Будова та функції епіфізу, сальних та потових залоз

1. Сальні та потові залози: будова, функції

Потові залози по будові належать до простих трубчастих залоз. Кожна потова залоза складається з тіла залози й вивідної протоки. Тіло потової залози, її секреторна частина, перебуває в підшкірному шарі або в нижній частині дерми і являє собою як би скручену в клубок трубку, що складається з одного ряду залозистих клітин і оболонки. Оболонка складається із з'єднувальних і гладких м’язових волокон. Вивідна протока потової залози тягнеться від тіла залози нагору перпендикулярно до поверхні шкіри і являє собою довгу трубку, що складається з одного ряду епітеліальних клітин і оболонки. Досягши епідермісу, стінки трубки складаються тільки з епітеліальних клітин. У межах рогового шару вивідна протока не має власних стінок і у вигляді штопороподібного ходу йде через цей шар, відкриваючись на його поверхню отвором у формі лійки. Потові залози рясно постачені кровоносними судинами й нервовими волокнами. Потові залози виділяють піт. Потовиділення регулюється центральною нервовою системою. Кількість потових залоз у шкірі людини дуже велике (до 2,5 млн.). Розподілені вони нерівномірно, найбільш багата потовими залозами шкіра м’якоті пальців рук і ніг, долонь, підошов, пахвових і пахових складок. Немає потових залоз на червоній облямівці губ, голівці полового члена й внутрішньому листку крайньої плоті. Крім потових залоз звичайного типу, так званих екрійних, у людини є й великі потові залози — апокринові. Вони досягають повного розвитку в період полового дозрівання; функція їх пов’язана з функцією полових залоз. Апокринові залози розташовуються переважно в пахвових складках. Вони зустрічаються також в області лобка, великих полових губ жінки, заднього проходу й сосків молочних залоз. Діяльність потових залоз відіграє важливу роль у видільній функції організму й у процесах теплорегуляції.

Сальні залози мають альвеолярну або мешетчату будову й розташовані в дермі. Більшість цих залоз упадає своїми протоками у верхню третину волосяних фолікулів. Лише невелика частина сальних залоз відкривається безпосередньо на поверхні шкіри (на внутрішньому листку крайньої плоті, малих полових губах жінки, на віках, сосках, губах). Секрет сальних залоз — шкірне сало — призначене для жирового змащення шкіри. Він утвориться шляхом жирового переродження епітеліальних клітин залози. Найбільше сальних залоз на голові, особі, верхній частині спини. На долонях і підошвах вони відсутні. Найбільшого розвитку сальні залози досягають у період полового дозрівання. Нормальна діяльність сальних залоз має велике значення для виконання шкірою захисних функцій.

2. Епіфіз (шишкоподібне тіло): будова, функції

ЕПІФІЗ (шишкоподібна, або пінеальна, залоза), невелике утворення, розташоване в хребетних під шкірою голови або в глибині мозку; функціонує або в якості сприймаюче світло органа або як залоза внутрішньої секреції, активність якого залежить від освітленості. У деяких видів хребетних обидві функції сполучені. У людини це утворення за формою нагадує соснову шишку, звідки й одержало свою назву (греч. epiphysis — шишка, наріст).

Епіфіз розвивається в ембріогенезі зі зводу (епіталамусу) задньої частини (діенцефалону) переднього мозку. У нижчих хребетних, наприклад у міног, можуть розвиватися дві аналогічних структури. Одна, що розташовується із правої сторони мозку, зветься пінеальною, а друга, ліворуч, парапінеальною залози. Пінеальна залоза присутня у всіх хребетних, за винятком крокодилів і деяких ссавців, наприклад мурав'їдів і броненосців. Парапінеальна залоза у вигляді зрілої структури є лише в окремих груп хребетних, таких, як міноги, ящірки й жаби.

Функція. Там, де пінеальна й парапінеальна залози функціонують як орган, що сприймає світло, або «третє око», вони здатні розрізняти лише різний ступінь освітленості, а не зорові образи. У цій якості вони можуть визначати деякі форми поведінки, наприклад вертикальну міграцію глибоководних риб залежно від зміни дня й ночі.

У земноводних пінеальна залоза виконує секреторну функцію: вона виробляє гормон мелатонін, що освітлює шкіру цих тварин, зменшуючи займану пігментом площа в меланофорах (пігментних клітинах). Мелатонін виявлений також у птахів і ссавців; вважається, що в них він звичайно робить гальмуючий ефект, зокрема знижує секрецію гормонів гіпофіза.

У птахів і ссавців епіфіз відіграє роль нейроендокринного перетворювача, що відповідає на нервові імпульси виробленням гормонів. Так, що попадає в очі світло стимулює сітківку, імпульси від якої по зорових нервах надходять у симпатичну нервову систему й епіфіз; ці нервові сигнали викликають гноблення активності епіфізарного ферменту, необхідного для синтезу мелатоніна; у результаті продукція останнього припиняється. Навпаки, у темряві мелатонін знову починає вироблятися.

