Гетьманська держава

Гетьманська держава

1.Державний переворот 29 апреля 1918 р в УНР й встановлення гетьманату П. Скоропадмький.

У умовах іноземної окупації одночасно із втратою популярності Центральної Заради поширювався рух проти неї. Частина селян й міського населення прагнула встановити інший порядок. Своє розв’язання проблеми намічали і німці, передбачаючи в нових умовах нажитись за рахунок пограбування України.

Навесні 1918 р у києві було б створено Українську народну громаду, до якої вступило багато старшин 1-го Українського корпусу та козаків із Вільного козацтва. Громада зав’язала тісні стосунки із партією українських хліборобів-демоккратів та із «Союзом земельні власників», а й у середині апреля 1918 р — й із німецьким командуванням. На одній із нарад німецького та австрійського командування було б вирішено, зважаючи на неможливості співпрацю із Центральною Радою, підтримати іншу уладові, котра б встановилася внаслідок перевороту. Новий уряд передбачалось утворити у формі диктатури, із твердою владою, без народного представництва, принаймі на перший годину. За найкращу форму влади було б визнано гетьманат. Кандидатами на гетьмани називали різних осіб, у тому числі Є. Чикаленка — багатого поміщика, видатного громадського діяча, а також П. Скоропадського — колишнього командира 1-го Українського корпусу й почесного отамана Вільного козацтва. Кандидатура Є. Чикаленка незабаром відпала.

29 апреля у Києві відбувся хліборобський з'їзд, організований із ініціативи.

«Союзу земельні власників», на якому генерала Павла Скоропадського було б проголошено гетьманом України. У ніч із 29 на 30 апреля його прибічники захопили усі державні інституції і найважливіші об'єкти. Місце УНР заступила Українська гетьманська держава.

Свою діяльність Скоропадський розпочав із відмови від соціальної політики Центральної Заради й обіцянок повернути життя «в норомальне річище». У концентрованому вигляді все це містится в «Грамоті до всього українського народу» від 29 апреля 1918 р., уякій шлося, перш на, проти захист інтересів власників.

2.Зміни у внутрішній й зовнішній політиці Української держави.

Державний лад.

Декларована Скоропадським ідея сильної влади політичних й соціальних реформ втілилась у затверджених ним 29 апреля 1918 р. «Законах про тимчасовий державний устрій України». Так, виключно гетьману належала «влада управи» в усій Українській державі, він призначав «отамани Заради міністрів» й за його поданням затверджував «Кабінет у повнім його складі». Так саме він й «скасовував» його. Гетьман виступав також як «найвищий керівничий всіх зносин української держави із закордонними державами» й «верховний воєвода української армії й флоту», здійснював помилування.

Більше того, гетьман уособлював не лише виконавчу, а і законодавчу уладові, адже саме він «стверджував закони й без його санкції ніякий закон не міг матір сили». А парламент «законами про тимчасовий державний устрій України» не передбачався.

Коли стосується Заради міністрів, то, на неї покладалися «напрямок й об'єднання роботи окремих секцій» (тобто відомств) по «прикметах як законодавства, то й найвищої державної управи». Раду Міністрів очолював Отаман -Міністр, а «керування» її справами покладалось на генерального секретаря й «підлягаючу йому державну Генеральну Канцелярію». Щоправда, за годину Отаман-Міністр ставши називатися традиційпно — головою Заради міністрів, а Генеральний Секретар — державним секретарем.

У складі гетьманського уряду, затвердженого на початку травня, були міністри внутрішніх справ, фінансів, торгівлі і промисловості, земельні справ, судових справ, закордонних справ, військовий міністр, генеральний контролер. Водночас з’являються нові інституції - міністерство народного здоров’я й міністерство сподівань, яку займалося релігійними проблемами.

