Освітня діяльність як предмет педагогіки вищої школи. Її методологія і категорії

Освітня діяльність як предмет педагогіки вищої школи. Її методологія і категорії

Зміст

1. Педагогіка вищої школи як наука. Її історичний розвиток

2. Особливості предмету та система категорій сучасної педагогіки вищої школи (ПВШ)

3. Розмаїття методологічних течій в сучасній західній педагогіці вищої школи.

4. Творчий синтез ідей в сучасній гуманістичній методології педагогіки вищої школи.

Література

1.Педагогіка вищої школи як наука. Її історичний розвиток

Педагогіка вищої школи — одна із складових педагогічної теорії. Педагогіка є наукою, яка розвивається на протязі століть. Вона формується як наука в ту добу, коли в суспільстві виникає комплекс обставин, що створюють підгрунття для її розвитку. Це:

a) виникнення потреби в узагальненні та систематизації накопичених знань про досвід виховання та навчання поколінь;

b) інституционалізація педагогічної діяльності. Створення соціально-педагогічних інститутів — це обєктивний процес виникнення спеціальних установ, що призвані готовити молоді покоління до життя;

c) формування соціального прошарку звільнених від фізичного труда працівників розумової праці - інтелігенції, до якої відносяться й педагоги.

Поняття педагогіки є багатозначним. Воно етимологічно походить від давньогрецького paedagoga — наставник, від якого виникло латинське paedagogatus — виховання, навчання та paedagogus — вчитель, наставник. Сучасний зміст поняття «педагогіка» включає:

1) будь-які види діяльності з навчання та виховання — стихійні та організовані, неінституціоналізовані та інституціоналізовані, індивідуальні та соціальні;

2) всю систему буденних та наукових знань про виховання та навчання;

3) комплекс наукових теорій, які охоплюють проблеми навчання та виховання.

Перші теоретичні узагальнення досвіду виховної та навчальної діяльності належать філософам Стародавнього світу. Саме у теоретичних працях Сократа (469 — 399), Платона (427 — 347), Демокрита (460 — 370), Аристотеля (384 322) містяться впорядковані положення про процеси формування людини, визначення нею свого місця в суспільстві; засоби впливу на її поведінку та процеси навчання.

В Стародавньому Римі перші педагогічні концепції висловлювались Марком Квінтіліаном (35 — 96). В добу феодалізму педагогічні ідеї розвивались в рамках теології. Доба Відродження дала ряд яскравих педагогів — гуманістів: Вітторіо да Фельтре (1378 — 1446), Франсуа Рабле (1483 — 1533). З гострою критикою церковного виховання, трактуванням ідей гуманістичного виховання, які наслідували кращим концепціям грецьких та римських педагогічних систем, виступав Еразм Роттердамський (1469 — 1536).

Систематизоване оформлення педагогіки як наукової теорії пов’язують з ім'ям чеського педагога Яна Амоса Коменського (1592 — 1670). Його головну працю «Велика дидактика» вважають першою теоретичною роботою з педагогіки, де визначені роль освіти, зміст, методи, форми навчання. Деякі з його ідей (наприклад, класно-урочна система навчання) використовуються до сьогодні.

Теоретичні питання педагогіки розвиваються англійським мислителем Джоном Локком (1632 — 1704) (його головна педагогічна праця називалась «Думки про виховання»). У Франції свій внесок у розвиток педагогічної теорії зробили Ж.-Ж. Руссо (1712 — 1778), К.-А. Гєльвєцій (1715 — 1771), Дені Дідро (1713 — 1784).

Значний вклад в розвиток педагогічної теорії внесено швейцарським педагогом Іоганном Генріхом Песталоцці (1746 — 1827), німецьким педагогом Фрідріхом Адольфом Вільгельмом Дистервегом (1790 — 1866). Саме його називали «вчителем вчителів», бо він приділяв велику увагу підготовці викладацьких кадрів.

В Росії значний внесок в розвиток вітчизняної педагогічної думки зробив Костянтин Дмитрович Ушинський (1824 — 18 870). Його погляди викладені в праці «Людина як предмет виховання». Він також створив ряд посібників для дітей.

