Контрольна із підприємницької діяльності

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ.

РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВОДНОГО ГОСПОДАРСТВА ТА.

ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ.

Кафедра трудових ресурсів.

[email protected].

Контрольна робота із дисципліни.

«Основи підприємницької діяльності» студента 1-ї групи, 5-го курсу спец. «Економіка підприємства» ЗФ.

Брижицького Олександра Володимировича.

Викладач: Савіна.

Наталія Борисівна.

РІВНЕ — 2004.

З М І З Т сторінка.

1. Питання № 2. Історія виникнення й розвитку підприємництва на Україні.

…

…3.

2. Питання № 27. Створення товариства із обмеженою відповідальністю та порядок його реєстрації …7.

3. Питання № 52. Основна умова розвитку та рушійні сили бізнесу …12.

Література.

…

… 15.

Номер залікової книжки — 984 002.

2. Історія виникнення і розвитку підприємництва на Україні.

Актуальність наукового дослідження історії підприємництва в Україні, сфер й напрямків його діяльності, комерційних традицій зумовлюється цілим багатьма причинами. Нема за ряд публікацій, що вийшли останнім годиною, історія українського купецтва та його історична частка залишаються недостатньо висвітленими. У тієї ж годину минуле є не лише вчителем, а і дороговказом для майбутнього. Досвід світової цивілізації наочно свідчить, що без вільної ринкової економіки, без самодіяльного виробника й підприємницької ініціативи ніяке процвітання держави неможливе.

Значущість вивчення історії купецтва зумовлюється і необхідністю зняти давнє тавро, що тяжіє над вітчизняними підприємцями ще із дорадянських часів. Нема за сучасні публікації, що змальовують более правдивий й привабливий образ українського підприємця як патріота і мецената, у масовій свідомості все ще зберігається упередженість до власника, панують навіяні класичною літературою, образи хижих, обмежених, деспотичних людей. Комуністична пропаганда чимало зробила, щоб закріпити стереотип капіталіставизискувача, а деякі непривабливі сторони сучасного бізнесу ще понад обтяжують це не зовсім правильне уявлення про купців й підприємництво. Тому одним з важливих завдань Сучасної історичної науки є висвітлення справжніх рис українського підприємницького класу, кращі представники якого, такі, як Терещенки, Ханенки, Симиренки, Харитоненки, Яхненки, малі й гострий розум, й відчуття ринкової кон’юнктури, й, що головне, чудово усвідомлювали зв’язок між особистим добробутом й громадськими інтересами.

Поняття «підприємець», «капіталіст», «буржуа» є соціальними синонімами, але й в історико-онтологічному розумінні цю тотожність можна застосовувати лише умовно. У. Даль так визначив ці поняття: підприємець — це тієї, хто організовує, здійснює щось; капіталіст — багач, що має багато грошей, а буржуазія — середній стан, торговельно-ремісничий люд взагалі.

Отже, історія українського підприємництва майже протягом двох століть був нерозривно пов’язана зі станово-корпоративними товариствами — купецькими гільдіями. Становлення й розвиток ділової ініціативи в Україні здійснювались у межах й правовому полі Ро-сійської імперії, де головні важелі управління перебували до рук дворянства чи генетично пов’язаної із ним бюрократії. Підґрунтя станово-корпоративної організації українського купецтва у новий період історії було б закладено саме у XVIII столітті, коли разом із обмеженням політичної автономії України на неї поширився становоієрархічний устрій російської абсолютистської держави.

У історико-економічній літературі, як правило, підкреслюється тієї факт, що реформи царя Петра І забезпечили якісний стрибок у розвитку продуктивних сил Ро-сійської імперії, рівний за своїм значенням індустріалізації радянського періоду. Тоді ж російська держава вперше у великих масштабах виявила попит на підприємницьку діяльність. Алі при цьому у XVIII столітті роль економіці надзвичайно зросла. Володіючи величезними матеріальними й фінансовими ресурсами, а також правом необмеженого користування землею та її надрами, держава взяла у собі регулювання всього, що було б пов’язане із процесом виробництва й обміну, починаючи із місць розташування підприємств й визначення номенклатури виробів до розробки правил її реалізації. Власне, саме тоді було б здійснено спробу створення державної, так званої «регулярної» економіки, якої через два століття назвуть державно-монополістичною чи адміністративнокомандною. Для розвитку господарства України, щойно примусово інтегрованої у всеросійський ринок, це мало вкрай негативні наслідки.

