Галицько — Волинське князівство в кінці XIII— на початку XIV ст

Галицько — Волинське князівство в кінці XIII— на початку XIV ст.

Після смерти Данило Галицького (1264 р.) його сін Шварно Данилович одну годину й про «єднав Галицьке князівство із Литвою. Лев Данилович (помер 1301 р.), який успадкував Львів й Перемишль, а после смерти Шварна — Холм й Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши перед тим Люблінську землю й частину Закарпаття із м. Мукачевим. У Володимирі правив у цей годину Володимир Василькович (1270−1288), у Луцьку Мстислав Данилович (із 1289 р. також у Володимирі).

На початку XIV ст. Волинське й Галицьке князівства знову про «єднались до рук одного князяЮрія І Львовича, онука Данило Галицького.

Скориставшись із внутрішніх заколотів в Золотій Орді, Галицьке-Волинське князівство змогло на деякий годину знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра і Південний Бугу. Показником могутності Юрія І було б ті, що він, як й Данило, прийняв королівський титул, іменуючи собі королем Русі (тобто, Галицької землі) й князем Володимирії(Волині). Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окремої Галицької Митрополії, до якої входило кілька єпархій — володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська (перед тім вся Русь входила у склад однієї Митрополії — київської). Утворення Галицької Митрополії сприяло розвиткові традиційної культури й допомагало захищати політичну незалежність про «єднаного князівства. До речі, перший галицький митрополит Петро пізніше ставши першим московським митрополитом.

У 1308−1323 рр. в Галицько-Волинському князівстві правили сині Юрія — Лев II й Андрій. З їхні іменами заговорили українською у «язана важлива сторінка історії Закарпаття. У 1315 р. тут почалося повстання місцевих феодалів проти короля Угорщини Карла-Роберта, основоположника нової династії — Анжуйської. Ряд істориків припускають, що в повстанні взяли участь.

й селяни Закарпаття. На чолі повстанців стали над-жупан Землинського й Ужанського комітатів Петро, сін Петра Петуні, а також палатин Копас. Близько 1315 р. Петро їздив до Галицької землі, щоб запросити на угорський престол одного із Галицьке-Волинських князів — Андрія чи Льова Юрійовича. Повстання охопило значну частину Закарпаття, але й, не отримавши достатньої підтримки, потерпіло поразку. У 1320 р. на заклик наджупана Петра повстання розгорілось знову, але й бл.1322 р. було б придушене. Мабуть, саме тоді Галицьке-Волинське князівство втратило Мукачеві й прилеглу округу.

На міжнародній арені Галицьке-Волинське князівство за Андрія й Льова Юрійовичів орієнтувалось на союз із Тевтонським орденом. Це було б корисно як для забезпечення торгівлі із Балтикою, то й у зв «язку із тім, що все более відчутним був тиск Литви на північні окраїни князівства. Збереглась грамота Андрія й Льова 1316 року про підтвердження союзу із Орденом, якому галицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Отже, хоч галицько-волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від Золотої Орди, фактично воно та вело самостійну зовнішню політику. Польський король Владислав Локетко називав своїх східних сусідів князів Андрія й Льова «непоборним щитом проти жорстокого племені татар ». Виснажлива боротьба з зовнішніми воргами, гострі внутрішні конфлікти князів із боярами й війни князів між собою ослаблювали сили Галицько-Волинського князівства, й цим скористувалися сусідні держави. Після смерти останнього Галицько-Волинського князя Юрія II польський король Казимир III напавши на Львів, пограбував князівський палац на Високому Замку (звідки вивіз «дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями й перлами, а також мантію й трон »), але й скоро був змушений відступити. Правителем Галицької землі ставши боярин Дмитро Детько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, який прийняв мову й звичаї місцевого населення.

