Глобалізація

Глобалізація.

.

Кінець XX сторіччя ознаменувався тектонічними зрушеннями в історії людства, осмислення яких опинилося в центрі уваги вчених-суспільствознавців. Особливості пізнавального процесу на межі 80−90-х років полягали в тому, що ємка і надзвичайно диференційована сфера наукових досліджень була поглинута, через низку об «єктивних причин, могутньою ліберально-апологетичною хвилею, котра поєднувала відносно точне описання структурних змін суспільного поступу з еклектичним свавіллям та суб «єктивізмом.

У цей період у наукових узагальненнях виділяється переважно «фасадний контур» визначальних явищ міжнародного життя, серед яких: розпад біполярної системи світоустрою, перетворення тенденції глобалізації економіки на магістральний напрям розвитку світового господарства, формування «нового світового порядку», що включатиме не тільки економіку, а й широке коло інших проблем — від глобалізації національних культур до екології та питань безпеки. З числа ж головних ознак економічної глобалізації виокремлюється зростання міжнародної торгівлі, збільшення іноземних капіталовкладень, вільний рух фінансових потоків, а в ролі її головних агентів.

визначаються транснаціональні корпорації, міжнародні фінансові інститути та великі держави. Як глобалізаційна ідеологія був визнаний неолібералізм.

Однак уже на середину 90-х років в міру нагромадження різноманітності та варіативності властивостей глобалізаційних феноменів на методологічних підходах до їх пізнання стали позначатися суттєві хиби змістового та формального характеру. Тенденція до створення збірного образу нової світової системи як інтегрованої одиниці у переважно компліментарному для політики великих держав контексті стала давати збої, будучи не в змозі приховати деструктивні наслідки практичної реалізації цієї політики для народів планети.

За межами характеристик міжнародної політики постіндустріальних країн опинилась її головна ознака — прагнення до заснованого на пануванні всеосяжного формування і регулювання життя міжнародного співтовариства. Не давали задовільних відповідей і пошуки цілей та засобів її реалізації, спроби оцінки її інструментальної раціональності та часової перспективи. Нарешті, прагнення осмислити сам процес глобальної інтеграції в умовах відсутності цивілігаційної моделі цієї інтеграції виявилися непродуктивними.

Як відзначали з приводу проблем розвитку теорії глобальних змін співробітник Пітсбурзького університету (США) Р. Робертсон та викладач Національного університету Сингапуру Х. Хондкер, попри всі намагання дати визначення глобалізації, досвідчені фахівці з проблем дослідження сучасного світу — як цілісного в історичній перспективі - ледве тямлять, чим вони займаються. Склалася ситуація, коли поняття і теорії, сформульовані в серйозній науці про суспільство, втрачають свою аналітичну цінність.

На суттєві недоліки поточного стану теорії глобальних змін вказує й професор Європейського інституту Лондонської школи економіки Е. Сміт, виділяючи, зокрема, ту обставину, що концепція «постна-ціональної» глобальної ери як мінімум слабує відсутністю глибокої історичної проробки питання про нації та етнічність. Ряд дослідників, намагаючись усунути перешкоди і досягти максимальної точності «лабораторних експериментів» з нормаїивно-дефініційним.

блоком глобалізаційних характеристик, доходять висновку про невиправданість прагнення щодо завершеності, статичності та одномірності таких характеристик. Розробляючи власні підходи до дослідження глобалізаційних процесів, вони акцентують увагу на їх динамізмі, віртуальності й синтетичності. Наприклад, співробітники Чиказького університету Д. Комарофф та Дж. Комарофф виокремлюють швидку всесвітню транснаціо-налізацію; зростання планетарної електронної економіки, у якій виробництво та споживання розпорошуються по всьому світу, а звичні соціальні класи розпадаються; становлення глобального капіталізму як позатериторіального фантома, що миттєво змінюється і про який можна судити, виходячи лише з його проявів.

Нарешті, ряд фахівців виокремлюють як основні такі ознаки розвитку сучасної міжнародної ситуації, які викликають сумнів або в просуванні процесів глобалізації, або в їх благодійному впливі на людство.