Наступну спробу організаційного оформлення купецького стану було б здійснено лише у 40-х рр. XVIII століття. Згідно із указом Єлизавети у 1742 р. було б засновано три купецькі гільдії. Формально корпоративний поділ купецького стану здійснювався за комбінованим — функціонально-майновим принципом. Алі фактично брався до уваги лише функціональний — за виглядом торгівлі. Російська держава, як й раніше, керувалася суто фіскальними міркуваннями, оскільки різні види торгівлі приносили різні за розмірами прибутки. Гільдійська система помітно пожвавила підприємницьку діяльність, залучивши до цієї сфери представників різних соціальних верств, зокрема чимало осіб «підлого звання». Одночасно вона підвищила соціальний статус купецтва, його роль очах суспільства. Проте гільдії не дали очікуваного Державою ефекту, не забезпечили збільшення надходжень до державної скарбниці. Створені із єдиною метою — впорядкувати надходження податків із середнього стану, смердоті залишили в недоторканності принизливий для купецького стану «сорокаалтинний» подушний податок.

У середині XVIII ст. купецтво, зокрема Лівобережної України, починає активно клопотатися перед Державою про закріплення власної монополії на ведення торговельних операцій й згідно із Торговим статутом 1755 р. селянам було б заборонено торгувати у «близькій від міст відстані». Купецтво, таким чином, поступово ставало привілейованою категорією населення із досить сильними рисами станової відособленості.

Новий етап у розвитку вітчизняного торговельного підприємництва й корпоративної організації купецтва почався в останній чверті XVIII століття. «Освічена самодержиця» Катерина ІІ, под явним впливом вчення французького просвітництва, виявила собі переконаною прибічницею вільної торгівлі, звільнення її з-під жорсткого контролю держави. За часів її правління було б скасовано чимало указів й регламентів петрівських часів, що обмежували торгівлю й ділову ініціативу купецтва. Розширивши особисті і індивідуальні права купецького стану, Катерина ІІ одночасно звільнила його й від сплати подушного податку, тобто вивільнила від «великого невільництва», як писали у клопотаннях до цариці сам купці. У її знаменитому «Наказі» містилася досить чітка вказівка тих, що «торгівля звідти видаляється, де йому роблять утиски, і оселяється там, де його спокій не нарушают».

Торговельна діяльність, таким чином, був детально регламентована, причому найбільш численне третьогільдійське купецтво було б значно обмежене у підприємницьких правах за рахунок привілейованого стану купців першої й другої гільдій. Такого роду заходь важко оцінити однозначно. З одного боці, в умовах панування самодержавно-станового режиму виділення купецтва в окрему корпорацію, наділену певними правами й привілеями, захищало «торгових людей» від свавілля чиновників й дворянської еліти. Проте, як й будь-який економічний регламент, гільдійська система створювала обмеження, що потенційно стримували розвиток торгівлі та підприємницької ініціативи.

«Грамотою» 1785 р. купецтво отримало фактичне звільнення від рекрутської повинності, якої воно та могло тепер сплачувати. Крім того, представники великого торговельного капіталу — купці 1 й 2 гільдій — були звільнені від тілесних покарань й солдатських постоїв; їм надавалося право вільного пересування й проживання на всій територї країни, а також право бути нагородженими орденами й чинами «за надані Батьківщині найважливіші заслуги». Купцям першої гільдії надавались навіть суто дворянські привілеї - з’являтися при імператорському дворі при шпазі (у вітчизняному вбранні - при шаблі), право носити губернські мундири тощо.

Державна політика морального заохочення торгівлі й ділової активності купців знайшла вияв й в інших законодавчих актах. У 1800 р. купцям першої гільдії та іменитим громадянам после дванадцятирічного безперервного перебування у складі купецької корпорації було б надано можливість здобути почесне звання Комерції-радника, у 1824 р. — Негоціанта (для купців, що вели велику заморську торгівлю) й Банкіра. Привілейоване становище купецтва знаходило вияв й в даруванні визначним представникам підприємницького класу особистого й спадкового дворянства. На початку ХІХ століття замість скасованого інституту іменитих громадян було б засновано «першостатейне купецтво». Володарі цого почесного звання занотовувалися до так званої Оксамитової книжки «із метою увічнення пам’яті шляхетних купецьких батьківщин». У 1832 р. для представників третього стану було б встановлено звання «почесний громадянин», а купці першої гільдії, що перебували у її складі не менше 12 років, здобули декларація про звання Мануфактур-радників.