У боротьбі за галицькі землі, котра йшла з змінним успіхом, симпатії більшості галичан були на боці Лю-барта. Усі ж сили були надто нерівними. У 1349 р. Польща знову захопила Галицьке-Холмське та Перемишльське князівства, а король польський Казимир проголосив собі «правителем Королівства Русі «, тобто Галичини. Великий князь литовський Альгірдас (Ольгерд Гедимінович) у 60-х рр. XIV ст. підпорядкував собі інші укра-їнські землі — Поділля, Київщину, Переяславщину. Галицьке князівство із 1370 р. опинилось под владою Угорського королівства, причому в 1372—1378 й 1385−1387 рр. тут правив як васал угорського короля онімечений князь з Сілезії Володислав Опольський. Він прагнув незалежності від Угорщини й навіть почав карбувати у Львові монету із гербом Галичини й власним ім «ям. Однак 1387 року Галицька земля й західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовго захоплені Польським королівством. Належні раніше до Галицьке-Волинського князівства землі між Дністром й Прутом, до того числі територія Сучасної Буковини, опинились у складі Молдавського князівства, яку сформувалось саме за годину. Поряд із румунською більшістю, значну частину населення цого князівства становили українці, а деякі волості були цілком українськими. У устрої й правовій системі Молдавського князівства було б чимало рис, котрі сформувались у Га-лицько-Волинському князівстві, навіть грамоти господарів (князів) Молдавії протягом тривалого години укладались російською мовою.

У культурному житті Галицько-Волинської землі, як й всюди в тієї годину, велику роль відігравали церковні установи — монастирі, єпископії, парафії. Про існування шкіл на Волині можна зробити висновок із житія іконописця Петра, згодом митрополита, воли-нянина родом. Його, коли досяг семи років «віддали батьки книжок учитись ». Освічені люди, знавці іноземних мов працювали в князівських й єпископських.

канцеляріях. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування. Збереглись, зокрема латиномовні грамоти галицько-волинських князів й скріплений печаткою лист заради м. Володимира раді м. Штральзунда (Німеччина) із вимогою повернути володимирським купцям сукно із розбитого корабля. У Галицькій області створена найдавніша східнослов «янська редакція тексту Нового Заповіту, котра помітно відрізняється від першої редакції, запозиченої від південних слів «янь. Ряд давніх пам «яток (Христинопольський апостол XII ст., Бучацьке євангеліє ХІІ-ХІІІ ст. та інші) збереглись у монастирі південноволинського села Городище (поблизу сучасного Червонограда), що був в ХІІІ-ХІУ ст. великим культурним центром. У Холмі за Льва Даниловича переказано Білоконеве два Євангелія, в які типово народні укра-їнські мовні риси чітко проступають крізь церковнослов «янську основу тексту літургійних книг.

Велика книгописна майстерня був при дворі князя Володимира Васильковича. Він «був книгар й філософ, якого в всій землі, й опісля нього не якщо ». як розповідає літопис, князь зробив щедрі пожертви церквам у своїх містах (Володимир, Бересття, Більськ, Кам «янець, Любомль) й єпископським кафедрам інших князівств — Луцькій, Перемишльській, Чернігівській. Серед дарів літописець описує 36 книжок. Шкіряна оправа найдорожчих книжок оздоблювалась золототканими тканинами (оловір), металевими накладками з зображенням в техніці пе-регородчатої емалі (фініптом). Всі ці розкішні оправи виготовлялись місцевими ремісниками. Деякі книжки прикрашались чудовими мініатюрами.

Літописання в Галицькій землі із «стало рано. «Повість про осліплення Василька », котра ввійшла в «Повість временних літ » , — винятково талановитий твір. Простота й безпосередність викладу вміло поєднується із реалістичними штрихами.

Першу (життєпис Данило Галицького) написано високоосвіченим книгарем у Холмі, в основному із метою звеличення політики Данило — спадкоємця й продовжувача справ давніх володарів Києва. Він — «князь добрий, хоробрий й мудрий », його славу можна зрівняти лише зі славою Святослава Ігореви-ча та святого Володимира Великого. На повний голос звучить у літописі патріотичний заклик: «Краще на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути » .

Волинська частина літопису починається 1261 фатальністю. У основі вона писалася при дворі воло-димирського князя Володимира Васильковича в останні рокта його життя. Можливе місце перебування літописця — містечко Любомль, де любити бувати володимирський князь. З приводу смерти князя до тексту включено написану іншою особою похвалу Володимирові, значна частина якої — переробка «Слова про законі й благодаті «митрополита київського їларіона. Якщо холмський літописець писавши із точки зору вірних князю бояр, то волинський понад враховує опору князівської влади й на «простих людей «— «містичів », селян. Описуючи подвиг одного із воїнів, автор літопису подчеркивает, що то був «не боярин, ані знатного роду, а простий чоловік ». Відзначено, що Володимир Ва-силькович «світився правдолюбством «також й «щодо простих людей », ті саме заговорили українською уторено й про Мстислава Даниловича. У мові волинського літописця порівняно багато елементів, котрі ставали характерними для тодішньої української народно-розмовної мови.

