Москвофільський рух в Галичині та на Буковині в період другої російської окупації краю (1916-1917 рр.)

Москвофільський рух в Галичині та на Буковині в період другої російської окупації краю (1916;1917 рр.)

Москвофільський рух на західноукраїнських землях у роки Першої світової війни — своєрідна аналогія нинішніх подій на українському Донбасі. Через це тема має величезну суспільну актуальність, адже галицький та буковинський проросійський рух у роки війни перейшов від декларування єдності з Росією до конкретних кроків з реалізації цього плану, до того ж, вельми агресивних кроків. За 1914;1918 роки москвофіли кілька разів брали участь в управлінні окупованими західноукраїнськими землями.

Більшість дослідників, вивчаючи явище, зосереджувалися на періоді першої російської окупації Галичини та двох окупацій Буковини (1914;1915). А період 1916;1917 рр. вивчений значно менше — не тільки через меншу активність москвофільського руху в ці роки, а й, відповідно, через меншу кількість документального матеріалу та історичних досліджень. Звідси випливає наукова актуальність пропонованого дослідження.

Мета дослідження — на підставі джерельного та історіографічного матеріалу вивчити діяльність москвофільського руху в Східній Галичині та на Північній Буковині у 1916;1917 рр. Досягнення поставленої мети зумовило потребу вирішення таких завдань:

• 1) виявити рівень звернення до теми в українській та іноземній історіографії;
• 2) виявити рівень участі москвофільських діячів та організацій у керуванні окупованими землями з 1916 р.;
• 3) простежити еволюцію москвофільського руху у досліджуваний період.

Історіографічний матеріал, використаний у процесі написання статті, представлений дослідженнями О. Бахтуріної [1], В. Заполовського [10], І. Новосівського [13], І. Орлевич [14], І. Кучери [12]та ін. Монографія О. Бахтуріної присвячена політиці російської окупаційної адміністрації на західноукраїнських землях у 1915;1917 рр., що додає праці наукової цінності, адже, про що йшлося вище, часто дослідники висвітлюють цю тему лише в період першої російської окупації краю. Однак, важливий аспект, пов’язаний із вкладом москвофілів у діяльність російської влади, не знайшов всебічного висвітлення у праці О. Бахтуріної, де дослідниця виступає проти однозначно негативної оцінки дій російської влади в Галичині та на Буковині. Російський дослідник М. Савченко [17]на основі російських джерел, близьких до воєнних кіл, і документів Руської народної ради (РНР) середини 1916 р. дійшов хибного висновку про те, що широкі маси західноукраїнського регіону навіть після російської окупації 1914;1915 рр. зберігали проросійську орієнтацію, а українофіли «взагалі не знаходили співчуття в народних масах» [1, с. 100]. Праця В. Заполовського комплексно досліджує період Першої світової війни на Буковині. Однак автор надто багато уваги приділяє опису військових дій (більше половини обсягу монографії). Стаття І. Орлевич [14]- мабуть, єдина історична розвідка, присвячена хронологічним рамкам 1914;1918 рр. у розвитку москвофільського руху. Дослідниці вдалося докладно проаналізувати діяльність москвофілів у складі російської окупаційної адміністрації.

Після поразок на фронті у 1915 р. російська армія змушена була залишити західноукраїнські землі, й москвофіли, побоючись переслідувань австрійської влади, масово втікали. Однак військова кампанія 1916 р. на Південно-Західному фронті виявилася успішною для російських військ. У результаті Брусиловського прориву (червень-вересень 1916 р.) їм вдалося зайняти Південну Галичину, Буковину і знову підійти до карпатських перевалів. На окупованих землях було створено «Генералгубернаторство областей Австро-Угорщини, зайнятих за правом війни» з центром спочатку в Тернополі, а потім у Чернівцях. 3 липня 1916 р. генерал-губернатором цього адміністративно-територіального утворення було призначено генерал-ад'ютанта Ф. Трепова [1, с. 236]. Діяльність його уряду (липень 1916 — лютий 1917 рр.) відзначалася поміркованістю та виваженістю (бо російський уряд не був певен, чи вдасться йому надовго затримати для Росії ці провінції), була спрямована на забезпечення потреб армії та фронту. Окупаційна влада зосередилася на організації життя місцевого населення [7, с. 57−58]. Тепер вже не чинилося національних і релігійних утисків та переслідувань, як за часів генералгубернатора Бобринського у 1914;1915 рр., не було насильницької русифікації та навернення у православ’я. Українська мова не переслідувалася, як під час першої окупації. Трепов відновив українські початкові та середні школи, однак продовжував (у менших масштабах, ніж це відбувалося у 1914;1915 рр.) арешти українських діячів за «шпигунство», яке замінило такий колишній привід, як «мазепинство» [8, с. 56]. На посаду повітових начальників добирали осіб фахових і з вищою освітою. Багато з цих начальників ставилися до місцевого населення толерантно, лояльно [13, с. 118].

