Агатангел Кримський

Агатангел Юхимович Кримський.

I.

Вісімдесяті й дів «яності рокта XVII ст. були дуже бурхливими в Туреччині, в Кріму й Україні. Це часи початку розпаду Османської імперії - «Великий згон «на правобережжі України 1680-х рр. Кримські походи гетьманів Івана Самойловича 1687 р. й Івана Мазепи 1689 р» невдала турецька облога Відня (1683), втрата турками Азова (1696). Власне, остання подія змирилася одного кримського муллу, цебто ісламського духівника, облишити неспокійну столицю Бахчисарай й податися на Литву. Зв «язки між Кримом та Литвою (й Волинню) датуються ще годинами великого князя Литовської про Вітовта (1392 — 1430), який запрошував татарських дружинників до обох своїх резиденцій: біля Вільна та Луцька. Втікач-мулла оселився у Мстиславі (тершорія Могилівської області Білорусії), прийняв християнство й одружився із місцевою жінкою (близько 1698 р.). З того мстиславського татарського роду скидалися дві цікаві заслужені родини: Куторги та Кримські (перекл. з «тюрк.Киримли). Брати Куторги сталі у першій половині XIX сторіччя оздобою російської науки. Обидва були професорами Санкт-Петербурзького університету: зоолог Степан Семенович (1805 — 1861) та творець античної історії в російській науці Михайло Семенович (1809 — 1886). як відомо, обурений польським повстанням 1831 р. й, зокрема, 1863 р., царський уряд вирішив деполонізувати «Юго-Западньїй «край. Почали засновувати російські середні школи, зокрема на Волині, й туди тепер подавалися на працю українці пе лише із Правобережжя, але й і із колишньої Гетьманщини та Слобідської України. Таким чином, в 1866 р. народився в Холмі Михайло Грушевський, сін вчителя Сергія із Київщини, а 25 лютого 1871 року у Новограді-Волинському (Житомирської області)-Лариса Косач, пізніша Леся Українка, дочка Петра Косача з Гадяча, а дещо раніше, 15 января того ж року, — найкращий кримський подарунок Україні - Агатангел Юхимович Кримський. Бо вчитель історії й географії Євфимій (російською мовою Юхим) Кримський, татарсько-білоруського походження, також зацікавився можливістю дістати працю на Волині й переїхав у Володимир-Волинський із Білорусі разом зі своєю дружиною Аделаїдою Матвіївною Сидорович, котра — слова Агатангела Юхимовича у листі до Івана Франка — був «полька литовська «[Кримський 1972;1974,5/1, 38]. Про своє походження Агатангел Юхимович пише до свого інтимного друга Бориса Грінченка (17.УІ.1901 р.): «До речі, питаєтеся, яким робом із мене татарин. Наскільки Мені вияснили, перший наш прадід, виходець з ханства, мав охреститися більш-менш 1698 р. у Мстиславці. Це я виводжу з запису на стародавнім молитовнику. У сентябрі сестра моя за іншими перешле Мені арабські документи (її батько був найстарший й папери позоставались у нього) «[Кримський 1972 — 1974, 5/1, 360]. Через кілька місяців после народження Агатангела Юхим Кримський переїхав на роботу до Звенигородки над Гнилим Тікичем, на південь від Києва, й за гроші, зароблені виданням підручника із географії для «двокласних шкіл », побудував собі там дім, й його сім «я відтепер зв «язалася напостійно із російською землею. Агатангел Юхимович навчився читати, маючи три із половиною рокта [Кримський 1972 — 1974, 5/1,59], а коли виповнилось п «ять років, батько віддав його в науку до Звенигородського «городського училища », де він пробув наступних п «ять років (1876−1881), причому головним його духовним кормом був чимала бібліотека батька. У листі до Грінченка із 1892 р. (17.УІ) писавши Агатангел Юхимович так: «Може, хіба що я, Ж дитина, читавши страшно багато, тім понад, що батько мав й тепер має бібліотеку; Од читання я і очі геть зіпсував ще на 12-му році (а й у мене 6-те год. окулярів) й фізично недорозвився (мой менший брат виглядає далеко старшим од мене). Певно, .що хлопці-товариші, які дуже цінують фізичну силу та зручність, не поважали мене, я часто був задля них якимось покидишем, але й так як я вчивсь дуже гарно й багацько начитався, то я вважав собі дуже розумним й був певен, що ніколи вищого од мене немає (звісно, такі бридкі я пильно хоронив при собі й нікому не висловлював) «[Кримський 1972 — 1974, 5/1, 59]. У тому годину він почав уже вивчати чужі мови, а саме, крім салонових мов краюпольської та французької, ще англійську та німецьку. 1881 року, коли йому було б десять років, його віддали до протогімназії в м. Острозі, на Волині, де жила його тітка Філіпа — сестра батька. Вона завідувала міською бібліотекою, завдяки чому хлопець дістав доступ до книгосховища для дорослих й читавши різними мовами без розбору. У 1884 р. Агатангела Юхимовича переводять до четвертого класу Другої київської гімназії Кромера. Через рік бачимо його уже як стипендіата «по конкурсі «відомої протягом усього Україну Колегії Павла Ґалаґана, якої він закінчив, маючи 18 років й вивчивши ще наступні мови: грецьку, італійську й турецьку.

II Інтелектуальне дозрівання, а також відкриття своєї національної приналежності й свідомості її, відбулося под годину студій Агатангела Юхимовича в Колегії Павла Ґалаґана в Києві (1885 -1889). Про ту першу школу його свідомішого життя заховалися його ж характеристики, з які ми запитуємо дві: «зовнішню », офіціальну — у листі Агатангела Юхимовича до Львівського професора української літератури Омеляна Огоиовського (21.УІ.1893) та «внутрішню », дружню — у листі до свого приятеля Бориса Грінченка (17.УІ.1892 р.). У першому листі Агатангел Юхимович писавши: «Мабуть, ві не відаєте, що таке колегія Ґалаґана, тим-то я дозволю собі сказати про неї два слова. Це дуже невеличка школа, «закрита «(себто із інтернатом), приймаються туди найкращі учні із 4-ї класи гімназіальної щодо конкурсного екзаменові. Видима річ, що через це в Колегії збирається дуже живий, дуже свіжий елемент, вельми сприяючий розумовому розвиткові: виробляється пошана до розумової роботи і до науки, виробляється навіть жадність до знаття. Іменно такий вплив мало на мене колегіатське виховання. Щасливий я був й в тім згляді, що вчителем словесності був у колегії Павло Гнатович Житецький — людина, що її вплив я і досі на собі відчуваю. Були в Колегії й перечні боки, та я про них хочу тутечки згадувати «[Кримський 1972 — 1974, 5/1,115]. Зате в листі до Грінченка (12. VI. 1892) маємо внутрішню характеристику тої школи: «Великою школою життя був задля мене Колегія Павла Ґалаґана у Києві. Ві знайомі із цим-о закладом? Це закрита школа, трохи із українським духом. Там є лише 4 вищі класи гімназії. Плата страшенно висока — 750 крб. річно, так що своєкоштні вченики, очевидячки, люди аристократичних чи плутократичних батьківщин. Алі тут є рівне число і стипендіатів (а всіх учеників є більше-менше 60 — 65);стипендіати вступають по конкурсовому іспиту й усі смердоті пролетарі! і плебеї. (Мій батько й теперички незаможний, а тоді зовсім був бідний), не важко зрозуміти, що стипендіати та своєкоштні мусять неодмінно образувати два табори, котрі аж ненавидять один одного. У перших зброя — їхнього знаття, бо смердоті усі були в гімназіях першими учнями, а своєкоштних зброя — їхні пиха, висока гадка про своє дворянство, князівство чи гроші, та ще і, звичайно, фізична сила, якою смердоті у 1-му та 2-му (себто в 5-му та 6-му) класі дуже добро користуються. Якщо стипендіат трапитьсятакий, що і сам може дати здачі, то смердоті стараються його купити грішми, себто затягують його із собою по кондитерських, їздять укупі п «янствувати, тягнуть його по лупанарях й т. ін. Алі все-таки зостаються такі стипендіати, що завзято ведуть боротьбу й доводять діло до перемоги. Я і у Колегії був первим учнем, гордощі розвелися в мене незмірне, томуто, хоч я собі поставивши одразу так, що наші аристократи не сміли чіпати мене, слабкого, але й я відчував гніт над стипендіатами ще сильніше, ніж другі, й моє самолюбіє дійшло до болісності. Навіть словами (безпосередньо) мене кривдили геть менше, ніж інших, а проте який-небудь слабісінький натяк на адресою плебсу мене болісно зачепляв, сіяв у мене насіння ненависті, злоби та гіркоти. І ми вели боротьбу «[Кримський 1972;1974, 5/1, 59- 60]. «У такий спосіб, — писавши Агатангел Юхимович в листі до Бориса Грінченка, -зовсім готовий був грунт для впливу літератури 60-х років, котру я незабаром «почав читати. Спершу Писарєв, далі другі писателі того години малі на мене великий вплив (N.8. я літературу 60-х років знаю незмірне краще, ніж сучасну). Вони формулювали Мені мої змагання, дали систему моєму світоглядові, навчили мене думати «[Кримський 1972; 1974,5/1,67]. Усвідомлення українськості прийшло до Агатангела Юхимовича после прочитання передмови М. Драгоманова до повістей Юрія Федьковича (визнання Агатангела Юхимовича у його листі до Б. Грінченка від 24 червня 1892). «Зоставалося до канікул два тижні. І від узяв я якось повісті Федьковича із передмовою Драгоманова, узяв, прочитавши, й мене нове світло осіяло. Я зрозумів, що я мусю бути українофілом — й це я зрозумів цілком свідомо. У цій свідомості був певна частина одвіту на мої мучительці сумніви, й від я жадібно ухопився за українство «[Кримський 1972 — 1974, 5/1,65]. Більш перспективне пише про це Агатангел Юхимович у своїй розвідці про Драгоманова: «Етнографічні М. ПДрагоманова писання знавши я, ще на шкільній лаві сидівши, в Колегії Павла Ґалаґана вчившись. Допомогли тому, безперечно, й вчителі мої: ПТ. Житецький та Є.