Михайло Лучкай. 
Біографія та наукова діяльність (1789-1843)

Михайло Лучкай. Біографія та наукова діяльність (1789−1843).

Вступ

Актуальність теми. На рубежі XVIII-XIX ст. Закарпаття продовжувало перебувати у складі Австро-Угорської імперії, правлячі кола якої не тільки гнітили населення економічно, а й здійснювали духовне поневолення населення. Але закарпатський народ прагнув до освіти і знань. І було на Закарпатті багато освічених людей і серед них Михайло Михайлович Лучкай — вчений-мовознавець, історик, фольклорист, культурно-освітній діяч. Його «Історія карпатських русинів» стала найвизначнішим історичним твором, написаним на теренах краю. Важливість та цінність цього дослідження підкреслювали і багато відомих зарубіжних істориків. М. Лучкай підніс історичну науку на Закарпатті на якісно новий щабель. Його наукова спадщина — чудовий пам’ятник культури нашого народу.

Особливо актуалізують тему даного реферату новітні загальні тенденції розвитку української історичної думки пов’язані із регіоналізацією історичних досліджень, зростанням уваги до локальної, місцевої історії. В світлі цього цінним є науковий спадок М. Лучкая, який став відомий для широкої громадськості зовсім недавно і особлива заслуга в його популяризації належить науковцям Ужгородського Національного університету. Значення його наукового спадку величезне, так як свідчить про наявність на Закарпатті ще в давнину високоосвічених, інтелектуальних людей.

Метою даного реферату є розглянути основні біографічні дані М. Лучкая та важливі напрямки його наукової та просвітницької діяльності.

Для досягнення означеної мети, ми поставили наступні завдання:

· розглянути біографію М. Лучкая;

· оцінити внесок М. Лучкая в історіографічну науку Закарпаття

· визначити значення просвітньої діяльності М. Лучкая.

Об'єктом даного реферату є постать М. Лучкая.

Предметом реферату є наукова спадщина М. Лучкая.

Хронологічні межі теми реферату визначені роками життя Михайла Лучкая (1789−1843).

Географічні межі реферативної роботи охоплюють землі історичного Закарпаття, як краю де народився та проживав М.Лучкай.

1. Біографія Михайла Лучкая

Михайло Михайлович Лучкай народився 19 листопада 1789 р. в Великі Лучки на Мукачівщині у бідній багатодітній сім'ї священослужителя Михайла Попа. Мати — Марія Дзямко. Він сам згадував, що мав чотирьох сестер (Марію, Катерину, Анну, Пелагію) і одного брата (Івана), серед яких був старшим. Від назви рідного села згодом прийняв псевдонім Лучкай.

У селі ще не було школи, і хлопчика на науку взяв місцевий дяк, який навчав дітей у «своїй приватній квартирі початков віри, молитви і подобного». З таким багажем знань поступив в Ужгородську гімназію. Після її закінчення почав вивчати філософію у Великому Варадині (сьогодні Орадея в Румунії), яку закінчив у 1812 р. і поступив у Віденську греко-католицьку семінарію-Барбареум. Тут він слухав лекції з історії слов’янства, подружився зі студентами — виходцями з різних слов’янських земель (чехами, сербами, хорватами, болгарами). Гаджега В. Михайло Лучкай, життєпис і твори // Науковий збірник товариства «Просвіта». — Ужгород, 1929 — Річ.6. — С.19.

Дирекція семінарії двічі на рік повідомляла єпархію про навчання й поведінку її посланців, і в цих повідомленнях-інформаціях М. Лучкай завжди відзначався серед кращих. В одному повідомленні, зокрема, йдеться про те, що він перебуває серед тих трьох студентів, які «межи всіма 50 питомцями, занимают перше місто із огляду богобойности, доброти нравов, а кроме сего всі суть благі, послушливі, люблячі порядок і дисципліну і позад се од всіх любимі» Там само. — С. 20. Йому легко давалося вивчення мов, але особливий інтерес виявляв до історії, «котрою много трудився, причисленний до числа отличных».

