческом обществе Нестора-летописца», Акты «книг записей коронных Литовской метрики», К., 1900, кн.14, док.28, ст.174−175). Ймовірно, це була відповідь на якийсь наїзд Лаща в землі Ієремії, або його кревних. За словами Я. Єрлича, які наводить М. Грушевський, С. Лащ і справді"з княжатами Вишневецькими… великі мав війни, насилав на їх маєтності, грабував, збирав, нищив «(М.Грушевський, «Історія України-Руси», К., «Наукова думка», 1993, т.8, ч.1, ст. 104). Молодий Ієремія виявився єдиним, хто зважився оружною рукою відповісти на безчинства коронного стражника, улюбленця й правої руки каштеляна краківського, гетьмана Станіслава Конецпольського ще за життя останнього. Злочини С. Лаща, якого 236 разів засуджували на баніцію і 37 разів позбавляли шляхетського звання, були настільки очевидні, що розгляд справи про цей наїзд І.Вишневецького (пізніше він відібрав у С. Лаща ще й канівське староство) неодноразово відкладалася сеймовим судом і врешті-решт була благополучно похована. Інші ж магнати, напр. київський воєвода Тишкевич, зважилися «відігратися» на Лащеві тільки після смерті його покровителя. Між іншим, Б. Хмельницький в листі до С. Лаща від 29 липня 1648 року (судячи з тексту листа, Лащ у якійсь не знаній нам ближче ситуації врятував Хмельницькому життя; отже між ними були якісь досить близькі стосунки), прагнучи схилити коронного стражника на свій бік, обіцяв йому віддати в маєтності всю Вишневеччину («Документи Богдана Хмельницького». Вид-во АН УРСР, К., 1961, док.19, ст. 59−61).

Вище вже згадувалися про гарантії православним та заснування в Срібному православного братства. На жаль, нічого не відомо про культурну діяльність князя, а щодо його освіти, то насамперед згадується військова, отримана в Голандії. Саме звідти Ієремія запозичив таку фортифікаційну новинку того часу як редут, застосовану пізніше під Берестечком. Однак, здається, питання культури не були чужі князю, якщо навіть йому було й не до меценатства. «Каталог стародруків, виданих на Україні «(Вид-во при Львівському держ. університеті, видавниче об'єднання «Вища школа», 1981, п. 230, 232, ст.54; п. 275, ст.60; п. 288, ст.61; п. 353, ст. 68; п 373, ст. 70) згадує шість книг з присвятами князю Ієремії. Цілком можливо, що вони могли бути в його особистій бібліотеці. Серед їх авторів — Петро Могила, Кирило Ставровецький, Миколай Лавринович. Книги ці являли собою не лише панегірики, але й проповіді, прозові статті й вірші повчально-релігійного характеру. Десь за місяць до падіння Вишневеччини, 1 травня 1648 р. в Київській Лаврській друкарні вийшов текст вистави-декламації, виконавцями якої були слухачі класу риторики Києво-Могилянського колегіуму. Книга адресувалася князю Ієремії. І тут, гадається, було би доречно докладніше дослідити стосунки Їєремії з інтелектуальною елітою того часу, особливо, як згадувалося вище, з його дядьком П.Могилою.

* * * Це лише деякі моменти з колонізаційної діяльності князя І.Вишневецького, на котрі автор має честь звернути увагу аудиторії. І все ж таки «задніпровська держава» князя досить швидко зазнала краху. Чому? І тут, на жаль, доводиться обмежуватися лише власними припущеннями й міркуваннями. Мабуть насамперед тому, що Ієремія з самого початку залишався для цих країв чужим — зі своїми європейською освітою й вихованням, католицьким віросповіданням і мисленням «польськими державними категоріями"(Widacki, s.23). Хоча, як нам гадається в контексті викладеного вище, не таким-то вже й спольщеним був князь, як то прийнято й досі вважати. Але психологічний стереотип «ляха», очевидно, спрацював на масову свідомість жителів Задніпров'я безвідмовно. А своїми діями (хоча цілком законними, з точки зору тодішнього права) під час придушення бунтів князь лише зміцнював його. Не останню роль могла зіграти агітація скинутого П. Могилою митрополита Ісайї Копинського. Цілком можливо, що саме Копинський, аби досадити П. Могилі капостями по відношенню до його племінника, через ченців заснованих батьками Ієремії монастирів підігрівав ворожість і підозрілість до князя серед населення краю (недаремно ж ченці дременули в Московщину після придушення повстання Остряниці!). І, очевидно, це вдалося, якщо згадати, що напередодні вибуху Хмельниччини Ієремія змушений був відібрати у підданих велику кількість самопалів. Можливо, зіграли роль суто економічні причини, зокрема наближення терміну закінчення «слобід» для новоосілих поселенців, котрі, втікши з Правобережжя досить давно, боялися повернення старих порядків. Але могли бути зацікавлені в краху князя і король, на якого князь дедалі менше зважав; і сенат, де молодий князь дедалі частіше «показував зуби»; і окремі магнати Речі Посполитої, котрі не лише недолюблювали князя Ієремію за гордовиту вдачу, а й заздрили його багатству, що виникло лише внаслідок його господарності на пустинному Задніпров'ї; і, зокрема, магнат Єжи Оссолінський, якому Ієремія ще замолоду добряче попсував крові в суперечці стосовно його, Оссолінського, князівського титула, випроханого у папи (Widacki, st.70); і отці-ієзуїти, чий вихованець явно не відзначався ентузіазмом у бороьбі з «схизмою». Нарешті - просто люмпенізована голота, якої завжди і всюди вистачало, яка залюбки живилася з грабунків, убиваючи все, що, як сказав класик, паном звалось, — без розбору статі, віку й віросповідання.