Заснування станово-корпоративних торговельних товариств — купецьких гільдій — створило реальні економічні, соціальні й правові умови для оформлення купецтва у самостійний стан, на ґрунті якого в Україні пустивши коріння й почав швидко розвиватися клас вітчизняних підприємців. Характерною рисою нового купецтва, що не лише відрізняло його від попередніх торговців, а і від інституту гільдій Західної Європи, було б ті, що воно та становило «відкриту корпорацію». Належність до купецького стану не лише не був спадковою, а чи не пожиттєвою й підлягала щорічній «атестації» шляхом сплати гільдійського збору (1% від оголошеного капіталу). Комерційні невдачі, погіршення економічної кон’юнктури й, відповідно, неможливість вчасно сплатити гільдійський збір часто-густо змушували купців залишати гільдії й приєднуватися до стану міщан.

Іншою особливістю, притаманною українському купецтву кінця XVIII — ХІХ століть, був дискретність соціальної еволюції, відсутність історичної спадкоємності у розвитку. Вітчизняні купецькі гільдії, на відміну від західноєвропейських, не малі ніяких атрибутів кастової, замкненої корпорації - традиційного статутного документа, поручництва под годину прийому до гільдії й обов’язкового випробувального терміну, корпоративних церемоній тощо. Стан був повністю відкритий для прийому до нього нових членів, процедуру вступу було б вкрай спрощено — необхідною передумовою був лише сплата державного податку — гільдійського збору.

Триступенева гільдійська система проіснувала до 1863 р., коли було б скасовано надто чисельну для корпоративного товариства третю гільдію. Перша й друга гільдії формально проіснували до 1917 р., але й уже задовго до цого втратили своє колишнє практичне значення. В частности, рубіжним у визначенні соціальних переваг купецького стану ставши 1874 р., коли було б скасовано рекрутський набір й запроваджено загальну військову повинність.

Розвиток українського купецтва у межах економічного й правовим полем російської феодально-абсолютистської держави негативно позначився на його історичній долі й наклав суттєвий відбиток на подальшу еволюцію вітчизняної економіки. Ос-кільки підприємництво в усі часи існувало у двох економічних режимах (авторитарно-регулюючому й вільноринковому), то тут для розвитку господарства України наприкінці ХVIII — у ХІХ століттях був характерним саме авторитарно-регулюючий режим. Це означало, що Український купецьпідприємець постійно перебував под жорстким контролем абсолютистської держави, Яка системою державних монополій й прямих податків не лише вилучала значну частину його прибутків, але й і визначала потрібні їй напрями, форми й розмах підприємницької діяльності. З цієї ж заподій Український підприємець міг набагато успішніше реалізувати собі у торгівлі, де можна було б простіше й швидше зробити гроші, а також приховати їхнього від влади.

Пореформений період справедливо вважається годиною розквіту українського підприємництва. Вперше за попередню історію купецтво здобуло можливість вільного розвитку, реалізації закладених в ньому ділових якостей. Це стало потужним підґрунтям піднесення вітчизняної економіки. І хоча за рівнем економічного розвитку Україна ще відставала від провідних світових індустріальних центрів, за темпами приросту промислового виробництва й товарообігу вон їм уже не поступалася.

У 1873 р. в Україні було б бачено 625 купецьких свідоцтв першої гільдії й 17,4 тис. свідоцтв другої, що становило 21,4% загальної кількості гільдійських посвідчень, виданих на територї Європейської Росії. Хоча ці цифри досить умовно визначають зростання чисельності купців-підприємців (один власник міг придбати декілька патентів), проте дані промислової статистики засвідчують розмах, глибину й нерівномірність розміщення підприємництва, певні співвідношення між великою й дрібною буржуазією.