У літописі згадані й частково переказані окремі «слави «— величальні пісня, із якими мають спільність обрядово-величальні колядки, що становлять один із найдавніших пластів української народно-поетичної творчости. Напевне подібні пісня співав славетний перемишльський співець Митуса, покараний за непокору князю.

Яскравий вияв високого рівня культури — архітектура краю. Будували переважно із дерева, кам «яними спершу були лише храми, рідше князівські палати. Збережений (в реконструкції) володимирський Успенський собор, будівництво якого було б завершене 1160 р., повторює план Успенського собору Києво-Печерської лаври. У містах Галичини — Перемишлі, Звенигороді, Василеві, Галичі започатковано білокам «яні будівництво церков. У одному лише Галичі відомо розташування не менше ЗО мурованих монументальних споруд, однак лише частина їхнього вивчена археологами. Спорудження найбільшого в Галичині храму — Успенського собору заговорили українською у «язують з створенням тут єпископії в 1157 р. Це — яскравий зразок галицької архітектури. Про чудові храми Данило Галицького в Холмі ми знаємо із літописної розповіді. Особливою красою відзначалась церква Івана. Різьба ними настільки вразила літописця, що він повідомив ім «я скульптора — «хитреця «Авдія. На головних дверях «був зроблений Врятував, але в північних святий Іван, так що усі, хто дивився, дивувалися… «За князя Василька й його сина Володимира Васильковича працював видатний.

спеціаліст в галузі містобудування «чоловік хитр «Олекса, який спорудив низку дерев «яних міських фортифікацій. Яскравим виявом майстерності галицьких будівничих був п «ятиповерхова дерев «яно наскельна фортеця ІХ-ХІУ ст. Тустань поблизу села Уріч у Карпатах.

Місцевий іконопис розвивався в Галицьке-Волинській землі под впливом київського. З робіт художників високого професійного рівня збереглась ікона богоматері-Одигітрії кінця ХІІІ-ХІУ ст. із Покровської церкви м. Луцька (нині у Київському державному музеї українського мистецтва). Галицьке образотворче мистецтво гідно представляє відома ікона святого Юрія-змієборця на чорному коней (зберігається у Львівському державному музеї українського мистецтва). Ряд українських ікон залишаються в руслі художніх традицій Галицько-Во-линської землі, їм, попри індивідуальні манери окремих майстрів, властиві лаконізм й цілісність композиції, стриманість колориту й одночасно вміння користуватись контрастами барв, емоційна насиченість образу-символа. Ці особливості, органічно зливаючись в ході подальшого розвитку із новими рисами, сталі у майбутньому одним із компонентів національної своєрідності українського образотворчого мистецтва. Також у багатьох творах народного декоративного мистецтва Західної України (килими, вишивки, писанки) справедливо вбачають використання й дальший розвиток мотивів, котрі існували ще в середньовіччі.

У культурі галицько-волинської доби ще виразніше, ніж раніше, спостерігається оригінальне поєднання слів «янської спадщини й нових рис, зумовлених зв «язками із Візантією, Західною й Центральною Європою, країнами Сходу. Князівству належить почесне місце в формуванні української культури, в зміцненні її зв «язків із культурами інших народів. Протягом століть у важкі часи панування іноземних держав укра-їнські діячі літератури, мистецтва, освіти звертались до спадщини минулих епох, до того числі й до доби Галицько-Волинського князівства. Спогад про його колишню велич підтримував дух визвольної боротьби українців. Державницькі традиції доби Київської Русі й Галицько-Волинського князівства малі велике значення для збереження й зміцнення історичної самосвідомості українського народу.

Протягом ста років после занепаду Києва Галицько-волинське князівство слугувало опорою української державності. У цій ролі обидва князівства перейняли велику частку київської спадщини і водночас запобігали захопленню західноукраїнських земель Польщею. Тім самим у переламний момент історії смердоті зберегли в українців, чи русинів, як їхнього тепер називали, почуття культурної та політичної ідентичність. Це почуття викличе вирішальне значення для їхнього існування як окремого національного утвору в лихі часи, що насувалися.