Теологічні студії у Відні закінчив 1816 року і, як пише його біограф В. Гаджега, «вернувся до отчизни з немалою похвалою», що відразу було помічено. Його призначають бібліотекарем і архіваріусом при Мукачівській греко-католицькій єпископській канцелярії, а згодом на нього покладають поважні обов’язки секретаря єпископа Олексія Повчія. Однак молодий богослов не так радів стрімкій кар'єрі, як доступу до матеріалів єпархіального архіву і можливості брати участь у зарубіжних поїздках. Спостережливий, допитливий священик-інтелігент брав близько до серця дух демократичних перетворень у європейських країнах, жадібно сприймав ідеї національного відродження слов’янських народів Австрійської імперії. Більше десятиліття він був причетний до керівництва єпархією, дбав про духовний і світський розвій краю.

У 1827 р. енергійний і здібний богослов призначається парохом Ужгорода. Його попередник через хворобу цілком запустив роботу, і М. Лучкаєві довелося добре попрацювати, щоб повернути втрачене довір'я прихожан. Він «підняв нараз духовну жизнь вірників і упорядкував і матеріальний стан церкви, і фари парохіальних будинків, і цілої. парохії, і протягом роков, які там пережив, перемінив в цвітучу церковну громаду Гаджега В. Михайло Лучкай, життєпис і твори // Науковий збірник товариства «Просвіта». — Ужгород, 1929 — Річ.6. — С.45.

Талановитий закарпатець не тільки успішно виконує обов’язки приходського священика, а й цікавиться історією свого одвічного слов’янського краю, рідною мовою. Він хоче, щоб його земляки знали, до якого роду й племені належать. М. Лучкай захоплюється просвітницькою діяльністю єпископа А. Ф. Бачинського і запалюється бажанням покласти і свій талант на вівтар перемоги національної самосвідомості закарпатських русинів, чудово розуміючи, що для досягнення своєї благородної мети слід освоїти надбання передової європейської науки. Він шукає доступу до архівних матеріалів, щоб на їх основі відтворити справжню історію закарпатських русинів. Данилюк Д. Д. Михайло Лучкай — патріарх закарпатської історіографії. / Дмитро Дмитрович Данилюк. — Ужгород: Патент, 1995. — С.16.

У 1828 р. у Відні перебував князь італійського міста Лукка Карл-Людвик Бурбонський. Він відвідував богослужіння за грецьким (східним) обрядом у церкві святої Варвари, яке здійснювали священики, що об'єднувалися у гуртку любителів слов’янської словесності. Князю настільки сподобалася літургія, що він вирішив заснувати у себе, у князівстві, церкву східного обряду, бо, окрім усього, мав ще й намір зайняти грецький престол. Тут і звела його доля із закарпатцем Іваном Фогарашієм — священиком при тій церкві у Відні. Князь попросив підшукати для цього священиків, які «повинні відзначатися взірцевою поведінкою, відповідною наукою, знаменитим знанням обряду, гарним голосом і милим зовнішнім виглядом» Данилюк Д. Д. Михайло Лучкай — патріарх закарпатської історіографії. / Дмитро Дмитрович Данилюк. — Ужгород: Патент, 1995. — С.16. Це прохання князя І.Фогараші передав керівництву Мукачівської єпархії. І коли постало питання, кого відрядити до Італії, вибір випав на М.Лучкая.

Майбутній патріарх закарпатської історіографії виїхав з Ужгорода в Італію 17 червня 1829 р. Після короткочасної зупинки у Відні всі четверо 28 липня 1829 р. прибули до італійського міста Лукка. Тут їх радо зустріли, створили сприятливі умови не лише для виконання обов’язків духовних, а й для наукової роботи. МЛучкай повідомляв І.Фогарашію у Відень, що князь К. Бурбонський «дуже любо і мило прийняв нас. Мені завісив на шию ще один золотий хрест». Так зі згоди Мукачівської єпархії, завдяки старанням І.Фогарашія, М. Лучкай у 1829 р. став посланцем Закарпаття до Італії - колиски європейської цивілізації.

Тут, у м Лукка, М. Лучкай у середовищі римо-католицького населення заснував греко-католицьку церкву східного (грецького) обряду. Крім того, він з головою поринув у архіви італійських міст, зокрема Риму, почав вивчати італійську мову. Інтерес до мов у нього був здавна, ще у 1815 р. він склав рукописну розвідку про ефіопські мови («Словник і алфавіт»), за що дослідники вважають його чи не першим ефіопістом в Україні. Нині словник зберігається у бібліотеці Ужгородського держуніверситет. А в обласному державному архіві знаходиться «Проспект русько-латинсько-угорсько-німецького словника на основі священних та літургійних книг». Там само. — С. 17.

