Сучасна літературна українська мова

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА ЖОВА.

Граматичне значення слова й способи його вираження. Граматичне значення — це таке абстраговане поняття, яке оформлює лексичне значення слова й виражає різні його відношення за допомогою граматичної форми. Наприклад, кількісну характеристику між предметами і явищами відображеної дійсності виявляємо в однині і множині граматичної категорії числа, якісна — виражається чоловічим, жіночим та середнім родом в категорії роду, однотипні відношення до інших предметів та явищ знаходять вираження у граматичних значеннях відмінка. І. е.: Заспівали пісню — у дієслові заспівали закінченняи та формотворчий суфіксл виявляють граматичні значення множини, минулого часу, дійсного способу, а префікс завказує на доконаний вид. Граматичні значення таких категорій, як стан, перехідність/неперехідність тощо, у дієслова виражаються за допомогою семантичних засобів. Граматичні значення внаслідок зіставлення, протиставлення, взаємовідношення, якщо вони однорідні, становлять собою єдність своїх складників. Так утворюється граматична категорія — одне з найабстрактніших понять. Граматична категорія своїх показників не має, вона виявляється через граматичні значення, які визначаються за допомогою своїх засобів вираження — граматичних форм. Граматична категорія — це найбільш узагальнене поняття, що об «єднує однорідні граматичні значення, виражені різними мовними засобами. Однина і множина — категорія числа, тощо.

Поділ частин мови в українській лінгвістиці. Частини мови — це лексико-граматичні розряди слів, які характеризуються спільними лексичними ознаками, властивими їх граматичними категоріями, основними синтаксичними функціями і засобами словотворення. Тризначний критерій включає в себе лексичні, граматичні та словотворчі ознаки, І. е.: господар — господарювати — господарський — господарчий — по-господарському. Ці критерії не охоплюють повністю прикметника та числівника, службових слів. За Вихованцем, за семантичною окресленістю, центральними формально-синтаксичними позиціями в реченні, а також розвиненою сукупністю морфологічних категорій і парадигм дієслову й іменникові належить центральне місце в граматичній структурі УМ. Проте в сучасному мовознавстві іменник, прикметник, дієслово, прислівник, числівник та займенник умовно називаються частинами мови, або повнозначними словами; прийменники, сполучники, частки і зв «язки позбавлені рис, якими володіють частини мови, і називаються службовими словами, або частками мови. Класифікація слів на частини мови, частки мови та вигуки розглядається на фоні морфеми, повнозначного слова і речення.

Характеристика службових частин мови. Службові частини мови мають суто синтаксичне призначення і виступають аналітичними синтаксичними морфемами. Вони позбавлені самостійної номінативної функції. Лексичне і граматичне значення в них не розрізняється. Будь-які відношення частки мови виражати не можуть самі по собі, а лише у зв «язку з повнозначними словами або синтаксичними конструкціями, І. е: грім і блискавка, хоч би скласти іспит, були обламані. Окремо виділяється вигук, він не належить ані до слів, ані до морфем, а відноситься до всього речення.

Відмінювання іменників 2-ї відміни. До другої відміни належать іменники чоловічого й середнього роду, чоловічого — з нульовим закінченням у називному відмінку однини (шлях, край, степ, клоп, баґнет, преспірант), із закінченнямо (Павло, хамло, Дніпро, батько, хвалько), середнього роду з закінченнямо, -е, -я, крім тих, що при відмінюванні приймають суфіксиен-, -ат-, -ят-: болото, олово, море, горе, лайно, становище, листя, положення. Друга відміна поділяється на тверду, м «яку та мішану групу. До твердої належать іменники чоловічого роду з основою на твердий приголосний (нелюд, бубир, робітник), крім тих, основа яких закінчується на шиплячий; іменники середнього та чоловічого роду з основою на твердий приголосний з закінченнямо (золото, багно, дурко). Більшість іменників з основою нар належить до твердої групи: двір, яр, твір, звір, базар (!!! — Рома, вчися!); слова іншомовного походження з суфіксамиар, -ир, -ер, -єр, -ур, -юр, -ор та інші: хабар, касир, шофер, доктринер тощо. М «яка грпупа представлена іменниками чоловічого роду, основа яких закінчується на м «який приголосний з нульовим закінченням (стілець, капець, вихователь, ґедзь), іменниками чоловічого роду наьо, іменниками середнього роду з закінченняме (крім тих, що мають основу на шиплячий): поле, море, деревце, лице, яйце тая: листя, сміття, бажання; чималою кількістю іменників нар з суфіксамиир, -ар: календар, кобзар. До мішаної групи належать іменники чоловічого роду з основою на шиплячий і нульовим закінченням (прищ, плющ, калач), іменники середнього роду з основою на шиплячий і закінченняме (училище, плече), іменники чоловічого роду нар з суфіксомяр, що позначають рід діяльності: смоляр, скляр, дігтяр.

Н завод край газетяр озеро завдання прізвище газетярі моря Р заводу краю газетяра озера завдання прізвища газетярів морів Д заводу краю газетяру озеру завданню прізвищу газетярам морям З завод край газетяра озеро завдання прізвище газетярів моря О заводом краєм газетярем озером завданням прізвищем газетярами морями М заводі краю газетяру озері завданні прізвищі газетярах морях К заводе краю газетяре озеро завдання прізвищі газетярі моря Відмінювання складених числівників. Складені кількісні числівники утворюються шляхом поступового називання кількості тисяч, сотень, десятків і одиниць у напрямку від більшого до меншого. Відмінюються кожен у своїй частині: вісім тисяч вісімсот вісімдесят вісім — восьми тисячам восьмиставм вісімдесяти вісьмом — вісьма тисячами вісьмастами вісімдесятьма вісьмома. Складені порядкові числівники утворюються від складених кількісних. Форми порядкового набуває лише останнє слово, і відмінюються тільки остання частина: у тисяча двісті тридцять шостому році.

Дієвідмінювання, дві основи дієслів. Дієвідмінювання — це система змінних форм дієслова. Дієслова змінюють свою форму за особами, часами, способами, числами, а в минулому часі і умовному способі - за родами. Інфінітив, дієприкметник і дієприслівник не змінюють своєї форми за особами, не мають способу і тому не дієвідмінюються. Як дієвідмінювані, так і недієвідмінювані форми дієслів творяться від двох дієслівних основ: 1) основи інфінітива; 2) основи теперішнього часу. Основу інфінітива можна визначтити, відкинувши від неозначеної форми дієслова суфіксти. Основа теперішнього часу визначається шляхом відокремлення закінченняуть (ють), -ать (ять) від дієслова теперішнього часу третьої особи однини. Від основи інфінітива творяться: 1) дієслова минулого часу; 2) дієслова умовного способу; 3) дієприкметники минулого часу; 4) дієприслівники доконаного виду. Від основ теперішнього часу творяться: 1) особові форми дієслів теперішнього часу; 2) особові форми майбутнього часу дієслів доконаного виду; 3) дієприкметники теперішнього часу; 4) дієприслівники недоконаного виду; 5) особові форми наказового способу. Залежно від системи закінчень в особових формах однини і множини дієслів теперішнього і майбутнього (простого) часу дієслова поділяються на дві дієвідміни. До першої належать дієслова, які в 3-й особі множини теперішнього або просто майбутнього часу мають закінченняуть (-ють), а в 2-й і 3-й особі однини, 1-й і 2-й особі множини — суфіксе: везу-везеш-везе-веземо-везете-везуть. До другої дієвідміни належать дієслова, які аналогічно мають закінченняать (-ять) та суфікси: роблю-робиш-робить-робимо-робите-роблять.