К.Трегубов, бо нам, колегіатам, доводилося писати шкільні роботи («твори »), прим. на такі дані од них тими: «Козацтво по «Тарасові Бульбі «Гоголя «й ін., й притому зазначалося нам, що ми можемо використати «Історичні пісні «Антоновича та Драгоманова. Наш товариш колегіат Мих. Чубинський приносив до колегії «Малорусские народньїе перекази «Драгоманова в книгозбірні свого батька із власноручним написом М. Драгоманова, й усі ми перечитали тих «Перекази «не одного разу. Незадовго перед закінченням колегіатського (гімназіального) курсу я із захопленням прочитавши «Переднє слово «Драгоманова до «Повістей Осипа Федьковича », що розкрило Мені очі на правдиву роль Галичини в нашім письменстві. Алі ж ті все друкував Драгоманів, ще як у Києві був. А про Драгоманова як про емігранта ми нічого було невідомо виразного «[Кримський 1972 — 1974, 2, б2б]. Ліст Агатангела Юхимовича до Грінченка (з 25. УІ.1892 р.) додає ще інтимного колориту: «Грунт до українофільства у мене був уже давно приготований. Пригадую, напр., як ще протягом двох рокта перед тім Мені дуже любо було б являтися на любительські спектаклі в Звенигородці в щонайпоганішому вбранні, над чоботях, а подраних пантофлях: це я робив тих, щоб обурити нашу провінціальну аристократію неприличністю своєю; щоб іще понад обурити всіх, я вдавався до брата в антрактах по-вкраїнськи, тофранцузьки, останнє я робив тих, щоб показати, що я — не лише російської, ба навіть ще аристократичнішої мови, а все-таки вкраїнську шаную понад, бо вон мужицька (N3. я тоді багацько викидував таких штук, бо одне, що був ще зовсім хлопчина, а одномухтілося бравувати своїм мужицтвом) «[Кримський 1972 — 1974, 5, б5]. Тут можна додати, що цей бравурний виступ в обороні переслідування української мови Агатангел Юхимович описавши у своїм оповіданні «Перші дебюти одного радикала », де він виступає под іменемПетра Химченка [Кримський 1972 — 1974, 1, 414−415]. «Яуже страшно виучував усе ті, — пише далі Агатангел Юхимович Грінченкові (5ДД.1892 р.), — що читалося на лекціях (на першім-таки семестровім екзамені мав увИІ*), й через ті Мені здавалося, що решту години я можу й смію присвятити цілком у"У"івству. Не гадав про ті, що коли вдовольнитися самісінькими лекціями, то мозкяа і десять факультетів скінчити, а зостатися тім самим неуком! Не хтів зміркувати, що задля України я зможу бути корисним лише тоді, коли я матиму основні всесторонні знаття, коли я буду людиною, а чи не якимсь хлопчиною, коли я матиму широкий світогляд. Я цого не зміркував: Мені здавалося гріхом «не побігти на пособу моїй Ненці «, якої я допіру «обрів » , — я — не хтів бути «зрадником ». І я побіг. Кожнісіньку вольну від «офіціальних «зайняти часину я і присвячував «Україні «. Перша ознака національності є мова — я і нею найперше заклопотався, пильно читавши усякі книжки, особливо увагу звертав на етнографічні матеріали, перечитавши усякі філологічні роботи. Далі: знайомився із нашою літературою, спішився перечитати навіть погань. Кинувся і до літературної роботи: перекладав, писавши оригінальні твори (на щастя, відправивши й пошлю до друку дуже мало цих «овочів незрілої музи »). Хай собі, по заповіту Горація, полежати: попит ргетат іп аппит! («нехай друкується на дів «ятий рік »). Знайомився із Галичиною та її діячами, завів переписну; й в Москві я придбав собі одного знайомого із галичан, котрий навіть дещо писавши по часописах (перекладав із московського), від од нього я дуже багато дізнався за тую «Галілею ». Нарешті поліз й в політику… «[Кримський 1972 — 1974, 5/1,68−69]. У листі до брата Юхима (Бейрут, 23 травня 1897) Агатангел Юхимович писавши: «Відносно національного українського запитання, я винен признатися, що воно та мене властиво мало цікавило з теоретичної точки погляду. У мене суто практичною дорогою (через читання й писання по-малоросійському на тими, не обов «язково національні) непомітно й поступово виробилися відомі національні переконання, й коли я уже после того читавши теоретичні пращ про значення національності, то ми не викликали ніякого впливу на мене: смердоті повторювали ті, до чого сам без примусу прийшов раніше. Тому я — не можу оцінити, наскільки смердоті (оті роботи; переклад мой. — ОЛ.) є дійсно переконливі «[Кримський 1972 — 1974, 5/2,147].

III З Михайлом Драгомановим були у Агатангела Юхимовича дуже специфічні взаємини, етапи які він подавши у своїй документальній студії, присвяченій тому національному діячеві, котра був вперше повністю опублікована у збірнику праць Агатангела Юхимовича «Розвідки, з статтею та замітки «в 1928 р. (передрукована із пропущеннями. Кримський 1972 — 1974, 2, 614−672], Агатангел Юхимович пройшов подвійний шлях: від Павла до Савла й від Савла до Павла. У 1890 р. появилася стаття Драгоманова у Львівському журналі «Народ », Яка на думку Агатангела Юхимовича недооцінювала значення національної справ, остання, мовляв, мала б уступити перше місце всеімперському поступові: «Стаття Драгоманова обурила мене, — писавши він до Грінченка (26.УІ.1892), — й зо мною зробився нервовий пароксизм, це було б саме в переддень турецького (дуже важкого) екзамена «[Кримський 1972 — 1974,5/1.76]. Сангвінічний Агатангел Юхимович зразу відправивши свою рецензію до іншого Львівського журналу «Щоправда », Яка закінчувалася запитаннями: «Тепер я Вас маю: яким способом можна й треба українцям для здобуття прав й вільності (між іншим, певне, й прав національности) сполучитися із неприхильними до них москалями, та і не потопитися при тім в «загальному російському море »? Або яким способом перетворити російську нетолерантність в толерантність? Колі Ві можете дати на це пораду (та, «Бога заради» не загальними фразами, а точно!), тоді будьте певні, ніхто Вам, крім щирої · •омки, нічого не скаже «[Кримський 1928,326]. Інший гріх Драгоманова — це недооцінювання національної мови. Агатангел Юхимович, фанатично закоханий у свою мову, та з природним вичуттям важливості мови у суспільному житті, мусив різко зареагувати. «А нам одібрано, — він каже, — усякі мінімальні, елементарні права. Для нас й говорити своєю мовою то уже є злочин; нашій наці! — гірше, ніж всім іншим націям. Тим-то дуже важлива нам річ — придбати собі хоч первісні права, хоч декларація про мову, бо без неї не можлива ж просвіта нашого дорогого нам народу… Маючи хоч мову законом дозволену, українофілам можна якщо освічувати народ й впливати на народ, — тоді і народ може статися помічником для інтелігенції в справі здобуття дальшої волі; а без долі народньої маси — хто знає, чи багато вдіє сама інтелі-генція? Зрештою, коли б Ві вказали українцям хоч трошки кращий шлях, то певне, що смердоті б Вам гаряче подякували. Тім годиною. Ві кажете нам просто: «Се ваша справа; та і по всій мові! «[Кримський 192^, 338]. Алі деякі відступи Драгоманова й ближче із ним літературне знайомство, приязнь із Іваном Франком, головним учнем Драгоманова, — знов повернули Агатангела Юхимовича до табору Драгоманова. «Наперед усього я (пізніше), спокійно розмишлю-ючи, примиривши у собі національство із поступом й довів собі знов, що смердоті зовсім не знаходяться у суперечності (як думавши Драї оманов) одне із одним… Я дуже радій, що почав тоді трохи листуватися із Франком… «[Кримський 1972; 1974, 5/1,78]. Вістка про смерть Драгоманова вразила Агатангела Юхимовича. У своєму некролозі він прямо писавши: «На мою думку, смерть Драгоманова — це таке велике й оре, якого ми ще не зазнали после Тарасової смерті «[Кримський 1928,364].