" Очільник" галицького москвофільства В. Дудикевич ще напередодні другої окупації краю вирішив висловити російській владі свої погляди на облаштування Галичини у «Записці з питання про управління областями Російського Прикарпаття», датованій 17 вересня 1916 р. Як випливає з документа, РНР вважала, що внаслідок зовнішньої політики Російської імперії, спрямованої насамперед на Близький та Далекий Схід, не було звернуто належної уваги на західний напрямок. Фатальною помилкою було приєднання «іновірної, іноплемінної та ворожої Росії Варшави» та віддання Австрії «єдинокровної, православної Червоної Русі» [19, арк. 4]. «Не дивно, що завдяки цим, м’яко кажучи, ненормальним, штучним, часто з допомогою насилля створеним умовам (засилля поляків та євреїв у Галичині - В. Г.) східна Галичина, з її суцільним російським населенням, стала областю панування поляків» , — зазначав Дудикевич. На його думку, після «масових арештів російських галичан та їх масової втечі до рідної Росії, вже під час війни» галицькі поляки ще більше прибрали до своїх рук владу в краї [19, арк. 5зв]. Опинившись у такій ситуації, вважає РНР, «ось чому питання про суть нинішньої війни, як війни не тільки інтересів, а й ідей та принципів, має для російського Прикарпаття значення не тільки морального виправдання війни, а й… насущне практичне значення» [19, арк. 6зв]. РНР визволення західноукраїнських земель мислилося не інакше, як за неодмінної умови зняття з неї пут економічного, соціального і, передусім, національного гніту, інакше кажучи, як «визволення карпато-російського народу від цілої системи несприятливих умов та штучно створених перепон для його вільного національнокультурного розвитку» [19, арк. 7].

Дуже важливою та делікатною проблемою москвофіли вважали віросповідну, зокрема, проблему уніатства. Вони пропонували поступово замінювати галицьких греко-католицьких ієрархів особами твердих проросійських переконань та поступово переводити уніатів у православ’я. При цьому вони зазначали, що не варто ототожнювати «уніатство» з «українством». «Віра у остаточну російську перемогу наразі у населення східної Галичини сильніша, ніж будь-коли». Тому, на думку москвофілів, перехід у православ’я стабільно триватиме. Петербурзький митрополит Пітірім навіть прийняв відпоручників православного духовенства Галичини (отці Гоцький, Цимбал і Клобак), які просили іменувати для Галичини православного єпископа [6, с. 3]. Окрім того, поряд з формальною гарантією свободи віросповідання, москвофіли радили законодавчо заборонити перехід у римо-католицтво [19, арк. 8].

Мовою офіційних відносин у межах Прикарпатської Русі в її етнографічних межах Дудикевич бачив виключно російську. Усі школи — від «народних» до вищих — мали бути російськомовними [19, арк. 8зв]. Щодо українських шкіл з викладанням на «малоросійському наріччі», то їх збереження визнавалося принаймні нерозумним. «Кожна сторінка цих підручників „української мови“ та „історії України“ — це блюзнірська фальсифікація», що проповідує ненависть до Росії, російського народу та православ’я. «Зберегти цю школу означало б засвоїти та продовжувати австро-німецьку політику» [19, арк. 9]. Усі назви у краї передбачалося перекласти російською мовою, а розправи з «українцями» — проводити з обережністю [19, арк. 11]. Пропонувалося сприяти поверненню біженців на батьківщину та відновити діяльність місцевих народнопросвітницьких, культурних та економічних товариств і установ загальноруського спрямування, що об'єднаються з Російською народною організацією. Розвиток торгівлі мав стимулюватися шляхом запрошення до Галичини російських купців [19, арк. 11зв].

