Геологія як наука і її місце як наука про Землю. 
Форми рельєфу створені тимчасовим русловим стоком. 
Стадії їх розвитку. 
Складання картосхеми густоти горизонталь, розчленування територій

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Геологія як наука і її місце як наука про Землю. Форми рельєфу створені тимчасовим русловим стоком. Стадії їх розвитку. Складання картосхеми густоти горизонталь, розчленування територій.

ПЛАН.

1. 1.Геологія як наука і її місце як наука про Землю.

2. 2.Форми рельєфу створені тимчасовим русловим стоком. Стадії їх розвитку.

3. 3.Складання картосхеми густоти горизонталь, розчленування територій.

1. 1.Геоморфологія як наука.

Місце геоморфології в системі наук про землю Геоморфологія (Гео — грец. Земля, морфе — грец. форма, логос — грец. слово, вчення, наука).

Як науки геологія та геоморфологія сформувались внаслідок вирішення задач і практичних запитів суспільства. Розвиток матеріальної культури, зростання людського суспільства найтіснішим чином пов’язані з освоєнням земної поверхні. Люди почали вивчати Землю ще на перших порах свого існування.

Поява геоморфології як самостійної області знання відноситься до кін. 19 — поч. 20 ст., коли оформилися дві самостійні школи: американська на чолі з У.М.Дейвісом і європейська (головним чином німецька), представниками якої були А. Пенк, В. Пенк. Основи геоморфології в Україні та Росії заклали П.А.Кропоткін, І. В. Мушкетов, І. С. Щукін, Я. С. Едельштейн, К. К. Марков і ін.

Об'єктом вивчення геології та геоморфології є вся планета і в особливості її кам’яна оболонка (літосфера).

Предметом дослідження науки є будова, склад речовини у цій оболонці, впливу на ці процеси біосфери як у минулі часи, так і в наш час і, особливо, вплив на ці процеси нової геологічної сили — людства (В.І. Вернадський).

Довкілля має системний характер і важливим завданням є здійснення аналізу тих чинників, які обумовлюють перебіг сучасних геоморфологічних процесів.

Основні напрямки досліджень у геоморфології:

• Теорія та методика, методологія геоморфології, системний геоморфологічний аналізгеоморфологічні закони та геоморфологічні парадигми.

• Теорія та методологія структурної геоморфології.

• Теорія та методологія антропогенної геоморфології.

• Еволюційна геоморфологія: розвиток давнього й експонованого рельєфугеоморфологічна етапність та хроногеоморфологіягеоморфологічні аспекти еволюції тектоногенезу, седиментогенезу, клімату, гідросфери, біосфери, рельєфоутворюючих процесів.

• Регіональна та планетарна геоморфологія: просторово-часові закономірності. Принципи та підходи до районування. Регіональні геоморфологічні проблеми України.

• Просторова організація сучасного рельєфу й рельєфоутворюючих процесів, їх взаємопов'язане функціонування та прогноз розвитку.

• Просторова організація природно-техногенних геоморфосистем, оцінка стану та прогноз розвитку.

• Методи геоморфологічних досліджень: системний аналіз і математичне моделюванняморфоструктурний та неотектонічний аналіз, морфодинамічний аналізгеоморфологічне картографуваннядистанційні, експериментальні, палеогеоморфологічні, морфометричні методи тощо.

• Прикладні проблеми сучасної геоморфології. Геоморфологічні дослідження при: пошуках корисних копалин, інженерному освоєнні території, сільськогосподарському природокористуваннігеоморфологічні дослідження для розв’язання екологічних проблемгеоморфологічний прогнозгеоморфологічна експертизагеоморфологічні основи раціонального природокористування в Україні.

Процеси, що впливають на формування твердої оболонки Землі по своєму положенню щодо її поверхні підрозділяються на ендогенні й екзогенні. Ендогенні процеси протікають в умовах високих температур і тисків. Гравітаційне поле Землі і сили обертання можуть впливати на форму планети, викликати вертикальні і горизонтальні переміщення фрагментів літосфери різної щільності, процеси діапіризму і т.д.

Для рельєфоутворення найбільше значення мають механічні рухи літосфери, магматизм і метаморфізм. Один з найважливіших результатівформування первинних нерівностей твердої поверхні Землі - тектонічно обумовлених підняттів і западин. Екзогенні процеси поділяються на 3 групи: вивітрювання, денудація (знос) і акумуляція (нагромадження). Денудація й акумуляція по ефекті впливу на рельєф є що нівелюють.