IV У тих часи у Російській імперії було б два центри сходознавства: східний факультет Санкт-Петербурзького університету — із суто науковими цілями та Лазаревський інститут у Москві, де практично навчали східних мов майбутніх дипломатів, політиків та економічних діячів. Наука тривала там — три рокта. Вочевидь, для випускників Лазаревського інституту був відкрита можливість после того, як смердоті практично вивчили східні мови, дістати науковий вишкіл на східному факультеті у Санкт-Петербурзі. Тодішній голова російських орієнталістів арабіст барон Віктор фон Розен (1849 -1908) звернув увагу на талановитого Лазаревського арабіста Агатангела Юхимовича й запропонував йому перейти до Санкт-Петербургу. Алі це означало б, що Агатангел Юхимович мусив бі зректися своїх україністичних й славістичних інтересів й присвятити собі виключно науковій арабістиці. Такої жертви для «чистої науки «Агатангел Юхимович не міг зробити, тім понад, що українське життя вимагало його участі. Щоправда, він прийшов продовжувати студії до університету, але й не дуже до СанктПетербурзького, а до Московського, й тім самим не так на східний факультет (такого у Москві не було б), але в історико-філологічний, де він в 1892 — 1896 рр. проходив курси зі слів «янської філології (головно у Романа Брандта) та світової історії (головно у Володимира Гер «є). Державні іспити витримав там 1-го травня 1896 р. 28 жовтня 1894 р. помер професор руської-української філології Львівського університету Омелян Огоновський. У колах наддніпрянських постала ідея повторити обсаду Львівської кафедри придніпровським українцем (як це було б із Грушевським у 1892 р.). Адже Агатангел Юхимович у міжчасі здобув собі визнання своєю завзятою полемікою з Соболевським, відновлювачем Погодінської тези про ті, що давні кияни були росіянами, котрі лише в монгольські часи перейшли на північ. У міжчасі він дістав від Лазаревського інституту стипендію на два рокта, одного перебування в арабських країнах, а другий — на студії в одному з західноєвропейських університетів (відвідувати лекції із орієнталістики). Це вирішило остаточно запитання Львівської кафедри. Вісь що він пише своєму учителеві ще із колегії ҐалаґанаПавлові Житецькому про свою ідею сполучити арабістику із україністикою: «Декотрі МОі земляки не хтять розуміти, що, йдучи на арабську кафедру, я зовсім й не гадаю цуратися роботи на рідній ниві, а навпаки — гадаю, що своїм шляхом я швидко дійду до тієї мети, на якій смердоті бажали б мене бачити… Прикро, чи я Вам писавши про колективний лист чернігівців до мене. Вони, обзиваючись до мого патріотизму, прохали, щоб я усіма силами старався дістатися до львівської кафедри, а кинувши гадку про арабську (а про арабську смердоті довідалися від Чайченка (Грінченка. — О.П.)). як Ві знаєте, я уже й раніш був сам він не від того; але й як здобувши я оцей лист, то справді заходився робити дещо активніше в цій справі. Зрозумівши, що уже не кафедра львівська мене шукає, а сам я її, дв. Кониський й Барвінський поставили такі умови, що я мусив рішуче зректися усяких претензій на тую кафедру вести далі які-небудь переговори означало б не шанувати ані собі, ані науки. Моє зречення зле вразило тихий, що писали лист до мене. Я навіть у Москві не зостався при слів «янській кафедрі, а прийшов на східну, теє погане враження ще і погіршало. Навіть у Чайченка, що найкраще із всіх чернігівців стосується до мене, видно із листів якесь невдоволення. Тим-то я і до Вас боявся довгий годину писати: якби ще і Ві мене засудили, то я і почував бі собі найнещасливішою людиною на землі. З Вашого останнього аркуша бачу, що Ві не засудили, й це мене дуже потішило, лише ж Мені хотілось бі ще і особисто побачити Вас, послухати Вашого голосу, почути того слова, що надає снаги, і далі із енергією працювати. дорогий Павлі Гнатовичу! Можу Вас завірити словом честі, що Мені про кар «єру байдуже (нехай собі дв. чернігівці думають, що хтять!). Колі я люблю схід, то чи ж я тому винен? А що східна спеціальність не спинить Мені роботу українську, то цьому вірте «[Кримський 1972 — 1974, 5/1, 253]. Після Повернення із Бейрута, де він вирішив залишитися ще другий рік, призначений на студії в Європі, Агатангел Юхимович знову стояв перед рішенням: треба було б готувати, а властиво кінчати дисертацію, щоб обняти кафедру арабістики в Лазаревському інституті. Директор інституту, всесвітній історик (учень Т.Н.Грановського) Георгій Ілліч Кананов (1834 — 1897) був добрий бюрократ й настоював на тому, щоб Кримський зірвав зі славістикою й присвятив собі всеціло арабістиці. Дисертація мала бути захищена у барона фон Розена в Санкт-Петербурзі. Це, очевидно, дуже не подобалось Агатангелові Юхимовичеві, але й мусив дати згоду на рішення свого начальника. Алі уже в 1897 р. помер Кананов. Його спадкоємцем ставши іраніст й фольклорист, професор Московського університету Всеволод Міллер (1897 — 1911). як пізніше писавши сам Агатангел Юхимович у некролозі того вченого, він був дуже поганий адміністратор й не вмів тримати дисципліни. Вибір його до Імператорської Академії наук в 1911 р. був для нього спасінням, бо уже збиралися його звільняти із посади директора. Міллер був вчений широкого профілю, й на науковій площині Агатангел Юхимович знайшов у ньому сподіваного вчителя. Крім того, вся сім «я Міллерів, а він мав жінку й трьох синів, прийняла Агатангела Юхимовича за свого; він змалював їхні як сім «ю генерала Шмідта у своєму романі «Андрій Лаговський ». Життя йшло далі вперед. У 1901 р. Агатангел Юхимович ставши надзвичайним професором арабської філології, а й у 1903 р. ставши ще настільки ж професором історії мусульманського Сходу. Алі дисертація не закінчувалася. Дуже цікаві заподій, котрі він подавши у листі до Всеволода Міллера (23.1.1904), із які видно його оцінку характеру своєї власної творчости. Вісь смердоті (в моєму українському перекладі): «Я залишив писати дисертацію бо, не розраховуючи тих, що довше на Звенигородці, я — не забравши із собою потрібнихкниг. Закінчивши частину, для якої я накупив конвертів книжками, я задержався. Не буду таїти: я задержався не без задоволення, властиво, дисертацію я уже давно написавши (в тім році, коли я посварився із Борисом (Міллером, сином адресата. -О.П.) й протягом кількох місяців не бачив людського обличчя), й тому тепер у мене немає ніякого зацікавлення до неї - усе діло зводиться доти, щоб надати хаотичного рукописові стрійний та науковий вигляд й, що важче, дати точний й добрий переклад безлічі арабських виїмків, що їхнього наводжу. Вочевидь, й в тій роботі є для мене чимало цікавого, але й лише із технічної сторони: бо ж приємно приглядатися, як хаотична брила переміняється в читабельні сторінки; але й ж така робота й робиться скучною: це вже стилістика, а чи не дослід. Щоб Вам догодити, я будь-що завершу дисертацію до кінця в цім ж році, але й, правду сказати, я б із задоволенням її розтягнув ще років на два, щоб між тім зайнятися более цікавими працями. Ві пишете, що барон Розен настоює на необхідності якнайскорішого представлення моєї дисертації. Він писавши й Мені про ті, передавав ті діло також й через Мінорського, й через Халатова. Ві, щоб розбудити в Мені амбіцію, додаєте, що я нарешті винен видати працю академічного характеру, й по асоціації ідей передбачуєте мой майбутній вступ до Академії… О, дорогий Всеволоде Федоровичу! Даю Вам чесне слово, на почві амбіції Ві недалеко мене підгоните: в мене немає амбіції, а якщо й були колися у мене її завдатки, я її цілком викоренив. Найбільше, що я ще відчуваю, це дике почуття радості від позитивних рецензій, але й й то лише бо смердоті свідчать лише про ті, що я — не цілком прогайнував годину: притому й похвальна рецензія после кількох часів после її прочитання викликає почуття втоми, стиду та відразу до собі й людям, чуєш собі рабом чужої думи й гидко робиться на душі. Академія мене не захоплює, й жити мрією про неї й працювати заради тої мрії я ніяк не спосібний. Ледве Ві схвалите тих стимули, котрі заставляють мене напружено працювати, але й все-таки я їхні Вам відкрию. А займаюся чи лише у тому, щоб тім справити собі своє власне задоволення (через ті рецензії й бувають приємні й займаєшся сам для собі, а ви тут показується, що це й для інших пожиток й задоволення), чи у тому, щоб заглушити в собі почування прив «язаності й, розширяючи світогляд, забувши свої особисті скорботи, обиди й т.д., дрібні в порівнянні із життям світових ідей. Цей другий стимул, власне, й заставляв мене працювати якнайбільш інтенсивно: найбільш напнятими періодами моєї роботи були рокта 1895 — 1896 та 1902, й врешті, останні три місяці (властиво: листопад, грудень), коли я навіть проганяв свій сон, щоб думка не працювала проти моєї волі, 1902 р. давши результати до того напрямі, що Ві від мене хотіли: вся основа дисертації був власне тоді мною виткана; але й я — не довів до кінця, бо кидався на дві сторони, стараючись захопити думкою якнайширші горизонти: то я кидався на старохристиянську літературу й впивався Єфремом Сирином, аввою Ісаїєю, Тертуллія-ном й ін., то займався «Семітськими мовами й народами », цікавими для мене як «Ошпагі85 «(основа) своїх власних знань, та опрацьовував собі також Огип (1гі58 із «Історії мусульманства «й «Історії арабів », то знов перескакував на малоруську філологію, то, на англійську літературу й т.д., й т.