Реформи другої половини 19 ст. в Росії та їх вплив на розвиток України

Реформи другої половини 19 ст. в Росії та їх вплив на розвиток України.

.

План.

Вступ.

1. Відміна кріпосного права:.

а) особисте звільнення селян;.

б) селянські наділи;.

в) викупна операція;.

г) державні селяни..

2. Реформи адміністративно-політичного управління 60 — 70-х рр. в Росії:.

а) земська та освітня реформи;.

б) судова реформа;.

в) реформа міського самоврядування;.

г)зміни в військовій сфері;.

д) фінансова реформа;.

е) цензурна реформа..

3. Вплив реформ на розвиток України..

Висновок.

У середині ХIХ ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала в невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними ознаками та виявами кризовості були занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; панування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів — стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напруження в суспільстві; глухе бродіння в народі, що приховувало в собі загрозу широкомасштабного селянського бунту; посилення процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів.

Я обрала цю тему тому, що мене цікавить економічний та соціальний розвиток України як складової Російської імперії кінця ХIХ ст. Особисто я вважаю, що цей період в історії України був переламний і значення та наслідки реформ «згори» кінця ХIХ ст. не можна оцінювати однозначно. Тому я і вирішила дослідити цю тему трохи докладніше, порівняти матеріали з різних джерел, щоб особисто для себе зробити висновок: реформи 60 — 70-х рр. відкрили шлях до капіталістичного розвитку Росії чи дали поштовх до зростання революційних виступів?

Поміж нечисленних обставин, що спонукали до модернізації, основним поштовхом стала поразка Росії у Кримській війні (1853−1856), у якій гігантські людські та матеріальні ресурси імперії не подолали новітню техніку європейських держав-лідерів Англії та Франції. Також війна засвідчила занепад господарства, кризу організації праці, наростання соціальної напруженості. Це змусило передову частину російських правлячих кіл замислитися над розробленням та впровадженням реформаційного курсу, спрямованого на модернізацію економіки держави.

Після детального опрацювання пропозицій було підготовлено узагальнюючий документ — «Положення про селян» і Маніфест, який підписав 19 лютого 1861 р. Олександр II. В містах і селах України ці документи обнародувалися з 9 березня. Крім «Загального положення», яке визначало головні принципи селянської реформи для всієї імперії, були розроблені місцеві «Положення» для окремих районів, у тому числі три й для України. Ця реформа мала як позитивні так і негативні наслідки.

Головною перевагою в особистім звільненні було те, що селяни здобули ряд громадянських прав — особистих і майнових. Поміщики втратили будь-які права на них. Селяни відтоді отримали право укладати договори як з приватними особами, так і з державними установами, займатися торгівлею і промисловістю, володіти рухомою і нерухомою власністю, самостійно виступати в суді у різних справах: цивільних і кримінальних. Крім того, вони могли, за власним бажанням, брати участь в органах громадського самоврядування, переходити в інші стани (в міщанство, купецтво і т. д.), вступати до навчальних закладів, на службу тощо. Але, ставши вільними, селяни залишалися «нижчим станом». Вони сплачували подушний податок (до 1866 р.), відбували рекрутчину, не були аж до 1904 р.(!) вільні від фізичних покарань. Від усього цього були звільнені дворянство, купецтво, духовенство. Протягом дев «яти років після оголошення реформи селяни не мали права відмовитися від наділу, а значить залишити село. Але й після цього, щоб бути повністю вільним, включаючи і право вибору місця проживання та професії, треба було вийти з сільської общини, яка перетворювалася на найнижчу адміністративну одиницю. До її функцій належали місцеве самоврядування, забезпечення своєчасної сплати селянам платежів та податків і виконання ними повинностей. Характерною особливістю українських земель була незначна поширеність селянських общин. Так, якщо в Росії общиною жили понад 95% селян, то на Лівобережній Україні - 30%, а на Правобережній — лише 20%. Незважаючи на очевидні переваги особистої свободи, немало селян не могли їх одразу збагнути. Багатьох з них лякала ця свобода, яка не лише відкрила перед ними нові можливості, а й вимагала ініціативи і відповідальності за кожен свій крок.