Дієприкметник. Це неособова дієслівна форма, яка поєднує в собі ознаки дієслова і прикметника. Він виражає ознаку предмета за виконуваною ним дією або тією дією, що спрямована на нього. Як і дієслова, дієприкметники мають категорію часу, виду і стану. Дієприкметник зберігає від того дієслова, від якого він утворений, і керування, властиве цьому дієслову. Як і прикметник, дієприкметник має категорію роду і відмінка і узгоджується з іменником, який пояснює, в роді, числі та відмінку. За ознакою стану дієприкметники поділяються на активні і пасивні, кожна з цих груп має теперішній і минулий час (майбутнього не мають). Активні дієприкметники вказують на ознаку дійового предмета, І. е.: люблячий батько, зві «яле листя. Пасивні виражають ознаку предмета, на який спрямована дія, закладена в самому дієприкметнику, І. е. вкрита очеретами хата. Дієприкметники вживаються переважно в книжній писемній мові, зокрема в науковому та діловому стилі, для лаконічного і чіткого оформлення думки. Дієприкметники здатні переходити в іменники та прикметники. Окрему групу пасивних дієприкметників становлять предикативні форми нано (-ено), -то.

Дієприслівник. Творення дієприслівників. Це незмінна дієслівна форма, яка об «єднує в собі ознаки дієслова і прислівника. Він вказує на додаткову дію і пояснює основну, виражену дієсловом. Дієприслівники, як дієслова, мають категорії виду і часу. Часове значення в дієприслівника морфологічно не виражене. Дп недоконаного виду творяться від основи теперішнього часу, їхнім формальним показником є суфіксчи, І. е.: читаючи, списуючи, катаючи, ховаючи. Вони можуть означати довготривалу другорядну дію, яка відбувається одночасно з основною, вираженою присудком. Можуть виражати такі дії, тривалість яких більша за тривалість виражених присудком дій. Це конструкції зі значенням вклюяення, І. е.: Сторож, несучи снідання, стукнув собаку. Значно рідше вирадають другорядну дію, яка відбулася перед основною дією. Це конструкції зі значенням попередності другорядної дії, І. е.: Машина, петляючи вулицями, вилетіла на шосе. Дієприслівники доконаного виду творяться від основи минулого часу. Їхнім формальним показником є суфікс — ши (-вши), І. е.: сховавши, вийнявши, підглянувши, скатавши, викинувши. Як правило, дієприслівники минулого часу означають другорядну дію, що передує основній, І. е.: Настя, вставши удосвіта, писала дрібними буквами на стрічках паперу відповіді на екзаменаційні питання. Можуть також — другорядну дію, що відбувається одночасно з основною або після неї, такі Дп стоять переважно після дієслова. Як і дієслово, Дп може керувати іменником і мати при собі пояснювальні слова, разом з якими утворює Дп зворот. В реченні виконує роль обставини. Інколи Дп та Дп звороти у функції обставини способу дії виконують функції порівнянь.

Прислівник. Розряди за значеннями. Самостійна частина мови, що виражає якісну або кількісну ознаку дії чи стану, ступінь або міру вияву іншої ознаки і доповнює значення дієслова, вирадаючи різні обставини, за яких відбувається дія. Семантика прислівників різноманітна, тому за значенням вони поділяються на кілька груп, які об «єднуються двома розрядами: означальні та обставинни прислівники. Означальні прислівники в свою чергу поділяються на групи якісних, кількісних і способу дії. Виступають у реченні обставинами або означеннями (якщо прислівник сполучається безпосередньо з іменником, І. е.: майже дитина, крюшон по-миргородському). До обставинних належать різні прислівники, що означають зовнішні просторові, часові обставини (вгорі, знизу, надворі, зверху, зранку, потім, згодом), внутрішні - причини і мети (спересердя, здуру, зопалу, навмисне).

Правопис прислівників. Ускладнюється тим, що поряд з прислівниками, які за загальним правилом повинні писатися разом, уживаються різні прислівникові сполучення, що застигли в невідмінюваних конструкціях і пишуться окремо, І. е.: спозаранку — з ранку до вечора, опівночі - о пів на шосту. Так само можуть писатися через дефіс прислівники, а співзвучні їм частини мови — окремо, І. е.: по-твоєму — по твоєму сліду. Насамперед слід пам «ятати, що прислівники пишуться РАЗОМ. Прислівники, співвідносні з іменниками та прийменниками, розрізняються тільки в контексті. Деякі прислівники відрізняються від однозвучних слів наголосом, І.е.: надворі, набік, насміх, внічию, вповні. Через ДЕФІС пишуться прислівники, що утворилися з прикметників та присвійних займенників наом, зрідкаи та прийменника по-. Прислівники, які складаються з повторюваних синонімічних та антонімічних основ: врешті-решт, рано-вранці. Прислівники з часткамито, -от, -таки, будь-, небудь-, казна-, хтозна. Деякі прислівники мають в своєму написанні два дефіси, особливо з часткою не, прийменником на, що стають префіксами: як-не-як, коли-не-коли, хоч-не хоч, будь-що-будь. ОКРЕМО пишуться деякі прислівникові сполучення, в яких поєднуються форма називного відмінка з орудним: кінець кінцем, один одним. Фразеологічні сполучення, що є еквівалентами складних прислівників: ні на йоту, курям на сміх, рука в руку.

Частка. Неповнозначна частина мови, яка надає окремим словам чи реченням додаткових змістових, емоційно-експресивних і модальних відтінків або бере участь у творенні морфологічних форм і нових слів. На відміну від сполучників і прийменників, частки не служать засобом вираження синтаксичних відношень. За синтаксичними можливостями частки поділяються на ті, що мають вільне, відносно вільне та фіксоване місце в реченні. За особливостями функціонування поділяються на два типи: фразова та слово/формотворчі. Фразові частки оформлюють певний тип речення, вирадають ставлення мовця до змісту всього речення або виділяють один із компонентів речення. За функціонально-семантичними особливостями поділяються на такі групи: 1) частки, що виражають різні змістові відтінки значення слів, словосполучень або речень: вказівні (он, це, оце, то), означальні (саме, якраз, точно, власне), видільні (навіть, тільки, лише, аж, хоч, собі, бодай); 2) частки, що виражають модальні і модально-вольові відтінки значень: власне модальні (мовляв, мабуть, ніби, навряд, навряд чи, ледве чи, ба, ой, ну й), стверджувальні (так, еге, атож, аякже, авжеж), заперечні (ні, не, ані), питальні (чи, хіба, невже); 3) емоційно-експресивні та експресивно-підсилювальні частки: як, який, що за, що то за, просто, адже, от уже, куди там, де там. Словотворчі частки завжди виступають у сполученні з іншими словами. На відміну від словотворчих морфем, можуть міняти місце в структурі слова і навіть відриватися від нього при відмінюванні: будь-, -небудь, казна-, хтозна-, -завгодно, -сь, аби-, де-, не-, ні-, -би, -б, -же, -ж. Формотворчі частки використовуються для творення різних граматичних форм: умовного способу — би, б; наказового способу — хай, нехай; зворотної форми дієслова — ся, -сь; форми давноминулого часу — був, була, було; вищого ступеня порівняння — най (для підкреслення форми вищого ступеня порівняння прикметників — що-, як-). Запам «ятайте: частка да не становить норму сучасної літературної української мови (це не писати).