д., причому інколи перескакував дуже різко з області науки до області суспільного життя, хвилювався горожанськими почуваннями й ін. Серед тихий зайнять чуття оскорбленої особистої прив «язаності затихало, й серце потроху переставало нитки. Я, очевидно, до кінця життя буду до кого-небудь прив «язуватися, а опісля розлучатися й шукати забуття у поширенні колу зацікавлень, то, очевидно, в мене до кінця життя будуть перемагати вісь такого роду заняття, котрі я Вам уже описавши. Мабуть, й дисертації будуть писатися в такі часи (це ж у мене уже четверта!), але й, не оброблені, будуть складатися на окремі полиці разом із безліччю інших моїх рукописів, чекаючи кінцевої обробітки, котрі відкладаються до более спокійного години. Я розказав Вам щиросердно закулісну бік, чи підкладку, моїх зайнять. До ерудиції (тут не стану удавно бути скромним: навіть до порядної ерудиції) смердоті ведуть (у мене ж мале коло знайомств, а день довгий, й тому, при всіх моїх скоках із однієї наукової ділянки в другу, частку кожної області остається досить роботи), й для своєї посади, це кажу твердо, я вповні надаюся, бо мої зайняття не шарлатанські. А тої кар «єри, що прямо Веде в Академію, тої кар «єри, якої Ві для мене, як мой вчитель й як начальник інституту, поважали б найбільше пожаданою, треба думати, я — не зроблю. З огляду тих, що моє здоровля сильно підточене й ледве дасть Мені прожити дуже довго, гадаю, що корисніше є видавати, поки я живий, всякі підсумовуючі загальні оглянь («Історія арабської літератури », «Історія перської літератури «й ін., що я їхні постійно переробляю), ніж викінчувати дисертацію… Повз того, відносно дисертації - будьте спокійні; Ві бажаєте, щоб я поспішився, й я це зроблю (теперішня затримка не із моєї звинувачуй), але й я зроблю лише бо це Вам якщо приємно й що Вам тоді не якщо стидно із-за мене. А відносно дальшої кар «єри, у передбачуванні якої Ві робите Мені компліменти, то я примушений Вас розчарувати: відмовитися від незаслужених компліментів. Якщо Ваш учень й доставити Вам коли-небудь приємність, то це не якщо скорим осягненням будь-яких можливих офіційних наукових дипломів й почестей, до які в нього немає найменшого потягу, а при очікуванні короткочасного його життя навіть іншого потягу. Досвід показує, що барон Розен, що так спішить мене із дисертацією (впрочім, він сам писавши, чи відтягав, свою дисертацію 18 років. Таке ж число років писавши свою магістерську дисертацію Мідників. Коковцев — 13 років відтягав свою дисертацію й, як мені відомо із його аркуша, ще навіть не приступивши до її писання), вміє цінити й такі «не академічні «мої видання, як «Історія мусульманства », та рекомендує вивчати її своїм слухачам; до речі, та ж сама Академія наук, коли треба, згадує мене й уже два рази накладала на мене відповідальні доручення, виповнення які, здавалося бі, треба воложити на людей, що офіціально займають кафедру слів «янських мов; безсумнівно, що вон ще й неодноразово мене згадає (вісь й тепер на Мені лежить, разом із Житецьким, нове доручення Академії, для якого треба було б матір, крім моїх славістичних знань, ще й знання із семітології). А серед широкої публіки, що цікавиться наукою, я можу своїми (Працями не лише піддержати славу інституту, а чи не зменшити, й тому із того боці Вам не потрібно стидатися зза мене «[Кримський 1972 — 1974, 5/1, 379].

V як вище сказано, Агатангел Юхимович ще до 1889 р. остаточно вирішив справу своєї національної приналежності як української. Алі він ніколи не цурався Кріму, батьківщини його предків. Вісь що він писавши у своєму (єдиному існуючому) огляді кримсько-татарської літератури у 1930 р.: «Історія нового кримсько-татарського письменства, що його зумів створити народ, який налічує не більше, ніж 178 тисяч душ, вся розгорнулася на моїх очах. Я прихильно почав за нею стежити із 1889 року (від години вступу до Лазаревського інституту східних мов у Москві. — О.П.), здавна знайомий я був із патріархом кримського письменства Ісмаїлом Гаспринським й його спільниками, далі із великою симпатією підтримував й підтримую особисті знайомості із головними діячами кримського літературного життя. Через ті Мені хочеться вірити, що в тім стислім історичнім нарисі, який я оце накреслив, не міг я допуститися небажаної суб «єктивності, не міг чогось недооцінити «[Студії із Кріму 1930,765 -198,190]. Ісмаіл Гаспринський (1851 — 1914) працював усє своє творче життя як будитель, просвітитель й реформатор кримських татар, а ще через них всіх тюрків та муслімів імперії. Сто років после занепаду Кримського ханату, у 1883 р., він заснував й видавав досвоєі смерти свій знаменитий двомовний (татарсько-російський) журнал «Терджиман. Перекладач ». Агатангел Юхимович дуже цікавився долею ісламських народів та їхні поступом. У монографії «Мусульманство й його будучність «[Кримський 1904] він ясно окреслив одне своє джерело: «Щодо характеристики тюрків російських, то я переважно наводитиму факти з найважнішого татарського органу — бахчисарайської часописи «Терджиман «й з інших писань татарських патріотів ». З другої сторони, Гаспринський перекладав й друкував у Терджимані «думи Агатангела Юхимовича про тюркський фанатизм [Терджиман 1904, год. ЗО] чи про проблеми реформи шкіл у російських мусульман [Терджиман 1905, год. 28]. Тому не чудово, що із нагоди рецензії твору Агатангела Юхимовича «Історія Туреччини «до того ж татарському органі появилася також біографія нашого вченого з цікавою спеціальною бібліографією [Терджиман 1915, год. 204]. У своїх «Студіях із Кріму «Агатангел Юхимович цікаво порівнює свою національну свідомість з свідомістю Гаспринського. У році 1881 останній пояснивши російським читачам, хто він, такими словами: «Я російський, залишаючись до того ж час мусульманином і татарином ». До тихий слів Агатангел Юхимович додав таке: «У розмовах зо мною, свідомим українцем (розрядка моя. — О.П.), Гаспринський собі ніколи «російським «не називав «[Студії із Кріму 1930, 772, прим. 2]. Агатангел Юхимович часто відвідував Крім (головно Ялту та Бахчисарай). Вісь якої він мав пригоду з молодшим співробітником Гаспринського, Ісмаїлом Лемановим (1871 — 1936?), викладачем російської та арабської мов у найвизначнішій ісламській школі в Бахчисараї - Зенджірлі медресе. «Пам «ятаю, — пише Агатангел Юхимович, — як напровесні 1905 р. побував зробив у Зенджірлі вкупі із Лемановим, й він хитренько наперед попрохав мене не говорити із софтами (студенти-богослови ісламські. — О.П.), чи із ним ані поросійськи, ані по-татарськи, лише по класично-арабськи: що із того вийде. Вийшло ті, що жоден з софтів не зміг, на мої арабські запити, скласти Мені відповіді, скільки-небудь грамотної: силувалися зліпити простенькі арабські речення, та мало що їм щастило, а тім годиною я із Лемановим, в присутності софтів, вели арабську наукову розмову, обмінювалися вражіннями й т. п. З того Леманов був дуже задоволений: «Нехай наші клерикали знають, що навіть мову святого Корану гяури (не мусульмани. — О.П.) тямлять краще, ніж смердоті. А що? Через ті, що вчили її новим європейським методом, а чи не перестарілим середньовіковим «[Студії із Кріму 1930, 7 75]. Агатангел Юхимович був особливо близький із татарськими культурними діячами после переїзду до Києва, коли працював в нашій Академії. Його близьким співпрацівником був історик-середньовічник Осман Акчокракли (1879 — 1937?), що, між іншим, стимульований Агатангелом Юхимовичем, видав російською мовою зміст поеми про походи Б. Хмельницького у 1648 р., складеної Джан Мухамедом, зятем Тугай-Бея, близького друга нашого Богдана (Татарська поема Джан-Мухаме-дова. Про похід Іслям-Гірея II (III) спільно із Богданом Хмельницьким на Польщу. [Східний світло 1930,12,163−170; передрук див.: Східний світло 1993,1,134−139]). Інший кримський вчений, із яким Агатангел Юхимович раде спілкувався, був філолог-тюрколог й співає Бекір Чобанзаде (1893 — 1937), професор тюркології в університеті Баку [див. про нього: Бібліографічний словник… 1975, 601]. Серед кримських друзів Агатангела Юхимовича був молодий тоді ведучий революційний співає Абдулла Лятіф-заде (1890 — 1937?), із яким Агатангел Юхимович раде обговорював між іншим загальні проблеми кримсько-татарської художньої літератури. «Пам «ятаю, — пише Агатангел Юхимович, — в розмові із Лятіфом-заде я сказавши був про одного татарського поета: «Він у свою лірику вносити громадські настрої «. «Я, — перебивши мене Лятіф-заде, — роблю навпаки: в громадські тими вношу лірику «[Студії із Кріму 1930,183]. У іншому місці Агатангел Юхимович пише про того ж Лятіфа-заде: «Довелося Мені чути од Лятіфа-заде таку характеристику татарської поезії (в своїй скромності він не виключив й самого собі): «Уся наша поєзія — дуже практична, утилітарна. Наші вірші - аби трактати із публіцистичними ідеями ». «Увага ця, — додає Агатангел Юхимович, — справедлива, й торкається вон не лише кримчаків, а і інших тюрків бувшої Росії «[Студії із Кріму 1930,188]. Агатангел Юхимович мав й прямих учнів із кримських татар. Між ними був ісламіст КгОрнк Якуб Кемаль, завідувач Східного музею в Ялті, що досліджував суфізм, ісламський містицизм, одну із улюблених наук А. Кримського. Агатангел Юхимович надрукував інформацію про відкритий ним «Арабський суфійський рукопис ХТО ст» в Кріму знайдений, й чи над Кріму і писань «[Східний світло 1930,759−764]. як казав Мені Агатангел Юхимович у 1940 р., Кемалева вже надрукована монографія «Документальна історія цехів в Кримськім Ханстві «не вийшла у світло у 1931 р., а був повністю знищена. Одначе цій молодій кримсько-татарській культурі в розвитку, так дорогій серцю Агатангела Юхимовича, не судилося довго процвітати. Прийшли трагічні рокта 1934 — 1936, й майже усі її діячі були поголовне зліквідовані.