Вивчаючи життя М. Лучкая в Італії, дослідники відзначають, що, будучи далеко від отчого краю, він ніколи не забував про нього, свій народ «любив горячо, и мав про нього високе поняття, тому пильно дбав про народну освіту». Ще в 1858 р. «Церковная газета» відзначала, що він «к своєму народу питал самое теплейшее чувство. О нем имел он возвышенное понятие, усвоивая ему доблести, обещающия ему блистательную будущность» Данилюк Д. Д. Михайло Лучкай — патріарх закарпатської історіографії. / Дмитро Дмитрович Данилюк. — Ужгород: Патент, 1995. — С.18. І справді, ці почуття М. Лучкая вилились у конкретні справи. Далеко від батьківщини він посилено працює над створенням граматики рідної мови, щоб, як пише В. Гаджега, «піднести честь свого народу» Гаджега В. Михайло Лучкай, життєпис і твори // Науковий збірник товариства «Просвіта». — Ужгород, 1929 — Річ.6. — С.55. М. Лучкай добре розумів, що для зміцнення свого панування чужоземні поневолювачі робили все, аби тримати народ у темряві. Для прикладу він наводить «Проект викорінення грецького обряду в Польщі» від 1717 р., у якому рекомендувалося створювати такі умови, щоб «сини селян користувалися не книжками, а плугом і привчалися до інших робіт». Ось чому М. Лучкай дбає, щоб русини мали граматику, «знали свой язик і так могли культурно и науково поднятися» Лучкай М. Історія карпатських русинів: церковна і світська (давня і нова аж по наш час.). — Т.І-VІ. / Михайло Лучкай. // Бібліотека Ужгородського національного університету, відділ рукописів і стародруків. — №№ 395−398. — С.180. Важливо підкреслити, що всі слов’янські будителі основною умовою зростання національної самосвідомості вважали розвиток рідної мови, тому активно працювали над підготовкою граматик, організацією шкільництва.

2. Наукова та просвітницька діяльність Михайла Лучкая

Наукові інтереси М. Лучкая надзвичайно широкі і охоплюють значну кількість проблем мовознавства та історії слов’янських і неслов’янських народів, історичну географію, слов’янську етнографію, історію церкви тощо. Його наукова спадщина вже в XIX ст. зацікавила дослідників історії Закарпаття, хоч вона і не стала спеціальним предметом вивчення. її високо оцінив російський вчений І. Срезневський, котрий у 1842 році відвідав М. Лучкая в Ужгороді, а в 1852 році опублікував велику статтю з історії Закарпаття. Данилюк Д. Історична думка на Закарпатті епохи національного відродження (кінець XVIII — середина ХІХ ст.). / Дмитро Данилюк. — Ужгород: Інформаційно-видавничий центр ЗІППО, 2009. — С. 116.

Відтоді і аж до нашого часу ім'я М. Лучкая було цілком забуте, а його спадщина вилучена з наукового обігу. Натомість його пам’ятали і цінували за кордоном. У 1979 р. Олекса Горбач з Українського вільного університету в Мюнхені фотодруком видав «Граматику слов’яно-руську» М. Лучкая, із власною вступною статтею, а в 1989 р. Тетяна Голинська у Варшаві опублікувала окрему статтю про неї. О. Баран вперше проаналізував його «Церковні бесіди», зосередившись на їх мовному аспекті. Багато уточнень в біографію вченого і оцінку його наукової спадщини внесла словацька вчена О. Рудловчак. Вона дала розгорнуту відповідь на поставлене нею запитання: звідки взялася, як могла з’явитися на нашому тогочасному безпросвітному небозводі ця зірка першої величини? Де джерела і витоки тієї багатоводної течії, що бурлила в особистості М. Лучкая. Рудловчак О. Біля витоків багатоводної ріки. До 200-ліття від дня народження Михайла Лучкая. / Олена Рудловчак. // НЗМУКС. — 1990. — № 16. — С. 7.

У 1960;х роках ужгородські вчені Ю. Сак і Т. Чумак повідомили громадськість про наукову спадщину М. Лучкая, але вона і надалі залишилася лежати в архівосховищі м. Берегово. Тільки наприкінці 1980;х років ім'я вченого повернуто українському народу. У 1989 р. товариство «Просвіта» в Ужгороді провело наукову конференцію, присвячену 200-річчю від дня його народження, матеріали якої видані окремим збірником.