Прийменник. Службова частина мови, яка разом з непрямими відмінками оформляє залежність одного повнозначного слова від іншого в словосполученні чи реченні й тим самим виражеє відношення тих предметів, дій, станів чи ознак, які передаються цими словами. Прийменник має лексичне і граматичне значення. Граматичне значення — це властивість п вказувати на характер синтаксичних відношень між словами, лексичне — властивість виражати змістові відношення. За походженням розрізняють первинні: на, у, за, від, над, до, без, для, з, між, крізь, під, по, при, про, ради, через, о — з більшим ступенем абстрактності й узагальненістю значень; вторинні, чи похідні: відприслівникові, відіменні, дієслівні. За структурними ознаками та будовою розрізняються прості - з однією кореневою основою, складні - утворені з двох чи більше первинних прийменників, складені - ті, що утворилися з різних категорій повнозначних слів і прийменників.

Сполучник. Сполучником називається службова частина мови, що вживається для поєднання слів, словосполучень і частин складного речення. Розрізняють сполучники однозначні, що виконують лише функцію зв «язку слів — бо, якщо, якби, так що, доки, поки, хоч — і багатозначні: такі слова в сполучниковій функції, що можуть виступати то як сполучник, то як сполучне слово, то як повнозначне слово: що, як, коли, чим. За походженням виділяються два типи сполучників: непохідні - і, а, ні, бо, та, чи; похідні - або, аби, ніби, отже, неначе, мовбито, якщо. Похідні утворені від різних частин мови: дієслів, займенників, прислівників. За будовою вирізняють три типи сполучників: 1) Прості - непохідні; 2) Складні - також, якщо, немовби, начеб, нібито, щоб, себто, причому, притому, зате, проте; 3) Складені - тому що, лиш тільки, подібно до того, як, через те, що, а також парні: що-то, чим-тим, не стільки — скільки. За характером синтаксичних зв «язків між словами чи реченнями сполучники диференціюються на сполучники сурядності та підрядності. Сурядні: 1)єднальні: і, та, також, теж; 2) протиставні: але, а, проте, зате, однак; 3) розділові: або, то-то, чи-чи, хоч-хоч. Серед сполучників підрядності розмежовуються сполучники і сполучні слова. Сполучник не виступає членом речення, має послаблене лексичне значення, не може бути замінений якимось синонімічним сполучним словом, не має логічного наголосу. Підрядні сполучники бувають: з «ясувальні, сполучники повної відносності, порівняльні, умовні, часові, причинові, мети, наслідкові, допустові.

Вигуки. Остання службова частина мови, що стоїть на межі службових і самостійних, не будучи жодною з них. Частина мови, що служить для безпосереднього вираження емоцій, почуттів і волі людини, не називаючи їх. Це незмінювані слова, які не виступають членами речення. У вигуків присутній коннотативний аспект значення. Існує вигукова теорія походження мови. Розрізняють три групи вигуків: 1) Емоційні - ті, що виражають емоції (подив, страх, невдоволення, обурення, іронію): О! Ой! Уй! Ох! Ех! Овва! 2) Спонукальні, що виражають спонукання до дії, волевиявлення (імперативність): Гей! Гоп! Гов! Егей! Агов! На! Стоп! Марш! Руш! Тпру! Цабе! 3) Вигуки, що виражають різні сторони етикету, а також усталені формули вітання, подяки, побажання, лайки, прокльону: хай йому грець/дідько! Щоб його пранці поїли! Матері його ковінька! До вигуків приєднуються і звуконаслідувальні слова: Хрю! Пук! Ха-ха-ха! ! Кахи-ках и! Вони стають джерелом творення дієслів.

Словосполучення як синтаксична одиниця. Словосполученням називається смислове граматичне об «єднання двох або більше повнозначних слів на основі підрядного синтаксичного зв «язку. Смисловий зв «язок слів у словосполученнях виявляється за допомогою логічного запитання: від головного слова до залежного, граматично підпорядкованого головному. Смислові відношення: предмет і його ознака. Дія і предмет, що є результатом дії. Граматичний зв «язок слів у словосполученні здійснюється формами слів за допомогою закінчень або прийменниково-відмінковими форм.

Синтаксичні зв «язки в словосполученні. Словосполучення будується на основі підрядного зв «язку, у якого є три способи: узгодження, керування та прилягання. Узгодження — синтаксичний зв «язок, за якого залежне слово стоїть у тій же граматичній формі, що головне: полум «яне слово. Розрізняють повне (рід-число-відмінок однакові) і неповне (якщо залежне слово має не всі граматичні значення головного (вільне таксі, далекі галактики)). Керування — синтаксичний зв «язок, за якого залежне слово ставиться в тому відмінку, якого вимагає головне: зібрати врожай. Розрізняють прийменникове та безприйменникове керування. При зміні граматичної форми головного слова залежне залишається в тій самій формі. Прилягання — синтаксичний зв «язок, при якому залежне слово приєднується до головного лише за змістом. Отже, зв «язком прилягання приєднуються незмінювані слова і форми слів: прислівник, інфінітив, дієприслівник. Синтаксичний аналіз словосполучення: головне і залежне слово, вид (іменний/дієслівний/прикметниковий), спосіб синтаксичного зв «язку.

Типи словосполучень. За морфологічним вираженням головного слова словосполучення поділяються на іменні, дієслівні та прислівникові. Іменні - словосполучення, утворені іменником, прикметником, числівником або займенником. Дієслівні - утворювані дієсловом (особовими формами, інфінітивом, дієприслівником, дієприкметником. Залежні слова: іменник, займенник, присдівник, числівник, неозначена форма дієслова. Прислівникові - утворювані прислівником. Залежним словом може бути прислівник міри аб ступеня (надзвичайно гарно). Синтаксично словосполучення поділяється на головне і залежне слово, що виступають різними членами речення. Словосполучення варто відрізняти від стійких нечленованих сполучень слів, які є власними назвами, фразеологічними звротами і виступають як один член речення.

Типи речень у СУМ. Речення є основною синтаксичною одиницею, що є засобом спілкування, і водночас одиницею формування і вираження думки. Речення класифікуються за будовою й типами синтаксичних зв «язків на прості і складні. Прості розподіляються на неускладнені та ускладнені. Складні - на сполучникові (складносурядні, складнопідрядні) та безсполучникові. Окремо виділяють багатокомпонентні складні речення з різними типами зв «язків. За головними членами речення класифікуються на двоскладні й багатоскладні. Односкладні поділяються на означено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні, номінативні. За наявністю другорядних членів речення бувають поширені й непоширені. Наявність усіх членів речення або пропуск їх у мовному потоці - повні і неповні. За модальністю речення поділяються на розповідні, питальні, спонукальні, умовні, бажальні, переповідні, гіпотетичні.