На записці містився коментар Генерал-ад'ютанта Брусилова, де йшлося про завчасність таких роздумів щодо долі Прикарпатської Русі, адже завоювання територій ще тривало, а також про те, що варто справедливо ставитися не тільки до русинів, а й до інших національностей регіону [19, арк. 12]. москвофіл російська окупована галичина Москвофіли прагнули відновити видання газет «Прикарпатська Русь» та «Голос народу», що закрилися через евакуацію 1915 р. Трепов визнавав потребу відновлення друкованого органу РНР, хоча б у вигляді невеликого видання, замість згаданих газет. Про це він написав у листі до міністра закордонних справ, який під час першої окупації фінансував зі свого відомства москвофільську пресу [21, арк. 1]. Міністр погоджувався, але вимагав кошторису, згідно з яким буде виділена сума, адже раніше діячі РНР використовували ці кошти не за призначенням [21, арк. 4]. Натомість, головнокомандувач арміями Південно-Західного фронту визнав видання газети РНР передчасним.

Брусиловський прорив улітку 1916 р. повернув західноукраїнські землі, але вже через кілька місяців російські сили було відкинуто назад, хоча вони й далі утримували тернопільську частину Галичини, між річками Серет і Збруч, а також майже всю Буковину. Тут було встановлено цивільну адміністрацію. Російська влада на цих землях тривала до початку серпня 1917 р.

У березні 1917 р. рішенням Тимчасового уряду на захоплених російськими військами західноукраїнських землях було створено «Обласний комісаріат Галичини та Буковини» на чолі з Д. Дорошенком. За винятком генерала Трепова, ввесь цивільний персонал залишився на своїх місцях. Дорошенко приділяв значну увагу обсадженню адміністрації відповідними людьми, за можливості українцями. На адміністративні пости він добирав людей з вищою освітою і знанням своєї справи. Комісар планував скасувати всі обмеження у національному й релігійному житті населення краю, ввести принципи «нової вільної Росії» та додержуватися рівного і справедливого ставлення до всіх народностей краю [13, с. 120], сприяти формуванню органів місцевого самоврядування, прагнув відновити соціально-економічне і національно-культурне життя краю [7, с. 67−68]. Водночас, розгорнулася енергійна боротьба проти українських та румунських москвофілів [7, с. 81], які повернулися разом з російськими військами, силами Крайового Виконавчого комітету. У відповідь москвофіли почали зводити наклепи на ряд українських діячів як на австрійських шпигунів [7, с. 81]. Тут втрутилася Українська Центральна Рада, яка звернулася до Тимчасового Уряду з пропозицією розпочати судовокарне слідство над «Прикарпатською Руссю», а зокрема над діяльністю владик Євлогія, Антонія й Віталія, ченців Почаївського монастиря, і графа Бобринського [15, с. 1].

В очікуванні Всеросійських установчих зборів, москвофільська преса була переконана, що західноукраїнські землі самі попросяться до Росії. Тимчасовий уряд вважав, що населенню звільнених ворожих територій буде надана можливість шляхом опитування заявити, до якої держави воно хоче приєднатися. «І російський народ-визволитель почує одностайну відповідь карпато-російського народу: «визволивши нас, здійснивши мрію наших батьків та дідів, виконай обов’язок своєї національної совісті та прийми нас до рідної російської великої сім'ї!» , — писала газета «Русский вестник» [16, с. 1].

У травні 1917 р. 50 тис. галицьких біженців з Львівського, Жовківського і Бродського повітів заснували в Житомирі «Галицьку Раду», на чолі якої перебували: голова — о. Й. Яворський з Городка, заступники — Д. Ничай та С. Федоренко, секретар — М. Іваськів, касир — К. Цимбала, члени — Ю. Антоняк, В. Голота, І. Шуст, Р. Якубовський, Р. Лещишин, С. Приплесь, І. Пурик. Ця москвофільська рада мала вносити прохання до російського Тимчасового уряду про спрямування православного єпископа для Галичини [18, с. 1].