При скасуванні кріпосного права поміщики були зобов «язані відвести селянину наділ, від якого останній не мав права відмовитися. Розмір наділу визначався «добровільною угодою» між поміщиком і селянами, але в межах норм, визначених для конкретної місцевості. Маючи підтримку держави та користуючись відсутністю земельного розмежування до реформи, поміщики на Україні не тільки захопили найкращі землі, а й відрізали в селян чимало їхньої землі: від 14% у Херсонській губернії до 37% - у Катеринославській. Тому після проведення реформи 220 тис. українських селян залишилися безземельними, майже 100 тис. мали наділ до однієї десятини і 1600 тис. — від однієї до трьох десятин. У цілому ж у пореформений період майже 94% селянських господарств володіли наділами до 5 десятин, що не давало змоги ефективно вести господарство. У правобережних губерніях України наділ був нижчий, ніж встановлювали «Бібіковські інвентарі» 1848 року. До укладання викупної угоди з поміщиком селяни вважалися тимчасовозобов «язаними і за користування наділами змушені були виконувати старі повинності, такі, як панщину (оскільки до реформи в Україні переважала панщина, а не оброк). Категорія тимчасово зобов «язаних селян була ліквідована лише через 20 років.

Реформа проводилася за рахунок селян, які мусили сплатити поміщику викуп. При визначенні суми в основу було покладено не ринкову ціну землі й прибуток, а розмір тогочасних повинностей селянина у поміщика. У середньому по Україні викупна ціна землі перевищувала ринкову майже в 4 рази. Селяни лише в окремих випадках були спроможні виплатити всю суму викупу відразу. Тому держава взяла на себе проведення викупу. 80% потрібної суми держава давала селянам в борг, сплачуючи її за них поміщикам. Протягом 49 років селяни повинні були повертати державі її позику з процентами. Внаслідок цього царська казна на кожний виданий селянам карбованець отримала 63 копійки чистого прибутку. Стягнення з селян викупних платежів припинилося лише у 1906 р.

Слідом за скасуванням кріпацтва була проведена реформа державних селян, які в Україні складали понад третину всього селянства. Частина з них, козаки Чернігівської і Полтавської губерній, колоністи Степової України, були власниками своєї землі, користувалися низкою економічних пільг, що дозволяло їм ще до 1861 р. утримувати господарства фермерського типу. У 1866 р. у власність державних селян перейшли значні земельні масиви. У більшості українських губерній вони були вдвічі більші від середнього наділу кріпаків, а платежі були визначені для них порівняно менші. Найбільш сприятливі умови для господарської діяльності отримали колоністи. Після реформи в користуванні колоністів Степової України перебувало понад 20% усієї надільної землі, хоч вони й становили лише 11,7% загальної кількості селян.

Скасування кріпосного права стало початковим кроком до модернізації Російської імперії. Таке радикальне перетворення в аграрному секторі вимагало термінових змін та зрушень в інших сферах суспільного життя, які б дали можливість гармонізувати та стабілізувати загальну ситуацію. У комплексі реформ Олександра II після скасування кріпосного права провідне місце належить земській, міській, судовій та військовій реформі.

1864-го року було впроваджено земське самоуправління. Один із найкращих знавців земства в Україні, О. Моргун, писав так: «Земське самоврядування було одним із найвидатніших явищ у суспільному, економічному й культурному житті України кінця ХIХ ст.» Земське самоуправління охоплювало все економічне та культурне життя губерній. У ньому брало участь все населення, що мало земельну власність: дворянство, духовенство, міщанство та селяни. Ця вимога обмежувала участь у самоуправлінні постійних мешканців повіту. Раз на рік на загальних зібраннях депутатів (їх обирали від усіх верств населення, але закон надавав багато пільг землевласникам-дворянам) обиралось земську повітову управу, яка діяла постійно. Повітові земські управи обирали губернську управу. Функції земств були дуже широкі, а їх кошти складалися з «самообкладання» населення з кожної десятини. Земства дбали про гігієну та санітарію, утримували шпиталі, лікарів, фельдшерів, акушерок. Медична допомога була, за незначним винятком, безкоштовною для всієї людності, незалежно від того, чи пацієнт платив земські податки чи ні. З кожним роком мережа лікарняних закладів, які утримувалися земствами, постійно зростала. У 1870 р. працювало 73 земські лікарні, а в 1910 р. — 576. Протягом майже 50-літнього існування земства зразково поставили справу медичної обслуги в українських губерніях.