Підмет простий і складений. Підмет — головний член двоскладного речення, який означає предмет, котрому в реченні приписується дія чи стан, названі присудком. Відповідає на питання хто? що?. Простий підмет — виражений одним словом. Спеціалізованою формою для вираження підмета в УМ є називний відмінок іменника та іменникових займенників. У ролі підмета може виступати і будь-яка інша частина мови, але за умови, що вона субстантивована (найчастіше це прикметники та дієприкм). Підмет може виражатись також інфінітивом, що означає узагальнену дію. Складений підмет побудований з кількох слів, що в реченні виступають як синтаксично неподільна єдність. 1) Підмет-словосполучення, що означає кількість, міру, скукпність предметів. Сполучення кількісного числівника або іменника, що має числове значення, з іменником. Сполучення неозначено-кількісного числівника з іменником, сполучення іменника, що означає сукупність, з іменником. 2) Складений підмет зі значенням спільності, має таку конструкцію: іменник (займенник) у називному відмінку + прийманник із + іменник в орудному відмінку (ми з тобою). При такому підметі присудок стоїть у формі множини, оскільки підмет виступає як єдине синтаксичне ціле. 3) Складений підмет із значенням вибірковості, йому властива така конструкція: займенник (числівник) + прийменник із + іменник (займенник) в родовому відмінку (один із санітарів). 4) Складений підмет, виражений фразеологічним словосполученням або цитатою. Єдиним підметом також може бути прізвище, ім «я та по батькові людини.

Типи присудків. Присудок — головний член двоскладного речення, що означає дію, стан або ознаку, котра приписується в реченні підметові. Відповідає на питання: що робить підмет?яким він є(був, буде)?ким (чим) він є (був, буде)? Спеціалізованою формою вираження простого присудка є особова форма дієслова. Іноді неузгоджений присудок (в особливих емоційних ситуаціях) модже виражатися інфінітивом (початок дії) (я їй розповідати), наказовим способом (означає несподівану дію) (візьми та й розкажи), усіченим дієсловом (стриб!). Може бути ускладненим, виражатися фразеологізмом. Складений присудок має чітко визначену структуру й складається з двох компонентів: 1) допоміжного дієслова-зв «язки; 2)імені або інфінітива. І. е.: Він буде військовим. Він почав читати. Дієслова-зв «язки: бути, стати, здаватися, зробитися, залишитися. Складний присудок являє собою комбінацію різних типів складених присудіків. Може мати таку структуру: 1) складений дієслівний + складений іменний, І. е.: Душа у тебе має бути крицею. 2) складений дієслівний + складений дієслівний, І. е.: Я вже давно хотів кинути колотися. Комбінації присудків можуть бути і більш складними.

Односкладні речення. Види. Означено-особовими називаються оср, головним членом яких є особова форма дієслова, що визначає особу, яка виконує дію. Головним членом можуть виступати тільки дієслова у формі першої та другої особи однини й множини теперішнього і майбутнього часу і наказового способу. За структурою ці речення є повними, бо підмет і не потрібен. Усі о-ор можуть бути перетворені на повні, І. е.: Піду в кіно — Я піду в кіно. Узагальнено-особові - оср, головний член яких означає дію, що може стосуватися будь-якої особи в будь-який момент часу, І. е.: Вік живи — вік учись. Головний член виражений, як правило, дієсловом другої особи однини теперішнього часу або наказового способу. Це речення, що 1) означають загальне судження, правило, закономірність, пораду; 2) означають конкретну дію або стан самого мовця, І. е.: Ідеш отак по вулиці і бачиш небо. Неозначено-особові - головний член виражений дієсловом у формі третьої особи множини теперішнього часу або у формі множини минулого часу й умовного способу, І. е.: Завтра до вас подзвонять. Виконавець дії не називається. Безовобові - головний член називає дію або стан, котрі не мають виконавця чи носія, або реалізуються незалежно від них, І. е.: Надворі вечоріє. Інфінітивні - головним членом є синтаксично незалежний інфінітив, І. е.: Завтра мені їхати. Підняти вітрила. Де б знайти пальто? Піти б зараз на річку. Виражають необхідність, неминучість, бажання, нездатність виконати дію, спонукання. Іноді мають допоміжне дієслово бути, яке переносить дію в площину минулого часу. Номінативні - головний член яких виражений іменником у формі називного відмінка. Ці речення, називаючи предмет, повідомляють про його буття, наявність, І. е.: Ніч. Місячні доріжка. Спокійне море. Неповні речення.

Другорядні члени речення та способи їх вираження. Другорядними називаються члени речення, що пояснюють головні або інші другорядні члени й синтаксично залежать від пояснюваних слів. Означення — це дчр, що вказує на ознаку предмета, І. е.: Суворих слів, холодних і жорстоких, перебираю низку, ніби чотки. Відповідає на питання який? чий?котрий?скількох?скільком?скількома?Поділяються на узгоджені (узгоджуються з означуваним словом у роді, числі й відмінку, виражаються прикметником, дієприкметником, займенником, співвідносним із прикметником, порядковим числівником або кількісним числівником у непрямих відмінках) та неузгоджені (приєднуються до означуваного іменника зв «язком керування або прилягання, виражаються іменником у непрямому відмінку з прийменником чи без нього, інфінітивом, присвійними займенниками його, її). Прикладка — різновид означення, що виражається іменником, узгодженим з означеним іменником у відмінку й числі, одночасно означає, характеризує іменник і дає йому іншу назву. Додаток — другорядний член речення, що означає об «єкт, на який спрямована чи поширюється дія або ознака, знаряддя дії, відповідає на питання непрямих відмінків. Виражається: іменником з прийменником або без нього, іменниковим займенником, будь-якою субстантивованою частиною мови, І. е.: Відвідую хворого і вже другий день чую це бух-бух., синтаксично нерозкладними словосполученнями, фразеологізмом, інфінітивом, І. е.: Я навчив його співати. Додатки бувають прямими і непрямими. Прямий додаток позначає предмет, на який дія спрямована безпосередньо і охоплює його цілком, непрямий — об «єкт, який тільки певною мірою причетний до дії. Обставина — дчр, що характеризує дію або ознаку з точки зору якості, кількості, інтенсивності, місця, часу, мети й причини. Виражаються прислівником, дієприслівником, іменником, інфінітивом, фразеологізмами, синтаксично нерозкладними словосполученнями. За значеннями поділяються на обставини способу жії, міри й ступеня, місця, часу, мети, причини, умови, допусту.

Речення з однорідними членами. Однорідними називаються члени речення, які пояснюють один і той самий член речення і виконують однакові синтаксичні функції. Ознаки: займають позицію одного члена речення, пов «язані з одним і тим самим чр підрядним зв «язком або координуються, пов «язані між собою сурядним зв «язком, сполучниково або перелічувальною інтонацією, найчастіше мають однакове морфологічне вираження. Як правило, виражають однорідні поняття. У реченні оч об «єднуються у цілісний структурно-семантичний блок (ряд). Синтаксична функція всього ряду збігається з функцією будь-якого його члена. Граматичними засобами вираженнями однорідності виступають сурядні сполучники: а)єднальні: й, і, та, і-і, ні-ні, ані-ані; б) протиставні: а, але, та, однак, проте, зате. В) розділові: або, чи, або-або, чи-чи, то-то, не то — не то, чи то — чи то; г) градаційні (зіставні): як — так і, не тільки — але й, не лише — а й, якщо не — то, не стільки — скільки. При однорідних членах речення можуть бути узагальнюючі слова, які більш абстрактно вказують на їхню семантику і виконують функцію того ж члена речення, що й оч. Найчастіше — займенники все, всі, ніхто, ніщо та прислівники всюди, скрізь, завжди, ніде.

