Реформи лікурга

РЕФОРМИ ЛІКУРГА

Джерела повідомляють, що Лікург вивчав закони крітських царів у частині державного улаштую. За легендою, переконавши народ, царів й геронтів прийняти його закони, він зморив собі голодом.

Реформи, котрі за традицією приписують Лікургу, відносяться до першої половини VII ст. до зв. е. У стислий годину Лікург врятував народ від заколотів й безладдя. Направду, за чотири століття до Пелопоннеської війни у Спарті не було б політичних потрясінь. Дрібні інтриги між царськими сім «ями не беруться до уваги.

Іноземців у Спарті вражав громадський спокій й безпека, беззаперечне підкорення молодших старшим, небагатослівність й законослухняність спартанців, потайність й засекреченість у державних справах. Вони дивувалися завзятій прихильності спартанців до військових зайняти й атлетичних вправ, їхній байдужості до наук й мистецтва. Правителі прагнули повністю ізолювати державу, своїх співгромадян від спілкування із іншими полісами й народами. Торговельні стосунки із іншими країнами були заборонені ще в VI ст. до зв. е. Під загрозою смерти спартанцям заборонялося із особистих потреб виїжджати за межі своєї держави. Виїзд за кордон дозволявся лише воєначальникам, послам й проксенам.

Є така думка, що приписувані Лікургу античною традицією реформи на самом деле є тривалий процес перебудови суспільної системи дорійців. Саме ж «Лікургове законодавство», — продукт колективної творчости кількох чи навіть багатьох реформаторів. Основною метою здійснюваних перетворень було б згуртувати колектив громадян в критичній обстановці после другої Мессенської війни.

Реформи Лікурга—це комплекс перетворень соціально-економічного й правового характеру, в результаті які ненависна демосу знати формально зникла, аби розчинилася в масі спартанських громадян. Усі спартанці, котрі призивалися в ополчення, були наділені земельними ділянками (клерами). У Лаконіці й Мессенії їхнього налічувалося близько 10 тис. Клер вважався невідчужуваним, потомственним володінням, а оскільки земля був власністю держави, то ми не можна було б продати, подарувати, оформити у спадок. Розміри ділянок були однакові для всіх, тім самим на основі економічної рівності стверджувалась «громада рівних». Ділянки обробляли ілоти, обов «язком які було б утримувати спартанця та його сім «ю.

Становище ілотів можна розглядати як специфічний різновид античного рабства. Особливість правового стану ілота до того, що він не був відокремлений від засобів виробництва, самостійно вів господарство, користувався своєю худобою та інвентарем, половина зібраного ним врожаю залишалася в його розпорядженні. Однак спартанці малі над ілотами абсолютну владу.

Багато вчених відносять їхні до категорії рабів. Спартанці не втручалися в господарські справ своїх ілотів, але й останні відповідали життям за несвоєчасну сплату натурального оброку чи податі. Ілотів не можна було б відпускати волю, продавати за межі держави. Вони вважалися общинно-державною власністю. Це економічно й юридичне зміцнювало «громаду рівних», завершувало трансформацію поліса із общини в рабовласницьку державу зі своїми специфічними особливостями. Життєвий уклад демосу, його традиції, звичаї стали законом.

Ділянки землі отримали і періеки—ремісники, крамарі. Таких наділів налічувалося близько ЗО тис. Періеки були вільними, але й не малі політичних прав. Вони сплачували податки, податі, а под годину війни залучалися для служби в допоміжних частинах.

Повноправні спартанці вважалися рівними між собою, їхній образ життя від народження до смерти жорстко регламентувався. Немовля после народження оглядала спеціальна комісія. Якщо воно та мало явні фізичні вади, було б інвалідом, то підлягало негайному умертвлінню.

З 7 років хлопчики виховувалися в гімнасіях, под наглядом наставників-педагогів. Вони утримувалися в суворих умовах, аби із них виросли витривалі воїни, котрі вміють беззастережно підкорятися. Діти спали на невкритому сухому очеретнику, ходили босі, купалися в холодних струмках. Вночі юнаки влаштовували засідки на дорогах й «полювали» на ілотів. Так їхні привчали до войовничості і жорстокості. Дівчата ж регулярно займалися гімнастичними вправами, щоб статі здоровими матерями.