Вплив сили ваги і сили обертання впливають на ряд екзогенних факторів Клімат Землі визначає генетичні типи екзогенних процесів і, почасти, інтенсивність їхнього впливу на земну поверхню. Латеральні зміни клімату визначаються положенням Землі щодо Сонця й утворять планетарну кліматичну зональність.

Зміни клімату з висотою утворюють орокліматичну зональність, що обумовлена ростом тектонічних підняттів і зміною температури атмосфери з висотою. Велике рельєфоутворююче значення мають зміни клімату в часі. Екзогенні фактори. Під екзогенними факторами розуміються процеси рельєфоутворення, обумовлені вивітрюванням, денудацією й акумуляцією.

Вони генетичне і причинно зв’язані з ендогенними факторами, приповерхнім гравітаційним полем Землі, її кліматом, а також впливом Сонця і Місяці. Форми рельєфу, в утворенні яких головна роль належить екзогенним процесам, називаються морфоскульптурами. Вивітрювання — сполучення процесів руйнування гірських порід, що складають земну поверхню під впливом зовнішніх оболонок і Сонця. Вони підготовляють матеріал для подальші денудації й акумуляція.

Джерела енергії для процесів вивітрювання — енергія Сонця і фізико-, хімічний вплив атмосфери і гідросфери. Клімат визначає виборчий розвиток основних генетичних типів вивітрювання і впливає на швидкість їхнього плину. Денудація по загальному характері впливу — процес зниження земної поверхні. Підрозділяється на загальну, чи площинну, і лінійну, що розвивається вибірково. Акумуляція — процес підвищення земної поверхні. Може бути регіональної і локальний.

Геоморфологія займає важливе місце серед інших природничих наук, які досліджують літосферу та процеси, які зумовлені змінами в ній.

Отже, геоморфологія (від гео … і морфологія), наука про рельєф суші, дна океанів і морів. Вивчає зовнішній вигляд, походження, вік рельєфу, історію розвитку, сучасну динаміку і закономірності поширення.

Дані геоморфології використовуються при пошуках родовищ корисних копалин, проектуванні доріг і споруджень.

2. Форми рельєфу створені тимчасовим русловим стоком. Стадії їх розвитку.

Форми рельєфу створені тимчасовим русловим стоком — це форми, що утворилися внаслідок лінійної водної ерозії, яка в свою чергу відноситься до ускореної після антропогенної. До лінійної ерозії відносяться трумчасні розливи, яри, ярові системи Струмачасті розливи формуються і мають глибину 30−35 см в процесі обробки грунту утворені жолобники і йде деформація схилу. Якщо не обробляти грунти після розмокни утворюється промоїна — її глибина 1−1,5 м. Промоїна роз'їдає НЕІ горизонт. Н-акулятивнийЕ — емовійційнийІ - ілювіаційний.

Яри бувають схилові, приводороздільні, яркові системи.

3. Створення картосхеми густоти горизонтально, розчленування території.

Горизонтальне розчленування рельєфу (густота або інтенсивність розчленування) характеризує ступінь розвитку ерозійної мережі та щільність розміщення на досліджуваній території окремих негативних чи позитивних форм (тальвегів, ярів, улоговин, западин, горбів, пасем тощо).

Визначення і подальше картографування горизонтального розчленування поверхні дозволяє не тільки районувати досліджувану територію за ступенем її «освоєння» ерозійною мережею, але й допомагає встановлювати стадію розвитку рельєфу, його відносний вік.

Існують різні підходи до визначення показників горизонтального розчленування рельєфу.

1. Показник густоти ерозійного розчленування (Кг, км/км2) характеризує довжину тальвегів ерозійних форм, що припадає на одиницю площі:

Формула 1. Кг=S/ер/F.

де — $${}_{\text{ер}}$$ сумарна довжина всіх тальвегів (серед них і постійної.

гідрографічної мережі), зафіксована картометричними роботами на досліджуваному водозборі (див. табл. 48), км;

Р — площа водозбору, км2.