Другою великою галуззю діяльності земств була освіта. Земства організовували школи: чотирирічні, початкові, гімназії, професійні, технічні, курси для підвищення освіти вчителів, курси українознавства. Земські школи користалися доброю славою. В 1910 р. в цих школах навчалося понад 420 тис. дітей. Середня освіта здобувалася в класичних та реальних чоловічих і жіночих гімназіях, навчання в яких було платним. Право вступу до університетів мали лише ті особи, які закінчували класичні гімназії. Закінчення реальної гімназії давало право на вступ до вищої технічної школи, а жіночої не передбачало взагалі ніяких прав, бо її місія, як проголошував шкільний статут, лише підготувати освічену «дружину і матір сім «ї». Важливим було відновлення автономії університетів у навчальних справах. Створювалася рада професорів, яка керувала всім життям навчального закладу. Треба додати, що в справі шкільної освіти з фінансовою допомогою земству приходило міністерство освіти, яке властиво передало земству все шкільництво на селі. Всі ці зміни здійснювалися в умовах збереження заборони на використання в навчанні української мови.

Велике значення мала діяльність земств у галузі сільського господарства. Земство мало багато досвідчених агрономів, ветеринарів, виписувало сільськогосподарські машини, які давало селянам «на прокат» або організовувало їх продаж. Щоб заохотити селян до плекання худоби, земства влаштовували скотарські виставки і преміювали кращі експонати. Земства сприяли піднесенню рільництва, поширюючи ліпші ґатунки збіжжя та пропагуючи нові сільськогосподарські культури. Багато уваги приділялось на меліорацію — осушування багнищ, заліснювання ярів, вирощування лісів. У функції земств також входило піклування про шляхи сполучення, про налагодження торгівлі рільничими продуктами, а головне збіжжям. Вони тримали зв «язки з закордоном і мали елеватори для експорту збіжжя. В 1864-му році земства були засновані тільки на Лівобережній і Південній Україні. На Правобережжі земства поширились лише в 1911 році, бо уряд боявся дати можливість польському шляхетству впливати на самоуправління цього краю. Брак земських установ протягом 37-ми років негативно відбився на освіті, економіці, а головне, на національній свідомості населення правобережних губерній.

У 1864 році була проведена судова реформа. Тепер судочинство відбувалося за участю сторін, рішення приймали присяжні засідателі, які добиралися з громадян усіх станів, включаючи селян (крім осіб, що працювали по найму). Обвинувачені отримали право захисту, яке здійснювали або самі, або через адвокатів, також, в судах з «явився прокурор. Суд став відкритим. На його засіданнях могли бути присутні родичі, представники преси і взагалі всі бажаючі. У карному судочинстві було запроваджено суд присяжних. Розв «язанням дрібних справ займалися мирові судді, які обиралися на трирічний строк на зборах уповноважених від населення або призначалися від уряду. Їх рішення могли переглядатися повітовими з «їздами мирових суддів. Суди були незалежні від адміністрації. Але і після судової реформи залишалась деяка нерівність для громадян різних станів. Існували окремі суди для духовенства, вищих чиновників й військових. Збереглися волосні суди у справах селян, які не були пов «язані з загальною судовою системою і мали право присуджувати селян до принизливого покарання — биття різками. Проте в цілому судова реформа виявилася найбільш послідовно демократичною, що сприяло підвищенню законності в судочинстві, впливу громадськості на судовий процес. Всі прогресивні зміни, що сприяли зростанню в народі громадянської самосвідомості, були практичним кроком до створення правової держави.

З 1870 р. здійснювався перехід і до міського самоврядування. В містах України встановлювалися міські ради — «думи», членів яких обирало все населення, що платило податки, тобто власники будинків, крамниць, підприємств і т.д. Виконавчим органом ради була управа на чолі з міським головою. Компетенція ради була дуже широка: вона повинна була стежити за господарством міста, станом ринків, міської торгівлі, промисловістю, охороною здоров «я, санітарією, школою. У цілому компетенція міського самоврядування була аналогічна земському. Але була велика різниця в суб «єкті: земства обслуговували сільську людність, в переважній більшості українську, а в містах була мішанина людності, і в деяких містах кількість українців ледве досягала 50%, причому ці відсотки припадали на нижчі шари — дрібних крамарів та ремісників, а заможніша частина складалася з росіян, в Південній Україні - з греків, вірмен; крім того у містах було багато жидів. Отже, такі міста, як Одеса, Херсон, Маріуполь мали космополітичний характер.