Розвиток педагогічної думки в Україні зв’язують з іменами І.Я.Франка (1856 — 1916), П. А. Грабовського (1864 — 1902), Лесі Українки (1871 — 1913), М. М. Коцюбинського (1864 — 1913), Степана Васильовича Васильченка (Панасенка) (1879 — 1932), Тимофія Григоровича Лубенця (1855 — 1936).

Поглибленне опрацювання проблем вищої школи в розвинутих державах Заходу розпочалося у 50-х рр. 20 ст. Післявоєнна доба визначена значною демократизацією усіх сфер суспільної життєдіяльності. В тому числі поступово зростало тяжіння до всебічного вдосконалення діяльності всієї системи середньої та вищої освіти. Тому вивчення ціх проблем оформилось як широкий інтернаціональний науковий напрям.

В СРСР також починаючи з кінця 60-х років значно піднявся інтерес до теоретичних проблем діяльності вищої школи. Почалися активні дослідження з питань педагогіки та психології, а також етики вищої школи. З’явились чисельні журнальні публікації, перші навчальні посібники.

В Україні в 80-ті роки широке визнання отримала наукова лабораторія з проблем педагогічної майстерності під керівництвом доктора філософських наук, професора І.А. Зязюна. Посібники цього творчого колективу є актуальними і по сьогодні. Також відомі роботи А. М. Алексюка, Я. Я. Болюбаша та ін. Нині в Україні здійснюється захист кандидатських та докторських дисертацій з проблем педагогіки вищої школи, але до номенклатурного переліку ВАК входить тільки загальна назва «Теорія та методика професійної освіти» (спеціальність 13.00.10). Координує наукові дослідження в цієї галузі Інститут професійної освіти (директором є акад. І.А. Зязюн) при Академії педагогічних наук України .

2. Особливості предмету та система категорій сучасної педагогіки вищої школи (ПВШ)

Сучасна педагогіка — це складна галузь наукових знань з великим обсягом теоретичних і емпірічних концепцій та уявлень. Вона диференціюється на окремі напрямки:

1) історія педагогіки,

2) переддошкільна та дошкільна педагогіка,

3) педагогіка школи,

4) педагогіка професійно-технічної освіти,

5) педагогіка середніх спеціальних навчальних закладів,

6) педагогіка виробництва,

7) педагогіка вищої школи,

8) військова педагогіка,

9) порівняльна педагогіка,

10) спеціальні педагогічні дисципліни (дефектологія) — сурдопедагогіка, тифлопедагогіка, тифлосурдопедагогіка, олігофренопедагогіка,

11) дидактика (загальна теорія навчання),

12) предметні (часткові) методики (дидактики) викладання та вивчення конкретних навчальних дисциплін.

Положення педагогіки вищої школи в системі педагогічного знання визначає особливості її предмета. ПВШ розглядає проблеми функціонування вищих навчальних закладів як спеціальних соціальних інститутів. Також до проблем ПВШ відносяться питання, зв’язані з безпосереднім розгортанням процесу навчання та виховання в вищому навчальному закладі; закономірності взаємодії усіх його суб'єктів — управлінців, педагогів, студентів. Також вона вивчає внутрішній зміст відносин, які створюються в педагогічному процесі.

З предметом ПВШ безпосередньо зв’язані завдання, які вона вирішає. ПВШ як наука досліджує закономірності засвоєння знань та вмінь студентом вищої школи, а також особливості керування цим процесом з боку професорсько-викладацького складу. ПВШ вивчає особливості існування та розвитку системи вищої освіти, механізми управління нею, засоби її вдосконалення.

Специфіка предмету ПВШ визначає і особливості системи її категорій. Значна кількість категорій ПВШ є тотожною категоріям шкільної педагогіки. Це категорії освіта, навчання, самонавчання, навчальній процес, навчальна діяльність, навчальні відносини, суб'єкт та об'єкт навчальної діяльності, знання, вміння, навички, виховання, виховний процес, дисципліна поведінки студентів, дисципліна праці педагогів та ін.