Навчанню грамоті та іншим наук не надавалося великого значення. разом із дітьми спартанців в агелах виховувалися вихідці із нижчих верств суспільства, зокрема мофаки — діти від змішаних шлюбів (між спартанцем та ілоткою). Головна позначка навчання й виховання — підготовка майбутнього воїна. Досягнувши 14-літ-нього віку, підлітки піддавалися випробуванням (агонам) — жорстокому побиттю перед вівтарем Артеміди.

Спільне виховання хлопчиків із дівчатками мало своїм результатом ранні шлюби. Наречений, дотримуючись давніх звичаїв, крав наречену. Втім, це робилося за взаємною згодою своїх та її батьків. Заховавши наречену в своїх знайомих, майбутній Чоловік таємно відвідував її, пострижену й вдягнену в чоловічий одяг. Колі він знімав із неї пояс — символ цнотливості, наречена ставала де-факто його дружиною, але й вступала в будинок чоловіка после весілля. Наречені приносили жертви Зевсу та його дружині. Посаг нареченій не належав. При укладенні шлюбу, окрім волі батьків, враховувалась й думка посадових осіб.

З 20 до 60-ти років спартанець вважався військовозобов «язаним й винен був систематично, майже щоденно вдосконалювати свої атлетичні та бойові навички. До ЗО років він не мав політичних прав, йому належало в усьому дотримуватися порад свого опікуна, наставника.

Спартанці носили однаковий одяг, користувалися однаковим домашнім начинням, дотримували стандартну, загальноприйняту форму бороди та вус. До ЗО років спартанець винен був одружитися, інакше він щорічно под годину релігійного свята підлягав побиттю із боці жінок. Тім, хто мав трьох, чотирьох синів, виявлялась особлива повага, їм надавалися різні пільги.

Соціальний статус жінок у Спарті був порівняно високим. Вони не знґали багатьох турбот по господарству, ілоти доставляли їм продукти, дітей виховувала держава. Чоловіки часто гинули у війнах. Дружини й вдови з знатних сімей малі значне матеріальне забезпечення. У їхніх руках в IV ст. до зв. е. зосередилось близько двох п «ятих, а III ст. до зв. е.— понад половини багатств С: парти.

Єдність спартанців забезпечувалась спільними трапезами (сис-сітіями), под годину які прості громадяни й. царі їли за одним столом й займалися груповими атлетичними вправами. Кожний вносив щомісячно натуральний внесок в громаду. Тієї, хто не міг цого зробити, вважався «таким, що опустився», й позбавлявся політичних прав. Будь-яка розкіш засуджувалася. Свій дім спартанець міг будувати лише за допомогою сокири, пилки й молотка.

Таким чином, повноправним громадянином Спарти вважався тієї, хто мав наділ землі із прикріпленими до неї ілотами, постійно бравши доля в сиссітіях й в роботі народних зборів. Він винен був знаті напам «ять найважливіші закони (ретри) й бездоганно виконувати їхнього. Боягузство в бою, невнесення коштів на спільні трапези, непослушність посадовим особам призводили, як правило, до позбавлення громадянського стану.

Регламентувалося не лише громадське, а і особисте життя. Військова справа був основним заняттям громадян, їм заборонялося займатися ремеслом і торгівлею, оскільки це ганьбило їхні, бо вважалось справою періеків. Ввезення до Спарти чужоземних виробів було б заборонено. Золота й срібна монети були вилучені, замість них же в обігу перебувала монета у вигляді залізних прутів — оболів. Було запроваджено заборону на предмети розкоші. Серед громадян панувала груба зрівнялівка й суворий взаємний контроль. Контакти з зовнішнім світом практично виключалися.

Поліс надавав матеріальну підтримку малозабезпеченим громадянам, аби смердоті могли брати доля в громадських справах.

Громадська думка багатство громадян засуджувала. Виняток робився в тихий випадках, коли заможний спартанець утримував за свій кошт верхогонних коней й бравши доля в кінних змаганнях.