Зміни торкнулися й організації та побудови армії. Військова реформа, що здійснювалася 15 років, мала на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боєздатне військо. За цією реформою вся територія імперії поділялась на 10 військових округів, система яких зберігалася згодом протягом всього ХIХ ст. Українські губернії ввійшли до складу Київського, Одеського і Харківського округів. Також почалось заснування та відкриття багатьох військових училищ, академій, морських училищ; переозброєння армії новими військово-технічними засобами та ін. Але головним у реформі було ухвалення Військового статуту, за яким впроваджувалась загальна військова повинність чоловіків з 20 років (але дійсно повний перехід відбувся у 1874 р.); скорочувався строк служби (у сухопутних військах — 6 років, на флоті - 7 років); скорочення служби тим, хто мав освіту; звільнення від служби за сімейним станом і т.д. Умови проходження служби полегшувалися, хоча й зберігалася муштра та рукоприкладство офіцерів. Але, як і в інших реформах, у військовій реформі були недоліки: закон не поширювався на народи Середньої Азії, Кавказу, Крайньої Півночі; коли кількість призовників перевищувала необхідне число для набору в армію, то від несення військової служби звільняли по жеребу; формування офіцерського корпусу відбувалося переважно із дворян.

Серед реформ 60 — 70 р. була й реформа фінансова. У 1860 р. створено Державний банк, діяльність якого в Україні позитивно вплинула на розвиток промисловості й торгівлі, сприяла розширенню мережі приватних банків. У 1862 році було зреформоване все фінансове господарство держави й зосереджено все управління фінансами в руках міністра фінансів. Була сформована більш-менш чітка податкова система, хоча при цьому продовжував ще довго зберігатися невиправдано тяжкий подушний податок.

Одночасно з 1865 р. здійснювалася реформа в галузі цензури. Цензурні установи вилучалися з віданням міністерства народної освіти і підпорядковувалися міністерству внутрішніх справ. Продовжувала діяти і церковна цензура. Особливо суворому нагляду піддавалися невеликі за розміром видання, призначені для масового читача. Вони підлягли попередній, ще до друку, цензурі. Великі книги від такої перевірки звільнялися, але в разі виявлення в них порушень вимог цензури їх видавці притягалися до суду. Періодичні видання при порушенні вимог спочатку попереджалися, далі йшло тимчасове припинення видання і, нарешті, повна заборона. Всі провінційні видання підлягали попередній цензурі. Таким чином, здійснюючи однією рукою демократизацію суспільного життя, іншою самодержавство «закручувало гайки».

Як вже зазначалося, відміна кріпацтва та реформи адміністративно-політичного управління 60 -70-х рр. не призвели до результату, який можна було б оцінювати однозначно. Відміна кріпосного права безпосередньо стосувалася більшості мешканців України. Адже з 13,5 мільйона її населення селяни складали 10,5 мільйона. Але й решта швидко відчула на собі її результати. До 1917 р. реформу 1861 р. називали Великою. Здійснене «згори» скасування кріпосного права, хоч і враховувало перш за все лише інтереси поміщиків, але все ж таки стало гігантським кроком вперед. З одного боку, селяни одержали особисту свободу, а з іншого, вони залишилися «нижчим» станом. Дворянство та інші високі стани користувалися великими привілеями. Особливо несправедливим селянство вважало зменшення його землекористування у порівнянні з дореформеним періодом. Повернення селянам «відрізків» було однією з найважливіших вимог селянських виступів другої половини ХIХ — початку ХХ ст. Навіть, негайно після проголошення Маніфесту, почалися заворушення у різних місцях України. Вони не припинялися протягом кількох років і придушені були військовою силою.

Скасування кріпосного права відкрило перед Російською імперією перспективу утвердження ринкового господарства, яке було набагато ефективніше, ніж старе, кріпосницьке. Разом з Росією на шлях ринкових перетворень стали найбільш розвинуті національні райони імперії, у тому числі і Україна. В результаті, значно прискорилися темпи соціально-економічного розвитку України, відбувалася модернізація всіх сторін суспільного життя. В Російській імперії після ліквідації кріпосного права також проводилися реформи адміністративного управління, але в них був основний і головний недолік — вони не зачіпали основ політичного ладу. Самодержавство залишилось в недоторканному стані, Росія продовжувала залишатися «тюрмою народів».

Провівши земську, судову, військову, фінансову, освітню та інші реформи, тим самим заклавши основи громадянського суспільства, російський царизм не зробив останнього кроку — не проголосив конституції і не скликав парламент. Саме тому модернізація у Росії не мала системного характеру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до прогресивнішого, порівняно з феодалізмом капіталістичного способу наздоганяючої модернізації мав значні протиріччя:

— аграрна реформа, урізавши майже на 20% селянські наділи, водночас збільшила повинності селян та віддала їх у довгострокову кабалу державі;

— зміцнення общинних порядків, що проголошувалося реформою, вступало в суперечність з утвердженням громадянських прав селянства;

— демократична практика всестанової виборності до земств вступала у протиріччя з пануючим авторитарним режимом;

— самодержавство виходило за межі моделі створюваної ним правової держави;

— незавершеність, половинчатість реформ зумовили протиріччя між носіями влади та практично всіма верствами суспільства і, як наслідок — початок багатьох заворушень у різних місцях України.