Посвідчення першої гільдії та 1 й 2 класів другої, що давали купецтву декларація про підприємницьку діяльність, стосувалися великих торговельних й промислових закладів. Таких в Україні було б бачено у 1873 р. 4,2 тис. (чи 18% від частки Європейської Росії). Посвідчення від 3 до 5 класу включно отримували купці - власники дрібних й середніх підприємств. Ця категорія отримала 13,8 тис. свідоцтв (23% Європейської Росії), насамперед у губерніях Півдня України та на Правобережжі. Дещо слабкіше, як свідчать статистичні дані, купецьке підприємництво було б розвинуте на Лівобережжі, зокрема на Полтавщині. У цілому ж у всьому гільдійському підприємництві лідером виступав Південь, на який припадало 42,6% посвідчень. Частка Правобережжя й Лівобережжя становила відповідно 32,1 й 25,3%. Проте на Лівобережжі і Правобережжі, де існувала соціальна основа дрібного підприємництва, користувались великим попитом посвідчення на право дрібних промислів, хоча останні перешкоджали права на ведення торговельних операцій, що залишалися монополією об'єднаного в гільдії купецтва.

Проте наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. чисельність купецтва уже не був у прямому взаємозв'язку зі ступенем промислового чи торговельного розвитку країни. На цей годину купецька корпоративна організація об'єднувала лише порівняно невеликий прошарок маєтних людей, багато із які взагалі не були зв’язані із підприємництвом. У цьому стані залишались представники батьківщин, що традиційно, протягом ряду поколінь, носили купецькі звання, та тих, хто шляхом приписки до купецтва, до цого міського середнього розряду, здобував можливість зменшити адміністративні утиски. Набуває поширення й придбання купецьких станових свідоцтв для «звання», що зумовлювалось соціальною психологією тогочасних заможних верств, котра формувалася в умовах ієрархічного суспільства. Чисельність таких «умовних купців» був досить значною, особливо в другій гільдії33. В частности, це стосувалось обмежених у правах представників єврейський національності.

Історія українського купецтва приховує у собі багато цікавого й ще до кінця не пізнаного. У жодній державі підприємництво не зазнавало таких труднощів, як в Російській імперії, особливо у радянський період її історії. Ототожнене із капіталістичною експлуатацією, антигромадянськими проявами «приватновласницьких пережитків», воно та вважалось віджилим елементом господарського улаштую, що підлягав обов’язковому знищенню. Проте досвід соціалістичного будівництва в СРСР свідчив якраз про зворотне — про невмирущість завжди притаманної людині жаги до самостійного економічного творення. Реальне життя радянського суспільства показало, що, не зважаючи на пряму фізичну ліквідацію представників підприємницького класу та інші засоби придушення будь-яких проявів підприємницької ініціативи, весь післяжовтневий період вітчизняної історії відзначений існуванням специфічних, сурогатних, потворних, але й усе ж таки не менш підприємницьких у своїй основі зразків економічної поведінки.

Ці нетипові для доби соціалізму зразки економічної поведінки можна відшукати в рокта непу, але й і у тіньовій економіці застійного періоду, у здійснюваних в радянські часи економічних експериментах, де просто неможливо було б обійтися без новаторства та підприємницької жилки. Навіть у сувору сталінську добу режиму не вдалося повністю покінчити із дрібним ремеслом й торгівлею, що на мікрорівні теж було б зразком приватнопідприємницької діяльності у жорстких рамках тоталітарного режиму.

27. Створення товариства із обмеженою відповідальністю і порядок його реєстрації.

Одним із найпоширеніших видів господарських товариств в економічній сфері України є товариства із обмеженою відповідальністю (ТзОВ).

Відповідно до ст. 50 Закону України «Про господарські товариства «товариством із обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір які визначається установчими документами. За своїми правовими характеристиками ТзОВ належить до об'єднань капіталів, але й має деякі елементи особових (персональних) відносин між учасниками.

ТзОВ може складатися із двох й понад учасників. Закон не обмежує максимальну кількість його учасників, але й практика діяльності подібних товариств свідчить, що число їхні учасників не винне перевищувати 50 осіб. У середньому ж кількість членів ТзОВ коливається від 2 до 5 осіб.

ТзОВ діє на підставі установчого договору й статуту. Однією із особливостей змісту установчих документів товариства є ті, що смердоті, крім відомостей, загальних для всіх видів господарських товариств, повинні містити відомості про розмір часток шкірного із учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів.