Звертання та його функції в реченні. Основним засобом вираження звертання є іменник у кличному відмінку або наділена його властивостями інша частина мови. Звертання можна вважати членом речення, своєрідність якого полягає в граматичній незалежності. Власне звертання позначають конкретну особу, до якої спрямоване мовлення, і розраховані на реакцію цієї особи; риторичне звертання використовуються як стилістикий прийом, спосіб відтворити стан мовця, його думки, почуття.

Складносурядне речення. Складносурядне речення — різновид ср, дві або більше частин якого поєднані сурядним зв «язком і синтаксично не залежать одна від одної. Головною ознакою сср є синтаксична рівноправність поєднуваних сурядним зв «язком предикативних часитин щодо всього складу речення. Формальними ознаками сср є сполучниковий і безсполучниковий зв «язок предикативних частин, кількісний їх склад (дві предикативні частини — закритий сурядний зв «язок, необмежена кількість — відкритий). Семантичні ознаки пов «язані з типом відношень між предикативними частинами, які оформлюються спеціальними семантичними сполучниками (єднальними, протиставними і розділовими). Деякі елементи легко приєднуються до сурядних сполучників і утворюють нестійкі сполучникові поєднання: і тому, а тому, і через т. е. Сполучникове сср є основним виявом сср. З-поміж сполучникових сср виділяються семантичні і асемантисні. Виділяються ссп з зіставними, протиставними, розділовими, приєднувальними та градаційними сполучниками. Сср із зіставним сполучником, а вказує на зв «язок неконтрастних явищ. У сфері зіставних відношень простежуються зближення зіставного сполучника, а із сполучником і у зіставному значення. Сср із сполучниками а, але, та, проте, однак, зате виражають протиставні відношення. У цих конструкціях поєднуються сурядні частини контрастного плану.

Типи складнопідрядних речень.

Складнопідрядне речення з кількома підрядними.

Способи сполучникового зв «язку у складному реченні.

Безсполучникове складне речення. Такі синтасичні конструкції, компоненти яких об «єднуються в одне змістове й синтаксичне ціле без сполучників і сполучних слів, за допомогою інтонації та інших синтаксичних засобів. Інтонаціє є основною у зв «язку предикативних частин бср, вона може визначати характер синтаксичних відношень між частинами складного речення. 4 типи інтонації: перелічувальна, зіставна, обумовлена, пояснювальна. Залежно від змістових відношень між частинами безсполучникового складного речення, характерної інтонації та синонімами з сурядними і підрядними сполучниковими реченнями виділяють речення з однотипними (відтінки єднальні, перелічувальні, зіставні, протиставні) та різнотипними (умовні, часові, допустові, причинові, наслідкові, пояснювальні, з «ясувальні) частинами.

Складні речення з сурядністю та підрядністю (різні види зв «язку). Складносурядним називається таке складне речення, частини якого пов «язані між собою сполучниками сурядності. Прості речення, які входять до складу сср, можуть бути однотипними (двоскладними, односкладними) або різнотипними. Сполучники сурядності, що єднають частини, не належать жодній з них. Сср відкритої структури мають вільний порядок предикативних одиниць, які однотипно побудовані і мають значення одночасності, закритої - предикативні одиниці мають сталий, незмінний порядок, це завжди дві взаємозумовлені частини, пов «язані між собою граматичною будовою. У синтаксичних реченнях найчастіше виражаються відношення єднальні, протиставні й розділові, можуть також зіставні, приєднувальні, пояснювальні з різними додатковими відтінками значень. У складнопідрядних речень предикативні частини граматично залежні одна від одної: одна виступає головною, інша — підрядною. На основі структурно-семантичного принципу виділяються такі спр: з «ясувальні, означальні та обставинні. З «ясувальні та означальні - нерозчленовані, наявність і характер будови підрядної частини залежить від складу головної частини. Обставинні - розчленовані, віднесеність підрядної часини до всієї головної частини в цілому, І. е.: Чумаки не любили заліза, бо воно, казали, притягає грім. Існують перехідні випадки — складнопідрядні речення з підрядною частиною приєднувальною (з несамостійною підрядною частиною, приєднаною сполучниками що, де, куди, звідки, коли, чому, навіщо, як), спр з зіставними відношеннями між частинами та спр з пояснювальними відношеннями між частинами.

Вставні конструкції. Вставні конструкції (слова, словосполучення, речення) виражають ставлення мовця до вираженої ним думки. Вони не виступають членами речення, тобто граматично не пов «язані з іншими словами, але мають змістовий зв «язок із реченням, що здійснюється за допомогою інтонації, яка залежить від інтонації всього речення. Вставні конструкції приєднуються до речення без сполучників або за допомогою сполучників сурядності (і, а) та підрядності (як). У ролі вставних слів найчастіше виступають модальні слова: мабуть, певно, безперечно, можливо, безсумнівно. Деякі дієслова можуть виконувати роль вставних слів, граматично відриваючись від інших слів у реченні: даруйте, дозвольте, бачу, може, розуміється, знаєте. Сполучники і частки: проте, однак, власне, мовляв, отже, втім. Вставні словосполучення і сполучення слів: чого доброго, коротше кажучи, з дозволу сказати, як правило, як звичайно, на лихо. Словосполучення бувають вільні і фразеологічні. Вставні речення, переважно означено-, неозначенота узагальнено-особові, безособові. Вставлені конструкції - вживаються для доповнення, роз «яснення та уточнення предметного змісту речення. Вставні слова виділяються комами, а вставлені конструкції - тире або дужками.

Незмінювані іменники. Не відмінюється група іменників — власних і загальних назв іншомовного походження, що мають основу наа (-я), -у (-ю), -о, -і: амплуа, Дюма, Золя, бра, пра, кашпо, кашне, канапе, макраме, Корбюзьє, Петіпа, барбекю. Інші іменники, які за формою близькі до слов «янських загальних і власних назв, відмінюються, набуваючи подібних закінчень і розподіляючись за відмінами. Не відмінюються ініціальні - буквенні та комбіновані - абревіатури: ОБСЄ, ХУХ, ДВЗ, ФІФА, міськвно, випердос, а також абревіатури типу завкафедри, міноборони. Також назви машин і механізмів, до складу яких входять цифрові позначення. Жіночі прізвища нао та приголосний: Порайко, Лишак, Єрушевич.

Присвійні прикметники, їхні семантичні групи і граматичні особливості. Присвійні прикметники вказують на ознаки предмета за належністю його якійсь живій істоті, а отже й утворюються, як правило, від іменників — назв живих істот. Для присвійних прикметників характерні свої словотворчі суфікси: -ин, -їн, -ів, -їв, -ев, -єв, -ськ-.