У свою чергу директор Форуму третього світу С. Амін, як і згаданий вище професор Європейського інституту Лондонської школи економіки Е. Сміт, висловлює сумнів щодо відповідності сучасних планетарних процесів їх «глобалізаційним визначенням». «Взаємодія суспільств в історії є такою ж старою, як і саме людство» , — пише він, але при цьому звертає увагу на деградацію якості зазначеної взаємодії. Якщо раніше, на думку С. Аміна, завдяки «шовковим шляхам», котрі об «єднували локальні культури, поширювались визначальні для еволюції науково-технічні знання та релігійні вірування, то „сучасна модернізація“ відображає логіку всесвітньої експансії капіталу і веде до зростання нерівності серед членів світової системи. Ось чому С. Амін вважає, що для подолання відсталості у будь-якої країни залишається тільки одна можливість -» політика розриву з системою", котра забезпечить збереження зв «язків цієї країни з історією.

Де в чому з позицією С. Аміна співзвучна оцінка професора Принстонського університету (США) Б. Льюїса, особливо в плані розвінчування альтруїзму глоба-лізаційного проекту. «У будь-яку еру людської історії сучасність являла собою спосіб життя, норми і стандарти пануючої цивілізації, що поширювалася. Еллінські міста, Римська імперія, середньовічний християнський світ, іслам, а також стародавні цивілізації Індії та Китаю — всі нав «язували свої норми і поширювали вплив далеко за межі імперських кордонів». Тепер, продовжує Б. Льюїс, західна цивілізація є панівною, отже, західні країни й визначають стан сучасності.

В цілому ж, як здається, директор Інституту стратегічних досліджень Гарвардського університету С. Хантінгтон досить виправдано врівноважив ідеалістичну картину сучасності неоліберальних дослідників, наведену на початку статті, приземленими реаліями сьогодення, визначивши, таким чином, наближену до об «єктивних параметрів «стартову» дослідницьку позицію. Холодна війна закінчилась, пише С. Хантінгтон, проте міжнародна напруженість не послаблюється. СРСР розпався, але виникають нові центри сили та впливу, котрі можуть стати загрозою для Заходу. США залишились єдиною наддержавою, та опір їх диктатурі зростає. Замість «кінця історії» на шляхах глобалізації, конвергенції та вестернізації світ дедалі більше регіоналізується. Національні держави зберігають своє значення і після розвалу системи «трьох світів», вони «все більше визначають свою приналежність і свої групові інтереси в циві-лізаційних категоріях» .

Справді, глобалізація виявила багато суперечливих явищ та вад, котрі позбавляють можливості не тільки відтворити раціонально-цілісну картину світу, а й відпрацювати на її базі продуктивну стратегію розвитку людства.

У цьому зв «язку можна згадати занепокоєння, що його висловили ще.

наприкінці 80-х років співробітники Ланкастерського університету (Великобританія) Скотт Леш та Джон Уррі, які звернули увагу на посилення чинників «дезорганізації капіталізму», підкресливши, що «все, що забезпечувало міцність капіталізму, зокрема класів, промисловості, міст, окремих держав і навіть всього світу, все розвіюється у порох» .

Перехід від історичного періоду, відзначеного переважанням національних економік з законодавчими та політичними рамками, властивими кожній окремій державі, до іншого етапу — глобальної економіки, з притаманними їй анархією світової валютно-фінансової системи та олігархією основних суб «єктів ринкової діяльності як двох головних форм регламентації світової економіки — не зробили світове господарство ефективнішим, а людство — згуртованішим.

Хвиля валютно-фінансової кризи 1997;1999 pp., що обійшлася країнам найбільш динамічного в економічному відношенні Азіатсько-Тихоокеанського регіону втратами у 2 трильйони доларів, «падінням середнього класу» та злетом злиденності в середньому з 7% до 14−20%, не тільки підірвала віру в «гло-балізаційні перспективи» людства, а й оголила суттєві розбіжності між США та Євросоюзом стосовно американського плану розбудови «світової фінансової архітектури» .

Так, якщо США виходили у своїх оцінках щодо причин фінансової кризи з того, що вона спричинена місцевими чинниками, пов «язаними, зокрема, з корупцією в національних банківських системах та неефективним розміщенням фінансових ресурсів, то Євросоюз вбачав витоки її в радикальній фінансовій лібералізації 90-х років та заохочуваних МВФ реформах, котрі стимулювали спекуляцію.

З іншого боку, Євросоюз висловив незгоду з запропонованою США «новою всесвітньою фінансовою архітектурою», заснованою на прозорості, підзвітності, єдиних світових стандартах, мінімізації масштабів «морального ризику» та свободі руху капіталу. Натомість він запропонував розробку такої нової глобальної архітектури, за якої світ буде поділено на валютні зони з певним ступенем захисту через державний контроль згаданого процесу.