Називаючи цей вид товариства «товариством із обмеженою відповідальністю », законодавець не так на увазі обмеження відповідальності товариства як суб'єкта господарського права (юридичної особини) якимись певними розмірами майна чи грошових коштів (наприклад, лише розміром статутного фонду). Направду йдеться про обмеження відповідальності учасників товариства, котрі несуть її ризик у межах своїх вкладів до статутного фонду. Установчими документами товариства із обмеженою відповідальністю може бути передбачене, що учасники, котрі не повністю внесли вклади, відповідають за зобов’язаннями товариства також у межах невнесеної частини вкладу.

У товаристві із обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд, розмір якого винен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на даний момент створення товариства.

До моменту реєстрації товариства із обмеженою відповідальністю кожен із учасників зобов’язаний внести до тимчасового розрахункового рахунку в банку не менше 30% зазначеного в установчих документах внеску, що підтверджується документами, виданими банківською установою. Учасник зобов’язаний повністю внести свій внесок не пізніше 1 року после реєстрації товариства.

Одною із відмінностей товариства із обмеженою відповідальністю від акціонерного товариства є ті, що учасник товариства із обмеженою відповідальністю може передати свою частку (чи її частину) одному чи кільком учасникам цого товариства, а якщо інше не передбачене установчими документами, то й третім особам лише за згодою інших учасників. Учасники товариства користуються переважним правом придбання частки учасника, який її відступив, пропорційно їхнім часткам у статутному фонді товариства чи в іншому, погодженому між ними розмірі.

Будь-який із учасників має право вийти із товариства зі сплатою йому вартості частини майна товариства, пропорційної його частці у статутному фонді. На вимогу учасника та за згодою товариства внесок може бути повернений повністю чи частково в натуральній формі.

Учасник також може бути виключеним із товариства за рішенням зборів учасників, якщо систематично не виконує свої обов’язки чи якщо його дії суперечать досягненню цілей товариства.

Управління ТзОВ здійснюється за допомогою системи органів, котрі формують учасники товариства. Функції із управління товариством поділяються між його органами:. вищим — зборами учасників;. виконавчим — дирекцією (директором);. контролюючим — ревізійною комісією.

Вищим органом товариства із обмеженою відповідальністю є збори учасників, що складаються із учасників чи призначених ними представників. До компетенції зборів учасників товариства із обмеженою відповідальністю належить:

V визначення основних напрямів діяльності товариства й затвердження його планів та звітів про їхні виконання;

V внесення змін до статуту товариства;

V обрання та відкликання членів виконавчого органу та ревізійної комісії;

V затвердження річних результатів діяльності товариства, звітів й з висновками ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку;

V створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій та представництв, затвердження їхніх статутів та положень;

V винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності посадових осіб товариства;

V затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів товариства, визначення його організаційної структури;

V встановлення розміру, форми й порядку внесення учасниками додаткових вкладів;

V вирішення запитання про придбання товариством частки учасника;

V виключення учасника із товариства;

V визначення умів оплати роботи посадових осіб товариства;

V затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує зазначену в статуті товариства;

V прийняття рішення про припинення діяльності товариства.

Статутом товариства до компетенції зборів учасників можуть бути віднесені і інші питання.

Рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосують учасники, що володіють у сукупності более як 50% загальної кількості голосів учасників товариства.

Збори учасників товариства із обмеженою відповідальністю скликаються не рідше як 2 рази на рік, якщо інше не передбачене установчими документами. Такі збори вважаються повноважними, якщо ними присутні учасники (представники учасників), котрі володіють у сукупності более як 60% голосів.

У товаристві із обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган: колегіальний (дирекція) чи одноособовий (директор). Членами виконавчого органу можуть бути також й особини, котрі не є учасниками товариства. Дирекція (директор) вирішує усі запитання діяльності товариства, за винятком тихий, що входять до виключної компетенції зборів учасників, її повноваження при цьому визначено ст. 62 Закону України «Про господарські товариства «та установчими документами товариства.

Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства із обмеженою відповідальністю здійснює ревізійна комісія, що утворюється зборами учасників товариства із їхнього числа у кількості не менше трьох осіб. Її діяльність регламентовано ст. 63 Закону України «Про господарські товариства » .