VI Вище я цитував аркуша Агатангела Юхимовича до свого сходознавчого вчителя Всеволода Міллера, в якому Агатангел Юхимович недвозначно із «ясував свою незацікавленість кар «єрою в Російській Імператорській Академії наук. Вочевидь, він не бажав збільшити число тихий українських духовників та вчених, що від часів Петра І наводнювали столицю імперії, спричиняючи інтелектуальну посуху на своїй батьківщині. Алі у 1918 р. відкрилася можливість творити повноцінну українську науку в Українській Академії наук й тім самим реалізувати мрію вчителя Драгоманова.

Очевидно, Агатангел Юхимович повністю включився у ту велику справу без Людних застережень. Михайло Драгоманов (1841 — 1895) має заслужену славу як найвизначніший теоретик лібералізму й конституціалізму в царській імперії та на еміграції. Алі його Місце в історії української інтелектуальної історії - виїмкове. Тоді, коли його колега 00 київському університету Володимир Антонович продовжував проповідувати хлопоманське просвітянство та аполітичне українофільство, Драгоманов відкрив, що всякий Український (не українофільський!) рух на Україні мусить бути політичний, всякий політичний рух, отже, мусить матір українську національну закраску [Охримовяч 1922,88- 778;Пизюр 1966,162−166,7 -77]. Крім того, Драгоманов проповідував, що українство має сенс лише тоді, коли витворить свою власну високу культуру європейського типу; що укра-їнські письменники повинні облишити етнографізм науковцям, а натомість вчитися на поглядах творів світової літератури, причому тих, хто не знає західних мов, можуть використовувати російську мову як вікно в Європу. Після 1876 року твори Драгоманова лише випадково потрапляли до рук українському чиггачеві. Зате в Галичині, завдяки австрійському конституційному улаштую, Драгоманов І. — знайшов учнів, що проводили в життя його теорії. Найвизначнішим серед них був Пан Франко, близький друг Агатангела Юхимовича, а також прибраний галичанин Михайло Грушевський. Обидва смердоті - Грушевський й Франко — властиво створили Першу українську неофіційну академію — Наукове Товариства ім. Шевченка у Львові (1893). Восени 1904 р. зустрілися два укра-їнські драгоманівці у Москві, де смердоті працювали професорами. Обидва були корифеями у своїх галузях. Один із них — універсальний філолог, сходознавець та славіст Агатангел Юхимович, а другий — універсальний Природознавець, основоположник біогеохімії - Володимир Вернадський (1863 — 1945) {Сарбей 1971, 1, 93]. Вони стали друзями попри всі життя, бо ідеально доповнювали Один одного. Володимир Вернадський був старший й уже у 1912 р. ставши ординарним академіком Імператорської Академії наук в Петербурзі. У червні 1918 р. гетьман України Павло Скоропадський, який лише що заснував й укра-їнські університети — одна в Києві, а другий у Кам «янціПодільськім, велівпокликати до життя спе-ціальну Комісію до вироблення законопроекту про заснування Української Академії наук в Києві. Головою комісії призначено академіка Володимира Вернадського, який запросивши на одного із членів комісії в першу чергу Агатангела Юхимовича. Комісія працювала із 9 июля по 17 вересня й підготувала законопроект, який зразу був прийнятий Радою міністрів й затверджений гетьманом [Дорошенко 1930, 2, 361 — 362]. Праці Комісії склали цілий тому, в якому вміщено дотичні документи, між ними «Статут «новоствореної Академії [див.: Збірник праць… 1919, IV, 136]. Бо це перший Статут нашої Академії й він ясно віддзеркалює візію його авторів, обох драгоманівців-друзів — Вернадського й Кримського, я дозволю собі запитувати його відносну частину: «2. Українська Академія наук у Києві: а) намагається поширювати, поглиблювати й розповсюджувати наукові дисципліни, а разом й збагачувати їхнього новими відкриттями на користь людськости; б) пособляє про «єднанню та організуванню наукової роботи на Вкраїні та допомагає витворенню дослідничих інститутів для всіх паростей людського знання; в) як найвища українська наукова національна установа. Академія, визнаючи українську національну культуру із її оруддям — російською мовою, ставити собі на меті, окрім загально-наукових завдань, виучувати сучасне й минуле Вкраїни, української землі та народу «[Дорошенко 1930, 2, 362 — 363]. Наказом гетьмани від 14 листопаду 1918 р. було б призначено перших 12 академікам (по 4 на кожен з трьох її відділів), котрі тепер здобули право постійного добору дальших членів. Першим президентом Академії гетьман іменував академіка Володимира Вернадського, а він запропонував своїм колегам зверни на неодмінного секретаря власне Агатангела Юхимовича, що й було б одноголосне схвалено таємним голосуванням на засіданні 14 листопаду 1918 р. [Автобіографія… 1941,6]. Великий вчений академік Вернадськнй ніколи не відступив від ідеї самостійности української високої культури — проти Петра Струве та інших ідеологів одної високої культури для всієї імперії. На засідання нашої Академії, присвячене 70-літтю Агатангела Юхимовича, він післав ювілярові аркуша слідуючого змісту: «дорогий друже, підводячи підсумки життя, переді мною проходять наші зустрічі. Загалом підсумок — один-єдиний підсумок: наукова творча робота й вільна культурна діяльність за Україну й рідною мовою (розрядка моя. -О.П.), котрі Мені передавши мой батько із дитинства. І я, виходячи із думок, що Мені приємні, в обох течіях узявши найактивнішу, до певної міри провідну доля. І на обох шляхах я йшов поряд із Вами. Моя наукова робота для мене, а власне й для Вас, все… стоїть на першому місці, але й культура українського народу рідною мовою (драгоманівська ідея; розрядка моя. -О.П.), наукова його творчість й думка цією мовою в критичний момент історії нас про «єднала. І ми із Вами обрали… правильний шлях у критичний момент історії української наукової роботи — наша спільна із Вами справа… «[Сарбей 1971, 1, 96].