Досить симптоматичним є й відновлення полеміки по обидва боки Атлантики навколо питань спроможності ринкових моделей — «неоамериканської», що віддає перевагу абсолютизації принципів індивідуального підприємницького успіху, та «рейнської», яка сприяє встановленню соціального консенсусу на довгострокову перспективу.

Вагання з фундаментальних позицій, на яких повинна базуватись глобалізаційна стратегія, виявляється і в помітному коригуванні уявлень про перспективи розвитку ринкової економіки у XXI сторіччі, що спостерігається в теоретичних розробках Світового банку. Так. головний спеціаліст цієї авторитетної установи Дж.Є.Сті-гліц, відзначаючи нежиттєздатність державної планової економіки, підкреслює, що ринкова модель ані теоретично, ані історично «не може бути визнана справедливою». «Успіх, скоріш за все, може бути у ринкового соціалізму» , — пише він.

Все це породжує суттєві сумніви в тому, чи можливо ставитися до глобалізації в її нинішньому вигляді як до цивілі-заційного проекту. Більше того, в самих країнах, які започаткували глобалізаційні процеси, спостерігаються й інші істотні відхилення від початкових проектних накреслень ідеї. Так, замість передбачуваної добровільної відмови держав від частини свого суверенітету в ході становлення Євросоюзу бачимо зворотні явища. «Європейське, будівництво, -констатує французький вчений-між-народник Н. Гнесотто, — відбувається цілком під знаком суперечностей між інтеграцією єдиного економічного порядку, проте збереженням у силі національних принципів порядку політичного». Що ж до передбаченої «гомогенізуючої» функції сучасних засобів масової комунікації (ЗМК) в процесі еволюції планетарних соціумів, то й тут ефект виявився діаметрально протилежним. Під впливом ЗМК, зазначає зокрема італійський соціолог А. Мелуччі, навіть у сучасних пост-ІІ Ідустріальних суспільствах відроджуються етнонаціональні рухи, котрі дають людині можливість набути як індивідуальної ідентичності, так і солідарності з певною етносоціальною групою.

Крім того, в самому підході до глобальних економічних перетворень було закладено базову суперечність між стимулюванням розвитку національного.

приватного сектора країн, що розвиваються, та підпорядкованістю глобалізаційного проекту інтересам транснаціональних корпорацій, які «новим міжнародним капіталізмом» вибивають національний капіталізм країн «третього світу». Ось чому запекла боротьба між розвинутими державами та країнами, що розвиваються, продовжує точитися навколо таких питань, як правила конкуренції, урядові закупівлі, подальше зниження бар «єрів у торгівлі промисловими товарами, лібералізація інвестицій тощо. Справа в тому, що у разі подальших поступок з боку країн, що розвиваються, та створення на їх внутрішніх ринках рівних умов для конкуренції місцевих й іноземних фірм, на яких наполягає Захід, тут може скластися сприятлива атмосфера для розгрому транснаціональними корпораціями місцевих компаній в їх же національному економічному просторі.

В цілому ж справа сьогодні полягає не тільки у визначенні спроможності глобального проекту, а й у розгортанні його загальнолюдських вимірів, в його підпорядкуванні створенню нової системи світовлаштування, заснованої на гуманізмі, знаннях та інтелекті.

Наприкінці XX століття «материк» СНД, образно кажучи, почав розповзатись і подрібнюватись на окремі «архіпелаги». Серед членів Співдружності дедалі виразніше вимальовується кілька груп держав із відмінними, а інколи навіть протилежними інтересами. Інтеграція країн СНД набула не лише різношвидкісного, а й різновекторного характеру. Порівняно з країнами — членами Євразійського економічного співтовариства (ЄАЕС) траєкторію розвитку державчленів СНД, що не увійшли до цього об «єднання зумовлюють кілька важливих факторів: по-перше, стратегічні інтереси довготермінового характеру, що далеко не завжди узгоджуються з російськими; по-друге, певна прихильність з боку Заходу; по-третє, відсутність безперечного лідера. Одним з головних чинників, що визначає ці особливості, стало прагнення видобувати й транспортувати енергоносії Центральноазійського та Каспійського регіонів поза російською територією та контролем. Більшість держав, що не входять до ЄАЕС СНД, утворили неформальне об «єднання ҐУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова). В разі інтенсифікації економічної співпраці між його суб «єктами можна було б розраховувати на появу в СНД альтернативного Росії центру впливу.

_.