Того ж року у Києві зусиллями ІІ.Лизанця і Ю. Сака українською мовою вийшла «Граматика слов’яноруська» з ґрунтовною статтею Петра Миколайовича та бібліографією праць її автора. А в 1990 р. Д. Данилюк і В. Ілько статтею в «Українському історичному журналі» вперше ознайомили наукову громадськість із історичною спадщиною закарпатського вченого. Данилюк Д. Історична думка на Закарпатті епохи національного відродження (кінець XVIII — середина ХІХ ст.). / Дмитро Данилюк. — Ужгород: Інформаційно-видавничий центр ЗІППО, 2009. — С. 117.

У м. Лукка, протягом 1829 -1830 рр., М. Лучкай не тільки успішно виконує священицькі обов’язки, а й розгортає активну наукову роботу в архівах Рима і Флоренції, вивчає італійську мову. Інтерес до мов у нього визрів давно — ще у 1815 р. він склав рукописну розвідку про ефіопські мови «Словник і алфавіт», за що дослідники вважають його чи не першим ефіопістом в Росії і Україні. Нині словник зберігається в бібліотеці Ужгородського національного університету. Над ним працював італійський дослідник Андре де Тірро, науковим консультантом котрого був Д. Данилюк.

В обласному держархіві зберігається чотиримовний словник М. Лучкая — «Проспект русько-латинсько-угорсько-німецького словника на основі священних та літургійних книг». Фахівці вважають, що цей рукопис є «першою спробою підготовки словника на Закарпатті і таким чином знаменує собою початок закарпатоукраїнської лексикографії».

Слов’янські будителі справедливо вважали розвиток рідної мови основною умовою зростання національної самосвідомості і тому активно працювали над складанням граматик — у 1809 р. вийшла у світ перша граматика чеської мови Й. Добровського, укладали граматики і у Львові. М. Лучкай також дбав, щоб русини мали граматику, аби «знали свій язик і так могли культурно і науково піднятися» і над нею почав працювати перебуваючи ще в Італії.

І вже у 1830 р. в Будині вийшла його «Граматика слов’яно-руська» на латинській мові з паралельним текстом руською мовою, а в 1989 р. перекладена на українську мову. Вона була першою друкованою граматикою не тільки на Закарпатті, а й у всіх західноукраїнських землях. При її складанні автор користувався граматикою Й. Добровського, яку назвав «класичною старослов’янською і дуже відомою», а «авторитет автора ніхто в Європі не заперечує. У моїй граматиці я подаю невеликі уривки з його граматики». Гаджега В. Михайло Лучкай, життєпис і твори // Науковий збірник товариства «Просвіта». — Ужгород, 1929 — Річ.6. — С.62. лучкай навчання науковий просвітницький.

«Граматика» М. Лучкая дістала належну оцінку з боку багатьох учених-славістів. її високо оцінили члени «Руської трійці» у Львові. Один із них, І. Вагилевич, у листі до московського професора М. Погодіна в 1836 р. відзначив: «это творение по сию пору одно из самых лучших в своем роде».

У 1840−1842 рр. російський славіст І. Срезневський здійснив поїздку слов’янськими землями Австрійської імперії. Після зустрічі з слов’янськими просвітителями П. Шафариком, В. Ганкою, Ф. Палацьким він завітав і на Закарпаття, зокрема в Ужгород, де зустрівся з М. Лучкаєм, і в цілому позитивно оцінив його «Граматику», хоч справедливо зауважив, що «творець, незнайомий із сучасним напрямком мовознавства, змішав наріччя церковне і народне».

У такому важливому дослідженні як «История славянских літератур» (С.-Петербург, 1879) О. Пипіна і В. Спасовича М. Лучкая поставлено в один ряд з М. Шашкевичем, Я. Головацьким, І. Вагилевичем. Місце М. Лучкая серед мовознавців, не знаючи, що на Закарпатті раніше існувала рукописна «Граматика руська» Арсенія Коцака, визначив у 1903 р. О. Маковей: «Сі три граматики: Могилънщъкий, Лучкай і Левицький — се так сказати б, найстарша школа граматична у Прикарпатській Русі». Данилюк Д. Історична думка на Закарпатті епохи національного відродження (кінець XVIII — середина ХІХ ст.). / Дмитро Данилюк. — Ужгород: Інформаційно-видавничий центр ЗІППО, 2009. — С. 121.