Одночасно з Законом Право господарської діяльності, тобто із 1 января 2001 р. введено в дію закон від 20 серпня 1997 р. про Державний Судовий Реєстр (Вісник законів із 2000 р., № 60, поз. 702, № 114, поз. 1193). Державний Судовий Реєстр включає: 1) реєстр підприємців, 2) реєстр товариств, інших громадських й професійних організацій, фондів та загальнодоступних осередків охорони здоровий «я й 3) реєстр безнадійних боржників.

Реєстр ведеться на підставі формальної (кожний має право ознайомитися із даними реєстру) та матеріальної прозорості (не можна прикриватися незнанням реєстрових даних), а також достовірності записів. Підприємці вол «язані подавати актуальні дані до реєстру. Реєстр підприємців включає м. ін. такі складові: фізичні особини, що здійснюють господарську діяльність, товариства (відкриті, партнерські, командитні, із обмеженою відповідальністю, акціонерні), кооперативи й державні підприємства, науководослідні структури, іноземні підприємства й відділи іноземних підприємств й товариства взаємного страхування.

Всі суб «єкти господарювання, що внесені до реєстру, вол «язані із метою реєстрації надати такі дані: назву фірми, под якою вон діє, зазначення юридичної форми та місцезнаходження із адресою, зазначення попереднього номера суднового реєстру чи переліку господарської діяльності, спосіб утворення форми (у випадку, якщо фірма виникла внаслідок поділу чи перетворення), предмет господарської діяльності, інформацію про Статут чи Положення та номер REGON (статистичний номер). Крім того, підприємці, залежно від своєї юридичної форми, повинні представити додаткову інформацію, визначену в Законі про Державний Судовий Реєстр. У випадку товариства із обмеженою відповідальністю це: розмір основного капіталу, визначення величини часток шкірного спільника, перелік спільників, що мають понад 10% основного капіталу. Акціонерні товариства вол «язані представити дані про розмір капіталу початкового й кінцевого, кількості й номінальної вартості акцій, кількості привілейованих акцій та видів привілеїв, інформацію про розмір основного капіталу, сплаченого перед реєстрацією.

Підприємці вол «язані надати зразки підписів (нотаріально завірених чи підписаних у присутності судье) осіб довірених до репрезентації реєстрованого суб «єкту господарювання.

Правила реєстрації представництв іноземних підприємств врегульовують з статтею Закону Право господарської діяльності. Для створення представництва необхідним є запис у переліку представництв іноземних підприємців, який ведеться відповідним міністром із питань економіки. Запис до переліку виконує відповідний міністр із питань економіки на підставі поданої заяви й после отримання згоди відповідного міністра із питань, що стосуються предмета діяльності іноземного підприємця. До заяви про запис до переліку слід додати: (I) засновницький акт (угоду, статут) іноземного підприємця; (II) виписку із торговельного реєстру; (III) заяву підприємця про відкриття представництва у Польщі; (IV) заяву закордонного підприємця, що є товариством, про ті, якої частку акціонерного (чи основного) капіталу внесено.

Спосіб введення в дію рішень Закону про Державний Судовий Реєстр регулюється Законом «Порядок введення в дію Закону про Державний Судовий Реєстр «(Вісник законів із 2000 р., № 114, поз. 1194). Цей порядок підтримує до кінця 2001 року попередню систему реєстрації підприємців, що є фізичними особами. У випадку цієї групи у 2001 році досить повідомити про свою діяльність для обліку в гміні, однак від января 2002 р. ці підприємці будуть вол «язані зареєструватися в суді (Державний Судовий Реєстр). Стосовно цивільних товариств Право господарської діяльності накладає обов «язок пристосування форми діяльності до вимог Закону, що означає іменну реєстрацію спільників у господарському реєстрі гміни чи підписання умови відкритого товариства й отримання запису у Державному Судновому Реєстрі.

Підприємцям, котрі перебувають у реєстрі гміни, залишено 2 рокта (тобто до 31 грудня 2003 р.) для подання заяви про внесення запису до реєстру підприємства у Державному Судновому Реєстрі (ДСР). До кінця 2003 року у ДСР повинні бути також дані, що стосуються інших підприємств, до того числі торгівельних товариств, кооперативів та державних підприємств. До цого години діють попередні записи у реєстрі господарської діяльності. Вони перестануть бути дійсними із 1 января 2004 року, коли усі дані про підприємців повинні бути внесені до ДСР. Під годину перехідного періоду у Державному Судновому Реєстрі будуть знаходитися лише суб «єкти, котрі вол «язані до запису до 1 января 2001 р., тобто нові підприємства.