Модернізаційні реформи в Росії стимулювали піднесення суспільного руху. Хвиля контрреформ, що прокотилася імперією у 80−90-ті рр., значно ускладнила ситуацію. Консервативний Олександр III намагався відновити владу держави над громадянським суспільством, що формувалося (була прийнята ціла низка циркулярів і законів, що підтверджували широкомасштабне відновлення позицій феодалізму в усіх сферах життя). Наприкінці ХIХ ст. в імперії визрівало масове невдоволення: селяни страждали від безземелля та грабіжницьких викупних платежів; робітники були обурені жахливими умовами праці та мізерною зарплатнею; молода буржуазія, опанувавши економічні висоти, рвалася до політичної влади і т.д. Починають активізуватися різні політичні сили: народники, соціал-демократи, ліберали та ін.

Після реформи 1861 р. Наддніпрянська Україна переживала добу бурхливого економічного зростання. Цей ріст визначався пореформеною економічною політикою царизму. Російський уряд розвивав неросійські регіони імперії, у тому числі Україну, виходячи виключно з інтересів імперії. Внаслідок цього в Україні прогресували тільки ті галузі промисловості, які не мали відповідних природних умов в Росії (цукрова), або ті, що постачали сировину та напівфабрикати для російської індустрії (металургія, кам «яно-вугільна промисловість). Політикою цін, коли сировина коштувала дешево, а готові товари дорого, капітали викачувалися з України.

Значні зміни та зрушення сталися в пореформений період у сфері землеволодіння та землекористування. Капіталістична конкуренція та перетворення землі на товар стимулювали активний продаж поміщицької землі, внаслідок якого в другій половині ХIХ ст. відбулися докорінні зрушення в розподілі земельної власності (сформувався досить високий рівень концентрації землі; відбувся докорінний перерозподіл земельної власності, що йшов по лінії переходу від становості до без становості, активного витіснення дворянського землеволодіння буржуазним; розпочалося значне зростання орендування землі і т. д.).

За період від 1860 р. до 1887 р. посівні площі зросли в 1,5 раза. З одного боку, це свідчення екстенсивного розвитку господарства, з іншого — показник такого прогресивного явища, як колонізація Півдня України. Водночас із зростанням посівних площ відбулися суттєві зміни у структурі посівів. Такі зрушення дали змогу пореформеній Україні перетворитися на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції. Вона відіграє дедалі помітнішу роль не лише на загальноімперському, а й на світовому ринку: її частка в експорті пшениці Російської імперії становила 90%.

Російські реформи 60−70-х рр. здійснювалися за моделлю наздоганяючої модернізації, якій притаманні ініціювання реформ «згори», вибіркове запозичення світових досягнень, пріоритетний розвиток окремих галузей, збереження багатоукладності в економічній сфері, поглиблення суспільних протиріч та посилення соціального напруження. Скасування кріпосного права і пов «язані з ним перетворення в українських землях — складовій Російської імперії - спричинили суперечливі тенденції та процеси: вони зумовлювали збереження землеволодіння поміщиків та прогресуючий занепад і деградацію їхніх маєтків, обезземелення та розшарування селянства, аграрне перенаселення, вимушені міграції, зростання протиріч між всестановою виборністю до земств і авторитарним режимом, між самодержавством і створюваною ним правовою державою тощо. Але, дивлячись на здобутки цих реформ (реформи сформували нестанову приватну власність на землю, сприяли становленню ринку робочої сили, стимулювали розвиток підприємництва, розширювали сферу функціонування ринкових відносин, створювали передумови для становлення громадянського суспільства), я можу зробити висновок, що реформи 60−70-х рр. в Російський імперії все ж таки відкрили шлях до капіталістичного розвитку суспільства, вони заклали його основи. Звичайно, це не могло вийти безпомилково, і як в будь-якій сфері життя чи відносин, люди допускають помилки. Це був гігантський крок в перед, хоча із феодальними залишками. Як кажуть «первый блин комом», але цей млинець є першим, початковим. За ним будуть кращі…

Список використаної літератури:.

1. О. Д. Бойко. Історія України. — К.:, Академвидав", 2005 р. (3-тє видання) — С.248−269.

2. Н. Полонська-Василенко. Історія України — К.: 1995 р. (2-й том, 3-тє видання).

3. Ф. Г. Турченко. Історія України. Кінець 18-поч. 20 ст. — К.:, Генеза", 1999 р. — С.143−157.

_.