Однак слід зауважити, що граматики І. Могильницького і М. Левицького не були надруковані. І. Могильницький надрукував тільки передмову до граматики «Відомість о руськім язиці» у 1829 і 1837 рр. польською і російською мовами. А Йосип Лозинський у 1845 р. уклав «Граматику руської мови» польською мовою, але й вона також не була надрукована. Він виступив навіть за переведення руської (української) мови з кириличного письма на латинське. Тому більш об'єктивною є оцінка М. Возняка, який у 1909 р. відзначив, що «ї в історії української філології М. Лучкай заслужив собі на вдячну згадку, бо «перший в австрійській Україні, на скілько позволяло на се йому знання і погляди на справу, дав граматичне оброблення української, спеціально угроруської мови». З його граматики «користав також автор найблизшої граматики української мови Осип Левицький». Лучкаєвою «Граматикою» зацікавився і чеський вчений П. Шафарик. Аналізуючи стан мовознавства в Україні, він назвав її першою після «Грамматики малороссийского наречия» О. Павловського, що вийшла в С.-Петербурзі в 1818 р. Смирнов Л. Н. Из истории словацко-украинских культурных связей в XIX в. / Лев Николаевич Смирнов. // Славяноведение. — 1995. — № 1. — С.77.

Отже, М. Лучкай вже своею «Граматикою слов’яно-руською» зробив гідний вклад у розвиток культурного життя не лише Закарпаття, а й усіх західноукраїнських земель.

Окремого слова заслуговують «Церковні бесіди». У «Церковних бесідах» розкрито суть основних морально-етичних принципів християнської віри. Вони пройняті гуманізмом, любов’ю до ближнього, милосердям. Цікаво сприймаються роздуми М. Лучкая над такими вічно злободенними питаннями, як «откуду єсьме мы? Кто нас поставив на сей світ и прочто єсьме поставлені и что нас по смерти еще ожидает?» Він вірив у творче начало людини, її доброту, закладену самою природою, і тому повчав: «Серце наше от природи так єсть устроенное, что при скорбі ближнего не может быти хладное. Аще ближнему горе есть, и мы засмущаемеся, смотревше болезнь ближнего, и наше сердце болізнь протикаєт» Lutskay M. Historia Carpato-Ruthenorum. — 1843, 17−19 грудня. // ДАЗО, ф. 151, оп.22, од.зб. 67, 68, 69.. У взаєминах між людьми, на думку М. Лучкая, повинні бути тільки доброта й чисті помисли. У кожного серце «да буде чистое і непорочное, да не гніздиться в нім скупость, ненависть, нечистота или иный порок». Lutskay M. Historia Carpato-Ruthenorum. — 1843, 17−19 грудня. // ДАЗО, ф. 151, оп.22, од.зб. 67, 68, 69.

Усе особисте життя вченого є яскравим підтвердженням, що він не тільки пропагував ці принципи, а й керувався ними як дороговказом. Він не сприймав «розкіш і сластолюбіє», засуджував чванство, бундючність багатих і ставив у приклад трудящу людину: «Земледелец цілий тиждень при косі и мотиці жар солнечний терпить». При нинішніх негараздах повчальними єй такі його слова: «…И кто хладний єсть при скорбях брата своего, кто сожалєніє в себі подавляет і серце своє от требующего затворяет, той волі Божій противится, іскру небесную в себі подавляет і погашает». А щоб цього не сталося, кожному слід пам’ятати таку настанову: «Главнейшая повинность человіколюбія єсть: не зна ющего научити, недоумеющему добрый совіт дати, а заблудшего на путь направити». І тоді земля не заросте «бур'яном».

«Церковні бесіди» були відтворенням його проповідей в ужгородській цегольнянській церкві, і автор скромно оцінював свій труд: «Я знаю, что не все совершении есть, но доброе намерсніє загладит всякого недостатка». І він, справді, не помилився: бесіди користувалися великою популярністю і впродовж усього XIX ст. і в столітті XX — та не тільки на Закарпатті, а також в Галичині та Буковині.