Князь Ієремія Вишневецький опинився таким чином у ситуації «один проти всіх». Про катастрофу своєї задніпрянської столиці він дізнався вже в Житомирі - 15-тисячна орда «вовгурівців» зруйнувала Лубни, вирізавши майже все населення міста. Вже в 60-х роках ХІХ ст., писав К. Бочкарьов («Очерки…», ст.17−18), переказ про загибель Лубен підтвердився тим, що біля в'їзду на вал знайшли глибокі ями, суцільно заповнені людськими кістками. Вакханалія тривала — в липні 1648 р. і в лютому 1649 р. озброєні люмпени піддали грабунку Густинський і Мгарський монастирі («Документи Богдана Хмельницького». Вид-во АН УРСР, К., 1961, док.16, ст.56−57; док.51, ст. 107−108).

Через 10 років після Лубенської різанини відновилася якась подобизна самоуправи в краю — першь п’ять полковників Лубенського полку, що змінювали один одного буквально через рік, не вміли навіть читати й писати. К. Бочкарьов наводить їх характеристику, дану літописцем Григорієм Грабянкою, котрий писав, що всі вони були «з гультяйського запорозького наставлення, которыє, з голоти ставши на началах,…имели всегда на мысли разграбление» («Очерки…», ст.18). В компіляції у Самійла Величка зустрічаємо зведення: коли в 1658 році війська московського князя Ромодановського грабували Мгарський монастир, перший полковник Лубенського полку Павло Швець і його адміністрація «забрали що могли зі свого добра і пішли геть з Лубен, розсипавшись світ за очі і полишивши в Лубнах самих убогих» («Літопис» Самійла Величка, т.1, ст. 235, К., «Дніпро», 1991), після чого безборонне місто спустошували московити. Тож не дивно, що за часи правління таких «народних обранців» Лубни ще не раз ставали жертвою московських і татарських нападів, а також «розборок» як претендентів на гетьманську булаву, так і окремих полковників.

І, мабуть, трагедією, а не виною князя Ієремії Вишневецького є те, що він нерідко перетворювався на патологічного садиста в запалі помсти за свій зруйнований світ. Так, Ієремії вдалося знайти й посадити на палю призвідця Лубенської різанини Лисенка-Вовгура; він витяг на собі практично безнадійно оборону Збаража від козацько-татарських військ; добряче пошарпав підрозділи Максима Кривоноса; нарешті князь зіграв одну з основних ролей зі своїми трьома гусарськими і дев’ятьма козацькими хоругвами в битві під Берестечком (Widacki, st.250). Однак задніпровських маєтностей так і не повернув, померши в таборі під Паволоччю 22 серпня 1651 р. за нез’ясованих і досі обставин. «На фоне народной дикости и шляхетской распущенности 17 ст. резко выделяется героическая личность Иеремии, — писав К. Бочкарьов у своїх „Очерках…“ (ст.37), — и безвременно погибший противник Хмельницкого еще ожидает своего историка, который, „не ведая ни жалости, ни гнева“, очистил бы его имя и от патриотических клевет, и от преувеличенных католических панегириков».

Автор сподівається, що йому бодай дещо вдалося зробити в цьому плані в своєму короткому абрисі. Він також вбачає в появі у вересні 1999 р. копіі єдиного, як припускають вчені, прижиттєвого портрету князя Ієремії Вишневецького (оригінал — в Київському Музеї національної історії, копія — в Дніпропетровському історичному музеї) на виставці, присвяченій 1100-річчю Полтави, перший крок до історичної реабілітації Ієремії Михайловича, князя Корибута-Вишневецького.