VII Творче життя Агатангела Юхимовича поділяється на дві епохи: Московську, довшу (29 років) (1889 — 1918), та Київську, коротшу (23 рокта) (1918 — 1941). Уся Київська доба зв «язана із нашою Академією. Він виконував керівні функції як неодмінний секретар (до 1928 р.) та як голова Першого (історичнофілологічного) відділення (до 1929 р.). Перші рокта були особливо тяжкі. Владі щокілька місяців мінялися, часто смердоті були ворожі концепції української високої науки, так що доводилося захищати навіть фізичне існування інституції. Свідок того години, історик, професор Наталія Полонська-Василенко пише: «Матеріальне становище Академії було б жахливе. Жодна із улад не забезпечила її не лише можливістю нормальної роботи, ба навіть «прожитковим мінімумом », потрібним для п співробітників, щоб не вмерти із голоду. Кримський від години до години здобував різного роду «натуральні «ціності: то якесь вбрання, то — картоплю, то «пайок ». Для співробітників Академії відводили терен, де смердоті могли розводити городи … їм давали дозвіл десь самим рубати дрова взимку. У приміщенні, що його дістала Академія — В-Володимирська, 54 (кіл. пансіон грн. Левашової), не опалювали, чорнило замерзало, й його доводилося відігрівати хуканням. Алі тут, у зимових кімнатах, збиралися (голодні) ентузіасти української науки, в потертих плащах, із помороженими, порепаними руками; зігріті любов «ю до України, смердоті складали плани розбудові української науки… На зворотніх сторінках календарів, на старих театральних афішах — бо паперу не було б, — чорнилом — розчиненими у воді олівцями — смердоті писали свої твори… «[Полонська-Василенко 1949, 2,122]. Перед вів ентузіаст академік-секретар Агатангел Юхимович, який усякими трюками виманював від солдатів, що охороняли друкарні, видіставати надруковані уже аркуші, зокрема, у друкарні Печорської Лаври, й в такий спосіб зумів він урятувати науці прецінні роботи, такі як, наприклад, протоієрея Хведора Титова «Матеріали для історії книжної справ на Вкраїні в XVI — XVIII ст. «На щастя, Агатангел Юхимович приєднав собі молодого помічника, талановитого історика і етнографа із Чернігівщини, Миколу Левченка (1900 — 1934), який скоро ставши директором видавництва УАН та особистим секретарем академіка. Між ними зав «язалася близька дружба, й Агатангел Юхимович, що був неодружений, усиновив його. Не усі видержували голод й холод Києва. Президент Вернадський переїхав спочатку тимчасово до Таврійського університету (Сімферополь, 1920 — 1921), а й у 1922 р. перенісся на постійно до Петрограду, де був можливість створити Радієвий інститут. Його наступник ботанік Володимир Липський (1863 — 1937; президент 1922 — 1928) не мав, як пишуть сучасники, «ані хисту, ані бажання керувати академією «[Полонська-Василенко 1949, 122]. Власне, в годину до вживання 1928 р. завісься тягар спочивав на Агатанге-лоаі Юхимовичеві, й тому в Києві окреслювали жартом нашу Академію не як Українську, а як «Кримську ». Вочевидь, що в «Кримській «Академії винен бути гідно репрезентований схід. Тому Агатангел Юхимович у своїх «Увагах із приводу катедри східної історії та філології «подавши свою візію обсягу та завдань майбутньої української орієнталістики. Бо візія Агатангела Юхимовича все ще актуальна, я дозволю собі запитувати декілька виїмків, що яскраво характеризують потребу сходознавства в Академії наук. «Окрім неминучої загально-ви знаної наукової потреби студіювати східну історію, як одну із великих частин історії вселюдської, Україна має ще свої особливі заподій дбати про ті, щоб у її найвищій ученій інституції східні дисципліни розвивалися як слід, із інтенсивністю. І бажалося б матір навіть назвати не одне й не дві, а скількись східних катедр в Академії наук. Стародавня територія Сучасної України був місцем для життя чи для давнього перебування усяких орієнтальних народів, — й перед російською наукою стоїть ціла низька всеможливих питань й завдань, що чекають планового розробка й розв «язання. Іраністика, туркологія (дисципліна ця особливо потрібна) й арабістика — без отих трьох наук всебічна, неоднобічнаісторія українства неможлива; без них будуть неминучі зіяючі лакуни в самому-таки українознавстві. За давніх часів теперішню південну Вкраїну залюднювала іранська вітка народів: скити-сармати, потім їхня видозміна-алани… як відомо, навіть імення наших великих річок «Дністер », «Дніпро », «Дін «- осетинські (іранські. — О.П.), деякі найзвичайніші слова української мови, такі як «собака », живцем позичено із іранської мови… …Виступає потреба розвивати уже другу галузь сходознавства — туркологію… Історія Хозарщини ані на кому такою великою повинністю не тяжить, як на Академії іменно українській (на шкода, перша велика монографія про хозарів, написана академіком Кримським ще 50 років тому, ще по сьогодні остається в рукописі. Вона в першу чергу мусить бути видана нашою Академією. — О.П.). Знов ж нікому, опроче Академії української, не може бути ближчим обов «язком історично-філологічно дослідити печенізькі та половецькі впливи на Київську Русь. Варто між іншим зазначити, що і досі ще не вияснено як слід усі тії тюркські лексикальні елементи, які ще в передмонгольську епоху були зайшли до української («староруської «) мови й визирають, приміром, з «Слова про Полку Ігоревім «чи із літописів Київського періоду. Потім, починаючи із часів монгольських, турецько-татарські впливи йдуть сьогодні на Вкраїну уже зовсім широкими потоками, різко одбиваючись й на звичаях, й на мові, й на народній словесності, за часів козаччини особливо. Не можна свідомо студіювати українську народню словесність, обминаючи турецьку і татарську народню словесність. …Не можна цілком продуктивно студіювати історичні відносини України до Орди, до Кріму, до Туреччини (Яка іноді навіть володіла Україною чи її частинами), не вичерпуючи турецьку і татарську історію в її перводжерелах, доступних лише тюркологам… …Арабська мова, мова священного Корану, є для всіх народів мусульманського одразу ж орган науки (із історіографією включно), а дуже часто ще і орган канцелярії й будь-яких ділових зносин. Отак як латинська для середньовікової Європи—Через ті кожнісінький орієнталіст, чи якщо із нього іраніст, чи тюрколог, чи хто, винен рівночасно бути дуже досвідченим арабістом; інакше трохи чи не усі історичні джерела будуть проти нього зачинені. …Можна думати, що третя по черзі східня катедра, Яка заснується пізніше, якщо гебраїстична, бо кожному ясно, що Україна, ця «риса єврейської осілості «, має право вимагати, щоб її найвища наукова інституція був авторитетною й в науковому вирішенні справ, котрі торкаються жидівського народу, його історії, мови, віри, побуту… як бачимо, оріенталістичних завдань у Української Академії наук є безліч, на те постійних, на дуже довгі рокта. Немає чого і говорити, що треба якщо згодом позаводити в Українській Академії наук не дві, а декілька катедр сходознавства (в петербурзькій Академії орієнталістів завсіди не менше як шестеро, а буває і понад) «[Записки… 1919, 1, IXXII]. Роки 1918 — 1929 були золотою добою української науки, а гуманістичних та суспільних науках. Це був період, коли книжки появлялися у світло без цензури. Систематичний каталог видань УАН за тих рокта — це книжка у 285 сторінок, в якій є 888 бібліографічних позицій, з них понад як половина власне присвячена різним галузям україністики [Систематичний каталог… 1930]. Не зажадаю додавати, що роботи, котрі малі штамп «Дозволяється випустити в світло. Неодмінний секретар Академії академік Аг. Кримський », викликали повне довір «в науковців світу. Ім «я Агатангела Юхимовича гарантувало високий рівень. Також Агатангел Юхимович реалізував свої інституційні візії. Не буду тут спинятись над структурою його академічної кафедри філології. Інститутом української наукової мови та відповідними українознавчими комісіями (діалектологічної, правописної, живої мови та історії української мови), котрі усі він очолював. Я дуже хочу тут спеціально назвати сходознавчі установи, котрі він, відкривач ісламського й тюркського одразу ж для України, створив й зразу заповнив вагомим змістом. Це в першу чергу «Кабінет арабо-іранської філології «(до 1930 р. випустив шість публікацій), «Тюркологічна комісія «(до 1930 р. теж випустила шість публікацій, між іншим дуже цікавий збірник «Студії із Кріму ») та «Жидівська (опісля: Єврейська) історично-археографічна комісія «(до 1929 р. бачила два млой свого «Збірника праць »). Тут треба ще підкреслити літературну творчість Агатангела Юхимовича, зв «язану зі Сходом. Це не були лиш майстерні переклади. Агатангел Юхимович, що був одним з активних натхненних класиків українського мистецтва слова, в часи його найвищого розквіту на грані XIX — XX ст., був заразом тонким всебічним знавцем класично-арабської та перської - не лише літератур, а відносних цілісних культур. Цей рідкийталан давши Агатангелові Юхимовичеві можливість відчувати та творити гармонічно й паралельно у двох структурах поетичного мислення. «Пальмове гілля «Агатангела Юхимовича — поета — це своєрідний жанр. Поодинокі його поеми й цикли — це, як сказано вище, не лише художні й не лише філологічні переклади. Це «орієнтальне «інспіровані, й крім того, структурно «по-орієнтальному «відчуті перлини українського ліричного генія. «Пальмове гілля «- це також своєрідний жанр у світовій літературі. Ярослав Стеткевич, ведучий й тонкий знавець арабської поезії (він професорує в університеті в Чікаго), вивчивши всебічно «Пальмове гілля », прийшов до висновку, що лише «Західно-Східний Диван «(«Уе5І-08і1іспег Оіуап ») Йоганна-Вольфганга Гете вкладається повністю у ту саму категорію.