Шеститом на «Історія карпатських русинів» М. Лучкая — перша широкопланова синтетична праця з історії Закарпаття. Автор виходить далеко за межі Мукачівської єпархії і вперше досліджує важливі питання етногенезу слов’ян, доводячи етнічну спільність русинів Закарпаття з русинами на схід від Карпат. Цілковитою новизною відзначається постановка вченим питань соціально-економічного, політичного і культурного розвитку краю на тлі загальноєвропейської історії. М. Лучкай уже тоді наважився привернути увагу до тяжкого економічного становища селянських мас Угорщини, їх спільної з селянством Закарпаття боротьби за визволення країни з-під гніту Туреччини і Австрії. Ніхто до нього (і мало хто після нього) не дав такої глибокої оцінки подіям в історії Закарпаття X — першої третини XIX ст. Данилюк Д. Д. Дослідник Карпатського краю: Рец. на «Історію карпатських русинів». — Т.І. / Дмитро Дмитрович Данилюк, Й.Баглай. // Закарпатська правда. -1988. — 3 червня.

Проявив себе М. Лучкай і в громадській роботі. Він, зокрема, послідовно виступав палким поборником розвитку освіти. Після ознайомлення зі станом шкільної справи в школах Перечинщини і Великоберезнянщини, як шкільний референт єпархії, він у своїх звітах звертав увагу на її жалюгідний характер. Тут же з’ясовувалася й одна з найголовніших причин такого становища — бідність простого народу. І як міг, М. Лучкай намагався допомагати людям. Він, зокрема, взяв участь у збиранні коштів у «вдовиний і сирітський» фонд, часто навідувався в сирітський дім, який був побудований єпископом О. Повчієм для дітей-сиріт священиків в Ужгороді.

Чесність і скромність вченого, його прагнення якомога краще прислужитися народу загострили його взаємини з окремими представниками вищого кліру, викликали наклеп з боку недоброзичливих. У 1826 р. дійшло навіть до суду над ним, але за відсутністю доказів М. Лучкай був виправданий. Не бажаючи, однак, втрачати власну гідність, він відмовився бути засідателем консисторії і перейшов на посаду ужгородського пароха. На необґрунтовані звинувачення М. Лучкай лише відповідав: «Уста других не можу заткати». Про високу моральну чистоту М. Лучкая свідчить і той факт, що незадовго до смерті він заповів продати його побутові речі і книги (він був неодружений), а на вилучені кошти організувати видавничу справу, а решту — роздати вдовицям.

На 55 році, 3 грудня 1843 р., М. Лучкай пішов із життя. Похований у каплиці, яку разом з місцевою вірницею Марією Башковською побудував біля церкви в Ужгороді (нині - вулиця Цегольнянська).

Висновки

Наукова спадщина закарпатського вченого має неперехідне значення: вона переконливо свідчить про талановитість населення Закарпаття, наявність у його середовищі високоосвічених інтелектуалів, вчених європейського рівня. І ніякі потуги чужоземців не в змозі були загнати закарпатських українців у кайдани духовного рабства. Справу М. Лучкая, цього закарпатського Нестора, підхопили і далі розвинули талановиті вчені-історики XIX ст. О. Духнович, А. Кралицький, І.Дулішкович, Ю. Жаткович та ін.

Теоретико-методологічна концепція історичного дослідження М. Лучкая була набагато прогресивнішою, ніж українська та російська дворянська історіографія. Під впливом нових західноєвропейських віянь М. Лучкай відійшов від романтичного стилю і став на шлях науково-критичного дослідження історичного процесу. Його «Історія…» написана із залученням значної кількості документів з вітчизняних та зарубіжних архівів та друкованих джерел. Зауважимо також, що ця капітальна праця тісно пов’язана з історією сусідніх народів.

М Лучкай блискуче виконав роль першого посланця Закарпаття в Італію, народ якої дав світу неперевершені зразки освіти, науки, культури. Він не розгубився серед цих надбань і вміло використав їх для досягнення ще в молодості поставленої мсти — підняти честь і гідність свого народу. її до.

Якщо ще додати, що М Лучкай — автор першої друкованої граматики для всіх русинів (українців) Австрійської імперії, то, без сумніву, його наукова спадщина заслуговує високої оцінки. В загальних рисах саме така оцінка була дана їй ще задовго до нас.

Вчений доклав воістину титанічних зусиль, щоб створити наукову історію свого народу. І зробив це з таким блиском, що набагато випередив свій час і вийшов далеко за рамки дослідника історії лише Карпатського регіону.