Найвідомішою подією за участі москвофілів у період діяльності адміністрації Дорошенка був скандал, спровокований головним буковинським москвофілом О. Геровським у Чернівцях у травні 1917 р. Останній повернувся до Буковини за вказівкою О. Брусилова, щоб протидіяти заходам Д. Дорошенка з українізації краю. На противагу українцям у адміністрації краю Олексій Геровський створив свій міський комітет з таких осіб: університетський професор Мількович (голова), професор Дітеану, надучитель Павлюк, радник Крайового суду Клаудіус Стефанелі [13, с. 258]. Без дозволу й відома влади Геровський скликав до Чернівців кілька тисяч селян на віче, яке мало відбутися у дворі резиденції митрополитів. На вічі передбачалося ухвалити резолюцію, в якій селяни мали висловити протест проти «мазепинської» адміністрації краю і виступити за встановлення російської адміністрації. Однак, чернівецький «Виконавчий комітет», розцінюючи таке зібрання як контрреволюцію, розігнав селян [7, с. 81]. Сам О. Геровський з кількома поплічниками під час розгону селянських зборів утекли. Проте віче встигло обрати двох православних владик Буковини: від «русских» — протоієрея Осташика з Виженки та від румунів — тестя Геровського Попескула [7, с. 89]. Делегати вимагати «приєднання Буковини до України, тісно зв’язаної в одну державу з Великоросійською державою», а також енергійно протестували проти планів створення гетьманської України на чолі з Вільгельмом Габсбургом під протекторатом Австро-Угорщини [7, с. 72]. Д. Дорошенка того дня навіть не було у Чернівцях, однак після повернення він одразу ж видав постанову прозаборону перебування О. Геровського в межах галицькобуковинського генерал-губернаторства. О. Брусилов на прохання Дорошенка позбавив Геровського імунітету в штабних установах (але лише формально, адже незабаром буковинський москвофіл знайшов притулок у Штабі фронту).

Невдовзі О. Геровський почав проводити у Чернівцях підозрілу агітацію, роблячи помітки на дверях українських інституцій та стежачи за їх працівниками, що призвело до паніки не тільки серед українців, а й серед євреїв та німців міста. Газета «Буковина» за 10 жовтня 1917 р. повідомляла, що він разом з чорносотенцями навіть заарештував чернівецький магістрат і кілька десятків осіб [7, с. 89]. Через це Д. Дорошенко видав наказ арештувати Геровського та кількох його спільників під приводом порушення постанови про заборону перебування в межах генерал-губернаторства [8, с. 121−122; 7, с. 81]. «На очах всеї людности ведено русофільського героя під ескортою 20 козаків вулицями міста на зелізничний дворець. Се було сатисфакцією для населення, яке стільки натерпілося від свого зрадника» , — писала 7 вересня 1917 р. газета «Діло» [7, с. 81].

Д. Дорошенко також відхилив прохання іншого відомого москвофіла Ю. Яворського, на той час приватного доцента Київського університету, про наукову екскурсію на Буковину, побоюючись ще одного москвофільського скандалу [8, с. 122; 7, с. 81].

Через невдалий наступ російської армії влітку 1917 р. Росія практично втратила контроль над територією Східної Галичини. Тут друга російська окупація західноукраїнських земель закінчилася.

Після жовтневої революції 1917 р. в умовах розгрому москвофільських організацій у Галичині та їх розпуску в Росії український рух торжествував. Москвофіли розглядалися російськими революціонерами як союзники російських консервативних сил. Галицьке українофільство, тісно пов’язане з ідеями радикальних соціальних перетворень, виявилося для більшовицького керівництва більш доречним, аніж консервативні національно-культурні ідеї загальноруської єдності. Відтак, москвофільство перетворилося на маргінальну течію у суспільному житті західних українців. Деяка частина москвофілів переорієнтувалася в політичному плані й підтримала комуністичний рух [11, с. 199], і це при тому, що до війни поборюванню соціалізму вони приділяли спеціальну увагу [5, с. 131].

Однак розгромлений австрійцями москвофільський рух на західно-українських землях під час другої російської окупації 1916;1917 рр. вже не займав помітного місця у громадсько-політичному житті краю. Діячімосквофіли мало залучалися до діяльності російської влади, й активність їх у ці роки була більшою на території власне Росії. Перша світова війна стала переломним періодом у розвитку москвофільського руху, для якого 1915 рік був початком періоду спаду, що хвилеподібно тривав у 1916;1917 рр. і до кінця війни.

Список використаних джерел

• 1. Бахтурина А. Политика Российской Империи в Восточной Г алиции в годы Первой мировой войны / А. Бахтурина [Електронний ресурс у форматі pdf]/ Серия «Первая монография» под ред. Г. А. Бордюгова. — М.: «АИРО-ХХ», 2000. — 264 с. — Режим доступу: http://ftp2.mnib.org.ua/mnib183-Bahturina-PolitRosImpWWostGalMir Wojnu.djvu.
• 2. Брусилов А. Мои воспоминания / А. Брусилов [Електронний ресурс у форматі pdf]. — М.: Воениздат, 1983. — 256 с. — Режим доступу: http://ftp2.mnib.org.ua/mnib446-Brusilov-MoiVospominanija.djvu.
• 3. Буковина в роки Першої світової війни 1914;1918 рр.: Документи / Упор. В. М. Ботушанський. — Чернівці: Технодрук, 2014. — 356 с.
• 4. Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914;1923 рр.: У 2-х тт. / В. Верига; ред. Ю. Сливка, О. Аркуша. — Жовква: Вид-во оо. Василіян «Місіонер», 1998. — Т.1. — 524 с.
• 5. Горбаль Б. Галицкы старорусины і русофілі і одношыня до них Габсбурской і царской монархій до 1914 року / Б. Горбаль // Русин. — 2007. — № 3. — С. 122−145.
• 6. Діло. — 20 жовтня 1916. — № 256.
• 7. Добржанський О., Старик В. Змагання за українську державність на Буковині (1914;1921 рр.). Документи і матеріали / О. Добржанський, В. Старик. — Чернівці: Чернівецька обласна друкарня, 2009. — 512 с.
• 8. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914;1918). У 2-х ч. Ч.1. Галицька Руїна 1914;1917 рр. / Д. Дорошенко. — Львів: Червона калина, 1923. — 132 с.
• 9. Ефремовъ С. Критическое время / С. Ефремовъ // Украинская жизнь. — 1916. — № 7−8. — С. 88.
• 10. Заполовський В. Буковина в останній війні АвстроУгорщини 1914;1918 / В. Заполовський. — Чернівці: Золоті литаври, 2003. — 284 с.
• 11. Кралюк П. З надією на «білого царя». Москвофільство на західноукраїнських землях / П. Кралюк // Україна Incognita. Дві Русі. — К., 2003. — С. 198−199.
• 12. Кучера І. Наслідки політики російського окупаційного режиму для східногалицьких земель (1914;1917 рр.) / І. Кучера // Україна соборна: Зб. наук. статей. — Вип.2. — Ч. III. — Історична регіоналістика в контексті соборності України. — К.: Інститут історії України НАН України, 2005. — С. 253−260.
• 13. Новосівський І. Нарис історії права Буковини і Басарабії / І. Новосівський. — Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто, 1986. — 180 с.
• 14. Орлевич І. Галицьке русофільство під час Першої світової війни [Електронний ресурс у форматі pdf]/ І. Орлевич // Вісник Львівської комерційної академії: збірник наукових праць. — Львів: Львівська комерційна академія, 2011. — В. 10: Ювілейний збірник на пошану Степана Гелея. — С. 235−249. — Режим доступу: www.nbuv.gov.ua/ portal/Soc_Gum/Vlca_Gum/ 2011₁₀/24.pdf.
• 15. Розсвіт. — 2 травня 1917. — № 28.
• 16. Русскій вестникъ. — 19 марта 1917. — № 1.
• 17. Савченко В. Восточная Галиция в 1916;1920 годах (этнополитическая ситуация в крае) / В. Савченко // Отечественная история. — 2004. — № 2. — С. 96−113.
• 18. Союз: тижнева часопись для українського народа у Піттсбурзі. — Четвер, 6 грудня 1917 р. — № 49.
• 19. ЦДІАК України. — Ф.361. — Оп.1. — Спр.1160. Російська народна рада Прикарпатської Русі. — 1916;1917. — 28 арк.
• 20. Там само. — Спр.1168. Про біженців з Галичини. — 19 161 917. — 140 арк.
• 21. Там само. — Спр.1566. Клопотання РНРПР про видавання допомоги на видання газети Прикарпатської Русі «Голос народу». — 1916. — 9 арк.
• 22. ЦДІАЛ України. — Ф.146. — Оп.6. — Спр.120, д. 215. Інформація Дирекції поліції у Кракові Президії намісництва про діяльність читальнь імені Качковського та про поширення москвофільського руху на території Галицького, Яслівського і Новосанчівського повітів. — 1917. — Арк.1099−1102.
• 23. Там само. — Спр.120, д. 91. У справі методів поборювання русофільської пропаганди. Розпорядження міністерства внутрішніх справ Галицькому намісництву від 1.01.1917. — Арк.340−346.
• 24. Там само. — Спр.2394. Матеріали з приводу заборони русофільських організацій. — 1916;1918. — 44 арк.
• 25. Шищак О. Російсько-окупаційний режим в Східній Галичині під час Першої світової війни (1914;1917 рр.) [Електронний ресурс]/ О. Шищак. — Режим доступу: http://www.rusnauka.com/DN2006/ Pravo/ 1_shischak %20oksana %20.doc.htm.