«З 1 июля 2004 року набирає чинності Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб й фізичних осіб-підприємців».

Потреба у цьому законі виникла уже давно, оскільки до цих пір державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності здійснювалася лише на основі спеціального положення. І хоча прийнятий закон врегулював не усі спірні запитання, він прояснівши більшість із них. Так, зокрема, був наведень лад з погодженням місцезнаходження структурних підрозділів й філій, про котрі в положенні не згадувалося взагалі. Багато уваги в законі приділяється питанню скасування реєстрації. Дещо гірше врегульовані запитання щодо реєстрації акціонерних товариств. На сьогодні діє кілька законів, що регулюють діяльність акціонерних товариств, проте часто норми цих законів суперечать одна одній.

Коли ж до змін у процесі реєстрації органів державної влади, то із 1 июля цого року реєстрація здійснюватиметься впродовж трьох днів. На сьогодні процес реєстрації триває п’ять днів, прискорена реєстрація — впродовж дня, щоправда, вон втричі дорожча, ніж звичайна. Перелік документів, необходимых для державної реєстрації, залишився незмінним. Також закон передбачає створення єдиного всеукраїнського реєстру суб'єктів підприємницької діяльності, інформація до якого пересилатиметься місцевими органами державної реєстрації, котрі називатимуться державними реєстраторами. Значно полегшить процес реєстрації й створення на місцях Реєстраційних палат, в які, подавши визначений пакет документів, можна якщо зареєструватися одразу в всіх установах й фондах, передбачених законодавством. За словами Людмили Воронюк, створення Реєстраційної палати в Рівному перебуває на завершальній стадії — уже розроблене необхідне програмне комп’ютерне забезпечення, проведені консультації із усіма установами, які будуть задіяні в процесі реєстрації, погоджено графік проходження документів, котрий дозволити здійснити весь процес реєстрації впродовж десяти днів (тепер він займає близько місяця). Відкриття палати затримується лише незавершеним ремонтом, проте орієнтовно через місяць він закінчиться і палата відкриється." (Стаття «Реєстрація прискориться і полегшиться» № 61, 22−8-2003 газета «Рівне Вечірнє»).

52. Основні умови розвитку та рушійні сили бізнесу.

Бізнес — це будь-який вид безпосередньої діяльності із метою отримання прибутку. Він передбачає залучення власних засобів чи опосередковану доля в такій діяльності через вкладення в діло власного капіталу. У бізнесі не обов’язково безпосереднє керівництво, можлива лише форма участі (наприклад, через деякі засоби, гроші тощо). Вісь чому служба в державних установах, робота за наймом не є бізнесом, але й володіння акціями компанії чи робота на власному підприємстві - бізнес.

Визначальними рисами бізнесу є:

(ініціативність;

(самостійність у прийнятті господарських рішень;

(рисковий характер діяльності;

(економічна свобода суб «єктів господарювання;

(творчий підхід до справи.

Спонукальним мотивом бізнесу є комерційний успіх й задоволення інтересів ділових людей. Бажання отримати прибуток спонукає учасників господарського процесу до розширення виробництва, зниження витрат й цін на товари та послуги.

Ринок є стимулом розвитку бізнесу, а дефіцит ресурсів його межею. На ринку суб'єкти господарської діяльності взаємодіють то якості виробника, то — споживача. Ринок встановлює ціни й визначає обсяг виробництва й вирішується проблема: що, як й стільки треба виробляти.

Підприємницьке середовище — це комплекс умів й сил зовнішнього характеру, котрі впливають на можливості й кінцеві результати діяльності суб'єктів ринкових відносин. Воно охоплює зовнішнє й внутрішнє середовище.

Зовнішнє середовище — це передусім законодавча й нормативна бази, конкуренція, ринкова інфраструктура, стимули, особливості економічного розвитку держави, соціально-політичні умови тощо.

Внутрішнє середовище — передбачає наявність стартового капіталу, системи ведення бізнесу (маркетинг, менеджмент).