Дієслово. Граматичні категорії, синтаксична роль. Дієслово — повнозначна частина мови, що означає дію як процес і виражає це значення за допомогою граматичних категорій виду, стану, способу, часу й особи, а також в окремих випадках — роду й числа. Процесуальність властива всім дієсловам незалежно від їхнього лексичного значення. Дієслово як проце виражає динамічну змінну ознаку дії і стану протягом їх тривання. Змінна дієслівна ознака є однією з основних рис речення і має назву предикативність. Вона виражається в часі і способі або тільки в способі (наказовому і умовному).

Дієслівна категорія стану і способу. Категорія стану — це граматична категорія, яка виражає відношення між дією, дійовою особою і предметом, на який спрямована дія. Вона тісно пов «язана з категорією перехідності/неперехідності і підпорядкована їй (перехідне — спрямована дія, неперехідне — не спрямована). Категорія стану властива не всім дієсловам, а тільки перехідним і співвідносним з ними неперехідним, які утворюються за допомогою постфіксася. Розрізняються активний та пасивний стан. Активний мають усі перехідні дієслова, які означають дію, спрямовану на прямий додаток — іменник у формі знахідного відмінка без прийменника. Пасивний стан мають неперехідні дієслова з постфіксомся, співвідносні за своїм лексичним складом і граматичним значенням з дієсловами активного стану. Означають дію, спрямовану на об «єкт, що виступає в реченні у функції підмета. Пасивний стан може бути виражений також пасивним дієприкметником, неособовою формою предикативного дієприкметника нано, -то, утвореними від перехідних дієслів. Спосіб буває дійсний, умовний і наказовий. Дійсний спосіб має 3 форми часую від дієслів недоконаного виду, і лише минулий і майбутній від доконаного. Умовний спосіб позначає не реальну дію. Творяться за допомогою минулого часу дієслова + частка б, би. Наказовий спосіб виражає прохання, побажання, спонукання або наказ. Твориться від основи теперішнього часу за допомогою особових закінчень. Є дієслова, що не утворюють наказового способу.

Присудкові форми нано, -то. Безособові слова. Утворюються предикативні дієприкметникові форми, як і пасивні дієприкметники, від основ неозначеної форми перехідних дієслів додаванням суфіксівн-, -ен-, -тта суфіксао: прочитати — прочитано. Як і дієслова, ці форми керують іменниками. Будучи утвореними від перехідних дієслів, вони керують здебільшого іменниками у формі знахідного відмінка. Предикативні дієприкметники нано, -то — невідмінювані форми, в реченні вживаються тільки в ролі присудка.

Слова категорії стану. Це незмінні слова прислівникового чи іменного походження, які виражають стан і виконують функцію головного члена у безособовому реченні. Їх у мові небегето. Вони розподіляються за значенням на кілька груп: а) ті, що виражають фізичний і психічний стан людини: важко, легко, боляче, страх, досадно, шкода, боязко; б) виражають стан природи: тихо, темно, видно, холодно, тепло, вітряно; в) виражають модальні значення — можливості, необхідності: можна, слід, потрібно, треба, необхідно, досить. Категорія часу виявляється у зв «язці бути або її замінниках — стати, робитися, І. е.: Студентам було весело, студентам буде весело, студентам весело. Частково виявляється спосіб і вид: надворі холодо, надворі зробилося холодно, надворі стане холодно, надворі було б холодно. У минулому й майбутньому часі переважає доконаний вид, у теперішньому — тільки недоконаний вид.

Неповне речення. Неповними називаються речення, в яких пропущено, тобто не представлено словом, один із структурно необхідних членів, що можна встановити з наявності членів, синтаксично залежних від пропущеного елемента.І. е.: Я купив англійську книжку, а ти — уйгурську (пропущене слово книжка). Неповними можуть бути двоскладні і однозначні речення. Односкладне речення з відсутнім підметом або присудком не є неповним. В залежності від того, на основі чого відбувається відновлення пропущених членів, виділяють наступні різновиди неповного речення: 1) Контекстні - відновлення за допомогою контексту; 2) Ситуативні - з мовленнєвої ситуації, коли всі учасники розмови можуть знають, про що йдеться; 3) Еліптичні - відсутній присудок можна відтворити з самої конструкції речення, І. е.: А Петро взяв шапку та й з хати. Тут можна відновити тематичну групу, до якого належить присудок. Еліптичні речення можна поділити на: 1) Наказові й окличні; 2) речення із значенням руху; 3) речення із значенням говоріння, мовлення; 4) речення із значенням перебування, існування, місцезнаходження; 4) речення із значенням енергійної дії.

Просте ускладнене речення. До ускладнених речень належать такі синтаксичні конструкції: речення з однорідними членами, речення з відокремленими членами, із звертаннями, із вставними та вставленими компонентами. За семантичними й граматичними ознаками вони перебувають між складними та просими реченнями. З простими їх споріднює наявність ускладненої частини в ролі головних і другорядних членів — підметів, присудків, додатків, означень, обставин. З складними — синтаксичні відношення, синонімія ускладнених конструкції з певними групами складних речень.

Категорія роду і числа. Виділяється чотири роди: чоловічий, жіночий, середній та загальний (спільний). Не мабють роду іменники, що вживаються суто у множині. У невідмінюваних іменниках, що позначають осіб, значення роду визначає за співвіднесеністю до статі. Назви неживих предметів традиційно відносять до середнього роду, крім назв тварин, що не мають статевої співвіднесеності. Власні назви, виражені незмінюваними іменниками, мають рід загального видового поняття. Окрему групу становлять фемінізовані іменники чоловічого роду, що мають граматичні ознаки жіночого: собака, лелека, воєвода, голова. Граматичне значення числа іменника виражається у формах однини і множини. Однина є позначенням одного предмета та певної сукупності, що позначається іменниками, що не мають множини: сталь, цукор, гречка. Ці іменники можуть мати коливання у формі числа у сталих термінологічних словосполученнях та текстах відповідної стилістичної призначеності. Множина позначає назви 2 і більше предметів. Більшість іменників в УМ мають і однину, і множину. Другу групу складають іменники, що вживаються тільки в однині, третю — тільки у множині.

Основні значення відмінків. Категорія відмінка — суто граматична. У СУМ три сім відмінків: називний — хто? що?; родовий — кого? чого?; давальний — кому? чому?; знахідний — кого? що?; орудний — ким? чим?; місцевий — на кому? на чому?; кличний — хто? що?. Кожний відмінок становить єдність форми і значення. Під значенням відмінків розуміється такий конструктивний елемент, який унаслідок взаємовідношень між явищами об «єктивної дійсності виявляє узагальнені синтаксичні функції в поєднанні зі значеннями словосполучень. Називний відмінок — прямий, інші - непрямі, що вживаються з прийменниками або без них. Називний відмінок виступає підметом, який може бути найчастіше суб «єктом, а у пасивних конструкціях — іменною частиною складеного присудка або як головний член називного речення. Родовий відмінок означає належність особі чи предметові. Давальний відмінок означає особу або предмет, для яких або у зв «язку з якими відбувається дія, належність, суб «єкт дії в безособовому реченні. Знахідний має насамперед об «єктне значення. Це прямий додаткок при перехідних дієсловах. Уживається завжди без прикметника. Орудний відмінок має об «єктні, обставинні семантичні відносини, може означати співучасника діяча, виступати іменною частиною складеного присудка, бути суб «єктом в односкладних реченнях. Місцевий завжди вживається з прийманниеом. Найважливіші його значення — обставинні та об «єктні. Кличний відмінок виражає звертання до особи чи істоти взагалі.

