Слово про жінку, слово про матір (По творам Фадєєва, Айтматова)
Как важко змусити мовчати серце, яке вміє миритися із утратою. Вічно свіжі рани від найменшого дотику ниють нестерпно. І навіть людей скаржаться небу, вітрі, землі-годувальниці. Ось і Толгонай приходять сповідь до свого полю. Материнське це полі знає усі про Толгонай, слухає її й втішає. А саму себе, висхла від горя, згадує разом із своє життя, молодість, щастя: «Земля, ти тримаєш всіх у своїх… Читати ще >
Слово про жінку, слово про матір (По творам Фадєєва, Айтматова) (реферат, курсова, диплом, контрольна)
Слово про жінку, слово про матір (По творам Фадєєва, Айтматова)
Восславим женщину-Мать,.
Чья любов не знає перепон,.
чьей грудьми вигодуваний увесь світ!
Все прекрасне у людині —.
от променів сонця і зажадав від молока Матері.
М. Горький.
О матерів можна говорити нескінченно. Добрі, горді, мужні матері! Скільки життів врятовано їх руками, скільки бід прогнали добрі слова їх, скільки подвигів скоєно відважними їх серцями! Де знайти слова, що можна б повідати про невичерпної материнській любові, передати щедрість їх сердець? І складають люди про матерів вірші, пісні, прекрасні легенди серйозні книжки.
Когда війна чорним горем налетіла нашу країну, материнська любов зрівнялася з подвигом. Скільки сліз пролито матерями під час війни! Моря,… Скільки крові віддано дітям, скільки було пролито на трудовому фронті поту.
Но найважче було смерть дітей на власні очі. Бачити і мати можливості допомогти їм…
Сколько таких матерів зустрів Олександр Фадєєв в Краснодоні! З ними проводив він годин у спогадах про їхнє дітях. І, напевно, ніколи не народилося чимало поетичні сторінки «Молодий гвардії», але стояла позаду письменника тінь Матері, посивілою від горя. А скільки прекрасних рядків присвятив письменник матерям! Які чисті, ніжне слово сказані про неї: «Мама! Так, тисячу разів я буду повторювати твого імені, материнське ім'я, та все ж залишуся перед тобою в неоплатному боргу… Я цілу чисті, святі руки твої!».
Да, що це матері, такі виховували дітей своїх, що ні зломили їх жахи і лиха війни. І коли приходила годину помсти, ці сильні юнацькі чи слабкі дівочі руки брали зброю, перефарбовували простирадла на прапори, заклеювали листівками стіни, лікували рани. Це, наші дівчини, писали в щоденниках: «Так, можу жити лише таким чином, чи не можу жити зовсім. Присягаюся матір'ю своєї, щодо останнього подиху я — не зрушу від цього шляху!» Це, вірні клятві, зціпивши зуби на закривавлених тапчанах, вважали удари катів. Це з піснею йшов смерть, не ставши навколішки. Таке не забувається. Це — безсмертя!
Да, «Молода гвардія» — книга про юних. Але ми розуміємо, що відмовлялися б героями Олега Кошового і бешкетний Сергійко Тюленин, і відчайдушна Люба Шевцова, і найпоетичніша Уля Громова, тисячі інших, за ними стояли їхніх матерів…
Но, то, можливо, слабкою втіхою тих матерів було знати, де лежать їхні діти, що про неї пам’ятають люди. А, хто знає могил синів…
Как важко змусити мовчати серце, яке вміє миритися із утратою. Вічно свіжі рани від найменшого дотику ниють нестерпно. І навіть людей скаржаться небу, вітрі, землі-годувальниці. Ось і Толгонай приходять сповідь до свого полю. Материнське це полі знає усі про Толгонай, слухає її й втішає. А саму себе, висхла від горя, згадує разом із своє життя, молодість, щастя: «Земля, ти тримаєш всіх у своїх грудях; і коли ти не даси нам щастя, навіщо тобі бути землею, а нам навіщо народжуватися світ? Ми твої діти, земля, дай нам щастя, зроби нас щасливими!».
Было час, коли Толгонай плакала немає від горя, як від радості. Але прилетіла страшна звістку і вагою непомірною лягла на материнські плечі. Пішли діти війну. Проводила ти синів, Толгонай. Усі пішли, скільки було. Залишилися з Алиман одні. Валило з ніг, притискало до землі горі, юшила безутішна Алиман стали непотрібними квітами нещадну землю, що поглинула її щастя, її любов. Отже ви кріпилися. Вдалині йшла битва, лилася кров, а вашої битвою була робота. «Жінки, старі, діти, голі, голодні. Як вони працювали тоді колгоспі, як вони чекали перемоги, як плакали як і мучилися» (це твої слова, Толгонай). Так, як на мене вже, що ні повість Ч. Айтматова «Материнське полі» читаю я, а розмовляю з тобою, Толгонай.
Делили й зі своїм народом біду. Таїли зойк у душі й молилися за своїх. Скільки збожеволілих від горя, від хиткою і надії безнадійності матерів зверталися до сил земним і небесним, вмовляли, заклинали землі і небо врятувати і зберегти їхніх дітей. Святі криваві сльози, хто може їх осушити, хто здатний спокутувати провину світу перед серцем матерів!..
Но тобі, Толгонай, недобачити навіть могил своїх дітей. Ніколи не дізнаєшся ти, де вразила їх вража куля. Залишаться шапка на стіні, фотографія під склом, шум який котився повз, на фронт, потяги та завмерлий на повітрі крик: «Ма-а-ма!» Довго тоді бігла ти слідом по шпалах, потім впала, забилася головою про тремтячі рейки. «Нехай я буду останньої матір'ю, яка настільки чекала сина».
Мужайся, Толгонай! Страшно, коли гине дитя за тисячі верст рідного вдома, але ще страшніше, коли очах ведуть його за смерть, на тортури, коли тягнуться щодо нього злочинні руки. Яке горі порівняти з цим? А бачити, як вивертають синові суглоби, як смертельно блідне рідне обличчя, як затиснули стогін зведені губи, і мовчати… Чи змогла б ти, Толгонай?..
Все виносили матері. Здавалося, зіткані з одних нервів, вставали в похмуру чергу біля тюремних воріт із страшним блиском в опухлих від сліз і безсоння очах і ще вимовляли: «Ні, лише про один потерпаю, щоб аж до смерті не зламали йому крил, ніж тремтів перед цими псами, щоб плював він їм у обличчя!».
Подними і ти голову, Толгонай, і йди проти бурі оскільки йшли вони. Адже ти хочеш, щоб люди залишалися людьми, щоб війна не калічила в людях живу людську душу, щоб він не вытравляла у яких доброту та співчуття. Так буде не надто! Бо хто ж, як і матері, можуть зупинити війну, і біду. Вони розуміють одне одного без слів — матері всієї землі.
Список литературы
Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.