VIII Щоб справитися зі своїми науковими та організаційними роботами, Агатангел Юхимович працював 18 часів на добу. Алі негаразд легко було б творити науку у часи громадянської війни та после неї. Вісь, наприклад, був справа наукових контактів та книгообміну із закордоном, головно з Західною Європою. Усітаки усі тих труднощі Агатангел Юхимович старався побороти й часто мав успіхи. Алі прийшли трагічні рокта — 1928, 1929, а й за ними ще страшніші тридцяті рокта. Почалася планова акція ліквідації українознавства як науки на високому світовому рівні, бази окремої високої національної культури. І тут гірка чаша припала нашому трудівникові: він був відсунутий від роботи свого покликання й мусив статі свідком, як одна за одною ліквідуються створені ним із такими зусиллями й любов «ю установи [дати подій подані тут головно на базі твору Полонська-Василенко 1954, 1; 1958, 2]. Насамперед прийшло зв «язування рук. Хоч 3-го травня 1928 р. члени Академії одноголосне переобрали Агатангела Юхимовича на неодмінного секретаря, уряд не затвердивши його на посаду [подробиці див. ще: Полонська-Василенко 1949, 2,724; Полонська-Василенко 1971, год. 31−32,95]. Осінню слідуючого року (1929) Агатангел Юхимович мусив облишити головування Першим (історичнофілологічним) відділом нашої Академії; секретар відділення академік Сергій Єфремов був тоді ж заарештований — тепер ми знаємо документально — як голова неіснуючої, т. зв. націоналістичної організації «спілки Визволення України «(СВУ). А потім були зліквідовані усі сходознавчі установи, так леліяні Агатангелом Юхимовичем, й врешті його гордість — історичнофілологічний відділ Академії. Про ліквідацію діячів кримської літератури та науки я уже згадував. Це все він дуже сильно відчував як особисте упокорення й перекреслення життєвого заподіяння. Два рази Агатангел Юхимович переставав бути людиною із іменем, разів на життя, вісім років (1930 — 1937), а вдруге — после арешту й мученицької смерти в Кустанайській (Казахстан) тюремній лікарні (25 января 1942 р.) аж до реабілітації (із ініціативи його молодшого колеги академіка Леоніда Булаховського) у 1957 р. [див.: Ільєнко 1990, 25 жовт*, б]. як Мені сам Агатангел Юхимович розповідав у 1940 р., він дуже тяжко переживав своє становище «опального «академіка. Він, що працею десяти років поставивши на ноги своє улюблене дітище, нашу Академію (як перед тім у Москві понад 20 років видавав у Лазаревському інституті славні «Трудьі по сходознавства »), де він всіх знавши й усі його знали й шанували, потрапивши у клас недоторкуваних паріїв, якого недавні колеги не добачали. Остання його наукова праця в УАН вийшла у 1930 р., відібрано йому його аспірантів. Історик Української Академії наук, Наталія Полонська-Василенко, жінка іншого президента УАН (1922, не затвердженого урядом) академіка Миколи Василенка (1866 -1935), дуже пластичне описала становище «опального академіка », майже словами Агатангела Юхимовича (останньою секретаркою якого вона був), в такий спосіб: » …Залишилося кілька академікам (у 1930;х рр.), що їхні уряд оголошував «незмінними », але й що їхні безупинно «проробляли «в газетах, часописах, промовах, як «буржуазних вчених », «ворогів народу », й що чекали із дня на день арешту чи заслання. Наукова праця їхнього задля Академії (в архіві Агатангела Юхимовича досі зберігаються млой цінних його монографій, що ніколи не вийшли у світло; деякими із них поцікавилися АН СРСР та АН Азербайджанської РСР й бачили їхні), їхнього не запрошували на наукові засідання, наради. Алі смердоті було неможливо і кинути Академію, бо це вважалось б за контрреволюційний виклик, їхні зв «язок із Академією обмежувався тім, що смердоті двічі на місяць приходили одержувати платню та хлібні картки; колишні будівельники Академії наук, як старці, чекали, поки «товариш «Роза чи Соня, перевіривши в десятьох реєстрах й скільки ж раз перепитавши прізвище, видавала їм цю злиденну картку… Не залишилось навіть колишнього (громадськи настроєного) технічного персоналу. З «явилися в шовкових сукнях розмальовані панночки, що їм був однаково байдужа й наука, й Україна… «» Кримський тяжко терпів від такого стану, доти ж він матеріально бідував. Усі, що можна було б, він висилав до Звенигородки (де живий його прибраний сін Микольцьо (сін Миколи Левченка) із мамою, улюблені сестра та брат із родиною. -О.П.), а сам обмежувався одною стравою в академічній їдальні й дбайливо загортав шматок хліба, який видавали до обіду, й ніс додому. Його старе вбрання звертало у собі увагу навіть у Києві, де більша частина інтелігенції працювала у злиденному одязі «[Полонська-Василенко 1949, 2, 726 — 127]. Десь у 1936;1937 рр. (як розповідав Мені Агатангел Юхимович) в Інституті мовознавства пригадали собі його існування. Викладати не дозволили, але й почали посилати до Агатангела Юхимовича аспірантів. Алі тріумф Агатангела Юхимовича був у 1939 — 1941 рр., коли був приєднана Західна Україна зі Львовом. Тепер Агатангел Юхимович знадобився й висипався до визволених земель як корифей української радянської науки, живий доказ її високого рівня. І дійсно, кожна із його подорожей до Львова сприймалася там, як велике свято, а Агатангел Юхимович — як тріумфатор. Його сімдесятиліття було б великим святому української світової науки. Алі діалектика діяла. 15 января 1941 р. Агатангелові Юхимовичеві був вручений орден Трудового Червоного Прапора, а, як сказано вище, півроку пізніше (20 июля того ж 1941 р.) він які потрапили у м «ясорубку КДБ/НКВС. Склалося так, що Агатангел Юхимович ще под годину нашої першої зустрічі у Львові у січні 1940 р. набравши довір «я до мене, тоді 20-літнього студента й, відбувши зо мною свого роду іспит з сходознавчих дисциплін, запропонував Мені переїхати до собі до Києва в аспірантуру. Ми тоді ще відбули декілька розмов й, очевидно, було неможливо не заторкнути справ СВУ. «Не від речі якщо згадати, — розповідав Агатангел Юхимович, — що в 1929 р. Українська Академія наук стратила свою невинність як наукова й громадська інституція. А вся та халепа через сифіліс. Так ». Побачивши мой здивований погляд, він пояснивши. Щоб здійснити свої плани, уряд мусив надати Академії свого кандидата, який був бі добрим вченим, а разом із тім втішався б довір «ям уряду й популярністю серед мас. Таким був академік Данило Заболотний (1866 — 1929), знаменитий епідеміолог, що вславився своїм відкриттям у поборюванні власне сифілісу, популярної тоді пошесті. Крім того, він дуже любити ходити межи простих людей, фотографувався із робітниками, був почесним донбаським шахтарем тощо. Алі у 1928 р. він був професором Військово-медичної академії в Ленінграді. Його викликали до Києва (де він був академіком ще із 1922 р.), й він ставши офіційним кандидатом в президенти Академії. Агатангел Юхимович, тоді все ще неодмінний секретар, відбув у травні із академіком Заболотним ділову розмову, под годину якої кандидат давши слово, що він «старини не рушатиме й не якщо вводити новин », цебто якщо діяти в згоді зі Спільним Зібранням Академії. Напередодні виборів відбулася нарада проідних академікам в помешканні академіка Миколи Василенка (на Тарасівській, 20), на якій Агатангел Юхимович повідомив своїх колег про вислід розмови із академіком Заболотним. Присутні погодилися одноголосне зверни його президентом, а щоб надати більшого знаення виборам, вирішили, що зборами якщо керувати приятель Агатангела Юхимовича та Василенка, перший президент Академії Володимир Вернадський, що власне через збори приїхав з Праги, де був у науковому відрядженні [про переговори Агатангела Юхимовича із Заболотним див. також роботи: Полонська-Василенко 1954,1,54; ПолонськаВасиленко 1949,2,725−724; Полонська-Василенко 1951, 5, 343]. І дійсно, збори одноголосне обрали Заболотного президентом, але й він не додержав свого слова. Колі у 1924 р. у зв «язку з політичним процесом т. зв. «Центру дій «було б заарештовано академіка Миколу Василенка, Агатангел Юхимович добився того, що Спільне Зібрання нашої Академії одноголосне, за підписами всіх академікам, домагалося його звільнення. Ця акція увінчалася успіхом [див. про це також: Полонська-Василенко 1955,1,49−57; Полонська-Василенко 1951,5,339]. І коли літом 1929 р. почалися арешти в справі СВУ й було б арештовано самого віцепрезидента Сергія Єфремова, Агатангел Юхимович та Микола Василенко звернулися до Заболотного й пригадали йому його обіцянку. Одначе, на їхнє здивування. Заболотний відмовився виступати на оборону свого товариша по академії. І додав, що Академія може виступати лише на стороні обвинувача [див. також: Полонська-Василенко 1954,1, 69; Полонська-Василенко 1951,5,339]. Агатангел Юхимович закінчив словами Гафіза: Куди, куди поділось ті прихилля, Коли панувало в тамошнім гурті! додаючи: «Алі в одного ж 1929 р. Данило Заболотного зникло в живих ». Праворуч СВУ задля Агатангела Юхимовича суто академічною. Велика частина його близьких співробітників-україністів, таких як Ганцов, Тимченко, Синявський, потрапили до тюрму. Агатангел Юхимович не здавав позицій, постійно вимагав перед Академією та Раднаркомом їхнього звільнення, хоч він сам очікував арешту, зокрема после того, як його найближчий помічник й прибраний сін Микола Левченко теж опинився поза свободою. Алі вірна й відважний Левченко не бувПавлушковом, що діяв запрограмовано й викопував яму своєму дядькові й добродієві - Єфремову. Левченко позбавити її собі збити із пантелику ніяким ошустам чи погрозам. Своєю смертю він врятував на деякий годину життя свого улюбленого вчителя та прибраного батька [див.: ПолонськаВасиленко 1954, 1, 77; Полонська-Василенко 1949, 2, 725−726; ПолоиськаВасиленко 1971,31−32,94−96]. Агатангел Юхимович доживши до приєднання Західної України у 1939 р. Львів був для нього своєрідною Меккою. Там він друкував до 1905 р. свої укра-їнські літературні твори, там живий його близький друг Іван Франко, там реалізувалася політична візія його вчителя Драгоманова. Свій побут у Львові в літі 1891 р. він уважав одним з найсильніших переживань свого життя. Тоді він зупинився в українському готелі «Народна Гостиниця «біля колишнього Галицького парламенту (пізніше університету), й коли я зайшов до його кімнати, він скоро запропонував Мені «історичні походи «Львовом. Це був дуже своєрідна пригода для мене: із одної сторони, Агатангел Юхимович пригадував собі усі свої кроки та зустрічі у Львові 1891 р., а із другої - цитував із пам «яті арабські, перські та турецькі поезії й заставляв мене їхнього ідентифікувати та перекладати на українську мову. Оті наші розмови він опісля у квітні 1940 р. оцінив, як відмінний іспит з сходознавчих дисциплін в аспірантуру нашої Академії наук. День перед нашою зустріччю цілий культурний Львів (без огляду на національність) зійшовся у найбільшому залі Львівського університету Со11е§іит Махітит, щоб почути українського академіка, що обіцяв податі розв «язку запитання: «Хто такі хозари й котра їхні мова ». Близько півтори години промовляв Агатангел Юхимович, й в залі непорухалася й муха, усі уважно вслухалися у переконливі аргументи маститого вченого. Агатангел Юхимович кілька разів побував у Львові - й це було б велике пережиття для обох сторін. У розмовах зі мною він підкреслив ваги отих львівських побутів. Алі органи не забули про Агатангела Юхимовича. Незабаром после гучного всенародного 70-ліття вченого, що удостоївся ордена Трудового Червоного Прапора (15 января 1941 р.), якраз коли почалася війна із німцями, вже у липні 1941 р., його безпідставно заарештували й пригадали СВУ. Це недавно на базі оригінальних документів (слідча справа № 148 001) було б виявлено Іваном Ільєнком у «Літературній Україні «(25 жовтня 1990 р.). Агатангел Юхимович загинув у тюремній лікарні 25 января 1942 р. в місті Кустанай у далекому Казахстані - гідно, як живий. Я можу тут лише повторити слова Івана Ільєнка: «Слід віддати належне Агатангелу Юхимовичу, який, Незважаючи на похилий вік й недуги, знайшов у собі сили, вичерпав їхнього останній запас, але й не піддався, не обмовив ані собі, ані товаришів, гідно доніс свій тяжкий хрест на Голгофу народної покари «[Ільєнко 1990, 43, б].

IX Агатангел Юхимович, в тих часи як я його знавши, був невеликого зросту, хворий на астму та з серцевою недугою, майже сліпий (носивши дві парі сильних окулярів). Обличчі орієнтального типу, голос слабий, але й приємний, одягнений у скромний ганьблень одяг темного кольору. Дуже цікавий співрозмовник, хоч часто переходив у монолог. У Києві він живий у старому домі на вулиці МалоПідвальній, 5, на 3-го поверсі. Будинок тепер не існує. Дім мав високі поверхи, так що нелегко було б підніматися до квартири Агатангела Юхимовича й Мені, тоді двадцятилітньому. Алі Агатангел Юхимович не нарікав. Він виказував на позитивну бік своєї квартири: високі стіни давали велику площу для розміщення його величезної славістичної та добірної сходознавчої бібліотеки. Квартира складалася з двох кімнат та кухні, й усі стіни були максимально використані для полиць із книжками та для шаф, в які поміщалися його колекції грамофонних платівок (Агатангел Юхимович був великий любитель й знавець оперної музики) та поштових марок, разом із конвертами. Пригадую собі його прецінну збірку марок із часів революції та громадянської війни, зокрема різних українських урядів. У меншій з двох кімнат був стіл з великим самоваром (Агатангел Юхимович з молодості любився у чаєпитію міцного чорного чаю) та отоманкою для спання. З огляду на його сліпоту й неміч, в нього живий його фактотум Василь Мірошниченко, який ще хлопцем почав свою службу у академіка. Він вміло й скоро виконував доручення, й тому Агатангел Юхимович називав його «Собачі ноги ». На літо Агатангел Юхимович виїздив звичайно до Звенигородки, де жила його сестра Маша, брат Сима (Юхим) та прибраний сін Микольця із мамою. У Києві Агатангел Юхимович живий дуже скромно, він харчувався в академічній їдальні, звичайно оточений студентами. У останні рокта він спілкувався лише з сім «ями дочок Старицьких (Людмила Черняхівська, Оксана Стешенко), сестрою Лесі Українки (Ольга Косач-Кривенюк) та Наталією Полонською-Василенко. Остання, сама визначний історик, по смерти свого чоловіка академіка Миколи Василенка (1935 р.) стратила свою працю, навчилася друкувати на машинці й стала технічною секретаркою Агатангела Юхимовича. Власне тоді він спромігся написати (чи переробити) цілу низку сходознавчих монографій, зокрема свою (досі ще не видану) «Історію хозар ». Машинопису, що заховалися, були власне друковані Наталією Дмитрівною Василенко.

БІБЛІОГРАФІЯ Бібліографічний словник… 1975. Бібліографічний словник радянських востоковедов.Москва. Дорошенко Д. 1930. «Українська гетьманська держава 1918 року ». Історія України 1917;1923 рр. Т. 1−2. Ужгород. Записки… 1919. Записки Історично-філологічного Відділу Української Академії Наук.Т. 1. Київ. Збірник праль… 1919. Збірник праць комісії для вироблення законопроекту про заснування Української Академії наук у Києві. ІУ+88+ХХХІУ. Київ. Ільєнко І. 1990. «Хватальна евакуація. За слідчою справою А. Кримського ». Літературній Україні. 43. Київ. Кримський О. Ю. 1904. Мусульманство та його будучність. Львів. Кримський О. Ю. 1928. Розвідки, з статтею та замітки. І-ХХУШ. Київ. Крьімский А.Є. 1941. Автобіографія академіка Агатангела Юхимовича Кримского. Київ (рукопис). Кримський О. Ю. 1972;1974. Твори в п «яті томах. Київ. Охримович Ю. 1922. Розвиток національно-політичноі думи (від початку XIX століття до Михайла Драгоманова). Львів — Київ. Пизюр Є. 1966. Листи до приятелів. 162−166. Нью-Йорк. Полонська-Василенко М. 1949. «Агатангел Кримський ». Україна. 2. Париж, Полонська-Василенко М. 1951. «М. П. Василенко й ВУАН ». Україна. 5. Париж. Полонська-Василенко М. 1954. Українська Академія наук (нарис історії). Т. 1. Мюнхен. Полонська-Василенко М. 1958. Українська Академія наук 1931;1941. Т. 2. Мюнхен. Полонська-Василенко М. 1971. «Академік Агатангел Юхимович Кримський 1871- 1941 ». Український історик. 31−32. Нью-Йорк — Мюнхен. Сарбей У. 1971. «перший неодмінний секретар Української Академії наук ». Вісник Академії наук УРСР. 1. Київ. Систематичний каталог… 1930. Систематичний каталог видань Всеукраїнської Академії наук 1918 — 1929, склали Іванченко М. та Стешенко Я. Київ; передрук підготував й видав Штогрин Д. 1969. Чікаго. Студії із Кріму. 1930. Студії із Кріму. 1930.1-ІХ. Київ. Східний світло. 1930. Східаий світло. 1930. 12. Харків. Терджиман Перекладач. 1904, ЗО; 1905, 28; 1915, 204. Бахчисарай.