Таким чином, цикли світла й темряви, або дня й ночі, впливають на секрецію мелатоніна. Виникаючі ритмічні зміни його рівня — високий уночі й низький протягом дня — визначають добовий, або циркадіанний, біологічний ритм у тварин, що включає періодичність сну й коливання температури тіла. Крім того, відповідаючи на зміни тривалості ночі зміною кількості секретируемого мелатоніна, епіфіз, імовірно, впливає на сезонні реакції, такі як зимова сплячка, міграція, линька й розмноження.

У людини з діяльністю епіфіза зв’язують такі явища, як порушення добового ритму організму у зв’язку з перельотом через кілька годинних поясів, розладу сну й, імовірно, «зимові депресії» .

Шишкоподібне тіло (епіфіз, пінеальна залоза, верхній мозковий придаток) — це невелике овальне залозисте утворення, що відноситься до проміжного мозку й розташовується в неглибокій борозні між верхніми горбками середнього мозку й над таламусом.

Маса залози в дорослої людини близько 0,2 г, довжина 8−15 мм, ширина 6−10 мм, товщина 4−6 мм.

Зовні шишкоподібне тіло покрите м’якою з'єднувальною оболонкою мозку, що містить безліч анастомозуючих (з'єднуючих між собою) кровоносних судин. Клітинними елементами паренхіми є спеціалізовані залозисті клітини — пінеоцити й гліальні клітини — гліоцити.

Епіфіз виробляє в першу чергу серотонін і мелатонін, а також норадреналін, гістамін. В епіфізі виявлені пептидні гормони й біогенні аміни. Основною функцією епіфіза є регуляція циркадних (добових) біологічних ритмів, ендокринних функцій, метаболізму (обміну речовин) і пристосування організму до мінливих умов освітленості.

Мелатонін визначає ритмічність гонадотропних ефектів, у тому числі тривалість менструального циклу в жінок. Цей гормон споконвічно був виділений із шишкоподібних тіл великої рогатої худоби, і, як з’ясувалося, впливає на функцію полових залоз, точніше стримує виділюваний уже іншою залозою (гіпофізом) гормон росту. Після видалення епіфіза в курчат наступає передчасне полове дозрівання (той же ефект виникає й у результаті пухлини епіфіза). У ссавців видалення шишкоподібного тіла викликає збільшення маси тіла, у самців — гіпертрофію (збільшення) насінників і посилення сперматогенезу, а в самок — подовження періоду життя жовтих тіл яєчника й збільшення матки.

Надлишок світла гальмує перетворення серотоніна в мелатоніна. У темряві, навпроти, підсилюється синтез мелатоніна. Цей процес іде під впливом ферментів, активність яких також залежить від освітленості. Цим пояснюють підвищення полової активності тварин і птахів навесні й улітку, коли в результаті збільшення тривалості дня, секреція епіфіза придушується. З огляду на, що епіфіз регулює цілий ряд важливих реакцій організму, а у зв’язку зі зміною освітленості ця регуляція циклічна, можна вважати його регулятором «біологічних годин» в організмі.

Гормони епіфіза гнітять біоелектричну активність мозку й нервово-психічну діяльність, здійснюючи снотворний і заспокійливий ефект.

Маленький виріст мозку, що знаходиться під великими півкулями, за свій зовнішній вигляд одержав назву шишкоподібної залози. Тіло у вигляді соснової шишки зображувалося колись у тих місцях папірусів, де говорилося про входження душ покійних у судний зал Осиріса. Досить архаїчне значення шишки (але ж «шишки» бувають важливими) — символ вічного життя, а також відновлення здоров’я.

Функції цієї залози залишалися незрозумілими багато років. Дехто розцінював залозу як рудиментарне око, що раніше призначалося для того, щоб людина могла оберігати себе зверху. Але структурним аналогом ока таку залозу — епіфіз можна визнати лише в міног, у плазуючих, а не в нас. У містичній літературі періодично зустрічалося твердження про контакт саме цієї залози з таємничою нематеріальною ниткою, що зв’язує голову із ширяючим над кожним ефірним тілом.

Список використаної літератури

1. Симонов П. В. Лекції про розвиток головного мозку. — М.: Інститут психології РАН, 1998.

2. Основы сексологии (HUMAN SEXUALITY). Уильям Г. Мастерc, Вирджиния Э. Джонсон, Роберт К. Колодни. Пер. с англ. — М.: Мир, 1998. — х + 692 с., ил. ISBN 5−03−3 223−1

3. Популярная медицинская энциклопедия. Гл. ред. Б. В. Петровский. В 1 томе аборт — ящур. — М.: «Советская энциклопедия», 1979.

4. Основы медицинских знаний: Учебное пособие для учащихся пед. училищ по спец. «Дошкольное воспитание» / Р. В. Танкова — Яшпольская и др. — М.: «Просвещение», 1993.

5. Основы медицинских знаний учащихся: Про. учеб. для сред. учеб. заведений/М.И. Гоголев, Б. А. Гайко, В. А. Шкуратов, В. И. Ушакова; под. ред. М. И. Гоголева. — М.: Просвещение, 1991