Підприємницьке середовище може бути сприятливим, чи несприятливим. Рівень сприятливості підприємницького середовища залежить від ряду чинників: V наявності в підприємця прав власності на засоби виробництва, його продукт й прибутки; V наявність визначеної сукупності прав й свобод, вибору виду господарської діяльності; V наявність сприятливого психологічного клімату; V рівень розвитку ринково — конкурентного режиму; V надійність захисту прав підприємця; V рівень державної підтримки.

Несприятливе середовище складається при відсутності вищезгаданих умів. Частково сприятливе середовище виникає в разі нестійкості економіки й стану суспільства. Підприємницьке середовище постійно змінюється под впливом різноманітних циклічних й нециклічних впливів. Циклічні чинники розділяються на еволюційні й хвильові, а нециклічні - постійно діючі й непостійно діючі.

Еволюційні фактори це необернені чинники, котрі при відсутності інших впливів діють в визначеному одному й до того ж напрямі (наприклад, тенденція зростанню населення, зростання загального обсягу виробництва). Хвильові чинники змінюють підприємницьке середовище в різні проміжки години із однаковим чи схожим збігом обставин (наприклад, продуктивність роботи, ціни, відсотки на капітал, відсоток безробітних тощо).

Постійно діючі нециклічні чинники займають зміну рівня економічного розвитку, науково-технічний прогрес, монополізацію, державне регулювання, мілітаризацію економіки, конкуренцію. Непостійно діючі - сезонні коливання, соціальні конфлікти, політичні кризи, стихійні катаклізми.

Рушійною силою розвитку бізнесу є потреби й особистий економічний інтерес, який лежить в основі потреб.

Розвиток бізнесу неможливий без забезпечення відповідних умів його функціонування. Вони забезпечують законодавчу й нормативну базу, конкурентне середовище, ринкову інфраструктуру та стимули підприємницької діяльності.

Методологічною основою підприємництва є теорія ринкового господарювання.

Ринок — це форма функціонування економіки, а ринковий механізм є важливим регулятором господарського розвитку.

Функціонування ринкового механізму передбачає деякі умови, котрі дозволяють зробити важливі висновки відносно характеру, типу та рівня організації ринку:

(самостійність й свобода дії суб'єктів господарювання;

(можливість самостійно розміщувати замовлення;

(вільно розпоряджатися власними прибутками;

(відповідальність за використання ресурсів, можливі збитки й неефективні рішення;

(можливість взаємного вибору партнерів на ринку;

(конкуренція, як наслідок достатньої кількості виробників й споживачів товарів.

Формування підприємницького середовища й ефективного ринкового механізму потребує прийняття комплексу заходів, зв’язаних з:

1) роздержавленням й приватизацією;

2) реформуванням фінансової, кредитно — грошової системи та ціноутворення;

3) демонополізацією економіки;

4) створенням ефективної системи захисту населення.

Формування ринкового середовища передбачає також заохочення такої діяльності податковими пільгами, прямими державними дотаціями, фінансуванням важливих інноваційних проектів.

Перелічимо найважливіші умови й фактори, що у тому чи іншому ступені впливають на розвиток та функціонування бізнесу:

> політична обстановка в суспільстві;

> стан економіки країни;

> політика держави в області економіки;

> заходь підтримки бізнесу;

> правове забезпечення бізнесу;

> податкова політика;

> фінансово-кредитна політика;

> рівень життя населення;

> цивілізованість підприємництва.

Література.

1. Агєєв А.І. Підприємництво: проблеми власності і культуры.

— М.: Наука, 1991 г.;

2. Бусигін А.В. Підприємництво. М., 1998.

3. Іващенко А. А. Історія Українського підприємництва.

4. Карлоф Б. Ділова стратегія. М., 1991.

5. Котлер Ф. Основи маркетингу. М., 1990.

6. Лазанська Т. Історія підприємництва в Україні (на матеріалах торгово-промислової статистики ХІХ ст.). — До., 1999. — З. 75.

7. Осмоловський З. «З історії станово-корпоративної організації українського купецтва у XVIII — XIX ст.».

8. Шумпетер І. Теорія економічного розвитку. М., 1982.

9. Хизрич Р., Питерс М. Підприємництво, чи як завести власну справу і намагається домогтися успіху. М., 1991.

10. Хоскинг А. Курс підприємництва. М., 1993.