І хоч у шеститомній «Історії карпатських русинів» не всі висновки науково обґрунтовані, а окремі й помилкові (дослідник вважав, зокрема, скіфів, сарматі в предками слов’ян), вона є неперевершеним здобутком вітчизняної історіографії. Багатюща джерельна база, широка наукова література, новизна порушених питань ставлять її в число кращих здобутків не лише української, а й загалом слов’янської історичної науки, а її автора-в ряд відомих вчених1-славістів XIX ст.

М Лучкай підніс історичну науку на Закарпатті на якісно новий щабель, він перейшов від романтизму до історико-критичного методу. Його теоретико-методологічна концепція відображає нові прогресивні віяння, що народжувалися в історіографії під впливом західноєвропейського просвітительства.

І насамкінець: на зламі XVIII і XIX ст. Закарпаття дало цілу плеяду культурно-освітніх діячів, вчених європейського рівня, які прославили власні імена та ім'я краю далеко за його межами: І.Орлай, Ю. Гуца-Венелін, М. Балудянський, П Лодій, В. Кукольник. Ще десятки інших — А. Бачинський, І. Базилович, А. Коцак, В. Довгович, Ї. Фогараші - стали справжніми сподвижниками національно-культурного відродження на Закарпатті. Почесне місце серед них належить М. Лучкаю — ученому з європейським ім'ям. Його наукова спадщина — чудовий пам’ятник культури Закарпаття, вагоме надбання української історичної науки.

Список використаних джерел та літератури

І. Джерела

1. ДАЗО, ф. 151, оп.9, од.зб., 338. Прохання М. Лучкая про надання допомоги у виданні літератури з історії русинів. 1841, 8.07. — 2 арк.

2. ДАЗО, ф. 151, оп.25, од.зб., 889. Лист М. Лучкая капітулі про завершення написання історії Мукачівської єпархії. 1843, 1 вересня. — 1 арк.

3. ДАЗО, ф. 151, оп.25, од.зб., 886. Звіт М. Лучкая єпископу про становище і вакантні в селах Ер і Минай, 1843. — 1 арк.

4. Lutskay M. Historia Carpato-Ruthenorum. — 1843, 17−19 грудня. // ДАЗО, ф. 151, оп.22, од.зб. 67, 68, 69.

ІІ. Монографії, посібники, статті

5. Гаджега В. Михайло Лучкай, життєпис і твори // Науковий збірник товариства «Просвіта». — Ужгород, 1929 — Річ.6. — С.31−34.

6. Данилюк Д. Д. Дослідник Карпатського краю: Рец. на «Історію карпатських русинів». — Т.І. / Дмитро Дмитрович Данилюк, Й.Баглай. // Закарпатська правда. -1988. — 3 червня.

7. Данилюк Д. Історична думка на Закарпатті епохи національного відродження (кінець XVIII — середина ХІХ ст.). / Дмитро Данилюк. — Ужгород: Інформаційно-видавничий центр ЗІППО, 2009. — 400 с.

8. Данилюк Д. Д. М. М. Лучкай — історик-славіст Закарпаття першої половини XIX ст. / Дмитро Дмитрович Данилюк, В.І.Ілько. // Український історичний журнал. — 1990. — № 9. — С. 6−7.

9. Данилюк Д. Д. Михайло Лучкай — патріарх закарпатської історіографії. / Дмитро Дмитрович Данилюк. — Ужгород: Патент, 1995. — 62 с.

10. Лучкай М. Історія карпатських русинів: церковна і світська (давня і нова аж по наш час.). — Т.І-VІ. / Михайло Лучкай. // Бібліотека Ужгородського національного університету, відділ рукописів і стародруків. — №№ 395−398.

11. Нариси історії Закарпаття. — Т.І (з найдавніших часів до 1918 р.). Відповідальний редактор І.Гранчак. — Ужгород, 1993. — С.268−269.

12. Зародження і розвиток історичної науки в Закарпатті (кінець XVIII — перша половина XIX ст.). // Культура Українських Карпат: традиції і сучасність. Матеріали міжнародної наукової конференції. — Ужгород, 1994. — С.145−149.

13. Рудловчак О. Біля витоків багатоводної ріки. До 200-ліття від дня народження Михайла Лучкая. / Олена Рудловчак. // НЗМУКС. — 1990. — № 16. — С. 7−28.

14. Смирнов Л. Н. Из истории словацко-украинских культурных связей в XIX в. / Лев Николаевич Смирнов. // Славяноведение. — 1995. — № 1. — С.77.