Показник густоти ерозійної мережі є однією з найбільш поширених характеристик горизонтального розчленування території. Саме таким способом визначається і широко вживана у науковій та технічній літературі густота гідрографічної мережі (річкової сітки), при розрахунках якої у чисельнику формули (1) враховується не загальна протяжність тальвегів ерозійних форм, а сумарна довжина постійних водотоків (річок, струмків, каналів).

При картографуванні показники густоти ерозійного (або гідрографічного) розчленування розбиваються на інтервали (наприклад: менше 1 км/км2, 1−2 км/ км2, 2−3 км/км2 тощо) і виносяться у легенду карти та показуються на самій карті якісним фоном — фарбами або штриховкою.

Разом з тим показник густоти ерозійного розчленування, що являє собою величину відносну (довжина ерозійних форм відноситься до площі), ускладнює можливості співставлення горизонтального розчленування з іншими основними морфометричними показниками — глибиною розчленування та кутами похилу поверхні, оскільки останні представлені зде­більшого абсолютними величинами і можуть визначатися не тільки для площі, а й для будь-якої окремої точки на поверхні. Саме через цю обставину заслуговують на увагу й інші способи оцінки горизонтального почленування.

2. Віддалення вододілів від місцевих базисів ерозії характеризується довжиною схилів, яка являє собою величину абсолютну, що знаходиться у функціональній залежності від глибини розчленування, тобто висоти схилу (п) та середнього кута його падіння (а):

Ісх=h/tgа Для побудови карт віддалення вододілів від тальвегів у межах кожного елементарного водозбору (наприклад, водозбору третього порядку) проводять серію ліній падіння схилів, на яких відкладаються (починаючи від тальвегу) рівновеликі відрізки, довжина яких призначається в залежності від масштабу карти та характеру рельєфу (наприклад, на картах масштабу 1:25 000 такі відрізки розмічають через 0,4- 1,0 см, що відповідає відстаням 100−250 м на місцевості). Рівновіддалені від тальвегів точки з'єднують плавними кривими, які й являють собою ізолінії віддалення від місцевих базисів денудації. Для унаочнення карти площі між ізолініями доцільно зафарбовувати або штрихувати.

За такою самою методикою будуються і карти довжини ліній стоку, проте на них віддалі вимірюються у зворотному напрямку — не від тальвегів, а від вододільних ліній. Такі карти особливо зручні при вивченні інтенсивності поверхневої ерозії (площинного змиву, яротворення тощо), а відтак станов­лять великий інтерес для практиків землевпорядкування, екологів, агрономів, меліораторів та фахівців інших галузей господарства.

Зважаючи на працемісткість картометричних побудов при виконанні описаних вище робіт, на практиці дуже часто виконуються наближені обчислення, за якими визначається так звана середня довжина схилів (І0сх>м). Наближеність оцінки середньої довжини схилу пов’язана з припущенням, що основний тальвег проходить по центральній частині досліджуваного басейну (в дійсності це буває дуже рідко), однак, як показують спеціальні дослідження, подібні розрахунки цілком влаштовують практиків, особливо при проведенні робіт на значних за розмірами площах.

При цьому:

І0сс= 1000F/2S/th=500F/S/ер

(Тут коефіцієнт 1000 вживається для переведення. довжини схилів у метри, оскільки і площа, і сумарна довжина тальвегів виражені у кілометровій системі).

Картографування середньої довжини схилів здійснюється за елементарними басейнами відповідного порядку. При цьому, в залежності від призначення роботи, обираються ті чи інші інтервали, у межах яких відповідним забарвленням або штриховкою показуються ареали поширення схилів однакової довжини.

3. Щільність розміщення форм рельєфу (западин, горбів, лійок тощо), яка виступає теж як одна з важливих характеристик горизонтального розчленування поверхні, може визначатися як в абсолютних, так і у відносних показниках (коефіцієнтах), що відповідно визначаються за виразами:

Кабс (АТ)0,5.

Квідн = N/F

де N — кількість западин, горбів або інших нелінійних форм рельєфу на досліджуваному водозборі з площею Р, км2.

Наведені показники далеко не вичерпують всього розмаїття методів та підходів до оцінки горизонтального розчленування рельєфу. Зокрема, слід бодай побіжно згадати про оригінальні методи, запропоновані для дрібномасштабного морфометричного картографування (тобто, для значних за площею територій) В. Ченцовим, В. Черніним та іншими авторами (вони достатньо повно висвітлені у спеціальних роботах, наприклад у О. Спиридонова та ін.).