Але є і специфічні категорії, що властиві тільки цій науці. Це система вищої освіти, вищий навчальний заклад, мета вищої освіти, фундаментальна вища освіта, професійна вища освіта, організація навчання в вищому навчальному закладі, мета навчання в вищому навчальному закладі, зміст навчання в вищому навчальному закладі, методологія навчання в вищому навчальному закладі, технологія навчання в вищому навчальному закладі, форми навчання в вищому навчальному закладі, методи навчання в вищому навчальному закладі, принципи навчання в вищому навчальному закладі, засоби навчання в вищому навчальному закладі, результати навчання в вищому навчальному закладі, професійна культура педагога вищого навчального закладу тощо.

3. Розмаїття методологічних течій в сучасній західній педагогіці вищої школи

Різноманітність зовнішніх форм організації вищої освіти та її технологій в сучасних розвинених державах доповнюється відсутністю єдиних методологічних підходів до розуміння мети, внутрішнього змісту та завдань процесу навчання та виховання студентів. Підгрунттям національних методологічних концепцій навчання та виховання в вищій школі є відповідні філософські концепції. Це перш за все прагматизм, біхевіоризм, екзистенціалізм, психоаналіз, персоналізм, сцієнтизм, когнітивізм.

Виникнення концепцій прагматиської філософії освіти сходить до Джона Дьюї (1859 — 1952). За його визначенням, пізнання є інструментом для пристосування людини к середовищу. (тому його концепцію ще називають інструменталізмом). Наука, мораль є технічними засобами «інженерного мистецтва», спрямованого на вдосконалення суспільства. Прагматизм орієнтується на вивчення психічних вподобань особистості, того, як вони впливають на світогляд і поведінку людини. Особа вибирає із розмаїття можливостей ту, яка підказана їй ситуацією і забезпечує задоволення її бажань, тобто є корисною для індивідуума. Орієнтацію на об'єктивну необхідність Дьюї розглядає як фаталізм та обмеження свободи особистості. Тобто від звісного марксистського підходу прагматизм відрізняється саме протиставленням об'єктивної необхідності, як руйнуючої, суб'єктивної необхідності, в сфері якої й здійснюється саморозвій та самоствердження особистості.

Вдосконалення характеру взаємодії між особистістю та середовищем забезпечується за рахунок вдосконалення системи виховання. Виховання, за концепцією Дьюї, є головним фактором суспільного розвитку, інструментом формування демократії, провідним елементом всього соціального життя.

Методологічний підхід до навчання та виховання людини з боку теорії біхевіоризму характеризується виділенням завдань з вивчення реальної і безпосередньої поведінки людей. Вивчення змісту свідомості за цім підхідом не веде до об'єктивного пізнання людини як реальної істоти. (Є. Торндайк, Уотсон. Скіннер) Тому навчання спирається на вивчення діяльності людей і є засвоєнням її способів. На сучасному етапі розвитку біхевіористичної теорії (К. Халл, Е. Толмен) ці ідеї доповнюються орієнтацією на вивчення також і пізнавальних та мотивуючих факторів в процесі діяльності людини.

Методологічний підхід до вивчення людини, який є притаманним екзистенціалізму (К. Ясперс, Г. Марсель, Ж.-П. Сартр, А. Камю, Тілліх), ґрунтується на специфічному відображенені світу та місця людини в цьому світі. Людина є істотою, яка випадково «закинута» у всесвіт. Випадковість існування веде до формування у індивідуума фрагментарної, «випадкової» свідомості. Але для людини є можливим і інше, «справжнє» буття, у якому особа досягає свободи свого духу і признає неможливість відчуження свободи іншої людини. Саме в сприянні фомуванню такого типу свідомості і полягає мета та завдання будь якого навчання та виховання.