Ступені порівняння прикметників. Для вираження ступеня вияву ознаки в порівнюваних предметах якісні прикметники можуть утворювати дві форми — вищого і найвищого ступенів порівняння. Вищий позначає ознаку, яка виражена більшою або меншою мірою, ніж інша. Форма вищого ступеня буває простою і складною: вагомий — вагоміший — більш вагомий. Значення вищого ступеня можуть підсилювати прислівники міри і ступеня, які перетворюються на підсилювальні частки: багато, набагато, значно. За допомогою прислівника трохи також надається значення незначної міри вияву, нижчого/вищого порогу ознаки. Найвищий ступінь порівняння вказує на те, що в одному з порівнюваних предметів ознака виражена найбільшою/найменшою мірою. Дві форми: проста (за допомогою префікса най-) і складна (за допомогою слів найбільш/найменш + звичайний прикметник). Не всі якісні прикметники утворюють ступені порівняння. Не мають вищого й найвищого ступеня прикметники, що утворюються з допомогою суфікса зменшеності, збільшеності та префікса пре-. Прикметники, що виражають абсолютний поріг ознаки. Назви кольорів, що перейшли з розряду відносних.

Прикметники якісні, присвійні, відносні. За особливостями вираження безпосередньої ознаки чи відношення одного предмета до іншого або до особи і за граматичними ознаками прикметники поділяються на якісні, відносні та присвійні. Якісні виражають безпосередньо виявлені ознаки предмета без відношення до іншого предмета чи особи: довгий, рівний, теплий, яскравий. Виражають ознаки за кольором, розміром, вагою, слухом, смаком, запахом, температурою, формою, на дотик. Якісні прикметники мають тільки повну форму, за винятком деяких, що зберегли давню коротку. Крім повної форми, головною граматичною ознакою якісних прикметників є здатність утворювати ступені порівняння. Відносні прикметники виражають ознаку предмета опосередковано — через відношення до іншого предмета, явища, дії або стану: земляний, туманний, сонник, дерев «яний. Виражють ознаки за призначенням предмету, за належністю установі, органіщзації, за просторовими або часовими ознаками, за відношеннм до вимірів предметів. На відміну від якісних, відносні не вступають, а антонімічні відношення, не можуть приєднувати прислівники із значенням міри або ступеня вираження ознаки. Присвійні прикметники виражають належність предмета окремій людині, тварині або персоніфікованій істоті: братів, Іванів, мамин. Виражають індивідуальну віднесеність істот, і лише у випадку уособлення неживих предметів вживаються прикметники з присвійним значенням, утвореним від неістот: сонце — місяців батько. Присвійні прикметники, утворені від назв людей, у називному та знахідному відмінку мають коротку форму: Павлів, доччин — а ті, що від назв тварин, лише повну форму: собачий, котячий.

Поділ числівників за значенням. За значенням і граматичними ознаками числівники поділяються на кількісні і порядкові. Кількісні означають число/кількість предметів за лічби і відповідають на запитання скільки? — це власне числівники: дев «ять, шістдесят, сімнадцять. Порядкові - порядок при лічбі, відповідають на запитання котрий?: перший, мільйонний. Крім кількісних числівників, поняття кількості в УМ можуть позначати деякі іменники: двійка, пара, п «ятірка, сотня, копа, чверть, раз; прислівники — багато, мало, чимало, а також прикметники — подвійний, потрійний, стоденний. Такі слова з кількісним значенням виступають з подібною до числівника синтаксичною роллю, але зберігають свою частиномовну приналежність.

Займенник. Поділ займенників за значеннм. Самостійна повнозначна частина мови, що вказує на предмети, ознаки або кількість, не називаючи їх. Значення визначається з контексту на основі співвіднесеності з назвами предметів, о або к. Співвіднесеність з назвою предметів виявляють займенники, що відповідають на питання хто? Що? — особові. Співвіднесеність з ознаками — на питання який? Чий? — присвійні та означальні. Співвіднесеність з кількісню та порядком при лічбі - скільки? Котрий? — кількісні. Займенникам, що вказують на предмети, властиві морфологічні ознаки, подібні до іменникових. Одні з них вказують на істоти: я, ти, ми, хтось, абихто; - інші на неістоти — що, щось, абищо. Окремі можуть мати рід (він, вона, воно), число (вони).

Відмінювання різних розрядів займенників. Усі займенники, що вказують на предмет, змінюються за відмінками. Займенники стільки, скільки пов «язані з кількісним числівником і подібно до нього змінюються за відмінками, а займенник котрий, пов «язаний з порядковим числівником — за відмінками, родом і числом. У реченні займенники, що вказують на предмети, виступають підметом або додатком, рідко — обставиною. Можуть виконувати роль іменної частини складеного присудку. Синтаксична роль займенників, що вказують на кількість/порядок предметів, виступають у реченні разом з іменником у ролі підмета або додатка, а у непрямих відмінках — означення. Займенник котрий? може виступати іменною частиною складеного присудка в питальному реченні.

Особливості узгодження підмета і присудка. Присудок, як правило, узгоджується з підметом у тих граматичних значеннях, які є для них спільними. Це може бути рід (Теля бігало; листок був зеленим), число (хлопець ходить; хлопці ходять), особа (я гуляю; ти гуляєш; він гуляє). Якщо підмет виражено іменником чоловічого роду, що означає професію і в даному реченні стосується особи жіночої статі, то присудок може стояти як в чоловічому, так і жіночому роді, у офіційному стилі - переважає чоловічий. При підметах-іменниках спільного роду форма присудка орієнтується на стать особи, названої підметом. Якщо іменник є власною назвою, то рід присудка визначається родом родової назви. Якщо підмет виражено абревіатурою, присудок орієнтується на граматичний рід ключового слова, крім тих абревіатур, що морфологізувалися. Якщо підмет і іменна частина присудка виражені іменниками в називному відмінку, то рід дієслова-зв «язки може орієнтуватися як на підмет, так і на присудок. Якщо ж іменна частина присудка стоїть в орудному відмінку, зв «язка узгоджується з підметом. Коли підмет виражений займенником це, зв «язка завжди орієнтується на іменник присудка. Число: Якщо складений підмет виражено сполученням кількісного числівника, неозначено-кількісного числівника, кількісного іменника з іменником у формі родового відмінка множини, то присудок може мати як форму однини, так і форму множини (п «ятеро гостей прийшли/прийшло).