Призначені Центральною Радою комісари були усунуті зі своїх посад, їхні замінили так звані «старості», котрі і очолили місцеві адміністрації. Було бачено також закон про Державну варту — так за часів гетьманщини почала називатися міліція. Вона підпорядкувалась безпосередньо старостам: на рівні губернії функціонував «помічник — інспектор Державної варти», на рівні повіту — «начальник повітової Державної варти».

За своїм статусом губернські старості майже повністю відповідали російським губернаторам, тань взагалі всю систему місцевої влади поступово наближалась до колишньої російської моделі.

Системою місцевої адміністрації «завідувало» міністерство внутрішніх справ. Визначаючи основні засади його політики, тодішній державний секретар Кістяковський заявивши, що перед міністерством внутрішніх справ стоїть важке заподіяння впорядкування місцевого життя.

У процесі державотворення Скоропадський зіткнувся із великими труднощами. Він негативно оцінював державний апарат, що дістався йому на спадщину Центральної Заради, й розпочав його перебудову.

Особливо слід підкреслити здобутки гетьмани у формуванні дипломатичного відомства України та його діяльності. Орієнтири гетьманської дипломатії були традиційними: на першому плані, крім міжнародного визнання, стояла проблема соборності українських земель, котра, втім, тісно перепліталася ще із однією — відносинами із країнами — суб'єктами колишньої імперії. З деякими із них, зокрема Фінляндією, Литвою, Грузією, труднощів не виникало, адже не було б головного каталізатора всіх протиріч — територіальних проблем. Однак у взаєминах із іншими державами, насамперед із Польщею, саме смердоті стали головною перешкодою. Доти за спірними територіями одразу ж виростали інтереси «третіх» держав. Важко просувалися переговори із радянською Росією.

Відносини із Німеччиною й Австро-Угорщиною були в центрі уваги й зусиль української дипломатії із огляду на реальні політичні обставини, й зокрема на присутність німецьких військ на українській землі. З одного боці, Центральна Рада, а потім й гетьман сподівались із допомогою цих сил статі на власні ноги, укласти договір із радянською Росією, домогтися визнання України нейтральними державами, а згодом й державами Антанти; по другий бік, тут лежали власні інтереси Німеччини й Австро-Угорщини. Не менш активним було б дипломатичне життя і у самому Києві. Де діяли посольства багатьох країн. У останні тижні існування Української держави орієнтири гетьманської дипломатії змінюються. Неминуча поразка Німеччини змушує її дедалі настійливіше шукати контактів із Антантою, а загрозлива внутрішня ситуація підводить до несподіваних рішень.

3. Судова система й правохороні органи. Правова система.

Згідно із законом Генеральний Суд мав складатися із трьох департаментів — цивільного, карного і адміністративного й виконувати на всій територї України функції, що до його формування належали «Правительствующему Сенатові», а також касаційні функції Головного військового суду.

Закон визначав лише структуру Державного Сенатові, вимоги до сенаторів, порядок їхні призначення та деякі інші запитання. Так, Державний Сенат, який очолював Президент, поділився на Генеральні Суди: Адміністративний, Цивільний й Карний.

На відміну від закону про Генеральний Суд, ухваленого Центральною Радою, гетьманський акт встановлював значно суворіші вимоги до кандидатів на посади сенаторів — наявність вищої юридичної освіти й не менш 15-ти річного стажу роботи «в судновому відомстві на посадах не нижче суднового слідчого чи товариша прокурора окружного суду» чи «у стані присяжного адвоката, а також із числа тихий, що мають навчань ценз Магістра чи доктора». Водночас закон містив й цілком сучасну заборону займатися будь-якою іншою діяльністю, крім наукової й викладацької.

Крім системи загальних судів в Українській державі функціонували і суди військові. При військових судах незалежно від їхні рівня вводилися також посади військових слідчих. І знов — таки усі військові установи у своїй діяльності малі керуватися колишніми російськими законами, що щоправда, із одним застереженням — «наскільки настанови цих законів не будуть суперечити новим законам Української держави».