За поглядами психоаналізу, складний характер сучасного суспільства, розмаїття та зіткнення людських індивідуальних і соціальних, матеріальних і духовних, фізіологічних і моральних потреб веде до виникнення неврівноваженого, невротичного типу сучасної людини. Тому головною метою в усій системі формування людини є виявлення неусвідомлюваних причин неврозів, внаслідок чого здійснюється контроль, опанування поведінкою і розвиток особистості. Без подолання невротизму неможливо не тільки успішне навчання у будь-якому віці, але й взагалі нормальне життя в умовах постійних соціальних контактів з іншими людьми та соціальними інститутами, яки ставлять до кожної людини свої вимоги, які вона не завжди здатна виконати.. З. Фрейд вперше виявив систему багаторівневих взаємодій форм позасвідомої регуляції людської діяльності. Його послідовниками на протязі 20-го століття опрацьовані ефективні методики інтроспективного дослідження сфери позасвідомого. Психоаналітичне пізнання та самопізнання людини постає умовою її продуктивного навчання на будь-якому віковому ступені. А головним ефектом психоаналітичного занурення в тайни позасвідомого є гармонізація особистості, досягнення ній психічної та соціальної врівноваженості, відчуття сенсу свого буття, щастя. А. Адлер опрацював методику досліджування комплексів непівноцінності та надпівноцінності, К. Г. Юнг — систем архетипів колективного без свідомого, О. Ранк — первісної травми народження, Е. Берн — сфери позасвідомих настанов інтерактивної соціальної поведінки і т.д.

Педагогічна методологія персоналізму зорієнтована на пробудження особистісного начала в людині - того, що існує «по тій бік слів та систем». Більшість напрямків сучасного персоналізму в свої філософсько-антропологічні та соціально-педагогічні концепції включають ідею Бога. «…Особистість є первісною творчою реальністю і вищою духовною цінністю, а весь світ є виявленням творчої активності верховної особистості - бога» [7, 489].

Засновник цієї течії Ф. Шлейермахер (Германія, 1799). Течія має десятки послідовників в різних странах на протязі 19 і 20 століть: Н.А. Бердяєв, Л. Шестов, Н. О. Лосский (Россія); М. Шелер (Германія); Б. П. Боун, Дж. Ройс, Дж. Хаунсон, Р.Т. Флюеллінг (США); П. Ландсберг, П. Рікьор, Е. Муньє, Ж. Лакруа (Франція). Для всіх варіантів персоналист ських концепцій є характерним ствердження рівної природної та соціальної цінності кожної окремої особистості, її волі, свідомості, інтенцій самовиявлення. Будь — яка система педагогічних теорій та реальної діяльності повинна бути орієнтованою на усвідомлювання людиною цього принципу. Персоналізм протистоїть жорсткому детермінізму, вченню про фатальну об'єктивну необхідність, яке є властивим механістичному матеріалізму та сцієнтизму.

Соцієнтична (від лат. scientia — наука) методологія вищої освіти характерна для тих її напрямків, які орієнтовані на вищі шари суспільства, які прагнуть до елітарної освіти, що є однією з гарантій соціальної успішності та забезпечення привілейованого положення в соціальній ієрархії. Прихильники цієї концепції (Дж.Гелбрейт, Д. Белл, США) стверджують, що навчання є перш за все засвоєння наукових знань та оволодіння технікою наукового мислення та наукового дослідження всесвіту. Орієнтованими на сцієнтичні цінності є течії технократичної філософії та неопозитивізму. Наука і техніка за їх поглядами концентрують в себе вищі цінності сучасного суспільства.

Когнітивизм — методологічна течія в вивченні та навчанні людини, яка виникла в 40-х роках 20-го століття (У.Найссер, А. Г. Рейнольдс, П. В. Флагг, Н. Хомський та ін.). Основу її теорії складає вимога вивчати особистість з погляду організації пізнавальних структур, якими вона володіє та користується в своїй практичної діяльності. Один із теоретиків когнітивизму Дж Келлі (США, 1905 — 1966) є засновником теорії «особистісних конструктів». За його ствердженням, головним є те, якими засобами володіє і користується людина в процесі дослідження світу і прогнозування майбутніх подій. Образ світу створюється на базі індивідуальних понятійних шкал, за допомогою яких оцінюється подібність та відмінність між окремими речами (добрий — злий). Шкали індивідуумів є конструктами, на яких будуються гіпотези про устрій світу. Зрозуміло, що сутність навчання та виховання людини уявляється як процес постійного оволодіння все новими і новими конструктами різноманітних форм людської діяльності. І навчання, і виховання, таким чином, здійснюються на протязі всього життя.