Відокремлені означення та прикладки. Відокремлення — це смислове та інтонаційне виділення другорядних членів речення для надання їм граматичної та смислової ваги. За семантично-граматичними ознаками відокремлені члени речення поділяються на власне відокремлені, а також уточнюючі чр. Найчастіше означення відокремлюються за таких умов: Якщо вони виражені прикметниковими та дієприкметниковими зворотами, І. е.: Ніч, осяяна світом яблуні, затуманена, мов роса. Якщо вони стоять після підмета, вираженого іменником, перед яким уже є означення. Якщо препозитивне означення, виражене прикметником і дієприкметниковим зворотом, має додаткове обставинне значення причини, умови, допустовості. Якщо означення відноситься до особового займенника. Якщо означення відірване від означуваного члова іншими сленами речення, особливо присудком. Неузгоджені означення, виражені інфінітивом, відокремлюються тире, якщо вони виділяються інтонаційно і перед ними можна поставити «а саме ». Не відокремлюються означення, які стосуються присудка, препозитивні означення, виражені дієприкметниковими чи прикметниковими зворотами, що не мають обставинного відтінку. Перед сполучником і, який з «єднує два означення, виражених дієприкметниковим зворотом, кома не ставиться. Якщо означення, виражене дієприкметниковим зворотом, стоїть після означення, вираженого прикметником, то кома ставиться тільки між ними. Кома при відокремлених прикладках: якщо прикладка поширена і стоїть після означуваного іменника, якщо прикладка стоїть у препозиції і має обставинне значення. Якщо прикладка має лише означальне значення, вона не відокремлюється. Прикладка, що стосується особових займенників, виділяється комами незалежно від їх позиції. Якщо перед прикладкою, вираженою іменником, що означає власну назву, можна поставити «тобто », «а саме «- виділяється комами. Якщо прикладка виражає загальний іменник, стосується власної назви і стоїть після неї, якщо прикладка приєднується за допомогою слів «родом », «на ім «я », прикладки зі сполучником «як », якщо вони мають значення причини — відокремлюються. Не виділяються комами звороти прикладкового характеру зі сполучником «як «у значенні «у ролі кого, чого », що тяжіють до присудка. Відокремлюються прикладки, що приєднуються до пояснюваних членів словами «або », «тобто », «особливо », «навіть », «як от ». Якщо прикладка має уточнююче значення і перед нею можна поставити слова «а саме «- два тире, якщо в кінці відокремленої прикладки за умовами контексту має бути кма, то ставиться лише перше тире. Тире, якщо прикладка стоїть в кінці речення, особливо поширена, і якщо поширені прикладки вже мають в своєму складі розділові знаки.

Відокремлені обставини та додатки. Обставини, виражені одиничним дієприслівником або дієприслівниковим зворотом, у реченні майже завжди відокремлюються. Ці відокремлення виконують особливу роль: виражаючи другорядку дію, вони відносяться як до дієслова-присудка, так і до підмета. Тому в реченнях з відокремленою обставиною, вираженою дієприслівником або д. зворотом, виконавець основної та другорядної дії спільний, І. е.: «З лави, стогнучи, підвівся Бараболя ». Відокремлені д. звороти і одиничні дієприслівники можуть виражати дію, яка відбувається одночасно або послідовно з основною дією речення, вираженою дієсловом-присудком, а також дію, яка передує основній. У таких реченнях д. звороти за своєю семантикою близькі до присудка. Обставинні відношення більш чітко виступають у тих випадках, коли дієприслівник виражає стан, при якому відбувається основна дія речення. Такі відокремлення можуть виступати у функції обставини способу дії (можуть поєднуватися з дієсловом-присудком посередництвом сполучників мов, немов, наче, неначе, що надають відокремленню уявного значення; здебільшого це д. звороти фразеологічного типу), часу (можуть бути своєрідним уточненням до попередньої обстваини часу, вираженої прислівником, причини (значення може поєднуватися з часовим), мети (вносять у речення відтінок намагання, бажання, наміру), умови, допусту (означають умову, всупереч якій відбувається основна дія, виражена присудком. Дієприслівники, співвідносні з дієсловом-зв «язкою, лексичного значення не мають, семантика передається залежним від дієприкметника словом. Деякі дієприслівникові звороти фразеологічного типу, до складу якого входять слова кажучи, говорячи, виступають у функції відокремлених комами вставних словосполучень. Дієприслівники та д. звороти, що стоять після сполучників сурядності і підрядності, відокремлюються в тих випадках, коли сполучник стосується інших членів речення, з «єднує його складові частини. Словосполучення з прийменниками незважаючи на, починаючи з завжди відокремлюються. Відокремлюються обставини, виражені відмінковими формами іменників та прислівниками, які мають уточнювальне та пояснювальне значення і відносяться до іншої однотипної обставини, безпосередньо пов «язаної з дієсловом-присудком. Уточнювально-пояснювальними бувають обставини місця, часу, способу дії. Факультативно відокремлюються обставини, виражені іменником з прийменником або прийменниковим словосполученням. Ці синтаксичні групи відносяться до дієслова-присудка і не виражають уточнення. Найчастіше виступають у функції обставини причини, умови. Починаються з «залежно від », «згідно з «тощо. Додатки порівняно з означеннями і обставинами відокремлюються рідко, їх відокремлення залежить від змістового навантаження. Формально-лексичною ознакою їх відокремлення виступає наявність на початку прийменників крім, опріч, замість, що виступають з іменниками в родовому відмінку. На письмі виділяються комами.

Розділові знаки у безсполучниковому складному реченні. Частини безсполучникового складного речення можуть відділятися одна від одної комою, крапкою з комою, двокрапкою, тире. Два знаки — кома і крапка з комою — розділяють компоненти складного речення, як засіб його графічного членування. Крапка з комою вживається в ускладнених безсполучникових реченнях з більшою кількістю компонентів, у комбінації з іншими розділовими знаками. Тире і двокрапка — семантизовані пунктуаційні знаки: вони передають відношення причини і наслідку, умови, протиставлення, пояснення, приєднання. Кома ставиться в безсполучниковому складному реченні, коли його компоненти створюють єдність складної думки, виражаючи одночасність, послідовність чи спільність дії: І. е.: Зелена трава горить-палає зеленим огнем, на її довгих листочках грає й сяє, мов самоцвітне каміння, чиста роса. Крапка з комою вживається тоді, коли окремі частини безсполучникового складного речення не мають тісного зв «язку у змісті, або в середині частини вже є свої коми. І. е. Усміх пославши в останнім промінні, згинуло радісне літо; дощик уїдливий, дощик осінній, наче крізь сито. Двокрапка вживаються: 1) якщо друга частина складного речення пояснює, доповнює першу, розкриває її зміст. І. е.: А я додам: любити можна поезію в добу ракет, бо дивна річ: людина кожна якоюсь мірою поет. 2) якщо друга частина означає причину, підставу того, про що говориться в першій, І. е.: Немає в нас ні одного достойного проректи українське слово Т. Шевченка: уся сила і краса нашої мови тільки йому одному одкрилася. 3) якщо в першій частині є дієслова знати, чути, бачити, розуміти, вирішувати, дивуватися, дивитися, які разом з інтонацією попереджають, що в наступному реченні буде викладено якийсь факт. І. е.: Глянув в далечінь: на горах було видно Київ. Тире в безсполучниковому складному реченні ставиться: 1) при зіставленні чи протиставленні змісту частин. І. е.: Розум без книги — птах без крил. 2) при швидкій зміні подій чи несподіваному наслідку, І. е.: «Заспівала жінка — зал завмер, очікуючи дива »; 3) якщо в першій частині зазначається час, умова, причина того, про що говорится в другій частині. І. е.: Не перепинити цієї живої народної ріки до церкви — в святості її живе наш дух. У вживанні розділових знаків у безсполучниковому складному реченні відзначається непослідовність, що відтворює неконкретність змістових відношень між частинами складного речення, а також іншою тактикою їх розстановки в давнішніх безсполучникових конструкціях.