Лише згуртування цивільної общини в Єдиний військовий колектив забезпечувало спартанцям панування над переважаючою їхнього масою, уярмленого й залежного населення. Надавши ілотам господарську самостійність, спартанці безжально клали край будь-яким їхнім спробам до Визволення. У період військових дій ілоти залучалися як допоміжна сила, але й при цьому їм давали найпри-мітивнішу зброю, через що смердоті несли невиправдано великі втрати под годину сутичок із добро озброєним противником. У 426 р. до зв. е. в критичний для спартанців момент Пелопоннеської війни полководець Брасид набравши із ілотів двотисячний загін й завдав поразки афінському війську.

Ілоти неодноразово повставали проти своїх гнобителів. У 465 р. до зв. е. Спарта змушена був просити сусідів, у тому числі афінський уряд, надіслати війська для придушення повстання ілотів. Під годину Пелопоннеської війни велика маса мессенських ілотів приєдналася до афінян. Однак после укладання Нікеєвого світу 421 р. до зв. е. афінський уряд кинувши їхні на призволяще, фактично віддавши на розправу спартанцям.

Правовий статус періеків у Спарті багато в чому був схожим того, що малі афінські метеки. Політичними правами смердоті не користувалися, займалися торгівлею, ремеслом. Регулярні побиття й вбивства, так звані криптії, яким піддавалися ілоти, на періеків не поширювалися. Високо цінувалися ремісники, оскільки армія потребувала зброю, обладунки. Вони користувалися деякими пільгами. Цим можна пояснити втечу в 411 р. до зв. е. з Аттики в Спарту відразу понад 20 тис. рабів, переважно ремісників. У V ст. до зв. е. Спарта мала найчисельніше в Елладі військо, досвідчених полководців, чудово підготовлених гоплітів.

За працею й поведінкою періеків постійно спостерігали спартанські начальники—гармости (начальники селищ). Під годину війни періеки служили як легкоозброєні воїни. титану, хто відзначився в бою, заохочувалися. Наприклад, ілоти, зараховані в гоп-літи й котрі відзначилися в бою, отримували свободу, їхнього називали неодамодами. За наявності вільної державної землі смердоті могли отримати земельний наділ.

Постійні військові заходь вимагали величезних витрат матеріальних й людських ресурсів, що врешті-решт стало причиною швидкого занепаду спартанської «общини рівних».

У другій половині V ст. до зв. е. Спарта, спираючись зважується на власну військову могутність, вела боротьбу за гегемонію в Елладі. У Пелопоннеській війні вон перемогла свого дуже сильного противника — Афіни. Останні прийняли усі умови, продиктовані Спартою, до того числі скасували режим демократії й встановили олігархію на зразок Спарти. Спарта отримала велику контрибуцію. Однак Пелопоннеська війна різко погіршила її становище. Багато спартанців загинуло. Країна був виснажена. Населення підвладних Спарті полісів було зневагу до переможців.

Для Спарти перемога в Пелопоннеській війні означала кінець самоізоляції, почалося її втягування в^загальногрецькі товарно-грошові відносини. Знову в обігу із «явилися золоті і срібні монети. За словами письменника й філософа Плутарха (бл. 46 — бл. 127 рр. до зв. е.), в цей період усі спартанці були охоплені прагненням до збагачення, аби потягом до чогось почесного й великого. Особливо збагачувалися воєначальники.

За законом ефора Епідатея (близько 400 р. до зв. е.), спартанці змогли продавати і заповідати свої клери, тобто установився принцип приватної власності на грішну землю. Кількість тихий, хто опустився, втратив землю, майно (гіпомейонів), зростала, а кількість співтрапезників у сиссітіях зменшувалася. Почався занепад спартанської «общини рівних», її політична і суспільна структура не витримала тискові товарно-грошових відносин. У 480 р. до зв. е. повноправних спартанців-воїнів налічувалося 8 тис., у 418 р. до зв. е.— 4 тис., а до кінця IV ст. до зв. е. їхні залишилося менше одної тисячі. Більшість спартанців загинула, їхні наділи стали про «єктом купівлі-продажу. Спарта втратила свою самостійність, потрапила под уладові персів, потім македонців, а із 146 р. до зв. е.— Риму.