4. Творчий синтез ідей в сучасній гуманістичній методології педагогіки вищої школи

Суперечки несумісних методологічних концепцій, яки існували на протязі 20 століття, породили закономірну реакцію. У суспільній свідомості сформувалася чітка тенденція висловлювання таких концепцій, які би існували поза межами застарілих ідеологічних спорів, примиряли їх чи синтезували протилежні підходи. Саме тому у останні десятиліття в розвинутих державах Заходу розповсюджуються так звані новий гуманізм та новий раціоналізм. Це, по суті, одна і та ж концепція, що існує та обґрунтовується в різних варіантах.

Вітчизняні методологічні підходи до навчання та виховання людини історично були орієнтовані на концепції марксизму. Але реально на протязі десятиліть здійснювалась фальсифікація марксизму, внаслідок чого він репрезентувався на рівні масової пропаганди та офіційних ідеологічних документів в спрощеному, вульгаризованому варіанті. Найбільш цікаві концепції К. Маркса щодо дослідження сутності людини та її формування остались не використаними. Крім того, у радянську добу послідовно заборонялись найбільш продуктивні західні напрямки людинознавчих наукових досліджень: психоаналіз (1928 р.), педологія (), кібернетика (1948), системній підхід (1960).

І за таких жорстоких умов ідеологічного контролю у вітчизнянім людинознавстві сформувався діяльнісний підхід, який не суперечив марксизму і в той же час давав можливість продуктивного розвитку психологічних, педагогічних та філософсько-антропологічних досліджень.

Саме діяльнісний підхід головним чином і використається й по сьогодні у вітчизняній педагогіці посттрансформаційної доби. Також за існуючою традицією у методологічних визначеннях завжди підкреслюється орієнтація на діалектичні методи. (При цьому звичайно не розясніється, у чиїй інтерпретації вони використаються — Г. Гегеля чи К Маркса.).

Але на наш погляд педагогічна методологія не повинна буди в ніякому разі консервативною, застійною. Вона як і раніше має можливість черпати свої ідеї із швидко прогресуючої філософської методології. Тому ідеї діяльнісного підходу до вивчення та навчання людини необхідно повинні синтезуватися з концепціями загальної теорії систем та синергетики. За такими синтезуючими поглядами людина уявляється як діяльнісна, системна, синергетична істота, тобто особистість, що сама є багаторівневою постаттю в виявленні своїй діяльності, й створює системи, впорядковує світ навколо себе, доповнюючи тим самим світоустрій.

Такий підхід, крім своїх теоретико-методологічних потенцій, ще й прекрасно поєднується з найбільш продуктивними ідеями неогуманізму та неораціоналізму, екзистенціалізму, психоаналізу та ін.

Література

1. Грехем Л. Р. Естествознание, философия и науки о человеческом поведении в Советским Союзе: Пер. с англ. — М.: Политиздат, 1991. — 480 с.

2. Константинов Н. А., Мединский Е. Н., Шабаева М. Ф. История педагогики.- Учебник для студентов пед. ин-тов — - 5-е изд. — М.: Просвещение, 1982. — 447 с.

3. Морозов А. В., Чернилевский Д. В. Креативная педагогика и психология: Учеб. пособие. — М.: Академический проект, 2004. — 2-е изд. — 560 с.

4. Огородник І.В., Русин М. Ю. Українська філософія в іменах / За ред. М. Ф. Тарасенка. — Навч. Посібник. — К.: Либідь, 1977. — 327 с.

5. Очерки истории школи и педагогической мысли народов СССР. Конец XIX — начало XX в. / Под ред. Э. Д. Днепрова, С. Ф. Егорова, Ф. Г. Панчина, Б. К. Тебиева. — М.: Педагогика, 1991. 448 с.

6. Современная западная философия. Словарь. — М.: Политиздат, 1991. — 414 с.

7. Философский энциклопедический словарь/ Гл. редакция: Л. Ф. Ильичев, П. Н. Федосеев, С. М. Ковалев, В. Г. Панов. — М.: Советская энциклопедия, 1987. — 840 с.

8. Чернилевский Д. В. Дидактические технологии в высшей школе: Учеб. Пособие для вузов.- М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2002. — 437 с.

9. Шварцман К. А. Философия и воспитание. Критический анализ немарксистских концепций. — М.: Политиздат, 1989. — 208 с.